Дипломна робота
Українська нація в романі П.Куліша «Чорна рада»
Зміст
Вступ
Розділ 1.Проблематика роману П. Куліша «Чорна рада»
Розділ 2.Менталітет українців у романі П. Куліша «Чорна рада»
Розділ 3. Яскравівиразники українського національного характеру в романі П. Куліша «Чорна рада»
Висновки
Список використанихджерел
Вступ
Пантелеймон Кулішналежить до тих діячів, які, будучи багатогранно обдарованими, зробиливеличезний внесок у розвиток літератури, мистецтва, мови, науки та українськоїкультури загалом. Він був прозаїком, поетом, драматургом, перекладачем збагатьох європейських мов, ученим-літературознавцем та критиком, фольклористом,істориком, етнографом, педагогом, видавцем, громадський діячем.
Уся творчість тагромадська діяльність П.Куліша – неоднозначна, суперечлива. «Наділений великимталантом, але ще більшою амбіцією, Куліш протягом свого довгого життя переходивнайрізноманітніші зміни, топтав найрізноманітніші сліди, виступав унайрізноманітніших ролях і полишив по собі багату літературну спадщину, в якійобік цінного, було багато схибленого, багато суперечностей.» – так відгукнувсяпро нього І.Франко в «Нарисі історії українсько-руської літератури до 1890 р.».[1]
Внесок П.Куліша вукраїнську культуру, мову та літературу вагомий і безперечний. Довгий час уроки сталінщини та брежнєвського застою – його ім'я згадувалося дослідникамиздебільшого в негативному плані, твори майже не видавалися. У роки відродженняукраїнської культури П.Куліш, його творчий доробок оцінюється об'єктивно ізаймає належне йому вагоме місце.
ПостатьПантелеймона Куліша майже епохальна. Життя й різнобічна літературна діяльністьписьменника перебували під глибоким впливом національно-визвольного руху всередині і в другій половині XIX ст.
Письменникналежав до тих великих художників слова, творчість яких не була ідентичноюїхньому політичному світогляду. Твори П.Куліша не тільки виражають певні ідеї,а й акумулюють у собі результати пізнання життя, становлять собою художнєузагальнення дійсності.
Світ поетичнихобразів П.Куліша, їх об'єктивний зміст значно ширший, багатогранніший від йогополітичних переконань (особливо 70-80 рр.). Відтворити істину, реальністьжиття, навіть якщо вони не збігаються з власними симпатіями, стало для П.Куліша40-50 років головною життєвою вимогою, його творчим кредо. Беззастережнавідданість історичній правді постала в П.Куліша під гострим відчуттямсуспільного лиха, страждань народу внаслідок ясного розуміння високогопризначення літератури і літератора. Самовіддано служити мистецтву означало дляП.Куліша служити суспільству, що потребувало правди, щасливої долі.
П.Куліш – художниксоціального і психологічного динамізму. Він не ставив у центр своєї увагисуспільні катаклізми, історичні потрясіння, а постійно прагнув схарактеризуватирозвиток людини й суспільства як природний історичний процес.
У багатьох творахП.Куліша наявне романтичне змалювання тих чи інших подій. Становленняромантизму в літературі припадає на кінець ХVІІІ – початок ХІХ ст. Він почавінтенсивно розвиватись в західноєвропейських літературах, а невдовзі захопив іписьменство слов’янських народів.
Романтичнемистецтво в яскравій і емоційній формі відобразило духовні пошуки своєї епохи.В основі романтичного світогляду лежить ідея творчої свободи митця, необмеженийрозквіт його поетичної уяви, культ сильних почуттів непересічної особистості,підвищений інтерес до народної культури і фольклору.
Романтизм (франц.Romantisme) – літературний напрям, що виник наприкінці XVIII століття вНімеччині та існував у літературі Європи й Америки в першій половині XIXстоліття. Термін «романтизм» упроваджують безпосередньо його перші представники– німецькі романтики. Причому поняття романтизму, або ж романтичного мистецтва,означало сучасну літературу й мистецтво… До того ж, нове поняття малопротиставити себе класичному мистецтву.
Романтичнийсвітогляд за своєю суттю складає своєрідну цілісність знання і цінностей,розуму і чуття, інтелекту і дії, чим засвідчує нове бачення світу і, отже,протиставляє себе традиційним моделям та формам мислення. На відміну віддискурсивного мислення просвітників, романтизм утверджує, пропонує інші шляхипізнання і, зокрема, фантазію, інтуїцію. Відтак не розум, а почуття, не«голова», а «серце» визначають сутність людини і стають для неї основнимипізнавальними інструментами.
Українськийромантизм охоплює період 20 – 60-х років XIX століття. Виникнення цьоголітературного напряму в Україні пов'язане з публікацією в 1827 – 1828 рокахтворів П. Гулака-Артемовського «Твардовський» і «Рибалка», з появою«Малоросійських пісень» М. Максимовича в 1827 році, а також створеннямлітературного гуртка І. Срезневського в Харківському університеті наприкінці20-х років.
Українськийромантизм має типологічні риси, що виявилися багатьма спільними особливостями заналогічною творчістю в європейській літературі, хоч йому були притаманні йнаціональні риси, зумовлені особливостями тривалої боротьби проти іноземнихпоневолювачів.
Романтикивиходять за межі поширених в українській літературі бурлесків і травестій, вонипо-справжньому першими починають вести мову в серйозному та поважному дусі.Романтики утвердили в українській літературі нові жанри: баладу, історичну йліро-епічну поему, думу й медитацію, трагедію й драму, громадянську й інтимнулірику. Вони розширили проблематику літератури, дали поштовх розвитковіхудожньої фантазії та умовних засобів, виступили на захист творчої особистостій усього народу. Український романтизм висунув геніального Тараса Шевченка.Заслуга романтизму – у відкритті народної поезії України, її минулого.Український романтизм відіграв величезну роль у дослідженні національноїісторії. Здобуток цього літературного напряму є також формальним. Зокрема,удосконалюються віршові форми, особливо – у поезії Т. Шевченка. Аленайважливішою рисою та заслугою української романтики є, на думку Д.Чижевського, те, що «вона свідомо поставила собі завдання утворити «повнулітературу», яка могла б задовольнити духовні потреби всіх кіл та шарівукраїнського суспільства».[2]
Визначноюрисою романтиків був їхній гарячий інтерес до фольклору. Представники напрямуне лише використовували різноманітні народнопоетичні образи, сюжети та мотиви, ай самі виступили як збирачі казок, легенд, народних пісень, не є виключення зцього і П. Куліш.
РомантизмП. Куліша визначається і його своєрідною хутірською філософією. Це філософіябуття, яка формується в типових і цілком природних обставинах повсякденноїдіяльності українців (господарської, розумової та духовної), визначаючи їхнійнаціональний характер. На думку П. Куліша, українська нація, за самою природоює селянською, але не в класовому, а в духовному розумінні. Крім того, основнимирисами українського етносу є почуттєвість та глибока релігійність. Символом духовногорозвитку українського народу, як вважав Куліш, є хутір, де живуть люди, «свіжідушею», «чисті серцем». Це – Україна, яку треба, як «і своєї рідної мови, ісвого рідного звичаю, вірним серцем держатися». Хутір як осередок національноїсамобутності, традицій, народної мови протиставляється русифікованим «городам ипорядкам».[3]
Вихіднатеза Куліша – негативне оцінювання цивілізації. «Цивілізація – це те ярмо,нав'язане насильством ззовні… вона чужа своєнародному, не природня й їйбракує простоти», – твердить він. Цивілізацію, місто, чужину як синоніми Кулішвважає осередком бездуховності, прикметою економічного зиску й соціальногорозшарування, а хутір асоціює із збереженням традицій, культури, національноїідентичності.
Зселом, хутором письменник пов'язує морально-етичний зміст таких категорій, як «любов»,«честь», «гідність», «совість», «працелюбність», «шанобливе ставлення добатьків». Цінності минулого, вічні й сталі, є змістовним наповненням традицій.А збереження традиційної моралі роду, того, що споконвічно було характерним дляукраїнської свідомості, є умовою майбутнього існування[4]
Дляфілософії романтизму Куліша, минуле – не достовірна історична реальність, асфера втілення певного ідеалу, осягнути який можна, досліджуючи міфи, фольклор,мову, традиції. Ці явища, як ще донаціональні, несуть у собі вічні проблемибуття і передають їх наступним поколінням, формуючи духовну субстанцію етносу.Дотримання традицій забезпечує цей процес, сприяючи ставленню цілісноїнаціональної самосвідомості.
Багатограннадіяльність П.О.Куліша завжди привертала й привертає увагудослідників-істориків, літературознавців, фольклористів, педагогів, а в наш часі українознавців.
І це невипадково. Бо в його доробку підняті такі пласти буття українського народу, якіможуть бути асоційовані не лише у вузько професійному спектрі, тобто врозвитку, скажімо, фольклору, філології, народознавства, політиці, а йцілісному баченні і пізнанні українського народу та його країни. П.Кулішу, як ісамому життю, завжди було тісно у вузько визначених межах діяльності. Вінвболівав за народ, який хотів бачити повнокровною нацією серед іншихєвропейських націй і якому намагався слугувати своєю творчістю.
Служіння народовів будь-якій галузі – у науці, літературі, освіті – для нього завжди булоголовним. Майже 57 років невтомної творчої праці П.Куліша були спрямовані напіднесення свідомості й національної гідності народу, збагачення його культури,науки, освіти. Він написав близько 50 томів наукових, публіцистичних тахудожніх праць, з-поміж яких багато присвячено формуванню національної освіти.П.Куліш намагався «по змозі своїх сил, – за словами І.Франка, – відповістипотребам своєї суспільності, зобразити її погляди… і йти поряд з її розвоємнаціональним і суспільним»[5], незважаючи на те, щойого супроводжували не тільки здобутки, а й невдачі, заборони, переслідування.
Дбаючи пророзвиток української мови й освіти народу П.Куліш створив перший українськийфонетичний правопис, який справедливо названо його ім’ям – «кулішівка». Вона,«кулішівка», стала основою пізнішого українського правопису у Східній Українікінця ХІХ – поч. ХХ ст. На основі «кулішівки» були підготовлені його «Записки оЮжной Руси».
Вболіваючи заосвіту і виховання українських дітей, їхню духовність, П.Куліш видає для них«Граматку» – український буквар і читанку (Петербург, 1857 р.). «Как прекрасно,умно и благородно составлен этот совершенно новый букварь. Дай Бог, чтобы онпривился в нашем бедном народе. Это первый свободный луч света, могущийпроникнуть в сдавленую попами невольничью голову»[6],– записав у «Щоденнику» від 10.ХІІ.1857 р. Т.Шевченко, прочитавши «Граматку»П.Куліша.
П.Куліш добрерозумів значення мови в житті народу, тому в «Зазивному листі до українськоїінтелігенції» закликав забути про класове розмежування в ім’я збереженнярідного слова – «цієї скарбниці нашого духу». «До гурту паненята з мужичатами!»– закликав письменник. «Зазивний лист» був його відповіддю на сумнозвіснийЕмський указ 1876 р., що забороняв публікацію оригінальних творів українськоюмовою, українські переклади з інших мов, унеможливлював сценічні вистави тачитання.
П.Куліш такожпалко захищав право на національний розвиток, зокрема право на існування йрозквіт української літературної мови. Він пише «Переднє слово до громади. Поглядна українську словесність», в якому наголошує: «Українська словесність – діловелике – се нове слово між народами, котре на те й явилось, щоб якось інше, непо-давньому людський розум повернути». Надзвичайно шанобливо відгукується вінпро Шевченка, прославляючи «Кобзар» за його мовні надбання.
Великою справоюКуліша було поширення освіти в Україні та залучення її до передової світовоїкультури. Примітну частину свого життя він присвятив перекладам і, як стверджуєМ.Грушевський «… культурна програма нерозривно зливалась для нього з програмоюрелігійною і освітньою»[7]. У Куліша було великебажання донести до найширших мас українське слово, тому він і спрямовує своїостанні зусилля на переклад Біблії українською мовою. Перекладом Біблії П.Куліштакож закладав фундамент національної самосвідомості українців та культурноговідродження України.
П.Куліш видавтакі поетичні збірки, як «Досвітки» (1862р.), «Хуторна поезія» (1882р.), «Дзвін»(1893р.), «Хуторні недогарки» (1902р.). Крім цього, П. Куліш переклав майжевсього Шекспіра, Ґете, Дж. Байрона (зокрема, поеми «Чайльд-Гарольдовамандрівка», «Дон-Жуан»), балади А. Міцкевича «Русалка», «Химери», «Чумацькідіти» (опубліковано в журналі «Основа» 1861 р.). Наприкінці свого життя П.Куліш підготував до друку поетичну збірку «Позичена кобза: Переспіви чужоземнихспівів», яка вийшла в Женеві 1897 р., вже по смерті поета.[8]
Письменник єавтором понад десяти великих поем, одна із них – «Магомет і Хадиза», «МарусяБогуславка», «Солониця», «Настуся», «Великі проводи» та інші.
Цікавою також є ідраматургічна спадщина П. Куліша: «Сцени і уривки драматичні», «МальованаГайдамащина», драматична поема «Нагай», драматичний етюд «Козацька і панськарозмова на тому світі», одноактні п’єси – «Колії», «Хуторянка, або Співанахвала молодої перед весільними гостьми», «Іродова морока», а також «драмованатрилогія» («Байда, князь Вишневецький», «Цар Наливай» і «Петро Сагайдачний»).[9]
Творча спадщинаП. Куліша різноманітна і неоднозначна. Його критичні та історичні розвідки,мемуарні нариси – не завжди рівні, подекуди надто суб’єктивні, але позначеніневпокоєністю духу «гарячого Панька Куліша» (так письменник називав сам себе).Взагалі, означення «вперше» застосовано до чималої частини Кулішевоїдіяльності. Це добре усвідомлював і сам письменник, зізнаючись:
Я не поет і неісторик, ні!
Я – піонер зсокирою важкою.[10]
Тут письменниктрохи лукавив – він був першорядним поетом і надто суб’єктивним, аленеординарним істориком.
Пантелеймон Кулішувійшов в історію нового українського письменства як один із засновниківлітературної критики. Він наголошував на тому, що українська література повиннаправдиво відображати насамперед національну самобутність форми буття рідногонароду.
Свого часу ВікторПетров так охарактеризував митця: «Куліш завжди був резонер, а тому іноді йприхильник педантичної абстрактності, він був те, що звуть – ідеолог, людинасистеми й розрахунків, людина формул і тез.»[11]
Але ця оцінканадто категорична. Маргінальність особистості Куліша зумовлена тогочасноюдійсністю, яка й спонукала його піднятися над цим суперечливим світом класовихпристрастей, політичних орієнтацій, культурологічних спрямувань і прагнутизагальнолюдських духовних цінностей.
Що ж, Куліш і зажиття не претендував на однозначно позитивну оцінку своєї багатогранноїлітературної і наукової діяльності. Та коли він обстоював якусь ідею, тозахищав її до кінця, не шкодуючи ні сили, ні полемічної пристрасті. Головне жполягає у тому, що визначальним стимулом власної подвижницької праці письменникзавжди вважав збереження національних традицій, розвиток української мови йкультури, утвердження почуття національної самосвідомості, наповнення духовногоарсеналу нації культурними здобутками світової цивілізації. Він осуджувавнаціональне безпам’ятство і панегіричне уславлення свого історичного минулого,виступав проти соціального і національного гноблення, закликав до моральногосамовдосконалення і духовного очищення.
Проза в творчійспадщині П. Куліша займає провідне місце, зокрема одним із головних здобутківКуліша-прозаїка є проза історична. У творчості письменника, як автораісторичного роману та оповідань, переконливо представлено історичну ходу часу,людину й суспільство в історії, в її драматичних колізіях і складнійпроблематиці. Унаслідок багатьох обставин історична тема цих творів була темоюУкраїни: домінантний інтерес зосереджено на національному історичномурозвиткові, на особистості в ролі активного суб'єкта української історії.
В епічній прозілітературну творчість П.Куліш розпочав з опрацювання українських народних казокі фантастичних переказів. Пантелеймон Куліш як письменник дебютував 1840 року,коли в альманасі Михайла Максимовича «Киевлянин» опублікував свої«Малороссийские разсказы», написані ще 1839 року – саме цю дату вказує автор.Це два оповідання – «О том, от чего в местечке Воронеже высох Пешевцов став» та«О том, что случилось с козаком Бурдюгом на Зелёной неделе». Критика зустріламолодого прозаїка прихильно.
1841 року у томуж «Киевлянине» опубліковано «повість за народними переказами» «Огненный змей»(написану ще 1840 року). Це перша спроба твору більшого за обсягом серед масивутогочасної української фольклорно-фантастичної прози. І спроба, треба сказати,вдала.
1843 року в«Москвитянине» надруковано оповідання-казку «Коваль Захарко» (підписанокриптонімом П.К). Питання авторства не викликає сумнівів – характерною є манераоповіді, місце дії. До того ж згадка про коваля Захарка є у повісті «Огненнийзмій».
Саме ці чотиритвори і належать до ранньої фольклорно-фантастичної прози П.Куліша.
Характернимприйомом для П.Куліша є введення окремих легенд та переказів у художню тканинутворів нефантастичних. Наприклад, у написаному 1842 р. романі «МихайлоЧарнишенко», який вийшов у світ 1843 р., вміщено колоритні народні оповіданняпро чортову повитуху, а також використано мотив сили батьківського прокляття,характерний для фольклорної фантастичної прози та дум. У повісті «АлексейОднорог» письменник використовує топонімічну вставну легенду про кручу надгирлом Ольжиного тору. Особливе сюжетотворче значення має і легенда прозолоторогих турів та князя мисливця, яка є кульмінаційним моментомоповідання-ідилії «Орися». П.Куліш написав також дві казки: «Циган» та «Півпівника», у яких фантастичного елемента нема.
Крім цього, Кулішнаписав такі оповідання, як «Орися», «Дівоче серце», «Гордовита пара». Також ізпрозових творів варто відзначити такі його гумористичні оповідання, як «Циган»,«Сива кобила», «Пан мурло», « Малоросійські анекдоти», історичні оповідання«Мартин Гак», «Брати», «Січові гості», роман «Михайло Чарнишенко, або Малоросія80 літ назад» та інші.
Дуже прихильноставився Куліш до досвіду світової літератури і культури, нерідко переносячи наукраїнський ґрунт принципи сюжетної побудови «Одіссей» Гомера, роману В.Скотта«Уеверлі, або шістдесят років тому.» Особливо виразно поетика історичногороману В.Скотта проглядається в соціально – історичному романі «Чорна рада». Уцій «Хроніці 1663 року» Куліш відтворив відомі історичні події, які відбувалисяу Ніжині 1663 року.
На думку А. Б.Гуляка, найвизначнішим художнім твором письменника, що знаменував собоюпіднесення української прози на новий, вищий рівень, є «Чорна рада» –історичнийроман – хроніка в канонічному розумінні жанру і новаторський – у художньому[12].
Я. І. Дзира увступі підготовленого ним видання «Літопис Самовидця» стверджує, що романКуліша ґрунтується на одній з найвидатніших історико-літературних пам'яток іводночас на найдостовірнішому історичному джерелі XVII ст. – «ЛітописіСамовидця»[13], про що й сам признавсяв епілозі. Листування його з О. Бодянським, Я. Головацьким, О.Кістяківським, М.Костомаровим, російським істориком М. Погодіним, власником рукопису СамійлаВеличка, свідчить, що молодий дослідник розшукав списки літописів, переписувавїх, популяризував опубліковані видання, зокрема й «Літопис Самовидця», дав йомуназву, навіть допоміг виявити його автора, а ним, як згодом підтвердилидослідники, був генеральний підскарбій, стародубський священик РоманРакушка-Романовський. (1622 — 1702 рр.).
У 1928 роцінайавторитетніший дослідник літопису Граб'янки М.Зеров аргументовано довів, щопрототипом одного з головних героїв «Чорної ради» полковника Івана Шрамапослужив козацький полковник Іван Попович, зображений Р. Ракушкою-Романовським.
Про те, що сюжет«Чорної ради» запозичено з «літопису Самовидця», у 20-30-х роках, коли вперше вУкраїні з'явилося вісім видань роману, не забували нагадати й літературознавціМ.Драй-Хмара, С.Єфремов, Є.Кирилюк, В.Петров, М.Петровський та інші. Творчість П.Куліша, його громадська,культурницька, видавнича діяльність високо оцінена літературознавством. Іван Франко у праці «МихайлоГрабовський, його критичні листи і політична поезія», розглядаючи творчудіяльність П.Куліша, зупинився на її значення в українській літературі івизначив, що письменник є корифеєм української літератури, фундаторомнаціональної свідомості.[14]
М. Жулинський,досліджуючи життєвий і творчий шлях П.Куліша, у праці «Із забуття – вбезсмертя», розкрив аспект значення внутрішнього світу письменника, його думкипро людське серце, про місце людини на землі, що на нашу думку, дає можливістькраще зрозуміти підґрунтя творів письменника.[15]
На думку ЯценкаМ.П., творчість П.Куліша становить інтерес із точки зору використання образуавтора – оповідача.[16]
МонографіяД.Дорошенко «Пантелеймон Куліш» складається з двох основних частин. В першійподається огляд життя і діяльності П. Куліша. У свою чергу, цю частину поділенона п'ять розділів, відповідно виділеним періодам життя П.Куліша. В другійчастині Д.Дорошенко подає «Огляд важніших літературних і наукових творівП.Куліша». Цю частину поділено на десять, розділів, кожен з яких присвяченоокремим ділянкам творчості П.Куліша. Так, перед читачем постає поет-лірик іпоет-епік, драматург, повістяр, критик, історик, публіцист, етнограф,перекладач Біблії та європейських класиків. Окрему увагу дослідником приділено ґенезіпоглядів П.Куліша на українську історію, культуру та окремих українськихдіячів. Наукова цінність полягає праці, що монографія повно висвітлила тему іна свій час була одинокою в українській науковій літературі, що повністюобіймала життя та діяльність П.Куліша.[17]
Аналіз роману«Чорна рада» зроблений Миколою Зеровим у статті «Куліш: «Чорна рада», дедетально розкриває нам зміст назви цього роману, дає огляд реальних історичнихподій, на основі яких був написаний роман, тим самим дає можливість краще зрозумітиперетворення цих подій у роману П. Куліша «Чорна рада».[18]
Найдовершенішимпрозовим твором П.Куліша, класичним здобутком української літератури єісторичний роман «Чорна рада. Хроніка 1663 року», як правильно вважає Є.Нахлік, і доводить це у монографії «Пантелеймон Куліш: особистість, письменник,мислитель».[19]
У статті«Концепція української духовності у творчості П.Куліша» виданої у збірникустатей і доповідей Всеукраїнської науково-практичної конференції, в контекстізагальноєвропейських літературних традицій розглядаються основні тенденціїмистецької еволюції письменника, починаючи від ранніх оповідань і закінчуючитворами останніх десятиліть. Визначаються чинники, що сприяли активномувикористанню у творчості Куліша форм та образної системи англійських митців:В.Шекспіра, Дж.Байрона, В.Скотта, Ч.Діккенса.[20]
Стаття «Концепція«природної людини» Ж.-Ж.Руссо і «хуторська філософія» П.Куліша» розкриваєлітературні зв’язки філософії романтизму Куліша, його бачення «природноїлюдини», в співставленні з філософією Руссо.[21]
В статті«Пантелеймон Куліш» навчального посібника «Історія української літератури XIXстоліття» за редакцією академіка М. Г. Жулинського розглянуто літературнийпроцес в Україні 60-90-х років XIX ст. Проаналізовано розвиток реалістичних інатуралістичних тенденцій, особливо виокремлено літературний портрет П. Куліша.[22]
В вступній статтіМиколи Жулинського «У праці каторжній, в трагічній самоті (Пантелеймон Куліш)»,що поміщена в книзі П. Куліш «Твори» (видання 1989 р.) подано основнібіографічні моменти життя письменника, а також головну увагу приділено відображеннюсвітогляду та життєвого шляху П. Куліша в його поетичній творчості.[23]
О.Гончар в статті «Роман «Чорна рада» П. Куліша» оцінює Пантелеймона Куліша якодного з найактивніших діячів українського суспільно-культурного руху 40-90-хроків XIX ст. Автором осмислюється постать П.Куліша як автора першогоукраїнського роману, він аналізує вклад Куліша в розбудову української культурий літератури, в утвердження загальнолюдських гуманістичних цінностей.[24]
Із публікаційостанніх років треба виділити статтю Ігоря Сюндюкова «Український бунт Чорнарада 1663 року як зловісний «апофеоз» Руїни». Тут автор аналізує історичне тлороману П. Куліша, зв’язок подій роману із реальними історичними подіями. І.Сюндюков не шукає прямих аналогій і з сучасністю, хоча певні паралелі наведені.Доречно йдеться в статті і про загальні моральні цінності, які хотів донести донас П. Куліш.[25]
Також цікавою єаналітична стаття Кравченко В.О. «Пантелеймон Куліш – автор першогоукраїнського історичного роману», у якій осмислюється постать П.Куліша якавтора першого українського роману, співставляються думки відомихлітературознавців про внесок письменника в розбудову жанру. Вказано тут і нановаторство проблематики твору.[26]
На сучасномуетапі українського літературознавства учені все частіше звертаються до вивченнятворчої спадщини П. Куліша, осмислення його ролі в розвитку національноїлітератури. Протягом останнього десятиліття визначено головні напрямки вивченнятворчості письменника: системний об’єктивний аналіз творчості, критичнийперегляд доробку науковців попередніх років, новітня інтерпретація художніхтворів, осмислення й актуалізація історіософських поглядів Куліша, введення внауковий обіг нових текстів (художніх, епістолярних, мемуарних), накопичення,верифікація та систематизація фактографічного матеріалу. Оскільки в радянськічаси творчість письменника не вивчалася, то цілком зрозумілим стає великийінтерес до неї, який з’явився з часів незалежності України. Оскільки щезалишилися не вивченими деякі аспекти і теми, пов’язані із постаттюписьменника, то тема дипломної роботи є актуальною.
Мета роботи – розкрити ідейний зміст,проблематику, образи роману «Чорна рада» П.Куліша, головну увагу зосередити навідображенні української нації, на рисах менталітету українців, що виявляютьсяу творі.
Поставлена метаобумовила вирішення ряду взаємопов'язаних завдань:
· проаналізуватипроблематику роману під кутом зору досліджуваної проблеми та історіософіїписьменника;
· проаналізуватиособливості осмислення проблем національної історії у романі «Чорна рада»;
· датихарактеристику черні та образів персонажів твору «Чорна рада», як носіїв українськогоменталітету.
Об'єкт дослідження – текст роману«Чорна рада» П.Куліша
Предмет дослідження – проблемаукраїнської нації означеного твору.
Джерельноюбазою длянаписання цієї дипломної роботи послужили: художні тексти – проза П.Куліша,науково – критична література про письменника, а також науково – теоретичніпраці, пов’язані з розвитком романтизму в українській літературі тахарактеристикою українського менталітету.
Методидослідження.Відповідно до поставлених завдань у дослідженні використано: системного,описового методів, методу аналізу художнього тексту, а також прийоми образногота ідейно-естетичного аналізу творів письменника.
Розділ 1. Проблематика роману П. Куліша «Чорна рада»
Пантелеймон Кулішбув яскравим представником української інтелігенції, могутні зусилля якогоспрямовувалися на піднесення самосвідомості та національної гідності народузбагачення його культури і науки, утвердження життєздатності і праваукраїнської мови засобами культурницького поступу, був Пантелеймон Куліш. Своюмісію П. Куліш вбачав у тому, щоб підняти українську націю із духовногозанепаду і виховати українську людину. Саме духовністю й одухотвореністю,гарячковим пошуком істини позначений життєвий і творчий шлях письменника.
Саме П. Куліш якприхильник державності вперше в українській літературі пов'язує ідею України зкультуротворчими процесами, пояснюючи це тим, що без розбудування національноїкультури неможливо виробити елементарні форми державності. Звідси йогопослідовна подвижницька культурно-просвітня діяльність, постійний компроміс ізсамодержавством, пошуки легальних форм у справі розвитку українського слова,спроби об'єднатися навколо ідеї культурної цивілізації українського народу.
Отже, ідеяУкраїни й культури, передусім національної, стають метою і засобомписьменницької діяльності, а минуле України – домінантним зосередженням йоготворчих та наукових інтересів і зусиль, зумовлюючи цим україноцентричнуспрямованість основної частки письменницької і наукової діяльності, проблематикитворчості, яка залишається й досі актуальною. Зокрема, тема України, її минуле,сучасне, прийдешнє, шляхи оновлення – ці грані ніколи не залишали П. Кулішабайдужим[27].
Появі «Чорноїради», цієї енциклопедії національного буття, передувало глибинне дослідженнякозацьких літописів XVII — XVIII ст.
Орієнтація наУкраїну – це не примха тогочасної моди, а внутрішня, душевна потреба літератораі вченого, що зумовлюється впливом як суб'єктивних, так і об'єктивних факторів,які з часом набувають ідейно-теоретичного рівня.
Історія ілітература – це нерозривні сфери людського буття і мислення. Словесниймистецький твір репрезентує зсередини складні суспільно-політичні процеси,історичні факти через окремі людські долі у художньому світлі.
Але перш ніжпочати аналізувати роман П. Куліша, звернемося до історії, для того, щоб булозрозумілою історична тканина твору та пов’язані з нею реальні факти.
Руїна. Періоднаціонального «самогубства» України. Період братовбивчих війн нескінчених зрад,суспільного розбрату та марнотрацтва усього, що було досягнуто за довгої та тяжкоїборотьби під час повстання 1648 р та Визвольної війни українського народу під проводомБ. Хмельницького. Деякі історики вважають, що саме в цей період своєї iсторiї Українаяк держава втратила свою останню можливість об’єднати Право- та Лiвобережжя водну сильну полiтично, культурно та економiчно незалежну країну Європи.
Ситуація за якої розпочаласьдоба руїни була додатково ускладнена суперництвом за гетьманство, що розпочалосьпісля смерті Б.Хмельницького. Нестійкість становища гетьманів доби Руїни примушувалаїх йти на політичні компроміси із вимушеними союзниками.
З часом усімдемократичним здобуткам з’явилась загроза з боку української знаті та реєстровоїстаршини, які хоч і боролися за соціальну рівність, та втрачати власні привілеїне хотіли. Створення суспільства рівноправних людей автоматично знищило знать. Врозумінні цих людей вся боротьба українського народу зводилась до заміни правлячогоелементу з вигнаної польської шляхти на українську знать. Займаючи високі пости,маючи великий військовий та політичний досвід, багатство та високе положення в суспільствівони використовували своє становище для зміцнення свого впливу та матеріальногодостатку. Державні посади починають передаватись спадково. Як вихідці з старшини,гетьмани сприяли зосередженню влади в її руках, спираючись на її підтримку. Такийстан речей задовольняв й іншу впливову силу – українську православну церкву, якійбуло надано широкі права, а також щедра законодавча та матеріальна підтримка.
Але поступово починаютьз’являтися перші спроби позбавлення селян та простого козацтва вольностей, здобутихв боротьбі 1648 року. Нерідко відповідь була ворожою і досить агресивною. Прірваміж правлячою верхівкою та простим народом стає все більшою та більшою.
Таким чином, основнимипричинами виникнення Руїни можна назвати внутрішні протиріччя між елітарними таегалітарними напрямами в розвитку української держави, неготовність типових представниківправлячої знаті до створення суспільства, яке б базувалось на демократичних засадах.[28]
Після смерті Б.Хмельницького і відмови від гетьманства його сина, у 1657 року обрано наказним гетьманом,а згодом на Генеральній Раді, за участю, крім козаків ще й міщан та духовенства,26 серпня 1659 року у Корсуні затверджено гетьманом усієї України генерального писаряГенеральної військової канцелярії Війська Запорозького Івана Виговського.
В своїй внутрішнійполітиці Виговський спирався насамперед на старшину, намагався зміцнити її положенняв державі, наділяв її значними маєтностями тощо. 1657 року було оформлено договірзі Швецією, яка визнала незалежність України та її кордони до Вісли. Від Литви приєднаноБерестейське та Новгородське воєводства. Поновлено союз з Кримом та Туреччиною.Загальний зовнішній політичний курс був спрямований на створення незалежного українськогокнязівства. Та цьому сильно заважало ставлення Москви, якій не подобалась все більшзростаюча політична незалежність України. Саме як противагою московським впливамв країні Виговський зміцнює та використовує зв'язки з Польщею. Та вже давно домагаласяповернення України, обіцяючи широкі права та автономію. Такі вимушені кроки Виговськогорозуміють як козацькі верхи та знать, так і духовенство. Але такі політичні заграваннястаршини з польською шляхтою сильно підривають довіру простого народу, в пам’ятіякого ще не зажили болючі рани польського панування.
Досить сильну опозиціювиявили запорожці, ображені за їх ігнорування в прийнятті досить важливих рішень,але насамперед за те, що їх не запросили на вибори гетьмана. До Москви почали надходитидоноси кошового отамана Якова Барабаша та Полтавського полковника Мартина Пушкаря,який мав амбітні плани самому стати гетьманом. В цих доносах Виговськогозвинувачували в пропольських симпатіях та в намірах «продати» Україну Польщі. Навимогу Москви було скликано нову Генеральну Раду в місті Переяславі в надії, щовона провалить Виговського. Як представник царської корони на Раді присутній бувбоярин Богдан Матвійович Хітрово. Та незважаючи на всі заходи з боку Москви, Виговськогобуло обрано одноголосно. Як компенсацію Москва отримала згоду на збільшення воєводствв Ніжині, Переяславі та Чернігов. Відразу після закінчення Ради боярин Хітрово направляєтьсядо Полтави та намовляє Пушкаря підняти проти Виговського повстання.
У кінці 1657 рокутой збирає 20 тисяч рядових запорожців та 20 тисяч «гультяїв», наймитів. Під Полтавоювін розбиває полки Сербіна та Богуна. Та в червні 1658 року гетьманська армія Виговськогопід тією ж таки Полтавою розгромила повстанську армію. Загинуло 15 тисяч повстанців,а з ними й М. Пушкар. Барабаша пізніше схоплено та страчено[29].
В загальному жплані на Україні посилювалась боротьба різних груп населення: старшина, яку лякавцарський абсолютизм, все більше схилялась до Польщі, а – селяни та міщани до союзуз Польщею відносились напрочуд ворожо: їх лякали панщина, панський гніт, релігійніутиски тощо. Та неминучість розриву з Москвою була очевидна.
Врешті українськіта польські дипломати досягають компромісного рішення. 16 вересня 1658 року у містіГадяч І. Виговський укладає з Польщею союзний договір, відомого як Гадяцький трактат.Суть Гадяцького договору, автором якого головним чином був Ю.Немирич, була така:три держави, а саме Польща, Литва та Україна створюють федерацію рівноправних держав,до якої може приєднатися Москва. До України з назвою «Велике Князівство Руське»входять три воєводства: Київське, Чернігівське та Брацлавське. Україні надаєтьсяширока автономія. Законодавча влада належить Національним Зборам, а виконавча –гетьманові, якого українське населення обирає «доживотно», і якого затверджує король.Князівство Руське має власну монету, скарбницю, суд та армію – 30 тисяч козаківта 10 тисяч найманого війська. Гарантувалось збереження традиційних прав козацтва.Щороку за рекомендацією гетьмана сотня козаків приймалась до шляхетського стану.Польські війська не мають права переходити кордон без запрошення гетьмана, а якщопереходять то вступають під його команду. В Україні скасовується унія. Обидві релігії– римо-католицька та православна – визнаються рівноправними. Засновуються два університети,колегії, школи, друкарні.
Але все це так і залишилосьтільки на папері. Ще до свого підписання в 1659 році він викликав війну з Москвою.Виговський звертається до європейських дворів з маніфестом, в якому Москву обвинуваченов порушені Переяславського договору: в захопленні Литви, завойованої українськимисилами, у Віленському договорі з Польщею, в підтримці повстання проти гетьмана тощо.Майже 150 тисячна московська армія під командуванням князя Трубецького та Ромодановськогоокуповує Україну. Виговський за допомогою союзників – татар, поляків та німців 28-29червня під Конотопом завдає війську московитів нищівної поразки. Гине цвіт московськогобоярства, татари захоплюють в полон та страчують князя Пожарського. Москву охоплюєпаніка, цар збирається тікати до Ярославля. Проте Виговський не зміг продовжувативійну. Починаються повстання: Гадяч, Ромен та Лохвиці підтримують Москву. Ніжинськийпротопоп Максим Филимонович та Ічнівський Семен Адамович висилають Трубецькому доносина Виговського. Проти гетьмана виступають старі полковники: Золотаренко, Сомко,Ціцюра. За час зворушень гине близько 3 тисяч українців. В жовтні 1659 року ІванВиговський скликає в Германівці Генеральну Раду і складає перед нею булаву.
Можна сказати, щоза часів гетьманування Івана Виговського Україна мала найбільшу у свій час можливістьстати країною вільною та політично незалежною. І хоч деякі історики досить негативнооцінюють його діяльність, називаючи його гетьманом старшини, а не усього народуВиговський все ж таки залишив яскравий слід в історії України як видатний дипломатта взагалі один з найбільш освічених державних діячів України. Всередині країнипевні політичні сили так і не досягли одностайності в поглядах на майбутнє України,часом переслідуючи свої власні, але не завжди правильні цілі. Тай не треба забувати,що з усіх боків молоду козацьку державу оточували країни – хижаки, які й уявитине могли Україну вільною та для яких саме існування під боком сильної та незалежноїдержави вже становило загрозу.[30]
Як стверджуютьавтори літературознавчого словника-довідника, «роман історичний – побудованийна історичному сюжеті, відтворює у художній формі якусь епоху, певний періодісторії». У ньому «історична правда поєднується з правдою художньою, історичнийфакт – з художнім вимислом, справжні історичні особи – з особами вигаданими,вимисел уміщений в межі зображуваної епохи»[31].
Що ж стосуєтьсяроману П. Куліша «Чорна рада», то, насамперед, треба зауважити, що сутністюісторичного твору є художньо-естетичні осмислення історичного факту, йогобелетризація, тобто, взаємодія художньої та історичної інформацій. Історичнаінформація (наукова правда) як система певних історичних факторів уводитьсяавтором у тканину художнього твору і відображається у світі індивідуальниххудожньо-естетичних поглядів. Важливим при цьому є історичне знання як складникавторського мислення, оскільки письменник вільно оперує фактами, добре знаєдокументи, прагне переосмислити історію на художньому рівні. Ці фактиспричинюють цілу низку питань, пов’язаних з потрактуванням художніх текстівісторичної тематики.
Здобутком Кулішаяк першого українського романіста є структура твору. Куліш домігсяпослідовного, логічного розгортання сюжету. Якщо мають місце такі докладніописи, як зображення Хмарища, хутора Гвинтовки чи прощання запорожців зісвітом, то це спосіб введення нових персонажів до твору, а не етнографічніекскурси. Письменник визначив ідейний центр твору, навколо якого зосереджувавосновні лінії,— рада 1663 p., де розв'язується основний конфлікт. Цекульмінація. Проте зіткнення двох ворожих сторін готується вже з першогорозділу всім розвитком сюжету.
Цілеспрямованорозвивається основна сюжетна лінія — показ чвар в Україні за гетьманську булавупісля смерті Б. Хмельницького, збагачення старшини, соціальні суперечності міжбагатою верхівкою і незаможними шарами українського суспільства, що йпризводить до драматичного конфлікту.
Хоча сюжетналінія роману жодного разу не сягає легендарних Дніпрових порогів і автор невводить читача на територію Січі, її образ присутній у романі: він — у спогадахстарих січовиків, у діалогах козаків за столом чи в дорозі, увідступах-роздумах самого автора. «Запорожжя споконвіку було серцемукраїнським, на Запорожжі воля ніколи не вмирала, давні звичаї ніколи незабувались, козацькі предковічні пісні до посліду днів не замовкали, і було теЗапорожжє, як у горні… Як вода в Чорному морі не переведеться, поки світсонця, так і в Січі до віку вічного не переведуться лицарі. З усього світузлітаються вони туди, як орли на недоступну скелю» (с. 46).
Повне розуміннятаких текстів – справа непроста. Інформативність її не обмежуються фактами, щолягли в основу твору. Вони не просто взяті із життя, а відібрані з безконечногопотоку життєвих явищ. Критерії цього відбору зумовлені соціальними іполітичними реаліями суспільства, в якому живе автор, тенденціями суспільногорозвитку, взаємодією течій і напрямків у літературі та мистецтві, можливостямидоступу до джерел інформації, освітньо-культурним рівнем, світоглядом і навітьособливостями вдачі письменника. Усі ці фактори формують авторську концепцію –те, заради чого написано твір.
Специфічнітруднощі пов’язані ще й з тим, що у текстах переплітаються суспільні тенденціїзмалювання доби, ідейні віяння часу написання твору, переконання автора, атакож проблеми сучасності, спроектовані на особистість читача. Характернийприклад – трактування подій періоду Руїни у творі П.Куліша «Чорна рада» (XIXст.).
В історичнихпоглядах П.Куліша проглядається виразна тенденція до злиття«вальтерскоттівського» (історіографічного) і «гоголівського»(фольклорно-поетичного) типів художнього історизму, що означало не простоконкретно історичний підхід до аналізу фактів історії, а й естетичне осмисленняі концептуальний їх виклад у тісному поєднанні з творчою фантазією автора увідтворенні історичного духу, колориту.
ПантелеймонаКуліша цікавили не тільки справжні, конкретні історичні події і факти, а,головним чином, відображення і спосіб їх відтворення в народнопоетичнійтворчості, в свідомості народу.[32]
В епохуромантизму, що був також своєрідною відповіддю на прискорення попередньогосуспільного розвитку, ломку старих феодальних порядків, народ як головнийсуб'єкт історичного життя з усім притаманним йому комплексом уявлень, звичаїв,культури і мови опиняється в центрі всіх форм суспільної свідомості, стаєголовною рушійною силою і таким же аргументом у боротьбі пригноблених націй засамостійне існування. Саме на цьому тлі й відбувається процес поєднання втворчості П.Куліша історії, етнографії, фольклористики, літератури ізсуспільно-політичною концепцією вільного розвитку етносу[33].
За свідченнямсамого П.Куліша, саме збірники українських народних пісень М.Максимовичапробудили в ньому справжнє синівське почуття до України, зумовили зовсім новийнапрям у його діяльності, надихнули на працю: збирати, вивчатифольклорно-етнографічні матеріали з метою не дати їм загинути в історичнійпам'яті народу, донести до широкого загалу забуту славу діянь дідів і прадідівнаших.
Безпосереднєзнайомство П.Куліша з українським побутом і народною творчістю, різніматеріали, зібрані ним, послужили джерелом його творчої праці. В критичнійлітературі неодноразово висловлювалась думка про те, ніби звернення П.Куліша доісторії України, її побуту пояснювалось виключно відгуком на той інтерес до фольклорнихй етнографічних матеріалів, який панував у той час у літературних і суспільнихколах. Таке пояснення є слушним тільки частково.
Ґрунтовнеознайомлення П.Куліша з тогочасними історіографічними джерелами («ІсторіяРусів», «Історія Малої Росії» Д. Бантиш-Каменського, «Літописне повіствуванняпро Малу Росію» О. Рігельмана, географічний опис Чернігівського намісництваО.Шафонського) переконало письменника в тому, що історичні джерела порівняно знароднопоетичною творчістю є надто однобічними, черствими і прозаїчними.Інтерес П.Куліша до історії розвивався в дусі того фольклорного романтизму,цінність для якого мали не стільки достовірні історичні деталі й події в їхсоціально-політичній сутності, скільки самий «дух» епохи, народний погляд наподії, народна психологія. Мандруючи по селах, юний Куліш з душевнимхвилюванням натрапляв у спогадах сучасників на релікти й пояснення життяминулих поколінь.
«Тут етнографіязливалась для мене в одну науку з історією, а історія розвінчувалась у своїхетнографічних наслідках, – писав Куліш. – Наші кабінетні люди, повторюючи одиндругого, кажуть, що в Малоросії не зосталось майже ніяких пам'яток старовини, тасам народ – такий пам'ятник свого минулого життя, котре краще будь-якого творумистецтва вводить нас у пізнання того, як він існував до теперішнього моменту.Потрібно тільки вдивитися в моральний його образ, котрого розсіяні риси збираєі пояснює для нас етнографія.»[34]
Пильну увагуП.Куліша привертали до себе не самі по собі фольклор та етнографія. Йогонайбільше цікавило народне життя: «Легенди про історичні особи і події,уникаючи точних дат і фактів, – писав він, – тим не менше цікаві дляісторика-етнографа, як щире вираження способу думок народу і погляду його насвою власну історію. Не взявши до уваги того й іншого, ми не проникнемо внайтаємничіші причини історичних явищ в Малоросії і, відтворюючи подіїнародного життя, будемо, так би мовити, ковзатися по поверхні. Кожний, хто хочскільки-небудь знайомий з історією Південно-Руського племені, згодиться, щозаписані мною легенди і повір'я в багатьох місцях більше чи менше суперечатьтим поняттям про тутешній народ, котрі він склав у своїй голові (свідомості) затворами літописців і істориків.»[35]
Чим глибше вивчавП.Куліш історичні джерела, тим відчутніше й наполегливіше його думка зверталасьдо народу, його побуту, поезії. Деякі історичні джерела засвідчували, що народмовби стоїть осторонь своєї історії, дивиться на неї, як на щось, «щовідбувається поза ним.»
Становленнютакого типу історизму П.Куліша (зокрема, теорії «споконвічного демократизму»),крім уважного вивчення самих фактів історії України, сприяло також знайомство зідеями німецької філософії другої половини XVIII – початку XIX століття,передусім, з філософською концепцією Г.Е.Лессінга, Й.Гердера, Е.Канта,Й.Г.Фіхте: «Для Лессінга, –писав Е.Л. Радлов, – історія була вихованням людствачерез одкровення; Гердер бачив в історії природний процес, в якому у рядінародів і у зміні часів здійснюється ідея людства; Кант дивився на історію якна боротьбу злого і доброго начал, боротьбу, в якій добре начало повинноперемогти; Фіхте бачив в історії боротьбу віри і знання, боротьбу, яка визначаєформи політичного і суспільного ладу.»[36]
Наведені думкипевною мірою узгоджуються з історичним мисленням П.Куліша, його концепцієюУкраїни. Прагнучи науково осмислити історичну роль народних мас в історії,П.Куліш насамперед ставив питання про автентичність і достовірність історичнихджерел: у них не повинно бути суб'єктивного тлумачення подій. Джерелом, якенайбільше засвідчує ідентичність, П.Куліш вважав словесну народну творчість.Народні пісні постають як літопис минулих подій, а картини народного побуту,внутрішньої історії подають неповторне уявлення народу про самого себе інавколишнє середовище, становлячи чи не найповажніший предмет філософськогодослідження. З об'єкта історичного дослідження народна поезія перетворюється наоб'єкт народознавства. В цьому плані з найбільших авторитетів для П.Куліша бувй Г. Гердер.
Прекрасноволодіючи різноманітним етнографічним матеріалом і добре знаючи історію свогонароду, П.Куліш не прагне до точного етнографічного опису, археологічногонагромадження деталей, найголовніше для нього – створити єдину художню картину,вражаючими образами примусити читача відчути історичну атмосферу, в якій жили ізмагались наші предки. Життя народу письменник змальовує з любов'ю, захопленнямі співчуттям.
Створення в 40-хроках ХІХ ст. історичного роману «Чорна рада» було значною подією в історіїукраїнської літератури. Цей твір засвідчив, що український народ має свою давнюі гідну пошани історію, велику культуру.
Події, змальованів тексті, відбуваються в скорому часі після возз’єднання України з Росією. НаУкраїні розгортається складна політична боротьба за владу, що призводить доЧорної ради в Ніжині 1663 року, на якій було скинуто наказного гетьмана Сомка,а замість нього обрано Івана Брюховецького. У раді, крім козацької старшини,брали участь запорожці, селяни, міщани («чернь») – тому її названо чорною.
Українськаісторія є трагічно багатою на численні приклади громадянських конфліктів,кривавих міжусобиць, пошуків «внутрішнього ворога», коли суспільство ділили на«своїх» і «чужих», еліту, що має дане Богом право керувати, та «голодранців».Наслідки таких розколів української громади завжди були воістину страшні.Руйнувалися підвалини державності, не в останню чергу внаслідок безмежногосоціального розшарування, витоптувалися крихкі паростки громадянськогосуспільства, катастрофічно знижувалась «вартість» людського життя.
Саме ці думкиКуліш розкриває у 14 та 15 розділах «Чорної ради», де через літературні образигетьманів, старшин, а також запорожців розповідає події, які відбулися уНіжині, на зловісній Чорній раді.[37]
Події, щовідбулися в середині червня 1663 року в Ніжині на Чернігівщині, мають бути йпредметом уважного вивчення нових поколінь українців, що цікавляться своєюісторією та відчувають себе громадянами своєї Вітчизни, і виключно актуальнимморальним уроком. У ті дні там була скликана знаменита Чорна рада, зауважимо,рада виборна: метою її було обрати нового постійного гетьмана ЛівобережноїУкраїни з двох реальних претендентів на цю посаду: Якима Сомка та ІванаБрюховецького, за участю представників десятків тисяч «чорного», незаможноголюду — селян, міщан, бідних козаків та іншої «голоти». Активними дійовимиособами цієї історичної драми були, звичайно ж, і провідники козацької старшинина чолі з тим же Якимом Сомком, котрий був тоді «наказним» (тобто виконуючимобов’язки) гетьманом, і маси запорозького низового козацтва, і, нарешті, посолмосковського царя Олексія Михайловича, царський окольничий князь Гагін ізчималим загоном війська. Подивимось, як відбувалися вибори в Ніжині, результатияких ще більше загострили суспільну кризу доби Руїни та визначили майбутнійрозвиток подій в Україні.
Отже, яким жебуло історичне тло драми, що розігралась у Ніжині в червні 1663 року. Як ми вжезазначали вище, невдовзі після смерті гетьмана Богдана Хмельницького (1657 рік)в Україні розпочалась складна політична боротьба за владу (за посаду гетьманапослідовно змагались Іван Виговський, Юрій Хмельницький, Павло Тетеря, ЯкимСомко, Іван Брюховецький, згодом — Петро Дорошенко). Але варто мати на увазі,що, окрім політичної «складової» (боротьба точилася між прихильниками«західної», тобто пропольської, та промосковської орієнтації; трагічно малобуло поборників орієнтації проукраїнської), катастрофічні події Руїни мали ще йскладову соціальну. Увесь час поглиблювалась прірва між заможними козаками (яксказав Куліш: «тяжко грошовитими», або кармазинниками, і основною масою народу(селянство, міщанство, незаможне козацтво). Ці люди пам’ятали про обіцянкиХмельницького дати не тільки національну та духовно-релігійну свободу, але й землю,й волю. А реально кількісно невеликий прошарок козацької старшини, зосередившиу своїх руках політичну владу й майже всю власність, виконувати оці обіцянкизовсім не збирався. Це багато в чому й пояснює перебіг подальших подій.[38]
Важливе місце вромані відведено показу бідноти — селянства, міщан, козацької голоти. Зрештою,саме ці верстви суспільства, «чернь», і визначають наслідки чорної ради —обрання гетьманом Івана Брюховецького. Біднота в романі виступає загальноюмасою, хоч і активно діючою. Її представники показані тільки як епізодичніперсонажі, вони не індивідуалізовані. Проте з окремих сцен, епізодів, з того,як змальовує П. Куліш їхню поведінку, дії, їхні розмови, виступає узагальненийобраз народу як «черні», не здатної усвідомити загальнонародні інтереси,готової до стихійного бунту, грабіжництва, нерозумних вчинків.
Ось як описуєКуліш народ, що зібрався на раду: «Виїхали на узлiссє, аж людська юрма усе полевкрила, а найбiльш чернь мужики. Мужики ж i мiщане валять купами, а козацтвойде лавою пiд мiсто. А пiд мiстом розiп'ято царський намет i московське вiйськоз боярами стало. З правого боку суне з своєю стороною Брюховецький, а з лiвогоСомкове вiйсько виступає. Тiлько ж за тими купами люду мало що можна було йрозгледiти. Хiба по корогвах можна було розпiзнати, де запорожцi, а дегородовi. У запорожцiв на бiлих корогвах тiлько червонi хрести, а в городовихорли i всяке мальованнє з золотом. Гомiн чинивсь по полю скрiзь такий, мовпiдступає орда. Одно конем їде, друге пiхом; той у кармазинах, а тiї в личакахта в семрягах. Поперед себе звелiв Гвинтовка їхати чотирьом козакам, а то б iне протовпивсь до намету…»[39](с. 127).
У 1660 – 1661роках став явним процес руйнування раніше єдиної та централізованоїгетьманської влади. Правобережна Україна визнала своїм гетьманом Павла Тетерю(цей регіон загалом залишався сферою впливу Польщі), а за посаду гетьманаЛівобережної України розпочалася запекла боротьба. Наказним гетьманом став ЯкимСомко, родич Богдана Хмельницького (брат його дружини), представник«статечної», найбільш заможної частини козацтва. В політичному плані Сомко (якй інший «претендент на булаву», ніжинський полковник Василь Золотаренко),безперечно, орієнтувався на Росію, проте водночас був і прихильником широкоїавтономії України. Але не це відіграло фатальну роль у долі цих двох яскравихпредставників тодішньої козацької верхівки. Згубним і для їхньої кар’єри, і дляжиття стало інше, а саме — становий егоїзм.
А козацька голотарозуміла свободу по-своєму. Ось як викладає свій погляд на волю, рівність тасправедливість неназваний старий козак з «Чорної ради»: «Горе, що старожитнікозаки, що з предку-віку козаками бували, військовій черні позавиділи, несхотіли ділитись рівно… Прийде, було, полковник або військовий старшина догетьмана: «Благослови, пане гетьмане, зайняти займанщину!» — та й займає,скільки оком закине, степу, гаїв, сіножатей, рибних озер, і вже це його родоваземля… Отак-то, братці, отак-то, діти, тії багатирі, тії дуки-срібляники зголоти розплодились! У Хмельниччину рідко який шляхтич зачепивсь на Україні,приставши у козацтво, а тепер їх не перелічиш!» (с. 78).
Нажаль імужицький прошарок змальований у Куліша не світлого боку, багато хто, підрозбрат та шум, мріє собі нагребти побільше добра, між народом точаться розмовипро те, що запорожці добро панське на всіх будуть ділити:
« – Ну, вже,брате, – каже інший, – з порожніми кишенями до жінок не вернемось! А другий,сміючись:
– Заробимолучче, ніж на косовиці! Бач, у яких пани кармазинах, які тиляги пiд золотом тапiд срiблом понадiвали! Аж хрястить! Усе наше буде!
– Та й колокрамних комор руки погріємо! Казали запорожці, що все порівну між миромподілять…» (с. 129).
Чи дивно, що самена такому тлі зійшла зловісна для України «зірка» Івана МартиновичаБрюховецького, колись — особистого охоронця Хмельницького та його слуги, атепер — найпершого «заступника народу», спритного демагога та кар’єриста. Йогогасла, як вони подані у «Чорній раді», дуже прості: «Серце моє болить,дивлячись на ваше убозтво… За батька Хмельницького текли по Вкраїні медовіїріки, люд убиравсь пишно та красно, як мак у городі; а тепер достались ви такимстаршинам та гетьманам, що скоро й шкуру з вас іздеруть. Не знатимете під моєю булавоюжодного козака або козацького старшини над собою паном: усі будемо рівні!» (с.103).
Оцим підступнимполітичним жонглером була людина, зовнішність та одяг якої Куліш описує так:«Чоловічок сей був у короткій старенькій свитині, у полотняних штанях, чоботишкапові попротоптувані — і пучок видно. Хіба по шаблі можна б догадуватися, щовоно щось не просте: щабля аж горіла од золота; да й та на ньому була мов чужа.І постать, і врода в його була зовсім не Гетьманська. Так наче собі чоловікпростенький, тихенький. Ніхто, дивлячись на його, не подумав би, що в сійголові вертиться що-небудь, опріч думки про смачний шматок хліба да затишнухату. Тільки очі були якісь чудні — так і бігають то сюди, то туди і, здається,так усе і чигають ізпідтішка чоловіка». Але юрба простих людей вірить цьомупройдисвіту: «Безумна якась радість у всякого в очах і річах. Усюди знайвикрикують: «Іван Мартинович, батько наш любий!». Прості запорожці вірили, щовони «тепер перші люди в світі. Кажуть, подаровав їм цар усю Україну» (с. 102).
Весною 1663 рокустановище на Лівобережній Україні загострилось до краю. Брюховецький аж ніяк необмежувався популістською агітацією, він постійно й наполегливо апелював доМоскви від імені усіх запорожців, стверджуючи, що козацька рада у Козельці(1662 року), на якій Якима Сомка було обрано наказним гетьманом, є, кажучисучасною мовою, нелегітимною, бо на ній не було представників Запоріжжя. ІМосква прислухалася до нього. Коротше кажучи, цар Олексій Михайлович черезсвого посла Гагіна призначив «окончательную» раду з виборів гетьмана, котра йвідбулась у Ніжині 14—17 червня 1663 року.
На початку ради —а на ній явно переважали селяни, міщани й голота, «оброблені» Брюховецьким! —Сомко спробував, апелюючи до Гагіна (втім, це робили обидві сторони)проголосити себе винятково законним гетьманом: «А кругом радного колеса крик iгомiн такий, мов Чорне море грає. Однак почув Сомко, як закричали йомубрюховцi:
– Положи й тибулаву! Положи бунчук i корогов, переяславський крамарю! Сомко звелiв ударити своїмтимпанникам у срiбнi бубни. Ущухнув трохи галас. Вiн тодi голосом чистим iповажним, мов у золоту трубу, протрубив:
– Не положу!Нехай скажуть менi мої пiдручники (i поглянув гордо на обидва боки). А вас,голодранцiв, я не знаю, звiдки ви втерлись мiж козацьке лицарство!» (с. 130).
У відповідь«брюховці» напали на Сомка зі старшиною, мало не вбили їх, через що ті змушенібули шукати рятунку в стані московського війська. Ось як розказує про ці подіїП. Куліш: «А запорожці схопили Iванця за руки да вже й на стіл саджають, iбулаву й бунчук до рук дають. Зопхнули й князя з думними дяками, як поперлись.
— Гетьман,гетьман Іван Мартинович! — кричать на все горло.
— Діти! — крикнена своїх старий Шрам. — Так отеє ми потерпимо таку наругу! Спихайте Iванця к нечистійматері!
I кинулись купоюдо стола. Січуть, рубають низовцiв, саджають на столець Сомка. А запорожці, якзлiї оси, не боячись нічого, з одними киями да ножаками, лізуть i б'ють Сомковусторону. Вирвали в Сомка бунчук i переломили надвоє, одняли й булаву.
Оглянеться Сомко,аж при йому тiлько зо жменю старшини.
— Ей,- каже ,-годi! Нема тут наших! Старшина гляне, аж кругом самi запорожцi. Iванець,махаючи булавою, кричить:
— Бийте,небожата, крамаря! Шапку червїнцiв пiд добру руку!
Тодi Сомковастаршина бачить, що лихо, скупилась тiсно, плечем поуз плече, да назад донамету. А iншi там же поклали голови. За намегом стояли їх конi. Може б, i тутне влизнули, да московське вiйсько, що прийшло з Гагiним, пропустивши до наметуСомка з старшиною, заступило їх од запорожцiв.» (с. 131).
Але й тут Сомконе знайшов підтримки, його було взято під стражу, вся його дружина здалася уруки людей Брюховецького. В цей момент, відчувши, що все скінчено Сомкоговорить повні жалю слова, в яких розкривається вся страшна сутність того, щочинилося на раді: «Заплакав тодi Сомко, поглянувши на своє товариство.
– Братцi мої, –каже, – милiї! Що вам битись за мою голову, коли погибає Україна! Що вам думатипро мою наругу, коли наругавсь лихий мiй ворог над честю й славою козацькою?Пропадай шабля, пропадай i голова! Прощай, безщасна Україно! – i кинув об землюсвою шаблю.» (с. 135).
Символомдеградації козацької епохи для прозаїка була Велика Руїна. Її зловісність увсіх аспектах метастазне проникнення через роки в нові часи плекалописьменника, тим більше, що він людина енциклопедичних знань, передбачав, щоповстанці або їх онуки самі в майбутньому займуть місця тиранів і в гнобленніне поступляться їм. Ніжинська рада 1663 року стала переломним моментом узанепаді української державності. Вона відобразила критичний період у самійсвідомості народу: «З півгодини ще не знали селяне, що мiж козацтвом робиться.Як же вже рушив Брюховецький з князем до присяги у мiсто, тодi по всьому полючернь загукала:
– Хвала богу!Хвала богу! Наша взяла! Нема тепер нi пана, нi мужика, нема нi вбогих, нiбагатих! Усi поживемо в достатку!
– Що ж, братища?– кажуть iншi. – Рушаймо панським добром дiлитись! Повне мiсто тепер панства.
– Е, ще буде часу мiстi погуляти! – одвiтують другi. – А он козацтво Сомкiв табор грабує. ДурнаСомкова старшина понабирала з собою самих кармазинiв повнi вози.
– Ну, хто кудилюбля! Усюди є об вiщо погрiти руки!» (с. 137).
Через два місяціЯкима Сомка, Василя Золотаренка та інших вождів старшини було страчено післятривалих катувань. Але фатальний розкол України поглибився. Новий гетьманБрюховецький виявився ще ретельнішим, ніж його попередники, провідникомполітики старшини. Він першим із гетьманів особисто побував у Москві (1665 р.),одружився з місцевою бояринею, уклав за хабарі низку кабальних угод, але потімзрадив царя, викликав загальну ненависть і був буквально розтерзаний натовпом уДиканьці на Полтавщині 7 червня 1668 року.
«Гетьмануй наднами хто хоч — чи рицар. чи свинопас — аби ми полковникували. О, неситая жадобастаршиновання! Тепер-то я побачив тебе в вічі. Гнешся ти перед усякою поганню вдугу, аби тільки верховодити над іншими» — ось головна думка автора в цихрозділах, які описують події ради, вкладена в уста Якима Сомка, хочаписьменник, звісно, ідеалізував його. (с. 73).
Але крімісторичних подій та національних ідей, в романі багато інших загальнолюдськихпроблем. «Чорна рада» – роман багатопроблемний. Найважливіші з порушенихпроблем такі:
· рольдержавного діяча (образи Сомка і Брюховецького);
· патріотизмі незалежність держави (образ старого Шрама);
· ставленнявлади до народу (образи кобзаря, Шрама, Сомка, Пугача);
Проблематикапередана через аналіз психіки всіх персонажів, але цікавим є те, що народнамораль останньою іскоркою сумління дає про себе знати навіть таким пропащимлюдям, як Брюховецький, коли він готовий убити Сомка в бою, але щось утримуєйого зарізати безоружного, зв’язаного гетьмана і він шукає найманого вбивцю.Про висоту народної моралі свідчать і ті факти, що сторожі осуджують Кирила,навіть відверто ненавидять, думаючи, що він іде вбивати ув’язненого Сомка, атакож той момент, коли запорожці – «харцизяки» здерли з полоненого Якима ісап’янці, і пояс, і жупан, та не посміли стягнути вишиваної нареченою дорогоїсорочки. Такі, здавалось би, деталі мають велике значення, бо свідчать прободай крихту доброго начала в душі кожного українця.
У романі, яквідомо, діють історичні особи (Іван Брюховецький, Яким Сомко, Павло Тетеря,ніжинський полковник Васюта, згадується також Юрій Хмельницький, Вуяхевич).Проте більше місця відведено персонажам, створеним уявою автора, – Кирило Тур,Пугач, Василь Невольник, Леся, Шрам, Петро Шраменко, Божий Чоловік, Черевань,Мелася Череваниха, Тарас Сурмач, Кирило Тур, Гвинтовка та ін. Саме через їхобрази і характери письменник розкриває в романі перераховані нами проблемироману.
Відображені вромані історичні події подані з позицій козацької старшини, гетьмана Сомка. Вінвиступає за з’єднання з Росією, прагне зберегти кращі народні традиції, зповагою відгукується про запорожців.
Вірнимсподвижником Сомка зображено паволоцького полковника й попа Шрама. Йомувідведено в романі багато місця, й саме через образ Шрама Пантелеймон Кулішнайповніше розкриває свої погляди.
Проте в ставленнідо козацтва Шрам, як і сам Пантелеймон Куліш досить непослідовний. Вінзахоплюється їх героїчними вчинками в боротьбі проти польської шляхти,татарських людоловів, їх відвагою, відданістю січовим звичаям, безкорисливістю.Із вдячністю пригадує, як запорожці (отаманом яких виявився саме Кирило Тур)врятували йому життя.
Як не погодитисьіз думкою О.Гончара про те, що у зверненні Пантелеймона Куліша до романноїформи виявилась загальна тенденція тогочасного європейського письменства допанорамного зображення життя суспільства в усій його багатогранності, динаміцірозвитку, до створення великих епічних художніх полотен. Жанрову і художнюструктуру «Чорної ради» Пантелеймон Куліш будує певною мірою за зразкомпопулярних тоді в Україні і в Росії історичних романів творця цього жанру ВальтераСкотта. У Пантелеймона Куліша також за романтичними й реалістичними принципамизображуються конкретні історичні події і діячі, а в зв'язку з ними розвиваються«приватні» історії, пригоди з художньо вигаданими героями. На побудову «Чорноїради» мав вплив роман Є.Гребінки «Чайковський».
Вважаємо занеобхідне зафіксувати ряд підходів Пантелеймона Куліша до зображенняісторичного минулого. По-перше, автор поставив мету художньо осмислитиісторичні події, по-друге – вклав у роман певне ідейне значення: довестиголовуючу позицію, винятково позитивну роль городової козацької старшини іпротиставити їй розбишацтво і руїнництво низів, запорожців.
Письменник зпозицій реаліста аналізує причини занепаду, розкриває ті чинники, що роздиралиУкраїну, принижували народ, перетворювали край у Велику Руїну. У романірозкриваються і внутрішні, і зовнішні винуватці руйнації України — російськийцаризм з їх колонізаторською політикою щодо України, шляхетська Польща. Самерозгул московського владарювання на Україні виявляється головною історичноюпричиною занепаду держави.
Отже, ПантелеймонКуліш створив свою, оригінальну структуру соціально-історичного роману, щозабезпечувала конкретно-історичне зображення реальної дійсності на основі їїнаукового вивчення. Виступає автор не як історик-науковець, а як письменник,користується своїм правом на художній домисел і своє трактування подійвідповідно до власних уявлень, світогляду, ідеологічних завдань твору. Вінвказував на відмінність своїх творчих завдань від вальтерскоттівського ігоголівського способів зображення історичного минулого.
Основне завданняПантелеймона Куліша – підвести своїх сучасників до висновків про необхідністьнаціональної злагоди українців, наштовхує на роздуми над питаннями про розумнуорганізацію суспільного ладу, про оптимальну форму влади.
У романі авторомзасуджується зрадництво, продажність. У зв'язку з цим заслуговує на увагу думкаО.Гончара про те, що проблемний роман «Чорна рада» сприяв зростаннюнаціональної самосвідомості українського читача, посиленню інтересу до багатоїісторії, до визначних діячів минулого. Твір примусив людину замислитися надпричинами історичних негараздів нашого народу.[40]
Саме з «Чорноїради» починається історичний романний ряд в українському письменстві, вихідпрози за межі селянської тематики, утвердження романтизму, зародження«аналітичного» реалізму в прозі.
На задум «Чорноїради» наштовхнули його козацькі літописці: Самовидець і Грабянка. Вонипідказали Кулішеві центральну постать старого Шрама. Характерно, що ні польськіаматори старовини, ні шляхтич Єрлич, один із малоросіян, «противодействовавших»Хмельницькому, не відхилили Куліша від його трактування.
У романі порушенопроблему людини і влади, особи і мас, братовбивства і мети кровопролиття,батьків та дітей, кохання, вірності та зради, народної моралі. Важливим вузломпроблем є відносини України і Росії, боротьба за незалежність України, їїдержавність, соборність.
Твір «Чорна рада»був першим романом в українській літературі, став школою для наступних поколіньпрозаїків у тому, як будувати захоплюючий сюжет, як створювати яскравіромантичні образи, як майстерно компонувати, як забезпечити живий колоритепохи.
Роман «Чорнарада» засвідчив, що український народ має давню і гідну пошани історію, великукультуру. Щедро використовуючи фольклор, опоетизовуючи народний побут, Куліштим самим звеличив самобутність духовного життя нашої нації. Своїм романомписьменник ставив перед читачем глибоко гуманні та високоморальні ідеали, які йформували естетичні смаки українців.Розділ2. Менталітет українців у романі П.Куліша «Чорна рада»
Ментальність(лат. mens — розум, мислення, душевний склад) — глибинний рівень колективної таіндивідуальної свідомості, усталена і водночас динамічна сукупність настановособистості, демографічної групи у сприйманні залежно від етногенетичноїпам'яті, культури тощо.
Як відомо, впершецей термін у науковому значенні застосував англійський вчений Р.Емерсон (1856).Згодом поняття «менталітет» набуло поширення у франкомовній гуманітаристиці,передовсім у засновника школи «Анналів» Л.Февра та в його послідовників. Уманіфесті «Нових анналів» він писав, що мислительні операції, спосіб світосприймання,емоційні процеси живляться з першоджерел людської душі, хоч вони чітко неусвідомлюються, проте визначають головні імпульси, спрямовані на формуванняісторії та людини.
Водночас«ментальність» формує специфічне середовище особистісного, національного тасоціального життєдіяння, зумовлює його культурно-історичну динаміку, надає йомуунікальних рис, відмінних від рис інших середовищ. Тому так виразно різнитьсяхарактер раціонального, емоційно стриманого сакса від темпераментного італійцяі т.п.[41]
Ж. Ле Гофхарактеризує етапи становлення історії ментальності, починаючи з виникненнясамого цього поняття. Маючи свій корінь від латинського слова mens прикметникmentalis народився у XIV ст. у мові середньовічної схоластики. Іменникmentality виник тільки через 300 років у Англії, він – плід англійськоїфілософії ХVІІІ ст. Але там він так і залишився філософським терміном, тимчасом як у Франції з`явився у повсякденній мові (завдяки Ф. М. А. Вольтеру).Але й на початку XX століття, зазначав Ж. Ле Гоф, слово «ментальність» усе щевважалося неологізмом, маючи навіть зневажливий відтінок.[42]Той самий відтінок певної другорядності зберігав й тоді, коли це слово ввійшлов науку. В етнології воно вживається для визначення та позначення свідомостідикуна (Л. Леві-Брюль), у психології – свідомості дитини (А. Валлон).[43]
Велика кількістьпраць, які дозволяють робити серйозні висновки про своєрідність тієї чи іншоїментальності, написані лінгвістами та психолінгвістами. І це зрозуміло: аджеде, як не в мові найповніше представлено внутрішній світ людини. Мовнаментальність – це спосіб поділу світу за допомогою мови, він відповідаєусталеним уявленням про світ.
Наукову біографіюпоняття «ментальність» вивчено достатньо добре. Але існує й інший бік справи.Смисловий заряд слова сформувався раніше, коли воно ще знаходилось у межахбуденної мови. Це слово опинилось у фокусі ідейної та політичної боротьби. Те,що наука на початку ХХ ст. виявила архаїчний пласт у свідомості людини, надумку У. Раульфа, було наслідком раптового соціального виявлення цьогоархаїзму. Йдеться про драматичний момент в історії Франції, коли внаслідокрозгорнутої у 1897 — 1899 роках боротьби за перегляд вироку у справі офіцерагенерального штабу – єврея А. Дрейфуса, якого було звинувачено у шпигунстві накористь Німеччини, країна розкололась на два табори і фактично була на порозігромадянської війни. За лічені місяці змінився звичний культурний ландшафт.Класові та релігійні протиріччя перестали відчуватися, їх змінили нові, аточніше – стародавні ідеологічні та афективні комплекси. Антидрейфусівськаненависть зблизила думки буржуазних родин з аристократичними. Католики, вищеофіцерство, більша частина середніх прошарків, прості верстви населенняоб`єдналися проти «ворогів» Вітчизни та віри – інтелектуалів, соціалістів,масонів, євреїв, германофілів, узагалі – «напівфранцузів». Усіх їх правівважали тепер за «меншини», що несуть загрозу «французькій душі». Ось тут ізаговорили про те, що німці окупували не тільки територію, а й французькументальність. Слово одразу набуло ідеологічної гостроти. Ментальністьрозумілася як цінне національне надбання, як антитеза інтелектуалізмові, щороз'їдає націю. Одночасно почали вживати слово «ментальність» у негативномусмислі, перш за все маючи на увазі чужі ментальності – німецьку та іудейську. [44]
У науковому обігуслово «ментальність» отримало своє місце в науковому гуртку Е. Дюркгейма, апотім у його журналі з'явилась рубрика «Групова ментальність». Е. Дюркгеймвикористовував це поняття у своїх пошуках основ солідарності людей.
Взагалі поняття«менталітет», «ментальність», вважає Фр. Граус, емігрант із Чехословаччини,важко визначити, як і поняття «культура» чи «ідеологія», але це не означає, щойого не можна розглядати взагалі. На його думку, менталітет – це загальнийтонус довготривалих норм поведінки та поглядів індивідів у межах груп.Менталітет не може бути монолітним, він дуже часто суперечливий та створюєспецифічні вживані зразки, стереотипи думок та дій, він виявляється у нахилііндивіда до певних типів реакцій та є їхнім механізмом.[45]
Менталітетвідрізняється від вчень, ідеологій тим, що він ніколи не може бутивідрефлексованим та сформульованим. Питання «Який ваш менталітет?» не маєсенсу. Менталітет не тотожний виказаним думкам та образам дії, він змінюється зчасом, при цьому різні думки та зразки поведінки мають не однаковужиттєстійкість.
З точки зоруЮргена Мітке, німецького дослідника, менталітет – це саморозуміння групи, пронього можна казати тільки при дослідженні групової поведінки. «Коли я говорюпро менталітет пустельника, я маю на увазі його саморозуміння, типове дляпустельників, тобто розглядаю його як представника групи чи класу індивідів». Виявляєтьсяж цей менталітет не в помітних діях та індивідуальних уявленнях, а вповсякденній, напівавтоматичній поведінці та мисленні. Отже, йдеться про щось,що передує особистій свідомості. Співвітчизник Юр. Мітке, Г. Теленбах вважає,що менталітет – це всезагальна установка, колективний образ мислення, який маєвідносну сталість і ґрунтується не на критичній рефлексії чи спонтаннихвипадкових думках, а на тому, що розглядається у межах групи чи суспільства яксамо собою зрозуміле.[46]
У фундаментальнійпраці «Історія ментальностей у Європі. Нариси з основних тем» під редакцією П.Динцельбахера до переліку великих тем, що їх повинна розглядати данадисципліна, залучені такі: індивід, сім'я та суспільство, сексуальність талюбов, релігійність, тіло та душа, хвороба, вік, смерть, острахи та надії,радість, смуток та щастя, робота і свято, комунікація, чуже і своє, влада,право, природа та навколишнє середовище, простір, час та історія.
За П.Динцельбахером, ментальність – це сполучення способів та змістів мислення тасприйняття, визначальних для даного колективу в даний час. Ментальність виявляєтьсяу діях, її історія, – це щось більше, ніж вивчення інтелектуальних кондиційеліт чи окремих діячів та мислителів, це більше, ніж історія релігії таідеологія, це більше, ніж історія емоцій та уявлень, бо все зазначене вище – цесвого роду допоміжні дисципліни до вивчення ментальності. Тільки тоді, колирезультати, отримані в рамках цих дисциплін, дають у поєднанні певну унікальнукомбінацію характерних взаємопов`язаних елементів, можна сказати, що зазначенапевна ментальність.[47]
Під змістом тауявленням розуміють загальноважливі для даної культури базові переконання:ідеологічні, політичні, релігійні, етичні, естетичні та інші концепції, що нимипросякнуті релігія, культура, мистецтво в тій мірі, в якій вони усвідомлюються.Тут до поняття «ментальність» дуже близько підходить поняття «народнамудрість». В народній мудрості, як і в ментальності, все взаємозалежне тавзаємообумовлене: естетичні та моральні регулятиви, філософські «осяяння» тапрактичні навички.
Разом звіруваннями, знання створюють уявлення про довколишній світ і є підґрунтямментальності, задаючи разом з домінуючими потребами та архетипами колективногобезсвідомого ієрархію цінностей, яка характеризує дану спільноту.
Визначенняментальності можна поділити на кілька типів. Р. Додонов у статті «До проблемивизначення поняття «ментальність» налічує шість типів визначень. Перший –описові дефініції. У визначеннях цієї групи акцент робиться на переліковівсього того, що входить у ментальність (ментальність – сукупність уявлень,способів поведінки і реакцій, які безсвідомі та невідрефлексовані (Г.Теленбах)). Другий тип – психологічні дефініції. Вони, в свою чергу,поділяються на два типи. Перший робить акцент на безсвідомому рівні психіки(поняття «ментальність» означає певну сукупність неусвідомлених формсвітосприйняття, що вже склалися та притаманні певній групі людей, яківизначають спільні риси, відносини та поведінку цих людей стосовно феноменів їхньогобуття (В. Нестеренко). Другий тип психологічних дефініцій відображає думку, щоменталітет – це прояв свідомого рівня психіки (ментальність – це узагальненнявсіх притаманних розуму характеристик (Дж. Чаплін); ментальність – це якістьрозуму, що характеризує окремого індивіда або клас індивідів (більшістьангломовних психологів). Третій тип – нормативні дефініції, що визначаютьментальність як норми реакції, характерні для даного соціального чи етнічногоутворення (ментальність – це поняття, яке визначає систему звичок свідомості(А. Дж. Тойнбі). Четвертий тип – структурні дефініції, де увага акцентується наструктурі ментальних процесів (ментальність – наповнення глибинним смисломструктури кількісного пояснення дійсності (Ф. Селлін); ментальність –структура,склад душі людини, соціуму, етносу, співвідношення її елементів та станостанніх (Ю. Канигін, М. Холодна). Не всі ці визначення повністю охоплюють складнийфеномен – ментальність. Дуже часто вони ігнорують такі його об`єктивніхарактеристики, як геосередовище, економічні, соціальні, політичні чинникирозвитку суспільства. Останні два типи дефініцій ментальності – генетичний таісторичний – намагаються уникнути такої однобокості. Генетичні дефініціїконцентрують увагу на походженні цього феномену. Дослідники перелічуютьчинники, які детермінують процес зародження та подальшого розвитку етнічноїментальності, відзначають, що природжені та соціальні чинники закріплюються вгенотипній інформації, передаються спадково, забезпечуючи тим самим ментальнуспадкоємність. Щодо цього термін «ментальність» близько підходить до смислуюнгівського поняття архетипу (ментальність – етнічний та пізнавальний код (Е.Шулін)). Історичні дефініції позначають ментальність як прояв історичноїпам`яті, як осад історії (ментальність – своєрідна пам`ять народу про минуле,психологічна детермінанта поведінки мільйонів людей, за будь-яких обставинвірних своєму кодові, що склався історично (І. Пантін)).[48]
Ознаки «ментальності»позначаються на звичаях, традиціях, людській поведінці, на діяльності убудь-яких сферах, особливо яскраво — у мистецтві та літературі. Це стосується йукраїнського письменства, що зумовлено глибоко органічними чинникаминаціональної психології з її домінантними емоційно-чуттєвими рисами, виявленимиу тонкому ліризмі переживань (у піснях), мрійництві, одухотвореності, тяжіннідо витонченого естетизму (народні вироби), гармонії (у ставленні до природи),повазі до особистісних інтересів, до свободи та вічевого права тощо. Всукупності такі елементи витворюють «кордоцентризм» (грецьк. cardia — серце талат. сentrum — осереддя), власне основу української душі, її чільнийвизначальний принцип, у річищі якого розглядається національна «ментальність»,розбудовуються відповідні світоглядні настанови. Серед них окреслюється«антеїзм» (від давнього велетня Антея, котрий був непоборним доти, допокитримався матері-землі), що полягає в любові до рідної землі, обожненні її, упрагненні гармонійних стосунків з нею, у шануванні родини.[49]
Брак раціональнихелементів, дисциплінованості, вольового чину національної ментальності одними зперших усвідомили письменники (Тарас Шевченко, Пантелеймон Куліш, Іван Франко,Леся Українка, «неокласики», представники «празької школи»), які зробилипродуктивну спробу переакцентації питомого «кордоцентризму», спрямуванняментальної стихії великої емоційної напруги в доцільний дисциплінований потік,тобто переведення традиційного «кордоцентризму» у нову перспективну якість.
П. Куліш жертовнопрацював, за його словами, «над пробудженням суспільно-національної свідомості»народу, самовіддано захищаючи його інтереси. Письменника називали «фанатикомукраїнської народності», «ревним захисником малоросійського інтересу влітературі», «вчителем і проводирем». За відсутності української держави він,як і Т. Шевченко, закликав «ґрунтувати» «отечество собі… в ріднім слові»,надаючи мові першорядного значення в самозбереженні й самоусвідомленні нації.Не приймаючи бунтарства, «гайдамаччини» («Не мечем нам воювати»), П. Кулішідеалізував освіту, науку, культуру як єдино виправданий шлях досягнення народомкращої долі, бо тільки просвітительство, на його думку, могло принести справжнєвизволення, зцілити «сліпого брата».[50]
І водночас той жеКуліш, ревний оборонець української ідеї, був здатний на таке, що лежало позалогікою нормального сприйняття. Він і сам погоджувався, що «наробив багатопромахів, багато дурниць, багато непристойностей». Жив національною справою — іводночас займався «обрусительною» роботою у Польщі, опускався довірнопідданства, співаючи хвалу «єдиному цареві» та «єдиній цариці», щороздавили «розбоями і руїнами неситу Гадюку (Запорозьку Січ) за порогами».Переймався долею України — і «проклинав ту сумну гірку годину», коли із світівповертався до неї, бо тут «дурень дурня в пекло поганяє». Все життя працювавдля народу — і так характеризував його:
Народе без пуття,без честі і поваги,
Без правди узавітах предків диких,
Ти, що постав збезумної одваги
Гірких п'яниць тарозбишак великих!
Воістину незбагненний,парадоксальний, «гарячий і холодний разом» Куліш![51]
Від настроюКуліша залежали і громадські справи, і літературна діяльність, і ставлення досвого народу. У стані ейфорії він пише: «Нам слід жити з простим людом, слід зним поріднитися; серед простолюддя скоріше натрапиш на вірну, щиру й живулюдину, ніж: серед панів, у простих людей є щира дружба, є любов, якої несхитнуть ніякі рахунки та відносини». У листі до Милорадовичівни говорить, що«мужики перві граждани українські». У стані депресії все вищесказане йшлошкереберть. Свідченням цього є листи до Барвінського («Ми народ незгідний: минаслідники тих розбишак, з котрих наробили собі героїв честі і общого добра; миварвари, наші задуми і почуття мізерні») та до О.Кониського: «Попсованийнарод». У такі хвилини він звинувачував свою українську ментальність: «У менебезодня хохлацького ледарства. І полежати на боці, нічого не роблячи, для мененайвтішніша з насолод». У деяких листах цей дуалістичний підхід висловлювавсяодночасно, наприклад, до Ганни фон Рентель Куліш писав: «Кращого від українцівв ідеї нема нічого, але в дійсності я не відчуваю до представників українізмуособливої пошани. Небагато в нас людей гідних, решта — дурноляпи, можливо,більш шкідливі, ніж корисні для розповсюдження в суспільстві рятівної длямайбутнього української ідеї».[52]
Найбільшунепослідовність виявив П. Куліш у трактуванні козацтва: він то возвеличувавйого, то обливав брудом, вважаючи, що було воно не лише «буйним цвітом, а інодій колючим будяком серед нашого дикого степу».
Прикладом того,що така взаємовиключаюча характеристика можлива у Куліша в одному творі, є йогороман «Чорна рада». З одного боку, «на Запорожжі воля ніколи не вмирала», тамрівність шанувалася, а тому «Запорожжє іспоконвіку було серцем українським», аз іншого — «Запорожжє перше було гніздом лицарства козацького, а тепер виводитьтільки хижих вовків да лисиць», запорожці — «вражі сини», «прокляті сіромахи»,«розбишаки», які, «аби не робити діла на господарстві», ішли на Запорожжя, щоб«п'янствовать да баглаї бити, а не лицарювати». Звісно, таке, неоднозначнетрактування запорозьких козаків не тільки дратувало українське громадянство, ай викликало нищівну критику на адресу П. Куліша. Поцінування козаків як «вражихсинів» для того, хто знає історію козацтва, зрозуміло, неприйнятне. Але самапостановка проблеми неоднозначності козацтва, як і неоднозначності народу,тверезого читача змушувала замислитися.[53]
М.Костомаровписав, що «Чорна рада» однаковою мірою відзначає «и могущество, и слабостьдуховной жизни народа». І таке зауваження справедливе. Воно спонукає дороздумів над тим, чому народ з одвічним прагненням до свободи, до соціальної інаціональної незалежності лише на дуже короткий час все те мав. Тожнепослідовність, суперечливість оцінок не завжди пояснювалися тільки вродженоюрозполовиненістю П. Куліша, на те були й певні об'єктивні причини (щоправда,подібне траплялося рідко).
Важливе місце вромані відведено показу бідноти – селянства, міщан, козацької голоти. Зрештою,саме ці верстви суспільства, «чернь», і визначають наслідки чорної ради – обраннягетьманом Івана Брюховецького. Біднота в романі виступає загальною масою, хоч іактивно діючою. Її представники показані тільки як епізодичні персонажі, вонине індивідуалізовані. Проте з окремих сцен, епізодів, з того, як змальовуєПантелеймон Куліш їхню поведінку, дії, їхні розмови, виступає узагальненийобраз народу як «черні», не здатної усвідомити загальнонародні інтереси,готової до стихійного бунту, грабіжництва, нерозумних вчинків.
Народ України вромані «Чорна рада» загалом знаходиться на задньому плані, але в окремі моментиніби проривається наперед і стає перед читачем.
Проте, якхудожник, Пантелеймон Куліш не може не визначити, що народні маси справдізазнавали жорстоких утисків, кривди, що вони шукали соціальної справедливості.Коли Шрам з Череванем їхали до Києва, їх оточили міщани, які обурювалися:«Козацтво ви собі загарбали, самі собі пануєте, ридванами їздите, а ми будуйвласним коштом стіни, башти, плоти, чини, мито і чорт знає що!» (с. 30). Такихепізодів у романі чимало, що свідчить про досить правдиву передачу П. Кулішемнастрою народних мас: «… один свити золотом гаптує, а інший, може, й сірячинкине має, один оком своїх сіножатей не займе, а ми ось із половини косимо», –ремствують селяни (с. 76).
Повертаючись доісторичного роману П. Куліша «Чорна рада» бачимо, що політичним стрижнем сталоприпущення Грабянки в його літописі про те, що «два союзніе мужи» – наказний(тобто тимчасовий) гетьман Сомко і паволоцький полковник Іван Попович – моглиб, якби довше жили, спільними зусиллями об'єднати Правобережну й ЛівобережнуУкраїну під рукою московського царя. Уже в самому цьому виборі для романногозображення історичного сюжету й історичних осіб письменник-патріот, якийорієнтувався на участь у легальному літературному процесі в Російській імперії,пішов на прикметний компроміс: узявся показати боротьбу в українській історіїза національну державність, але – щоби задовольнити вимоги імперської влади йцензури – у складі Московського царства.
Цей ідеалавтономної козацької держави формулює в романі опоетизований автором гетьманСомко: «І дай, Боже, щоб обидва береги Дніпровії приклонились підодну булаву! Я отеє хочу йти на окаянного Тетерю. Виженем недоляшказ України, одтиснем ляхів до самої Случі, да, держачись за руки Москвою, ігромитимем усякого, хто покуситься ступити на руськую землю!» (с. 44).
В протиставленнягетьману Сомко створюється письменником образ – Брюховецького. Його образ вромані тісно пов’язаний з образами черні, натовпу.
Уперше ім’я цієїлюдини в історії звучить як Іванець, що свідчить про його низьке походження істановище слуги при Хмельницькому. Вишколений старим Богданом, Брюховецькийвтерся в довір’я Юрасеві Хмельниченкові, який послав його на Запорожжя, щобприхилити низовців і заволодіти булавою, яка була тоді у Виговського.Брюховецький прислужився Хмельниченкові, але із Запорізької Січі не повернувся,прожив серед низовців три роки, засвоюючи авторитет для самого себе. Він зумів прихилитикозацьку голоту до себе тим, що виставляв себе ненависником панства йбагатства. У цей час на Україні булава переходила з рук у руки, і Брюховецькомузабажалося теж потримати її у своїх руках. Іванець зрозумів, що Запорізька Січ– свого роду автономія, і керуючи нею, можна керувати й усією Україною.
Лицемірством ілестощами Брюховецький уже восени 1659 року одержує в низовників досі неіснуючий на Запоріжжі титул кошового гетьмана, хоча кошового тут завждиназивали тільки отаманом. Власні користолюбні інтереси Іванець прикривав,нібито щирими турботами про низовиків, сіяв ворожнечу між ними й реєстровимкозацтвом, а з конкурентами на майбутніх виборах розправлявся доносами вМоскву, в яких обмовляв своїх противників, звинувачував у зраді, а себе рекомендувавяк найбільш придатного для російської політики на Україні.
Перед Ніжинськоюрадою Брюховецький пообіцяв запорожцям, що дозволить безкарно грабувати майноСомка, Золотаренка і їх прибічників. Ця обіцянка поширювалася й на чернь, якадопомогла йому стати гетьманом. Але як тільки Іванець досяг мети, він наказавнизовцям чернь розігнати, а своїх політичних ворогів знищити фізично.
Куліш розбудовуєполітичну інтригу в романі на різних підходах Сомка і Брюховецького до союзуУкраїни з Московщиною: перший наміряється укласти його на умовах Гадяцькоготрактату, вигідних для України, а другий, аби лиш стати гетьманом, жодних умовне висуває і подає це як свій козир (у Радянській Україні ця ситуативнапарадигма національного державного провідництва повторилася у парі Шелест — Щербицький).[54]
ПоміщикҐвинтовка, прихильник Брюховецького, так довірливо пояснює своякові Череваневіпереваги Брюховецького над Сомком: «Спотикались і луччі од твого Сомка.Виговський, здається, добре сидів на гетьманському столі – отже Гадяцькі пунктиі того зопхнули. А кажуть, що Сомко хоче теж із москалем по Гадяцьких пунктахторговатись. Коли б свого не проторговав! От Іван Мартинович ліпше видумав, щобез торгу береться до гетьманства. Тим-то й цар його, кажуть, у великомупошанованню має» ( с. 123).
Йдучи залітописною версією, Куліш згадав у романі й донос Брюховецького: ставшигетьманом, той «зараз ізвелів» Вуяхевичу «на Москву листи писати, що ось нібитоСомко зі своїми підручниками на царя козацтво бунтує, Гадяцькії пункти ознаймуєлюдям, радючи царського величества одступати».
Галицькийтрактат, так високо оцінений Кулішем вустами одного з позитивних героїв роману,містив ряд важливих пунктів, дотримання яких давало б змогу українсько-руськомународові зберегти свою національно-культурну самобутність, грецький релігійнийобряд і продовжити формування власної державності. Згідно з договором,Запорозьке Військо і три руські воєводства – Київське, Брацлавське іЧернігівське – мали входити до складу Речі Посполитої (об'єднаної державиКорони Польської та Великого князівства Литовського) на правах державноїавтономії, «добровільно, як вільні до вільних, рівні до рівних і шляхетні дошляхетних». Головна військова і цивільна влада в Руській землі повинна буланалежати гетьманові, який признавався королем з числа чотирьох претендентів нацю посаду, обраних шляхом вільних виборів за участю козаків, шляхти ідуховенства у трьох руських воєводствах; він ставав одночасно й першимсенатором на Наддніпрянщині. У Руському князівстві не мало бути жоднихчужоземних військ, у тому числі польських чи литовських, а при потребі їхвведення – у зв'язку з загрозою українсько-руським кордонам, – вони малиперейти під командування гетьмана.[55]
Дуже не простатема в романі – релігія і Україна. Цінним для нащадків є висвітлення Кулішемтакої болючої і непростої теми, як Берестейська церковна унія. Він узагалінегативно ставився до неї. Однак, дещо дещо несподівано Куліш 1878 року вступаєв полеміку з Миколою Костомаровим стосовно культурологічної оцінки православ'ята католицизму. Куліш казав, що для гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного«морський похід та розорення єдиновірної Московщини ближче до серця, аніж усятяганина за церковне та монастирське майно, яка була головною пружиною церковноїунії». Також Куліш убачає в князі Костянтині Острозькому не тільки «світлинуправослав'я і стовп віри, а й пересічного пана-багача». У протиріччях міжправославними, католиками й уніатами він чи не перший побачив і звичайнуборотьбу амбіцій та самолюбства. Проникливе око дослідника, який багатопрацював в архівах, побачило й культурну вищість католицького духівництва.Інколи думки Куліша були парадоксально різними, навіть абсолютно протилежними.Порівняйте: «… ніщо не могло заглушити в руському суспільстві споминів пропращурів та давнину» — з його ж: «… освічений, етично піднесений і політичномогутній папізм поступався місцем невігластву, нестриманості і демократичномубуйству православ'я...»[56]
Куліш бачив удіях творців унії спробу ввести Україну до Європи, а в ті часи українці могливважати себе справжніми європейцями лише умовно. Однак такі «крамольні» думкина той час були щонайменше варті кар'єри. Як чиновник, котрий працював у1864—1866 роках на Холмщині та Підляшші, готуючи поступову заміну дляукраїнського населення греко-католицтва на православ'я, Куліш не міг непобачити властивої будь-яким чиновникам адміністраторської сверблячки у справі«запровадження» православ'я. І все ж він щиро бажав повернення всіх українців улоно східної церкви, а його релігійним ідеалом була саме національна українськацерква. Причому він досить сміливо критикував і римсько-уніатську церкву, іросійську православну церкву, вже надто пов'язану з державою. Куліш писав прорусифікацію і про Росію, в якій «… нема віри ні руської, ні грецької, а є вірацарська...».[57]
Куліш не бувпротивником християнізації Давньої Русі, але, на його думку, християнствонасаджувалося чужоземним духовенством (часто неправедним у житті і жадібним донаживи), староболгарською нерідною мовою, а до того ж викорінювалися старізвичаї силою зброї.
Одна із головнихідей роману «Чорна рада» – самостійність, ідея національного відродження наоснові християнської моралі. У центрі уваги – віруюча людина. Віра забезпечуєлюдині свободу. Свобода є підставою рівності, а це означає щастя кожного іщастя всього народу. Такі міркування високо підносили духовність. В романінеодноразово письменник звертається до думки о трагедії роду людського, якийзабув Бога, віддався дияволові.
Особливо важливийдля розкриття авторського задуму є образ Божого чоловіка – кобзаря. Це нестарець і не жебрак, а патріот, воїн Божий, ходяча совість народу. Мирськежиття для нього нічого не значить. Свою сліпоту він вважає не каліцтвом, аБожим знаменням, тому й осуджує тих кобзарів, які за чарку горілки поробилисяпридворними поетами й музикантами. Він не приходить на Ніжинську раду, алепісля неї виринає, наче з забуття, на Череваневому хуторі, де мудро пояснюєосиротілому Петрові, що то тільки здається, ніби зло підім'яло під себе добро:«— Смутно мені,— каже божому чоловікові,— що в світі ледащо панує, а добре запрацю й за горе не має жодної награди!
— Не кажи так,синку,— дав одвіт божий чоловік,— усякому єсть своя кара і награда од бога.
— Як же? — кажеПетро.— Іванець ось вознесен, а Сомко з моїм панотцем гіркую випили. А божийчоловік:
— Іванця боггріхом уже покарав; а праведному чоловікові якої треба в світі награди?Гетьманство, багатство або верх над ворогом? Діти тілько ганяються за такимицяцьками; а хто хоть раз заглянув через край світу, той іншого блага бажає…Немає, кажеш, награди! За що награди? За те, що в мене душа лучча от моїхближніх? А се ж хіба мала милость господня? Мала милость, що моя душа сміє ізможе таке, що іншому й не присниться?.. Інший іще скаже, що такий чоловік, яктвій панотець, уганяє за славою?Химера! Слави треба мирові, а нетому, хто славен? Мир нехай навчається добру, слухаючи, як оддавали жизнь залюдське благо; а славному слава у бога!» (с. 152).
З-поміж носіївнародної моралі найближче до Божого чоловіка стоїть запорозький старець Пугач,старий січовик, який на своєму віку не раз був кошовим отаманом. Саме завдякийого авторитету Брюховецький добився булави, а Гвинтовка – полковницькогопірнача. Старий Пугач змальований у романтичному ключі, він охоронець козацькихзвичаїв. Він хоче, щоб на Україні встановилася правда, щоб не було «ні пана, німужика, ні багатого, ні вбогого». Пугач вірить Брюховецькому, підтримує узмаганні за гетьманську булаву, але відчувши справжню суть цього демагога, згнівом картає його і залишає табір.
Ще одним носіємвіри і народної моралі у романі є Шрам. У своєму герої письменник підкреслює риси релігійності та козацькоїтрадиційності. Його Шрам — людина літня. Він брав участь іще в повстанніОстряниці; десять літ від Остряниці до Хмельницького сидів зимовником на Низу,проповідуючи «слово правди Божої рибалкам та чабанам запорозьким». Зумів вінстати у великій послузі Хмельницькому. Богдан Хмельницький, його постать,військовий хист, одностайність козацтва, коли ще була «дума і воля єдина» — щей досі стоять перед Шрамом. В подіях 1663 року він на стороні старшини.Старшина єдина має досвід: низовики ніколи не були розумними політиками, тимбільше тепер, коли їх провадить кошовий Брюховецький, колишній джураХмельницького, здавна відомий своїм паскудством. Разом з тим не співчуває Шрамі таким старшинам як Гвинтовка. Нове панство, його примхи, хлопчики збандурками і панська пиха немила йому так само, як і божому чоловікові,кобзареві. Хотів би він повернути колесо історії назад, загладити противенства,що невідхильно, неминуче раз у раз глибшають, повернутися до 1648 р. Шрамовівластиві риси донкіхотства. 1 це влучно підкреслив запорожець Кирило Тур,розповідаючи про свою невдатну спробу визволити Сомка: «Сомко, коли хочешзнати, такий же дурень, як і ми з тобою!» (с. 154). Кирило Тур пробує розбудитисеред запорозького гультяйства дух розумного розрахунку політичного. Шрам мрієпро неможливу консолідацію суспільних сил на Україні.
У всіх своїхідеалізованих героях, письменник підкреслює твердість духу закріпленого вірою.Дух України, життя в ній підтримувала православна віра, для якої утиски —стимул до зміцнення. Відхід від віри призводив до деформації національногохарактеру.
Гармонійнаправославна особистість цілком вкладалася в безмежні рамки, знову ж такиафонського принципу: радіє тому, що живе, і радіє тому, що помре. Представникукраїнського етносу (козак, хлібороб, співець, жінка-мати, вірна наречена, – (авсі ці образи недарма присутні в романі «Чорна рада») любили життя, але й небоялися смерті. Адже життя української землі протягом віків часомперетворювалося на суцільний екстремум через численні напади, війни, винищеннята грабунки. Смерть ставала чимось доволі звичайним (особливо для козаків, прояких ще М. Гоголь писав, що надто сивих і старих на Січі не було — більшістьгинула на полі брані, в боєздатному віці).
Повертаючись допитання українського менталітету висвітленого в романі П. Куліша «Чорна рада»,треба підкреслити його емоційно-почуттєвий характер, «кордоцентричність», щовідносно зменшує роль раціонально-вольового компоненту в проявах національногохарактеру. Змальовуючи образи українців, Куліш проводить думку, що українськадуша не схильна до аскези — послідовного тривалого зречення будь-якої втіхи,насолоди життям. Нація попри релігійну формацію душі, а також трагічнийісторичний досвід, демонструє величезну життєлюбність і життєздатність зорієнтацією на сьогодення, а не на туманну далечінь. В українському менталітетівиявляється також і позитивне колективне несвідоме начало, довіра до доброїматері-природи. Воно спонукає до впевненої співпраці з нею, що є запорукоюактивності людини у світі. Звідси дивовижні працездатність і працелюбністьукраїнського народу.
Образпрацелюбного і заможного українця втілено в образі Череваня. Він належить до заможногохуторянського панства «і веселий і негнівливий», як характеризує йогописьменник. Він уособлення щасливого хутірського життя. Черевань невідзначається таким патріотичним запалом, як Сомко або Шрам, але щироображається, коли його назвали Барабашем. На Чорній раді Черевань підтримувавСомка, доки не відчув небезпеку для себе: «Ой, коли б мені діобратися живому іздоровому до Хмарища! Нехай тоді радує особі хто хоче!» (с. 136). У ньомупереконливо поєднуються риси людини доброї, щирої і водночас пасивної,безвідповідальної, на яку не можна покластися – типові риси українськогоменталітету.[58]
Найкращі риси українськогоменталітету – чесність, відданість та патріотизм П. Куліш відтворив перш за всев образі гетьмана Сомка. Сомко виступає в романі уболівальником за долюУкраїни, не хоче, щоб через його особисті інтереси почалися чвари. Благородно,в романтичному дусі поводить він себе в останні години життя, відмовляєтьсяврятуватися ціною смерті Кирила Тура, який прийшов визволити його з в’язниці:«— Ох, голово ти моя мила! — каже Сомко.— Ти і в темницю приніс мені утіху!Тепер мені легше буде за правду пострадати, що правда не в одного мене живе всерці і не загине вона на Вкраїні! Попрощаймося ж, поки побачимось на тімсвіті!
Запорожецьнасупивсь:
— Так ти справдіхочеш зостатися у сій різниці?
— Я вже сказав,—одвітує Сомко,— що чужою смертю не куплю собі волі; а що раз сказав Сомко, тогой повік не нарушить.
— Так? — питаєКирило Тур, пильно дивлячись Сомкові в вічі.
— Так! — одвітуєтвердо Сомко, дивлячись на його.
— Будь жепроклята оця година! — каже тоді запорожець. — Хто в неї народиться або зачне якеділо, щоб не знав ні щастя, ні долі! Нехай човни топляться на морі! Нехай коніспотикаються в воротях! А як кому бог пошле чесную смерть, нехай душавертається до мертвого тіла! Проклята, проклята, проклята однині і довіку!Прощай, брате мій рідний! Не загаюсь і я на сім мізернім світі!» (с. 150).
Проте в ставленнідо козацької голоти, міщанства Сомко діє як рішучий і навіть жорстокийдержавний діяч. Він погрожує народові: «Побачимо, як та чорна рада встоїтьпроти гармат! Запорожців тоді я здавлю, як муху.., а дурну чернь навчу шануватигетьманську зверхність.» (с. 43).
Вірнимсподвижником Сомка зображено паволоцького полковника й попа Шрама. Йомувідведено в романі багато місця, й саме через образ Шрама Пантелеймон Кулішнайповніше розкриває свої погляди. Шрам – доброчесна, шанована людина,відважний воїн, справжній патріот. Навіть розбурхані міщани виявляють йому своюповагу. Шрам рішуче відстоює право старшини вирішувати всі державні питання, іззневагою ставиться до простого народу, козацької голоти, запорожців, при цьомузахоплюється їх героїчними подвигами у минулі часи.
Отже, українськакласика має геніальний, по суті, твір, який краще від підручників говорить проментальну сутність українського народу, — «Чорну раду» Пантелеймона Куліша. Цейроман з великою художньою силою підносить благородство кращих українськиххарактерів і таврує найбільшу проказу українського суспільства — розбрат. Колими бачимо, як на початку ХХІ століття наше суспільство стоїть на гранікатастрофічного розколу, переполовинення, коли лукаві політики штовхаютьнародні маси на заходи просто самогубні для економіки, культури та йсуспільного спокою, так і згадується доба Руїни, живо й переконливо змальованаКулішем. Один з героїв роману (історична особа — Івашко Брюховецький), щоб узурпувативладу, лукавими обіцянками схиляє на свій бік, як сказали б тепер, маргіналів.Як це не дивно, на них магічно діє найпримітивніший, знову ж, як сказали бтепер, «піарний хід»: наприклад, драні чоботи Брюховецького. Він такий, «якусі». Івашко улесливо каже: «Походимо й без чобіт, аби моїм діткам було добре».Розчулена і підпоєна громада ладна йти за ним і в огонь і в воду: «Батьку тинаш рідний! — кричать кругом ледве не крізь сльози. — Дак лучче ж ми збудем уседо остатнього рам’я, та справимо тобі такі сап’янці, що і в царя немає кращих!
— Господь з вами,мої дітки, Господь з вами! — каже ниций Іванець. — Ви, може, думаєте, що я, такяк ваші нашийники, стану драти з вас шкуру, аби б тілько в мене на ногах рипалисап’янці? Не доведи мене до сього, Господи!.. Аби моїм діткам було добре!
— От гетьман! Отбатько! От коли ми діждались од Господа ласки! — гукають кругом Іванця міщани,козаки й мужики...» (с. 104).
З гіркою іронієюпише Куліш про ошукану чернь. Вона вже повірила, що стала мало не єдиним тіломзі старшиною-«кармазинниками», бо робили ж спільну справу! — сунули до владитакого хорошого для них усіх Брюховецького. Поткнулися, як каже прислів’я, ізсуконним рилом в калачний ряд. А їх вчорашні однодумці стрічають киями:«Убирайтесь, — кажуть, — і к нечистій… мужва неумивана!!! — та й виперли замісто. Наші почали були пручатись: «Ми ж тепер усі рівні!» — «Ось ми вас, –кажуть, – порівняємо батогами!...» (с. 138).
Програв, якнайчастіше буває, ошуканий народ. Та найсуворіше подіяло на Брюховецького хібащо прокляття січових дідів, яких йому так і не вдалося одурити. Розкусившидемагогію цього спритника, вони мовчки ідуть геть: «Ми таки й підемо, гаспидівсину! — каже батько Пугач, — ти нас не випихай коліном. Тілько добре собіпам’ятай, що брехнею світ пройдеш, та назад не вернешся» (с. 147).
Україна є тоюунікальною землею, де на тонкій, мов лезо чи волосина, межі зійшлися світовийСхід і світовий Захід. Оце — найпарадоксальніша властивість українськогоменталітету. Одвічне питання, як в українській душі можуть уживатися двапротилежні полюси різнонаправленої історії людства.
Як бачимо поглядиП. Куліша «Чорної ради» цілком можна назвати державницькими, хоча й зрозуміло,що тоді не могли вони прозвучати на повен голос, бо сам піднаглядний Куліш мусивнеодноразово застерігати свою лояльність і говорити про «націю ветнографічному, а не в політичному розумінні». Втім, українська нація тому йзмогла стати на політичний рівень уже в двадцятому столітті, що самовідданітрудівники, серед яких не останнє місце посідає Панько Куліш, у надзвичайноважких умовах зуміли таки окреслити межі її етнографічних підмурівків.
Розділ 3. Яскраві виразники українського національногохарактеру в романі П. Куліша «Чорна рада»
Читаючи роман, мисприймаємо реальність через світогляд Куліша – носія ментальності щирогоукраїнця – і відчуваємо, як болить авторові кожна історична помилка, який тягарвсенародної вини бере він на свої плечі. До того ж, Куліш, вічний шукач ідеалу,характеризувався ще й «широковідомим індивідуалізмом, якому відповідаєіндивідуальна форма цілепокладання й особиста відповідальність за наслідкицілереалізації».[59]
Системаперсонажів як певна цілісність вибудувана у творі на «загальнолюдськомупідкладі». Яскраві виразники українського характеру уособлюють як відоміособистості з української історії так і вигадані письменником персонажі.Система образів роману відповідає основному завданню твору – показати боротьбуза припинення чвар в Україні, за її єдність. Інтимна лінія не відіграє значноїролі, але свої погляді на українську націю, її характерні риси П. Куліш передаєсаме через вигаданих героїв.
Пантелеймон Кулішстворив свою, оригінальну структуру соціально-історичного роману, щозабезпечувала конкретно-історичне зображення реальної дійсності на основі їїнаукового вивчення. Виступає автор не як історик-науковець, а як письменник,користується своїм правом на художній домисел і своє трактування подійвідповідно до власних уявлень, світогляду, ідеологічних завдань твору.
Письменник зпозицій реаліста аналізує причини занепаду, розкриває ті чинники, що роздиралиУкраїну, принижували народ, перетворювали край у Велику Руїну. У романірозкриваються і внутрішні, і зовнішні винуватці руйнації України – російськийцаризм та шляхетська Польща. з їх колонізаторською політикою щодо України. Самерозгул московського владарювання на Україні виявляється головною історичноюпричиною занепаду держави.
Основне завданняПантелеймона Куліша – підвести своїх сучасників до висновків про необхідністьнаціональної злагоди українців, наштовхує на роздуми над питаннями про розумнуорганізацію суспільного ладу, про оптимальну форму влади.
У романі авторомзасуджується зрадництво, продажність. У зв'язку з цим заслуговує на увагу думкаО.Гончара про те, що проблемний роман «Чорна рада» сприяв зростаннюнаціональної самосвідомості українського читача, посиленню інтересу до багатоїісторії, до визначних діячів минулого. Твір примусив людину замислитися надпричинами історичних негараздів нашого народу.[60]
Як історик танауковець, П. Куліш вивчав документи історії України того періоду і намагавсядотримуватися історичної правди. Але як письменник, вій керувався емоціями істояв не на позиції академічної науки, а відображав народне бачення історії. Яквже говорилось, у творі описано події, що відбувалися після Переяславськоїугоди 1654 року – боротьбу за гетьманування після смерті Богдана Хмельницького.
У цьому романіавтор змальовує козацьких старшин, які є втіленням державної мудрості,патріотизму, історичної справедливості. Через образи полковника Шрами,наказного гетьмана Сомка та їхніх прибічників і однодумців письменник висловлювавсвої погляди на історичне минуле України, на стосунки між старшиною і козацькоюмасою, міщанами та селянством.
Увесь твірсповнений національного колориту, а його основні образи співзвучні зперсонажами народної творчості. У них виразно чується відгомін історичнихпісень, дум, легенд і переказів про українську історію, козацтво, його звичаї ібойові пригоди. У романі діють історичні особи (Іван Брюховецький, Яким Сомко,Юрій Хмельницький, Вуяхевич, ніжинський полковник Васюта Павло Тетеря), протебільше місця відведено персонажам, створеним уявою автора, – Кирило Тур, Пугач,Василь Невільник, Леся, Черевань, Шрам, Петро Шраменко, Божий Чоловік, МеласяЧереваниха, Тарас Сурмач, Гвинтовка та інші.
Образ дороги — нетільки композиційний стрижень твору, а й засіб творення характерів. Як і внародній творчості, він підкреслює в героях роману козацьку витривалість тавідвагу, що виявлялися в далеких і виснажливих походах, тяжких боях. Показовимтут є хоча б епізод герцю Кирила Тура та Петра Шраменка.
Дорога – євизначальним сюжетним «полігоном» для характерологічного увиразнення героїв, вяку вирушає священик Шрам із сином Петром, прямуючи з Правобережної України наЛівобережну до гетьмана Сомка. На цій дорозі стрічаються їм люди різні засоціальним походженням і політичними поглядами, а молодого Шраменка чекають іщасливі пригоди.[61]
Кожен образ«Чорної ради» — від реальних: гетьмана Сомка, кошового Запорозької СічіБрюховецького, ніжинського полковника Васюти — до придуманих: кобзаря,курінного отамана Кирила Тура, старого запорожця Пугача, Петра та Лесі, несе зволі автора відповідне ідейно-концептуальне навантаження.
Куліш такувиразнив характери і так їх художньо типізував, що кожен із них репрезентуєпевну ідеологічну верству на Україні після визвольної війни і возз'єднання зРосією. Поміщики і селяни, запорожці і городові козаки, козацька старшина іукраїнська шляхта, кобзарі і міщани. Яких тільки політичних орієнтацій недотримуються вони. Гетьман Сомко і колишній паволоцький полковник Шрамвиступають за союз з Росією, за централізовану феодальну державу, старийзапорожець Пугач — за демократичну козацьку республіку, ідеалом якої є длянього соціально справедлива Запорозька Січ.
Змальовує Куліш ісвій ідеал заможного хуторянського життя (поміщика Череваня), ідею абсолютноїсвободи, романтичного злету вільної людини на крилах сердечного захоплення ібезоглядної готовності до самопожертви, втіленої в образі курінного отаманаКирила Тура.[62]
Відтворена уромані широка, вільна стихія соціальних пристрастей кидає по грізних хвиляхполітичних амбіцій і міжусобиць корабель української державності, за кермоякого хапається і кошовий Запорозької Січі Брюховецький, і зорієнтований напольсько-шляхетську підтримку Тетеря, і дещо ідеалізований Кулішем гетьманСомко.
Сюжет «Чорноїради» динамічний та напружений. Центром його є історичні події 1663 року наУкраїні, боротьба між Сомком та Брюховецьким за гетьманську булаву, виступнародних мас проти пригнічення своїми ж таки панами, козацькою старшиною. ЯкимСомко походив з переяславських міщан, був рідним братом першої дружини БогданаХмельницького. Козацькі літописи подають Сомка як людину великої вроди йрозуму. У часи визвольної боротьби проти Польщі Сомко став прилуцькимполковником. Коли ж помер Богдан Хмельницький, а булава не втрималася ні вруках Виговського, ні Юрася, Сомко активно прагнув зібрати чорну раду (такіради носили характер заколотів, державних переворотів, були підступнимистосовно правлячого гетьмана, тому називалися чорними), бо сподівався, будучивже наказним гетьманом, здобути булаву собі.
Був Яким Сомкодалеко не ідеальною людиною, не цурався, як і Брюховецький, писати доноси насвоїх конкурентів царю, але перед Ніжинською радою повівся благородно і навітьпогодився поступитися булавою Васюті, щоб тільки вона не потрапила в рукиБрюховецькому. Та було вже надто пізно думати про єдність після затяжнихміжусобиць – Іванець використав усі можливості бути вибраним.
Після поразки наНіжинській «чорній» раді Сомко просив притулку й оборони в російськихпредставників Ромодановського й Гагіна, але ті видали його Іванцеві, який незабарився приректи в'язня до смерті.
Звісно П. Кулішідеалізує в романі образ Сомка. Наказний гетьман Сомко щиро засмучений недолеюрідного краю, він — продовжувач справи Богдана Хмельницького. Про це свідчатьСомкові слова: «Зложити докупи обидва береги Дніпрові, щоб обидва приклонилисьпід одну булаву!»(с. 44). Він щирий і незлобливий лицар, гордий і розумнийватажок. Коли вірні йому козаки вирішили покласти голови, але не віддати свогогетьмана на поталу, він говорить: «Братці милі! Що вам битись за мою голову,коли погибає Україна!» (с. 135). Портрет Сомка у романі подано романтичнимифарбами, виразами схожими на історичні пісні та легенди, автор нам подаєгетьмана таким, яким бачив його народ: «Сомко був воїн уроди, возраста ікрасоти зіло дивної» (пишуть у літописах); був високий, огрядний собі пан,кругловидий, русявий; голова в кучерях, як у золотому вінку; очі ясні, веселі,як зорі; і вже чи ступіть, чи заговорить, то справді по-гетьманськи…» (с. 42).
Благородноповодиться він в останню годину життя, відмовляється врятуватися ціною смертіКирила Тура, який прийшов визволити його з в'язниці. Сомко виступає за єднанняз Росією, прагне зберегти кращі народні традиції, з повагою відгукується прозапорожців. Він виступає у романі уболівальником за долю України, не хоче, щобчерез його особисті інтереси почалися чвари.
В уявленні П.Куліша саме така людина могла об’єднати в одне могутнє ціле Україну, тому іСомко в романі носій саме цієї ідеї – прибічник возз’єднання Право- таЛівобережної України. В романі цю ідею висловлює полковник Шрам: «— Браттє моємиле! — рече тоді полковник Шрам.— Тяжко моєму серцю! Не здолаю більш од вастаїтись! Їду я не в Київ, а в Переяслав, до Сомка-гетьмана; а іду от чого.Україну розідрали надиос: одну часть, через недоляшка Тетерю, незабаромвізьмуть у свої лапи ляхи, а друга сама ію собі перевернеться кат знає на що. Ядумав, що Сомко вже твердо сів на гетьманстві,— а в нього душа щира, козацька,—так міркував я, що якраз підійму його з усіма полками на Тетерю, да й привернемусю Україну до одної булави. Гіркої підніс ти моєму серцю, божий чоловіче, даще, може, як-небудь діло на лад повернеться, їдьмо за мною на той бік: тебеказаки поважають, твоєї ради послухають...» (с. 16).
Сомка авторнаділяє характерними рисами українського полководця і державного діяча – тимирисами, якими наділив його народ в думках, піснях легендах.
На відміну відідеалізованого образу гетьмана Сомка. Образ Брюховецького змальований автором вбільш реальному ключі. Звісно, що Куліш негативно оцінює свого героя. В першучергу це виражається в словесному портреті Брюховецького в романі: «…іде збокучоловік середнього росту й віку, а за їм і по боках його ціла юрба усякою люду— і запорожці, і городове козацтво, і мішане, і простімужики-гречкосії…Чоловічок сей був у короткій старенькій свитині, у полотнянихштанях, чоботи шкапові попротоптувані — і пучки видно. Хіба по шаблі можна булоб догадуватися, що воно щось не просте: шабля аж горіла од золота, да й та найому була мов чужа. І постать, і врода в його була зовсім не гетьманська. Такначе собі чоловік простенький, тихенький. Ніхто, дивлячись на ньою, не подумавби, що в сій голові вертиться що небудь, опріч думки про смачний шматок хлібада затишну хату. А як придивишся, то на виду в його щось наче ще й приязне: такби, здається, сів із ним да погуторив де про що добре да мирне. Тілько очі булиякісь чудні — так і бігають то сюди, то туди і, здається, так усе й читаютьізпідтишка чоловіка…» (с. 102).
Риси характеруІвана Брюховецького – це самолюбство і амбіційність, підлість, вміння схилитина свій бік впливових осіб, байдужість до людського життя, нехтування мораллюЗапорожжя, слабкодухість. Ця авторська характеристика збігається і з історичноюпостаттю Брюховецького, його підступність та лицемірні вчинки, які зафіксованілітописом, ми вже розглядали у попередньому, другому розділі. Своє негативнеставлення до героя автор постійно підкреслює зневажливими характеристиками тависловами: «…мізкує собі ледачий Іванець», « – позирав гордо…узявшись у боки…Брюховецький суне», тощо. Брюховецький прямий антагонiст Сомка. Вiн лукавий,пiдступний, хитрий, пiдлий. Обiцяючи зменшити побори старшини i обмежитизахоплення нею маєтностей, втираючись у довiр'я простолюду, вiн намагаєтьсясправити вигiдне враження, бути малопомiтним, скромним. А добившись свого,вiдверто й цинiчно розкривається перед тими, хто його пiдтримував. Пiсля Чорноïради Брюховецький брутально лає голоту («мужва невмивана», «дурне мужицтво»),загрожуючи всiх порiвняти батогами, глузує зi старих сiчовикiв.
ПрибiчникомБрюховецького стає новоявлений магнат Гвинтовка. Колишнiй козак, посiвшивеличезну займанщину, перетворився на пана. По-панському свавiльний вiн iзслугами, з мiщанами, яких називає «хамовим кодлом», «вразькими личаками» iнаказує бити й гнати зi свого двору батогами. Його речi та звичаï, надумку Шрама, годились би i звiрю Єремi Вишневецькому. А Черевань влучнопiдмiчає: «То були Вишневецькi та Острозькiï, а тепер пiшли князiГвинтовки...» (с. 86). Не переконання веде Гвинтовку до Брюховецького і доляУкраïни його не хвилює. Вiн спритно орiєнтується, на чиєму боцi тимчасоваперевага, щоб не програти. Гвинтовка запанував на польсько-російський манер (товін вів себе як князь, заради чого й одружився з ляшкою, то, як російськийпоміщик, полював з хортами й обзивав слуг «чертями»). Гвинтовка на перший планставить власне багатство, високий титул і розкіш, а не Україну. Шрам такхарактеризує суть Гвинтовченого «патріотизму»: «І Єремі дорога була Україна, івін махав за нею шаблею: як не махати, боронячи свої маєтності?».[63]
Куліш показує, якГвинтовка ламає усталені законом і мораллю правила у ставленні до власноїдружини, безцеремонно втручається в особисте життя небоги, Лесі Череванівни,намагаючись її одружити то з Вуяхевичем, то з Брюховецьким, щоб закріпити своєполковництво при новому уряді родинними зв’язками.
Хоч Кулiшзмалював постатi авантюрника Брюховецького i його прибiчникiв дещо однобоко,свiдомо перебiльшивши ïх негативнi риси, роман звучить досить реалiстично.
Отже, якщо образСомка автор змальовує в прикрашеному вигляді, прагнучи показати людинудержавного розуму, державних інтересів, то Брюховецького він характеризує якпідступну, зрадливу і властолюбну натуру. Це політичний авантюрист, людина безчесті і гідності.
В ряду історичних персонажів, Куліш згадує і Павла Тетерю –сумнозвісного гетьмана Правобережної України. Відчуваючи сильне невдоволеннянароду, Юрась Хмельниченко на початку жовтня поклав булаву й постригся в ченці,призначивши Тетерю наказним гетьманом. За кілька днів Тетеря скликав на раду вЧигирині правобережну старшину й чернь, де його обрали гетьманом, з тим, щоУкраїна та Запорозьке військо й надалі визнаватимуть залежність од Польськоїкорони. Тетерю вибрано не одностайно. Прибічники Росії не схвалювали його кандидатуру.Одразу ж після виборів Тетеря відкрито перейшов на бік Речі Посполитої.Збереглося кілька його листів до польського короля, в яких він проситьнадіслати йому в поміч коронні війська, щоб спільно з ними вигнати орду йприєднати також і Лівобережну Україну до Польщі.
Тетері довелося вступити в боротьбу з лівобережним гетьманомЯкимом Сомком, а потім і з його наступником Іваном Брюховецьким, які намагалисяоб'єднати своєю булавою обидва береги Дніпра під зверхністю Росії.
Вірнимсподвижником Сомка зображено паволоцького полковника й попа Шрама, палкогопоборника об'єднання України. Йому відведено в романі багато місця, й самечерез образ Шрама П. Куліш найповніше розкриває свої погляди.
Шрам —доброчесна, шанована людина, відважний воїн. Привертає до себе увагу незвичайназовнішність цього полковника – священика. Мужньо веде себе Шрам у бою, йогостійкість викликає здивування навіть у бувалих воїнів: «Що, тебе Господьсотворив із самого заліза?» (с. 118). Паволоцький полковник Шрам – одна зцентральних постатей роману – людина досвiчена, мудра. Вiн добре розумiє, чогопрагнуть претенденти на гетьманську булаву, правильно оцiнює їхнi полiтичнi тавiйськовi сили. Заради незалежностi України Шрам готовий вiддати сили й лiта,що йому судилося ще прожити. Вiн їде до Якима Сомка, щоб словом i дiломдопомогти йому в цiй справi – «привернути всю Україну до однiєї булави».[64]
Шрам –iдеально-романтичний образ, який усiма силами прагне добра та спокою Українi.Навiть стосовно єдиного сина Петра, якому Божий Чоловiк пророкував, що тойпомре своєю смертю, вiдповiдає: «Нехай лучче поляже од шаблi i од кулi, аби задобре дiло, за цiлiсть України, що ось розiдрали надвоє» (с. 18).
I загинув Шрамтеж за Україну, коли, рятуючи Паволоч, сам здався Тетерi й прийняв усю вину наодного себе: «Шрам паволоцький, жалуючи згуби паволочан, сам удавсь до Тетері іприйняв усю вину на одного себе. І Тетеря окаянний не усумнивсь його,праведного, як бунтовника, на смерть осудити й осудивши, повелів йому середобозу військового голову одтяти» (с. 156).
Шрам рішучевідстоює право старшини вирішувати всі державні питання, із зневагою ставитьсядо простого народу, козацької голоти, запорожців, при цьому захоплюється їхгероїчними подвигами у минулі часи. «Перевелися тепер уже кат знає на щозапорожці. Поки ляхи да недоляшки душили Україну, туди тікав щонайкращий люд згородів, а тепер хто йде на Запорожжя? Або гольтяпака, або злодюга, що боїтьсяшибениці, або дармоїд, що не звик заробляти собі насущного хліба»,— говоритьШрам (с. 37).
Проте в ставленнідо козацтва Шрам, як і сам П. Куліш, досить непослідовний. Він захоплюється їхгероїчними вчинками в боротьбі проти польської шляхти, татарських людоловів, їхвідвагою, відданістю січовим звичаям, безкорисливістю. Із вдячністю пригадує,як запорожці (отаманом яких виявився саме Кирило Тур) врятували йому життя.
Гідний батькайого син Петро — «орел, не козак». Хоробрий, завзятий та мужній, він робитьперші успіхи у військовій справі — здобуває вороже знамено. Петpо Шpаменко –лицаp, добpий козак, сміливий, завзятий, мужній. Його хоpобpість і відданість батьківщинідивує бувалих козаків: «Hе кожен здатен під кулями велику pіку пеpепливти».По-лицаpськи відбиває він у Киpила укpадену дівчину, захищає її честь.
Петро Шраменко іКирило Тур — юне козацтво, оповите романтикою і гідне подиву. Молоді козакидобре знають звичаї Запорізької Січі і продовжують її традиції, втілюють у собікращі риси запорізького козацтва — волелюбність, завзяття, героїзм.
Молодість прагнеслави і звитяги, самостверджень. Водночас вихідці з різних станів Кирило Тур іПетро Шраменко далеко не завжди розуміють один одного, їх політичні й моральніорієнтири часто не збігаються. Звичайно, по-різному виховували своїх синівсинів Іван Шрам і рядовий запорожець Тур, який зовсім маленьким хлоп’ям привізКирила на Січ, де той і виріс. Старий Шрам хотів бачити Петра патріотом,людиною твердої вдачі і відповідно формував його, хоч Петро був у душі ліриком.Кирило ж на корзацькій вольниці виріс гордим, впевненим у своїх силах, ніколинікому не поступався гідністю. Коли Петро не міг протистояти в суперництвіСомкові, бо був підлеглим гетьманові, то для Кирила в любові всі рівні. І Петро,і Кирило полюбили дівчину щиро, але Петро добивався взаємності, а Кирило, закозацьким звичаєм, вважав, що для повного щастя вистачить і його любові, ажінка полюбить потім. Варто звернути увагу на той факт, що з часом Кириловалюбов не погасла й не пропала. Саме він хитрістю врятував Лесю від шлюбу знелюбом, але не присилував стати його дружиною, а залишив у Череванів, даючиправо вибору.
Кирило —найколоритніший, найяскравіший персонаж роману. Змальований Тур неоднозначно,багато чим нагадує героїв народних дум та історичних пісень. Відважний івеликодушний, він ладен віддати життя за бойове побратимство, козацькі звичаї.
Курінний отаманзапорожців, мужній, але химерної вдачі воїн. Життя його сповнене пригод, те, щовін робить, під силу лише велету. Головне для Кирила, сина запорожця, —козацька честь: «Лучче мені проміняти шаблю на веретено, аніж напасти вдвох наодного» (с. 63). Мета його життя — здобути славу, що переживе лицаря. Головне,щоб лицар стояв за праве діло і бив ворога. Життєва філософія Кирила —філософія свободи, любові та гуманізму, коріння яких у легендах та переказахпро козака Мамая, у характерництві запорожців. Пантелеймон Куліш, творячи образТура, використав розповіді про козацьку винахідливість і безпечність: зокрема,про те, як козаки напускали ману на ворога й тим-то так легко перемагали його.В основі химерності Кирила — глибока й вразлива українська емоційність,безмежна любов до людини й світу, прагнення зігріти, розвеселити світ.[65]
Позиція Кулішащодо кармазинників і низовців відбулася і в зображенні Петра та Кирила, алесилою художньої правди автор не тільки визнав запорожця героєм, а навітьзмалював виразніше і яскравіше, ніж Петра. До того ж Кирило постає перед намисформованою особистістю, людиною, яка вже визначилася, а Шраменко – інколизовсім дитиною.
Інший представникзапорізького козацтва в романі — «січовий дід» Пугач. Старий Пугач змальованийу романтичному ключі, він охоронець козацьких звичаїв. Цей образ ілюструє кращітрадиції Запорізької Січі. Пугач усюди, за будь-яких умов відстоює правду,незважаючи на те, хто йому протистоїть. Він хоче, щоб на Україні не було «ніпана, ні мужика, ні багатого, ні вбогого». Так, на «чорній раді» вінпідтримував Брюховецького, але відчувши справжню суть цього демагога, та ще колипобачив, що новий гетьман почав виявляти зневагу до демократичних традиційзапорізького козацтва, з гнівом картає його та рішуче пориває з ним.
Козак Пугач – ценосій народної моралі, старий січовик, який на своєму віку не раз був кошовимотаманом. Але все ж таки він наївний, мов дитина. Спираючись на його авторитет,добився булави Брюховецький, а полковницького пірнача – Гвинтовка. Та пізнішеПугач став їм не потрібним, смішним. З нього Брюховецький навіть жорстокопознущався, висміявши старого перед усією громадою. Цікаво, що в цей моментПугач ще не бачив у Брюховецькому зрадника, але вже розпізнав покруча, якийкине під ноги одвічну січову мораль.
Дещо в іншомуаспекті слід розглядати образ Тараса Сурмача. Він щиро захищав інтереси свогостану, мав мужність говорити правду в очі навіть грізному й авторитетномуШрамові. До протесту Тараса штовхнула образа, бо його і таких, як він неприрівняли у правах з реєстровими козаками. Після романтики ХмельниччиниТарасові вбилося в тямки те, що бути козаком – вигідно. Підмовлений посланцемБрюховецького, він вимагав рівності, а ця рівність в Сурмачевому поняттіозначала мати право стати козаком, а потім і в старшини вибитися. Ніжинськарада відкрила Тарасові очі на обіцяну Брюховецьким рівність. Він сам бачив, якзапорожці грабували Ніжинських купців, сам же з гіркотою признався Череваневі,що усвідомив свою помилку.
Надзвичайноцікавим є образ Василя Невольника. Ця зламана неволею, а пізніше прислужництвомособистість. У часи своєї молодості Василь був одним одним з найкмітливішихкозаків, знав грамоту і Дніпрові Гирла. Доля зробила з колишнього лицарястрадника, яскравим свідченням чого стало його нове прізвище – Невольник.Добровільно прийняте рабство в Череваня доконало Василя до решти.
Цікавим інеоднозначним в романі є образ поміщика Череваня. Черевань брав участь увизвольній боротьбі українського народу проти Польщі, займаючи високі посади увійську Хмельницького. Автор, на жаль, не уточнює, ким в цей час був Черевань,але факт збагачення завдяки військовим трофеям і можливість стати тестемгетьманові (а в цьому разі мало було багатства і вродливої доньки, неодмінноюумовою мусив бути і високий рід) свідчать про те, що під час ХмельниччиниЧеревань командував щонайменше полком. Хоча для П. Куліша він є уособленням«хутірської ідилії», все ж таки його образ важно назвати позитивним.
Черевань прикипівдо свого багатства і взагалі з хутора нікуди не виїздив. Війна, а потім легкезбагачення зруйнували в його душі почуття милосердя. Навіть не дивлячись на те,що Черевань людина доброзичлива і щира, коли він з родиною приїжджає доГвинтовки в трофейному ридвані, княгиня, впізнавши свою карету, мліє, аЧеревань, сам люблячий батько, зі сміхом і навіть насолодою розповідає, яккозаки розправилися з князем і дітьми, що їхали в цій кареті: князя віддалитатарам в полон, а маленького сина кінськими копитами потоптали.
Для Череваняпоняття України уособлює його хутір: «А що нам, брате, до Вкраїни? Хіба намнічого їсти, або пити, або ні в чому хороше походити?» (с. 32). Він на першийплан ставить власне багатство і розкіш, а не Україну. Черевань іде на компромісіз своєю совістю, він погоджується їхати на вибори в Ніжин суто з особистихкорисливих міркувань, що пізніше, на «чорній» раді, проявилося в наївному: «Ясвого зятя на всякому місці оберу гетьманом» (с. 133).[66]
Череваневоюжінкою була українка, яка керувала своїм чоловіком, як хотіла. І Черевань іЧереваниха дуже любили свою єдину доньку, але не догледіли її ні першого разу,коли викрав Кирило Тур, ні другого, коли Гвинтовка фактично почав торгуватиЛесиною вродою заради власної вигоди. Навіть звістку Тура, що з Лесею нібитохоче одружитися старий Брюховецький, Черевані сприйняли з покірною готовністю.
Яскравимиромантичними барвами змальовує Пантелеймон Куліш другу сюжетну лінію – коханняПетра і Лесі, пристрасний порив Кирила Тура. Витоки її лежать у народнійтворчості, хоч є тут чимало й від романтичних творів західноєвропейськихписьменників. У дусі народних пісень змальована краса Лесі, її кохання зПетром. Загалом образ Лесі Череванівни теж ідеалізований, типізований образкрасуні з українського фольклору – вона уособлення жіночої краси і чистоти.
ЗакоханістьКирила Тура вдало передана через поєднання незвичайного, гіперболізованогозахоплення його Лесею та силою почуттів.
Так, Кириловикрадає дівчину, хоч знає, що вона – наречена самого гетьмана. Він мужньовідносить жорстоку кару киями, проте не відмовляється від своїх намірів. Усюдидіє відкрито, як справжній лицар.
Є у творі Кулішай масові сцени: хрестини Сурмачевого сина, напад п’яних косарів на Шрама, похоронніжинського війтенка. Підбурений обіцянками Брюховецького, народ справдізворохобився і нашкодив сам собі, що досить повчально й для нашого часу. Українськесуспільство в романі строкате. У ньому досить часто вивищуються натури сильні іяскраві. Як писав Шлемкевич, «не на геніях і не на героях спочиває суспільство,але на масі філістрів, порядних людей». А порядних людей в «Чорній раді» такичимало.
«Чорна рада»перейнята поетизацією давньої слави України, звитяги козацтва, драматизмомборотьби за гетьманську булаву та прагнення особистого щастя.
«Чорна рада» –твір значною мірою мозаїчний. Народ України в романі знаходиться загалом назадньому плані, але в окремі моменти ніби насильно проривається наперед і стаєперед очі читачам. Тоді він набирає сили, широти і величі. Довільність образівпростих людей, поодинокі образи їх і народні масові сцени створюють ефектреальної присутності і читачі сприймають громаду під таким кутом зору, як щоднясвоїх сучасників.
Високі уявленняпро честь, славу та вірність автор утілює в образах козаків, яким вінсимпатизує. Рушійною силою їхніх вчинків є любов до України, що переживалатяжкий період розбрату та іноземних нашесть. Пантелеймон Куліш створив цілугалерею вірних синів України, козаків — лицарів, для яких священними булипоняття доблесті, честі, бойового побратимства. Лицарі козацтва борються засоборність України, готові віддати своє життя заради Батьківщини.
Дуже важливорозглянути особливо важливий для розкриття авторського задуму образ Божогочоловіка. Кулішів кобзар – це не старець і не жебрак, а патріот, воїн Божий,ходяча совість народу. Мирське життя для божого чоловіка нічого не значить, вінпоза соціальними станами, вище політики і міжусобиць, тому жодного разу не євиразником якоїсь окремої групи. Свою сліпоту він не вважає каліцтвом, а Божимзнаменням, тому дивується й осуджує тих кобзарів, які за чарку горілкипоробилися придворними поетами та музикантами. Кобзар не приходить на Ніжинськураду, але після неї виринає, наче з забуття, на череваневому хуторі.По-філософськи мудро пояснює Божий чоловік осиротілому Петрові, що то тількиздається, ніби зло підім’яло добро під себе.
Своєрідновитлумачено в «Чорній раді» й національний характер кобзаря. Як зазначає ВайтюкА., кобзар у Куліша прагне осягнути думкою найпотаємніші порухи людської душі:«Співаючи пісню, од серця голосить і до плачу доводить, а сам підведе вгоруочі, наче бачить таке, чого видющий зроду не побачить» (с. 11). Дума проХмельницького, пісні в його виконанні не лише оживляють у пам'яті сторінкидраматичної історії України, а й формують національні ідеали, спонукаютьслухача замислюватися й над сенсом свого життя.[67]
Ідея сильноїукраїнської держави згуртовує навколо Сомка представників різних верствтогочасного суспільства. Виняткова чесність, відданість своєму народові,мудрість увиразнюють духовний і політичний портрет Сомка як істинно народногокерманича. В образі Сомка П. Куліш втілює такі кращі риси українського характеру,як хоробрість, відданість козацькій присязі.
Якщо образ Сомкаавтор змальовує в прикрашеному, романтичному вигляді, прагнучи показати людинудержавного розуму, державних інтересів, то Брюховецького він характеризує якпідступну зрадливу і властолюбну натуру. Це політичний авантюрист, людина безчесті і гідності.
Хоч Кулішзмалював постаті авантюрника Брюховецького і його прибічників дещо однобоко,свідомо перебільшивши їх негативні риси, роман звучить досить реалістично. Азмалювання образів у «Чорній раді» являє собою безумовне досягнення українськоїпрози на даному етапі розвитку великого епічного жанрового різновиду.
В образах козаків– Шрама, Пугача, Кирило Тура – письменник втілює такі прояви національногохарактеру як вiдчайдушна хоробрiсть, духовне благородство, а також ліризм ілицарство.
Отже, створюючи вромані систему персонажів, П. Куліш прагнув розкрити перед читачем найкращіриси українського національного характеру. Ми бачимо, що українському характерувластиві пристрасність, екстремальні вияви почуттів, материнське опікуванняінших, шанування речей, витончений смак до найдрібнішого, потреба вспівзвучності з навколишнім світом, елегійний настрій та сильні почуття.
Емоційністьнаціональної української психіки пов’язується перед усім тісним зв’язком зприродою, гармонійного співжиття з нею, що співзвучно з «хутірською філософію»Куліша.
Не останню роль увиявленні українського характеру відіграли і історичні чинники. В Україніісторично склалося так, що розвиток найбільш істотної складової нації інаціональної психології – національної самосвідомості – гальмувався. Націявижила в той час лише завдяки козацтву, міщанству, яке об'єднувалось убратства, і, найголовніше, селянській масі, що а той час становила більшістьукраїнського народу. Необхідність постійної боротьби за своє національне тарелігійне примушувала напружуватися інтелектуальні сили нації, і це дало чудовіплоди – виникла національна ідеологія, яка наповнила життєдайним змістомпоняття Україна, Русь, Вітчизна – саме ці прояви українського характеру прагнедонести до читача П. Куліш.
Але тут жеписьменник робить акцент і на такій особливості українського характеру якставлення українців до загальнолюдської ідей та суспільних подій тільки з оглядуна особисту прихильність.
П. Куліш висвітлюєтакож ставлення українського народу до праці. Праця може бути важкою, навітьвиснажливою, але вона вдячна. Життя людини концентрується навколо її оселі,котра відрізняється впорядкованістю, охайністю та ретельним доглядом. Особливемісце займає жінка – ніжна, сповнена любові і власної гідності.
Але намагаючисьоб’єктивно оцінити характер українського народ, П. Куліш наголошує в романі нате, що вдача українців досить складна та суперечлива. З одного боку відвага,хоробрість, жадання слави, нехтування комфортними умовами життя, з іншого –заздрість, підступність, нахил до грабування. Гострий і хитрий розум, здатністьдо ремесел і мистецтв, культивування військової честі, справедливості,волелюбності поєднуються з ледарством, зрадливістю, жадібністю. Лицарська любовдо землі уживається з недбайливим ставленням до неї.
Світосприйняттяукраїнського характеру базується на покладанні більше на долю, аніж на власнусамоврядну волю відносно життєвих надбань. Доля чи Бог виступаютьрепрезентантами зовнішньої вищої волі, котра повсякчас здатна розпорядитисялюдським життям і його достатком. Покірність долі і готовність прийняти їївстановлення замістила в даному випадку активну силу особистісногосамовизначення.
Твір «Чорна рада»був першим романом в українській літературі, став школою для наступних поколіньпрозаїків у тому, як будувати захоплюючий сюжет, як створювати яскравіромантичні образи, як майстерно компонувати, як забезпечити живий колоритепохи. «Спасибі тобі, Богу, милий друже мій великий, за твої подарунки іособливо — за «Чорну раду»,— писав Кулішеві Тарас Шевченко,— я вже її двічіпрочитав, прочитаю і третій раз і все-таки не скажу більш нічого, як спасибі».[68]
Як ми бачимо,роман «Чорна рада» засвідчив, що український народ має давню і гідну пошаниісторію, велику культуру. Щедро використовуючи фольклор, опоетизовуючи народнийпобут, Куліш тим самим звеличив самобутність духовного життя нашої нації. Своїмроманом письменник ставив перед читачем глибоко гуманні та високоморальніідеали, які й формували естетичні смаки українців.
Також даний романподає яскраві приклади козацької звитяги. Лицарська душа козака, якої «і весьсвіт не сповнив би», не тільки зачаровує, а й навчає: світ широкий, а Українаодна, зрадивши її — занапастиш і себе.
Тож роман —хроніка подій 1663 року — виявився напрочуд сучасним. Історія не раз навчалаукраїнців об'єднуватися у визвольних змаганнях, у захисті державності, але незавжди ми були гарними учнями. Поміркуймо над тим і не припускаймося давніхпомилок.
Висновки
Пантелеймон Кулішбув однією з найколоритніших постатей свого часу в українській літературі.Культурницьке подвижництво, що виокремлювало його навіть серед плеяди видатнихсучасників, захоплено вітала величезна частина суспільства, мимоволі утворюючинавколо його особистості атмосферу творчої таємничості. Той постійний інтереспідтримувався передовсім самою діяльністю П.Куліша. В основі її — бажання дійтисвоїм словом і думкою до найширших народних мас.
Роль П.Куліша упробудженні українців з летаргічного сну неоціненна. Вже на світанку йогодіяльності література, слово, народ стали для нього єдиним цілим. Фольклор ізгадки про старовину – слугували засобами розкриття гіркої сучасності. Героїкуминулого поставлено на службу сучасного. Все це склало основу великоїлітератури, гідної великого народу, його героїчної історії, оригінальноїкультури.
П.Куліш робив усеможливе для зближення літератури з народним життям, для залучення до працінових сил з глибин народних, звідси – його увага до збирання і виданняісторичних пам'яток та фольклорно-етнографічних матеріалів; до організаціїукраїнського журналу, українського книжкового видавництва, українськихлітературних гуртків і широких громадянських виступів.
Пантелеймон Кулішналежить до тих діячів, які, будучи багатогранно обдарованими, зробиливеличезний внесок у розвиток української культури, літератури, мистецтва, мови,науки. Він був прозаїком, поетом, драматургом, перекладачем, з багатьохєвропейських мов, ученим-літературознавцем та критиком, фольклористом,істориком, етнографом, педагогом, дуже багато зробив як видавець, громадськийдіяч.
Українськийромантизм зростав на національному ґрунті, він увібрав у себе весь аспектукраїнського духовного та суспільно-політичного життя, живий досвід історичноїдолі нашого народу. П. Куліш був найяскравішим представником українськогоромантизму, в рамках якого вперше визріли і сформувалися ідеї національногодержавотворення, українська ідея як основоположна засада цього процесу, ідеянародності, а також чимало інших важливих світоглядних проблем. У творахП.Куліша була осмислена і узагальнена ідея українства, що стає виразникомнаціональної самосвідомості, ідейним побудником борців за українськунезалежність і свободу.
Народний чифольклорний романтизм письменника виражав специфіку українського світобачення,основні риси духовного життя народу і ґрунтувався на відповідній філософськійоснові.
Особливим уформах українського романтизму П. Куліша стає посилена увага до людськоїособистості, її долі, її національного способу буття, а також проблемисамопізнання. Найголовнішими ідеями його творчості в рамках українськогоромантизму є ідеї історизму, народності та фольклору як етнографічного джерелапізнання української історії. Домінуюче місце у романтичному мисленні займаєукраїноцентризм, на основі якого формувалася українська ідея.
З світоглядом романтизмупов’язана уся літературна спадщина письменника. П.Куліш видав такі поетичнізбірки, як «Досвітки», «Хуторна поезія», «Дзвін», «Хуторні недогарки», переклавмайже всього Шекспіра, Ґете, Дж. Байрона (поеми «Чайльд-Гарольдова мандрівка»,«Дон-Жуан»), балади А. Міцкевича «Русалка», «Химери», «Чумацькі діти»,підготував до друку поетичну збірку «Позичена кобза: Переспіви чужоземнихспівів», яка вийшла вже по смерті поета. Письменник є автором понад десятивеликих поем, одна із них – «Магомет і Хадиза», «Маруся Богуславка», «Солониця»,«Настуся», «Великі проводи» та інші. Драматургічна спадщина П. Куліша: «Сцени іуривки драматичні», «Мальована Гайдамащина», драматична поема «Нагай»,драматичний етюд «Козацька і панська розмова на тому світі», одноактні п’єси –«Колії», «Хуторянка, або Співана хвала молодої перед весільними гостьми»,«Іродова морока», а також «драмована трилогія» («Байда, князь Вишневецький»,«Цар Наливай» і «Петро Сагайдачний»).
Особливе місце втворчій спадщині письменника займає проза. В епічній прозі літературнутворчість П.Куліш розпочав з опрацювання українських народних казок іфантастичних переказів. Першими прозовими творами письменника були твори наросійській мові: «О том, от чего в местечке Воронеже высох Пешевцов став» та «Отом, что случилось с козаком Бурдюгом на Зелёной неделе», такожказково-фантастичні – повість «Огненный змей» та оповідання «Коваль Захарко». Переплітанняфольклорно-фантастичних мотивів навіть у творах не фантастичних є одним ізхарактерних художніх прийомів письменника, це мотиви народних переказів уромані «Михайло Чарнишенко», повісті «Алексей Однорог».
Крім цього, Кулішнаписав такі оповідання, як «Орися», «Дівоче серце», «Гордовита пара». Також ізпрозових творів варто відзначити такі його гумористичні оповідання, як «Циган»,«Сива кобила», «Пан мурло», « Малоросійські анекдоти», історичні оповідання«Мартин Гак», «Брати», «Січові гості», роман «Михайло Чарнишенко, або Малоросія80 літ назад» та інші.
Найпомітнішемісце у творчому доробку Куліша посідає історичний роман «Чорна Рада. Хроніка1663 року». Його поява на Україні була явищем закономірним, як і розвиток у тойчас української історіографії. Історичні події, що їх переживала у XVII століттіУкраїна, не могли не знайти свого відбиття в літературі.
Задум історичногороману виник у П.Куліша в час бурхливого захоплення давниною, коли високопідносилась ідея народності, коли точились гострі дискусії навколо питаньсамобутності українського народу і його мови, літератури й історії. П.Куліш нетільки брав участь у всьому цьому русі, а й був однією з центральних йогофігур, тому закономірним є те, що власне він став автором першого історичногороману українською мовою «Чорна рада». Саме він є не тільки свідком, а йнайактивнішим учасником процесу зародження, формування і становлення жанруісторичної прози в українській літературі 40-50-х років XIX століття.
Головнимиджерелами треба вважати власні наукові студії історії, фольклору та етнографії,в результаті чого П.Куліш ніколи не опирався на випадкові джерела. Навітьнесподівані й далекі від української тематики – джерела П.Куліша завжди булипершими.
Українськийісторичний роман розвивався в особливо складних і несприятливихсуспільно-політичних умовах: умовах цькування українського слова, зневіри вйого можливості, що сповільнювало розвиток літератури, особливо це стосувалосяісторичної прози, яка впродовж усього XIX століття творилася переважноросійською мовою. За таких умов навіть переклад Пушкінської «Полтави» вважавсяподвигом, хоч був далекий від досконалості. Своєрідним подвигом можна вважати іперший український історичний роман П.Куліша «Чорна рада», літературним зразкомякому послужили романи Вальтера Скотта. Творчість родоначальника історичногороману знайшла широкий відгук в Європі, відкрила нові горизонти і певною міроювизначила подальший розвиток романтизму, активно вплинула на свідомістьП.Куліша, його художні смаки, зміну співвідношення цінностей. Твори В.Скотта,Шекспіра, Шіллера стали для автора «Чорної ради» художнім відкриттям, щовикликали напружену роботу думки. Це було нове світобачення, що розкривалося усвіжих, вічно живих образах. До кінця життя П.Куліш перебуватиме в полоні чарівВ.Скотта. І в цьому він не був одинокий. В.Скотт виразив те, що було у всіх надумці, сам того не усвідомлюючи, здійснив те, чого жадала епоха, — така оцінказвучала в численних статтях, рецензіях, листах.
Історичний роман«Чорна рада», що виразив моральні і філософські запити часу і так яскраво зримовоскресив стару Україну, доказав, що він гідний порівняння з романами В.Скотта,але є глибоко оригінальним твором, а не наслідуванням В.Скотта – хибнийвисновок окремих дослідників, культивований і понині.
В світі такоїдумки, особливу цінність представляє собою монографія Є. Нахліка присвяченаґрунтовному дослідженню творчих та духовних надбань П. Куліша. Монографіястворена без колишніх упереджень і нинішнього недомислу, показує насампередвеликі заслуги Пантелеймона Куліша в розвитку української та слов’янськоїкультури й духовності. Наукова праця висвітлює цілісність світогляду,філософських, зокрема історіософських, та релігійних поглядів письменника, атакож ідеологію, естетику П. Куліша, його унікальний внесок у розвитокукраїнської прози, поезії, драматургії, художнього перекладу,літературознавства, мовознавства, наукової й літературної мови, педагогіки,політико-філософської думки, публіцистики.
Ґрунтовнедослідження Є. Нахліка творчої спадщини П. Куліша доводить, що роман П.Кулішанастільки перейнятий місцевим, українським ґрунтом, настільки своєрідний, щовважати його простим наслідуванням, запозиченням шотландського вчителябезпідставно.
П.Куліш –романіст, що перейняв у В.Скотта вміння «історично зачарувати» та воскрешатидавнину українську заради своїх особливих завдань і своїм особливим, історичнонеповторним методом.
В історіїукраїнського історичного роману «Чорна рада» явище виняткове: не тільки тому,що він був першим і що дав нову художню інтерпретацію чорної ради 1663 року – подіїна той час маловивченої істориками.
«Чорна рада.Хроніка 1663 року» знищує опис, властивий жанрові «Хроніка» В ньому більшоюмірою здійснюється тенденція максимального наближення до драми – і в концепціїконфліктної дії, і в методі моделювання картин, і у використанні діалогу.
Автор першогоукраїнського історичного роману створив якісно відмінний тип особистостіхудожнього історизму, подолав норми художнього «універсалізму», канонираціоналістичної естетики, сприйняв і розвив європейську філософсько-естетичнудумку, особливо ті положення, що стосувалися теорії роману.
Намагаючисьвідтворити стан суспільства на окремому етапі історичного розвитку, П.Кулішзробив чимало для того, щоб пов'язати характери героїв з конкретним соціальнимй історичним середовищем. У цьому сенсі роман є предтечею критичного реалізму вукраїнській літературі.
«Чорна рада»П.Куліша відповідає всім ознакам історичного роману і своєрідністю композиції, в якій поєднані історичні події з приватним життям, щоє дзеркалом життя історичного і приватного, твір П.Куліша являє собою своєріднийсинтез, в якому історія як наука зливається з мистецтвом, реалізмом, зв'язком здійсністю. Але все ж такі, не дивлячись на риси реалізму в романі, «Чорна рада»все ж таки твір пронизаний романтичним світосприйняттям письменника.
Проблема реалізмуісторичного твору невіддільна від проблеми його історизму, як художня правданевіддільна від правди життя. Проблема історизму є основоположною для розглядуреалізму історичного роману, як проблема відношення твору до життя, як проблематиповості обставин і типовості характерів, зрештою, як проблема творчого методуавтора.
Типовістюобставин в «Чорній раді» є правдивість відображення часу і місця дії, окремихісторичних осіб, правда епохи, правда відображення тих умов і обставин, якіспричиняються саме до таких, а не інших дій героїв; типовістю характерів –історична правдивість їх психології, їх індивідуальної пристрасті, історичнаправдоподібність їх почуттів, думок, вчинків.
Насамперед уромані порушено історичні державницькі національні проблеми України – це такіяк, роль державного діяча (образи Сомка і Брюховецького), патріотизм інезалежність держави (образ старого Шрама), ставлення влади до народу (образикобзаря, Шрама, Сомка, Пугача);
Але не можнаговорити тільки про історичні та національні проблеми порушені в романі, томущо «Чорна рада» – багатопроблемний роман. Поряд з історичними порушено авторомряд загальнолюдських проблем, таких як, батьки і діти, чесність і зрада,сімейні відносини, кохання, лицарство і честь.
Свої думки Кулішуособлює в образах не тільки реально-історичних. А й у створених його уявою.Наприклад, божий чоловік, що має репрезентувати авторський погляд на добу, а вподіях 1663 року відіграє роль Червоного Хреста, полковник Сомко, ПетроШраменко, Леся Череванівна — постаті ідеальні. Сомко — уособлення лицарськихчеснот, Петро й Олеся — ідилічні коханці, поставлені серед бурхливих подійкривавого віку.
Проте під кінецьроману ідилія перемагає. Всі ідейні діячі доби, що мали горду ілюзію направитиісторію по-своєму, зійшли зі сцени. Гине Сомко, гине старий Шрам, алезостається Черевань, Хмарище, Леся, Петро. По бурхливих днях, відданихгромадській справі, розгортається тиха картина особистого щастя, родиннихгараздів.
У численномутворчому доробку П. Куліша наскрізною є проблема національної і соціальної доліукраїнського народу, його мови та культури. Куліш був одним із фундаторівнаціональної самосвідомості українців, не байдужим і до соціальних потребнароду. У своєму романі Куліш прагне змалювати нам кращі риси українськогоменталітету, цей роман справжня енциклопедія української ментальності.
Зображуючи вобразах героїв роману український менталітет письменник підкреслює йогоемоційно-почуттєвий характер, що відносно зменшує роль раціонально-вольовогокомпоненту в проявах національного характеру. Українська душа не схильна дотривалого зречення будь-якої втіхи, насолоди життям. Українська націявідзначається релігійною формацію душі, але при цьому залишається життєлюбною іжиттєздатною з орієнтацією на сьогодення, а не на туманну далечінь. Вукраїнському менталітеті виявляється також і позитивне колективне несвідоменачало, довіра до доброї матері-природи. Воно спонукає до впевненої співпраці знею, що є запорукою активності людини у світі. Звідси дивовижні працездатністьі працелюбність українського народу. Найкращими рисами українського менталітетуП. Куліш візначає чесність, відданість та патріотизм.
П. Кулішрозкриває риси українського характеру через систему персонажів роману «Чорнарада». Багато суперечностей українського характеру можна повернути як напобудову, так і на руйнацію. Протилежності рухають динаміку світу: згадаймогегелівські «тріади» (коли теза й антитеза дають третє — синтез), згадаймобіологічний принцип комплементарності — взаємодоповнення двох органічнихскладників. Український характер може стати побудовчою силою, коли доповнятьодне одного начала східне й західне (романтизм — практицизм), елітарне і масове(видатний діяч — послідовники), індивідуальне і всенародне (робота для себестає суспільно корисною). Ці суперечності можна поставити на службу українськійдержаві, а можна — вигострити з них клинки, що, не дай Боже, роздеруть,розкривавлять тіло народу.
Вчинки йхарактери державних діячів, зокрема Сомка й Брюховецького, визначаються їхньоювідданістю Україні. Сомко наділений характерними рисами українськогополководця. Постійні народнопоетичні епітети й порівняння, деталі портретапідкреслюють у характері Сомка такі ідеальні риси народного героя, яклицарство, щирість, лагідність тощо. Принципи народної етики визначають йоговзаємини з побратимами, жіноцтвом, рядовими козаками.
Важливуроль у виявленні українського характеру відіграли і історичні події. В Україніісторично склалося так, що розвиток найбільш істотної складової нації інаціональної психології – національної самосвідомості – гальмувався.Необхідність постійної боротьби за своє національну та релігійну самосвідомістьпримушувала напружуватися інтелектуальні сили нації і тому – виникланаціональна ідеологія, яка наповнила життєдайним змістом поняття Україна, Русь,Вітчизна – саме ці прояви українського характеру прагне донести до читача П.Куліш.
Пpоекціяpоману на сучасність очевидна. Істоpія не pаз вчила укpаїнців об'єднуватися вздобутті незалежності, в захисті деpжавності, але вони завжди виявлялисяпоганими учнями і, на жаль, досі мало чого навчилися.
ПантелеймонОлександpович Куліш, пpи всіх його суперечностях світогляду, виношував у сеpціідею деpжавності Укpаїни. І хай шляхи pеалізаціїї цієї ідеї були хибними, пpотененависть до цаpизму і кpіпацтва, бажання підняти свідомість і освіту наpоднихмас, ідея єднання слов'ян — це те, що засвідчувало пpогpесивні позиції Куліша.
Художньо-дійовасила роману «Чорна рада», сила впливу на читача насамперед у тому, що його ідейнийзміст, близький і хвилюючий для сучасників, виступає разом з тим у всійсуворості свого історизму, в усій своїй відповідності історичній правді, правдіжиття, у всій досконалості свого художньо-образного втілення.
Отже, найкращіриси і особливості української класичної історичної прози (історизм,патріотизм, зв'язок з народною творчістю, висока художня форма та ін.) знайшлив романі П.Куліша «Чорна рада» своє найглибше втілення. В галузі історичноїпрози роман П.Куліша відіграв таку ж немаловажну роль, як «Енеїда»І.Котляревського в українській літературі взагалі. Саме цим романом українськаісторична проза заявила про необмежену здатність української мови виражатигероїчні почуття свого народу. Саме цей роман ще раз підтвердив заслужену,законність чільного місця української літератури серед літератур європейських.
Список використаних джерел
1. АпановичО. М. Українсько-російський договір 1654 р.: Міфи і реальність. — К., 1994. –96 с.
2. Багрій Р.Шлях сера Вальтера Скотта на Україні: («Тарас Бульба» М. Гоголя і «Чорна рада»П. Куліша в світлі історичної романтики Вальтера Скотта) // Пер. з англ. – К.,1993. – 290 с.
3. БандураО. Вивчення роману П. Куліша «Чорна рада»: Хроніка 1663р. // Українська мова ілітература в школі. – 1992. – № 11-12. – с. 24-29.
4. БалтівецьС. Психологічні особливості вивчення поезії П.Куліша // Дивослово. – 1995. — №4. – с. 44-49.
5. Вайтюк А.Символи віри П. Куліша // Віче. – 1997. – № 3. – с. 102-128.
6. ВиговськийІван. Гадяцький трактат // Україна. Наука і культура. – К., 1991. – Вип. 25. –с. 147-152.
7. ГаврилюкО.П. Куліш як приклад взаємозумовленості національного та загальнолюдського //Укр. літ. в загальноосвітній школі. – 2000. – № 6. – с. 51-55.
8. Галей С.Народознавча спадщина П.Куліша // Народна творчість та етнографія. – 2002. – №4. – с. 62- 74.
9. Гачев Г.Ментальности народов мира. – М.: Эксмо, 2003. – 544 с.
10. ГніданО., Осьмак Н. Світогляд Пантелеймона Куліша // Дивослово. — 1991. — № 10. – с.38-41.
11. Гончар О.Роман «Чорна рада» П. Куліша в школі // Слово і час. — 1992. — № 9. – с. 3 –11.
12. Гоф. Ж.Ле Ментальность: двусмысленная история. // История ментальностей. Историческая антропология. – М.: РАН. РГГУ, Ин-тВсеобщей истории, 1996.– с. 128 – 131.
13. ГрушевськийМ. З історії релігійної думки на Україні. – К.: Освіта, 1992. – 192 с.
14. ГрушевськийМ. Переяславська умова України з Москвою 1654 року. – У кн.: Переяславська рада1654 року (Історіографія та дослідження). -
15. К., 2003.- с. 16-21.
16. ГулякА.Б. Становлення українського історичного роману. – К.: ТОВ «Міжнароднафінансова агенція», 1997. – 293 с.
17. Данчин В.Герой і життя, герой і літературний процес, герой й ідеал. // Прапор, 1985. – №8. – с. 156- 165.
18. ДинцельбахерИ. История ментальности в Европе. Очерки по основным темам. // Историяментальностей. Историческая антропология. – М.: РАН. РГГУ, Ин-т Всеобщейистории, 1996. – с. 92-101.
19. Договірністатті козаків з царем Олексієм Михайловичем див. у вид.: Бантиш — Каменский Д.Н. История Малой России от водворсния славян в сей странс до уничтожениягстманства. – К., 1993. – с. 207 — 208, 528 -532.
20. ДодоновР. А. К проблеме определения понятия ментальность // Придніпровський науковийвісник. – 1997. – № 14 (25) – с. 11-14.
21. ДорошенкоД. Пантелеймон Куліш. Літературні характеристики українських письменників. –Київ: Українознавство» 1996. – 207 с.
22. Епістолярнийобраз П. Куліша (лекція-дослідження) // Українська мова та література. – 2001.– число 2 (210). – с. 7.
23. ЖулинськийМ. Із забуття — в безсмертя. – К.: Просвіта, 1990. – 295 с.
24. ЖулинськийМ.Г.: У праці каторжній, трагічній самоті // П. Куліш твори в 2 Т. Т. І. – К.:Дніпро, 1989. – с. 5-30.
25. ЗабужкоО. Філософія української ідеї та європейський контекст. – К., 1993. – 126 с.
26. Зеров М.Твори в двох томах. — К.: Дніпро, 1990.
27. ЗінченкоВ. Роздуми про душу та її виховання (час душі) // Питання філософії, 2002. — №2. – с. 11 – 19.
28. ІльницькийМ., Будний В. Порівняльне літературознавство: в 2 частинах, ч. 1. Лекційнийкурс: Навчальний посібник — Львів, 2007. — с. 67 — 76.
29. Історіяукраїнської літератури ХІХ ст. У 3 кн.: Навч. посібн. // За ред. М.Т. Яценка. –К.: Либідь, 1995. – Кн. І. – 368 с.
30. Історіяукраїнської літератури ХІХ ст. Том 2. // За ред. академіка М.Г. Жулинського –К.: Либідь, 2006. – 656 с.
31. Історіяукраїнської літератури ХІХ ст. Том 2. // За ред. академіка М.Г. Жулинського –К.: Центр навчальної літератури, 2008. – 640 с.
32. Кирило –Мефодіївське товариство: В 3 т. / Під ред. Л.З. Гісцова, Р.Я. Сергієчко. – К.,1990.
33. Клочек Г.У світлі вічних критеріїв. – К.: Дніпро, 1989. – 221с.
34. КоментарВ. Шевчука у вид.: Величко С. В. Літопис. — К., 1991. — Т. 2. — С. 29.
35. Концепціяукраїнської духовності у творчості П.Куліша // Ідея національного виховання вукраїнській психолого-педагогічній науці ХІХ-ХХ ст.: Збірник статей і доповідейВсеукраїнської науково-практичної конференції. – Івано-Франківськ, 1997. –с.52–54.
36. Концепція«природної людини» Ж.-Ж.Руссо і «хуторська філософія» П.Куліша // «Франція таУкраїна»: Матеріали ІV Міжнародної науково-практичної Конференції. –Дніпропетровськ, 1997. – Т.1. – Ч.2. – с. 41–43.
37. КравченкоВ. Концепції Переяслава в українській історіографії. – К., 2003. -234 с.
38. КравченкоВ.О. Пантелеймон Куліш – автор першого українського історичного роману //Вісник Запорізького державного університету. – №2, 2002. – с. 15 – 19.
39. Літературознавчийсловник-довідник / Р.Т. Гром’як, Ю.І. Ковалів та ін. – К.: Академія, 1997.
40. Література.Фольклор. Проблеми поетики.: Зб. наук. Праць. – Вип.9: Матеріали наук.-теор.Конференції «Українська література. Духовність і ментальність». – Київ – КривийРіг: Твім-інтер, 2001. – 431 с.
41. ЛітописСамовидця. видання підготував Я. І. Дзира. – К.: Наукова думка, 1971. – 208 с.
42. МаланюкЄ. В Кулішеву річницю // Дивослово. – 1994. – № 8. – с. 22-25.
43. МакаренкоЕ., Макаренко Н. Поняття «ментальність»: етимологія, ґенеза та сфера вживання всучасній українській мові // Роботи міжнародної наукової конференції «Духовнадіяльність та її специфіка». – Ч.1. — Запоріжжя: ЗДУ. – 1993. – с. 66 — 68.
44. Митке Юр.Политическая теория и менталитет нищенствующих монахов. // Историяментальностей. Историческая антропология. – М.: РАН. РГГУ, Институт Всеобщейистории. 1996. – с. 141.
45. Нахлік Є.Апокаліпсис. П.Куліш // Вітчизна. – 1990. – № 10. – с. 28 — 32.
46. Нахлік Є.Пантелеймон Куліш. До 170 – річчя від дня народження. – К.: Знання, 1989. – 48с.
47. Нахлік Є.Коментар до згадки про Гадяцькі пункти в «Чорній раді» П.Куліша // Молода нація.– 2004. – № 1 (30). – с. 65.
48. Нахлік Є.Пантелеймон Куліш // Історія української літератури XIX ст.: УЗ кн. — К., 1996.— Кн. 2. – с. 86.
49. Нахлік Є.Пантелеймон Куліш: особистість, письменник, мислитель. – К.: Українськийписьменник, 2007. – 390 с.
50. Нахлік Є.Українська романтична проза 20-60-х років ХІХ ст. – К., 1988. – 318 с.
51. ПавличкоС. Теорія літератури. Проблема дискурсу. – К.: Основи, 2002. – 680 с.
52. Савчин М.Духовний потенціал людини: Монографія. – Івано-Франківськ: Плай, 2001. – 203 с.
53. СініцинаА. Історико-філософські ідеї українського романтизму (П. Куліш, М. Костомаров).– Львів. – 2002. – 160 с.
54. СлоньовськаО. «Гетьмани, гетьмани, якби-то ви встали...»: Аналіз роману ПантелеймонаКуліша «Чорна рада» // Дивослово. – 1994. – № 1. – с. 11-17.
55. СмітюхГ.Є., Стрілецький В.В. Україна сакральна. Український менталітет // Мисленедрево, 2008. – 23 квітня. – с. 24-26.
56. СтепанишинБ. Українська література: Підручн. для 9 кл. – К.: Освіта, 1995. – 480 с.
57. СтражныйА. Украинский менталитет. Иллюзии, мифы, реальность. – К.: Подолина. – 384 с.
58. СюндюковІ. Український бунт. Чорна рада 1663 року як зловісний «апофеоз» Руїни // День,2007. – 11 червня. – с. 5.
59. Творчі таідейні шукання П.Куліша в контексті сьогодення: Зб. наук. Праць до 180-річчявід дня народження П.Куліша. Інститут українознавства Київського нац.Університету ім. Т.Шевченка. – К.: ЛЕСЯ, 2000. – 220 с.
60. ФедорукО. Пантелеймон Куліш: бібліографія літератури (1989-2002) // Відкритий архів.Щорічник матеріалів та досліджень з історії модерної укр. Культури. – Київ,2004. – Т.1.
61. Франко І.Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. // Франко І. Зібр.творів у 50 томах. — К.: Наук. думка, 1984.
62. ФранкоІ.Я. Michal Crabowski, jeg pisma krytyczne I pojecia polityczne // Зібр.творів: У 50 т. – К., 1982.
63. ХрамоваВ. Передмова // Шлемкович Микола. Загублена українська людина. – К., 1992. – с.11.
64. ЧернецьЛ. Виды образа в литературном произведении // Филологические науки. – 2003. – №4. – с. 3 — 4.
65. ЧижевськийД. Історія української літератури. – К.: Академвидав, 2003. – 568 с.
66. ШевченкоТ.Г. Твори: У 5 т. – К., 1971.
67. Шевчук В.Іван Виговський та Гадяцький трактат 1658 року // Україна. Наука і культура. –К., 1991. – Вип. 25. – с.143 – 144.
68. Шкуть П.Трактування питань національної історії та культури в романах. «Чорна рада»Куліша та «Хмари» І. Нечуя-Левицького // Укр. мова та літ. в школі. – 1999. — №4. – с. 28-33.
69. Шумейко Т.Т.Шевченко в ліриці П. Куліша. // Слово і час, 1998. — № 2. – с. 36-39.
70. Яровий О.Про українську ментальність і спокій Батьківщини // Україна православна. –2005. – №1 – 2 січня. – с. 4.
71. Яценко Н.Історизми в романі П.Куліша «Чорна рада»: назви одягу та козацької атрибутики.// Дивослово – 1998. – № 5. – с. 15-17.
72. Куліш П.Книга о ділах народу українського і славного Війська козацького Запорізького //Кирило-Мефодіївське товариство: В 3 т. – К., 1990. – с. 69.
73. КулішП.О. Твори: В 2 т… – 2-ге видання. – К., 1998.
74. Куліш П.Чорна рада. Хроніка 1663 року: Роман // Передм. М.В. Стріхи. – К.: Котигорошко,1993. – 160 с.