Християнський світогляд на язичницькі традиції в тексті "Слово о полку Ігоревім"

Дипломна робота
Християнськийсвітогляд на язичницькі традиції в тексті «Слово о полку Ігоревім»


Вступ
Актуальністьдослідження. «Наукова праця над «Словом», що велася силами учених майжецілого слов’янського світу протягом століття, дає дуже гарний образ щироїдуховної кооперації, об’єднаної єдиною любов’ю словесної краси. Ні одна іншаслов'янська пам'ятка не може похвалитись такою великою і гарною літературою,такими многосторонніми, глибокими працями. І все-таки в результаті більш ніж ціловіковоїпраці «Слово» являється в значній мірі збором загадок, котрі все ще не можнарішити певно і твердо. Його красота б’є нам у очі в сій попсованій формі. Алеспособи розв’язання трудних місць і суперечних питань, зв’язаних з текстом,настільки різняться, що для того, аби могти ближче аналізувати його, требанасамперед для себе самого установити вигляд і розуміння цього тексту…» [16; 170–171].
Ціслова видатного українського історика, написані майже століття тому, актуальній нині – «Слово о полку Ігоревім» надалі залишається загадкою та феноменомсвого часу.
«Словоо полку Ігоревім» належить до тих небагатьох творів києво-руської літератури,які постійно знаходяться у полі зору широкої громадськості й учених різнихкраїн. Відомості про тисячі публікацій від часу відкриття рукопису в 1792 р.– монографії, статті, повідомлення – зібрані у бібліографічних виданнях іоглядах ХІХ-ХХ століть. І це дозволяє не лише орієнтуватись у літературі зцього питання, а й бачити в самому процесі вивчення «Слова» певні тенденції іперспективи, незважаючи на різноманітність позицій, оцінок, характеристик восновних напрямках дослідження пам’ятки – історичному, лінгвістичному ілітературному. Кожний з цих напрямків існує ніби автономно, і разом з тимвизначальним є історичне осмислення твору, оскільки успішно вивчати пам’яткуможна лише на історичному фону, прив’язавши її до конкретного періоду.
Урізний час були більш або менш повно вивчені обставини відкриття рукопису «Слова»,досліджене перше видання і Катеринська копія пам’ятки (П.П. Пекарський, Є.В. Барсов,В.М. Перетц, Л.О. Дмитрієв, Ф.Я. Прийма, В.П. Козлов),прослідковані зв’язки «Слова» з києво-руською літературою, зокрема літописами(І.Я. Франко, О.С. Орлов, О.І.Білецький, М.К. Гудзій, Д.С. Лихачов,Б.О. Рибаков, В.Ю. Франчук, Л.Є. Махновець, Б. Яценко), вивченапоетика «Слова», його зв’язок з народною творчістю (М.О. Максимович, О.О. Потебня,Л.М. Робінсон), природа у «Слові» (М.В. Шарлемань, Г.В. Сумаруков).
«Словоо полку Ігоревім» – цінний здобуток словесно-художньої культури східнихслов'ян, створений одним із славних предків русів-українців на древнійЧернігово-Сіверській землі, який геніально повідав про діяння своїх сучасників,про їх героїзм і фатальні помилки, про щире прагнення до незалежності йзначення єднання в боротьбі за неї, що не втратило своєї вагомості і до нашихднів. Саме тому «Слово» актуальне і сьогодні. Воно є прологом українськоїлітератури. Ідея національно-визвольної боротьби так гостро не ставилась вжодній слов’янській літературі. В кожний історичний період вона червоною ниткоюпроходила через усю світову літературу, починаючи саме зі «Слова о полкуІгоревім».
Метаі завдання дослідження.
Спираючисьна історичні здобуття сучасної науки, ми визначаємо метою роботи проясненняпитання християнського світогляду та язичницьких традицій в тексті пам’ятки «Словоо полку Ігоревім».
Реалізаціяпоставленої мети зумовила необхідність вирішення таких задач:
– систематизувати наявні в українському літературознавстві поглядина обставини відкриття, зв’язки «Слова» з києво-руською літературою, зв’язок знародною творчістю;
– з’ясувати сутність двоєвір’я як зустрічі двох світоглядів;
– розглянути питання двоєвір’я в «Слові о полку Ігоревім»;
– виявити язичницьку міфологію, яка увічнена в поетичній образності «Слова»;
– охарактеризувати християнський світогляд автора.
Об’єктомдослідження є пам'ятка давньоруської літератури «Слово о полку Ігоревім» вперекладі Я.Є. Махновця.
Предметомвивчення в роботі є християнський світогляд на язичницькі традиції в тексті «Слова».
Методологічнуоснову дослідження складають наукові принципи сучасної історії та теоріїлітератури, комбінація підходів до вивчення даного питання. Стратегіядослідження розроблена з урахуванням робіт щодо проблем християнськогосвітогляду та язичницьких традицій Астахової А.А., Бичко І.А., Білецького О.І.,Брайчевського М.Ю., Булашева Г., Войтовича В., Горського В.,Грушевського М., Гудзія М.К., Єфремова С., Митрополита Іларіона,
Лихачова Д., Махновця Л., Мишанича О., Пінчука С.П., Рибакова Б.А.,Робинсона А.Н., Сапунова Б.В., Чижевського Д., Яценка Б.
Уроботі поєднано порівняльно-типологічний, порівняльно-історичний,історико-функціональний методи дослідження із системно-аналітичним підходом прианалізі літературних явищ.
Науковановизна отриманих результатів дослідження полягає в тому, що в ньомувперше в українському літературознавстві предметом ґрунтовного йбагатоаспектного аналізу стало питання християнського світогляду та язичницькихтрадицій в «Слові о полку Ігоревім».
Структурароботи обумовлена її метою і завданнями. Робота складається зі вступу,двох розділів, висновків та списку використаної літератури.
Зауважимо,що в процесі роботи ми наштовхувалися на деякі труднощі. В жоднійлітературознавчій праці повно і чітко не висвітлено питання язичницькоїсимволіки на сторінках «Слова о полку Ігоревім». Тому це питання ми розроблялисамостійно і, можливо, не всі тлумачення язичницьких символів, правильні.
«Зпогляду артистичного і культурного «Слово» стоїть надзвичайно високо. Колипорівнюємо його, з одного боку, з риторичними, взагалі книжними творами цеїдоби і з візантійськими творами, які оберталися в перекладах в тих часах, здругого боку, з творами західноєвропейськими тої ж доби, як «Пісня про Роланда»,«Пісня про Нібелунгів» та ін., тоді тільки оцінюємо, наскільки тонко відчутнийі артистично виконаний твір перед собою ми маємо. В порівнянні зверхньо-блискучою, але доволі холодною і сухою книжною риторикою, де тількизрідка виривається безпосередній – не крик, а зітхання душі, «Слово»визначається незвичайною експресією і безпосередністю свого ліризму, одягненогобезконечним багатством епічних засобів. В порівнянні з епосом візантійським –раціоналістичним, отяжілим, позбавленим свіжості і безпосередності чуття, «Слово»блищить щирістю, глибиною і силою афекту, як твори новоєвропейської романтикисупроти епігонів псевдокласицизму. Супроти варварської грубуватості іелементарності настроїв і мотивів західноєвропейських творів феодальної добивоно вирізняється багатством і тонкістю настроїв, як супроти примітивноїдіатоніки повніша хроматична гама» і далі М. Грушевський наголошував: «Яможу тільки закінчити цей розділ повторенням заклику старого поета: цей твірперегортайте денно і нощно – ви знайдете в нім всякий раз нову красу і новийзміст [16; 215].

1.«Слово о полку Ігоревім»– видатна пам’ятка української культури
 
Видатнийпам’ятник давньоруської письменності «Слово о полку Ігоревім» містить ціннийматеріал, в тому числі для реконструкції стилю мислення, сутностіфілософсько-світоглядних уявлень, які панували у культурі Київської Русі. Автор«Слова» описує події, присвячені твору, розмірковує з приводу цього, демонструючисаме світоглядну позицію, з точки зору якої розцінюються персонажі твору та їхдії.
Черезвійни, пожежі, стихійні лиха, з багатьох інших причин давніх літописів дійшлодо нас небагато. Від ХІ до кінця ХV століття жоден з них, на жаль, не зберігсяу первісному вигляді. Вони відомі тільки в уривках у складі пізніше написанихзводів.
Але йцінні частинки письмових творів, що дійшли до нас крізь віки, свідчать про високукультуру Русі ХІІ століття, про наявність кількох літературних шкіл, пробагатогранність жанрів твори Климента Смолятича, Кирила Туровського,Києво-Печерський патерик, моленіє Данила Заточника, твори Іларіона, ВолодимираМономаха, та інших творів, відомих і безсмертних – всі вони чудові за формою йзмістом. Літописи велися в кожному місті, в кожному монастирі. Літописціпрацювали майже у кожного князя й навіть у простій церкві.
Упершій половині ХІ століття за часів Ярослава Мудрого в політичному житті Русірозпочався процес дроблення. Особливої гостроти він набув, коли Чернігівськекнязівство закріпилося за Олегом Святославовичем – онуком Ярослава Мудрого – тайого нащадками. Саме Олега автор «Слова» називає Олегом Гориславовичем,вказуючи, що від нього й таких як він князів «сеяшется и растяшеть усобицами»Руська земля.
Приблизнов той самий час відокремилось і Галицьке князівство, закріпившись за «Ростиславичами».Процес цей тривав і в ХІІ столітті. Відокремлюються Муромо-Рязанське іСмолянське князівства, все більшої самостійності набувають Новгород,Володимиро-Суздальське князівство. Всі вони рішуче йдуть до самостійності йвтягуються у міжусобну боротьбу. Політична єдність країни відходить у минуле.Міжусобиця руських князів загострюється через половецьку загрозу.
Основніфеодальні міжусобиці ХІІ століття були пов’язані з ворожнечею між нащадкамиМономаха і Олега Святославовича [44; 23].
Величезнуроль в історії зіграв герой «Слова о полку Ігоревім» – Ольгович ІгорСвятославович – князь Новгород-Сіверський. Ще у 1180 р. Половцідопомагають Ігореві у боротьбі проти Рюрика Київського. Поразку Ігоря розцінилияк поразку половців. Рюрик же, не відчуваючи в собі сили і достатньо владивтримати Київ, віддає його іншому Ольговичу – Святославу Всеволодовичу. Наступніроки Рюрику й Святославу вдається об’єднати руських князів для відсічіполовцям. Обов’язки голови Ольговичей Святослава поширюються і на Ігоря. Ігоррозриває стосунки з половцями, однак одразу не може довести свого ставлення донової загальноруської ідеї – об’єднання в боротьбі проти половців.
У1184 р. князі об'єдналися навколо Святослава Всеволодовича, великого князяКиївського, і влітку завдають половцям тяжкої поразки. У полон потрапляє ханКобяк, разом із його сином й інші хани, і сім тисяч чоловік.
Взимку1185 року русичі знову очолені Святославом, розгромили військо половецькогохана Кончака. У цій переможній виправі не зміг взяти участь Ігор Святославович,двоюрідний брат Святослава Всеволодовича. Щоб довести свою відданість справіоборони Руської землі, навесні того самого року він вирішив виступити протиполовців. Цей похід і став приводом для створення «Слова о полку Ігоревім».
Пропохід Ігоря Святославовича розповідають літописи. Детальніше про це йдеться віпатіївському списку, більш скупо – в Лаврентіївському [76; 34]. Відомо, що Ігор виступивіз Новгорода-Сіверського 23 квітня 1185 року разом зі своїм сином Володимиром –князем путивльським – і небожем Святославом Ольговичем. Військо йшло повільно,у складі полків було чимало пішої «чорної» раті. 1 травня, коли військо досягловерхів’я Дінця, настало затемнення сонця. У давні часи це вважалося лихимпровіщанням; і серед полків знялася тривога. Утім Ігореві вдалося заспокоїтивоїнів, і похід тривав.
Передовізагони, переслідуючи степовиків, забрали у полон чимало ворожої сили, захопилиполовецькі вежі. Після першої перемоги князі вирішили заночувати серед степу.
Насвітанку наступного дня русичі побачили, що їх оточили половці. Половецькі лучникизасипали їх смертоносним дощем стріл. Вороги відрізали русичів від води. Бійточився цілий день, не вщухав і вночі. Ігоря поранили в ліву руку і черездеякий час його захопили у полон. Руські полки були розбиті.
Тимчасом Київський князь Святослав знову надумав піти на половців. Ігор та йогоспільники своєю невдачею «одчинили» ворота на Руську землю. І знову ринулись нанеї половці.
ЖилосяІгорю у полоні – в половецькому стані, досить вільно. Син Ігоря Володимир ще допоходу був заручений з Кончаковою дочкою. Через деякий час Ігор дізнався, щополовці мають намір перебити всіх бранців. І надвечір, коли сторожарозважалася, князь непомітно вибрався з вежі і за допомогою свого половецькогохрещеника втік. Незважаючи на поразку, Ігоря вітали у Новгороді-Сіверському,Чернігові й Києві.
Приблизноміж 1185–1187 рр. під свіжим враженням невдалого походу на половців з’явилось «Словоо полку Ігоревім». В ньому автор звертається до Ярослава Осмомисла, князяГалицького, як до живого, а з літописів відомо, що помер він 1 жовтня 1887року. Отже, автор про його смерть іще не знав; і тому «Слово» не могло потатинабагато пізніше від цієї події. У кінці пам’ятки проголошується слава руськимкнязям, які вирвалися з половецького полону. З-поміж них згадується Ігорів синВолодимир, який, за даними літопису, повернувся з неволі восени 1188 року разомз дружиною і дитиною. Виходить, що останні рядки «Слова» написані дещо згодом.
У «Слові»не висвітлено усі подробиці походу і поразки Ігоря, як це зроблено літописцями.Його невдалий похід – це для автора лише привід, щоб висловити свої роздуми,довести своє вболівання за долю рідної землі, її народу, щоб засудитикнязівські міжусобиці й незгоди, які краяли вітчизну. Головна ідея «Слова» –заклик руських князів до єднання перед навалою монгольських полчищ. Ційсуспільній меті, яку поставив перед собою автор-патріот, підпорядковані всясистема образів і поетичних засобів твору, його композиція.
«Словоо полку Ігоревім» розпочинається своєрідним вступом-заспівом. Далі йдуть тричастини. У першій автор розповідає про похід, бій і поразку Ігоря. У другій –звертається до князів, щоби ті об'єдналися і виступили за рідну землю. У третійчастині йдеться про втечу Ігоря з полону. Завершується твір хвалою руськимкнязям і дружині. Кожна частина містить багато закликів, роздумів, спогадів.
Узаспіві автор міркує: як йому повести мову про похід Ігоря? Чи не піти шляхом свогознаменитого попередника Бояна? Образ цього славетного співця-поета і музики-гусляра увесьчас витає у «Слові». Про нього згадується і на початку, і всередині, і наприкінціпісні-повісті. Боян, який оспівував володарів свого часу – Ярослава Мудрого,хороброго Мстислава Тмутараканського, гарного на вигляд Романа Святославовича,був настільки неповторним митцем слова, відрізнявся такою силою і розмахомпоетичної уяви, що його називали солов’єм, вважали нащадком самого бога Велеса.Цікаво, що ім’я Бояна довго було відоме лише з тексту «Слова». І коли на стінахСофії Київської відкрили старовинні написи, серед них знову зустріли славетнеім’я.
Поетичнаманера Бояна була творцеві «Слова» близькою, він прагнув її наслідувати й робивце талановито. Автора «Слова» можна назвати учнем-нащадком Бояна. Кожним рядкомтвір свідчить про його поетичну фантазію, обдарованість і винятковість; і цедало йому змогу втілити свої шляхетні ідеї в оригінальні й сильні художніобрази.
Мужність,героїзм, слава і честь цінуються у «Слові» дуже високо.
Почнемже, браття, повість оцю
одстарого Володимира до нинішнього Ігоря,
щовідточив намір силою своєю
івигострив серця свойого мужністю;
Сповнившисьратного духу,
віннавів свої хоробрі полки
наземлю Половецькую
наземлю Руськую [57; 7][1]
Ігорі його спільники пішли на половців, бо прагнули «собі честі, а князю – слави».Безслав’я для князя – гірше від смерті. Слава перемог руських воїнів – ці слававсієї Руської землі. Поразка ж принесла не лише горе і страждання, але йзневагу.
Пропершу переможну сутичку з половцями автор говорить коротко, лише повідомляючи,що захопили воїни гарних половецьких дівчат, золото, паволоки, оксамити. Ігорне взяв собі нічого, тільки бойові знамена ворога як символ своєї перемоги.
Алевирішальна битва була ще попереду. Наближення її замальовується тривожнимиобразами стихій. Криваве побоїще провіщають криваві зорі, з моря сунуть чорніхмари, в яких трепечуть сині блискавиці, щоб затьмарити чотири сонця – чотирьохкнязів. Поява незліченного половецького війська розгортається у широченнупанораму. В цьому безвихідному оточенні виявляють свою велику мужність князьВсеволод, усе військо русичів у нечуваній для тих часів биткві:

Зрання до вечора,
звечора до світу
летятьстріли гартовані,
гримлятьшаблі об шоломи,
тріщатьсписи харалужнії
уполі незнаємім,
середземлі Половецької (19)
Тасили були нерівними. Тяжку поразку руських полків автор зображує засобаминародної поетики як бенкет:
… туткривавого вина недостало;
тутпир доконали хоробрі русичі:
сватівпопоїли
ісамі полягли
заземлю Руськую (19)
Автор«Слова» досконало знав історію свого народу, його минуле й сучасне, життя іпомисли князів, прагнення простого народу. Тому серце його болить через поразкуі смерть руських воїнів, і він увесь час шукає причини цього всенародногонещастя. Він перериває свою розповідь про Ігорів похід, щоб згадати давніміжусобиці й одного з головних призвідців князівських чвар – ОлегаСвятославовича, якого з гіркою іронією перейменовує в Гориславича. Вміжусобицях руських князів люди гинули так само, як і в битвах з чужими ордами.Гинув народ, нищилися плоди його мирної праці. Горе розлилося по Руськійземілі:
Тоді,за Олега Гориславича,
сіялосяй виростало уособицями,
гинулодобро Даждьбожого внука,
вкняжих крамолах віки вкоротилися людям (19)
Середкнязів лише Святослав київський зображений далекоглядним державним діячем.Незадовго до походу Ігоря саме він зумів об’єднати руські сили і «наступив наземлю Половецьку», «як вихор, вихопив» із залізних полків половецькогомогутнього хана Кобяка і кинув його у свою гридницю. Слава цієї перемоги дійшладо німців, італійців, греків і чехів.
Другачастина поеми розпочинається тим, що на боярській раді Святослав розповідає просвій тривожний сон. Із болем і сумом дорікає він Ігореві та Всеволоду за їхнійвчинок, тужить за ними. І тут же з тяжким докором кидає іншим князям, зокремаЯрославу чернігівському, могутньому, але нерішучому, що не бажають допомагатийому в боротьбі з чужинцями. Автор підхоплює «золоте слово» Святослава,закликає виступити за Руську землю, відплатити за поразку Ігоря. У «Слові»проходить» ціла галерея князів: Всеволод Юрійович володимиро-суздальський,рязанські князі Глібовичі, князь Рюрик Ростиславович і його брат Давидсмоленський, Ярослав Осмомисл галицький, Роман, князь галицький і волинський,його спільник Мстислав т інші. Автор підкреслює, що доля кожного русича – ікнязя, і ратая нерозривно пов’язана з долею всієї Вітчизни. Тому головнимгероєм твору є вся велика Русь, як земля, так і народ. Од краю і до краю – відсинього моря до північних боліт, од Волги і до Карпатських гір. Волга і Дунай,Дніпро і Дон, Сула Двіна, Рось, Стугна, Немига; Київ і Новгород,Новгород-Сіверський і Чернігів, Тмутаракань і Полоцьк, Курськ і Переяславль,Сурож і Корсунь, Галич і Римів – це ріки і міста, де відбувалися ті чи іншіподії. У «Слові» оживає далека історія, що переплітається із тогочасністю.Автор згадує Буса, князя антів, предків східних слов'ян, який загинув іще у 375 р.;веде мову про Володимира Святославовича, який помер 1015 р.; і тут жезвертається до своїх сучасників, які жили в 1187 р.; можливо, слухали «Слово»з вуст самого творця. Цей надзвичайно широкий обсяг «Слова» у просторі й часівикликає разючий художній ефект: невелика за розміром пам'ятка справляєвраження монументального, грандіозного твору.
Третячастина «Слова» починається знаменитим «Плачем Ярославни», який багато в чомунагадує народні голосіння. Серед сурових і мужніх воїнів з’являється руськажінка, дружина Ігоря. Ніби продовжуючи заклики автора, вона з мольбоюзамовлянням звертається до могутніх стихій і сил природи. В тяжкому особистомугорі оплакує вона не лише свого чоловіка. Образ Ярославни стає символом, якийкрізь віки сяє своєю моральною силою і чистотою. Ярославна належить донайшляхетніших і найпоетичніших жіночих постатей усієї світової літератури.
Природау «Слові» наділена людськими мислями і почуттями, разом з людиною вона радієабо сумує, любить або ненавидить, допомагає або ставить перешкоди.
Іобразна система «Слова», і його поетичні засоби навдивовижу яскраві, розмаїті,нестаріючі. Донині не втрачають свіжості, емоційної наснаги постійні епітети «Слова»:чорна земля, студена роса, чисте поле, сизий орел, чорний ворон, світле сонце,красна дівиця, синє море. Кожне словосполучення, кожен речення твору єперлинами художньої образності. Тому «Слово о полку Ігоревім» належить донайкоштовніших скарбів світової літератури.
Вжебагато років дослідники цієї видатної пам’ятки намагаються розгадати йоготаємниці. Одна з них – це авторство «Слова». Відомо тільки одне: він буввисокоталановитим, освіченим, блискуче знав світову історію, фольклор,географію, культурне життя, легко орієнтувався у політичних і державнихобставинах як свого часу, так і минулих часів, майстерно володівпоетично-образними надбаннями народної творчості, знав світову літературу, бувзнайомий з поезією Гомера, Вергілія, можливо читав Платона, Есхіла і Цицерона.У «Слові» багато іншомовних слів, що свідчить про знання автором декількох мов.Він детально описує похід із досконалим знанням військової справи. Безперечно,що автор «Слова» був гарячим патріотом землі Руської, який закликав дозгуртування всіх сил перед ворожою навалою. Ймовірно, він був професійнимпоетом-співцем і належав до дружинного середовища одного з князів.
Якможливих авторів називали боярина Петра Бориславовича, книжника з ГаличаТимофія, співця Митуса, учасника походу Ігоря Біловолоса Прововича і ОльстінаОлексича та багатьох інших. Гіпотетичним автором є й Кирило Туровський який живі творив в Турові, що на Прип’яті [33; 11–12].
«Словоо полку Ігоревім» набуло популярності вже у давні часи.
Другатаємниця твору в часі його написання. Існує гіпотеза, що текст епосу «Слова»датується 1185–1187 рр. Цілий ряд дослідників датує його 1186 р.Називаються й інші дати створення «Слова»: 1187 р., 1184–1186 рр., 1186-1189рр. та 90-ті роки ХІІ ст. А.О. Горський критично ставиться до цих дат. Найого думку, жодна з них не може бути безсумнівно визнаною [14; 82].
Єдинийвідомий нам текст «Слово о полку Ігоревім» був у складі збірника, що зберігся убібліотеці вже закритого Спасо-Ярославського монастиря. Його знайшов й придбавколекціонер старовини О.І. Мусін-Пушкін у 1791 році. З рукопису «Слова» зробиликопію для цариці Катерини ІІ й подарували у 1796 р. Таким чином у 2006році святкували потрійний ювілей «Слова». Тим часом О.Ф. Малиновський та М.М. Бантиш-Каменськийразом з О.І. Мусіним-Пушкіним почали готувати пам’ятку до друку. Нарешті 1800року «Слово» вийшло в Москві. У книзі надруковано старовинний текст, апаралельно – переклад російською мовою; у примітках витлумачено багатонезрозумілих місць пам’ятки. У 1812 році, під час навали французів на Москву,згорів палац О.І. Мусіна-Пушкіна. У вогні загинуло багато дорогоціннихрукописів, а серед них і збірник, де містилося «Слово». Згоріла більша частинатиражу першого видання твору.
Одразупісля виходу в світ «Слово» зацікавило письменників, учених, художників. Зплином часу цей інтерес ставав все гострішим. Унікальну пам’ятку взялисядосліджувати історики, археологи, мовознавці, філософи, природознавці,астрономи, а найбільше – історики літератури. Досі вивчається своєрідністьхудожніх образів і засобів, висвітлюються «темні місця», які й до нинінезрозумілі. Тривають суперечки між ученими, відкриваються нові й нові граніцього незвичайного витвору давньоруського генія. В усьому світі воно викликаєзахоплення і подив своєю ідейною значимістю і художньою красою. Йогоперекладають десятками мов. «Слово» стає джерелом натхнення для багатьохмитців.
Оскільки«Слово» було створене давньоруською мовою, раз у раз поставала потреба передатийого поетичну красу і силу наступним поколінням відповідно оновленимперекладом. Так виникла традиція численних перекладів «Слова».
Митцірізних епох і поетичних стилів використовували і трансформували його образи,символи, деталі, у багатьох творах літератури й інших видів мистецтварозроблялись його теми, створювались численні варіації.
Твірцей знайшов відгук в останніх частинах «Енеїди» І. Котляревського.Найпоширеніший український переклад твору здійснив М. Шашкевич, потім – І.Вагилевич, М. Максимович, С. Руданський. Дуже добре знав і любив «Словоо полку Ігоревім» Тарас Шевченко. Перекладали та переспівували «Слово» І. Франко,Ю. Федькович, П. Мирний, М. Чернявський, В. Щурат, Б. Грінченко,М. Рильський, Н. Забіла, В. Шевчук та інші українські письменники івчені.
Багатьмасвоїми аспектами «Слово о полку Ігоревім» залишається для сучасного читача йдалі «полем незнаємим», рясніє «темними» місцями і «білими плямами». Можливоокремі його таємниці ніколи й не будуть розгадані, та завдяки спільним зусиллямвчених, письменників, перекладачів, воно все більше наближається до нас, розкриваєперед нами чарівний поетичний дивосвіт нашим далеких предків, живе своїмглибоким патріотизмом, тонким ліризмом, високою поетичністю продовжує хвилюватиуми і серця нових поколінь. Закладені в ньому ідеї миру і гуманізму відіграютьсвою роль у формуванні світової духовної культури [37; 209].


2. «Слово ополку Ігоревім»: зустріч двох епох
 
2.1Двоєвір’я
Введенняхристиянства на Русі спричинило величезний переворот у світогляді й побутінаших предків. У своїх уже доволі близьких наслідках християнство сталоважливою і політичною, й моральною силою.
Якимби слабким спочатку не було в народу розуміння нового віровчення, воно однак,було першим цілісним кодексом космогонії і моралі, обставлене було правильною іу великих осередках урочистою обрядовістю, в храмах небаченої доти краси, зпостійним втручанням в особисте життя кожного, з прикладами власногоаскетичного ентузіазму, що, безперечно, мало сильний вплив, з багатим запасомрелігійно-чудесного, нарешті – з готовими священними і церковно-богослужбовимикнигами, які поклали початок освіти й писемності. Старовина була, зрозуміло,дорога загалові як звичне вірування, люба своїми веселими святами, внаслідокчого загал утримав надовго багато що з її запасу; проте як віровчення старовинане змогла вже змагатися з християнством, особливо після того, коли ореолсвятості й чуда оточив самих руських подвижників і страдників [9; 28].
Іззустрічі двох світоглядів створився той середній стан, який давні пастирі РуськоїЦеркви називали «двовірством». Християнське вчення з його сумарноюпроповіддю і доволі абстрактною догматикою двоїлося з тими первіснимиязичницькими уявленнями, якими батьки й діди жили цілі віки і які ввійшли вплоть і кров дітей і поки що нічим не були ще порушені.
ГеоргійБулашев в своїй розвідці наголошував: «Новонавернені предки наші поділилися надві групи. В одній, меншій, до певної міри пустила коріння церковна освіта, прозапровадження якої так дбав святий рівноапостольний князь Володимир, і тут, наґрунті перших церковнослов’янських творів, принесених з Візантії через Болгаріюі безпосередньо з Болгарії, невдовзі стала розвиватися власна наслідувальналітература церковного характеру. Другу групу, незрівнянно численнішу, склаланародна маса. До неї вчення доходило уривками, книг вона не читала, хоч зплином часу звикла до обрядного зовнішнього вигляду, засвоїла деякі основніістини християнського віровчення, жадібно сприймала легенди, але в ціломупорядку побуту тривалий час лишалась на колишньому своєму первісному щаблі» [9; 29].
В народній масівідбувалося змішання предметів поклоніння, давніх богів з християнськимисвятими (Перун – та Ілля пророк, Велес – і святий Власій). Не було забутостарих головних богів, тим паче були пам’ятні всі ті дрібні представникиміфології, які пересновували народний побут у всіх напрямках. Викривачінезмінно озброюються проти «поганських» звичаїв, «бісівських» пісень і розваг;прямо згадують про поклоніння давнім язичницьким божествам і вогню, про різніобряди язичницької давнини. Викриття не раз свідчать про те, що в народі довгоне міг утвердитися християнський шлюб, замість якого далі діяв давній звичай – «умикання»(викрадання), або купівля нареченої, або шлюб за умовою, з посагом. Де захристиянським ученням потрібна була молитва, ці удавані християни звертались дочародійства. Тоді ж відбулась і та заміна давніх язичницьких святхристиянськими.
МитрополитІларіон в своїй книзі «Дохристиянські вірування українського народу» зазначав: «Двовір’япозостається сильним у багатьох народів аж до нашого часу, перетворившись нанаціональні вірування та національні звичаї».
Своєстаре закоренилося так, що його нове грецьке не могло заступити; наприклад, щедо Християнства були в нас релігійні терміни: Бог, Господь, Молитва, молитися,Небо, Рай, пекло, гріх, жертва, храм, Свято, Святий, і їх грецька релігійнатермінологія не змогла заступити: в старий термін вливалося нове розуміння, алесам термін позоставався.
НовіХристиянські Храми стали будувати на тих самих місцях, де були перше капища(жертівники), де стояли перше ідоли або й поганські храми. Так, князь Володимирна тому місці, де стояв у Києві Перун, поставив Церкву на честь Святого, якогоім’я він отримав при Хрещенні.
ХристиянськіСвята поставлені були на час Свят дохристиянських, і це було причиною легкогоїх сприйняття, але стало й причиною двоєвір’я: народ приходив молитися на тесаме місце, де він і раніш молився, у ті самі дні, як і давніше, а тому йнадалі полишалося шанування лісів, великих дерев, річок, колодязів, озер,джерел, криничок, нагірків, гір і т. ін., на що скаржиться увесь часДуховенство.
«Старібоги, під впливом церкви потроху виводилися, але не зовсім, бо ставали бісами йдияволами, цебто все-таки вищими надлюдськими силами, яким людина була змушенагодити, щоб вони не мстили їй. Що перше було вірою, з бігом часу переходило всуєвір’я, яке пильнуваложити й далі в оновленій формі. Мало того, якості старих богів почали помалупереносити на християнських Святих» [22; 325–326].
Оскількиохрещення Русі, яке зробив князь Володимир у 988 році, не було добровільним, цей була причина того, чому народ сприймав Нову Віру часом тільки зовнішньо, асам тримався віри старої. Це був зовсім послідовний висновок з самоготодішнього життя: стародавня віра біла міцно пов’язана з довкільною природою йземлеробством, а вони ж не змінилися від Хрещення. Стародавня віра давала нашимпредками усю реальну філософію всього біжучого життя, навіть її поезію, усеповне розуміння – хоч і неправдиве з нового погляду, – життя й довколишніх явищприроди; ця народна філософія вироблялася довгими віками, увійшла в плоть ікров наших предків, а тому легко й відразу забутися не могла.
НовоїХристиянської віри глибше не знали, ідеологію її низи мало розуміли, а жити ймислити треба було далі; хотілось і розуміти все те, що робиться навкруги, – іпредки наші позоставалися і при старих віруваннях, і при старій ідеології,сприйнявши з нового головно зовнішні форми, що допомагали йому в житті [22;314].
Словом,як, з одного боку, під видимим християнським зовнішнім виглядом трималисьрештки язичництва, так, з другого боку, і нове вірування переінакшувалося йзасвоювалося під впливом давньої міфології. Народна маса, далека від книжності,не спроможна була відмовитися від звичайної предківщини і приймала зхристиянського вчення головним чином те, що в її уявленнях її зближало з цієюпредківщиною. Але до певної міри це змішання трималося і серед самих книжників,які виявилися надто великими любителями «відлученої», міфологічно-християнськоїлітератури [9; 29].
Отже,в давньому народному побуті спершу після прийняття християнства утворилося двасвітогляди – церковний і народно-двовірський. Перший наполегливо повторювавхристиянські повчання; другий видозмінювався з плином часу, приймав дедалібільшу частку християнських мотивів, дедалі більше забував предківщину, щоприродно поволі вимирала, та все ж таки зберіг її настільки, що вона дожила донашого часу.
ЛітературознавецьБичко І.В., розглядаючи питання двоєвір’я в «Слові» звертав увагу на те, що «рассматривая содержание «Словао полку Игореве» под углом зрения двоеверия (в ранее указанном смыслегармонического единства христианства и языческих элементов, утратившихсобственное культовое значение), хотелось бы подчеркнуть, что языческие элементывыполняли не только функцию художественно-поэтических форм освоенияхристианского («заимствуемого» из Византии)мировоззрение в специфически древнерусскую историческую ситуацию,непосредственно через них реализовывались и некоторые более конкретные идеологическиечерты сознания этого исторического периода, его задачи и установки. Иначеговоря, языческие элементы в «Слове» – это не просто поэтически-художественное в его тексте, этомировоззренчески-методологический «механизм конструирования» определенныхидеологических установок, обращенных к достаточно широкому кругу слушателей» [2; 110].
Якщовиходити із релігійного і морального світосприйняття «Слова о полку Ігоревім»,то в його художній тканині можна відокремити три розшарування: християнство,язичництво, та світський шар.
Керуючисьдостеменними критеріями, ми можемо говорити про те, що християнські мотивиподані найслабше. Всього у творі чотири речення, котрі засвідчують, що авторбув християнином.
Християнськийсловник не тільки мізерний, але в «Слові» відсутні дії, жести та думки, якіобов’язково притаманні християнському соціуму. Молитви не згадуються. Воїни,відправляючись в ризиковані походи, не творять молитви; не моляться передбитвами й навіть в смертному бою. Смерть не супроводжується роздумами про долюдуші, яка покинула воїна. Серед великої кількості прикмет природи повністювідсутні видіння або одкровення християнського небесного світу: ні ангели, нісвяті не благословлять християнську дружину, яка йде походом на чужі землі.
Різницяміж християнським провидінням та язичницьким фатумом не завжди чітко визначена.Багато християн і в наші дні продовжують вірити в сліпу долю. Новозвернені язичникилегко зберігають глибоко вкорінену віру в долю, прикриваючи її ім’ям Бога.
Пізнішеми повернемося до християнських висловів у «Слові о полку Ігоревім», для того,щоб більш пильніше роздивитися вплив християнства на етичні погляди і почуттяавтора. Але ми справедливо відмічаємо, що вплив християнства, і це очевидно, втексті проявляється слабо.
Набагатосильніше звучать у «Слові» язичницькі початки, розуміння яких викликаєтруднощі. Федотов Г.П. зауважує: «Скептицизм современных ученых,высказываемый по отношению к славянской мифологии, прослеживается в оценкахязыческого мира в «Слове о полку Игореве», который часто расценивается как некая поэтическаяусловность. Средневековый поэт жил в те времена, когда христианство на Русивело ожесточенную борьбу с пережитками язычества, когда, согласно признаниямцерковным проповедников, народ все еще оставался «двоеверным». Подобная историческаяситуация, возникшая на стыке двух религиозных миров, требует более тщательногоисследования религиозной основы творчества поэта» [71; 121].
Язичницькіелементи у «Слові» звучать у іменах великих богів слов’янського олімпу, в загадкахряду більш-менш значущих духів або особистості, а також в загальному поглядіавтора на природу та життя.
Середвеликих язичницьких богів, які відомі з інших джерел, автор називає чотирьох,причому троє з них згадуються як пращури або як володарі людей і стихій. Згадкистереотипні: онуки Стрибога, онуки Дажбога, онуки Велеса. Змальовуючи відносиниміж поколіннями, поет частіше використовує вислів «онук», ніж «син». ОнукамиСтрибога виступають вітри, онуком Велеса є сам Боян, але на рахунок автора, мине можемо сказати з ким він має родинні відносини.
Якпоет і учень Бояна, автор є спадкоємцем поетичних традицій, які йдуть відкоренів язичницького часу. Ці традиції, мабуть, диктували необхідністьвикористовування імен богів, які в свій час були повні життя та шанування, алесвітло яких згасало під натиском нової віри, для того аби передати їх новимпоколінням. «Нои для официального глашатая христианства древние боги не утратили своейзначимости и не канули в небытие. Средневековое богословие рассматривало ихлибо как демонов, либо как обожествленных людей» [71; 121]. Автор, який оспівувавкнязя Ігоря, міг вірити в історичне існування богів. В той час, коли ухристиянських проповідників їх імена викликали одразу, він згадує їх шанобливо,як син або онук. Для нас важливо те, що імена богів викликали у поета глибокі імагічні асоціації. Він користувався ними як символами, але символами доситьреальними, значущими в його системі міфологічного світогляду. В світоглядібільшості великих поетів кореняться міфологічні елементи, але у примітивнійпоезії неможливо провести кордон між релігійною міфологією і образами, якістворив поет. Співця князя Ігоря неможливо прирахувати до творців примітивноїпоезії, але він вкорінений у примітивному світі язичництва. Він схрещує народніміфологічні традиції зі своїм особистим більш-менш пантеїстичним символізмом.Немає жодної абстрактної ідеї, яка не була би ним одухотворена або перетворенав живий символ. Наприклад, «обида» – наруга, один з найулюбленіших символів. Цесимвол, який необхідний для співця скорботи, поета горя. Згідно з відкриттяпрофесора Р. Якобсона, образ «обида» запозичен поетом з перекладу грецькоїпраці Мефодія Патарського (наруга, обида, абиксия) [71; 125]. Обида змальовуєтьсяпоетом в образі діви:
Всталатоді Обида
всилах Даждьбожого внука,
Дівоюступила на землю трояндову,
сплеснулакрильми лебединими,
Насиньому морі
БіляДону плещучись,
Прогналачаси достатку [57; 21]
Алеслов’янський фольклор завжди персоніфікував «горе», змальовуючи його як істоту(створіння), яке переслідує прокляту людину, йдучи за нею по п’ятам,супроводжуючи її до могили.
Персоніфікованаобида не лишається одинокою у «Слові». Її оточують уособлення горя та – та двіжіночі особи, Карна і Жля, ім’я яких можна витлумачити як уособлення гіркогоплачу та скорботи:
Зайшовтоді стогін великий,
Розтялися тяжкі прокльони
Поземлі Руській
Ойпокликнули Карна і Жля,
Побіглипо Руській землі,
Огоньроздмухуючи
Врозі полум’яному.
Всіці божеські або демонічні істоти живуть і діють на лоні природи яка має в собібільш глибокий зміст. У «Слові» вона не тільки пейзаж, на тлі якогорозгортаються події. Природа живе своїм життям і повністю одухотворена. Безперебільшення можна говорити, що природа та природні явища займають в «Слові»таке саме поважне місце, як і людина. Природа, відповідно, не зовсім незалежнавід людини: вона з любов’ю приймає її в слові обійми, але час від часу вонакидає її виклик, загрожує. Вона попереджає знаменням, вона поділяє людське гореі радість.
Вспівзвучності з загальним характером «Слова» природа являє себе головним чиномяк носій скорботи. Но разом з тим вона може і радіти, співчуваючи людськомущастю.
Нанашу думку поет створивши «Слово о полку Ігоревім», не хотів показати, що князьІгор та його жінка поклонялись давнім богам. В душі вони напевне були добримихристиянами. Однак поет, в глибині своєї підсвідомості, співзвучно з душеюнароду, жив в іншому, навряд чи християнському світі. Вірогідно, більшістьстворених ним образів природи – продукт поетичної вигадки. Але, говорячи проприроду, він не може не створити образ живої істоти, і Я його уявавідразу вступає в царину міфологічного світосприйняття. «В этом природно –сверхприродном мире имена древних богов, сохранившиеся, быть может, лишблагодаря поэтической традиции, обретают то место, в котором на раннем этаперазвития поэзии отказывают святым и ангелам христианского неба. Поэт тонкочувствует, что имена архангела Михаила или святого Георгия могут разрушитьпоэтическую ткань, в которую вплетены имена Велеса и Даждьбога. Это – торжествоязычества, которое преобладает в «Слове о полку Игореве» [71; 123].
Митільки можемо припустити, чи глибоко співець князя Ігоря поділяє язичницькувіру та суєвір’я народу, але, вкрайньому разі, ми твердо можемо говорити про його віру в чарівне. Більше того,він відноситься до чародійства без будь-якої підозри і навіть з пошаною.Декілька раз він називає Бояна, свого вчителя, «віщим» поетом. Це слово, якепізніше мало значення «мудрий» і навіть «пророчий», означало згідно з давнімидокументами – «чарівний».
Отже,звертаючись до язичницького минулого як давньоруського минулого (тобто до часуутвердження єдиної і могутньої давньоруської держави) та з тривогою вдивляючисьу горизонт майбутнього, на якому вже чорніють грозові хмари та татаро-монгольськінавали, автор «Слова» робить спробу перекинути місток з минулого в майбутнєтак, щоби поставити (призовом до єднання всіх руських князів навколо священногодля східних слов'ян Києва) на дорозі татаро-монгольських поляків надійнийзахист.
Використаннядля реалізації цієї задуми художніх і світоглядно методологічних засобів мови,звернених до минулого, сучасного та майбутнього, призводить на сторінках «Слова»до зустрічі минулого і майбутнього, зустрічі двох епох, встановленню «зв’язкучасів».
2.2Світоглядно-філософський зміст поеми «Слово о полку Ігоревім»
 
Узв’язку з вивченням «Слова» склався цілий науковий напрям, який об’єднує ученихі дослідників з багатьох країн світу – представників літературознавства,лінгвістики, фольклористів, істориків, славістів. Кількість публікацій,присвячених цій пам’ятці, текст якої складається з десятка сторінок, налічуєбагато тисяч назв. На тлі тієї величезної споруди, яку звели вчені різнихгалузей знання у ході вивчення «Слова», недостатнім виглядає внесок істориківвітчизняної філософської і релігієзнавчої думки у дослідження видатної пам’яткикультури. «Як це не дивно – відзначав Д.С. Лихачов, – «Слово о полкуІгоревім» менш за все вивчалось як явище культури свого часу – в зв’язку зтодішніми естетичними уявленнями, з уявленнями середньовіччя про світ ісуспільство, естетичними поняттями і таке інше» [28; 40].
Автор«Слова» не так описує події, як розмірковує з приводу того, що сталось, демонструєсаме світоглядну позицію, на тлі якої оцінюються той чи інший факт, подія,особа. У цьому розумінні розглядувана пам'ятка уособлює не лише глибинумислення невідомого генія, її творця, а й стає типовим репрезентантомфілософських уявлень своєї епохи [14; 50]. Отже, аналіз «Слова» дає можливістьнаблизитись до розкриття сутності світоглядних уявлень його творця, а тим самимі до поглибленого вивчення духовної культури тієї яскравої епохи, яка породилацю пам’ятку.
Вивчення«Слова» спрямовує нас не до пошуків контрасту видатної пам’ятки з епохою, наґрунті якої вона зародилась, а до виявлення ліній зв’язку з культурою, вконтексті якої й формується спосіб бачення світу, переживання дійсності їїавтором. В.С. Горський зауважував: «Слово» – органічний продукт тогокультурного універсаму, що породив його. Разом з тим – це видатна пам'яткасвоєї епохи і, як така, своїм неповторним обличчям, індивідуальними ознаками,вона вирізняється серед інших творінь давньоруської культури. Органічнепоєднання індивідуальності автора і обличчя універсаму, втіленого в «Слові»,становлять одну з відмітних його рис. Останнє, гадаємо, і є ключем до розкриттяспецифіки світоглядного змісту цієї пам’ятки культури» [14; 50].
Історіяне знає витворів людини, котрі не мали б відбитку бачення світу, властивогосоціальному середовищу, культурі, в лоні яких вони з’явились. Внутрішнясуперечливість, неоднозначність «Слова» – своєрідний зліпок культури КиївськоїРусі, яка не була однозначним монологом усталених норм, а характеризуваласьполіфонією світоглядних позицій, на перетині яких і виникають значні пам’яткицієї культури, що зберігають притаманне їй багатоголосся.
Видатнийвитвір культури виступає в історії не лише репрезентантом своєї доби, а йорганом самокритики культури, що його породила, оскільки розвиває закладені вній потенції не тільки до можливих, а й до неможливих (як для цієї культури)меж. Йдеться про так звані «граничні» (ті, що виникають на грані, на зламіепох) творіння культури, де є й зародки нового етапу культурного прогресу. Такітворіння неминуче приречені на внутрішню суперечливість. Але цінністьзазначеної суперечливості набагато більша за послідовну, несуперечливуобмеженість. Адже завдяки творам з цією властивістю реально здійснюєтьсяпрогрес в культурі людства. Саме такою видається суперечливість «Слова о полкуІгоревім».
Світ «Слова»сповнений відлунням різних голосів, звуків, які й утворюють тло, що промовляєпро близькість твору до усної стихії.
Загальновідомийвисокий статус слова в суспільній думці Київської Русі. Згідно з панівними натой час світоглядними уявленнями, слово цінується не лише як найперша інайвагоміша матеріалізація думки, а й фактор, що повною мірою визначає сутністьлюдини. Народи відрізняються однин від одного саме ознакою мови. Найбільшзначущим фактором, що зумовлював єдність слов’янських народів, на думкулітописця, була їхня мовна спільність. Слово осмислюється як важливий засібспілкування не лише між людьми, а й зі світом «потойбічним».
Давнякультура слов'ян, яка базувалася на родових відносинах, була принциповоорієнтована на усне слово. Ця культура становила ґрунт, на якому зросталадуховність Київської Русі. Разом з тим з Х ст. в межах давньоруської культурисуттєвим компонентом, що впливав на її зміст, виступає християнство.
Християнськийсвітогляд ґрунтується на релігії писання й пов’язаному з ним культом книги.Отже, він орієнтований на культуру писемного слова. Характеризуючи особливостісередньовічної культури, що розвивалась під визначальним впливом християнства,дослідники підкреслюють, що «психологічна атмосфера навколо грамотності, пафосграмотності, умонастрій старанного «писця», грамотія-переписувача, щовиявляється зненацька і в найнатхненнішому поеті, і в найглибшому мислителі –це загальні риси всього середньовіччя» [14; 52].
КультуріКиївської Русі в цілому, за всієї властивої їй шаноби до книги і книжностібільшою мірою притаманна принципова орієнтація на слово-сказ, слово, якезвучить, яке можна почути. І в цьому – важливе свідчення того істотного впливу,який справив на панівний в тогочасній культурі стиль мислення народнийсвітогляд східних слов'ян, що протистояв привнесеному із зовні, централізованонасаджуваному християнському світорозумінню. Давалась взнаки розвинена культураусного слова, якою відзначається суспільне життя Київської Русі. Отже,притаманна «Слову о полку Ігоревім» орієнтація на звук, на слово виголошене іпочуте виявляється однією з типових однак, що простежується в багатьохпам’ятках давньої писемності. Вона засвідчує орієнтацію на слово, звук як засібспілкування, встановлення зв’язку людини з навколишнім світом.
Притаманне«Слову» спрямування на людський смисл зображуваних подій зумовлює ще одну йогоособливість. Автор твору не стільки прагне розповісти про невдалий похід Ігоря,скільки скористатись з нього для повчання щодо належного способу життя. Цезумовлює виразне етичне спрямування авторської концепції в цілому, якевиявляється характерним продуктом давньоруської культури. Адже цій останнійпритаманна своєрідна етизація всього кола світоглядно значущих проблем, щоперебували в центрі уваги діячів Київської Русі. Йдеться не просто пропереважання інтересу до проблем етики порівняно з іншими проблемами, а провідсутність взагалі «етично нейтральних» сфер в картині світу, осмислюваногокрізь призму уявлень про космічний конфлікт добра і зла [14; 54].
Томуне дивно, що в «Слові» значне місце належить етичній проб лематизації,обґрунтуванню етичного ідеалу, який репрезентує світоглядну позицію авторатвору. Йдеться, звичайно, не про якусь загальновизнану морально-етичну позицію,спільну для всіх класів і верств давньоруського суспільства. Такої позиції тодівже не було і не могло бути. Етичний ідеал, уявлення про достойний спосібжиття, представлений в давній писемності, яскраво демонструє свою залежністьвід класової позиції носія певних поглядів, від його належності, до тієї чиіншої суспільної верстви.
Автор«Слова» належить до числа найбільших спільників князя. Він, можливо, виходецьіз середовища «княжих співців», що й зумовлює політичне й світогляднеспрямування його позиції, в тому числі і в сфері моралі. Єдина політичнареальність, яку бачить автор «Слова», – це феодально роздрібнена держава. Вмежах цієї ситуації співець Ігорового походу й шукає шляхів до збереженняєдності держави. Вихід, природно, пов’язувався із сподіваннями на добру волюкнязів руських, на те, що вони не житимуть за принципом:
Сказав– бо брат брату:
«Семоє, і те – моє теє».
Іпочали про малеє – «се великеє» мовити
ісамі на себе крамолу кувати (21)
алишатимуться вірними тим моральним засадам, які забезпечують єднання, союз івзаємодопомогу під час спільних дій проти ворога в ім’я свободи і процвітанняземлі Руської: в умовах відсутності виразних факторів, що забезпечували бекономічні і політичні підстави до єдності держави, головні сподіванняпокладались на моральне виховання «хороших» князів-рятівників і оборонцівРуської землі.
Обстоюванийавтором «Слова» – моральний ідеал будується передусім згідно з канонамилицарської етики, носіями якої були представники князівської дружини. Однією зхарактерних рис, притаманних цим канонам, було переконання в безумовнопозитивній і найвищій в ієрархії моральних цінностей князівській природі яктакій. Цим пояснюється і двояке ставлення автора «Слова» до організатораневдалого походу проти половців. Ігореві в творі водночас співається «слава» йпроголошується «хула».
Образикерівників походу – Ігоря і Буй-Тур Всеволода – замальовується передусімвідповідно до ідеалу лицарства. Князь уявляється не політиком, а насампередхоробрим витязем, зразком мужності і відваги. Звідси випливає характерне длялицарської моралі піднесення до найвищого статусу тих типів діяльності, якінадавали найбільших можливостей для вияву позитивних якостей героя. Похід, хайі невдалий, згубний за своїми наслідками, може стати предметом оспівування,якщо організаторів його надихала висока мета, а спосіб їхньої дії під часпоходу відповідав вимогам лицарської честі. Саме ця особливість лежить в основіпозитивного ставлення автора «Слова» до головного героя.
Шукання«честі» і «слави» – ось головний стимул діяльності Ігоря і його дружини, щоцілком відповідає уявленню про героїчне з погляду лицарської, дружинної моралі.Але саме завдяки цій суперечності твір набирав глибокого ідейного звучання.
Події,що оспівуються в «Слові», оцінюються не лише у зв’язку з інтересом і правамигероїв та організаторів цих подій. У систему етичної оцінки включається йпочуття обов’язку перед землею Руською як найвищий критерій моральності того чиіншого вчинку. І якщо в руслі канонів лицарської етики позитивними героямипоеми виступають Ігор та Всеволод, то вони не витримують випробування згідно звищими критеріями, що враховують інтереси свободи і щастя всієї землі Руської.Носієм ідеалу у позиції цієї, більш високої системи моральної оцінки виступаєобраз князя Святослава Київського, яким його змальовано в «Слові». «Золотеслово» його – пристрасний заклик до всієї Руської землі, що включає не лишеКиївське, Чернігівське, Новгород-Сіверське, а й Володимиро-Суздальське,Галицько-Волинське, Полоцьке князівства, Новгород Великий. В цьому патетичномузаклику до єднання і оборони спільної Вітчизни – глибокий патріотизм «Слова»,який не має аналогів у тогочасній західноєвропейській писемності, патріотизм,який перевищує й уявлення багатьох давньоруських діячів доби феодальноїроздрібненості Київської Русі.
Отже,ми можемо зробити висновок, що всі глибинні етичні та соціальні норми: погляди,навіть ті, які здаються нам світськими, мають під собою релігійне підґрунтя іживляться релігійними переконаннями. Можемо припустити, що у клановій етиці, зїї міцним почуттям кровного рідства, зберігаються язичницькі корені абоязичницьке освячення давніх племенних зв’язків. В християнські часи вони булипереосмислені в дусі євангельської любові і залишились навіки одним з «краєугольних»каменів соціальної етики.
Двастоліття євангелізації не пройшли дарма. Співець князя Ігоря не охопленийпочуттям помсти, але для язичницької княгині (святої Ольги), до її поверненнядо християнства, помста в її найбільш жорстоких появленнях була невід’ємною частиноюславних традицій.
Євангелієреально впливало на грубі серця язичників, переробляючи їх, і свідоцтвом цьогоблаготворного впливу є найбільш морально чисті риси в єдиному епічному творідавньої Русі, який дійшов до нас.
Як мивже зазначали, виходячи із релігійного і морального світосприймання «Слова ополку Ігоревім», в його художній тканині ми можемо виділити три шари:християнський, язичницький та чисто світський. Всього в тексті чотири речення,які явно свідчать про те, що автор був християнином. Одне з цих речень – афористичнийвислів Бояна:
Томувіщий Боян і раніше приспівку,
розумний,сказав:
«Ніхитрому,
ніспритному,
нічаклуну спритному –
суда божогоне минути» (45)
говорячипро втечу Ігоря з полону, автор зауважує:

Граєморе опівночі,
Ідутьсмерчі млою;
Ігореві– князю бог путь явить
ізземлі Половецької
наземлю Руськую,
котчому злотому столу. (53)
Слово«християни» з’являється в передостанньому реченні:
Здоров’я князям і дружині,
щостають за християни, на поганії полки!
Князямслава і дружині!
амінь(63)
Всеце свідчить, що автор належав до християн. Можна додати ще два вирази:образливу назву половців як «поганців», яке проходить через усю поему, а віншому випадку вони називаються «бісовими дітьми».
печальбуйна тече серед землі Руської.
Акнязі самі на себе крамолу кували,
а поганіїсамі, з побідами набігаючи на
руськуземлю,
хапалидань – по бранці од двора (25)
Воюваннякнязям із поганами пропало,
сказав-бобрат брату…
Апогані з усіх сторін приходили з
побідами
наземлю Руськую… (21)
Половціідуть од Дону,
і одморя
і зовсіх сторін руські полки обступили.
Дітибісові кликом поля перегородили,
ахоробрі русичі перегородили черленими
щитами(17)
МитрополитІларіон в своїй літературній монографії «Слово про Ігорів похід» писав і проавтора твору: «Це була особа світська, а не духовна, про що свідчить йогоспокійне вживання поганських богів та його старі вірування, якими він органічнопересякнений.
В «Слові»нема жодної згадки про Духовенство, слова Бог вжито тільки один раз, словаГосподь нема зовсім, тоді як згадано аж чотирьох поганських божків… Автор «Слова»,безумовно, поганином вже не був, – він був тим християнином, у душі якогозовсім спокійно вживалися стародавні вірування з новими…
Світоглядавтора «Слова» – це безумовно світогляд нашої тодішньої світської людини,навіть освіченої класи, світогляд, що сильно різнився від світоглядуДуховенства, головно вищого й освіченого.
Алехристиянином автор був, і свій твір закінчив могутнім християнським акордом: – «Здравикнязи і дружина, побарая за християны на поганыя плъки».
Ібезумовно, згадування про стародавніх богів це було в автора самою риторичноюкрасою, поетичним стилем на античний зразок, як дехто твердить, – ці іменабогів були ще живі на той час, хоч у них уже не вірили, як не віримо ми сьогоднів те, що чорний кіт, перебігши нам дорогу, вирішує недобре, а проте ми такизвертаємо на це увагу більшу, а ніж коли б то була звичайна людина чи курка. Увсякому разі, автор «Слова» був особою світською, бо особа духовна не могламати такого мало порушеного стародавнього світогляду» [23; 21–22].
Втексті «Слова о полку Ігоревім» згадуються християнські церкви.
СвятаСофія згадана двічі: до Святої Софії повіз свого мертвого батька СвятополкІзяславович після трагічної битви з Олегом Гориславовичем у
1078 році:
Зтієї ж Канини Святополк полеліяв отця
свойого
межиугорськими інохідцями
до святоїСофії, до Києва              (19)
Ідзвони Святої Софії Київської вчуваються неспокійному Всеславові Полоцькому:
Всеслав– князь людям суд чинив…
Томув Полоцьку подзвонили до заутрені рано
у святійСофії у дзвони,
а вінв Києві дзвін той чув             (45)
СвятаСофія – кафедральний митрополичий Київський Собор, побудований князем ЯрославомМудрим і посвячений 4 жовтня 1039 – року. Синонім Києва взагалі.
Наперший погляд, ці скупі згадки виглядають як другорядні. Однак, саме з нимипов’язано ті уривки, які стосуються трагічних княжих усобиць та поняття «слави»(«дідньої слави»), що червоною ниткою пронизує все «Слово».
Дваобрази у «Слові о полку Ігоревім» роблять князя Ігоря героєм епохальним:сонячне затемнення й ікона Пирогоща. Затемнення символізує велику загрозу, щонависла над Руською землею. І виступ Ігоря у похід назустріч небезпеці тонайвищий подвиг в ім’я Руси. І наприкінці твору прихід Ігоря Святославовича доКиєва, до Пирогощої свідчить про те, що герой пройшов усі випробування іготовий одержати благословення, щоб виконати обов’язки нового вождя Руси.
«Сонцесвітиться на небесах –
Ігоркнязь в Руській землі,» –
дівчатаспівають на Дунаї,
в’ютьсяголоси через море до Києва.
Ігорїде по Боричевім до святої
БогородиціПирогощої» (65)
Цюпроблему в різні часи досліджувало багато знаних літературознавців: Б. Рибаков,Д. Лихачов, Я. Махновець, Б. Яценко.
Д. Лихачоввважав, що йдеться про в’їзд князя Ігоря в Київ. Він підтримав гадку, що князьІгор у полоні міг дати обітницю Богородиці Пирогощій. Ігор, на думкудослідника, не звертався в патрональні храми, бо не був Київським князем, атому задовольнився церквою Пирогощею [28; 286].
Я. Махновецьпідтримав гіпотезу Б. Рибакова, що князь Ігор і гаданий автор «Слова»Володимир Галицький відвідали церкву Пирогощу на Подолі в день УспінняБогородиці. Але дослідник не пояснює, чому Ігор вибрав для відвідин саме цюцеркву, якщо в цей день усі князі повинні були зібратися у Великому УспенськомуСоборі для урочистої святкової служби [33; 218].
Б. Яценковважає, що Ігор Святославович піднімався по Боричеву на Гору, в історичнийцентр міста, тому що автор «Слова» указав на Боричів не лише як нагеографічний, а й ідеологічний орієнтир. Адже 988 р. кияни по Боричевуспускали у Дніпро своїх старих богів. Ігор же піднімався по Боричеву до святиніРуської землі, на Гору, усвідомивши своє велике призначення [75; 124].
Усцені біля Пирогощої Ігор виступає народним героєм, в архетипі якого, як неодміннийатрибут, закладений драматизм долі. В усі часи масова психологія була особливочутливою до страждань видатних осіб. Співчуття до них служить більшостізвичайних людей джерелом душевного зцілення.
Розглядзаключної сцени «Слова» приводить до думки, що найбільш природним виразом ідеїєдності Русі – головної у творі – послужило всенародне співчуття долі Ігоря.
ЗустрічІгоря біля Пирогощої є апофеозом твору, символічним виразом єдності Руськоїземлі, до якої впродовж всієї оповіді закликає поема.
Іншимисловами, втілення задуму «Слова» нібито і здійснюється у його кінці. Якщопережиті Ігорем фізичні і моральні страждання нагадують злигодні міжусобицьсамої Русі, то його повернення на Русь уособлює її відродження.
2.3Первовічне коріння світового дерева життя. Язичницька міфологія у «Слові»
 
Удуховній скарбниці українського народу одне з чільних місць належитьміфорелігійному світоглядові. Ця тема до недавнього часу залишалася поза увагоюнауковців. Сучасний аналіз «вищої» міфології – пантеону слов'янських божеств –та міфології «нижчої» (демонології) розпочався лише від середини 60-х років ХХстоліття, коли формувалася «міфологічна» концепція, тобто дослідження віруваньта повір'їв зводилися до єдиної системи міфорелігійних уявлень. [12; 622].
Історіякультури нашого народу визначається передусім тим, що ми нізвідкіля не прийшли,на своїй землі ми були завжди. Це означає, що в етносі своєму зберігаємо порядіз рисами надбання, позиченими, глибоку архаїчність, яка, попри всі струси тазміни, усі суспільні та історичні катаклізми, певною мірою залишаєтьсянезмінною.
Осягнутивелич нашого етнічного духу можна лише за умови пізнання міфорелігійноїсвідомості, яка поєднує минуле, нинішнє й майбутнє життя народу.
Основнимичинниками постання усіх світових релігій є анімізм, тотемізм та магія.Вірування давніх українців мають у собі всі ці ознаки.
Первиннаміфологія упродовж століть була незатребуваною. Церковна влада послідовновикорінювала давні традиції, насаджуючи на народні обряди, звичаї, пісні своїканони і вірування.
Насталапора об’єктивніше підійти до розуміння духовного світу давніх українців,починаючи з тих чистих першоджерел, які були основою розвитку всієї великоїсім'ї індоєвропейських народів.
Розглянемодетальніше питання використання міфопоетичних образів на сторінках найдавнішоїпісенної пам’ятки – «Слово о полку Ігоревім».
«Словоо полку Ігоревім» залишається одним із джерел наших знань про дохристиянські,язичницькі вірування давніх слов'ян. Його образи зберегли зв'язок з язичницькимсвітоглядом. Можна говорити про те, що язичництво увічнене в поетичнійобразності «Слова». Воно стало основою метафор, порівнянь, символів іпаралелізмів.
Символомвсесвіту у багатьох народів світу, в тому числі і у слов'ян, є дерево. В «Слові»згадуються два дерева. Вони допомагають автору образно охарактеризувати Бояна.У вступі йдеться про перетворення Бояна у вовка, орла, Мись (білку).
Боянбо віщий,
якщокому хотів пісню творити,
торозтікався мислю по древу,
сіримвовком по землі,
сизиморлом під хмарами [57; 7]
(перекладЯ.Є. Махновця)
 
Цітварини називаються не випадково. Згідно більшості індоєвропейських міфів простворення всесвіту, небо, земля і підземний світ з’єднані світовим деревом,листя якого символізують небо, стовбур – земний світ, корені – підземний.Підтвердження цього постулату знаходимо в «Українській міфології» В. Войтовича.
Деревожиття (світове дерево, небесне дерево) – дерево, що ростепосеред вирію-раю. Воно породило матір Всесвіту – богиню Ладу, а водночас небо,землю та весь світ. Дерево життя – знамено трьох основ світу. Яв – світвидимий, явний, дійсний; стовбур Дерева життя-то земне існування людей упросторі з Сонцем. Нав – світ невидимий, духовний, підземний, потойбічний, світпредків, коріння Дерева життя. Прав – світ законів, правил, освячених звичаями,досвідом, обрядами; крона Дерева життя, де живуть боги, це їхній духовний світ.Незалежно від того, яким уявляється світове дерево, його потрійне розчленуванняпо вертикалі завжди підкреслене. З горішньою частиною дерева (віти) пов’язаніптахи; з середньою частиною (стовбур) – тварини; з нижньою частиною (корінням)– змії, жаби, риби, бобри, ведмеді, білки.
Дерев'янийхрест – найпростіша первісна подоба Дерева життя [12; 140–141].
Такимчином, перетворюючись в тварин і птахів Боян стає віщим, тобто віруючим всім,знаючим про все, що коїться в світі.
Сутьтворчого процесу співця Бояна автору допомагає розкрити образ солов'я:
ОБояне, соловію часу давнього!
Абити оці полки ощебетав,
скачучи,соловію, помислом по древу,
літаючиумом під хмарами… [7].
 
ТобтоБоян скаче по мислинному дереву, дереву поетичному. Ця метафора характеризуєавторське розуміння суті поетичної творчості, коли думка поета-солов'я скаче попоетичному древу в пошуках потрібних слів, висловлювань й образів.
У «Словіо полку Ігоревім» згадуються давні слов'янські божества і міфічні істоти. Увступі згадується Велес.
 
А читак заспівати було б, віщий Бояне,
Велесіввнуче:
«Конііржуть за Сулою –
дзвенитьслава в Києві;
сурмистяги в Путівлі» (9)
Велес (Волос, Вилас,Волосій, Власій) – один із найзагадковіших богів давньої України, богмистецтва, краси, щастя й любові; опікун тварин, покровитель волхвів,ясновидців, віщунів.
Ірусько-візантійських договорах поряд із громовержцем Перуном згадується Велес:Перун сприймається як бог зброї, а Велес як бог золота.
Велесумолилися про збереження худоби. Він вважався помічником хліборобів.
Надумку Б. Рибакова, Велес – доброзичливий бог землі, у якій спочиваютьпредки. Він дбайливо тримає на своїх могутніх плечах площину земного простору злюдьми на ньому [12; 50–51].
Автор«Слова» називає Бояна «велесовим внуком», що доводить: слов'яни, як і всі давнінароди вважали, що поезія має божественне походження.
Далів тексті згадується Стрибог.
Осьвітри, Стрибожі внуки,
віютьз моря стрілами на хоробрі
полкиІгореві.
Землягуде.
Рікимутно течуть                 (17)

Стрибог (Посвист,Посвист) – цар-батько вітрів, небесний владика грози, бурі ураганів. У Стрибогаз дружиною шість синів і шість дочок та безліч підвладних вітрів – то все їхніонуки. Найвідоміші із них: Ласкавець, Дмухач, Буревій, Смерч, Вихор, Бігун,Крутій, Труба, Посвистач, Польовий… Вітри допомагають богу-громовику в йогобитвах з демонами і користуються його вогненними стрілами.
Якщодослідники деякою мірою зіставляють Дажбога з сонячним Аполлоном, то Стрибогзалишається не уповні розгаданим. За «Словом о полку Ігоревім», цедід-родоначальник усіх вітрів. Останній мотивдає підставу говорити проСтрибога і як про божество війни. Це підтверджує і пояснення першої частиниімені, – де «стри» походить від «стрити» – нищити. Отже, Стрибог-руйнівник напротивагу доброму Дажбогу [12; 510].
Вітризаважають Ігореві здійснити похід на половців, попереджуючи про трагічнийфінал.
Втексті «Слова о полку Ігоревім» ми два рази зустрічаємо ім'я Дажбога.
1.Тоді, за Олега Гориславовича,
сіялосяй виростало усобицями,
гинулодобро Даждьбожого внука,
вкняжих крамолах віки вкоротилися
людям…(19).
2.Уже бо, браття, невесела година настала,
ужепустиня військо прикрила.
Всталаобида в силах Даждьбожого
внука,
ступиладівою на землю троянда,
заплескалалебединими крильми на
синімморі біля Дону (21)

Дажбог (Дажбог,Даждьбог, Богдаждь) – бог світла і Сонця, син могутнього бога вогню Сварога;подавач усякого добра, опікун людської долі та достатку; бог, який дає білийдень, щастя та любов. Зі сходом Сонця у предків з давніх давен асоціювалосяйого відродження, а тому Сварог є божество – батько, який дає життя СонцюДажбогу.
Слідзазначити, що у давніх українців міцно вкоренилося поняття про «небесну твердь»(землю), яка ділить усе нижнє царство на два яруси: у верхньому знаходяться «хлябінебесні» (запаси дощової води), а під велетенським куполом тверді ходить Сонце;краї купола опираються на край землі. Верхній ярус над твердю – царствоСтрибога. Нижній ярус із Сонцем і землею – царство Дажбога. Обидва яруси разом– «небеса», тобто небо у множині.
Занародними віруваннями, Сонце бувало не тільки добрим. Як справжня жива істота,воно іноді гнівалося на землю [12; 124].
«Слово»називає русичів внуками Дажбога (Сонця).
Згадуєтьсяу «Слові о полку Ігоревім» і Хорс.
Всеславкнязь людям суд чинив,
князямгороди рядив,
а самвночі вовком бігав:
ізКиєва добігав до півнів у
Тмуторокань,
великомуХорсові вовком путь
перебігав(45)
Хорс – божествожиттєдайного сонячного світила, віддзеркаленого в Місяці. Хорс – син Дажбога. Зпочатку творення світу він призначений богами бути охоронцем сонячного світилавночі, і Місяць від тих часів став служивцем у Хорса.
Походженняімені Хорс здавна цікавило вчених, які висували різні гіпотези.
Засвященною традицією, перебігати дорогу Хорсу було заборонено [12; 564–565].
На нашудумку, саме мотив заборони перебігати дорогу Хорсу присутній в «Слові о полкуІгоревім». У даному випадку порушення Всеславом одвічної традиції використовуєтьсядля підсилення його негативної характеристики.
У «Словіо полку Ігоревім» ім’я загадкового Трояна згадується чотири рази:
1. ОБояне, соловію часу давнього!
Абити оці полки ощебетав…
біжучитропою Трояна через поля на
гори!          (9)
2.Були віки Трояна,
минулиліта Ярослава;
булипоходи Олегові,
ОлегаСвятославовича                   (17)
3.Встала обида в силах Даждьбожого
внука,
ступиладівою на землю Трояна
заплескалалебединими крильми на
синімморі біля Дону            (21)
4. Насьомім віці Трояна
кинувВсеслав жереб на дівицю
собілюбу  (41)

Постаєпитання: Троян – історична особа чи персонаж слов’янської міфології, що Троян «Слова»– не історична особа і, тим більше, ніякий не римський імператор, добре видно зтого, як цей образ вжито у тексті пам’ятки. Троян у «Слові» – персонажслов’янської міфології. Українська міфологія В. Войтовича так трактує цейперсонаж:
Троян – владика неба,землі та підземного царства, минулого, теперішнього і майбутнього. Інодівиступає як ворог Сонця: за однією з легенд, він гине від сонячного проміння.Як утілення ночі і туманів, Троян приходить до людей з заходом Сонця і обіймаєлюбощами Землю, чарівну дружину світлого Неба; але на світанку, коли богиняЗоря виганяє небесних корів (хмари), він розтає, залишаючи на полях свої слідиу краплях ранішньої роси.
Аленайчастіше Трояна уявляли братом Дажбога та опікуном світлоносної трійці:Ярила, Семи ярила та Коляди, які допомагають Дажбогу котити золоте Коло понебу. Троян навчив людей теслярства, різьбярства та будування міст. У народізбереглися звичаї: тричі кланятися, тричі цілуватися, тричі вибачатися, тричіблагословляти в далеку дорогу. Троян ділить рік на три частини: весну, літо,зиму, тобто творить у житті довкілля початок, середину і кінець [12; 547–548].
Отже,у «Слові о полку Ігоревім», Троян – давньоукраїнський бог. Автор пам’яткивважає його родоначальником, прапредком русів.
Ізміфічних істот у «Слові о полку Ігоревім» згадується Див.
Тодівступив Ігор князь в золоте стремено
іпоїхав по чистому полю.
Сонцейому тьмою путь заступало;
ніч,стогнучи йому грозою, птиць збудила;
свистдикий встав поблизу:
Див кличе на верхудерева –
велитьприслухатись землі незнаємій (11)
Ужеупала хула на хвалу,
ужевдарило насильство на волю,
ужекинувся Див на землю.
І отготськії красні дівчата
заспівалина березі синього моря…       (27)
Див (Дий, Дій) –божество, яке має кілька іпостасій. Передусім це божество неба. Предки надавалинебу чоловічого образу, землі – жіночого. Вважали, що літнє небо обіймає землюсвоїм гарячим вітерцем, як наречену чи дружину, розсипає на неї скарби свогопроміння і життєдайних вод, земля від того вагітніє і приносить плоди. У зимовупору вона кам’яніє від холоду і стає безплідною.
Усхіднослов’янській міфології Див – божество страху і смерті. Ця істотанадприродної сили в давнину зображалася у вигляді великої хижої птиці зпотворним жіночим обличчям. Живе в лісі на верхів’ї дерев. Лиховісний птах,пугач. Іноді лякає подорожніх страшним виглядом і криком. Деякі дослідникивбачають у ньому лісовика, інші – дракона, змія, велета, страховище (диво). [12; 146].
У «Слові»крик Дива передує грому та бурі і вважається за злу прикмету.
Базуючисьна багаточисленні відомості як письмових, так і речових джерел, всі дослідникикотрі займалися вченням язичництва та «двоєвір’я», одноголосно дійшли висновку,що одним з головних божеств давніх слов'ян було Сонце. Якщо в київськомупантеоні язичницьких богів, створених Володимиром Святославичем, Сонце приймалообрази Дажбога або Хорса, то в народній свідомості воно не персоніфікувалось, неприймало конкретний людський образ.
Венциклопедичному словнику «Українська міфологія» В. Войтовича читаємо:Сонце – Око Боже, Дід – Всесвіт, Сонце праведне, Сонце Красне, Сонце Трисвітле;теоніми: Дажбог, Божич, Білобот, Ярило, Лада, Купайло, Світовид – світило;символ Всевидючого божества, Вищої Космічної сили, центру буття, МатеріВсесвіту, осяяння, слави, величі. За стародавніми уявленнями, – це найвеличнішетворіння богині Лади і бога Сварога, що було дароване всьому живому.
Сонце– святе і праведне, і призначив його Все бог освітлювати та зігрівати землю ідавати їй плодючість. Сонце-то велике коло або колесо, і коли воно котитьсянебом, то у цей час буває день, а коли ховається за гору – настає ніч, а дляінших людей, що живуть «під землею», – день.
Герої«Слова о полку Ігоревім» Олег та Ігор вважали себе онуками денного світила.Нащадками сонячного Дажбога називає себе автор безсмертної пам’ятки і весьруський народ.
Вукраїнських піснях Сонце прямо називається богом.
Сонцемприсягалися під час укладення різних угод. Красному Сонцю, яке оживляло всюприроду присвячувалися великі свята – Різдво, Купала, Коляди. Вонисупроводжувалися іграми, танцями і піснями, в яких люди славили Сонце, благалив нього дощу та врожаю [12; 497–498].
Тобто,народ молився безпосередньо Сонцю – джерелу життя, тепла і світла на землі.Сучасники не змішували ці особливості вірувань і відокремлювали поклонінняХорсу та Дажбогу від поклоніння Сонцю. Не дивлячись на те, що церква велаборотьбу з язичницьким культом Сонця, солярні знаки зустрічались на різнихпредметах прикладного мистецтва аж до ХХ століття.
Календарсхідних слов'ян був пов’язаний з сонячними обрядами. Сонячна символікапредставлена у фольклорі більшості народів. А.И. Робинсон зауважує: «У мифологических и эпических,историософских и политических воззрениях Древности, перешедших в Средневековье,правители (императоры, цари, князья), исторические и эпические герои ряданародов имели солнечное происхождение. Фараоны и богдыханы считались сыновьямисолнца, потомки индийской солнечной династии дожили до ХХ в. В Древней Руси, вчастности князьям-героям «Слова о полку Игореве» (Святославу, Игорю и др.), был хорошо известених союзник и противник тюркский хан Кунтувдей, имя которого означало – «Солнце взошло» [52; 8].
У КиївськійРусі, як і всюди в середні віки, сонячні і місячні затемнення рахувались якнегативне знамення (як у язичників, так і у християн).
Дослідженнясонячної символіки у «Слові о полку Ігоревім» уявляє собою зацікавлення длярозуміння світогляду автора та для розкриття основ символічно-метафоричноїсистеми стилю твору.
Цікавепояснення того, чому саме сонце відіграє таку важливу роль в житті героя «Слова»,дав А.И. Робинсон: «Солнечная символика правомерно приобретает генеалогическийхарактер, и благодаря этому служит важным связующим компонентом двух эпическиопознавательных эпох («дедов» – «внуков»). Генеалогические,политические, символические отношения Ольговичей, Всеславичей, Мономаховичей иШаруканидов связываются историческим единством, и эти связи в родовом эпосепрослеживаются вплоть до «Слова о полку Игореве». [52; 32–33].
Зробивширодослівну князів Ольговичів, пращурів і рідних Ігоря, і зіставив її з таблицеюсонячних затемнень, А. Робинсон виявив, що хто-небудь у представниківцього роду помирав саме в рік Сонячного затемнення. А затемнення 1 травня 1185року, яке застало Ігоря вже у поході, було 12-им сонячним затемненням біди вйого роду. На такий зв’язок затемнень і смертей представників роду Ольговичівзвернули увагу і літописці. Ігор же всупереч знаменням лишився живим. Саме цейфакт, на думку Робинсона, і спонукав автора розповісти саме про цей похід усвоєму «Слові». В контексті твору образи сонця звичайно мають і символічнезначення. Як і у всій давній поезії, воно знайшло вираження у формі боротьби «тьми»(зла, війни, ворогів, половців) і «світла» (добра, миру, русичів).
Показовим,на думку Робинсона є те, що в невеликому по об’єму тексті «Слова» сонце названо7 разів. 7 – магічне число, символ гармонії і досконалості.
Зустрічаємоми у «Слові о полку Ігоревім» і відлуння тотелізму. З ним пов’язаниймотив метаморфози, який можна простежити в «зооморфній» поведінці героїв:
Всеслав
…скочив к граду Києву
ідіткнувся ратищем золотого стола
київського.
Скочивод них лютим звірем опівночі з
Білгорода…
князямгороди рядив,
а самвночі вовком бігав…           (45)
утікаючиз полону, Ігор:
князьпоскочив горностаєм в комиші
ібілим гоголем на воду.
Упавна бистрого коня
іскочив з нього сірим вовком,
іпомчав до лугу Дінця,
іполетів соколом під млою…       (57)
половецьОвлур, який допомагає Ігорю утікати з полону, коли його кінь стомився
КолиІгор соколом полетів,
тодіВлуч вовком помчав              (57)
Ярославнахоче летіти до чоловіка зозулею.

Здавньою язичницькою міфологіє пов’язаний мотив віщих снів, який дуже частозустрічається і в епосах, і у чарівних казках. Давня людина гадала, що під чассну душа людини покидає тіло і мандрує по трьом сферам світу, розмовляє здухами предків та богами і від них дізнається знань про майбутнє. Це майбутнє уснах уявляється у вигляді символічних картин, суть яких людина повиннавідгадати сама. Саме такий сон Святослава.
Присутняв «Слові о полку Ігоревім» і міфологічна числова символіка, яка зв’язана зцифрами 2, 3, 4, 7 [1; 30]. Дві битви з половцями, князь Ігор утікає з половецького полонувдвох з Оврулом, їх переслідує Гзак і Кончак, два рази згадується ім’я Дажбога,у трьох різних тварин перетворюється Боян, чотири князя беруть участь у походіна половців, до чотирьох стихій звертається Ярославна, після «злотого» словайде сім авторських звертань до найбільш могутніх князів з проханням виступити впохід:
Вступіте,господарі, в золоті стремена
заобиду часу нашого,
заземлю Руськую,
зарани Ігореві,
смілогоСвятославовича!
Як мивже наголошували раніше 7 разів згадується слово «сонця». Коло замикається:сонце попереджувало про небезпеку, сонце допомагало утікати з полону,сховавшись і наславши тьму, Сонце радіє поверненню Ігора:
«Сонцесвітиться на небесах –
Ігоркнязь в Руській землі», –
дівчатаспівають на Дунаї,
в’ютьсяголоси через море до Києва               (63)

Втексті «Слова о полку Ігоревім» ми зустрічаємо такий елемент міфологічногомислення як анімізм. Він виявляється в одухотворенні природи та їїстихій. Вся природа застерігає Ігора про небезпеку:
Тодівступив Ігор князь в золоте стремено
іпоїхав по чистому полю.
Сонцейому тьмою путь заступило;
ніч,стогнучи йому грозою, птиць збудила     (11)
 
Переддругою битвою:
Кривавіїзорі світ провіщають;
чорніїтучі з моря ідуть,
хочутьприкрити чотири сонця,
а вних трепечуть блискавки синії.
Бутигрому великому!
Ітидощу стрілами з Дону великого!                (13–14)
Реагуєприрода і на поразку Ігоря:
Никнетрава жалощами,
адерево з тугою к землі приклонилось           (19)
Доприродних стихій звертається і дружина князя Ігора Ярославна. За її плачем йдерозповідь про втечу Ігора з полону – втеча, яка по суті є сповненням бажаньЯрославни. Вітер відповідає тим, що посилає в смерчі, які вказують дорогу.Сонце, яке палило воїнів Ігоря, посилає тьму, зорі гаснуть:
Заграломоре опівночі,
ідутьсмерчі млою…
Позгасаливечірні зорі…
Загулаземля,
зашумілатрава            (53)
Ігорміряє дорогу ріками:
Ігормислю поля мірить
одвеликого Дону
домалого Дінця          (53)
Самеза рікою свиснув йому Овлур.
Образріки – один із найбільш поширених у світовій міфологічній системі, елементсакральної топографії. У ролі певного «стержня» всесвіту, світового шляху, щопронизує верхній, середній і нижній світи, виступає так звана космічна (чисвітова) ріка. Вона звичайно є і родовою.
Уряді традицій, що характеризується дуалістичною організацією суспільства,описуються дві космічні родові ріки, які символізують кожну із двох фратрій; цірічки течуть паралельно (іноді з неба) і впадають у спільне море. Іншимваріантом образу космічної ріки, ймовірно є велике море (чи озеро), що знаходитьсяв центрі всесвіту. Із нього витікають головні ріки [55; 35].
Щеодне відображення образу ріки як космічних вод можна побачити в народнихуявленнях про походження ріки з первозданного світового океану: його всюдисутність пояснює розміщення рік по краю землі, на небі, в пеклі. Образпідземної ріки, ріки нижнього царства тісно пов’язаний із смертю, з душамипомерлих, їх переправою і судом над ними. У деяких традиціях сама ріка виступаєяк божество, що символізує вищий суд. Із цим символічним значенням рікиперегукується її ж значення невідворотного плину часу.
Ріка,як зазначає Ю. Скибицька, також асоціюється із мовленням. Цей зв’язокналежить до числа архетипічних символів. В основі ідентифікації лежить нетільки акустичний ефект шуму проточної води, але й образ самого потоку ріки тамовлення, поступового перетікання – розвитку від початку до кінця, до станусмислового наповнення [55; 35].
Призначенняріки як місця виконання ритуалів у значній мірі пояснюється прикордонноюфункцією ріки: вона – границя між цим і тим, нижнім світом, між своїм просторомі чужим.
Отже,символічними значеннями ріки є: космічні води, божество; перешкода, небезпека,потоп; вічний плин часу; жах, вхід у підземне царство мертвих; рубіж між чужимі своїм простором; мовлення; сила пророцтва; плодючості; Батьківщини. Мотиввходження в ріку символізує початок важливої справи, подвиг; переправа черезнеї – завершення подвигу, набуття нового статусу, нового життя.
Утекстовій тканині «Слова о полку Ігоревім» знаходимо невелику кількість лексемна означення назв річок – числом тринадцять. Спробуємо виокремити символічненаповнення кожної ріки.
Ріка Дінвживається у «Слові о полку Ігоревім» на означення ворожої території, адже вонапротікала за межами тодішньої Київської Русі, на половецькій землі. Ріка Дінсупроводжується незмінним епітетом «великий». Вираз «напитися шоломом з Дону»означає перемогти ворогів, завоювавши ріку (прикордонну чи ворожу), тобто землів її басейні.
Дунай мислиться якмежа між своїми та чужими землями, як епічне означення річки взагалі. Дунай услов'ян – образ головної ріки (для них ця ріка Батьківщина, пам’ять про якузберігалася дуже довго). Дунай – межа, за якою лежить багата, але небезпечназемля.
У «Слові»Дунай має виключно позитивну конотацію, тоді як у фольклорі ця ріка нерідкопов’язується зі смертю.
Каяла. Це друга зачастотністю вживання ріка, яка мислиться як місце битви, як смерть, полон,поразка. Місце знаходження її і дотепер є об’єктом дискусій для науковців.
НаКаялі проходила вирішальна битва, вона – місце бою Ігоря з половцями. Каяласимволізує смерть як таку. Поразка на Каялі – це не лише поразка князя Ігоря,це страшна поразка для всієї Руської землі:
Нарічці на Каялі тьма світ покрила;
поРуській землі простерлися половці,
начепардуже гніздо.
Ужеупала хула на хвалу,
ужевдарило насильство на волю           (27)
Немига, Стугна, Канина– ці ріки також позначають смерть, перехід у царство мертвих, але їх розумінняу тексті є значно вужчим, ніж розуміння Каяли.
Умертвого у жилах стигне кров, і саме тіло вистигає, стине, холоне. Стугнавиступає як антипод Дінця.
Немигамає певну особливість у порівнянні з іншими річками, які теж символізуютьсмерть. Тут мова йдеться не про смерть русичів у війні проти ворогів, а просмерть у міжусобних протистояннях – чварах між князем Всеславом таЯрославовичами, що є найстрашнішим, на думку автора:
НаНемизі снопи стелять головами,
Молотятьціпами харалужними,
натоку життя кладуть,
віютьдушу од тіла.
Немигікриваві береги не добром були
засіяні–
засіянікістьми руських синів                  (45)

Сула, Рось, Двина– усі ці три ріки виражають спільну ідею: ідею межі між своїми та чужимитериторіями. Після поразки князя Ігоря:
іДвина болотом тече для тих грізних
полочанів
підкликом поганих                                 (37)
Рікаіз повноводної перетворилася на болото. Мутна вода – народний символ печалі, амутна вода в ріках означає навалу ворогів.
Киянь. Ріка ця займаєокреме місце за своїм символічним наповненням. У той час, як Ігоря брали вполон, Святослав
мутенсон бачив в Києві на горах.
«В цюніч з вечора одягали мене, – рече, –
чорнимпокривалом на кроваті тисовій,
черпалимені синє вино, з горем змішане,
синамимені з порожніх сайдаків
степовиківпоганих
великийжемчуг на лоно
ініжили мене.
Ужедошки без князька в моїм теремі
злотоверхім.
Всюніч з вечора сірі ворони крякали під
Плісенськимна болонні,
буливони в дебрях Кияні
інеслися до синього моря                       (25)
Сіріворони – смерть, що дійшла до «синього моря», тобто до місця битви. А Киянь тут– передвіщення лихого, найстрашнішого: поразки, полону, смерті.
Донець. Це ріка, що єособливою в усіх відношеннях, хоча трапляється в текстовій тканині не так уже йчасто – усього чотири рази. Донець – своя ріка, своя вода, тому невипадкововона символізує «свою» територію – Київську Русь.
Донець– єдина в тексті ріка, що персоніфікується і в «уста» якої вкладаються якісьслова, а саме: звертання до князя Ігоря (Дін і Дніпро також персоніфікуються,але не говорять: Дін кличе князів на побіду, а до Дніпра звертаєтьсяЯрославна).
Донецьтече:
«КняжеІгорю!
Немало тобі величі,
аКончакові – прикрості,
аРуській землі – веселості!»          (57)
тутріка – ніби слава князя Ігоря Святославовича і слава всієї Київської Русі. Ріказаговорила, зашуміла – тут виступає дуже цікавий і дуже давній аспектсимволічного значення ріки – аспект мовлення, коли шум річкових вод асоціюєтьсяіз людською мовою.
Увідповідь Ігор славить Донець:
Ігоррече:
«ОДонче!
Немало тобі величі,
щогойдав ти князя на хвиля,
славти йому зелену траву на своїх
берегахсрібних,
одягавти його теплою млою під тінню
зеленогодерева,
стерігти його гоголем на воді,
гайкамина струмках,
чернядьмина вітрах»                    (57)

тобтославить за те, що Донець усіляко сприяв його втечі з полону. Дуже цікавим єфакт протиставлення Стугни Дінцю:
Нетака ж, говорять, ріка Стугна;
маловоди маючи,
пожершичужі ручаї і струмки,
розширенав усті,
вонаюнака князя Ростислава скрила
надні при темнім березі                (57)
Такяк Стугна (як ми уже говорили вище) символізує смерть, то Донець, отже, –життя.
Підбиваючипевний підсумок, зазначимо, що Донець – це символ життя, Батьківщини, слави.
Дніпро – Славутич.Це головна ріка України й Київської Русі, що впадає в Чорне море. Паралельніназви Дніпра-Славути (Славути), Славутич є значно давнішими від найменуванняДніпро і належить до праслов’янської гідронімії [55; 38].
Дніпро– головна водна артерія регіону, одна з найбільших рік, що протікали територієютодішньої Київської Русі. Вона була життєво необхідною для русичів, омиваластольний град Київ і, крім того, була судноплавною рікою, якою проходилинайважливіші торгівельні шляхи. Тому славне Дніпро сакралізується русами,обожнюється ними. І хоч Дніпро-Славута постає із сторінок «Слово о полкуІгоревім» лише один раз, він грає вирішальну роль у розвитку сюжету. Ярославна,плачучи, звертається зі своїми мольбами до Дніпра, ніби до божества.
Дніпро– символ всемогутньої світової ріки, що вивищується до статусу Бога. Із усіхобразів рік у тексті образ Славутича є найбільш масштабним. Після того якЯрославна промовляє його ім’я, ми постійно відчуваємо вплив цієї ріки на тіподії, що відбуваються у творі.
Кожнаріка «Слова о полку Ігоревім» має своє власне символічне навантаження(притаманне лише їй). Отже, усіляка водна артерія цього твору є неповторною.
Доприродних стихій звертається і жінка князя Ігоря Ярославна.
Усвоєму дослідженні «Ярославна и древнерусское язычество» Б.В. Сапунов наголошував: «Можно легко установить,что по своему характеру «плач» Ярославны в основной своей части (три абзаца из четырех) являетсятипичным языческим заговором. Структура «плача» повторяет обычнуючетырехчастную форму заговора, сохранившуюся до ХХ века, – обращение к внешнимсилам, прославление их могущества, конкретная просьба и заключение. Большоеколичество заговоров, записанных в ХІХ веке, еще сохранили обращение к солнцу, месяцу,звездам, заре, ветрам, огню, молнии и другим силам природы» [54; 321].
Початокзаговору промовлявся голосно. Характерно, що перший абзац «плача» Ярославниавтор починає з порівняння її голосу з куванням зозулі, яке далеко розноситьсяв лісі:
НаДунаї Ярославни голос чути,
зозулею,незнаємо, рано кує         (49)
своєзаклинання Ярославна, подібно зозулі, починає голосно, щоб його було чути наДунаї. Кінець заговору, як правило, виговорювався пошепки. Автор також примушуєсвою героїню перейти від голосного причитання до плачу і промовляння. Їїплач-закляття відображає віру давньої людини в силу вербальної (словесної)магії [1; 27]. Ярославна звертається доКаяли, до вітру, до Дніпра та сонця, тобто по суті до трьох, відповідних картинвсесвіту, стихій: вогню-сонцю, яке відповідає небесному світу, вітру – якийуособлює середній світ, та воді (Каяла, Дніпро), пов’язаної з земним тапідземним світом.

«Овітре, вітрило!
Чому,господине, так сильно вієш ти?
Чомумечеш ти хиновськії стрілки
насвоїх легесеньких крильцях
навоїнів мого лади?
Малотобі було вгорі під хмарами віяти,
гойдаючикораблі на синім морі?
Чому,господине, мої веселощі по ковилі
розвіяв?»
«ОДніпре Славутичу!
Типробив єси камянії гори
черезземлю Половецькую.
Тигойдав єси на собі Святослава насади
дополку Кобякового.
Пригойдай,господине, мого ладу мені,
щоб яслала йому сліз на море рано»    (49)
«Світляєі трисвітляє сонце!
Всітепле і красне єси!
Чому,господине, простерло гарячі промені свої
навоїнів лади,
вполі безводнім спрагою їм луки звело,
тугоюїм сайдаки стягло?»                      (50)
Вхвилину смертельної небезпеки людині притаманно згадувати саме дороге для неї,саме близьке. У трагічний момент, коли половецькі орди вторглися на руськіземлі, несучи смерть та спустошення, Ярославна не згадує про християнськогобога, всевладного і милосердного, як змальовують його християнськіпроповідники. Не до небесної заступниці богоматері звертає вона свої молитви,не до Христа молить про допомогу.
Вонапросить допомоги і захисту у вітрів – стрибожих онуків, у могутньої ріки –Дніпра Славутича і, нарешті, у головного божества східних слов'ян – світлого іТрисвітлого Сонця.
Такеязичницьке закляття, звернене до вітрів, ріки та Сонця, не може розглядатисялише як художній прийом, як використання старої форми, яка згубила зміст. Цезвертання до язичницьких богів не було просто художнім прийомом, а відображалореальні вірування людей своєї епохи.
Особливоцікавим є вживання Ярославною в звертанні до сонця епітет – «тирсвітле». Цейепітет знаходить своє пояснення в поєднуванні язичництва з християнством.Ярославна перевела «атрибуты христианского бога на языческое божество. Посколькухристианский бог представляется в виде святой Троицы, и солнце, поклонениекоторому не прекращалось, естественно получает подобные атрибуты» – зауважує Б. Сапунов[54; 325]. По суті, вираз Ярославни є «святаТрійця Сонця».
Слово«три світле» виявляє якість християнського бога, а саме – присутність трьохіпостасей, звідки і йде «потрійне сяйво». Це та сама ідея, яку висловилаЯрославна по відношенню до сонця.
Всвоєму плачі Ярославна звертається до вітра, води і сонця, уживаючи до нихслово «господиня», з яким тоді звертались до язичницьких богів. Ярославна неапелює до християнського бога, всемогутнього і всепрощаючого, яким йогозображують християнські проповідники. Вона не кличе собі на допомогу ні небеснузаступницю – Богоматір, ні Христа.
Сапунов Б.Ввідмічав, що «Ярославна призывает на помощь на персонифицированных богов официальногопантеона Владимира, а тех народных богов, которым «отай» молились люди еще втечение нескольких столетий после принятия христианства. Ярославна обращаласьне к Хорсу, или Даждьбогу, а прямо к Солнцу» [54; 329].
Враховуючивсе вище сказане, ми можемо відповісти на запитання, яке давно хвилює істориківлітератури, – чому автор «Слова о полку Ігоревім», живучи понад двісті роківпісля прийняття християнства, міг в такому великому об’ємі використовуватиязичницькі образи.
Язичницькастихія прослідковується не тільки в замальовках Ярославни та ВсеславаПолоцького. Русичів, яких митрополит київський Іларіон з гордістю називав «новимилюдьми», освітленні світлом християнського вчення, автор «Слова» завзятоназиває онуками язичницького бога Дажбога. Землю, охрещення якої відбулося білядвох століть назад, автор визначає як землю язичницького бога Трояна. Вітри вінназивав онуками Стрибога, віщий Боян – онук Велеса, сонце постає в подобіязичницького бога Хорса.
ОбразЯрославни, звісно, також не укладається в рамки християнського мистецтва і неможе бути зрозумілим з точки зору художніх прийомів, які використовувало цемистецтво при створенні літературних образів. Але, враховуючи широкерозгалуження, яке отримало в ХІІ столітті «двоєвір’я», можна стверджувати,що образ княгині, яка звертається за допомогою до язичницьких богів, бувтиповим для свого часу.


Висновки
Підводячипідсумок нашого дослідження, ми можемо говорити про те, що серед пам’ятокстародавньої української літератури «Слово о полку Ігоревім» займаєнайвидатніше місце.
Ідеї «Слова»вічні, невмирущі. «Слово» – це твір українського духу, це плач за могутньоюдержавою українського серця, бо ж половці кривавили тільки Україну, і тількитут могло воно постати.
Ітільки вічністю своєї ідеології стало воно все руським, як твори Шекспіра сталивселюдськими. Тільки українець, в кого щиро патріотичне серце плакало понародній єдності, міг скласти «Слово», яке стало правдивим дзеркаломукраїнської державної історії, українського життя.
«Іпоки в українському житті будуть роздори й роз’єднання, політичні чи релігійні,ідея «Слова» буде серед нас вічно живою й невмирущою, вічно актуальною, а самтвір буде нас вічно гартувати. Другого подібного твору в усій слов’янськійлітературі нема!» – зазначав Митрополит Іларіон [23; 131].
Метанашого дослідження полягала в поясненні питання християнського світогляду таязичницьких традицій у «Слові о полку Ігоревім». Реалізація поставленої мети зумовилаі необхідність вирішення таких завдань.
Миспробували систематизувати наявні в українському літературознавстві погляди наобставини відкриття, зв’язки «Слова» з києво-руською літературою, на зв’язки знародною творчістю. Адже, без розкриття цих питань, не можливо з’ясуватисутність двоєвір’я як зустрічі двох світоглядів, наявних в житті та побутіКиївської Русі.
Введенняхристиянства на Русі спричинило величезний переворот у світогляді і побутінаших предків. Християнське вчення двоїлося з тими первісними язичницькимиуявленнями, якими наші предки жили цілі віки і які ввійшли в плоть і кров їхніхдітей. В народній масі відбувалося змішування предметів поклоніння, давніхбогів з християнськими. Оскільки хрещення Русі, яке здійснив князь Володимир у988 році, не було добровільним, це й була причина того, чому народ сприймавНову віру часом тільки зовнішньо, а сам тримався віри старої. Це був зовсімпослідовний висновок з самого тодішнього життя: стародавня віра була міцнопов’язана з довкільною природою й землеробством, а вони і не змінилися відХрещення. Стародавня віра давала нашим предкам усю реальну філософію життя.
Словом,як, з одного боку, під видимим християнським зовнішнім виглядом трималисьрештки язичництва, так, з другого боку, і нове вірування переінакшувалося йзасвоювалося під впливом давньої міфології.
Отже,в давньому народному побуті спершу після прийняття Християнства утворилося двасвітогляди – церковний і народно-двовірський. Перший наполегливо повторювавхристиянські повчання; другий видозмінювався з плином часу, та все ж такизберіг її до нашого часу.
Розглядаючитекст «Слова о полку Ігоревім» з точки зору двоєвір’я ми зауважуємо, щоязичницькі елементи виконують не тільки функцію художньо-поетичних формосвоєння християнського світогляду. Вони – світоглядно-методологічний «механізм»конструювання певних ідеологічних настанов.
Якщовиходити із релігійного і морального світосприйняття «Слова», то в йогохудожній тканині можна відокремити три розшарування: християнство, язичництвота світський шар.
Керуючисьдостеменними критеріями, ми можемо говорити про те, що християнські мотиви втексті подані найслабше.
Християнськийсловник не тільки мізерний (всього в тексті чотири речення, які засвідчують, щоавтор – християнин), але в «Слові» відсутні дії, жести та думки, якіобов’язково притаманні християнському соціуму.
Набагатосильніше виділені у «Слові» язичницькі початки, розуміння яких викликаєтруднощі. Язичницькі елементи звучать в інших великих богів слов’янськогоОлімпу, в згадках ряду більш-менш значущих духів або особистостей, а також взагальному погляді автора на природу та життя.
Якпоет і учень Бояна, автор є спадкоємцем поетичних традицій, які ідуть відкоренів язичницького часу. Ці традиції, мабуть, диктували необхідністьвикористовування імен богів, які в свій час були повні життя та шанування, алесвітло яких згасло під натиском нової віри.
В тойчас, коли у християнських проповідників імена язичницьких богів викликалиодразу, автор згадує їх шанобливо, як син або онук. Для нас важливо те, щоімена богів викликали у поета глибокі й магічні асоціації. Він користувавсяними як символами, але символами досить реальними.
Автор«Слова» схрещує народні міфологічні традиції зі своїм особистим символічнимпантеїзмом. Немає жодної абстрактної ідеї, яка не була б ним одухотворена абоперетворена в живий символ (Діва, Обида, Карна, Жля).
Всіці божеські або демонічні істоти живуть і діють на лоні природи. У «Слові» вонане тільки пейзаж, на тлі якого розгортаються події. Природа живе своїм життям іповністю одухотворена.
З’ясовуючипитання християнського світогляду у «Слові о полку Ігоревім», ми доходимо висновку,що вивчення тексту спрямовує нас не до пошуків контрасту видатної пам’ятки зепохою, на ґрунті якої вона зародилась, а до виявлення ліній зв’язку зкультурою, в контексті якої й формується спосіб бачення світу, переживаннядійсності її автором.
Історіяне знає витворів людини, котрі не мали б відбитку бачення світу, властивогосоціальному середовищу, культурі, в лоні яких вони з’явились. Внутрішнясуперечливість, неоднозначність «Слова» – своєрідний зліпок культури КиївськоїРусі, яка не була однозначним монологом усталених норм, а характеризуваласьполіфонією світоглядних позицій.
З Хстоліття у межах давньоруської культури суттєвим компонентом, що впливав на їїзміст, виступає християнство. Християнський світогляд ґрунтується на релігіїПисання й пов’язаному з ним культом книги.
В «Слові»значне місце належить етичній проблематиці, обґрунтуванню етичного ідеалу, якийрепрезентує світоглядну позицію автора. Обстоюваний моральний ідеал будуєтьсяпередусім згідно з канонами лицарської етики, носіями якої були представникикнязівської дружини. Однією з характерних рис, притаманних цим канонам, булопереконання в безумовно позитивній і найвищій в ієрархії моральних цінностей,князівській природі як такій. Цим пояснюється і двояке ставлення автора «Слова»до організатора невдалого походу проти половців. Ігореві в творі водночасспівається «слава» й проголошується «хула».
Шукання«честі» і «слави» – ось головний стимул діяльності Ігоря і його дружини, щоцілком відповідає уявленню про героїчне з погляду лицарської, дружинної моралі.
Усистему етичної оцінки включається й поняття обов’язку перед землею Руською якнайвищий критерій моральності того чи іншого вчинку. І якщо в руслі канонівлицарської етики позитивними героями поеми виступають Ігор та Всеволод, то вонине витримують випробування згідно з вищими критеріями, що враховують інтересисвободи і щастя всієї землі Руської. Носієм ідеалу з позиції більш високоїсистеми моральної оцінки виступає образ Святослава Київського. В «Золотомуслові» його – глибокий патріотизм, заклик до єднання і оборони спільноїВітчизни.
Отже,ми можемо зробити висновок, що всі глибинні етичні та соціальні норми іпогляди, навіть ті, які здаються нам світськими, мають під собою релігійнепідґрунтя і живляться релігійними переконаннями. В християнські часи клановаетика, ї з її міцним почуттям кровного рідства, з язичницькими освяченнямидавніх племенних зв’язків була переосмислена в дусі євангельської любові ізалишилась одним із «краєугольних» каменів соціальної етики. Євангеліє реальновпливало на грубі серця язичників, переробляючи їх, і свідоцтвом цьогоблаготворного впливу є морально чисті риси в єдиному епічному творі давньоїРусі, який дійшов до нас.
Удуховній скарбниці українського народу одне з чільних місць належить міфорелігійномусвітоглядові. Осягнути велич нашого етнічного духу можна лише за умови пізнанняміфорелігійної свідомості, яка поєднує минуле, нинішнє і майбутнє життя народу.
«Словоо полку Ігоревім» залишається одним із джерел наших знань про дохристиянські,язичницькі вірування давніх слов'ян. Можна говорити про те, що язичництвоувічнене в поетичній образності «Слова».
Усвоєму дослідженні ми розглянули такі міфорелігійні образи: Дерево життя,Велес, Стрибог, Дажбог, Хорс, Троян, Див, Сонце. В роботі ми спирались на «Українськуміфологію» А. Войтовича.
Дослідженнясонячної символіки в «Слові» уявляє собою зацікавлення для розуміння світоглядуавтора та для розкриття основ символічно-метафоричної системи стилю автора. Насторінках твору зустрічаємо і відлуння тотемізму, з ним пов’язаний мотивметафоричності, який можна простежити в «зооморфній» поведінці героїв.
Здавньою язичницькою міфологією пов’язаний мотив віщих слів.
Присутнів «Слові» і міфологічна числова символіка, яка пов’язана з цифрами 2, 3, 4, 7.
В тексті«Слова о полку Ігоревім» ми зустрічаємо такий елемент міфологічного мислення яканімізм. Він виявляється в одухотворені природи та її стихій. кожна ріка втексті має своє власне символічне навантаження (притаманне лише їй).
Окремобуло розглянуте питання «плачу» Ярославни, який за своїм характером є типовимязичницьким заклинанням.
Отже,звертаючись до язичницького минулого як давньоруського минулого (тобто, до часуутвердження єдиної і могутньої давньоруської держави) та з тривогою вдивляючисьу майбутнє, на якому вже чорніють грозові хмари татаро-монгольської навали,автор «Слова о полку Ігоревім» робить спробу перекинути місток з минулого вмайбутнє так, щоб поставити (призовом до єднання всіх руських князів навколосвященного для всіх східних слов'ян Києва) на дорозі татаро-монгольських полківнадійний захист.
Використаннядля реалізації цієї задумки художніх і світоглядно методологічних засобів мови,звернених до минулого, сучасного та майбутнього, призводить на сторінках «Слова»до зустрічі минулого і майбутнього, зустрічі двох епох, встановленню «зв’язкучасів».


Списоквикористаної літератури
1.  Астахова А.А.,Алекса А.И. Языческая мифология в «Слове о полку Игореве» // Русский язык и литература в учебныхзаведениях. – 2006. – №5. – С. 26–31.
2.  Бычко И.А. «Слово о полку Игореве»: встреча двух эпох //Слово о полку Игореве и мировоззрение его эпохи. – К.: Наукова думка, 1990. – С. 102–117.
3.  Білецький О.І. «Словоо полку Ігоревім» та українська література
ХІХ-ХХ століття // Білецький О.І. Від давнини до сучасності. – К.: Худ.література, 1960. – С. 105–128.
4. Білоус П. Літописие оповідання про похід князя Ігоря 1185 року //Українська мова й література в середніх школах, гімназіях, ліцеях таколегіумах. – 2005 – №9–10. – С. 128–136.
5. Боровский Я.Є.Мифологический мир древних киевлян. – К.: Наукова думка, 1982.
6. Боровський Я.Є. Віщий Боян із «Слова о полку Ігоревім» //Українська мова і література в школі. – 1981. – №10. – С. 26–32.
7. Брайчевський М.Ю. Утвердження християнства на Русі. – К.:Наукова думка, 1998.
8. Булахов М.Г. «Слово о полку Игореве» в литературе, искусстве,науке. – Минск: Университетское, 1989.
9. Булашев Г. Український народ у своїх легендах, релігійнихпоглядах та віруваннях. – К.: Довіра, 1992. – С. 16–61.
10.  Власто А.П. Запровадженняхристиянства у слов'ян. – К.: Юніверс, 2004. – С. 281–345.
11.  Возняк М.Історія української літератури у 2-х книгах. – Львів: Світ, 1992. – Кн. 1. – С. 227–250.
12.  Войтович В.Українська міфологія. – К.: Либідь, 1992.
13.  Гнатюк В.М. Останкипередхристиянського релігійного світогляду наших предків // Українці:народні вірування, повір’я, демонологія. – К.: Либідь, 1991. – С. 383–406.
14.  Горський В.Світоглядно-філософський зміст «Слова о полку Ігоревім»: морально-етичніуявлення в давньоруській культурі ХІІ століття // Філософська думка. – 1985. – №5.– С. 47–58; №6. – С. 79–89.
15.  Грицай М.С.,Микитась В.Л., Шолом Ф.Я. Давня українська література. – К.:Вища школа, 1978. – С. 54–70.
16.  Грушевський М.Історія української літератури в 6-ти томах 9 книгах. – К.: Либідь, 1993. –Т.2. – С. 159–222.
17.  Гудзій М.К. Словоо полку Ігоревім // Матеріали до вивчення історії української літератури.– К.: Наукова думка, 1959. – Т.1. – С. 155–164.
18.  Дей О.І. Доджерел вивчення «Слово о полку Ігоревім» // Народна творчість та етнографія. –1985. – №6. – С. 18–24.
19.  Дехтярьова Н.А.,Кузнецова Є.Г. До 800-річчя «Слова о полку Ігоревім»: Покажчик літературиза 1970–1985 рр. // Український історичний журнал. – 1985. – №11. – С. 156–158.
20.  Дмитриев Л.А. «Слово о полку Игореве» – великий памятникДревней Руси // Слово о полку Игореве. – М.: Худ. лит., 1988. – С. 66–124.
21.  Єфремов С.Історія українського письменства. – К.: Femina, 1995. – С. 104–110.
22.  Іларіон,Митрополит. Дохристиянські вірування українського народу. – К.: Обереги, 1994.
23.  Іларіон,Митрополит. Слово про Ігорів похід. Літературна монографія. – Вінніпег, 1967.
24.  Исследование «Слова о полку Игореве». – Л.: Наука, 1986.
25.  Історія філософіїна Україні. – К.: Наукова думка, 1987. – Т.1.
26.  Калинець І.Студії над «Словом о полку Ігоревім». – Львів: Місіонер, 1999.
27.  Котляр М.Ф. Державнийустрій давньоруського суспільства і його відображення у «Слові о полку Ігоревім» //Філософська думка. – 1986. – №1. – С. 61–68.
28.  Лихачов Д.С. «Слово о полку Игореве» и культура его времени.– Л.: Худ. лит., 1978.
29.  Лихачов Д.С. «Слово о полку Игореве» – героический прологрусской литературы. – Л.: Худ. лит., 1967.
30.  Лихачов Д.С. «Слово о полку Игореве»: Историко-литературныйочерк. – М.: Просвещение, 1982.
31.  Літописні оповідіпро похід князя Ігоря. – К: Наука, 1999.
32.  Лозко Г. «Словоо полку Ігоревім» – видатна пам'ятка української кульутри // Дивослово. –1985. – №9. – С. 21–27.
33.  Махновець Л. Проавтора «Слова о полку Ігоревім». – К.: Держ. університет, 1989.
34.  Махновець Л.«Слово о плъку ИгоревЋ»:Переклад статті й коментарі / Слово о плъку ИгоревЋ та його поетичні переклади іпереспіви. – К.: Наук. думка, 1967.
35.  Мацько В. Величнапам'ятка українського духу, або Іван Огієнко про «Слово о полку Ігоревім» //Дивослово. – 1985. – №7. – С. 59–60.
36.  Мельник М. Проавтора «Слова…» // Київська старовина. – 2004. – №6. – С. 3–16.
37.  Мишанич О. «Слово о полку Ігоревім» в українському літературознавстві //Мишанич О. Крізь віки. – К.: Обереги, 1996. – С. 186–210.
38.  Мифологический словарь. –М.: Наука, 2001.
39.  Мифы народов мира.Энциклопедия в 2 тт. – М.: Сов. энциклопедия, 1987.
40.  Німчук В. «Ювілейна»атака на «Слово о полку Ігоревім» // Українська мова. – 2002. – №1. – С. 3–18.
41.  Орлов А.С. Слово о полку Игореве. –М.-Л.: АН СССР, 1946.
42.  Охрименко П. Проблемыместа возникновения «Слова о полку Игореве» и социальной принадлежности его автора // Вопросырусской литературы. – 1985. – №46. – С. 79–85.
43.  Павленко Ю.Дохристиянські вірування давнього населення України. – К.: Либідь, 2002.
44.  Пінчук С.П. «Словоо полку Ігоревім». – К.: Рад. школа, 1990.
45.  Пінчук С.П. Словоо полку Ігоревім. Критичний нарис. – К.: Вища школа, 1973.
46.  Погребеник В.Українська класична література (кінець ХІХ-ХХ ст.). – Львів: Основи, 1998. – С. 3–10.
47.  Пушик С. Кривавевесілля на Каялі // Пушик С. Дараби пливуть у легенду: Повість, есе,оповіді. – К.: Худ. літ., 1990. – С. 5–244.
48.  Рыбаков Б.А. «Словоо полку Игореве» и его современники. – М.: Наука, 1971.
49.  Рыбаков Б.А. ПетрБориславич. Поиск автора «Слова о полку Игореве». – М.: Мол. гвардия, 1981.
50.  Рыбаков Б.А. Язычестводревних славян. – М.: Наука, 1981.
51.  Рыльский М. «Слово о полку Игореве» // Рыльский М.Классики и современность. – М.: Худ. лит., 1958. – С. 116–120.
52.  Робинсон А.М. Солнечнаясимволика в «Словео полку Игореве» //«Слово о полку Игореве»: Памятники литературы иискусства ХІ-ХVІІ вв. – М.: Наука, 1978. – С. 7–59.
53.  Робинсон А.М. «Слово о полку Игореве» среди политическихшедевров средневековья // «Слово о полку Игореве». Комплексные исследования. – М.: Наука, 1988. –С. 7–58.
54.  Сапунов Б.В. Ярославнаи древнерусское язычество // Слово о полку Игореве – памятник ХІІ века. – Л.: АНСРСР, 1962. – С. 321–330.
55.  Скибицька Ю.Образ-символ ріки в «Слові о полку Ігоревім» // Українська література взагальноосвітній школі. – 2005. – №9. – С. 35–37.
56.  Слово о полкуІгоревім. – Рад. письм., 1955.
57.  Слово о полкуІгоревім. – Рад. школа, 1986.
58.  Слово о полкуІгоревім та його поетичні переклади і переспіви. – К.: Наукова думка, 1967.
59.  «Слово о полку Игореве». Комплексныеисследования. – М.: Наука, 1988.
60.  Слово о полку Игореве имировоззрение его эпохи. – К.: Наукова думка, 1990.
61.  «Слово о полку Игореве»: Памятники литературы иискусства ХІ-ХVІІ вв. – М.: Наука, 1978.
62.  Слово о полку Игореве.Сборник исследований и статей. – М.-Л.: АН СССР, 1950.
63.  Слово о полку Игореве –памятник ХІІ века. – М.: АН СРСР, 1962.
64.  «Слово о полку Игореве» и памятник Куликовскогоцикла. – М.-Л.: Наука, 1966.
65.  «Слово о полку Игореве» и памятникидревнерусской литературы
// Труды отдела древнерусской литературы. – Л.: Наука, 1976. – Т. ХХХІ.
66.  Солод Ю.Д. Безсмертнеу віках. До 800-ліття «Слова о полку Ігоревім». – К.: Знання, 1986.
67.  Стеллецкий В.И. Словоо полку Игореве (содержание, поэтическая форма и автор) // Слово о полкуИгореве: Древнерусский текст и переводы. – М.: Сов. Россия, 1981. – С. 5–35.
68.  Творогов О.В. Некоторыепринципиальные вопросы изучения «Слова о полку Игореве» // Русская литература. – 1977. – №4. – С. 90–95.
69.  Ткач М. Стежкаминашої історії. До тлумачення міфопоетичних образів «Слова…» // ЛітературнаУкраїна. – 1988. – 27 жовтня. – С. 7.
70.  Толочко О.П.«Тіло без голови»: до розуміння тексту «Слова о полку Ігоревім» // Слово ічас. – 1990. – №12. С. 63–66.
71.  Федотов Г.П. «Слово о полку Игореве» // Русскаялитература. – 1993. – №1. – С. 116–131.
72.  Франко І. Літописнаоснова «Слова о полку Ігоревім» // Франко І. Зібрання творів у 50-ти т. –К.: Наукова думка, 1983. – Т. 39. – С. 353–508.
73.  Чижевський Д.Історія української літератури від початків і до доби реалізму. – К.: Основа,1993.
74.  Шервинский С.В.«Дивъ» в «Слове о полку Игореве» // Слово о полкуИгореве памятник литературы и искусства ХІ-ХVІІ вв. – М.: Наука, 1978. –С. 134–141.
75.  Яценко Б. «Словоо полку Ігоревім» та його доба. – К.: Веселка, 2000.
76.  Яценко Б. ДавняРусь і її спадкоємиця Україна в світлі нових досліджень «Слова о полку Ігоревім» //Народна творчість та етнографія. – 2000. – №5–6. – С. 42–57.
77.  Яценко Б. Слово ополку Ігоревім – український героїчний епос ХІІ століття // Українськамова та література. – 1997. – №34 (50). – С. 5–7.