ВСТУП
Нині, на межі тисячолітьлюдство переживає період великих потрясінь, коли відбуваються цивілізаційнізрушення, внаслідок чого і окрема людина, і людство у цілому опиняютьсявіч-на-віч з питанням про способи та можливості свого подальшого існування. Пошукивідповідей на такі питання відбуваються на терені філософського мислення. Так,вітчизняна філософська думка, яка починає посідати гідне місце в європейськійгуманістичній традиції, переживає ренесанс екзистенційного філософування.Зокрема, це знаходить прояв у з’ясуванні історико-культурних можливостейподальшого розвитку молодої держави України у світлі гуманістичних цінностей. Уконтексті стратегії національного відродження особливо актуальним постаєзавдання перегляду усталених концепцій і оцінок на природу людини,реконструкції рис філософської думки, котрі з тих чи інших причин не бралися доуваги. В таких духовних розвідках принципового значення набуває історичнийвимір духовної культури, у якому криється сила ініціативи минулого. З метою їїоптимального використання вітчизняна філософська антропологія та філософіякультури звертаються до історичної спадщини і знаходять там плідні інтуїції,осмислення яких та інтерпретація у сучасних контекстах відкривають новіпроблемні аспекти такого тематичного поля, як буття людини в ускладненихструктурах її життєвого світу.
У зв’язку з цим надзвичайно актуальною проблемою є осмисленняевристичного потенціалу духовної спадщини такого визначного представникаукраїнського романтизму ХІХ сторіччя, як Микола Васильович Гоголь. Адже у йоготворчому доробку заслуговує на увагу не лише майстерне володіння словом, а й потужнийпотенціал основних філософсько-світоглядних ідей, на фундаменті яких побудованаоригінальна антропологічна концепція, яку можна вважати соціокультурноюрепрезентацією української ментальності. Широка контекстуальна інтерпретаціяостанньої додатково актуалізує тему дослідження.
Аналіз антропологічноїконцепції М.В.Гоголя у запропонованому тематичному аспекті не тільки сприятимеостаточному подоланню застарілих стереотипів щодо особистості письменника, алей послужить імпульсом для активізації процесів переосмислення людського буття вдинаміці соціального часу, формуванню національної свідомості громадян України.Характеризуючи актуальність дослідження, особливо слід зупинитися на йогозначенні у контексті першочергових завдань філософської науки, зокремафілософської антропології та філософії культури. Питання антропології, до якихзвертався М.Гоголь (Людина і Бог, Людина і Світ, людська екзистенція,національна людина тощо), знаходять відгук у сучасній українській філософськійдумці.
Дослідження проблемипередбачає використання численних джерел, які виступають у ролі текстологічноїоснови дисертації. Серед них особливе місце займають роботи таких вітчизнянихта зарубіжних дослідників історії української філософії, як А.Бичко, І.Бичко,В.Горський, В.Зеньковський, Т.Закидальський, С.Єфремов, Є.Маланюк, В.Малахов,В.Табачковський, М.Попович, Д.Чижевський, М.Шлемкевич та інші. Отримані нимирезультати допомагають визначити обсяг недослідженого і здійснити його глибокийаналіз в контексті філософської антропології М.Гоголя.
Зв’язокроботи з науковими програмами, планами, темами.Дисертація виконуваласьвідповідно до комплексної цільової програми кафедри філософії Харківськогодержавного педагогічного університету ім. Г.С.Сковороди «Духовне виробництво»,що входить до плану наукових досліджень університету на замовлення Міністерстваосвіти та науки України.
Об’єктомнаукового дослідженняє літературно-філософська спадщина М.В.Гоголя.
Предметомдослідженняє філософсько-антропологічні інтенції творчості М.Гоголя та їхінтерпретаційні можливості.
Мета ізавдання дослідженняполягає у виявленні основних особливостей ітенденцій розвитку філософської антропології М.Гоголя на основі систематичногоаналізу творів мислителя та їх інтерпретаційних можливостей в духовній культурісучасної України.
Відповідно до поставленоїмети в дисертації ставляться наступні завдання:
– з’ясуватидуховно-культурну ситуацію в Україні початку ХІХ ст. та ідейні джерелаформування світогляду М.Гоголя;
– виявити духовні шуканняМ.Гоголя на шляху до самопізнання;
– визначити основнітеоретичні та соціокультурні джерела філософської антропології М.Гоголя;
– встановити специфіку розумінняприроди людини М.Гоголем та проаналізувати їх інтерпретаційні можливості;
– розкрити погляди М.Гоголяна місце і роль людини у світі на ідеал істинного життя;
– характеризувати внесокМ.Гоголя до вітчизняної філософської думки в Україні.
Методологічнаоснова дослідження.В основі дисертації лежить філософська концепція, яка розуміє буттялюдини, як цілісний життєвий світ. Він передує індивідуальному існуванню людиниі визначає міру всіх феноменів її буття, включаючи його в загальний контекстонтологічної цілісності. Базуючись на такому уявленні про буття людини, авторпрагне показати, що в філософському вченні М.Гоголя існують такі імперативи,які задають певні норми світосприйняття, знаходять своє відбиття уетноментальності. Оскільки у сучасному гуманітарному знанні панує плюралізмдумок, то це знаходить своє відображення у методах дисертаційного дослідження.Традиційні філософські методи (феноменологічний, діалектичний, сінергетичний)за цих умов плідно працюють на основі принципів взаємодоповнення,альтернативності, компаративістики.
Крім того, великого значенняу вивченні поглядів М.Гоголя на людину мало застосування герменевтичного,культурно-історичного методів та методу антропологічної редукції, методології історичної реконструкції та актуалізаціїкультурної семантики, принципу комплементарності. Поряд з цим, методологічноюопорою дисертаційного дослідження стали філософські концепції вітчизнянихфілософів Є.Бистрицького, А.Бичко, І.Бичка, В.Горського, О.Забужко,В.Звиняцьковського, М.Култаєвої, В.Малахова, М.Поповича, В.Табачковського,І.Федорової, Н.Хамітова та ін.
Нарешті, реалізація обраногоконтекстуального підходу поставила автора перед необхідністю вести дослідженняна межі з іншими філософськими і нефілософськими дисциплінами, вплив яких неможна залишити поза увагою.
Науковановизна дослідженняобумовлена вибором теми, яка ще не знайшла вичерпного висвітлення увітчизняній філософській літературі. Вона полягає у розкритті нових аспектівфілософсько-світоглядних ідей М.Гоголя та їх інтерпретаційних можливостей,вперше здійснена спроба системного аналізу його філософської антропології, вякій мислитель наблизився до осягнення ірраціонально втаємничених у своїйглибині онтологічних підвалин людського буття, в якій враховує і висвітлює основнівиміри і аспекти цього явища: світоглядно-теоретичний, історичний такультурний.
Обгрунтовується оригінальнаметодологія дослідження антропологічного вчення мислителя, формулюються основніположення філософсько-культурного її тлумачення. Вперше предметом спеціальногодослідження обрано життєві кризи письменника у їх співвідношенні з його вченнямпро душу, що зумовило своєрідність методу дослідження людської природи черезваріанти можливості самовираження людського єства як злету і падіння духу.
В результаті здійсненнякомплексного аналізу за допомогою вищезазначених методів висунуто іобгрунтовано ряд нових ідей, які виносяться на захист:
– доведено, що сутністьантропологічних інтенцій М.Гоголя можна розкрити комплементарно принаймні утрьох площинах: по-перше, у зв’язку з типовими рисами менталітету українськогонароду (екзистенційність, кордоцентризм, антеїзм тощо), що формувалися підвпливом геополітичного становища України, культурних традицій, типу родиннихстосунків тощо; по-друге, в контексті вітчизняної кордоцентриськоїкультурно-філософської традиції; по-третє, в контексті проблем європейськоїфілософської традиції першої половини ХІХ ст., в якій визначне місце посідаєромантизм;
– показано, що духовнішукання М.Гоголя є різновидом філософського самопізнання, в якому вирішальнароль належить моральному, естетичному та релігійному компонентам;
– обгрунтовано, що це вченняпро людину формувалося у М.Гоголя в контексті його космології зі збереженнямконтурів повсякденності життєвого світу;
– виявлена рольлітературно-життєвих цінностей та ідеалів М.Гоголя у репрезентації йогоособистісного універсуму та його концепції людини, а саме духовно збагаченацілісна людина, що перебуває в гармонії з природою, з світом, з Богом, єнаріжною ціннісною орієнтацією мислителя, має системоутворюючу значущість йоготворчості;
– показано, що єдністьромантичного націоналізму з християнським містицизмом та україноцентричнимсвітоглядом стає для М.Гоголя тим принципом, на якому базуються йогофілософсько-антропологічні образи-концепти;
– доведено, що векзистенційно-антропологічних уподобаннях М.Гоголя проблема людинирозгортається через систему смисложиттєвих концептів: автентичність танеавтентичність людського буття, життя-реальність, життя-гра, життя-фікція,життя-мрія, життя-відчуженість, показанаактуальність цих концептів за сучасних умов.
– простежено, що осереддямекзистенційної рефлексії мислителя завжди була «жива» душа людини, на противагу«метрвій» та повнокровність людського життя;
– показано, що М.Гогольодним із перших серед українських мислителів поставив і спробував засобамиіронії розв’язати проблему «пошлості пошлої людини», інтерпретаційні можливостіцих спроб можуть мати широкий діапазон у здійсненні стратегії національногооновлення.
Результатидослідженнямають як теоретичне, так і практичне значення, передусім якобгрунтування подальших історичних та культурологічних досліджень теоретичноїта наукової спадщини М.Гоголя, в якій знайшла своє відображення проблемаукраїнської людини, національного самоусвідомлення та забезпечення культурноїідентичності та політичної самостійності України. Висновки, узагальнення,запропонована оригінальна методологія можуть бути використані унавчально-виховному процесі при підготовці академічних курсів та спецкурсів зісторії української філософії, української антропології, культурології, увиготовленні навчальних посібників з історії філософії, а також нашиминаступниками в досліджувальній ділянці як для розвитку теоретичних підвалинфілософії національної ідеї, так і для вивчення історико-культурної конкретики.
Апробаціярезультатів дослідження. Дисертація обговорювалась на кафедрі філософії Харківського державного педагогічногоуніверситету ім.Г.С.Сковороди, на якій вона і була виконана. Основні ідеїдослідження були апробовані на міжнародних наукових конференціях:«Проблема раціональності наприкінці ХХ століття» (вересень 1998 р., м.Харків);«Людина: дух, душа, тіло» (квітень 1999 р., м.Суми); «Ідея справедливості насхилі ХХ століття» (вересень 1999 р., м.Харків); «Проблеми духовності усучасному світі» та «Шляхи самопізнання людини в філософії, релігії, науці,культурі» (вересень 1999 р., м.Севастополь); на міжнародній науково-практичнійконференції «Освіта і доля нації» (грудень 1999 р., м.Харків).
Результати дисертаційногодослідження опубліковані в 6-ох статтях у наукових фахових журналах та 3-хтезах.
Розділ 1
Синтетичний характерсвітогляду М.В.Гоголя
1.1 Творчість М.Гоголя в системіісторико-філософських досліджень
Суттєвийісторико-філософський період українського людинознавства починається вже уXVII-XVIII ст. Особливу роль в розбудовуванні антропологічної проблематикипосідає доба романтизму (кінець XVIII — середина ХІХ ст.). Тоді в Україні, як ів більшості країн Європи, створюються ті засади філософського розуміння людини,котрі визначають тенденції філософської культури України аж до наших днів.Серед філософських проблем, обговорюваних у ті роки в Україні, одне з чільнихмісць посідала проблема «душі» як психічної діяльності людини. Такі мислителіцієї доби, як Г.Сковорода, М.Гоголь, Т.Шевченко та інші, переймаються питаннямпро буття людини, розробляють власні філософські погляди на природу людини,концентруючи увагу на внутрішньому емоційно-почуттєвому світі людини, в якомупанує не холодний раціональний розсудок голови, а жагучий поклик серця.
Філософія М.Гоголятрансформувала в собі найкращі традиції західноєвропейської і вітчизняноїфілософської думки. В наш час, коли ми знов повертаємось до джерел духовності,спадщина українського мислителя допомагає нам ясніше побачити як духовнеминуле, так і сьогоднішні проблеми в їх моральному, соціальному йемоціональному вимірі.
Проте, донедавна його творча спадщина в літературнійкритиці тлумачилась тільки як соціально-викривна, і майже ніхто не хотів визнатив ній душевної глибини екзистенційного мислителя. М.Гоголь належить до тихмислителів, біля яких завжди багато таємниць, які збуджують уяву, викликаютьсуперечки, але нікого не залишають байдужими. Недаремно дослідники літературивідносять його до світових лідерів за дивовижністю. Найбільше дискусійвикликала і викликає проблема світогляду М.Гоголя, чи був письменникпослідовним у своєму духовному розвитку, чи може існує «два різнихГоголя»: М.Гоголь – автор «Вечорів на Хуторі поблизу Диканьки» іМ.Гоголь – автор «Вибраних місць з листування з друзями». Хто він,романтик чи реаліст, слабкий мислитель чи може видатний філософ свого часу? Ціпитання намагалися розв'язати літературознавці, філософи, починаючи ще за життяписьменника, і ці ж питання залишаються відкритими для сучасних вчених.
В гоголезнавстві умовно можна виділити два напрями:
Перший напрям репрезентує ряд досліджень, в якихпереважають оцінки творчості М.Гоголя в межах визначення: російський письменник– сатирик-реаліст. В дослідженнях цього напряму акцент зміщено в площинуросійської культури, М.Гоголь трактується як безперечно російський письменник,на його твори накладається трафарет соціально-викривального виміру, вонитлумачуться однолінійно. Поза дослідницькою увагою залишається глибокопсихологічний, філософський зміст гоголівської творчості. Це традиційне баченнябере початок від літературно-критичної оцінки В.Г.Бєлінського. Критик виділивхудожню і інтелектуальну сторони у духовному світі М.Гоголя і дав їм полярніоцінки: великий художник і нікчемний мислитель. До цієї жорсткої оцінкиБєлінський додав і інші: Гоголь-письменник і Гоголь, котрий втратив після«Вибраних місць» художній дар, проповідник містицизму, аскетизму,підсобник деспотизму, захисник брехні, які під релігійним покровом він видає заістину і доброчинність.
Вирок, який виніс М.ГоголюБєлінський, на довгі роки визначить ставлення до письменника і його книги, ібільш того, поставить під сумнів душевну рівновагу останнього. «Ви лишезасмучені, а не просвітлені… Не істиною християнського вчення, а хворобливоюбоязкістю смерті, чорта і пекла віє від Вашої книги» (Лист до Гоголя від 3серпня 1847 р.). Ці фрази про болісну релігійність, мракобісся, чорта і пекло знезабутнього листа Белінського будуть з часом покладені в основу похмурогопогляду на всю російську дійсність, включаючи художні твори М.Гоголя і йогоособистість. Так, один із видатних представників «богошукання» вРосії Д. С. Мережковський передав нам усе, і навіть більше того, що можливооглянути у творчості письменника, крізь призму сатанології. Ми дізнаємося, щоєдиним предметом гоголівської творчості є чорт як явище «безмірноїнепристойності», явище «безумовного, вічного, всесвітнього зла», а таємнийзміст «Ревізора» і «Мертвих душ», як виявляється, полягає утому, що сам чорт у образі Хлестакова і Чічікова плете свою вічну всесвітнюплітку. Стаття, у якій Мережковський виклав свої погляди, носить доситькрасномовну назву «Гоголь і чорт». Таким чином, виявлялось, щоГоголь-художник переважно переймається темою антихриста, а Гоголь-мораліст —темою Христа.
Наступний крок у цьомунапрямку зробив В. В. Розанов, проголосивши чортом самого автора «Мертвих душ».Він пропонує вчинити з письменником ще безжалісніш, ніж Мережковський, –відлучити не тільки від православної церкви, але й від християнства взагалі. В«Мертвих душах» він відчуває «диявольську могутність», яка веде до безумства. Усамого письменника він знаходить виключно метафізичне безумство: безумствує немисль, а воля, серце, совість. Прихід Гоголя в літературу викликаний, на думкуРозанова, втручанням у земні процеси лютих, інфернальних сил: Він породженнядиявола, персоніфіковане втілення світового зла. Гоголь — не людина, а лишеподоба людська і ніколи ще нічого «страшнішого не приходило на нашу землю»[244, С.118]. У світоглядній установці В.Розанова з її шкалою цінностей іпріоритетів, одним з основних була людина, схильна до розумної організаціїсімейного і побутового укладу. Це й мусило бути, на його думку, предметомхудожнього процесу. Між тим, М.Гоголь побачив у людському житті такі відхиленнявід справжнього буття, які уявлялися йому породженням диявола. Бісівщиназаважала людині рухатися до Бога. Викорінити її з життя людини способом сміху –це й була одна з задач М.Гоголя. Цього не зрозумів В.Розанов. Художні образиМ.Гоголя бачилися йому такими, в яких механічно повторювався цикл поступальнихперіодів у житті людини: народження Yріст, становлення Yциклічне, механічнеіснування Yсмерть. Подібнийпідхід до вивчення проблеми людини у творчості М.Гоголя формував у Розановарозуміння особистості письменника як наклепника на людську природу. Розанов такі не зміг побачити цілісної концепції людини у творчості М.Гоголя і його місцяв російській культурі. К.С.Аксаков також не міг пояснити, в чому саме вбачаєвін близькість М.Гоголя до Гомера, хоча відчував її.
Таким чином,М.Гоголь-письменник із незвичайним для першої половини ХІХ ст. прагненням досамоаналізу і почуттям розірваності людської особи залишався незрозумілимдослідникам. Вони не зрозуміли, що глибоке усвідомлення суперечності власноїнатури, самозаглибленість, навіть понурість, схильність до депресій, відчуваннявласної неповноцінності поєднувалися у М.Гоголі з постійним інтересом до життя,до людей, з неповторним гумором народно-епічної традиції.
Одним із перших питання пронеобхідність перегляду традиційного погляду на Гоголя-реаліста,Гоголя-сатирика, котрий зображує неправду старої кріпосницької Росії поставивМ.Бердяєв. Гоголівська творча проблематика значно складніша і не пов’язана тількиз тимчасовими пороками російського суспільства. Актуальні і сьогодні роздумиБердяєва про те, що після всіх реформ і революцій Росія повна «мертвих душ» і«ревізорів», що гоголівські образи і не думають поринати у минуле. Тобто, деякі«духовні хвороби» не вилікуєш ніякими зовнішніми суспільними реформами іреволюціями. За М.Бердяєвим, М.Гоголь відкрив людину, болісно шукав красулюдську і не знаходив цього в Росії. І, природно, неможливо винити великогохудожника за те, що замість образу людини він побачив в Росії чичикових,ноздрьових, хлестакових і їм подібних чудовиськ. Аналізуючи творчість М.Гоголя,М.Бердяєв не випадково обмовився: «В його духовному світі було щось неросійське», але не розкрив цієї оцінки,не продовжив своєї думки, не помітив, а може не хотів помітити, що М.Гогольсформувався в українській культурі, здобреній сковородинівською «філософієюсерця», та продовжив українську традиціюросійською мовою.
Другий напрям становлятьдослідження, що містять різноманітні підходи до вивчення літературно-філософськоїспадщини мислителя. Їх автори погодилися з висловом Дмитра Чижевського, якийвважає М.Гоголя «одним з найвидатніших українців усіх часів». Цей висновок вінробить на підставі аналізу української ментальності М.Гоголя, яка, крім іншого,виявляється у гоголівському шануванні високої ролі почуттів в оцінці життя, узверненні до «внутрішнього» світу людини та духовно-культурних традиційукраїнського народу.
Вивчення творчості М.Гоголяв контексті української культури та визначення його впливу на розвитокросійської літератури започатковується літературно-критичними розвідками(П.Куліш, М.Костомаров, М.Максимович, В.Шенрок).
Серед праць ХІХ — початку ХХст. значний інтерес викликають дослідження М.Грушевського, В.Зеньковського,І.Франка, В.Гіппіуса, С.Єфремова, М.Бердяєва, Л.Шестова та ін. В нихнаголошується, що предметом зацікавлення повинні стати зв’язок творчостіМ.Гоголя з добою, певними її ідеологічними течіями і соціальними верствами(М.Грушевський), що М.Гоголь належить до діячів українського національного руху(І.Франко), що «мовою душі» письменника була українська і писав він«перекладаючи» її російською (І.Мандельштам), влучним є зауваження, що«російська» мова М.Гоголя є своєрідним мовним феноменом, бо синтезує в собіросійську з величезною кількістю українізмів, що в творчому доробку М.Гоголявиявляється менш важливим, так би мовити, «зовнішнім» чинником, а більш вагомим– «внутрішнім» є безперечно український стиль і дух видатного мисленника(Є.Маланюк). У цей шерег стає дослідження суперечності «українська душа –російська культура» (С.Єфремов). Певний інтерес являють собою осмисленняфілософсько-світоглядних засад творчості М.Гоголя (В.Гіппіус, Л.Шестов).
Вже перші розвідки,присвячені М.Гоголю, показали неоднозначність ставлення до нього, складність ісуперечність його особистості. Досить сказати, що принципом уже понадстолітньої традиції вивчення його життя є суперечність: «художник-християнин»(Куліш, 1856); «мрія-дійсність» (Шенрок, 1892-1898); «геніальність-серце»(Розанов, 1902); «поганське-християнське» (Мережковський, 1909);«геніальність-розум» (Овсянико-Куликовський, 1911); «чуттєве-раціональне»(Боголюов, 1913); «талант-світогляд» (Вересаєв, 1933); «гріх-спокуса»(Мочульський, 1934); «естет-мораліст» (Зеньковський, 1961);«давньоруське-сучане» (Бахтін, 1979); «покірність-гордовитість» (де Лотто,1993); «тілесне-духовне» (Карасьов, 1993); «чоловіче-жіноче» (Грабович, 1994).
В часи монопольногопанування офіційної ідеології радянські вчені виробили два трактування поглядівМ.Гоголя. Одні позбавляли його свідомого критичного ставлення дофеодально-бюрократичних порядків, вважали, що антикріпосницький пафос йоготворів суперечить незмінному на протязі життя консервативному світогляду (Д. І.Кірєєв, В. В. Вересаєв та інші); інші вбачали у М.Гоголі критика кріпосницькоїсистеми 30-40-х років ХІХ сторіччя, викривальника державного ладу імперіїМиколи І (Н. Л. Степанов, І. А. Гуковський та інші). Відповідно до цього,тлумачились суспільно-політичні та історіософські погляди письменника. Так,Н.Степанов доводив, що М.Гоголь прийшов до просвітницької моделі суспільногорозвитку. І.Гуковський проводив думку, що в «Тарасі Бульбі» М.Гоголь відстоювавсуспільний ідеал, у якому поєднались симпатії до римської республіки, ідеїРуссо про вільні маленькі демократичні держави, до ідей комун, що, будучиспадкоємцем декабристського політичного мислення, він відійшов від декабризмуна бік «мужицького демократизму».
Ідеологема «двох Гоголів»зорієнтувала і зосередила увагу радянських дослідників на М.Гоголі якхудожникові, а М.Гоголь як мислитель, тим більш релігійний, виявився за межамиспеціального вивчення. Літературознавці відгороджувалися, формально — це не їхпредметна галузь, фактично — дуже небезпечно. З цієї ж причини вважалосьнепотрібним аналізувати творчість М.Гоголя останніх років життя, визнаючи це несуттєвим для історії реалізму в російській літературі. Десятиріччями врадянський час насаджувалась думка, що М.Гоголь у «Вибраних місцях» –релігійний мислитель, який заплутався сам і вводить в оману інших. Цепослугувало причиною залишити без уваги ідеї його книги, в якій під релігійноюоболонкою приховується серйозна і глибока мирська проблематика, ці поглядиписьменника підпадають під виключно релігійне обміркування. Враховуючи вищезгадане,можна зробити висновок, що у дослідженнях радянських гоголезнавців переважаєісторико-літературний підхід до творчості М.Гоголя, у рамках якогофілософсько-антропологічна проблематика розглядалась лише дотично.
За останні півтора-двадесятиліття посилюється увага до творчої спадщини М.Гоголя, зроблено спроби(інша річ – більш або менш вдалі) нових прочитань та інтерпретацій: Г.Грабович,Ю.Луцький, В.Скуратівський, Ю.Манн, В.Звиняцьковський, М.Вайскопф, М.Попович,П.Чумак, О.Ковальчук.
До більш повного і цілісногоохоплення гоголівського світогляду були здійснені певні кроки у дослідженняхпредставника діаспори К.В.Мочульского: автор книги «Духовний шлях Гоголя»знаходить у «Вибраних місцях» струнку і повну систему релігійногосвітогляду, а історичний зміст усієї творчої діяльності М.Гоголя вбачає у тому,що йому судилося круто повернути усю російську літературу від естетики дорелігії. Серед дослідників духовної спадщиниМ.Гоголя в діаспорі зазначимо роботи В.Зеньковського, Т.Закидальського,Є.Маланюка, Д.Чижевського, М.Шлемкевича, С.Ярмуся, в яких осмисленііндивідуальні особливості духовного світу Гоголя, відображення українськоїдуховності в його творчості, наголошується, що доля М.Гоголя – типова доляромантика. Д.Чижевський намагався довести, що основним принципом світоглядумислителя була ідея «внутрішньої людини» і зовнішнього в ній. У зв’язку з цимД.Чижевський вважає Миколу Гоголя одним із представників традицій «філософіїсерця». Т.Закидальський, відмовляючи українському кордоцентризмові у національнійоригінальності, заперечує причетність М.Гоголя до цієї традиції (як і наявністьсамої традиції). В контексті даної темицікавими є розвідки, здійснені такими представниками української діаспори якВ.Безушко, Г.Грабович, Я.Ярема.
В сучасній літературі є публікації, присвяченіаналізу духовної спадщини М.Гоголя в контексті світової філософії (В.Малахов),екзистенційна антропологія Гоголя розглядається через особливості такогосвітоглядно-епістемологічного утворення, як образ-концепт нації (В.Табачковський),творчість М.Гоголя розглядається під кутом зору світоглядно-ментальниххарактеристик українського народу (М.Попович), робиться наголос на тому, щоМ.Гоголь – не тільки відомий письменник світового рівня, але й цікавийекзистенційний мислитель, поринувший у особисті глибини людини, до їїспецифічної духовної унікальності та неповторності (А.Бичко, І.Бичко),виокремлюються екзистенційні мотиви в творчості, наголошується, що саме тепер,коли процес відродження національної самосвідомості спрямовано на розвитокдуховності українського народу, ми маємо можливість простежити етно-ментальніособливості проблематики у філософсько-літературній спадщині М.Гоголя, виявитиїї глибоку вкоріненість як в особливості української ментальності, так і в розвиток філософських традицій вУкраїні (дисертація Л.Гамаль «Екзистенційні мотиви у творчості Гоголя»).
Важливо підкреслити головне: гоголезнавство починаєвідкривати у творчому доробку М.Гоголя щось таке, чого раніше не помічало,невміло, чи не хотіло, а чи не дозволяло собі помічати, але таке, що сьогодніініційоване запитами доби, що розширює, збагачує і коригує наші традиційніуявлення про М.Гоголя – нескінченного і безмежного, поспіль, за висловомД.Чижевського, «невідомого».
На особливу увагу заслуговує праця докторафілологічних наук В.Я.Звиняцьковського «Микола Гоголь. Тайни національноїдуші», в якій він співставляє деякі джерела та факти, що стосуютьсябезпосередньо біографії М.Гоголя та його сучасників, робить спробу підсумуватипошуки мислителя, пов’язані з його «національністю», і дати хоч яку-небудьвідповідь на хвилююче людей доби романтизму (яке і зараз знову схвилювалопівсвіту) національне питання. Автор підкреслює, що письменник-романтик МиколаГоголь, який стояв біля джерел одразу двох національних ідей – української таросійської, користується всесвітньою відомістю у якості знавця обох«національних характерів» та пророка національної долі. Саме такийнауково-важливий підхід продовжує праця О.Стромицького «Гоголь», котрий прагнедослідити творчий метод і джерела поетики М.Гоголя невідривно від України якпервісного і головного стрижня його таланту. Авторська увага до українськихелементів в його творчості дає змогу простежити природну еволюцію гоголівськогостилю, виявити «діалектичні суперечності» в натурі художника, котрий «залишиврідний край і подався в світ шукати і виконати те, чого його душа прагнула ще зюних літ». Дослідник знаходить науково виражені документально-переконливі йводночас колоритні штрихи, з допомогою яких окреслює життєвий шлях обдарованоїособистості.
Оцінюючи ситуацію серед тодішньої інтелігенції, щозросла «на руїнах устрою Гетьманщини», Ю.Барабаш у статті «Гоголь: драма «двохдуш»?» наводить цікаві міркування щодо природи національної загадки Гоголя.
Головна цінність праць згаданих вчених у тому, щовони започатковують грунтовне вивчення національної ідеї в творчості М.Гоголя,а разом з тим і «національної людини». Окремо слід охарактеризувати працюВ.Грабовича «Гоголь і міф України», де вказується на зв’язок між світоглядомМ.Гоголя та властивим йому вченням про людину з українською міфологією. Г.Грабович вважає, що М.Гоголь у російській літературі єапогеєм і кульмінацією українськогоміфу, що передумовою і основою всього українського циклу творів М.Гоголя є міф,що саме через минуле, через проминання часу відбивається гоголівська концепціяУкраїни. При цьому, у «Страшній помсті» з усією серйозністю й великою ліричноюсилою подається ключ до гоголівськогоміфу про Україну.
Д.Чижевський у «Нарисах з історії філософії наУкраїні» характеризує духовний шлях М.Гоголя як шлях до вічної краси. «Як некрасу людської душі Гоголь побачив у мертвості її, – писав Чижевський, – так,навпаки, за ідеал він ставить – бути живими душами. Знову не інтелект, не волявисувається на перше місце, а відчуття, емоція, здатність глибоко і жвавореагувати на життя [314, с. 102].
Аналізу проблеми світогляду письменника присвяченідослідження К.В, Мочульського – автора книги «Духовний шлях Гоголя». У «Вибранихмісцях...» він знаходить струнку і повну систему релігійного світогляду, аісторичний зміст усієї творчої діяльності М.Гоголя вбачає в тому, що йомусудилось круто повернути всю російську літературу від естетики до релігії.
З’ясуванню зв’язку між естетичним і релігійнимперіодами у духовній еволюції письменника присвячені дослідженняВ.В.Зеньковського. Він стверджує, що релігійність ніколи не була чужою Гоголю,а з часом посилювалась і ставала центром його світогляду. Але В.Зеньковськийставить під сумнів тезу про стрункість гоголівського світогляду. ПрацяВ.Зеньковського «Гоголь» займає особливе місце серед інших досліджень творчостіМ.Гоголя. В ній автор робить спробу розкрити творчість М.Гоголя як синтетичнуєдність художніх, ідейних та людських якостей письменника, показати його роль імісце в розвитку російської думки другої половини XIX — початку XX ст.В.Зеньковський вважає М.Гоголя найзагадковішим російським письменником, істиннезначення якого стало поступово усвідомлюватися лише в XX ст. В особистості ітворчості письменника, за його словами, простежується не тільки протиставленнясвітської культури і церкви, але і намічається вихід із цього трагічногостановища. В.Зеньковський називаєМ.Гоголя «пророком православної культури», тому що саме у його творчостіяскравіше, ніж в інших російських релігійних мислителів, виявилося «розкладанняморального і эстетического гуманізму», була обгрунтована ідея «оцерковленнякультури». Не випадково в «Історіїросійської філософії» він розглядає М.Гоголя як предтечу слов'янофілів(О.С.Хомякова і І.В.Кирієвского), що прагнули по-своєму реалізувати цю ідею увченні про соборність.
Безперечно, М.Гоголь був релігійною людиною, алейого світогляд аж ніяк не зводиться до православ'я.
«Всі ми вийшли з гоголівської «Шинелі» – ця тезаФ.Достоєвського змушує серйозно поставитися до світоглядних основ творчостівеликого російськомовного письменника. Адже з гоголівської «Шинелі» вийшла нетільки велика російська література, але й глибока (хоч і суперечлива, хоч інепослідовна) філософська думка таких велетнів, як Ф.Достоєвський і Л.Толстой.Про М.Гоголя однаково правомірно можна сказати «цільна особистість» і«суперечлива особистість». Сам він аналізує себе в останніх творах і листахсуворо, навіть нещадно. В «Авторській сповіді», написаній за свіжими слідамиполеміки навколо «Вибраних місць», М.Гоголь говорить про бажання добра,усвідомлення своїх вад – і про свої чесноти; про прагнення вчитись – і неменше прагнення повчати; про смиренність – і гординю через смиренність,дорікання іншим за власні вади, словом, про все те, що дає підставу длятвердження «Людина є лжа», посилюється письменницькою потребою винести потаємненазовні [76; т.6. – С.200].
Звертаючись до питання про місце релігії усвітогляді М.Гоголя, про роль православ'я в його трагедії, М.Попович пише:«Гоголь був вихований у релігійному дусі і останні роки життя провів у тісномурелігійному оточенні, тиск якого посилював його душевні муки. Та справа, однак,не тільки у впливі оточення, а в глибшому, внутрішньому конфлікті. Щоб почути«музику світу», потрібен розвинутий «музичний слух». Оцінювати буття, світлюдина може лише з високих духовних позицій. Адже суспільні явища, засуджені зморальних, духовних висот, самим цим фактором вже віднесені до сфери моралі;отже, і викорінюватись вони мають у цій же сфері моральними ж засобами.Виходило, що поганий не суспільний лад – погані конкретні люди, які в ньомуживуть і діють. Згідно з таким поглядом будь-який суспільний устрій – aprioriдобрий, а щоб зникло зло, треба дотримуватися лише простих максим: «невбий», «не вкради» тощо.
Так складалася тенденція, що протягом кількохдесятиліть зводила весь критичний запал російської суспільної думки допроповіді морального самовдосконалення, – тенденція, що дістала своє вираженняв творчості і Гоголя, і Достоєвського, і Толстого. Світогляд Гоголя – це і єсуперечність між гуманізмом, демократичністю ідеалів та опортунізмом щодозасобів їх реалізації. Місце ж релігії у світогляді Гоголя – на одному зполюсів цієї суперечності, де вона виражає і закріплює його капітуляцію переддійсністю. Але цим не вичерпується тема «світогляд Гоголя». Є ще той образнийлад його мислення, який можна було б назвати «світ Гоголя». Це не простосукупність художніх засобів: це, можна сказати, категоріальний лад йогомислення, особливе бачення світу. Якщо соціально-світогл