ДРАМАТУРГІЧНА ГЛИБИННІСТЬ МИКОЛИ КУЛІША
Якби Миколі Кулішу в юні абомолоді роки сказали, що йому призначено стати одним із знакових іменукраїнської драматургії (разом з Лесею Українкою та Володимиром Винниченком),він, мабуть, дотепно пожартував би з цього передбачення. І не тільки тому, щолюбив і шанував жарт. М.Куліш тривалий час не вбачав у собі якоїсь особливоїталановитості й занадто критично оцінював власний художній потенціал. Вже бувшивідомим митцем, він мав глибокі сумніви щодо свого драматургічного таланту.
Напочатку творчого життя Куліш не ставив перед собою великих і масштабних цілей,проте досяг їх. Він був від природи багатогранне обдарованою особистістю:талановитим
військовим, громадським діячем, газетярем і редактором, публіцистом,діячем української освіти, соціальним педагогом, нарисовцем іпрозаїком, полемістом, естетиком і теоретиком художньої культури,літератури, організатором літературного процесу в Україні.
драматичного
Могутня постать письменника увібрала всебе поетичну безмежність і епічну велич землі, на якій він формувавсяй зростав, драматизм змін і перманентну полі проблемність суспільства, у якомупроходило його життя.
Микола Гурович Куліш народився 6 грудня (зановим стилем — 19 грудня) 1892 року в селі Чаплинці Дніпровського повітуТаврійської губернії (зараз — територія Херсонської області).
Враження від дитинства в Куліша булисуперечливими. Вінлюбив свій край — його людей, природу, степ. Він зворушливо й ніжно любив свою Наплинь, як називав батьківське село у своїх листах. В одеський тахарківський періоди свого життямитець подумки часто повертався до рідних місцин, краєвидів, знаходячи у цьому духовну насолоду й надійнішу відраду. близьким
Проте в нього залишилися від дитинствай гіркі враження, почуття. Антоніна Куліш, дружина митця, у своїх мемуарах «Спогади про Миколу Куліша»,завершених в 1953 році уФіладельфії, детально виклала один з драматичних моментів його дитячих років; записаний зі слів письменника. Фрагмент ЇЇ спогадів наводиться зі збереженням усіх стилістичнихособливостей,
«Був тихий літній вечір. З левадповагом сунули ситі корови, десь здалеку лунала дівоча пісня. Раптом піснюперебив голосний дитячий крик. Такий крик, що в далеко розкиданих хатах селаЧаплини було чути його, і люди говорили:
— Це Уляна робить страшний судсвоєму Миколі...
А бити було за що. Оце в погожийдень Уляна Кулішева збиралась на базар та й у церкву. Базар у Чаплиній,Дніпровського повіту на Херсонщині, бував раз у тиждень. Тоді можна було йпродати дещо, й купити, й у церкві Богу помолитись. Уляна зібралась і покликаладо себе свого п'ятирічного сина. Вона обняла його, приголубила й наказувала:
— Я нескоро повернуся, мій сину,бо багато маю справ, то ти хати не кидай та далеко не бігай! Я з базару пряникапринесу.
Микола пообіцяв матері бути чемнимі дуже зрадів, що зможе з товаришами побігати. Ще мати не встигла й з хативийти, як він зачинив двері ззовні на патик і побіг до товаришів. Коли матихотіла вийти з хати, побачила, що її замкнули, а за дитиною й слід застиг. Воназрозуміла своє становище: стукати в двері — надаремне, хата від хати далеко,ніхто не почує. Перемучилась вона до вечора, передумала свої гіркі думи.Згадала, що завтра ні з чого буде й хліба спекти, не купила ж бо борошнасьогодні на базарі...
Тільки надвечір хтось ішов мимохати і визволив знеможену й розлючену жінку. А тут і Микола, набігавшись,прибіг до хати й зрадів, побачивши маму.
— О, мамо! Ви вже прийшли? Апряника принесли?
— Принесла, та ще й якого! — відповіла мати. — А де це ти досі бігав?
— Я щойно вийшов з хати...
Тут уже Кулішева не витримала, — бо хоч би був не брехав! — покликала його, ніби пряника дати, й вчинила над нимстрашний суд. Вона зав'язала йому руки вгору і, витягнувши надвір, прив'язаладо дерева і патиком била, аж сусіди чули крики й плач...»(2, 696- 697)
Цей епізод Микола Куліш проніс крізь усе своє життя й часвід часу його згадував. Свої враження від дитинства Микола Куліш лаконічноузагальнив у широко відомій автобіографії 1921 року. «Детские годы прошлив крайней нужде, иногда в нищете. (Автобіографію написано російською мовою — Я.Г.).
Отец, безлошадный крестьянин,большую часть жизни прослужил в помещичьих экономияхв качестве чернорабочего й у богатых мужиков поденщиком. Всю горестьподневольной жизни старался заглушить водкой. Мать, родом из Полтавскойгубернии, еще девушкой пришла в Тавриду на заработки к помещикам.
До народной школьы, чуть не пятилетним мальчиком, меня уже нанимали богатьіемужики пастухом свиней й телят, то нянькой, то погонщиком лошадей й проч.»(З, 354).
Спочатку Микола навчався уцерковно-парафіяльній школі. Він виявився здібним учнем. Добрі люди є вбудь-які часи і за будь-яких режимів. Були вони і в рідному селі М.Куліша.Чаплинська інтелігенція вирішила допомогти обдарованому хлопцеві. Вона зібралакошти — близько ста карбованців — для того, щоб він міг продовжити здобуватиосвіту, й Миколу зарахували до Олешківського міського училища.
В Олешках Куліш також виділявся унавчанні серед своїх товаришів. Проте його стосунки з керівництвом училищаскладалися важко. Микола за вдачею був різким, відвертим, рішучим, гострим наязик підлітком, мав значний вплив на ровесників. Навколо нього групувалиськритично мислячі учні. Іван Дніпровський, приятель Куліша ще з олешківськихчасів, у своїх нотатках до його літературного портрета відзначав, що Микола бувватажком усякого незадоволення, усякого протесту як в училищі, так і в притулкублагодійного товариства, де він в Олешках жив.
М.Куліша декілька разіввідраховували з училища, як він писав в автобіографії, «за организациюкружков молодежи й непочтение к начальству» і (3, 354-355), і все ж такийого здібності визнавалися настільки непересічними, що серед учителів завждизнаходилися такі, хто підтримував бунтівного підлітка. Саме завдяки допомозіцих педагогів Кулішу 1908 року вдалося вступити до Олешківської прогімназії.
Однак йогонавчальна одіссея на цьому не завершилася. Коли до закінчення прогімназіїзалишалося зовсім небагато, заклад було закрито. Щоб все-таки пройти повнийкурс навчання, Микола разом з товаришами поїхав через Одесу до Поті, деекстерном складав важкі іспити. Там, на Кавказі, він захворів на малярію, лежавз 40-градусною температурою. Іспити було йому перенесено на більш пізнійтермін, і після одужання М.Куліш склав-таки екзамени за гімназійний курс(Ант.Куліш).
У літературному розвитку М.Кулішатаврійське містечко Олешки посідає особливе місце. В Олешках він починаєписати. Його перші творчі пошуки складалися з сатиричних віршів, фейлетонів,епіграм. Вони з'являлися в учнівських рукописних журналах «Нашажизнь», «Колючка», «Стрела», «Веселоеязычество», ініціатором й редактором яких він сам і виступав, розходилисяв списках серед підлітків та молоді (Н.Кузякіна).
Сатиричні виступи М.Куліша жвавосприймалися учнями, які швидко підхоплювали його дотепні вислови та думки. Тутже він робить перші драматургічні спроби -створює колоритні малюнки знавколишнього життя. 1913 року, перебуваючи в Олешках, він пише п'єсу «Нарыбной ловле» (російською мовою), зякої пізніше виросла комедія «Отак загинув Гуска».
Кулішеві йшов двадцять другий рік.Він збирався продовжити навчання, надіслав документи до Новоросійськогоуніверситету на філологічний факультет, його зарахували на перший курс(Ант.Куліш, Н.Кузякіна). Проте університетська освіта не відбулася: в серпні1914 року його було мобілізовано.
Так закінчився перший період життяМ.Куліша, у який він зазнав злиднів, голоду й бездомності, працював наймитом,пережив захоплення літературною творчістю, зіткнувся з фізичними й розумовимиперевантаженнями, відчув силу людської доброти й підтримки.
Та головні випробування чекали нанього попереду.
В армії несподівано для себеМикола Куліш робить військову кар'єру. Треба зауважити, що служба розпочаласядля Куліша з конфліктної ситуації, що могла обернутися для нього трагічноюрозв'язкою.
Спочатку він служив рядовим у запасномубатальйоні. Перед відправкою на фронт, бажаючи побачити свою майбутню дружину,він без дозволу, самочинно залишив казарму й дістався того села, де вонавчителювала. Про те, що з ним сталося після повернення, драматург розповів улисті до Антоніни Куліш. У «Спогадах про Миколу Куліша» вона передалацей момент у ролях.
«Ось що він написав. Коли вінповернувся, його покликали до вартового офіцера, а гой відправив його дополковника його частини. Став перед полковником наструнко і закляк
Полковник: Твоє прізвище?
Микола: Куліш Микола.
Полковник: Чому ти покинувказарму, коли тобі не дали відпустки? Чи ти знаєш, що це дезертирство і за цекарають смертю?
Микола: Так, знаю, пане полковнику.
Полковник: Де ти був?
Микола: Ходив попрощатися знареченою.
Полковник: А це далеко?
Микола: Так. 72 верстви йшов пішкий ніч їхав пароплавом.
Полковник похитав головою й щосьдумав» (2, 709).
На полковника, очевидно, справиливраження щирість і мотиви, з яких М.Куліш необачно залишив військо. Покараннябуло досить м'яким і нетривалим. А незабаром цей же офіцер пересвідчився врівні освіти й здібностях Куліша. У другому листі після повернення до своєїчастини майбутній письменник повідомляв, що «полковник відрядив його дошколи прапорщиків. Писав, що наука не тяжка, крім військових вправ, що зуспіхом вчиться, харчі добрі, одяг чистий, має час читати і навіть грати нагітарі. Микола грав на багатьох інструментах, що дуже подобалося його товаришамі начальству» (2, 710).
Після закінчення Одеської школипрапорщиків М.Куліш вирушає на фронт. Там він дослужився до чинуштабс-капітана. Три роки -з 1915 до 1917- проводить на передовій. Якими бнебезпечними й складними не були перипетії його долі, вони не могли спинитилітературний потяг М. Куліша.
У фронтовій обстановці вінзнаходить час для художніх вправ. Продовжуючи олешківські традиції, Куліш пишевірші й невеличкі драматичні сцени. Його гострі, актуальні поезії друкувалися вармійській газеті, а його одноактні п'єси залюбки розігрувалися солдатами. Навійні він все настійливіше відчуває бажання жити заради того, щоб писати,багато писати, щоб творити — і знаходити в цьому радість.
Перша світова війна відбилася наКулішеві пораненням, контузією та посиленням критичних настроїв. У березні 1917року молодий офіцер робить вибір, що надовго визначив його соціальні й життєвішляхи. Він одним з перших серед офіцерів полку перейшов на бік революційноготабору.
Революційні ідеї носилися тоді вповітрі й користувались популярністю серед різних верств суспільства. Цілкомприродно, що колишній юний бунтівник активно поділяв погляди на кардинальнуперебудову існуючого ладу. М.Куліш, як і багато інших, пов'язував з ними надіїна побудову гуманістичного й справедливого суспільства.
Після повернення з армії до Олешоквійськовий сюжет у житті Миколи Куліша незабаром знаходить нове продовження. Цебуло зумовлено тією ситуацією, що склалася на Херсонщині під час громадянськоївійни й безпосередньою участю М. Куліша у революційному русі в Україні.
У липні 1919 року, перебуваючи вХерсоні, він займається формуванням Дніпровського селянського полку (в складічервоної армії). З цим полком Куліш захищав Херсон і Миколаїв у боях звійськами Денікіна. З цим полком, відступаючи, він дійшов до Києва. З цимполком він побачив Україну в огні. Побачене й пережите в ті часи пізнішевідбилося в незавершених романі та кіноромані, а також у драматичній поемі«Патетична соната» — одному з найвищих творчих досягнень М. Куліша.
Завершав Куліш свою військовубіографію начальником штабу групи військ Херсонського напрямку, а трохи пізніше-військовим керівником Херсонського та Дніпровського повітових військкоматів.За плечима залишилося дві війни, п'ять місяців в'язниці за гетьманськогоправління, створення революційних повстанських формувань, членство в повітовомуревкомі. Цими подіями був сповнений другий період життє-шляху драматурга.
З 1921 року Микола Куліш знову нацивільній службі. Розпочинається третій період його життя, у якому головнемісце посідала так довго очікувана ним літературно-художня діяльність.
Певний час М.Куліш обіймаєадміністративні посади в Олешках, редагує газету, віддається освітянськійслужбі в Дніпровському повіті. Ант.Куліш у мемуарах про його суспільну йпедагогічну діяльність цього періоду писала: «З новим запалом взявся віндо праці: організовував школи, відкривав ті, що позакривалися під час війни,організовував дитячі садки, ясла й притулки» ( 2, 721). Вона відзначала,що на початку 20-х років М.Куліш як освітянський керівник і педагог-практик«склав українську абетку (Буквар) для шкіл, назвавши її»Первинка". Це була перша українська абетка. Учителі українськихшкіл, які приїздили з сіл, дуже дякували за неї складачеві" (2, 721).
Абетка була не лише просвітницькинеобхідною для південного регіону, але й літературно цікавою. Вона будуваласяна класиці української художньої культури, містила й відбиток творчості самогоМ.Куліша. Важливим є такий аспект спогадів Антоніни Куліш: «Для цієї»Первинки" Микола використав той педагогічний матеріал, що я зібрала,працюючи у школі, — я мала вже шестирічну практику роботи по українськихшколах, -решту ж вибрав з Шевченкового «Кобзаря», додавши ще й своїхвіршів та коротеньких оповідань" ( 2, 721).
Організовуючишколи, дбаючи про учнів та вчителів, М.Куліш неодноразово пішки ходив хуторами,селами й містечками Херсонщини, знайомлячись зі станом педагогічних справ урідному краї. У голодні 1921 та 1922 роки він доклав неймовірних зусиль, щобурятувати багатьох школярів від смерті й зберегти від розпаду численні маленькішколи. Свої враження від цих років драматург відбив у значнійлітературно-публіцистичній роботі «По весям й селам» (російськоюмовою).
Це — циклдокументально-психологічних нарисів про складні й драматичні проблеми сільськоїшколи на півдні України. Перша частина «По весям й селам» маєпідзаголовок «Из записной книжки 1921 года», друга- підзаголовок«Из записной книжки 1922 года». У циклі нарисів М.Куліш з елементамихудожньої оповіді, публіцистичних міркувань, документалізованих спостереженьрозповів про наступ голоду в Тавріїта силу життя й людського духу, щопротистояли цьому наступу.
Нариси й подорожні малюнки«По весям й селам» засновані на різноаспектних і різнорівневихконтрастах -прийомі, що його Куліш невдовзі активно використовуватиме вдраматургії. У нарисі «В немецких колониях» митець-педагог постійноактуалізовує контрастні факти й реалії. Він пише:
«Я проезжаю через немецкиеколонии. Недавно еще богатые й хозяйственно крепкие, цементированние неметкимтрудолюбием, обильные всеми благами чернозема, они теперь выглядят иначе. Вовсем видно запустение, уныние, упадок...
Школы в безнадёжном состоянии,занятия идут с перебоями, детская аудитория редеет с каждым днем. Пробовалговорить с двумя учителями о перспективах, но, кроме тоски, ничего неполучилось. Немецкого учителя, спаянного с обществом кровно, материально йдуховно, в зтом году ожидает голод й одиночество в борьбе за своёсуществование...
И тем более становится больно и обидно, когда слышишь, что взтих колониях, махнувших безнадежно на свои школи, две недели уже шатаетсяхалтурная группа подозрительных артистов, ставит пьесьі из цикла миниатюр,стяжает славу балетньши номерами й собирает плату „натурой“.
Полный успех, полные сборы!»(З, 373 — 374).
Завершуючирозповідь про антитетичні ситуації, з якими він стикався, М.Куліш унарисі-розділі «В немецких колониях» вивершує свої спостереженнятаким характерним узагальненням: «Балет, театр миниатюр, антрепренер стросточкой, умирающие школы, голодные люди, везущие встепи повозку, -ну разве зто не контрасти, о которых нужнописать, говорить й сигнализировать во все концы советскойземли» ( 3, 374) .
У документально-нарисовій повісті"'По весям й селам'" чимало колоритних сцен, парадоксальних епізодів,характеро-графічних реплік. Це все часто подасться малюнком, пракгично безкоментаря, майже без будь-якої логічної чи дидактично-публіцистичноїінтерпретації. Такі сцени, епізоди, репліки стали прообразом колоритноїситуаційності, парадоксальної сюжетики, стислої та виразної діалогізації, щоособливо майстерно втілилися в Кулішевих драматичних творах.
Нарис «В детском доме»відкривається яскравим як у прозовому, так і в драматургічному планахфрагментом, просякнутому синтезом інтонацій гіркого суму та самоіронії:
«Меня везут: лошадь, мальчикй два колеса. Я сижу на перекладинке и держусь за мальчика. Ногимерзнут: ночью бьш первьш мороз. По дороге трупы павших от бескормицн лошадей.Голод близится.
— Ты грамотний? — спрашиваюмальчика.
— Ні.
— А почему в школу не ходить?
— Хай вона згорить… Ніколи, — отвечает мальчик, крутит цигарку и раскуривает ее с видом серьезного йвзрослого человека. Этот мальчик выглядит куда серьезнее, чем наши школы, — философствую я на двух колесах й прикуриваю у мальчика папиросу» (3,369).
Мандруючи степами й селами Таврії,Куліш зустрічається з різними людьми, конфліктами, ситуаціями. У його творчійуяві поступово складається задум майбутньої драми «97». Він робитьперші ескізи до неї. Однак його ім'я як літератора ще нікому не відоме.
Наприкінці1922 року Куліш одержав підвищення по службі й перебирається до Одеси. Нановому місці — турбот з ранку до ночі. У системі губернської освіти, де вінпрацює інспектором шкіл, безліч проблем, засідань, термінових завдань. У листідо І.Дніпровського від 23 жовтня 1923 року Куліш повідомляє, що «немаєхвилинки присісти» (3, 490), а в листі до нього ж від 9 червня 1924 рокуділиться спостереженнями про свій стан: «Стомився я. Хитаюсь, тінінемає» (3, 492).
І все ж таки М. Куліш викроюєнічні години, щоб писати. Портрет Миколи Куліша одеського періоду виразно й згумором намалював Юрій Смолич у мемуарно-портретному дослідженні«Розповідь про неспокій». Характерним є той композиційний нюанс, що,розповідаючи про специфіку українського літературно-мистецького процесу 20-30-хроків XX століття та аналізуючи її,мемуарист змалював у виокремлених розділах портрети семи письменників, митців.Розділ «Куліш» розташований у книжці другим, після портету-спогадівпро одного з провідних організаторів національного художнього рухуВ.Блакитного.
Описуючи свою зустріч з Миколою Кулішем, щосталася в 1924 році, Ю.Смолич згадував, що Куліш, про якого вже починалиговорити як про «молодого драматурга», «виявився, проте, нетаким вже й молодим — мав добрі вуса і виглядав за тридцять років. Зодягнутийбув у довгу білу сорочку, підперезану тонким очкуром, та галіфе хакі у стоптанічоботи. Професією — вчитель.
— Куліш, — рекомендувався він. — Микола, — додав по короткій паузі і якось хмикнув собі у вуса, — щоб, бува, несплутали з Паньком Кулішем: той давно вмер, а я ще живий, той був з панків, а я-з мужиків, той був письменник, а я тільки так собі… маракаю...
Видно було, що він ніяковіє і, якусі соромливі люди, гнівається на себе самого за свою сором'язливість, а щоб їїякось заховати, — костричиться» (5,51).
Перебування в Одесі внесло улітературний розвиток М.Куліша нові якості та нюанси. Він стає членом письменницькоїспілки «Гарт», відвідує засідання її художньо-літературної студії,стежить за мистецькою динамікою в Україні. Саме в Одесі, незважаючи навеличезну зайнятість, Куліш закінчує п'єсу «97» і з маловідомоголітератора стає знаменитим драматургом. Про нього пишуть провідні митці, літературознавці, журнали, газети.Про нього говорять на творчих вечорах і в державних колах. До нього звертаютьсярежисери, театри, актори.
Кілька місяців, з кінця квітня додругої половини серпня 1925 року (окрім перерви-відпустки, що припала на першуполовину літа і пройшла переважно в Одесі, у творчій роботі), М.Куліш працює вЗінов'євську (теперішньому Кіровограді), де редагує газету «Червонийшлях». Кропітку й виснажливу газетярську справу він виконував сумлінно,зосередивши зусилля на поліпшенні якості матеріалів, робкорівських тасількорівських дописів, підвищенні українськомовного рівня газети.
У листі до І.Дніпровського 12травня 1925 року він відзначав: «А налагодити газету трудно» ( 3,534). Сам Куліш писав для «Червоного шляху» передові. Журналістськасправа забирала в нього практично увесь час, на драматичну творчість незалишалося ані годин, ані сил. Драматург відчував, що газетярська діяльність нереалізує його творчого потенціалу, не сприяє втіленню його художніх намірів,планів. Висловлюючи своє бачення стосунків між журналістикою та літературноютворчістю, він зазначає:
«Казав я, що газета губитьписьменника — і це правда. На досвіді тепер бачу (чи як — за досвідом бачу).
Ані одної сторінки я не написав зацей час» ( 3, 534).
У Зінов'євську М.Куліш наполегливошукає можливості для продовження своєї письменницької праці.
Феноменальний успіх драми''97", що була поставлена у Харкові восени 1924 року, широка резонансністьКулішевого імені, художні надії, що покладаються на нього, активно сприяютьтому, що керівництво «Гарту» ставить питання про переїзд МиколиКуліша до столиці України.
Наприкінці літа 1925 рокудраматург переїжджає до Харкова.
Олешки, Одеса, Харків — такагеографія становлення літературного таланту М. Г. Куліша. Харкову в цьомуланцюжку належить найзначніша роль.
У столиці Куліш потрапив до центрудуховно-творчого буття.
Видатне письменницьке оточення — М.Хвильовий, Остап Вишня, В.Сосюра, Ю.Яновський, П.Тичина, І. Дніпровський,Г.Епік, дружні й творчі контакти з якими збагачували його художній світогляд.Літературні читання, зустрічі, бесіди. Безпосереднє знайомство з представникамирізноманітних мистецьких й художніх напрямків, течій. Плідна багаторічнаспівпраця з трупою театру «Березіль» та йогорежисером-концептуалістом Лесем Курбасом. Пошук своєї мистецької позиції,власної художньої індивідуальності, полеміка з лідерами інших літературнихорієнтацій, напружене дослідження життєвих явищ і тенденцій. Активізаціядраматургічної діяльності й створення низки різножанрових п'єс, серед якихпсихологічна «Зона», химерно-трагедійний «НароднийМалахій», мовно-віртуозний «Мина Мазайло», лірико-симфонічна«Патетична соната», композиційно-експериментальний ігострофілософський «Вічний бунт».
Ім'я та постать Миколи Кулішашвидко набирають ваги. Він стає однією з центральних постатей літературно-художньогопроцесу в Україні та безумовно головною постаттю в українській драматургії20-х- початку 30-х років. Його п'єси ставляться театрами різних стилів тауподобань. Навколо його творів спалахують дискусії — завзяті, емоційні, різкі.Його персонажі виходять за межі суто літературних образів й осмислюютьсянайбільш проникливими сучасниками як символи доби українського Ренесансу.
Навколо М. Куліша групуютьсяписьменники. Вони поціновують у ньому самобутність думки, свіжість погляду наоточуючі процеси, вміння відстоювати власні переконання. Вони визнають у ньомуодного з найталановитіших, найяскравіших українських письменників. Кулішаобирають другим президентом письменницької спілки ВАПЛІТЕ — чи не найпотужнішоїлітературної організації у Європі 20-х років XX століття. Він входить до складу редколегії провідноголітературного часопису України «Червоний шлях», друкується вальманасі «Літературний ярмарок», пише концептуальну полемічну статтю«Критика чи прокурорськй допит?», де обстоює право митця на самобутність і внутрішню незалежність, зустрічається зі своїми читачами йглядачами.
У харківський період драматичнийталант Миколи Куліша досяг свого апогею. В цей час його знала вся Україна. Вінстворює п'єси "'Народний Малахій", «Патетична соната»,«Маклена Граса», що стали новим словом не тільки в українськійдраматургії, а й у художньому мисленні європейських
літератур.
На межі 20 — 30-их років для М.Куліша настають важкі, трагічні часи. Його твори, більшість з якихкористувалися неабиякою популярністю, зазнають як політичної, так й естетичноїкритики. Його ім'я роблять символом негативних тенденцій в українськійлітературі. Куліша починають звинувачувати у скептичному тлумаченні сучасності.Драматургові закидають, що його п'єси сповнені ідеологічних вад, що вонизводять наклеп на радянську дійсність.
Нові твори драматурга викликаютьвиключно різкі, недоброзичливі рецензії та відгуки. Після прем'єри драми«Маклена Граса» й різкого несприйняття вистави офіційною критикою улисті до О.Корнєєвої-Маслової митець передає атмосферу, що склалася навколонього і Курбаса, який поставив
п'єсу в «Березолі»:
«На все я ждав, всьогосподівався, але такого, признаться, не ждав. П'єсу кваліфіковано якантихудожню, фальшиву, нікчемну, авторові нашито проповідь індивідуальноготерору, режисерові ціла низка обвинувачень за те, що він взяв цю п'єсу, — словом, сказано все те, про що не було сказано в попередніх перемовах з авторомі режисером в реперткомі» (3, 643). Він різко й відверто формулюєвисновок: «Я розумію це так, що взято курс на знищення мене як художника»(3, 643).
Внутрішня драма Миколи Кулішапозначилася й на посиленні критичних, опозиційних настроїв. У цей періоддраматург гостро відчуває невідповідність офіційної ідеології, І якастверджувала й популяризувала тезу «подальшого розквіту України», реальномустану українського життя. Щоб самому побачити, що ж відбувається з людьми йсуспільством, 1933
року вінвирушає з Харкова додому, на Херсонщину.
Враження у нього були не простогнітючими — вони були немислимо важкими. Ант.Куліш писала про нього: "… Покидобрався до рідного села, мало не захворів. Через два тижні повернувся доХаркова і був такий сумний та пригнічений, що я налякалася" (2, 738). Ідалі вона змальовує психологічний стан М.Куліша після подорожі.
" — Може, що трапилося вдорозі? Ти хворий?
Але він відповів мені:
-… Якби ти знала, якби бачила,що робиться по селах -це жах! Це страшний жах! Уяви собі — по дорогах лежатьпухлі й мертві люди, по селах тихо, люди не ходять, бо не мають уже силрухатися. Біля матері лежать мертві діти, а вона сама впала через поріг іконає. Навіть псів по селах не стало. І ця Україна цвіте, збіжжя красується пополях? Таж нема кому його сіяти і збирати! Багатюща країна, земля- як золото,трудолюбивий і здібний народ, що з ним зробили?!
Микола плакав, стогнав і захворів.Коли він зривався і кричав, я його заспокоювала, а він відповідав мені:
— Про це не лише писати треба, акричати, бити у дзвони на сполох!" (2, 738).
Проти драматурга спрямовуєтьсяідеологічна кампанія, у ході якої стверджується, що з революційних позиційдрами «97» Куліш перейшов на ворожі засади п'єс «НароднийМалахій», «Мина Мазайло», «Патетична соната». Вонапризвела до того, що на першому всесоюзному з'їзді радянських письменників (17серпня- 1 вересня 1934 року) відбулося офіційне закріплення за Миколою Кулішемстатусу буржуазно-націоналістичного драматурга.
19 серпня наранковому засіданні І.Кулик у своїй доповіді про напрямки розвитку українськоїлітератури, розвиваючи тезу, що «в галузі драматургії у нас особливо булазагострена класова боротьба, боротьба двох антагоністичних тенденцій» (4,46), схарактеризував М.Куліша як митця, що є представником «виявівнаціоналізму» в драматургії, та як художника, «більшість п'єс якого євідверто націоналістичними і ворожими нам» (4, 46) і зазначив, що «наних базувалася робота театру „Березіль“, коли ним керувавКурбас» (4, 46).
Це вже було схоже на вирок. Угрудні того ж року М. Куліш пішов на похорон свого друга Івана Дніпровського.Додому він не повернувся...
Обірвався життєвий шляхписьменника З листопада 1937 року. Його було страчено на сорок п'ятому роціжиття.
Микола Куліш належить до того типуписьменників, про яких можна сказати: художником слова він народився. Бо віднародження в Куліша було єдине призначення — велике й непохитне — писати. Зпідліткового віку й до останніх своїх днів він сприймав, розумів і аналізувавсвіт як письменник. Він ділився тим, що його радувало, захоплювало, бентежило,гнітило, з допомогою емоційного, барвистого, дотепного слова.
Куліш писав майже тридцять років. Навчався- і писав невеличкі твори сатиричного спрямування. Воював — і складавкоротенькі п'єси, що мали успіх у солдатів. Працював у просвітницьких установах- і шукав себе в різних жанрах: від оповідань з життя дітей до циклупедагогічних нарисів та роману, А з якою наполегливістю й самовідданістю Кулішписав, коли переймався тільки творчою діяльністю! І навіть перебуваючи вув'язненні, на (Головках, відчуваючи подих смерті, він теж сідав за папір — інадсилав листи, де відбивав свої настрої, почуття, турботи. Творіння було длянього не тільки радісним, емоційно насиченим процесом, а й внутрішнім станом,постійним відкриттям себе, головним смислом життя. Воно стало для ньоговнутрішнім, образно-художнім імперативом.
За одинадцять років безперервноїдраматургічної практики (1923-1934) М. Куліш створив майже півтора десяткап'єс. Це «97», «Комуна в степах», «Отак загинувГуска», «Хулій Хурина», «Зона», «НароднийМалахій», «Мина Мазайло», «Закут», «Патетичнасоната», «Прощай, село», «Вічний бунт», «МакленаГраса». (Текст однієї з перших п'єс — «На рыбной ловле», як ітекст останнього драматургічного твору М. Куліша -п'єси «Такі»,вилученої в драматурга під час арешту, вважаються втраченими).
Кожна з Кулішевих п'єс, що дійшладо нас, — явище непересічне в українській драматургії та заслуговує на те, щобстати об'єктом ґрунтовного культурологічного, компаративістського,лінгвостилістичного дослідження. Кожна з них вимагає того, щоб її не тількиуважно читали, а й уважно перечитували. Зараз очевидно, що майже вся драматургічнаспадщина Куліша входить до національної літературної класики, а п'єси«Народний Малахій», «Патетична соната», «МакленаГраса» складають європейську й світову художню скарбницю.
Контекстовий рівень оцінкихудожньо найпотужніших творів М.Куліша відрізнявся широкоюісторико-літературною проекцією. Досить пригадати, що в українській театральнійі літературній критиці кінця 20-х років проводилися численні паралелі міжп'єсою «Народний Малахій» та романом «Дон-Кіхот», міжобразами Малахія Стаканчика й Дон-Кіхота Ла-манчського. Ємну оцінку художнімякостям «Патетичної сонати» дав письменник Ф.Вольф, який у передмовідо німецького видання цього твору на початку 30-х років XX ст. називав його «шедевром» іпідкреслював, що «за формою… -цей донині найбільший витвір українськоїдрами — можна порівняти у світовій літературі лише з такими драматичнимишедеврами, як „Фауст“ і „Пер Гюнт“ ( 3, 825).
Таким чином, створення»Народного Малахія" і «Патетичної сонати» поставило М.Куліша на один рівень з такими митцями, як М. де Сервантес, Й. Ґете, Г.Ібсен.
У своїй творчості Куліш, поділяючифундаментальні художньо-світоглядні настанови Леся Курбаса, виходив зпрограмної естетичної домінанти, що «драматургія мусить весь часнепокоїти, збуджувати, загострювати, навіть за іншого разу занадто загострюватидеякі проблеми і ніколи не пристосовуватись до міщанських смаківглядача», як творець «Народного Малахія» та «Патетичноїсонати» сформулював своє кредо у Харкові в червні 1929 року під часвиступу на театральному диспуті щодо досягнень та перспектив українського сценічного мистецтва (3,459 ).
Цим пафосом занепокоєння життєвимипроблемами, загострювання реальних, існуючих конфліктів пройняті всі йогоп'єси, що на сьогоднішній день дійшли до нас, причому не лише драми — «97», «Комуна в степах», «Закут», «Вічнийбунт», «Прощай, село», але й комедійні твори — «ХулійХурина» та «Мина Мазайло». В Кулішевих комедіях драматизмконцептуально-сюжетної гостроти набуває у своїй художній основі зовсім некомічного звучання.
Творчість М.Куліша — цебагатогранне, гранично загострене зображення побуту, психології,соціально-культурних процесів, інтелектуальної динаміки, світоглядних тенденційв України перших десятиліть XX століття.
Доля українського села й селянина,духовні пошуки інтелігенції, пріоритети й цінності нової генераціїдерж-службовців, протестні явища в свідомості й почуттях митців, психологічнітенденції в робітничому середовищі, розмаїтість світоглядної палітриінтелектуалів, духовний стан столичного й провінційного міст, аспектинаціонально-історичного розвитку та перспективи України — таким виглядає зрізосновних проблем Кулішевої драматургії.
Лише одна п'єса певною міроювирізняється серед інших, оскільки її створено на польському фактичномуматеріалі й пронизано польським національним колоритом. Йдеться про драму«Маклена Граса», у якій відтворено кризові процеси в Польщі початку30-х років. Проте і в цьому творі відлунює українська проекція на трагічніподії, що в той же самий час охопили й Україну. Цілком вірогідно, що й драму зсучасного польського життя Куліш писав, маючи на думці долю України та людини вній.
Художня сила п'єс Миколи Кулішаполягає в тому, що вони пройняті відчуттям незборимого трагізму людськогобуття, усвідомленням глибинних дисгармоній духу, суспільства, світу. У центріКулішевої драматургії перебуває трагедія особистості на тлі соціальних зламів іпротиріч.
Микола Куліш був живописцемхарактерів в українській драматургії. Працюючи над п'єсою, він прагнув намалювати живий,колоритний, типовий, концептуальний, до нього не відкритий художній образ. Дляцього митець ретельно вивчав життя, часто мандрував — їздив, ходив пішкиУкраїною, намагаючись побачити й почути, чим живуть люди, про що думають, якрозмовляють, чого прагнуть.
Ось звідки в його творах багатагалерея виразних, самобутніх образів — Мусій Копистка («97»), ХомаБожий («Хулій Хурина»), Антип Радобужний («Зона»), МалахійСтаканчик («Народний Малахій»), Овчар («Закут»), тьотя Мотяі дядько Тарас («Мина Мазайло»), Ілько Юга («Патетична соната»),Семен Пархімча («Проїдай, село»), Ромен і Байдух («Вічнийбунт»), Ігнацій Падур («Маклена Граса»). Кулішева драматичнаспадщина — це концептуальна характерографія української національної історії таментальності.
У характерах М.Куліша узагальненохарактерні «больові точки» свого часу. Його герої помирають відголоду, розділені ходом історії на «багатих» і «бідних»;будують комуну, тягнучись до світла життя; перетворюються з учорашніхнезаможників на адміністраторів-бюрократів; переймаються національнимипроблемами й питаннями; грають у кохання й виконують у житті рольові партії;змінюють не тільки власне прізвище, але й своє національне єство, прагнучипросування в кар'єрі; кохають і залишаються нещасними в своєму коханні;пристосовуються до нових умов і бунтують проти конформізму; шукають смисл свогой загальнолюдського існування; божеволіють та кінчають життя самогубством;зраджують, зневірюються й знаходять у собі сили протистояти трагічнимперипетіям долі; розмірковують над соціально-духовною долею України та світу.
Кулішеві характери певною міроюісторичні, бо в них осмислені провідні тенденції національної та вітчизняноїісторії.
Вагоме місце у спадщині МиколиКуліша посідає комедія «Мина Мазайло».
Твір булозакінчено наприкінці 1928 року. Він миттєво викликав зацікавленість й здобувшироку підтримку з боку широких верств українського суспільства. Лесь Танюкслушно підкреслював з цього приводу: «П'єсу відразу ж — винятковий дляМ.Куліша випадок! — було оцінено реперткомом дуже високо й рекомендовано допоказу в усіх театрах України...» (З, 772).
Уже весною, в березні та квітні,1929 року комедію було поставлено в низці театрів — у Дніпропетровському театріімені Шевченка, Курбасовому "'Березолі" (Харків), театрі іменіФранка, яким керував Г.Юра (Київ). Н.Кузякіна, детально аналізуючи сценічнуісторію п'єси, зазначала: 'Трали комедію Куліша досить широко — вДніпропетровську, Житомирі, Херсоні, Одесі, Вінниці, Маріуполі. У Києві, поручіз виставою франківців, «Мина Мазайло» жив на сцені обласного пересувноготеатру (ОРПС)… Гастролі Київського театру ОРПС по Україні засвідчили значнупопулярність «Мини Мазайла» (1, 289).
Протягом року комедію "'МинаМазайло" було видруковано. Спочатку в одному з найбільш самобутніх і"європеїстських" українських видань кінця 20-х років XX століття — гумористично-сатиричномуальманасі «Літературний ярмарок» (шосте число за 1929 рік), навколоякого, як відомо, об'єдналися колишні члени ВАПЛІТЕ, серед яких булиМ.Хвильовий, О.Досвітній, М.Куліш, Ю.Яновський, Г.Косинка, В.Сосюра, Г.Епік,І.Дніпровський, П.Панч, М.Бажан та ін. А пізніше, все у тому ж 1929 році, п'єсавийшла в Харкові окремою книжкою.
Післяпостановки на театральному коні й публікації комедія стрімко одержала визнання.Проблематика, художні реалії твору жваво обговорювалися у пресі, сталипредметом дискусій, у процесі яких висловлювалося чимало високих і дуже високихоцінок. Так, масштабний естетик М.Хвильовий оцінював комедію «МинаМазайло» як «епохальне» для української літератури художнєявище. Тонкий Остап Вишня говорив про п'єсу як про «надзвичайної красиріч», рівень же художньої довершеності Кулішевої роботи у цій комедіївважав недосяжним не тільки для критики, але й для колег- письменників, івідзначав: «Про автора не говоритимемо: це вище за нас».
Репліки та афоризми, мізансцени тапасажі комедії різноманітно цитувалися й обговорювалися різними представникамиукраїнського суспільства. Образи, характери п'єси «Мина Мазайло»активно проектувалися на сучасну українську дійсність і трактувалися як живі йоригінальні типи з навколишнього життя. Проблематика, художні реалії творужваво й палко обговорювалися у газетах й часописах, і це дало підставидослідникам наголошувати на тому, що «важко перелічити все друковане утогочасній пресі про „Мину Мазайла“; це було б кілька сотеньназв» (3, 773). Лесь Танюк, характеризуючи популярність «МиниМазайла», писав: «Одне слово, це був тріумф, загальнонародневизнання, довгожданий успіх» (3, 772).
Комедія «Мина Мазайло» — цікавий і вдячний художній матеріал для вивчення у школі. П'єса відрізняєтьсяоригінальним сюжетом, у якому переплетено культурно-соціальний тародинно-інтимний аспекти, містить галерею виразних характерів зіндивідуалізованим культурним і національним світоглядом (Мина Мазайло, Мокій,Уля Розсохина, Баронова-Козино, тьотя Мотя, дядько Тарас), насичена дотепними,пародійними, карикатурними, фарсовими сценами.
У творі активно використаноширокий діапазон живої і тому колоритної мови, що рельєфно відбиває специфікудуховних та національних цінностей основних персонажів. Комедіяхарактеризується широкою палітрою інтонацій та мелодійних візерунків — веселих, ніжних, мажорних, романтичних, елегійних, сумних, трагікомедій них інавіть фантасмагорійних.
Для аналізу «МиниМазайла» часто використовують принципи й методику, що застосовується підчас аналізу некомедійних жанрів, наприклад, драми, роману, новели тощо. Але ж«Мина Мазайло» — це комедія, і тому в процесі розгляді цього шедеврудоцільно виокремлювати й аналізувати ті моменти, що, власне, й надають ційп'єсі рис комедії, беруть участь в організації суто комедійних якостей твору.
«МинаМазайло» є комедією типів і положень. У ній грунтовно розроблені дійовіособи, що складають сюжетно-колізійні та концептуально-світоглядні пари. ЦеМина Мазайло і Мокій, Рина і Уля, тьотя Мотя і дядько Тарас, їхні репліки,діалоги, дії формують як основний фабульний та конфліктний каркас твору, так івиступають чинниками, носієм суто комічного начала.
Образи Мини та Мокія, тьоті Мотіта дядька Тараса з моменту їхньої появи у творі одразу постають як духовніантитези. Образи Улі та Рини на початку п'єси змальовано як суголосні, вониділяться своїми дівочими інтересами, таємницями, Рина представляє Улю неінакше, як «моя подруга». Але з плином комедійної колізії ці образитакож стають антитетичними, в них починають домінувати різнідуховно-світоглядні цінності.
Варто наголосити на тому, що«Мина Мазайло» є лірико-соціальною комедією. Суспільне явищеукраїнізації та пов'язані з ним різноманітні культурно-духовні, національно-світогляднітенденції, процеси М.Куліш поєднує з глибоко розробленою інтимною лінією, змотивами романтичної закоханості й ніжного кохання.
Інтимні перипетії відіграють уп'єсі помітну концептуальну й структурно-композиційну роль, вони є одним звагомих чинників руху дійової інтриги, психологічної загостреності, розвиткукомедійної тональності та комічних ситуацій, розкриття етичної та ціннісноїсутності образів-
персонажів.
«Мина Мазайло» є не лишефеєрверком художніх типів,
концептуальних зіткнень, світогляднихпоєдинків, відточених сцен, дотепних діалогів, епатажних реплік, афористичнихвисловів, жартівливих умовиводів, трагікомедійних суджень,мовленнєво-фонетичної гри.
«Мина Мазайло» — це йвишукана у структурно-композиційному відношенні п'єса, що характеризуєтьсянаявністю численних знахідок, «секретів» у плані організації тадинаміки комедійної дії.
У творі драматург широкозастосував прийом гри. Ідея розпочати гру виникає на початку п'єси — у другійсцені першої дії. Належить вона Рині й пов'язана з розстановкою сил усім'ї Мазайлів: батько, Мина Мазайло, бажає змінити своє прізвище на російське,максималіст з романтичною душею Мокій, його син, навпаки — прихильник всьогоукраїнського, Рина з матір'ю прагнуть вплинути на Мокія та підтримати Мину.
Комічне «аранжування»вихідної ситуації надає органічності лукавій пропозиції, яку в палкій,темпераментній формі Рина висловлює подрузі: «Ой Улю, ой Улюню! Коли тимене любиш, зроби так, щоб Мокій закохався у тебе. Може, він кине своїукраїнські фантазії, може, хоч прізвище дасть поміняти...» (З, 87).
Розрахунок у Рини є таким: Улязіграє закохану — Мокій захопиться нею — захопившись, він відійде від«своїх українських фантазій» — батько оформить собі й родині новепрізвище — вони не будуть соромитися старого, українського прізвища — конфліктну ситуацію в родині буде знято.
Рина — натура діяльна, вольова йодразу розроблює сценарій для Улі, у який спосіб, з допомогою яких суто жіночихприйомів якомога надійніше закохати в себе Мокія.
З п'ятої сцени цієї ж дії грарозпочалася. Рина Мазайло створює в очах Мокія імідж Улі як завзятоїукраїнофілки, Уля підтримує цю гру для того, щоб привернути увагу юнака досебе, Мокій та Уля зближуються.
Драматург підкреслює, що спочаткугра Рини й Улі розвивається у тому річищі, яке намітила Рина. їй вдалосязацікавити Мокія своєю подругою, вона майстерно веде свою партію, легкофантазуючи на теми Уліної любові до українських фільмів, написів, афіш. М.Кулішвиділяє ту обставину, що Рина — тонкий психолог, добре знає психологіюінтересів та запитів, симпатій та вподобань брата. При цьому вона доречнонаголошує на вигаданому Інтересі Улі до того, «чи чистою укрмовоюнаписано, чи робленою, чи попсованою» (3,94 — 95), «чи справжньоюмовою написано, чи фальшивою» (3, 95 ).
Граючи наМокієвих уподобаннях, Рита тонко й логічно розрахувала: вигадка проукраїнофільське спрямування інтересів Улі виявиться близьким серцю Мокія, томущо він «сам такий». Підтримуючи теми-пастки сестри, він власнимирепліками так характеризує свої українофільські уподобання й національнісимпатії: «От, наприклад, написи в „Звенигорі“ — краса! Стильні,поетичні, справжньою українською мовою писані. А подивіться ви на написи подругих кінокартинах. Олива з мухами! Немов навмисне псують таку прекрасну, такумилозвучну мову...» ( 3, 95). Або Мокій так виражає своє єство:«Побачу ото неправильно писану афішу, вивіску або таблицю — і досади тобіна цілий день. А які жахливі афіші трапляються, як перекручують українськумову...» ( 3, 95).
М.Куліш показує, що, на першийпогляд, все продумано в Рининих розрахунках: національна зорієнтованістьсвітогляду брата, чарівна зовнішність подруги, у якої «чудесні губи,прекрасний бюст», власне (Ринине) вміння впливати на людей. Воназмальована в комедії як стратег і тактик колізії з «нейтралізації»Мокія.
Саме Рина розробляє план ісценарій гри, прагне контролювати поведінку Улі й реакції Мокія, ближчезнайомить подругу з братом, благословляє Улю та їхній спільний, розрахований наМокія, «любовний проект». У п'єсі Рині відведена роль ініціатораоднієї з провідних комічних інтриг.
Особливість інтерпретаціїМ.Кулішем прийому гри полягає у тому, що все розвивається за принципом«навпаки». Драматург розвитком подій змальовує, що поведінка Уліперестає бути грою і переростає в глибокі інтимні почуття, що ідеї Мокіявиявилися значно більш дієвими, ніж розраховувала Рина, що духовно-психологічніперипетії лінії «Уля — Мокій» засвідчили свою непрогнозованість інерегульованість.
Вже на початку другої дії М.Кулішзображує нюанси в поведінці Улі, що натякають на зміни в первісному планіподруг. У комедійних тонах драматург акцентує увагу на тому, що Улязахоплюється Мокієм. Лінія «Уля — Мокій», що виникла спочатку якромантична гра, трансформується у новий, непередбачений сюжет.
Комічність ситуації посилюєтьсятим, що Рина не відчуває цих змін і хоче вірити, що закохався Мокій. За логікоюкомізму, їїнетерпіння щодо якнайшвидшого втілення свого плану тільки зростає, і вона,звертаючись до подруги, прохає її: «Мені здається, що він закохався…Принаймні закохується. Тільки ти, бога ради, поспіши, Улюню, прискор цейпроцес, розумієш? Треба, щоб він взагалі не вкраїнською мовою мріяв, а тобою,золотко, твоїми очима, губами, бюстом тощо… Ну зроби так, Улю, ну що тобістоїть?» ( 3, 105).
З другої сцени цієї ж, другої, діїМ.Куліш все виразніше показує, що інтерес Улі до Мокія тримається на симпатіїдо юнака, а не на Рининих інтригах. Змальовуючи стосунки молодих людей, митецьвикористовує жартівливі й іронічні інтонації. Характерна в цьому плані четвертасцена, де Мокій доводить «українську» антропологію Уліноїзовнішності.
Перипетії комедії розвиваютьсятаким чином, що, порівняно з первісним планом, Уля й Мокій міняються місцями:дівчина захоплюється юнаком, він — української темою, ця тема починаєоволодівати й Улею, вона (Уля) «українізується». Драматург тонко йвмотивовано зображує трансформацію гри у живі й природні людські почуття,стосунки.
Інтимна інтрига на початку третьоїдії досягає кульмінаційного розвою, коли з'ясовується справжній стан стосунківу трикутнику «Уля — Мокій — Рина/ сім'я Мазайлів». Кульмінаційністьстає можливою завдяки використанню прийому відкриття. У комедії відбуваєтьсясерія відкриттів: Рина відкриває, що її намір стосовно Мокія та Улі може нездійснитися; Уля розкривається у своїй закоханості Мокієм; внаслідок цих двохмоментів відкривається перспектива загострення ситуації в родині Мазайлів.Динаміка любовної фабули обґрунтовує сюжетну логічність світоглядно-мовноїполеміки, що складає центральну сюжетику третьої дії (друга — сьома сцени).
Важливозазначити, що М.Куліш постійно вмонтовує інтимні лінії в композиційний каркаскомедії «Мина Мазайло» й робить це на початку кожної дії, щостановить характерний структурно-композиційний прийом Куліша у цьому творі. Вінрозвиває динаміку дії, напруги, відштовхуючись від інтимного сюжету. Цілкомзакономірно, що кожна з дій (а їх у комедії чотири) розпочинається сценами, уяких беруть участь Рина й Уля, а потім уводиться Мокій.
Лінію «Уля — Мокій»драматург не завершує межами третьої дії, хоча б, здавалося, це було органічнозробити. Він знаходить нові прийоми актуалізації інтимної лінії у першій сценіостанньої, четвертої дії. Приводом для цього стає та обставина, що Мокій,відчуваючи свою самітність у сім'ї, пропонує Улі «разом жити». Йогозізнання («Бо мені, каже, без вас, Улю, одному трудно… Не можна… Непроживу...» (3,154)) утворює перспективу продовження любовної канви йнадати їй нового звучання, застосувавши новий фабульний поворот. Драматургмалює сцену, у якій Рина пропонує ніжній та тендітній Улі продовжити тиснути наМокія з тим, щоб він погодився на зміну свого прізвища на Мазєніна, оскількирешта родини незабаром має перейти на російське прізвище. «Не сьогодні, тозавтра буде опубліковано в газеті наше нове прізвище, але Мокій подав заяву,щоб йому залишили старе… Ти розумієш — Мокій випаде з нашої родини. Ти мусишйого привернути до нас, інакше, Улько, ти більш не побачиш ні Мокія, ні нашоїквартири!» — викладає Рина свій новий задум Улі, тиснучи й на її почуттядо брата (3, 154 ).
Рина продовжує використовуватитактику гри на почуттях, і на цей раз із допомогою подвійного шантажу, їївпевненість у собі базується на переконанні, що вона спроможна впливати наповедінку й настрої людей. Проте вона не враховує змін у цінностях тих, хто їїоточує, її наміри не враховують того, наприклад, що Уля «сама вжеукраїнка» (сцену з цією реплікою подано у м'яких гумористичних фарбах).
Художньо переконливим є розвиток сюжетноїлінії «Уля-Мокій» у напрямку, протилежному тому, який удругеспрограмувала Рина. Коли Мокій був готовий виконати будь-яке бажання дівчини (аце і входило в розрахунки Рини), Уля відмовляється від тиску на нього. Цеймікроепізод (кінець третьої сцени у четвертій дії) позбавлено у п'єсі комічногозабарвлення, навпаки, він пронизаний інтонаціями смутку й болю.
Гра людськими долями, що входило вобидва плани Рини Мазайло, не відбулася. Мета, яку вона ставила перед собою напочатку й наприкінці дії, виявилася недосягнутою. Мокій, хоча й закохався вУлю, проте не змінив своїх національних уподобань. Уля теж покохала його,розділивши і дорогі йому ідеї. Молоді люди стали одне для одного найдорожчоюцінністю, і грі в їх стосунках не залишилося місця.
Фінал інтимної фабули в п'єсі«Мина Мазайло» має філософський підтекст: любов може розпочатися згри, проте гра навряд чи стане вищою за кохання.
Трансформація гри пов'язана укомедії «Мина Мазайло» з трансформацією інтонацій. На початку і вкульмінаційні моменти розгортання колізії «Рина — Уля — Мокій»драматург активно використовує комічно-лукаві тони й інтонаційні відтінки. Узавершальні епізоди цієї лінії Куліш уводить інтонації мінорності й печалі. Ізжартівливого розиграшу митець поступово створив ніжну й елегійну історію простосунки й почуття двох молодих людей.
Елемент гри персонажів виконуєважливу роль у структурно-композиційному каркасі комедії. Він є чинникомсюжетної перспективи, дозволяє змінювати й регулювати інтонаційно-ритмічнунапругу, висвітлювати духовні контури персонажів, змальовувати дійових осіб унепередбаченому й несподіваному розвитку, загострювати конфліктну динаміку. Гравиступає одним з основних художніх прийомів, на яких побудовано різноманітніаспекти Кулішевої комедії «Мина Мазайло».
Драматургічний світ Миколи Кулішахарактеризується багаторівневою динамічністю. Палітра його персонажіврозвивалася в напрямку психологічної інтелектуалізації. Перші Кулішеві п'єси(«97», «Комуна в степах», «Отак загинув Гуска») вплані побудови характерів продовжили традиції української класичної драматургії.
Соціально-психологічнадрама «Зона» засвідчила прихід нового типу Кулішевих героїв — інтелектуально сформованих. Інтелектуалізація сюжетного, персонажного й мовногосвіту набула свого активногорозвитку в п'єсах «Народний Малахій», «Закут», ''Вічний бунт",«Патетична соната», «Маклена Граса». Це позначилося й назбагаченні художньої структури цих творів. З'явилися монологи, проповіді, сцениінтелектуально-світоглядної полеміки, алегорійно-концептуальні узагальнення. Унаціонально-поетичній драмі «Патетична соната» Марина Ступай,розмірковуючи над долею України, з притаманною їй інтелектуальною образністю ймелодійною ритмічністю виголошує Андре Пероцькому свої потаємні думки,сподівання: «А вгадайте, що мені ввижається од музики?.. Щось чудне інезрозуміле. Привид, сон, реальність, усе разом. Ніби темна й дика с країна, ітака ж пригноблена, що забула навіть про своє учора і не зна, що буде з неюзавтра. Сон. Два замки іржаві висять, печаті з орлами — білим, двоголовим.Замкнуто минуле, замкнуто прийдешнє. — В тій країні дівчина самітня. Мріє йжде. І знаєте кого?.. Лицаря, що любить українські зорі… День у день, ніч уніч, щоб замки ті позбивав і двері одчинив… Дівчині і країні… Це лише мрія.музичний привид химерної дівчини. А втім, — замість трикутного капелюха може жбути гетьманська булава? Тоді це програма. На Україні. Ви заздалегідь формуєтезагони вільного козацтва, я організацію — це практичний шлях. Щось чудне йнезрозуміле — правда?» (З ,194-195).
Тип персонажа-інтелектуалапритаманний Кулішевій драматургії другої половини 20-х років. Це і скульпторОвчар, і поет Ілько Юга, і романтик Ромен, і скептик Байдух, і музикант ІгнаційПадур. Його інтелектуали — характери трагедійні. У кожного з них свояособистісна й соціально-психологічна трагедія.
Спільне в них те, що вони є характерамиеволюційними. Від романтичного сприйняття дійсності приходять до розчарування.«Горе з розуму» спіткає усіх напружено мислячих героїв Куліша, томущо мислити для них означає страждати, їх інтелектуалізація супроводжуєтьсяґрунтовною психологічною розробкою. Образ Падура з драми «МакленаГраса» є підсумовуючим й типовим у розробці цього виду персонажів.
Він висловлює настрої, думки, щотак чи інакше дотичні й до інших Кулішевих персонажів-інтелектуалів. Іронічнийскептик з романтичною душею, музикант-віртуоз та віртуоз думки І.Падур теж вобразній та алегорійній манері, хоча й в іншій тональності, висловлює свійвнутрішній стан, своє бачення світу.
"… Колись мені гралось отщо. Я на світанку виходжу, розумієте, на невідому алею. Ростуть могутнідерева. Тепер таких нема. Ну, такі, як на героїчних пейзажах Пуссена. А далі-передсвітанкове небо. Такого не буває. На мене чекає прекрасна дівчина. Такоїтеж не буває. У неї очі як передсвітанкове небо, тремтять губи. Я цілую їйруки, і ми йдемо по алеї в якийсь невідомий, неземний край. Мусить зійти зовсімінакше сонце, не наше, погане, а зовсім нове. Ми йдемо та йдемо. Ми ніби вічнойдемо… Тепер? Тепер от що: минули і революції, і соціалізм, і комунізм. Землястара й холодна. І лиса. Ані билиночки на ній… Сонце- як місяць, а місяць- якпівсковорідки — сидить останній музикант і грає на дуду. (Грає на дудці). Цетеперішня моя композиція..." ( 3, 305).
М.Куліш — це не лише драматичнийписьменник національного духу й національних натур, це й співтворець (разом зМ.Хвильовим, В.Підмогильним, М.Зеровим та іншими) інтелектуального напрямку вукраїнській літературі, інтелектуальних характерів й концептуальних колізій.
М.Куліш спирався на драматичнийдосвід своїх попередників в українській літературі — М.Кропивницького,І.Карпенка-Карого, М.Старицького. Він використовував їхні творчі ідеї, мотиви,композиційно-художні здобутки в розробці аспекту селянського життя, побуту,стосунків. У Кулішевих творах відбилася поетика характерів «знароду», специфіка конфлікту, заснованого на зіткненні двох групперсонажів -«багатих» й «бідних», використання прийомулейтмотивної фольклоризації драматичної оповіді, уведення реплік, сцен, дійовихосіб комедійного гатунку, що класично виведені українською драматургією другоїполовини XIX століття.
Особливо відчутно органічнийзв'язок Кулішевих п'єс «97» та «Комуна в степах» зтворчістю Карпенка-Карого. Його стилістика розробки народних типів й селянськихколізій виявилася важливою для формування ранньої Кулішевої естетики, у якійдомінували традиції реалістично узагальненої психологічної драматургії.
М.Куліш продовжував і розвивавінтелектуально-психологічні традиції драматичної творчості В.Винниченка.Проблеми міського життя, складної психології різних представників українськоїінтелігенції, занурення в людську психіку на рівні підсвідомих, ірраціональнихначал, протистояння світоглядних й етичних доктрин, уперше виражені уВинниченкових драмах, постали в п'єсах Куліша («Зона», ''НароднийМалахій", «Закут», «Патетична соната», «Вічнийбунт», «Маклена Граса») новим класичним продовженнямінтелектуалістського напрямку в національній художній культурі. Як іВинниченко, Куліш активно уводив до концептуальної формації та архітектонікисвоїх п'єс характерні риси, композиційно-структурні прийоми модерногодраматичного мислення. Особливо це відчутно в світоглядних драматичних творах — «Народному Малахієві», «Патетичній сонаті», «Вічномубунті».
Симптоматично, що простежуютьсяпевні художні паралелі між найсильнішими п'єсами В.Винниченка й М.Куліша — символіко-фантасмагорійними трагедіями «Чорна Пантера і БілийВедмідь» та «Народний Малахій».
Обидві характеризуються рисами метатворів,якостями «вічних» і концентрових художніх явищ, широкоюфілософсько-етичною зосередженістю, екстравагантними фабулами, акцентуйованимйголовними дійовими особами, підтекстовою напруженістю, заглибленістю впотаємний підсвідомості, якостями химерної, підкреслено умовної сценічної дії,елементами художнього абсурдизму (в «Народному Малахієві» вонипредставлені значно концентро-ваніше, сформованіше), кульмінаційними фіналами,необмеженою палітрою поліінтерпретаційності.
Варто зазначити, що Куліш уважностежив за динамікою творчості Винниченка (насамперед драматургії) і у йогоемігрантський період. Кулішеві думки, спостереження другої половини 20-х роківсвідчать про те, він вважав Винниченкові драми, створені в еміграції, вагомоючасткою сучасної української художньої культури і висловлювався зате, щоб вониставилися в Україні.
Для формування художньо-сценічноїкультури Куліша як комедіографа суттєве значення мали творчість Гоголя таМольєра. Відомо, що, працюючи над сатиричною комедією «Хулій Хурина»,він ураховував сюжетно-композиційний досвід Гоголевого «Ревізора», астворюючи комедію-водевіль «Мина Мазайло», драматург застосовувавокремі прийоми, що були розроблені Мольєром у п'єсі«Міщанин-шляхтич».
М.Куліш продовжив розробкужанрового багатства, розмаїття української драматургії. Його спадщина міститьдрами, комедії, трагедії. Він розвивав жанри соціально-побутової драми(«97», «Комуна в степах»), побутової комедії («Отакзагинув Гуска»), психологічної драми («Зона»,«Закут»), гротескної комедії-сатири («Хулій Хурина»), абсурдистськоїтрагедії («Народний Малахій»), філософсько-інтелектуальної драми(«Вічний бунт»), психологічно-інтелекгуальної трагедії(«Патетична соната»), соціальної комедії («Мина Мазайло»),алегорійно-психологічної драми («Прощай, село»),соціально-метафоричної драми («Маклена Граса»).
Микола Куліш досконало володівхудожньою технікою і драматургічним інструментарієм анатомування дійсності. Вінтонко відчував не лише ті проблеми, що вже набули або набували актуальності,але й ті, що тільки мали постати перед українським суспільством.
Драматург міг художньо прогнозуватидуховно-соціальні 1 процеси, передбачати їх різноманітні наслідки.Він змальовував не те, що хотів би бачити навколо, а те, з чим повсякденностикався, що його непокоїло й хвилювало. Стривоженістю реальним й прийдешнімжиттям огортають картини таких п'єс, як «Хулій Хурина»,«Закут», «Народний Малахій», «Зона», «Вічнийбунт», «Прощай, село», «Маклена Граса».
Творчість М.Куліша — це не тільки драматургія характерів, сцен, ідей, це також ідраматургія мови. Він надавав неабиякої ваги мовній відшліфованості,мовно-тропеїчним якостям своїх п'єс.
Слово в його творах грало багатьмабарвами й тональностями: інтонаціями народної говірки, гостротою сюжетнихходів, колоритністю народного гумору, напруженістю розумових пошуків, поетичноюглибиною світоглядних висновків та узагальнень. Слово в Кулішевій драматургії — чи то стислі або гранично розгорнуті ремарки, чи то монологічні, діалогічні абополілогічні репліки дійових осіб — вирізнялося влучністю, образністю,економністю, асоціативністю, інтелектуальністю.
Особливо яскраво в п'єсах М.Куліша подано народну мову, якою дихає ледь не кожна з них. Поліфонія народногомислення, голосу робить твори Куліша панорамним літописом національного буття.І слово — колоритне, образне, індивідуалізоване, інтелектуальне, філософськепосилювало в цьому літописі ефект достовірності, переконливості, глибинності взображенні реальних конфліктів та протиріч.
Художній метод М.Кулішавідрізнявся неоднорідністю й синтезованістю. В ньому знайшли відбиток якостіреалізму, етнографічного побутовізму (насамперед у перших редакціях першихп'єс), національного вертепного дійства, драматургії абсурду, натуралізму,потоку свідомості, експресіонізму, символізму. Попри всі різноякісні складовійого метод являв собою цілісність — органічну в своїй складності естетичнуцілісність, у якій закумульовано досягнення поетик різнихлітературно-мистецьких напрямків і течій.
Драматургічна діяльність М.Кулішавмотивовано зіставляється з творчістю В.Шекспіра, Ж. Б.Мольєра, Й.Ґете,Г.Ібсена, Б.Шоу, Б.Брехта, Е.Іонеско, Т.Уільямса та інших драматургів цьогоряду.
Кулішеві характери й колізії таксамо рельєфні, колоритні, різноманітні, трагедійне загострені, як у п'єсахШекспіра.
Художніреалії М.Куліша так само узагальнені в своїй гротескності й пародійній епатажності,як і комедії Мольєра. Драмам і трагедіям Куліша властива така ж настанова напанглибинність інтелектуальних і філософських пошуків, як і творам Ґете.
Кулішеві п'єси відрізняються такоюж орієнтацією на поєднання ліричного й соціального, символічного йалегорійного, інтимно особистісного й масштабно людського, як і драми Ібсена.
Творам українського драматургапритаманний такий же тонкий, проникливий аналіз психології та форм вираженнясучасного буття, як і п'єсам Шоу.
Кулішеві драми характеризуються такоюж парадоксальністю й афористичністю художньо-образного мислення, як ідраматичні твори Брехта.
П'єси Куліша містять взірцевіфрагменти поетики художнього абсурду, ірраціоналізму, трагекомедійності,поетики концептуально-структурного оксюморону, які значно пізнішерепрезентували себе в творчості Іонеско, Беккета, Мрожека та інших«абсурдистів».
У його творах наявні прийоми«зрізу» різних суспільних прошарків, самозаглибленого психологізму,трагедійних кульмінацій, що в другій половині XX століття розроблював Уільямс.
Кулішева драматургія у другійполовині 20-х — на початку 30-х років стала містком між українською літературоюта західноєвропейською художньою свідомістю. Продовжуючи традиції Стендаля,Флобера, Мопассана, він надавав значної уваги формальній довершеностіхудожнього твору, постійно працював над пошуком нових виражальних засобів умистецтві. Відточеність структурно-композиційних компонентів драматургічноготвору митець поєднував зі значним психологічним навантаженням художньої дії.
М.Куліш не поділяв модну вукраїнській літературі 20-их років XX століттявідмову від психологізму й психологізації. У його творчій постаті вдалосинтезувалися досягнення національної художньої естетики й західноїпсихологічної та формотворчої культури.
Масштаб талантуМиколи Куліша був зрозумілим багатьом митцям з того кола, у якому жив іспілкувався драматург. Про Куліша як про одного з найблискучіших сучаснихписьменників України говорили М.Хвильовий, Ю.Яновський, В.Сосюра,І.Дніпровський.
Часто й емоційно непересічністьдраматургічного методу М.Куліша на засіданнях режисерського штабу«Березоля», реперткому, в публічних виступах доводив Лесь Курбас. Вінвважав М.Куліша провідним українським драматургом, підкреслював, що до йогоп'єс треба ставитись як до творів визначного митця. Особливо високо керівник«Березоля» оцінював «Народного Малахія». Курбаснеодноразово відзначав, що створення такої п'єси під силу тільки геніальномудраматургові, а образ Малахія Стаканчика зараховував до категорії«вічних» образів (Н.Кузякіна).
Микола Куліш уважно стежив заорієнтирами, тенденціями української художньої літератури. Він поціновував улітературі «титанічність поривань», насиченість «великоюпроблематикою», що, на його думку, є свідченням активних емоційно-інтелектуальнихпроцесів у художній свідомості суспільства. Без «титанічних поривань»література, за його висновками, перестає бути мистецтвом, втрачає художніфункції та особливості.
Куліша бентежило, що українськалітература другої половини 20-х років «зійшла на вузенькі, розрахованітільки на сьогоднішній день, теми», що вона «продукує літературнітвори в масштабі одного дня» (3, 460). Він ставив перед художньоютворчістю потужні духовні та інтелектуальні завдання й виміряв її високимимірками.
Розмірковуючинад шляхами піднесення українського мистецтва, М.Куліш порушував питання пророль критики у цьому процесі. Він наполегливо висловлював ідею тактовного,обережного ставлення до письменницьких пошуків, до творчості взагалі. Кулішнеодноразово наголошував на тому, що талант треба плекати, підтримувати, даватизмогу йому друкуватися, виставлятися, обговорюватися, що мета літературноїкритики — сприяти художньому зростанню митця, поважно вказуючи йому на недолікий слабкі місця творчості.
Драматург виступав проти, як він казав,«жорстокої», «невгамовної» критики, убачаючи в ній неабиякудеконструктивну силу. Його турбував і недиференційований підхід до художніхявищ та подій. М.Куліш зазначав, що «навіть перші драматичні спробизазнають такої… критики, таких ударів зазнають вони.., що ці перші паростки,як під ударом суховію, в'януть і прикипають знов до землі» (3, 460 — 461).
Він тримався позиції, що критика — це аналіз, удосконалення й спрямування художнього таланту. Негативноютенденцією він вважав те, що вона перетворюється на нищення митця та йогоіндивідуальності. «Будувати, вирощувати драматургічну культуру — це незначить бити її. Можна їй перебити требта», — афористично-образнимузагальненням підсумовував він свої спостереження щодо функцій українськоїкритики в літературному русі кінця 20-х років XX століття (3 ,461).
Микола Куліш уважав аномалією те,що критика виявлялася спрямованою проти художньо-образного процесу, протиписьменників, проти мистецтва. У статтях, промовах, листах драматурга містятьсячисленні фрагменти літературно-критичного аналізу, і вони відрізняютьсяглибокою естетичною культурою Куліша в оцінках мистецьких творів, течій, явищ.
М.Куліш здійснив величезний, досіповністю ще не оцінений внесок у розвиток теорії та практики драматургії. Вінреформував саму драматургічну форму — композицію, архітектуру твору, надавшиїй гнучкості, ємності, динамізму. Він наповнив драматичний твір багатствамислова, музики, контрастів, ритму, узагальнень, кольорів, метафор, алегорій,асоціацій, надтексту. Драматург майстерно використовував художній потенціалсимволів, символічного мислення, що виводило його п'єси на рівень філософськогоосмислення Людини й Буття.
Куліш був митцем, який постійнопрагнув новини в творчості — нових художніх засобів, прийомів, рішень;несподіваних думок, образів, конфліктів; нової, до нього ще не відкритої якостідраматургічного світобачення. Він шукав – і знаходив нові напрямки розвиткумистецтва, літератури, драматургії, що потім ураховувалися іншимиписьменниками, художниками наступних поколінь. Куліш-драматург жив категоріямимайбутнього художнього Часу. А це — привілей митців світового рівня.
… Багатьма дорогами пройшовМикола Гурович Куліш -дорогами навчання, таврійського степу й України, дорогамивійн, самовіддачі, духовного піднесення, дорогами творчості, відкриття,переслідувань. За недовге життя йому довелося пережити ледь не все, що тількиможе випасти на долю людини. І на всіх дорогах, в усіх життєвих випробуванняхвін залишався яскравою постаттю, що прагне справедливості, краси і добра.Література
1. Кузякіна Н.Б. П'єси МиколиКуліша: Літ. і сценіч. історія. -К., 1970.
2. Куліш Ант. Спогади про МиколуКуліша// Куліш М.Г. Твори: В 2 т. — К., 1990. — Т.2. — С.695 — 753.
3. Куліш М.Г. Твори: В 2 т. — К.,1990. — Т.2.
4. Первнй Всесоюзний сьездсоветских писателей: Стеногра-фический отчет: Репринтное воспроизведениеиздания 1934 года. -М., 1990.
5. Смолич Ю. К. Розповідь про неспокій: — К.;1968.