Вступ
ДраматургіяЛесі Українки – феноменальне явище в українській літературі: вона вражаєновизною тем, гостротою соціально-психологічних конфліктів, філософськимиузагальненнями, поетичною красою, високою культурою вірша. Пристраснезаперечення всього ворожого, реакційного, закостенілого в житті, утвердженнягуманістичних ідеалів ведеться в її творах з позицій неоромантизму, якийнамагався розширити права особистості, визволити її від тиску юрби.
ТворчістьЛесі Українки – якісно новий етап у розвитку української драматургії. Заідейно-художніми якостями, за рівнем мистецької досконалості вона є одним знайвагоміших здобутків всесвітньої драматургії.
Прекраснообізнана з історією й культурою народів Європи й Азії, письменниця зверталасядо переломних етапів історичного розвитку, відшукувала такі події, які були бспівзвучними українській сучасності. Так розширювалися обрії нашої драматургії,порушувалися злободенні соціально-політичні й морально-етичні проблеми, якіхвилювали українське громадянство. Так українська драматургія піднімалася нахудожні вершини, яких сягнули драми Генріка Ібсена, Гергарта Гауптмана, АнтонаЧехова, Бернарда Шоу, входила в світ найрозвиненіших європейських літератур.
Зіменем Лесі Українки пов'язаний розквіт драматичної поеми в нашій літературі.Цей жанр приваблював письменницю можливістю порушувати гострісуспільно-політичні, морально-етичні проблеми у формі словесних поєдинків міжносіями альтернативних поглядів, прихильниками радикальних чи консервативнихідей. Крім того, драматична поема дає ширший простір для виявленнясуб'єктивного ставлення автора до зображуваного, а звідси її емоційність,задушевність, схвильованість. Монологи персонажів, особливо так званівнутрішні, сприяють виявленню їх психічного стану, загостренню ідейнихконфліктів.
Успадщині великої української поетеси драматичні поеми мають гостроінтелектуальне спрямування, являючи собою зіткнення протилежних характерів, щоє носіями певних ідей. До них належать твори «Вавилонський полон», «На руїнах»,«Три хвилини», «В катакомбах», «На полі крові» та ін.
Використаннякласичних образів світового мистецтва дозволило письменниці порушувати нетільки буденні проблеми тогочасної дійсності, а й роздумувати над філософськимипитаннями. М.Євшан зазначав, що образи європейської класики стали органічнимелементом душі Лесі Українки [3, 563].
Усвоїх драматичних творах письменниця порушувала широкий спектр проблем,намагаючись дати їм власну інтерпретацію. Нашу увагу привернуло насамперед те,що було для неї важливим у зовнішньому й внутрішньому світі героя, а що – другорядним,адже з’ясування цього дає змогу по-новому прочитати художні твори Лесі Українкиз погляду культурної ситуації її епохи.
Розглядаючиосновне коло проблем, на яких зосереджувалася увага Лесі Українки, важко непомітити її чітко задекларовану позицію, що так різко виламується з тодішньогосередовища. Пояснити це можна хіба тим, що будучи напрочуд ерудованою йзорієнтованою в тогочасній філософсько-мистецькій ситуації Західної Європи,вона значно переросла й випередила своє (та й не тільки) покоління,запропонувавши колонізованому народові літературу з державницькою свідомістю.Такий підхід до реалізації художнього тексту ставить творчість Лесі Українки вцілковито окрему нішу тогочасного українського літературного процесу.
леся українка лісова пісня
1. Драматичні поеми Лесі Українки
Першимдраматичним твором Лесі Українки, написаним віршами, була «Іфігенія в Тавріді»,твір про тяжкий і почесний спадок Прометея. Його, як належне, приймає Іфігеніязадля рідної країни.
«Іфігеніяв Тавріді» – твір незакінчений, драматична сцена, кілька строф і антистроф тамонолог Іфігенії, динамізований ремарками.
Сюжетпро Іфігенію відомий. Про неї писали і грецькі, й римські трагіки. Писав Расін.Писав Гете. Писав Гауптман. За два минулих століття було створено близько 50трагедій і не менше опер. Кожен митець творив свою Іфігенію, по-своємуінтерпретуючи міфологічний диптих: «Іфігенія в Авліді» та «Іфігепія в Тавріді».В Авліді її мали принести в жертву розгніваній богині Артеміді, щоб врятуватигрецький флот. Коли ж богині від серця одлягло, вона підмінила її на жертовникуланню і зробила жрицею свого храму далеко від Греції, в Тавріді, а по-сучасномумовлячи, в Криму.
Основнийпафос цього фрагмента – сум Іфігенії на чужині, нестерпна туга за батьківщиною.Велична жінка зі срібною діадемою над чолом, наймиліша жриця Артеміди, вонамайже стогне, дивлячись на море, в далину – туди, де Греція, де Еллада: «А всерці тільки ти, // Єдиний мій, коханий рідний краю!»
Укожного народу свій тип ностальгії, зв'язаний з ментальністю саме цього народу,зумовлений багатьма факторами його політичного, історичного, звичаєвого буття.
Тут –українська модель ностальгії. Тим болючіша, що українцю часом доводитьсявідчувати тугу за батьківщиною на батьківщині. Чи не ті ж слова вирвалися усамої Лесі Українки ще за юнацьких літ, у посвяті Івану Франкові: «Сторононькорідна! коханий мій краю!», і вже потім, незадовго до смерті, у Єгипті, в казці«Про велета»: «Кохана стороно моя! // Далекий рідний краю!»
Наступнітвори написано на сюжети з часів стародавньої Іудеї й Вавилона. Це «Одержима»,«Вавилонський полон» і «На руїнах» – пристрасне заперечення покори й болісніроздуми над покликанням співця.
Поема«Одержима» (1901) написана на основі євангельського мотиву – вчення ІсусаХриста про любов до ближнього, незважаючи на те, чи він друг, чи ворог. Поемубуло створено одним подихом – у ніч, коли письменниця перебувала біля ліжкасмертельно хворого Сергія Мержинського, від якого відсахнулися його колишнітовариші. Звідси виразний суб'єктивізм авторки в окресленні конфлікту міжМіріам і Месією, який в останні дні свого земного життя глибоко страждає відсамотності, від нерозуміння його стану людьми, особливо учнями.
Міріам,яка любить Месію, не може змиритися з байдужістю, лицемірством, безтурботністюлюдей, які завдають болючих ударів Учителеві. Одержима високим духом справжньоїлюбові, Міріам не може сприйняти проповідей Месії любити ворогів. Для неї «тихийусміх фарисея» гірший за «скорпіона злого», їй бридка «не так сама отрута, яквсе оте гнучке, підступне тіло» [10, 12]. Жінка проймається ненавистю до всьогооблудного і фальшивого:
Вмоїх очах я чую зброї полиск,
вмоїх речах я чую зброї брязкіт,
такя узброєна в свою ненависть,
яквартовий коло царської брами,
щорадий вихопить на кожного свій меч,
хтотільки зле замислить на владаря [10, 13].
Більшетого, Міріам обурена, що й ті, хто вважає себе друзями Месії, зокрема йогоучні, не відчувають болю Учителя. Вони «сплять непробудним сном» [10, 17], колидуша Месії «сумна до смерті» [10, 17]. З вуст жінки зриваються пристрасні словазневаги до людей, «твердіших від каміння» [10, 17], до «сонного кодла» [10,18], байдужого до страждань інших. Взагалі образ каміння несе у творі значнесмислове навантаження, зокрема в символічному узагальненні людської черствості.
СтражданняМіріам посилюються ще й від того, що вона нічим не може допомогти дорогій їїсерцю людині, котра приносить себе у жертву, щоб врятувати людство. Любов доМесії і ненависть до юрби «спалюють душу» Міріам. Вона хотіла б кинути гнівніслова в обличчя фальшивим друзям, що «тричі одрікалися» від Месії, що непобачили в ньому Сина Божого, що віддали Учителя в руки катів:
…хайби очі
їмвипекло, ті очі безсоромні,
щосміли тут дивитися на муку
того,чийого всі не варт
мізинця[10, 19]!
Міріамв останній сцені висловила юрбі все, що накипіло на душі, і, звісно,поплатилася за де життям. Озвірілі люди, що не хочуть бачити своє непривабливеєство, з диким ревом забивають мужню жінку камінням.
Темаантагоністичного протистояння позитивного героя, який обстоює правду, підноситьдух переможених і збайдужілої юрби, єднає «Одержиму» з двома іншими творамицього жанру, написаними в цей час також на основі подій стародавньої історіїсхідних народів.
Так,у драматичних поемах «Вавилонський полон» (1903) і «На руїнах» (1904) ЛесяУкраїнка по-новому осмислює події, пов'язані із загибеллю Стародавньої Іудеї,її завоювання Вавилоном. У них головну увагу звернено на проблему взаємин міжпоневоленими і переможцями, на духовний розкол серед завойованих. У центріпершого твору – співець Єлеазар, якого співплемінники зневажають за те, що радишматка хліба він співав для ворогів. Та справжні пісні він зберіг для свого народуі ними піднімає його дух.
Другийтвір – про руїни поневоленого Єрусалима. З ремарки дізнаємося про горе і відчайлюдей, які залишилися без даху над головою, без їжі й одягу. Лихо відтінюєтьсяще й нічним пейзажем: серед поля, вкрившись лахміттям, лежать скоцюрблені люди,і «сонні здаються вбитими, а поле від того ще сумніше – воно мов після бою,наче вкрите трупами» [10, 27].
І отруїнами ходить від однієї купки людей до іншої пророчиця Тірца і підбадьорюєзанепалих духом. На гіркі зітхання, на згадування про смерть, яка скосилаблизьких, вона радить будувати нову хату, дбати про свою оселю, щоб «не булачужою в ріднім краю». Тірца закликає зневіреного до праці перекувати іржавиймеч на рало:
Лежачимкраю рідного немає.
Чийхліб і праця – того і земля [10, 28].
Патріотичнаідея, носієм якої є пророчиця, втілюється зрештою і в улюбленому мотивіписьменниці – ролі мистецтва в житті людей. Тірца, почувши тихий бренькітструн, несміливий голос співця, закликає не повторювати плач Ієремії, котрийридав на руїнах Єрусалима, а творити нові життєрадісні пісні, знайти слова, якіб підтримували людей. Якщо ж співець на таке не здатний, то краще йомузамовкнути, адже «могили не співають».
Тірціболить розбрат між поневоленими, вона закликає до єднання, до праці, до відбудовизруйнованого. Трагізм пророчиці в тому, що люди її не розуміють і проганяють, аотже, й прирікають себе на довге рабське існування.
Добараннього християнства відбивається у драматичній поемі «В катакомбах» (1905),де вже на фактах з життя переслідуваних імператорським Римом прихильників новоївіри осуджується рабський дух, котрий сковує порив до свободи. Раб-неофіт неможе примиритися з словами Єпископа, що не осуджує рабства, а закликає допокори. Тут письменниця вказувала на російську православну церкву, яка ворожепоставилася до визвольних змагань народу, всіляко захищала деспотичний режимімперії. Раб-неофіт не приймає таких «порад», він віддає честь титановіПрометею, який «не творив своїх людей рабами» [11, 135]. Так у творі зазвучалаідея боротьби за правду, за свободу.
НоваторствоЛесі Українки виявилося не тільки в розриві з анахронічними традиціямипобутово-етнографічної драматургії, а й в інтенсивному опрацюванні жанрудраматичної поеми. Названі вище драматичні поеми характеризуються домінуючимліричним, суб'єктивним началом в окресленні дійових осіб, емоційністю ремарок,котрі сприяють створенню відповідного настрою. Драматична поема яскраво виявляєпозицію автора: його голос, оцінки й характеристики постійно підказуютьчитачеві, що події сивої давнини перегукуються з сучасністю, отже, потрібновинести добрі уроки з минулого, щоб не помилитися при розв'язанні гострихпроблем сучасності.
Успецифічному моделюванні дійсності в драматичному творі, створенні відповідноїемоційної тональності багато важить і система організації художньої мови. ЛесяУкраїнка вправно володіє білим віршем, тобто віршем без рим, який забезпечуєприродність обміну думками між дійовими особами.
Драматичнупоему «Оргія», закінчену в березні 1913 р., можна вважати лебединою піснеюЛесі Українки.
Тематрагічної долі митця-патріота висвітлюється тут у кількох аспектах. А трагізмжиття грецького композитора і музиканта Антея зумовлений насампередколоніальним становищем його батьківщини, загарбаної римлянами. Звідси – гостротапсихологічного конфлікту, який рухає дію. Страждання Антея пов'язані іззанепадом рідної культури, адже ж її носії заради матеріальних вигод переходятьна службу до колонізаторів.
Першийудар Антеєві завдав улюблений учень Хілон. Митець довго не міг зрозуміти, чомуХілон залишає його школу: чи неспроможний заплатити за навчання – тоді вчительготовий працювати з ним безплатно, чи прагне знайти кращого вчителя.Виявляється ж, що Хілон переходить до латинської школи Мецената, бо не хоческніти у бідності й невідомості, як Антей, котрий залишився вірним і ріднійземлі, і її занедбаній культурі. Страшна новина викликала у митця справедливийвибух обурення:
Ти?Ти вступиш
ухор панегіристів? В тую зграю
запроданців,злочинців проти хисту?
О,краще б ти навіки занімів,
позбувсярук, оглух, ніж так упасти!.. [10, 145].
Діяпродовжує розвиватися ще навальніше, конфлікт між митцем і його оточеннямзагострюється ще дужче. Мати дорікає Антеєві за те, що, викуповуючи з рабствасвою наречену, а тепер уже дружину Нерісу, він залишив без посагу сестру. Та,виявляється, Неріса не така, якою її вимріяв Антей. Її знову тягне в світоргій, блиску і розкоші, її пригнічує скромний затишок дому чоловіка.
Щеодного удару завдає приятель, скульптор Федон, котрий фігуру Тєрпсіхори,вирізьблену з Неріси, продав Меценатові. Продав у чужі руки, боримляни-окупанти «дарують славу». Федон вважає, що вчинив мудро, і навіть ненамагається виправдатися перед Антеєм: «Чи мав би й я весь вік, як ти, сидітибез хліба і без слави?» [10, 147]. Федон вважає, що своїм вчинком він уславлюєй рідну Грецію, на що Антей резонно заперечує. Його твір не прославить Елладу,він, навпаки, підноситиме багатий Рим, котрий стягує до себе культурні цінностізавойованих країн.
Гострийдіалог між митцями виходить за межі естетичної теми, набирає політичногозабарвлення. Авторка вдається до обігравання таких деталей, які не залишаютьмісця для двозначного трактування порушених питань. Федон, з першого погляду,оперує правильними сентенціями: «Хто слави не бажає, той не еллін» [10, 149],«Та чим же вславиться сама Еллада, коли їй діти лаврів не здобудуть» [10, 149],«Слава і в полоні все буде славою» [10, 149]. Однак патріот Антей висловлюєболісну істину, яка спростовувала «аргументи» Федона: переможець тільки тоді хвалитименевільника, коли той схилиться перед ним до самих ніг «і порох поцілує з-підстіп його» [10, 151].
Митецьважко страждає, бо і Неріса намагається виправдати вчинки скульптора: митцям,мовляв, почестей без допомоги меценатів не дочекатися. До них може прийтитільки посмертна слава, а доки живі, їх ніхто не знає, «кемов вони поховані вмогилі». Зрештою, й Неріса, слідом за Хілоном і Федоном, зраджує Антея, з якимщойно одружилася. Розвиток конфлікту ставить митця-патріота в найтрагічнішіситуації, примушує його зробити єдиний у таких умовах правильний вибір.
Другачастина твору підтверджує слушність застережень Антея. Меценат, Прокуратор іПрефект, які представляють офіційний Рим у Коринфі, зневажливо ставляться догреків, їхньої історії та культури. Для них не існує навіть грецької мови, а єтільки «іонійський діалект, аттічний». Всупереч очевидній правді Префект хоче«довести», що грецька поезія «таки супроти нашої не встоїть». Він цинічно кидаєв очі Антеєві брутальні репліки: мовляв, тільки завдяки Меценатові в Коринфі єкілька «перлів хисту і науки». Навіть дещо гнучкіший, обачливіший Меценатбезсоромно заявляє, що «на всяких смітниках» вишукує «коштовні перли», Інакшекажучи, в цій сцені прорвалася зневага завойовників до старовинної країни європейськоїцивілізації, славнозвісної високої культури.
Діядраматичної поеми, сягнувши в цих сценах кульмінації, стрімко котиться дорозв'язки. На оргії з'являється Неріса і, знехтувавши проханням чоловіка, нетільки опиняється в гурті танцівниць, а й безсоромно приймає «почесті» відгостей Мецената. У той момент, коли Префект цинічно запрошує Нерісу сісти білянього, Антей важкою лірою вбиває свою дружину, а сам задавлюється струною зліри.
Підтексттвору дуже виразний: Леся Українка правдиво відбила стосунки між імперськоюРосією й колоніально пригнобленою Україною, викрила політику великодержавногошовінізму в ставленні до культури поневоленого народу, культури давнішої,старшої, багатограннішої, ніж та, що насаджувалася імперією. Облудність ідейзавойовників, що особливо виявляється в їхній колоніальній політиці,недвозначно розкривається в одній з реплік Мецената про «дикість» звичокпереможених. Фальшиво і нині звучать його слова про необхідність подолати«недовірливість, щоб сполучити в одну родину дві частини люду коринфського – римляні греків». Звичайно, годі краще схарактеризувати політику російськихколонізаторів.
Високийпатріотичний пафос, художня досконалість забезпечили «Оргії» першорядне місце вукраїнській драматургії.
В«Осінній казці» в образі Лицаря Леся Українка геніально розкрила шляхи падіннявсіляких дрібнобуржуазних «революціонерів», які починали з палких промов проволю, «розпиналися за хлопів» і погрожували тиранам, але їх «революційність»обмежувалася пишномовними словами. Потім ці «революціонери» при перших женевдачах втрачали віру, відраджували інших від боротьби і, зрештою, кінчалитим, що брудом і багном обкидали чесних борців, а самі пристосовувалися доправлячих кіл, здаючись на їх ласку.
Чільнемісце в фантастичній драмі належить робітникам. Вони штурмують крижану гору – твердинюсамодержавства, виступають як руйнівники старого світу. Ватажок робітниківБудівничий вказує шлях до перемоги. Це шлях збройного повстання під червонимпрапором. Хоч яка важка боротьба, але борці впевнені, що їхня справедливасправа «скінчиться справжньою весною». В «Осінній казці» вперше в дожовтневійукраїнській літературі, багатій на образи робітників, виведено робітників якпредставників свідомого класу для себе, а не класу в собі.
Поетеса,що однією з провідних тем своєї творчості обрала тему покликання поета, співця,його місця у визвольній боротьбі, не могла обійти цього і в творі, присвяченомурушійним силам революції. У вчинках Принцеси, яка зневірилася в Лицарі і разомз робітниками пішла на приступ крижаної гори в боротьбі за волю, вказано шлях,яким має іти поет.
Черезчотири роки Принцеса вручає робітникам червоне покривало з словами:
Візьмітьмоє червоне покривало,
недень, не два його я шовком шила,
азолотом рубила у неволі,
співаючиневільницькі пісні,
чекаючипросвітлої години.
Теперчас – пора покрасуватись
Мережанці[10, 51].
Письменницявеликого творчого діапазону, Леся Українка в своїх драмах буремних роківреволюції головну увагу приділила найгострішим питанням політичної ідейної боротьбитрудящих мас.
1905–1907роки в драматургії Лесі Українки – роки невеликих творів, одно – або двоактнихпоем, діалогів. У ці роки поетеса виробляє бездоганну техніку діалогу,заснованого на залізній логіці розвитку думки. Закінчився період становленнядраматурга, відтепер кожен твір її становитиме визначне явище в історіїукраїнської літератури.
Найбільшийсвій твір – драму «Руфін і Прісцілла» – Леся Українка писала протягом 1906–1910років. У «Руфіні і Прісціллі» вона розвінчала основи, теорію і практикухристиянства як релігії упокорення, соціально ворожої прогресові.
Усвітовій літературі твори з такою подвійною назвою – «Ромео і Джульєтта»,«Трістан та Ізольда», «Лейла і Меджнун» – це, як правило, твори про кохання,прекрасне і найчастіше трагічне.
Туттеж двоє людей, які люблять одне одного. Але це вже подружжя. Почуття їхнєзазнає інакших випробувань. Не відстані, не підступ, не розлука, не ворожнечародів, – ні, тут взаємна повага і довіра, але це люди, котрі живуть устрашну епоху, в переломний період. Державний корабель Римської імперії «вокеані злочину й руїни» врізався в чорні рифи своїх проблем, людей хитнуло, ікожен ухопився за свій борт.
Руфінбачить всю деградованість суспільства, не визнає цезарської влади, мріє прореспубліканський устрій, шукає виходу у філософських вченнях, у дотриманнізаконів, у розумних зусиллях чесних, благородних людей, які б розчистилиавгієві конюшні імперії.
Прісціллабачить порятунок у християнській вірі, в любові до ближніх, у молитві.
Руфінпоклоняється філософам. Прісцілла ходить у катакомби, до таємної громадихристиян.
Прісціллане могла зректися своєї віри, Руфін – своєї.
Разомвони не могли зректися одне одного. Так вони і жили, не зробивши жодногонеетичного вчинку. І на арену вийшли разом. Коло безвиході замкнулося в цегадюче кубло цирку, і мука їхня втонула в чорториях суспільної свідомості. ЛесяУкраїнка знаходить дивовижне рішення: їх ковтає паща арени.
Вонадає левину щелепу амфітеатру, де в кілька рядів ощирилось поспільство – усі цікрамарі, лихварі, гетери, юристи, плебеї і табулярії, жрець, вігіл івідпущеник, мотрона, вояк і наглядач з крематорію.
Питання,підняті в «Руфіні і Прісціллі», і далі непокоїли думку великої поетеси. Темавеликих роздоріж і шукання єдино вірного шляху до соціального визволення певноюмірою втілилася і в творах, написаних у період реакції, зокрема в драматичнихпоемах «На полі крові» і «Йоганна, жінка Хусова».
Невдовзіпісля «Руфіна і Прісцілли» Леся Українка підняла ще одну сізіфову брилу з цьогоряду проблем. Восени 1911 року в Грузії, в центрі Долішньої Імеретії м. Хоні,цих «грузинських Атенах», була написана драматична поема «Адвокат Мартіан»(податкова назва – «Мученики»). Дія відбувається в III столітті в м. Путеоляхбіля Неапольської затоки.
ВРимі вже ніхто не йшов на смерть, в Римі йшли на видовища. Одним з такихвидовищ була мученицька смерть християн.
Мартіан– не мученик. Він той, що мусить жити і працювати серед чужих, щоб допомогтисвоїм. Він – адвокат мучеників. А його власна мука прихована й законспірована,як і справжні стимули його діяльності.
Твірнаписаний в часи посилення реакції, коли політика царизму щодо України набувалаособливо патологічних форм. Переслідувався кожен прояв живої думки,заборонялося заснування будь-яких «инородческих» товариств, хоча б вони й малимету чисто культурницьку.
Вдраматичній поемі «На полі крові» Леся Українка затаврувала народнимпрезирством зрадників і саму можливість зради, чим рішуче виступила проти тихписьменників-декадентів і ренегатів, які силкувалися «виправдати» зрадництво.
1909року Леся Українка остаточно закінчила розпочату ще 1897 року драматичну поему«У пущі» – трагічну повість про «одважного, вільного і непримиренного,покірного тільки правді і красі» скульптора, талант якого поховано в пущахПівнічної Америки, повість про «похованого артиста» (один з варіантів назвитвору). Цей твір переконливо доводить, що особистої свободи митця не досить длятого, щоб його талант зростав і розвивався. Особиста свобода митця вкапіталістичному світі ілюзорна, облудна.
Тема«Боярині» основана на подіях минулого, коли Україну в другій половині XVII ст.роздирали гострі суспільно-політичні суперечності, пов'язані, зокрема, зпосиленням колоніального закабалення приєднаних до Московії лівобережнихземель. Правда, не треба шукати в творі конкретних історичних подій доби Руїни,письменниця узагальнює в ньому долі окремих людей, які попали під гніт складнихобставин.
Йдетьсяв «Боярині» про моральні страждання молодої українки Оксани, яка пішла запокликом серця, вийшовши заміж за боярина Степана й опинившись у Москві. Зрозвитку дії дізнаємося, що батько Степана був козацьким старшиною, але згодомприсягнув московському цареві і переїхав до Москви. З гострої розмови міжСтепаном і молодим братом Оксани виявляється позиція обох: перший захищаєповедінку батька, Іван же вважає його перекинчиком у ворожий табір, зрадником,що продався за «соболі московські».
Усеж Оксана подала руку Степанові, бо побачила в ньому щиру, добру, лагіднулюдину. її спочатку не лякає чужина, адже і там коханий оберігатиме і її, ірідну Україну. Та незабаром облітають, як вишневий цвіт, її сподівання і мрії.Зіткнувшись у Москві віч-на-віч з численними обмеженнями навіть народинно-побутовому рівні, побачивши, що і Степан, і його мати згинаються, як «холопи»,під тягарем чужих звичаїв, розгублюючи рештки людської самоповаги, Оксанасерцем і розумом відчула рабську неволю. Її особливо пригнічує покірливістьСтепана перед царськими прислужниками, навіть умовляння, щоб і вона цілуваласяз запрошеними в дім московськими боярами, адже від цього залежить йогостановище серед них. Природно, що збентежена Оксана з жахом вигукує:
Степане,та куди ж се ми попались?
Тасе ж якась
неволябусурменська? [11, 366]
Певнаріч, що авторка цими словами показує ту неволю, в яку потрапив весь народ. Неодне таке запитання ятрить душу жінки, ні на одне з них Степан не може датичесну відповідь. Оксані боляче, що чоловік уже сам себе звик називати «бояриномСтьопкою». Так у драмі осуджується компроміс боярина з власною совістю, зневажанняним самим і власної гідності, і честі найближчих рідних.
Трагізмстановища Степана ще й у тому, що навіть таким вірним прислужникам, як він,Москва не вірить, що вони завжди перебувають під пильним наглядом. Отож він іслухати не хоче про дії гетьмана Дорошенка, який збирається виступити протицарських колонізаторів. Степана лякає навіть лист, переданий Оксані від«братчиці-товаришки» з України. Він намагається переконати дружину в злихнамірах Дорошенка, який шукає підтримки у татар, на що дістає резоннувідповідь: «Татари там… татари й тут…» [11, 368].
Діявесь час загострюється, конфлікт наростає. Степан наказує не приймати посланцяз України, забороняє Оксані «озиватись» до брата Івана. Холопська поведінкачоловіка зламує жінку. З її вуст зривається гірке визнання: «Я гину, в'яну,жити так не можу!» [11, 370] Оксана пропонує Степанові втікати з Москви, аленатикається на його відмову. Ностальгія, неможливість побороти зло підкошуютьздоров'я жінки, відбирають останні сили. На слова чоловіка, що стане краще,адже в Україні вже «утихомирилося» (а це для патріотки болючий удар), Оксана зболем відповідає:
Якти кажеш?
Утихомирилось?Зломилась воля,
Україналягла Москві під ноги,
Семир по-твоєму – ота руїна?
Отакі я утихомирюсь хутко в труні [11, 372].
Останнійдіалог Оксани й Степана дуже промовистий. Чоловік нагадує дружині, що вонаподала руку не лицарям із заплямленими кров'ю руками, а йому, і дістає страшнувідповідь:
От,здається, руки чисті, проте все
мариться,що їх покрила не кров, а
так…немов якась іржа… як на
старихшаблях буває, знаєш? [11, 373]
Важкохвора, ледве переводячи подих, до краю змучена і схвильована, Оксана нагадуєодин факт зі свого дитинства. З братом вони знайшли стару батькову шаблюку,хотіли побавитися нею, але не могли її, іржаву, витягнути з піхви, бо вонаіржею до неї прикипіла; «Отак і ми з тобою, – каже Степанові, – зрослись,мов шабля з піхвою… навіки… Обоє ржаві» [11, 373]. Власне, ці слова промовистовиражають ідею твору, свідчать про забарвлення морально-етичного конфліктунаціональними, політичними мотивами, кидають останні штрихи до характеристикидійових осіб, Степан, зрештою, погоджується з думкою дружини: обох їх доля«скарала тяжко», обох здушила «змора», але не вистачило в них сили, снагиперемогти важкий тягар».
2. «Лісова пісня»
Цейшедевр всесвітньої драматургії був створений влітку 1911 р. за дванадцятьднів. Авторка назвала твір драмою-феєрією, тобто драмою, в якій відбуваютьсянезвичайні, неймовірні перетворення, в якій поряд з людьми діють постаті,створені їхньою уявою. Французький термін феєрія, що є похідним від слова фея,тобто чарівниця, в прямому розумінні означає театральну чи циркову виставу наоснові міфічного, казкового сюжету.
Фольклорно-міфічнийматеріал драматургом органічно переплавлено в горнилі власної душі, піднесенона верховини філософських узагальнень. Отже, й сприймається «Лісова пісня» якглибинний твір про високе покликання людини, про невмирущість світлихгуманістичних ідеалів. Гострота філософсько-психологічного конфлікту драмивизначається суперечностями між високою поетичною мрією й обмеженимпрактицизмом реального життя селян-поліщуків.
Центральнийобраз Мавки став уособленням роздумів письменниці про роль високого, прекрасного,роль мистецтва у розбудженні духовних начал людини, у її піднесенні дорозуміння власного призначення на землі.
«Лісовапісня» – це гімн єднанню людини й природи, щира лірично-трагедійна драма-пісняпро велич духовного, про порив людини до щастя, про складні, болісні шляхи донього, до реалізації високої мрії.
Органічнаєдність природи і людини, дійсного і вигаданого, реальності й мрії, притаманна«Лісовій пісні», народилася з глибини філософського мислення письменниці. Цяякість драми з винятковою глибиною художнього узагальнення виявилася в образіМавки – незрівнянної і неповторної, за спостереженням Миколи Бажана, «своєюнаціональною особливістю, своєю загальнолюдською значущістю» [3, 43].
Фольклорно-міфічнийобраз лісової русалки глибинно переосмислений, творчо інтерпретований, поетичноузагальнений Лесею Українкою. Одна з істот язичницького світу, створеногонашими пращурами, стала символом високої людської мрії, одвічного пориву досвітлого майбутнього, торжества правди над кривдою, облагороджуючої духовностінад мізерією буденного, рослинного існування.
Міфічнаобразність піднесена в драмі на такий рівень художнього узагальнення, що годішукати якихось конкретних відповідностей образів істот, створених уявоюпервісної людини, дійовим особам зі світу природи, змальованим у драмі-феєрії.Мавка, Водяник, Лісовик, Перелесник, Потерчата, інші фантастичні персонажідостовірно відбивають певні риси людей, сутність взаємин між ними, вказують нареальні події, явища, факти сучасної авторові української дійсності.
Романтичномупафосу драми найадекватніше відповідає метафоризація зображення, втілена вформі персоніфікації, уособлення явищ природи. Так розкриваються сторонидоброго, гарного і лихого, потворного, наявні і в житті людей, і в буттіпредставників лісового царства. Все ж, як говорить Лісовик, «ніяка туга красиперемагати не повинна», що й стверджує драма.
Поетичнауява письменниці з дитинства живилася фольклорними джерелами, збагачуваласяобразами народних легенд, переказів, балад. Свідченням цьому є «Лісова пісня»,в якій опоетизовано зачакловані хащі волинських лісів. Фантазія письменницілинула в нічну тишу повитих місячним маревом озер, творила химерний Олімпнародної міфології.
Справді,найхарактернішою особливістю композиції «Лісової пісні» є органічнепереплетення життя двох світів – природи й людини. Лісове царство представленеобразами Мавки, Лісовика, Водяника, Перелесника, Русалки Водяної, Того, щогреблі рве, Того, що в скалі сидить, Русалки Польової, Пропасниці, Потерчат,Куця, Злиднів. Лісові істоти олюднені, вони живуть і діють, розмовляють, яклюди. У них своє розуміння добра і зла, вони наділені певними рисами вдачі, тежза аналогією до людських.
Зцими істотами вступають у взаємини реальні волинські селяни – молодий хлопецьЛукаш, його дядько, поважний старий поліщук Лев, мати Лукаша, молодиця Килина зсвоїм Хлопчиком. Зіставлення світу природи і світу людей дало змогу письменниціпомітити і те спільне, що єднає їх, і відмінності між ними. Стосунки між людьмий лісовими істотами дають імпульси до зародження і розвитку конфлікту, якийвизначає сюжет феєрії, в котрому розкриваються характери дійових осіб,реалізується творчий задум автора.
Композиційнодрама складається з прологу й трьох дій, співвіднесених з різними порами року,із зародженням, розвитком і згасанням інтимних почуттів і переживань Мавки таЛукаша. У створенні відповідного емоційного настрою важлива роль належитьшироким поетичним ремаркам, які викликають в уяві читача відповідне пейзажнетло, сприяють докладнішому розкриттю світу дійових осіб.
Упролозі окреслюється місце дії драми – простора галявина в старезному лісі, якапереходить «в куп'я та очерети, а в одному місці в яро-зелену драговину-тобереги лісового озера, що утворилося з лісового струмка». Ця картина відповіднодо змін пір року також змінюється. Дія прологу – провесна, коли починає оживатиприрода, і читач знайомиться з другорядними персонажами (Той, що греблі рве,Потерчата, Русалка, Водяник), які далі будуть причетними до розгортанняосновного конфлікту. Тепер же їхні самохарактеристики розкривають певні сторонижиття персоніфікованої природи.
Весна,яка повила верховіття дерев і підлісок «ніжним зеленим серпанком», охоплює часпершої дії. Саме в цю чарівну пору зустрічаються Мавка і Лукаш, зароджуєтьсяїхнє кохання, розкривається висока поетичність їхніх душ. Від ніжного голосуЛукашевої сопілки пробуджується Мавка, блискавично, як у казці, замайорілисережки на вербах та вільхах, залепетала листям береза, розкрились лілеї. Наголос веснянки відгукуються зозуля, соловейко, розквітають дика рожа, калина,глід, терен. Проста мелодія пісні перевертає все в душі Мавки, на поцілунокпарубка вона скрикує: «Ох!.. Зірка в серце впала!»
Незвідане досі почуття і окрилює Мавку, і приносить болісні страждання. Щироюсхвильованістю пройнятий її монолог наприкінці дії:
Колиб ти, нічко, швидше минала!
Вибач,кохана! Ще ж я не знала
днинитакої, щоб була щасна так,
якти, ніченько, так, як ти, ясна! [11, 392]
Мавкарозкриває свою душу, звертаючись до рідної їй природи, вона, як і закоханадівчина, тривожиться за своє майбутнє. Вона збентежена журливістю берези,сльозами верби-матусеньки, що крапають у воду, їй дивний смуток дерев, аджевона в цю мить переповнена щастям:
Батькумій рідний, темненький
гаю,як же я ніченьку сюю прогаю?
Нічкокоротка – довга розлука…
Що жмені суджено – щастя чи мука? [11, 398]
Монолог,зітканий із запитань і відповідей Мавки, вражає психологізмом у розкритті їївнутрішнього світу, створює драматичний у глибині настрій, якийсупроводжуватиме рух її почуття, власне, пройматиме весь твір.
Порапізнього літа у другій дії символізує наростання переживань Мавки, посилення їїдушевних страждань. Поетичний світ високої духовності стикається змеркантильним світом. Під впливом матері, її брутальним тиском Лукаш втрачаєщирість, привітність у стосунках з коханою. Мавці нелегко зрозуміти прихованусутність людських взаємин, їй ще важче тоді, коли примушують завдавати болюприроді, часткою якої вона є сама. Саможертовність Мавки виявляється в сцені,коли вона рішуче черкає серпом по своїй руці, щоб не жати жито, не руйнуватикраси Русалки Польової.
Відчуваючисерцем сум'яття Лукаша, визрівання його зради, Мавка прохає коханого незневажати «душі своєї цвіту», з якого народилося високе почуття: «Той цвіт відпапороті чарівніший – він скарби творить, а не відкриває» [11, 423]. Та годіпарубкові зрозуміти біль душі Мавки, йому навіть смішно, що одягнена черезнаполягання матері в буденне, вона «править таке, немов на свято орацію» [11,424]. Мавка побачила в Лукашеві те, чого не мав Перелесник чи Той, що греблірве, з якими вона раніше була в щирій дружбі. Вона високо цінує здатністьлюдини до творчості. Звідси її болісне одкровення:
Ні,любий, я тобі не дорікаю,
атільки смутно, що не можеш ти
своїмжиттям до себе дорівнятись. [11, 425]
Лукашне може зрозуміти смисл слів коханої, не може збагнути високості її почуття, які багатства людської душі. Даремно Мавку переконують Русалка Польова іПерелесник, що «кохання – як вода, – плавке та бистре» [11, 427], що «щастя-тозрада, будь тому рада, – тим воно й гарне, що вічно летить» [11, 426].Спілкування з Лукашем, Дядьком Левом змінили колишні, «лісові» переконанняМавки. Їй дуже важко, і все ж вона відбивається від Того, що в скалі сидить,котрий тягне її в світ тіней:
Ні!Я жива!
Ябуду вічно жити!
Я всерці маю те, що не вмирає [11, 434].
УпевненістьМавки вистраждана, зумовлена нерозділеним, зруйнованим коханням.
Третядія кладе край стражданням Мавки. Вітряна, хмарна ніч переходить у «хворесвітання пізньої осені». Хоч Лісовик перетворив зрадливого коханця своєї дочкина вовкулаку, Мавка знайшла «теє слово чарівне, що й озвірілих в люди повертає»[11, 436]. У сивому непрозорому серпанку прихилилася нещасна до одвіркаЛукашевої хати. На докори Лісовика Мавка відповідає, що вже в подобі людськійЛукаш упав їй до ніг, «мов ясень втятий» [11, 437], глянув знизу поглядом,сповненим туги і «каяття палкого, без надії» [11, 437]. Так може дивитисятільки людина, і тепер жертовність Мавки вступає в ще одну, найгострішу фазу – вонапрагне допомогти тому, хто схибив, помилився. Заклята Килиною (надзвичайноцікавий штрих, який показує, що в людині приховане й темне єство), Мавкаперетворюється на вербу. Коли розлючена Килина хоче її зрубати, Перелесникметеором злітає з неба, обіймає вербу, рятуючи Мавку.
Зрештою,Мавка з'являється перед Лукашем в алегоричній постаті загубленої Долі. Останнявказує Лукашеві на вербову сопілку як останній шанс спокутування вини. Взболених очах Лукаша з'являється щось дитяче, і тоді перед ним постає легка,прозора постать, яка «з обличчя нагадує Мавку» [11, 452]. Вона заспокоюєЛукаша, бо хоч він і «збавив її тіла», та душу дав [11, 456].
Останніймонолог Мавки – хоч і журний, та оптимістичний спів про невмирущість духовного,про вічність краси. Попіл з водою зростить нове дерево, «стане початком тодімій кінець» [11, 456], – заспокоює Мавка і Лукаша, і всіх нас, людей:
Яобізвуся до них шелестом
тихимвербової гілки, голосом
ніжнимтонкої сопілки, смутними
росамиз вітів моїх [11, 456].
Такторжествує оптимістична ідея нездоланності життя, невмирущості мрії людини.
Краса,поезія, духовність дихають на повні груди в «Лісовій пісні». Цьому сприяєбагата, дзвінка, мелодійна мова твору, оформлена не тільки рядками білогоп'ятистопного ямбу, а й у відповідних моментах розвитку дії – іншими віршовимирозмірами. Зміна ритмічного малюнка зумовлюється характером відповідних сцен,поведінкою, настроєм дійових осіб. Авторка часто вдається й до народнопісенноговірша, що є цілком природним у творі такого жанру.
Однеслово, високий гуманістичний зміст твору втілено в досконалу художню форму. Цей забезпечило «Лісовій пісні» безсмертя.
Висновки
Драматичніпоеми Лесі Українки – явище феноменальне в українській літературі. За масштабомхудожнього мислення це явище рідкісне навіть в контексті найвищих досягненьсвітової літератури.
ЛесяУкраїнка була не тільки видатним драматургом, вона була істориком особливогодару. Дару історичної інтуїції. Вона писала в трьох вимірах – у вимірі сучаснихїй проблем, у глибину їх історичних аналогій і в перспективу їх проекцій намайбутнє. Її п'єси сповненні пошуку української національної ідеї та мети,бажання визначити українську ментальність та призначення.
Якзазначає Микола Євшан, Леся Українка була фактично першопрохідцем у сферіновітньої драматургії, ввівши таку форму драми, як поетична драма: «ТворчістьЛесі Українки має тому свій стиль, зовсім окрему фізіономію, по якій відразу їїпізнаємо. Інтелект, поетична інтуїція, глибока ніжність жіночої психіки, сильнатворча воля, орлиний лет душ і, яка уміє відмежовувати себе від життєвоїторговиці і без галасу творити собі високохудожні образи, творити в собі образвищої людини, вільної людини, – оте все сплелося в творчості Лесі Українки водну гармонійну цілісність» [5, 163].
Привсьому широкому просторовому діапазоні тематики, яка представлена в драмах ЛесіУкраїнки, є певна етногеографічна єдність – усі вони орієнтовані на Україну.Адже тема, винесена як центральна в кожній із драм, є визначальною для українськогожиття – «це зрадництво («Оргія», «Кассандра», «Руфін і Прісцілла», «Йоганна,жінка Хусова» та інші), так би мовити, зовнішнє. Але, що значно головніше, наїї погляд і з чим, звичайно, не можна не погодитися, – це внутрішня зрада («Лісовапісня», «У пущі», «Адвокат Мартіан», «Бояриня» та інші).
Їїгерої борються до кінця і лише антигерої – Лукаш, Степан в «Боярині», Хуса з«Йоганни, жінки Хусової» та і всі інші – це ті, які не здатні до вольовогозусилля, відступають перед труднощами, відмовляються від усього того, щопов'язано з необхідністю в першу чергу перебороти себе.
ЛесяУкраїнка поставила як головне завдання відкрити світ активних особистостей, якіповинні скласти новий світ, де кожна з цих особистостей неповторна.
Традиціявідкритості на світ, уміння прийняти і сприйняти культурні цінності різнихнародів була підґрунтям того принципу комунікативності, який характеризувавдуховне буття українців протягом тисячоліть. Творчість Лесі Українки виростаєсаме на цьому принципі. А її глибоке входження в світову культуру таментальність різних народів дає їй можливість раніше, ніж мислителі Європи,побачити ті шляхи, якими піде людство.
Список літератури
1. «Вік шукань нової істини»:За драмою Лесі Українки «Руфін і Прісцілла» // Бористен. – 2000. – №1. – С. 18–19.
2. «Драма Лесі Українки «Руфіні Прісцілла»: проблематика, поетика, становлення тексту». Автореф. дис. канд.філол. наук: 10.01.01 / Г.О. Гаджилова; НАН України; Інститут літературиім. Т.Г. Шевченка. – К., 2001. – 18 с.
3. Бабишкін О. Драматургія ЛесіУкраїнки. – К., 1963.
4. Бичко А.К. ЛесяУкраїнка: Світоглядно-філософський погляд. – Київ: Український Центр духовноїкультури, 2000. – 176 с.
5. Євшан М. Леся Українка //Євшан М. Критика. Літературознавство. Естетика. – К.: Основи, 1998. – 574 с.
6. Кулінська Л. У світі ідей таобразів. (Особливості поетики драми Лесі Українки). – К., 1971.
7. Мержвинський В. Поетиказаголовків драматичних творів Лесі Українки // Слово і час. – 1973. – №11.
8. Поетика редакцій текстудрами Лесі Українки «Руфін і Прісцілла»: еволюція художнього задуму //Вісник Запорізького державного університету. Філологічні науки. – 2001. – №2. –С. 21–24.
9. Творча ґенеза тексту драмиЛесі Українки «Руфін і Прісцілла» і особливості характеротворення // Словоі час. – 2001. – №4. – С. 51–57.
10. Українка Леся. Драматичні поеми. / Упоряд. А. Полотай. – К.:Дніпро, 1983. – 495 с.
11. Українка Леся. Поеми і драми. – К.: Мистецтво, 1980. – 467 с.