Проблема людини у філософіїГ. С. Сковороди
«Для Сковороди ключдо всіхрозгадок життя, як космічної, так і божественної, є людина, тому що всі питання й всі таємниці світузосереджені для нього в людині… Не розгадавши себе,людина не може нічого розуміти в навколишньому;розгадавши ж себе до кінця, людина проникає в найглибшітаємниціВсесвіту» (Эрн В. Ф.Г. С. Сковорода. Життя й навчання. М., 1912. С. 214). Сковорода «логічно записує»життя, як вона відкриваєтьсялюдиною й длялюдини в її загальності, необхідності й волі.Таким чином, російська філософія вже в самих своїх джерелахзаявляє про себе в антропологічній парадигмі філософськогомислення.
Вчення Сковороди пролюдину опираєтьсяна поняття «внутрішньої людини», що у навчанняхсхідних батьків церквиговоритьпро людину як єднаннісерця й розуму (Див.: Лосський В. Н.Нарис містичного богослов'я Східної церкви // Містичне богослов'я. Київ, 1991), а також напоняття «спорідненості», що пізніше одержалорозвиток услов'янофілів і характеризувало цілісневідношеннялюдини до світу. Звертання до внутрішньої людини виділяє особливе дослідницькеполе, у якомувсебічноз'ясовуються феномен людини емпіричного,сутність людини внутрішньогой принцип «пізнайсамого себе», що спрямованийна те, щоб«вирвати серце із клейкої стихійності світу».
У підставіметафізики людини Сковороди лежить протиставлення зовнішнього й внутрішнього, що в цілому традиційно як для релігійної антропології,так і для антропологічних ідей, сучаснихСковороді. Формування антропологічної парадигми на Заходіпов'язане з подоланням цього протиставлення, що, зокрема,відзначав А. Гелену своїй статті «Просистематика антропології» (Проблема людинивзахідній філософії. М., 1988). Але якщо філософи XVII–XVIII вв.шукали підставузв'язкузовнішніх і внутрішнього, способів прояву одноговіншому, якщо християнська антропологія,дотримуючись догмата, аксиологічнопідкорялазовнішнє(тіло) внутрішньому(душі), те Сковорода, залишаючисьу традиціїсвого століття, розуміє це відношеннятрохи інакше: зовнішнєтаїтьу собі внутрішнє, приховуєйого. Таке розуміння явнонесе в собі момент містичного трактування, але для Сковороди таке розуміння відносинизовнішнього і внутрішньогомає методологічний сенс: те, що приховує, береться їму життєвій повноті, хоча й розуміється їмяк «неістинна» цілісність. Таким чином, уже всамих джерелросійськафілософія виявляєтьсяв позиції відмінної відпозиції раціоналізму західноєвропейської філософії.
В аналізі людиниСковорода висвітлюєдвісторонипроблеми його буття. З одного боку, він розглядає людину вконтексті структури буття, повідомляєйогоодним з світівзмікрокосмом. Але, взявши людиниякмікрокосм, філософ приходить до необхідності розглянутизв'язокцього мікросвітуй макросвітом. Для Сковороди це зв'язокмістична, тому вона дається або як одкровення Бога людині, або як устремління людинидо Бога на дорозісамопізнання. Тут важливо те, що цей зв'язок,як підкреслюють дослідники творчості Сковороди (Эрн, Чижевський, Зеньковськийй ін.), може бутиосмислена тільки як символічний мир, що йробить Сковорода у своєму навчанніпро Бібліюй архетип Наркиса. З іншого боку, таємнийхарактер цього зв'язкувводить уфілософствування Сковороди, як би ми тепер сказали, экзистенціалнадії. Надія знайти себе, істинно осягтижиття, тобто стати щасливим, і тим самимуникнути «тлені» – отдругий аспект аналізу людинивСковороди й предмет добрерозроблених їмпедагогічних ідей. Таким чином,положеннялюдини у світі, по Сковороді, має двавираження: об'єктивне – у структурі миру,і суб'єктивне – для себе.Макрокосм
Аналізуючи об'єктивнеположеннялюдини в структурі миру,Сковорода будуєоригінальне навчанняпро три світи: «Суть трьохсвітів. Першийє загальний й мешкальний, де все породженеживе. Сіяйскладенийз незліченних світів-мирів й євеликий світ. Іншідвісуті приватній малі мири. Перший – мікрокосм сирічмирик, мирокабо людина. Другий світ символічний, сирічБіблія… У нійзібрані небесних, земних і пеклтварин фігури, щоб вони були монументами, щоведутьдумканашув поняття вічноїнатури, прихованоїв тлінній так, як малюнок уфарбах своїх» (Сковорода Г. С.Збір. тв.: В 2 т. Т. 2. М., 1973. С. 148). Цітрисвіти, розрізняючись, утворятьціле: макро-і мікросвіт у їхній містичній домірності. «Я вірю йзнаю, – писав Сковорода в листі до М. Ковалинському, – що все те, що існує у великому світі, існує й у малому, і що можливо в малому світі, те можливо й у великомусвіті, по відповідностітихі по єдності всевиконаннявиконуючого духу» (там же. С. 407).
Великий мирабо ВсесвітСковорода характеризує як буття двоїсте:«Увесь світ складаєтьсяїхніх двох натур: однавидима, інша невидима» (там же. С. 185). Видимаприрода не обмежена ні в часі, ні в просторі. ПодібноД. Бруно, Сковорода говоритьпронезліченну безлічсвітів, «систем із планетами, а планет згорами, морями й містами...». Але нескінченність «коперниканськихсвітів» його цікавить тільки тому, що зовнішній світ, на думку Сковороди, виступає тільки тінню світущирогобудучимиромтимчасовим, минущим і смертним. Але як «тінь не заважаєростияблуням», так не заважаєстаре небой стара земля рости«новому єдиному божественному світув нашому дробовому небожественному світі» (там же). Цейновий світ – «пануюча натура», або Бог. «Цяневидима натура або Бог всю тварину містить» (там же). ДумкаСковороди про те, що Бог не творить мируматеріального, що двінатури – видимаі невидима – вічно співіснують, могла б дати підставувважатийого навчанняпро макросвіт пантеїстичним,якби неідея, який сам філософ надавав першорядногозначення – невидимий мирєпланом, ідеєю, «древом життя» мирувидимого. «Хоча б ти всіКоперниканськісвітипереміряв, не довідавшисьплану їх, які всю їхню зовнішність містить, тоб нічого з того не було», – писав Сковорода (там же.С. 135). В ідеї плану, схованогоу світі,у філософії Сковороди бачиться інтуїція всеєдності, що пізніше стане відмітноюідеєю філософії Вл. Соловйова.
Звичайно, чітко вираженоїонтології у філософських міркуваннях Сковороди немає. Філософ говоритьпро єдину суперечливу природу світу, але при цьомумакрокосм унього не строго дихотомічний, тому що зовнішнє й внутрішнє в ньомувідносні доти, поки не заблищитьістина справжнього буття. У діалозі «Разглаголпро древній світ» підвпливом навчанняПлатона, він говоритьпро світ як тіні.
Так уявляв собіСковорода сутнісну подвійність мируй одночасно його єдність. «Я бачу в ньомуєдиний початок, тому що одинцентр й одинрозумнийциркуль у безлічіїх» (там же. С. 16).Тому «світу світі є вічність у тлінні, життяв смерті, повстання в сні, світлов тьмі, у неправді істина, у плачі радість, у розпачі надія» (тамже). Тут ми знаходимозародження інтуїції«усього у всім», що стане у філософії ВолодимираСоловйова розвиненою ідеєю. Знаючи це, нам стане зрозумілимзмістпосилення «внутрішнього-зовнішнього»за допомогою протиставлення старого і нового:«И був старий, і було нове світло, але день одині миродин… Новихже небес і нової землі сподіваємося» (там же. С. 88).Ідея протиставлення старогой нового, інспірована, без сумніву, Біблією, строго проводитьсяСковородою через всі теми його філософських міркувань як останнямежаміж миромвидимимі невидимим. Ця жідея єістотною для його антропології: «Хтостаре серце відкинув, той зробився новою людиною» (там же. С. 147).
Для Сковороди, однак,важливо, що старе і нове протистоять так, що припускають й обумовлюютьодинодного. «Таким чином, Бог Сковороди, – пише Эрн, – має свою тінь, повинен неодмінно опиратисяв підніжжі своємунапустище й тленьіхоча постійно творить нове і дивовижне, але завжди носить і вічно буде носити старі, щостаріють, тлінні ризи» (Эрн В. Ф.Указ. тв. С. 264).
Присутність Бога усвіті, вічногов тлінному, новогов старомупроявляєтьсяу філософії Сковороди ідеєю Діви як основи світу,«переважаючий розум премудрих», ідеєюодкровення Бога в природі, що з'явиласяпередтечіясофійногоідеалізму кінця ХIХ в. Эрнпідкреслює цей момент у навчанніСковороди: «Якщо природа є Одкровення божественнихтаємниць і божественної мудрості, тоді всяке збагнення темних натяків природи йусвідомлення її таємничих силє мудрість,щойде до людини з глибин космічного життя» (там же.С. 41). У такий спосіб проявляється, по думціСковороди, повнота об'єктивності макрокосму щодо людини.Мікрокосм
Сама людинарозуміється як мікрокосм. Ця ідея припускає, як уже було відзначено,однорідність природи мируй людини, по-перше, і пізнаннябуття переживанням, самопізнанням, по-друге.
Природа людинидвоїста, як і природа миру. Розрізняючи в цілісній емпіричній людині «зовнішнє тіло»й «думка», Сковорода встановлює між нимизалежність, бачить, таким чином, в емпіричній людині цілісність системну. «Ти адже, без сумніву знаєш, – говоритьСковорода, – що називане нами око, вухо, мова, руки, ноги й все наше зовнішнє тіло саме собою нічого недіє ні в чому. Але всівоно поневолено думкам нашим. Думка, володарка його, перебуваєв безперервномухвилюванні день і ніч. Вона – те міркує, радить, визначення робить,примушує. А крайня наша плоть, як приборканийхудоба, або хвіст, поневоліїйпіде. Отож бачиш, що думкає головна наша крапкайсередня. А тому вона часто й серцем називається. Отже, не зовнішня наша плоть,але наша думка, – те головна наша людина. З неї ми складаємося, а вона є ми» (Сковорода Г. С. Указ. тв. Т. 1 С. 128). Думкаяк «головна наша людина», відповідно до Сковороди,утворить внутрішньоїлюдини, але тільки за умови, що ця думка спрямованане на задоволення потреб «зовнішнього тіла», а назбагнення Бога. Особливо важливо для Сковороди, що Бога людина осягає в серцісвоємуне як деякийзовнішній об'єкт, але як власну внутрішню сутність, як думкаБога про себе. Таким чином, Бог виявляєтьсяй суттю світу, і суттю людини. Таке розуміння сумірності людинизсвітом привносить уфілософію Сковороди містичний момент.
Людська природадвоїста, також як природа миру, однак, у відмінностіцього миру, де тлін й істина співіснують, дезовнішнє не стає внутрішнім, подвійністьлюдська може й повинна бути переборена. Зовнішня людина, перетворюючи у внутрішнього, осягає суть буття, осягає Бога. Тут відкриваєтьсясправжня метафізична реальність: у глибині свого серцялюдина знаходитьБога, і тільки Бог можевиміряти безодню людського серця. «...щиралюдина є серце в людині, глибоке ж серце й одному тільки Боговіпізнаванене що інше є якдумок нашихнеобмежена безодня, просто сказатидушу, тобто справжняістота, і суща істина, і сама есенція (як говорять), і зерно наше, і сила, уякій єдино складається(споріднена) життя йживіт наш» (там же. С. 142).
Внутрішня людинаСковороди – це те, що становитьсуть кожної людини. По думціфілософа, Бог дав план і миру, ілюдині. І він наполягає на тому, що внутрішня людина це не абстрактна ідеялюдини, не платонівськийэйдос, але нова людина, у якийперетворив старий. Цієїновоїлюдиникожний повинен усобі відкрити, хоча він уже є споконвічно в кожному. Сковорода протиставляє тіло «земне» й «тіло духовне, таємне, вічне» (там же. С. 145),нову руку, щоховаєтьсяв старої, новесерцей т.д., і цимипротиставленнями надаєпоняттю «внутрішнялюдина» особистісний характер, підкреслює його індивідуальність, такуж повну, якіндивідуальність емпіричного «старого» людини. І старе, і нове, відповіднодоСковороди, – цілісності, але різної природи; нове, внутрішнійлюдина –энтелехіястарого, його метай прагнення, напрямокйого життя. Відношенняміж ними – відношеннясенсу життя,тобто відношеннятакож цілісне. Тут ми знову знаходимоінтуїцію всеєдності.
Сковородапереконаний, що пошуквнутрішньої людини – подіяособиста, знаходженнялюдиною себе «нового» – доля, дорогадо своговнутрішнього – факти особистоїдуховноїісторії кожноїлюдини, а змістцієї історії євибір людиною самої себе. Цю рису філософії Сковороди Эрнназиває синтезом платонівськогоідеалізму збіблійнимантропологізмом. Сьогодні ми можемо сказати, що вона надаєнавчаннюСковороди просвіт екзистенціальний характер. Завдяки творчості Бердяєва, Хайдегера, Сартра, Марселя й інших філософів ХХ в. ми можемо зрозуміти ідею макрокосму й мікрокосму:макрокосму в повноті буття світу як Бога й тварини, з одного боку, інапруженість мікрокосму в досягненні внутрішнього буття людини, зіншої, де єднання їх в однорідності їхньої сутності, із третьої сторони, утворять особливу реальність життя людинизвизначальними їїцінностями віри, надії, любові й страху, із прагненням до досягнення достоїнствай щастя – всімтим,що в ХХ в. одержалоу філософії назваэкзистенції. І вперше двома століттямиранішеця проблемапоставлена дивнимросійським філософом. Пафосфілософії Сковороди в переконаності, що людині необхідно вважатисязметафізичнимивластивостями свогорозумодосягоймогобуття, що повинне стати реальністю його внутрішньогожиття.Людина і світ
Проводячидумку про цілісність людини через поняття спорідненості, любові, внутрішньоїлюдинияк символічного,Сковорода не обмежується аналізом людини тільки як істотищо боргує. Боргсамопізнання й екзистенціальний вибір офарблюють емпіричне існування людини,його бажання, надії й мрії. Цьому екзистенціальному виборувідповідає вибір моральний.Вони зв'язаніпо тому ж центральному дляфілософії Сковороди принципу: як «яблуня і їїтінь, як вічне й тлінне». Моральний вибір ситуативний, це проблеми суб'єктивного положеннялюдиниу світі: дляСковороди вони виступають як проблеми метижиттялюдини, волі, відносинисуспільствай особистості, переважнояк педагогічні проблеми.
Опис суб'єктивного положеннялюдиниу світі, тобто того,як розуміє людина свої можливості й із чим зв'язує свої надії, Сковородапочинає зпарадокса, що виражає двоїступрироду людини. Життя людини, єдина й неповторна, безцінна, тому міроюїй може бути тільки щастя, але вона так минуща й такшвидкоплинна, що смертномув тимчасовомусвіті щасливимбутинеможливо: «Він побачив у щастіперетворення,у друзях зраду, у надіях обман, в утіхах порожнечу, у союзах – самовидність, у ближніхостуду, у своїхнебезсторонність» (там же. Т. 2. С. 405).Сковорода говоритьпро три позиції людини у відношеннідо такого світу. Першапозиція – надія на щастя й радість серця: «Люди в житті своєї трудяться, метуться, скарбничають, а для чого, те багато саміне знають. Якщо розсудити, товсім людським витівкам, скількиїх там тисяч різнихнебуває, вийде одинкінець – радість серця»(там же. Т. 1. С. 313). Причому радість цюлюдину вносить у предметний світ, наділяючи йогосвоїмибажаннями, надіями й мріями: «Не для неїчивибираємо ми по смакунашомудрузів, – говоритьСковорода, – щоб від повідомлення своїх думок мати задоволення; дістаємовисокі чини, щоб думканаше від поваги іншихзахоплювалося; винаходимо різні напої, страви, закуски для тішення смаку;вишукуємо різнімузики, складаємо тьмуконцертів, менуетів, танців і контратанцівдля звеселяння слуху;творимо гарні будинки, насаджуємо сади, робимозлатоткані парчі, матерії, вишиваємо їхніми різними шовками й поглядуприємними квітами й обвішуємося ними, щоб цимзробити приємнеочам ітілу ніжність доставити; становимозапашніспирти, порошки, помади, парфуми й ниминюх задовольняємо»(там же). Словом, створюємо культурний світ, уякому предмети й відносиниповиннізадовольняти серед інших потреб і потребалюдини в радості й щастя. Властиво, Сковорода піднімає питання, актуальний для його часу: чи сприяєрозвиток цивілізації щастю людини? Сковорода бачив переваги цивілізації, бачив й її витрати,але не заперечував досягнення цивілізації заради збереження моралі. Він приймавемпіричний світпо містичних підставах: світінтимно відкриваєтьсялюдині у своїй таємниці.Він вимагає не моралізування, а організації своєїй тільки свого життя відповідно дозбагненій таємниці спорідненості, таємницівнутрішньої людини. Самому Сковороді це вдалося: його мандрівництво, безпритульство, втечавід чинів й одруження, – все це підсумувалося вепітафії на його могилі, їмже самимскладеної: «Світловив мене, але не піймав».
Філософ розумів, щокожний повинен ітисвоєю дорогою, але до однієїмети – знайти себе.Своє ж завданнявін бачив у тім, щоб своїм життям відповідати своїй філософії: «Цейсуд нашбезсумнівнопідтверджуємо таким же житієм нашимпередлюдьми» (там же. С. 139). Тому важко погодитися, наприклад, зіШпетом(Див.: Шпет Г. Г.Нарис розвитку російської філософії. // Тв. М., 1989), що бачить у Сковороді тільки мораліста.Яскраво виражений символізм його навчання,уперше проаналізованийЭрном, показує Сковороду глибокиммислителем із сильною інтуїцією, але без адекватних філософських засобів, яких не було ще в російської філософії.
Отже, перша позиція відносиниемпіричноїлюдинидо емпіричного світу –переживання його як надії. Світ такий, якоїлюдина його переживає. Сковорода не думає, що світ треба міняти, тому що впевнено, що людина вільна від світу по своїй природі, тільки незнає цього. Звідси й борглюдини – довідатисяпро свою волювідзовнішнього світу.
Друга позиція, щоможе бути виділена в навчанніСковороди про емпіричну людину, – людська діяльність.У цьому зв'язкуфілософ міркує про вола, розумі душ. Душу є передчуття внутрішньої людини, вічної його ідеї, вона головнев людині: «Що користі придбатицілогоВсесвітуволодіння, а душу втратити?»(Сковорода Г. С. Указ. тв.Т. 1. С. 341). І Сковорода порушує питання про щиросердечне й тілеснездоров'я: «Тілесне здоров'я не що інше є, як рівновагай згодавогню, води,повітря й землі, а втихомирення їїдумок,щобунтують,єздоров'я душі й життя вічна » (там же. С. 335). Тутвиникає уфілософа проблема волі й розуму, їхньоїзгоди як умови щиросердечного здоров'я. У світі емпіричномувони розірвані й протистоять один одному: «Не маємо в собіцілоїлюдини».Філософ приводитьпритчу про світлоокийрозум, щоне має ні рук,ні ніг, і «сильномуногами» сліпому – волі: «...із двох людейскладенийодин… без усякого змішання, але й без поділу, взаємно службовців» (тамже. С. 317). Так бачить Сковорода відносинирозуму й волі: неслитністьі неподільність, тільки при такомувідношеннівони можуть зберегтиздоров'я душі. Воля й розум в основі своєї єдиний: розум діяльний, а воля розумна. Дорогалюдинидо єдності волі й розуму є його особистаінтимна історія, повна напруженого драматичного змісту. Вона, відповідно до Сковороди, визначаєтьсямістичною метоюй у життілюдини розкривається покликанням, у якому він знаходить себе.
І, нарешті, третяпозиція відносиниемпіричноїлюдинидо навколишнього його світуможе бути позначена як відповідальність людини за діяльність його у світі й заті почуття, яким він надає перевагу у цьому світі випробовувати. Це відповідальність, насамперед передсамим собою. Відповідальність за те, де людина шукає собі міру – у предметах зовнішнього мируабо у «втісі» марнихбажань і знаходженніщиросердечного миру, а разом зним волівід мирузовнішнього. Тільки таку волю, по думціСковороди, можезнайти людина, що повинен здійснити ідею Бога, осягаючи божу волю як свою, у чому й знаходитьвнутрішню людину. Ідея волівід світу –це ідея волівід тлени, від смерті, це ідея воскресіння й загальногоперетворення, що згодом виявитьсебе в софійномуідеалізміСоловйова. Таким чином, відповідальність людини передсобою, по суті, виявляєтьсявідповідальністюперед Богом, зяким людина порівняємо.
Крімтого, людинанесе відповідальність і перед іншими людьми за ті почуття й настрої, які вінпереживає й культивує. Сковорода говоритьпровиховання, про те, що в дитині в першу чергу необхідно виховувати почуттяподяки, на якій «ґрунтується світ серцевий, яснеспокій і необуримістьволі» (там же. Т. 2. С. 114). У людині вічноборються два серця – ангельське і сатанинське, уважаєфілософ, і виховання повинне допомогти в цій боротьбі.«Виховання минаєвід природи, щовливає в серценасінняблагої волі, так помалу, без перешкод зрісши, самовільно й добровільноробимо все те, що свято й завгодно є перед Богом і людьми»(там же). Почуття подяки, вихованев людині, обертаєвсев благо, у всьомузнаходитьрадість ідостаток. Це почуття, відповідно доСковороди,євихідним змістомволі: «… невдячна воля – ключпекельних мучень, вдячнаж воля є всіх радостей рай» (там же. С. 116). Таким чином, вважаєфілософ, виховання почуттів визначаєдля людини світ щасливим або нещасливим.
КонцепціяСковороди – це концепція християнська. Вона цінністновизначена: щастя як гармоніямікрокосму й макрокосму диктується божественною природою обох світів. Щастя дляСковороди – це сенс життя й повнота, це «ціла людина», гармонічний ісерцевий. Сковороді близьке навчанняЭпікурапро задоволення як граничномувзаємопроникненніпочуттєвої й розумної областейлюдськоїсвідомості. Але для російського філософа самодостатність людини, тобто знаходження їмсебе, своєївнутрішньоїлюдини, є виконання думкиБога про нього: «Всісправи його у вірі, віра в істині, істина у вічності, вічністьу нетлінні, нетління на початку, початок у Богу» (там же. С. 20). Тількитоді «світ відчиняє думкам твоїмхрам спокою, одягаєдушутвоюодягом веселощів, насичуєпшеничнатуку й затверджуєсерце» (там же. С. 95).
Таким чином, міркуючипро людину, Сковорода приходить до навчанняпро світ, по-перше, по-друге, дорозуміння природи людини, і, нарешті,по-третє, до розуміння природи людськогожиття. Тим самимвін уперше вісторії російської філософії формує областьміркувань про людину, його ідентичності собі в часі, про сутність людини, просенс життя й т.д., словом, формує коло антропологічних проблем.
Погляд його на людинуяк на особливу цілісність, пошукєдності цілісності духовне й тілесної, розуміння самопізнання як безпосередньої даностісвідомості почуттєвого й духовного досвіду визначилизначення філософії Сковороди в історії росіянцідумки. У російськійкультурі він виступає як мудрець, учительжиття, а не як учений, що прагне пояснити явища зовнішнього йвнутрішнього світу. Григорій СавичСковорода, щонеопублікував при житті своїх добутків,щоне залишив учнів, не зробив прямого впливу нарозвиток російської філософської думки. Але його думкине залишилисянепоміченими, «в особі Сковороди російська думка робить якийсь значний поворот,приймає якесь основне рішення, бере напрямок, якого більшене залишає»(Эрн В. Ф.Указ. тв. С. 135).
ЧитаючиА. С. Хомяковапро віру як живознаниий спорідненості, ми чуємо Сковороду, читаючи П. Д. Юркевичапро серцеяк цілісному початкущиросердечного життя, ми не можемо не згадатиСковороду. І, нарешті, звершин філософськоїтворчості В. С. Соловйова ми, напевно, уперше адекватно оцінюємогеніальні інтуїції цього великого мислителя. Неможливо говоритипро впливи або запозичення, оскільки вперше більш-менш повністютворуСковороди булиопубліковані до сторіччя від дня смерті, в 1894 році, коли російська філософіявже відбулася у своїх специфічних принципових рисах, щовідрізняють її як самобутнє явище від західноїфілософської традиції. Ми можемо тільки погодитися зВ. Ф. Эрному тім, що «Сковорода коштуєвсамого порога росіянцідумки. Він першийтворчо починає те, що потім геніально ростеі множиться й цвіте… Сковорода має специфічнупринадність примітива, чари з'єднаннягеніальності знаївною й цнотливою скутістюкультурних форм».
Портрет Г. С. Сковороди
Дім Г. С. Сковороди
Портрет Г. С. Сковороди
Реферат
З української літератури
На тему: Проблема людини у філософіїГ. С. Сковороди
Виконав:Мельник Марк,
ученьV(9)-Aкласу
Прийняла: Варвара Полікарпівна
Гудзикевич,
Вчитель української мови талітератури
Криворізька тернівська гімназія
— 2005 —