Зміст
Вступ
1. Пантелеймон Куліш як перекладач
2. Пантелеймон Куліш як новатор
3. Куліш і Кулішівка
4. Пантелеймон Куліш як режисер
Висновки
Списоквикористаної літератури
Вступ
Сучасна українська мова має закріплений у Законі промови і в Конституції України (ст.10) правовий статус державної, вона євисокорозвиненою, кодифікованою і стилістично диференційованою літературноюмовою, конкурентоспроможною на європейському мовному просторі. Та історіяукраїнської літературної мови свідчить, що в переддень появи в українськійкультурі такої неординарної особистості, як Пантелеймон Куліш, становище і станукраїнської мови викликали небезпідставну тривогу в національно свідомих діячівукраїнської культури. То був час згасання старої книжної мови і народженнянової, усунення розриву між книжною і розмовною, досить інтенсивного поповненнянової української літературної мови народно розмовними елементами і закріпленняїх у художньому тексті.
Процеси виформовування нової української літературноїмови, окрім внутрішньомовних суперечностей між різними структурнимикомпонентами мови при їх взаємодії, ускладнювалися впливом суспільно-історичнихі політичних чинників. Дві третини української етнічної території перебувалипід владою Російської імперії. «У цій державі українськаписемно-літературна мова переживала найчорніші, найсмутніші часи в XIX –початку XX ст., і то не тільки в офіційному, але й у шкільному вжитку буласиломіць повністю витіснена російською. Панівні кола Росії не визнавалиукраїнської мови навіть як окремішньої слов'янської. Було заборонено навітьукраїнський переклад Святого Письма, ввезення з-за кордону матеріалів,друкованих українською мовою» – читаємо у В.Німчука [6].«Кобзар» Тараса Шевченка, книгу, що пережила не тільки своїх ворогів,а й їхні ідеї, не сприймали в Росії тому, що він написаний українською мовою.Реакційний російський журнал «Библиотека для чтения», відгукуючись навихід першої збірки поезій Тараса Шевченка «Кобзар» (1840p.), писавпро велике обдарування поета і свій жаль з приводу того, що ця книга не будеприйнята російською літературою, бо вірші – не російські і «написані наособливому провінційному наріччі», і взагалі – малоросійські поети«часто пишуть таким наріччям, якого навіть не існує в Росії» [4, 14]
У такий час художня, громадсько-публіцистична,видавнича діяльність Пантелеймона Олельковича Куліша як справжнього патріотаУкраїни була спрямована на духовний розвиток українського народу і зміцненняукраїнства. Позиція Михайла Драгоманова – ногами і серцем стояти в Україні,головою в Європі, а руками охоплювати слов'янщину – очевидно, ще раніше визрілав душі Куліша, бо реалізовувалася в його діяльності.
1. Пантелеймон Куліш як перекладач
Належне місце П.Куліша в історії українськоїлітератури та культури загалом лише окреслюється. Проте багатогранна діяльністьвеликого подвижника українського слова і духу була підставою — для високихоцінок таких видатних людей різних літературних епох, як І.Франко таМ.Драгоманов, М.Зеров та М.Хвильовий.
Перекладацька діяльність – це лише один із виявівКулішевого подвижництва, шлях до цілісного осмислення якого криється в пізнаннійого філософії. А вона ґрунтується на взаємозв'язку двох провідних для всієїтворчості митця начал – духовного та національного.
В.Петров так окреслив постать В.Куліша: «Він бувєвропейцем між хуторянами та хуторянином між європейцями». Саме філософіяКуліша-хуторянина, для якого хуторянство було концепцією духовного розвиткуукраїнського народу і зумовила широку перекладацьку діяльність як втілення ідеїкультурництва Куліша-європейця. Адже хуторянство і культурництво Куліша – церозвиток однієї ідеї України, в якій, на думку Д.Чижевського, полягає внутрішняцілісність письменника.
Одним, хто з перших збагнув значення перекладу кращихзразків світової літератури як могутнього джерела духовного збагаченняукраїнського народу, його культури, вужче – літератури, був саме П.Куліш,«піонер з сокирою важкою».
Якщо поява перших спроб перекладу в новій українськійлітературі на початку XIX ст. була викликана почасти «… влечением любопытства,нельзя ли на малороссийском языке передать чувства нежные, благородные,возвышенные...» (П.Гулак-Артемовський), то перекладацька діяльність П.Кулішапередбачала свідоме утвердження українського слова, з одного боку, та«європеєзацією» української літератури, з другого. Показовим у цьому контекстіє підбір Кулішем творів для перекладу – Біблія, Шекспір, Байрон, Гейне, Гете,Шіллер, а також Пушкін, Некрасов, Кольцов, Фет.
Багатьма роками пізніше А.Ніковський, осмислюючишлях, який пройшла нова українська література, «втягуючись в оборотусесвітнього письменства», визначить три послідовні етапи її розвитку: пародію,переклади 70-90 pp. та оригінальні твори на всесвітні теми, які беруть свійпочаток від Лесі Українки, окреслюючи тим самим важливу тенденцію розвиткунової української літератури XIX ст. – від наслідування через переклади дооригінальної творчості у світовому контексті.
З одного боку, перекладацька діяльність П.Кулішазнаменувала новий етап, важливий для подальшого розвитку українськоїоригінальної літератури, з іншого – зумовлювала остаточне становленняукраїнського художнього повновартісного перекладу.
На початку 60-х років П.Куліш розпочинає роботу надперекладом Біблії. Прагнення перекласти книгу книг, яка є оберегом духовності,українською мовою органічно всій внутрішній сутності письменника.
Проте Кулішевий переклад Біблії, для якого, зокрема,характерне надмірне вживання старослов'янізмів, що, без сумнівно, знижувалойого естетичну вартість, здобув невисоку оцінку критики. І.Огієнко, зосібна,зазначав, що переклад «вийшов у багатьох відношеннях невдалий… часто тількипереказ, від оригіналу далекий». До речі, такої думки дотримувався й І.Франко.А проф. Н.Сагарда вважав, що навіть найкращі з перекладів П.Куліша зі Св.Письма «мало додадуть квіток йому як поетові».
Однак порівняльне зіставлення, зокрема перекладів із«Псалтиря» П.Гулака-Артемовського, які є першим в українській літературі XIXст. зразком повновартісного художнього перекладу та визнані цінною частиноюйого літературної спадщини, з Кулішевими перекладами псалмів, що не належать донайбільш вдалих, переконує, проте, у її вищій естетичній вартості, чим ізасвідчує поступ українського перекладацтва.
Значний внесок у доробок української перекладноїлітератури становлять Кулішеві переклади творів В.Шекспіра, звернення до якихзумовлювалося передусім прагненням митця підняти українську літературу до рівняосмислення «вічних» тем. «Коли б Шекспір робився читанням любим, – зазначавП.Куліш, – се отверезило б нашу літературу мізерну, дало б їй крила… Така моямета».
У віршах «До Шекспіра» та «До рідного народу», які єсвоєрідними передмовами до перекладів, П.Куліш висловив свої культурницькіідеали. Пропонуючи своєму народові «дзеркало всесвітнє», митець словасподівається на його повернення до сім'ї культурників. Тому П.Куліш ізвертається до Шекспіра:
Світило творчества, Гомере новосвіту!
Прийми нас під свою опіку знакомиту:
Дай у твоїм храму нам варварства позбутись,
На кращі почуття і задуми здобутись.
І.Франко, який видав більшість Кулішевих перекладівдрам Шекспіра, високо оцінив їхню мистецьку вартість. Будучи перекопаним, що«добрі твори чужих літератур мають велику вагу для розвою кожної національноїлітератури», І.Франко писав, зокрема про переклад Куліша трагедії «Гамлет,принц датський»: «Куліш – перворядна звізда в нашому письменстві… дав нампереклад, з яким ми можемо без сорому показатися в концепті європейськихперекладачів великого Британця». Порівнюючи переклади П.Куліша зі спробами йогопопередників (Федьковича, Старицького, Свенціцького), І.Франко віддаєбезперечну перевагу Кулішеві.
Переклади з європейських поетів – Байрона, Гете,Гейне, Шіллера, – які об'єднані у збірці «Позичена кобза», за словами М.Зерова,«підбивають підсумок усім змаганням Кулішевим здобути нові терени українськомупоетичному слову».
Найсильніші у збірці, на думку М.Зерова, переклади зБайрона, що пояснюється не тільки більшою відповідністю первотворові Кулішевоголексичного добору, а й тим, що •«настрої, маски та пози Байрона були прекраснимрічищем для власних Кулішевих емоцій». З'ясовуючи місце Куліша в історіїукраїнської перекладної поезії шляхом порівняння його з попередниками йнаступниками, зокрема з П.Гулаком-Артемовським та М.Старицьким, М.Зеров визнаєдосконалішим П.Куліша.
Не стільки в університеті, скільки в Києві, – аджесамий університет кінця 30-х видався Кулішеві не надто сприятливим місцем длянавчання: студенти мали дев'ять пар щодоби, з восьмої ранку до пів на восьмувечора, з однією великою перервою між пів на першу та пів на другу. Куліш буввільним слухачем спочатку на першому відділенні філософського факультету (якебуло прообразом теперішнього філфаку), а потім – на юридичному факультеті. Дляпершокурсників викладалася німецька, французька, італійська, латинська тагрецька мови. Курс польської словесності, що, передбачав і надання певнихнавичок у володінні польською мовою, було знято 1837 року. Можна припустити, щоКуліш відвідував заняття з французької та латині. І хоч атмосфера в Києві буласприятливою для практикування російської мови, минуло багато часу, перш ніжмова Куліша-киянина, автора «Михайла Чарнышенка», гостро, але справедливорозкритикована Некрасовпм, переросла в російську мову, якою написано«Воспоминания детства», нео-публіковану повість «Владимприя », російськийепістолярій пізнього Куліша. Всього було: і викладання російської мови («дляінородців») у Санкт-Петербурзькому університеті і місцевій гімназії, ізнайомство з мовою російської глибинки, і московські «наїзди» Куліша, які він,за його власним визнанням, використовував для того, аби «побольше русскою речьюназвучаться».
Не менше труднощів спіткало Куліша па шляху добездоганної польської мови: після університетське відрядження до Луцька,студіювання творів Міцкевича, спілкування з Міхаєм Грабовським і Бодуеном,служба у варшавському департаменті духовних справ тощо.
Процес ознайомлення з рештою мов складався інакше.Кількох занять з учителем для Куліша було досить, щоб взятися до вивченнясамостійно. Начатки німецької він пізнав, навчаючись у Новгород-Сіверськомуповітовому училищі, від Якова Яковича Ігнатьєва, на прізвисько Бруль, якогопізніше змалював в одній із повістей. Уявлення про французьку та латину здобув,напевно, в Київському університеті. Англійською захопився в Петербурзі. Інтересдо цієї мови, як і до народної російської, в колах столичних літераторів сприймавсяяк спротив непомірному засиллю францужчини і був складового загальногозацікавлення германськими культурами (оссіанізм і т.д.). Куліш брав урокианглійської у Олександри Осипівни Ішимової – знайомої Пушкіна, згодом – відомоїдитячої письменниці. Пізніше, працюючи в 60-х роках у Варшаві над перекладомБіблії, письменник займався старогебрейською з місцевим рабином. Захопившиськоло вивчення інших мов – іспанської, італійської, сербської – Куліш вчителівне потребував: спрацьовував досвід французької та старослов'янської.
Оскільки Куліш не ставив мети оволодітизахідноєвропейськими мовами всебічно, а обмежувався здебільшого вмінням читатиі розуміти прочитане, його основними помічниками були складна, але цікавакнижка певною мовою та словник.
Після своїх фрагментарних університетських студій,184 1 року Куліш за призначенням Максимовича іде до Луцька викладати російськусловесність у місцевій гімназії. Там він знайомиться з родинною бібліотекоюОлізарів. Сучасний Кулішеві нащадок цієї видатної династії українськихшляхтичів, покатоличених у XVI ст., Густав Олізар 1826 року був заарештований усправі польського «Товариства патріотів», а багату книгозбірню, тонараховувала, за свідченням Куліша, до 2000 томів (друкованих і рукописних),переважно польських і французьких, за наказом генерал-губернатора Бі-біковабуло конфісковано і перевезено до Луцька. Дізнавшись про існування книгозбірні,Куліш листовно звернувся до Максимовича з проханням влаштувати доступ свогоколишнього студента до неї. Максимович допоміг, бо саме в бібліотеці ОлізарівКуліш уперше знайомиться з творами Вальтера Скотта і вивчає французьку. «Вбиблиотеке, между прочим, находилось полное собрание Вальтера Скотта нафранцузском языке. По свидетельству Хильчевского, Кулиш приехал и Луцк с весьмажалкими понятиями во французском языке, но по истечении трех-четырех месяцев онстал свободно читать Вальтера Скотта и в подражание его роману «Карл Смелый»тогда же начал писать свой собственный исторический роман «Михайло Чарнышенко»,– писав М.Чалий. Луцький епізод засвідчує характерну рису Куліша-поліглота:швидкість, з якою він оволодівав мовами. Три-чотири місяці пішло на французьку,місяць-півтора – на італійську, по кілька місяців – на іспанську та англійську.
Особливо активно займався Куліш мовами па засланні, вТулі. Діставши повідомлення про звільнення, він пише Волинському листа, депідбиває підсумки цього трирічного періоду: «По Министерству народногопросвещения служить мне не позволено, и я, как не окончивший курса вуниверситете, принадлежу ко 2-му разряду чиновников, а для меня, как длярассчитывающего на службу, очень важно быть чиновником 1-го разряда. Нельзя лимне выдержать в Москве экзамен на кандидата? Я греческого языка не знаю,латинский знаю мало, но зато читаю по-польски, по-французски, по-немецки,по-итальянски й по-английски, да ще дещо маракую». Тут, як бачимо, Кулішвизначає першу мету, з якою він вивчав мови. Другою була надія заробляти нажиття перекладами. Обидві мети не справдилися. До Московського університетуКуліш не вступав, а напевне единим серйозним заробітком від перекладів бувгонорар за багатотомну «Историю Англии...» Томаса Маколея, опубліковану п1860-х роках у. столичному видавництві Тіблена. Проте ґрунтовних знань,одержаних у тульський період, Кулішеві вистачило надовго.
Як і перед тим, основними засобами оволодіння мовоюзалишаються словник і художня література. Словник – насамперед«Німецько-російсько-французько-англійський», кількатомннй, Реіі-фа. Книжки –класика. Англійські – Шекспір, «Векфілдський священик» Голдсміта, ВальтерСкотт, «Чаіільд Гарольд» і «Дон Жуан» Баіірона, Діккенс; французькі – «Сповідь»Руссо, Мольер, Шатобріан; італійські – «Декамерон» Боккаччо, «Мої в'язниці»Сільвіо Пелліко – автора, що справив великий вплив на тогочасну російськулітературу (зокрема на Пушкіна та Гоголя); німецькі – Шиллер.
Іспанську мову в перші місяці повернення доПетербурга студіює за Дон-Кіхотом». Помітна увага Куліша до читання п оригіналітворів, відомих йому в перекладі, і, навпаки, перекладів тих творів, оригіналияких він знав. Так, познайомившись із Вальтером Скоттом в Луцьку у французькомувиданні, він опановує п'ять його романів в оригіналі і просить Бодянськогонадіслати те саме в німецькому та італійському перекладі.
Вивчення тієї або іншої мови супроводжується у Кулішаексплуатацією вже одержаних знань: він перекладає кілька розділів з книгиСільвіо Пелліко, пізніше, перечитуючи Байрона, відтворює першу пісню «ЧайльдГарольда» (переклад не зберігся), студіюючи у Варшаві та Відні грецьку (підкерівництвом Бодуена де Куртене) та старогебрейську, здійснює переклади зБіблії. Нарешті, в Петербурзі Куліш починає студіювати грецьку (за методикоюРобертсона), ознайомлюється з арабською (в цей час у бібліотеці Кулішаз'являється паризький словник арабської мови Казпмірського) та шведською.Шведську вивчав на противагу Костомарову, у Стокгольмі було відкрито длядоступу дослідників щоденник («діаріуш») Карла XII – цінне джерело з історіїУкраїни за часів Північної війни. Пізніше Куліш так згадував про це в листі доШсирока: «По-шведски я начал было учиться ради письменных фолиантов Карла XII,открытых в Стокгольме, но понадеялся на Костомарова, которому следовало бы этоисторическое сокровище явить русскому миру; но он обманул мои научные надежды ив этом отношении, живя больше всего для денег и скаредничая даже вдвугривенном, который надобно было дать трактирному слуге, чтобы он сбегал ваптеку для утомления известным лекарством его головной боли (мы вдвоем были вМоскве свидетелями оной гнусной сцены в 1884 году)». (Ставлення до Костомарова– типове для Куліша 1890-х).
Вивчаючи нові мови, Куліш не забував попередніх. УТулі місцева дівчина вчить його розмовній французькій. 1851 року Куліш відвідуєангліканську церкву в Санкт-Петербурзі для вдосконалення розмовної англійської.Своєрідним іспитом на знання мов стали роки, проведені в Європі – вАвстро-Угорщині, Франції, Бельгії, Швейцарії, Італії (1858, 1861, з 1864 по1872, 1878). Наприкінці Кулішеного віку на адресу його хутора Мотронівки наЧернігівщині надходять газети чотирма мовами, і господар радиться з московськимкореспондентом Шенроком про те, які видання варто передплатити з новітньоїіталійської та іспанської преси.
Постать Куліша-поліглота нерозривно пов'язана зпостаттю Куліша-перекладача. По-перше, знання мої відкривало йому доступ дооригіналів. В активі Куліша – два десятки дрібних поезій Байрона, частина «ДонЖуана» і «ЧаГільд Гарольд», більше як півсотні творів Генне, Гете та Шиллера, вт.ч. «Вільгельм Телль» (переклад не опублікований), 13 драм Шекспіра, лірикаМіцкевича і низки російських поетів, сучасних Кулішеві, уривки з «Іліади» й«Одіссеї» і, звичайно, Святе Письмо. Куліш – перший український перекладачтакого масштабу, який більшість своїх перекладів здійснив безпосередньо з моворигіналів. Характерним є його ставлення до проблеми підрядника. 1849р. в листідо Бодянського він гостро розкритикував «Одіссею» в перекладі «царськогозахребетника» Жуковського, зазначивши при цьому, що він мовою оригіналу неволодіє. Але з кількістю мов, які пізнавав Куліш, змінювалася і його позиція,наприкінці життя висловлена ним у такій тезі: «Что касается меня, то, зная, какмудрено было, например, даже Пушкину переводить Мицкевича и наоборот (их языкиизвестны мне оба, как мои родной), я вижу в переводах наилучшую пробу языкаотносительно его ковкости, живописности, гармонии». Тут вимога аналітнзму,втілена в ідею про знания іноземної мови як виший гарант справедливо! оцінкиперекладу, поєднується з думкою про синтетизм мови перекладного твору, йоговключеність у культурний контекст нації перекладача. По-друге, Куліш багаточитав допоміжної літератури про перекладуваних ним письменників, теоретичнихлітературознавчих, філософських, історичних праць іноземними мовами. Німецькіта французькі біблісти (Рейсе, Кауч, Ренан, Верне), а також Мішле, Іпполит Тен,низка праць з орієнталістики, «Мінін і Пожарськиіі...» Забєліна, «РозпадНідерландів...» Мотлі, «Система логіки» Мілля, Бокль, Маколей, Куно Фішер,Гервінус – ось далеко не повний перелік того, що Куліш уважно читап в оригіналі(зрідка – в іншомовних перекладах). По-третє, Куліш завжди з увагою ставився допраці своїх попередників на перекладацькій ниві. Шекспіра він читає німецькою(Шлегель), польською (Ключццький), російською (Кетче])). «Пісню про дзвона» Шиллера– французькою (Марм'є) і знов російською (Мін, Шевирьов). Все це дає підставивбачати в Кулішеві сформований тип перекладача-професіонала, характерний дляпізнішого українського перекладацтва від Франка та Миколи Зерова до Кочура іЛукаша.
І, визначившись у питанні про Франка як явищеінтелекту, українському літературознавству XX ст. час порушити аналогічнепитання щодо його попередника: «Пантелеймон Куліш як явище інтелекту».
2. Пантелеймон Куліш як новатор
Багатогранна діяльність П.Куліша нерозривно пов'язаназ вивченням світогляду в цілому і характеру українського народу зокрема, якоднієї з найважливіших категорій народної філософії, психології та естетики.Саме в цьому він вбачав життєві джерела самобутності художньої творчості,основу її національної концептуальності. У своїх філософських роздумах,статтях, оглядах, рецензіях і т. д. письменник досить часто ставить у центруваги саме проблему національного характеру, питання про народні джерела йогоформування і становлення.
Виходячи з ідей природного розвитку людини ісуспільства, П.Куліш і національний характер розглядав як складову цьогорозвитку, розвитку, немислимого без діалектичного взаємозв'язкунайрізноманітніших сфер народного буття, У «Листах з хутора», рецензії «Казки ібайки з сусідової хати, перелицьовані і скомпоновані Придніпрянцем», статті«Григорій Квітка (Основ'яненко) і його повісті» та інших працях ґенезунаціонального характеру він виводить і з тих обставин, у яких цей характерформувався і розвивався, з особливою силою наголошуючи на природній гармонії їхвзаємозв'язків. На доказ цього П. Куліш бере приклад з вихованнямГ.Квітки-Основ'яненка. Зауваживши, що рід Квітки хоч і був значним, вельможнимі займав собі на слобідських просторах що найлюбіші займанщини, він відразу жпідкреслює й те, що у побуті батьки майбутнього письменника нічим невідрізнялися від інших людей. В щоденному житті тут панували ті ж самі звичаї,що й у простих людей, як у інших родинах, так і тут завжди говорили українськоюмовою, отже й у вихованні у всьому дотримувалися віками вироблених народнихтрадицій, адже вони найбільш повно відповідали природі психічного складу,морального та духовного світу дитини. «Тим-то й знав Квітка всі звичаїнародного биту так добре, як ні одному пану з новомоднього дому знати не можна,тим він писав такою щирою народною мовою, наче й не чув зроду іншої мови; тимвін і по-московськи писав нескладно, що то був йому язик нерідний, а вмосковських школах Квітку не учено» (11, 490), – робить висновок П.Куліш.
При цьому зазначимо, що письменник не заперечувавпотреби в опануванні культури інших народів. Якраз навпаки, таке явище вінвважав цілком природним і навіть необхідним. Полемічний запал його виступів утакому разі завжди спрямовувався проти спотворення природної гармонії в обмінідуховними цінностями, проти порушення цієї гармонії у взаєминах характерів таобставин, проти будь-якого нав'язування і штучності. На думку П. Куліша, владамоди, чужоземщини, властива місту, саме тому й руйнує духовний світ українця,український народний характер, що є лише модою, отже позбавлена глибокогоінтелектуального змісту. Носії тої моди і псевдокультури, відірвавшись відрідного Ґрунту, цураючись усього народного, «собі якусь неподобну мову вгородах повисиджували та й ламають під неї людський розум з малого мальства»(11, 253). Отаким самозваним «прогресистам» автор «Листів з хутора»протиставляє людей освічених, справді культурних, які, глибоко цінуючи духовніцінності інших народів, бували всюди по світах і про Шекспіра знають не менше, якпро видатних діячів рідної літератури, не втратили здатності гордитисядосягненнями культури рідного народу, віднаходити у ній загальнолюдськіцінності. Тому П. Куліш закликає земляків-українців плекати саме ці традиції,виховуючи на них нові покоління національно свідомих громадян. «Хоч же б, –наголошує він, – і всі ви поробились письменними і, як кажуть, просвіщенними;хоч би книжки німецькі так як справжні німці почитували, а проте своєї мовирідної і свого рідного звичаю вірним серцем держітеся. Тоді з вас будуть людияк слід, – тоді з вас буде громада шановна і вже на таку громаду ніхто своєїлапи не наложить» (11, 256). Тому, за твердим переконанням П. Куліша, місто,оскільки воно є складовою способу буття нації, повинно гармонізувати, а недезгармонізовувати суспільні відносини, отже розвиватися на основі національнихтрадицій як у побуті, культурі, так і в соціально-політичному житті. Тим самиммісто зберігатиме природну атмосферу становлення національного характеру.Подібні висновки П.Куліша ґрунтуються на уважному вивченні досвіду не лишеукраїнського, а й інших народів. «Тисячу років, – звертається письменник досвоїх співвітчизників-псевдопатріотів, – проповідуєте ви у своїх мурахкоштовних любов і мир, – чи більше ж у вас любові і миру, аніж у тих простихслов'ян, що славили в гаях і в житах невідомого їм ласкавого і щедрого бога»(11, 252-253).
Сформований таким чином на природній основінаціональний характер виражає внутрішнє багатство і поетичну принадність душіукраїнця, невичерпний духовний та інтелектуальний потенціал нації.
У лоні української природи, народних звичаїв таобрядів, поезії в цілому зародилося, на думку П. Куліша, ніжне народнопісеннесприйняття нашим народом людини і навколишнього світу. Воно виявляється і впсихології, етиці та моралі, в побуті, естетиці та інших сферах буття.Патріархальний побут українського селянина не був для П. Куліша чимоськонсервативним, відсталим. Це були типові і цілком природні обставини йогоповсякденної діяльності і до того ж не лише господарської, а й розумової,духовної в цілому, обставини, які формували своєрідну філософію буття,своєрідний національний характер.
Оте народнопісенне світосприйняття, позначене великоюмірою медитативності та філософічності, П.Куліш трактує як вияв талановитостінашого народу, своєрідності характеру українського простолюдина, наділеного дотого ж природною красою і силою слова. При тому письменник зауважує, що уповсякденній діяльності народ витворив і розкриває багатство своєї мови, свогосамобутнього розуму, незвичайної і багатої своєю природою естетичної фантазії.Тому й шляхи розвитку нового українського письменства він вбачав в орієнтаціїна народну філософію, на органічну єдність їх в дусі та істині з усієюмогутністю особистості українського простолюдина. Всупереч В.Бєлінському, якогов творах українських письменників неприємно вражала «мужицкая наивность інаивная прелесть мужицкого разговора», «простоватость крестьянского языка» і«дубоватость крестьянского ума», П. Куліш закликав письменників-співвітчизниківвиходити саме з народних критеріїв в оцінці своєї праці, скеровуючи тим самимлітературний процес в Україні на народну основу, ту основу, що вже сталаґрунтом для творчості кращих справді національних поетів. «Не в замкнутомутоваристві любителів словесності перевіряли вони життєвий смисл своїх творів:вони пускали їх прямо в народ, – у ті верстви суспільства, які не станутьдаремно тратити на читання часу, потрібного для найневідкладнішої праці ітурбот. Швидкий розпродаж дешевих видань у провінційних закутках українськихнайкраще довів виховне значення наших, поки що ще нечисленних, літературнихтворів» (11, 524), – підкреслював П.Куліш у статті «Простонародність вукраїнській словесності».
Важливим складником національного характеру є і йогоморально-етичний зміст, який П.Куліш найтіснішим чином пов'язував з такимикатегоріями, як любов, честь, гідність, совість, взаємоповага, скромність,працелюбність в народному їх розумінні, з шанобливим ставленням до народнихтрадицій тощо. До того ж народність у такому разі розуміється як природність.Тому-то, особливо в «Листах з хутора», маємо різке протиставлення села місту натій підставі, що місто ігнорує, спотворює природну мораль та психологіюселянина-трудівника, розплоджуючи паразитизм, нероб, моральних покручів. «Ми ж,люди прості, – читаємо у першому листі «Про городи й села», – як навчились наварязькій чи на литовській або польській панщині за плугом добре ходити інедолюдків годувати, то й досі себе самих і білоруких городян хлібом годуємо.Се, здається, не лукава наука, а в вас, городян, єсть і єхидні науки: є в вастакі науки, щоб довіку вічне тільки самим у золоті купатись; є в вас і такинауки, що хто кого проведе та зненацька насяде, того великим чоловікомвеличають. А в нас таких добродіїв зовуть попросту п'явками та людоїдами; ми одтаких, поли обрізавши, мусимо втікати, аніж свій розум і душу їх лукавоюдорогою пускати» (11, 245). Зовсім не випадково, що саме в захисті селянськихцінностей, вироблених усім укладом трудового життя, П.Куліш бачить вияв честі ігідності. Триматися обома руками за свою просту домоткану свиту для ньогозовсім не значить відмовлятися від усього здорового, розумного і благородного,що є в усіх сферах людського життя. Якраз навпаки: оці усі прикмети характеру,що сформувалися на трудовій селянській основі, на засадах народноїхристиянської моралі, на думку П.Куліша, мають визначати сутність прогресу вцілому, тому триматися за домоткану свитку для нього означало розвивати іпримножувати традиції та принципи народної моралі в системі освіти, науки,культури, виховання та інших виявах буття людини і суспільства, скеровуючи їхрозвиток по шляху високих та благородних ідеалів нації. Це – моральнийобов'язок кожного свідомого громадянина, це – моральний принцип кожногопатріота, обов'язок і принцип, які мають бути підняті до рівня рисинаціонального характеру українця, де б він не жив – у селі чи в місті.
Неослабну увагу в своїй концепції національногохарактеру П.Куліш приділяє культурологічному аспектові. Поняття «народнакультура» при цьому у нього має досить широкі рамки. Сюди входить побут,релігія, традиції, звичаї, обряди, народна психологія, філософія, естетика,система виховання, повсякденне духовне життя, моральні принципи та ідеали,взаємини з природою, навколишнім світом у цілому і т. ін. Усе це прямо чиопосередковано впливає на характер, визначає його зміст.
Скажімо, природа в системі духовних і моральнихцінностей народу завжди виступала могутнім фактором формування не лишеемоційності української вдачі, а й джерелом любові, миру і злагоди. Тонкоуловивши цю закономірність, П. Куліш у «Листах з хутора» та ряді інших працьпостійно наголошував на необхідності уникати будь-якої штучності у вихованні,яка веде тільки до спотворення, псування народного характеру, і всіляко продовжуватиі розвивати в ньому якості, закладені природою нації. Цьому має сприятиатмосфера повсякденного життя людини. Речі домашнього вжитку, культура,взаємини між співвітчизниками, традиції народної освіти, виховання, пісні, звичаїта обряди, степи, ліси творять своєрідний світ, який торкається найпотаємнішихструн людської душі, приводить у рух, у дію її досі незаймані потенції.
На доказ правомірності своїх тверджень П.Кулішнаводить приклади з народної архітектури та побуту. Так, в описі старосвітськоїцеркви у селі Гаківниці він зауважує не лише гармонію форм, ліній, грайливістьі багатство мережень округ віконець, зроблених руками народних майстрів так, щонагадують виведені самою природою квіти. Тим-то вони й радують душу і серце,тим-то любо й поглянути на ту церкву та й, задивившись на неї, загадаєшся протих людей, що «на спочивок повкладалися, що докупи під тими ґонтами зеленастимизбиралися» (11, 265). До того ж тонке естетичне чуття народних архітекторівставило на службу красі, високій моральності та духовності усе: і місцевийландшафт та пейзаж в цілому, і предковічні звичаї та традиції. «Гарне село, –читаємо далі про Гаківницю. – Усе майдани та широкі узбережжя на верхів'ях тогоставу величенного. Розкинулось по волі: єсть де й дітям погуляти, і дівчатам ухрещика побігати, і парубкам, лицяючись до дівчини, против місяця постояти»(11, 265). Розкутість, відчуття простору і волі, невимушеність, поетичнамрійливість – ось які риси української вдачі виказує опис особливостейстаросвітської архітектури великого козацького села Гаківниці. Така архітектуравластива не лише одному селу. Вона – типове явище в українській народнійкультурі, у ній зливається в єдине ціле досвід віків і духовний світ сучасника,минуле знаходить своє продовження в сучасності, а сучасність виростає наестетичних засадах, сформованих попередніми поколіннями, у якійсьдивно-загадковій гармонії з природою, історією і часом взагалі.
Інший народний культурологічний чинник, якийсформував український національний характер – атмосфера сердечності,взаємоповаги, душевної єдності та якогось особливого тепла, яке завжди панувалов українській родині та у взаєминах між людьми. Тут П.Куліш з точністюетнографа аналізує таке явище в українському побуті, як оповідання в довгізимові вечори народних казок. У рецензії на збірник «Казки і байки з сусідовоїхати, перелицьовані і скомпоновані Придніпрянцем» він, зокрема, підкреслює, щосаме така атмосфера не лише згуртовувала людей дітей, дорослих та челядь, а йрозвивала та поглиблювала поетичну емоційність, багатство фантазії. Обмінслухачів думками, почуттями, переживаннями у такому разі спричинявся дозадушевності, потягу серця до серця, душі до душі, а не раз і до жартів,дотепів, кепкування над самим собою. «Се вже така в нас запорозька вдача» (11,544), — говорить з цього приводу П.Куліш. Але в тому є й інший сенс, а саме:глибинний історичний зв'язок поколінь, на основі якого й відбуваєтьсяформування і становлення української вдачі.
На прикладі розповідей лірника Дмитра Побігайла та селянинаКіндрата Таранухи про сотника Харка, поданих у «Записках про Південну Русь», мимали можливість простежити, як у процесі цього формування і становленнякристалізуються почуття гордості, національної честі та гідності, національноїсвідомості, що в свою чергу, визначили і сутність духовного аристократизму українця.Особливо виразно складові цього аристократизму вимальовувалися у «Книзі о ділахукраїнського і славного Війська козацького Запорозького», «Потомкахукраїнського гайдамацтва», «Жизні Куліша» та інших працях. На думку П.Куліша,вони обумовлені всім укладом українського життя, насамперед життя козацького.Тому-то він і говорить про аристократичність, «аристо-козацьку» вдачу. Зпоняттям честі і гідності у такому разі пов'язувалися чесність, порядність,вдячність, шанобливе ставлення до людей праці, батьків, старших себе, жінок,готовність прийти на допомогу людині у скрутну для неї хвилину, здатність доморального, духовного і фізичного самовдосконалення, готовність боротися дозагину і нехтування власними інтересами, власним життям, коли справа стосуєтьсязагальнонаціональних інтересів і т. д.1 Тому він наголошує на доконечнійнеобхідності відроджувати історичну пам'ять, минулу славу у прийдешніхпоколіннях, примножувати її: «Якщо який-небудь грецький цар Кодр був великий улюбові до своєї вітчизни або карфагенець Ганнібал силою своєї зброї, то церобить честь не нам, а грекам і карфагенам. А скільки між нашими предками можназнайти Кодрів, які принесли своє життя на олтар слави козацької; скільки можназнайти воїнів, подібних відвагою і розумом Ганнібалу, від яких здригалисядержави далеко могутніші, ніж Римська республіка часів Аннібала? І кому ж славаза таких воїнів? Нам слава, нам честь, адже вони були наші прабатьки». В цьомуП.Куліш і вбачає одно з джерел нашого духовного аристократизму, адже, на йогодумку, ні один народ із усіх народів світу не знає таких відважних іблагородних подвигів задля християнства, не зазнав стільки мук і страждань завіру і любов до вітчизни, як український.
3. Куліш і Кулішівка
Слово – це головна ознака нації і її спасіння. Воножитиме вічно. «Все прах земний, тільки діло і слово наше праведне останетьсянавіки». «Спасіння нашого краю – в нашому слові. Слово эемляка укаже темлякові,і явиться воля і душа єдина». «Дбаймо про свою словесну автономічну будучину,знаймо добре, що ми в себе вдома» (До Вовківни-Карачевської).
Що ж зробив П.Куліш для розвитку української мови?
У другій половині XIX ст. територія тодішньої Україниналежала Росії та Австро-Угорщині, де існували неузгоджені мовні правила.Правопис був надзвичайно строкатим, неуніфікованим. З погляду просвітителів, дочисла яких належав П.Куліш, не було й не могло бути величнішої справи, якстворення правопису. Це було побожне діло. Тому для забезпечення унормованоїєдності П.Куліш у передмові до першого тому «Записок о Южной Руси» в 1856p.запропонував використовувати спрошений правопис української мови, якийоперативно втілив у життя редагований ним журнал «Основа», що виходив уПетербурзі в 1861-1862 pp. «У пропонованому виданні, – зазначається упередмові, – я намагався спростити наскільки можливо український правопис іпристосувати його до найлегшої вимови слів. До цих пір око читача неприємноразила буква «ы», якою літератори виражають м'яке «и». В українській мові,взірцем якої є для мене найбільш спільний полтавсько-чигиринський діалект,зовсім немає звука «ы», і тому я його замінив осьмеричним «и». Крім скасуваннялітери «ы», П.Куліш замість «ять» впровадив «і», замість йотованого «є» – «є».Але літера «ь» не одразу була скасована, її вживали для позначення роздільноївимови в середині слів (як сучасний апостроф) та в кінці слів і «б'ємь» (б'єм).
Для звука «йо» вживали запозичене зі шведського «ё»(е'го, до него). Цей його правопис було названо «кулішівкою».
У №9 журналу «Основа» за 1861р. П.Куліш надрукував«Історію України од найдавніших часів». Редакція у своїй примітці зазначила, щоця стаття має значення не лише з погляду її змісту, а й покликана показати,якою мірою українська мова придатна для наукового викладу історії. А вже вредакційній примітці до продовження цієї публікації в №№11-12 стверджується, щовона є зразком обробки народної мови.
Наступна коректива «кулішівки» була зроблена в 1870р.Саме тоді було відкинуто «ь» в кінці і залишено лише в середині (для роздільноївимови), а також подано літеру «і». Але московський цар Олександр 11 видавЕмський указ 1876p., який забороняв використовувати українську мову в усіхсферах діяльності. Тому, звичайно, і «кулішівка» була заборонена. Люди користувалисяросійським правописом, що дістав назву «ярижка» (від назви російської літери«ы» – єри).
У 1885 р. в Західній Україні Євген Желехівськийзробив реформу «кулішівки»: він позначив літерою «ї» не тільки йотоване «і»,але й уживав для пом'якшення приголосних, наприклад: дію, сірий. Цей правописбув запроваджений у 1893р. у школах та офіційних установах АвстрійськоїУкраїни. Подібний правопис ми зустрічаємо у творах старших науковців, зокрема вМ.Грушевського.
У 1905р. заборона московського царя щодо використання«кулішівки» була скасована, і українці відмовилися від «ярижки» та повернулисядо своєї «кулішівки».
Остаточну правку українського правопису зробивБ.Грінченко. Він встановив чотири правила, щоб дійти згоди з галичанами управописних питаннях:
1. Не треба писати дїд з двома крапками.
2. Не треба одділятися в дієсловах.
3. Треба вживати апостроф, щоб відрізняти р'я від ря,з'я від зя та інше.
4. Не треба писати м'який знак у таких словах, яксвіт (не треба писати сьвіт).
Поступово і галичани визнали переваги такоївиправленої «кулішівки».
І тепер українці користуються цим правописом.
4. Пантелеймон Куліш як режисер
Прикметно, що народні джерела зумовили й відповіднікорективи в концепції характеру героя навіть там, де він виражає тенденційністьсвітоглядних переконань самого автора. Скажімо, в поемі «Маруся Богуславка»маємо картини веселого життя руських дітей під султанською опікою, де милістюта увагою оточують однаково як дитя раба, так і нечестивого пана, де завіропідданство чекає шана і повага навіть козаків-гайдамак, яких П. Кулішзакликає проснутись, схаменутись і в ім'я цього стати на службу султанові,тобто своєму ворогові. Та зовсім по-іншому діють Маруся і її мати. Ніякібагатства і розкоші не можуть притлумити їхнього почуття до християнської віри,до рідних і близьких людей, до рідної України. Найменша згадка про них додає ірішучості, жаги свободи і щастя, тому Маруся, як і героїня народної думи, ідевизволяти свого коханого Левка та козаків-невільників. Як бачимо, суперечностірозвитку емоцій, почуттів та переживань героїні зумовили і характер її дій тавчинків, а почасти і їх розбіжність з ідеологічними настановами автора. Це зодного боку. З другого ж – вірність П.Куліша народнопоетичній традиції далайому можливість створити цілісні, завершені в ідейно-естетичному відношенніхарактери українських жінок-патріоток, піднести їх до рівня національнихідеалів. Значною мірою завдяки народній творчості письменник досягає цілісностіта довершеності концепції і в історичних драмах «Байда, князь Вишневецький»,«Петро Сагайдашний», «Цар Наливай» та інших творах.
Особливий інтерес тут викликає роман «Чорна рада», щостановить своєрідну енциклопедію українського характер ознавства. Тут маємо ілірично-пісенну Лесю Череванівну, і суворого у своїй відданості Україніполковника Шрама, і химерного запорозького отамана Кирила Тура та поетичного іразом з тим славного лицаря-звитяжця Петра Шраменка, гетьманів – по державномумудрого Сомка і підступного Брюховецького, охоронця козачих звичаїв та традиційкозацької демократії Пугача, заможного хуторянина Череваня, народного філософаі провідника кобзаря, міщан, рядове козацтво і т. д. Кожен з них – яскраваіндивідуальність, самобутній характер, який разом з тим несе в собі відсвітукраїнської національної психології, етики, моралі та філософії, національногоспособу буття взагалі. Нерідко національний характер в романі – це органічнаєдність протилежностей, невідповідностей, гармонія і дисгармонія. Йому, якправило, одномірність не властива, він багатогранний, поліфункціональний, тапри тому завжди цілісний і довершений.
Паволоцький полковник Шрам згідно з авторськимиідеологічними настановами не завжди вірить у силу народних мас, більшепокладаючи надії на козацьку старшину. Це. здавалось би, повинно послаблюватинародне начало в його характері. Однак таке розуміння концепції образу було бзанадто спрощеним, адже доля України, доля рідного народу визначає смисл життяШрама. Герой по-своєму бачить проблему і шляхи її розв'язання, але народ ніколине був для нього чужим. Звідси і типологічна спорідненість характеру Шрама зхарактерами героїв українських народних легенд, історичних пісень та дум.Сувора урочистість і піднесеність, епічний розмах думки, психологічна місткістьі виразність визначають основу цієї спорідненості. Зіставмо тут роман з «Думоюпро козака Голоту», піснями про Морозенка, Сірка, Богдана Хмельницького таінших героїв національно-визвольної боротьби. Морозенко у них – преславнийкозак, попереду війська на «конику виграва». Сірко ж, пройнятий болями за долюрідного краю, збирає козацьку раду і закликає хлопців-молодців сідлати коней тавиступати до походу проти ворога.
Ой не вітер в полі грає, не орел літає,
Ото ж Сірко з товариством на Січі гуляє,
говориться в одній з пісень. Додамо ще й оту безпечність,оте вчуття козака Голоти в степ, у безмежний простір, що також виявляють вньому вдачу українського козака-звитяжця. Ці ж риси властиві і Шрамові.Справді-бо, щось орлине є не лише в його портретній замальовці («по одежі і посивій бороді сказать би піп, а по шаблюці під рясою, по пістолях за поясом і подовгих шрамах на виду – старий козарлюга»(11, 6). Хронотороп дороги, як і внародній творчості, також підкреслює в героях роману їх вчуття в далечінь, їхкозацьку одвагу, витривалість та безпечність, що народжувалася у далеких івиснажливих походах, тяжких боях. Показовим тут є хоча б епізод герцю КирилаТура та Петра Шраменка. Незамінним супутником козаків у романі є й кінь, який уфольклорній свідомості асоціюється з образом вірного товариша і порадника.Подібну функцію він виконує і в «Чорній раді».
Крізь призму народного світосприйняття подає П.Куліштакож характери Сомка та Брюховецького. Основним критерієм оцінки їх дій івчинків є відданість Україні. Звідси йдуть симпатії та антипатії, зображеннявнутрішнього світу героїв. Сомко наділений усіма рисами українського полковникаі державного діяча, якими наділені вони в народних піснях, думах, легендах тапереказах. Йдучи за літописними та фольклорними оповіданнями, автор говорить,що він «був воїн уроди, возраста і красоти зіло дивної». Постійнінароднопоетичні епітети та порівняння, інші деталі портрета підкреслюють вхарактері Сомка такі ідеальні риси народного героя, як звитязтво, лицарство,добродушність, лагідність тощо. «Був, – читаємо в романі, – високий, огряднийсобі пан, кругловидий, русявий; голова в кучерях, як у золотому вінку; очіясні, веселі, як зорі; і вже чи ступить, чи заговорить, то справдіпо-гетьманськи» (11, 41). Принципи народної козацької етики визначають йоговзаємини з побратимами, жіноцтвом, рядовими козаками. У ставленні до Лесі,старих Череванів він виявляє статечність, незвичайну м'якість, тепло, увагу доних. Наречена у сприйнятті гетьмана – ясная панна, як повна квітка в траві.Правда, це йому не заважає навіть не зауважити того, що Леся після герцю ПетраШрама з Кирилом Туром розливалася слізьми на Петром та взивала його серденьком.Більше того зайнятий Туром на зауваження старого Шрама він без будь-якої тінігніву, а чи образи відповідає: «Молода, батьку, знайшлась би друга, а КирилаТура другого не буде» (11, 69). Ні, це зовсім не зрада Лесі. Це насамперед виявкозацького характерництва, у якому знаходить свій вияв побратимство, любов іповага до інших, уміння рахуватися з їх думками та почуттями, віднаходити насампередусе краще, а не гірше, те, що єднає, а не роз'єднує, і на цьому будувати своївзаємини з людьми. Не важко зрозуміти, що така психологія та морально-етичніпринципи героя сформувалися в козацькому середовищі, у походах і боях, де наперший І план завжди ставились не амбіції, не надмірна гордість, зверхність тазлопам'ятство, а взаємовиручка, побратимство, турбота про себе, про друга, пробрата. Саме такі ось якості Сомкової вдачі формують його і як гетьмана, і якдержавного діяча. «Український «батько-отаман», як ідеал, – пише докторБ.Цимбалістий, – це не тип німецького чи англійського воєнного провідника,відважного, енергійного, маломовного і дещо аскетичного, але це отаман, щовсіма опікується, дбає за всіх, є вирозумілий до кожного, спільно нараджуєтьсяперед рішенням, отож – отаман з материнськими рисами». То ж зовсім не випадкововатажки козацько-селянських повстань в народних думах і піснях «раду-радять»,усіляко відстоюють і боронять права простого люду. Скажімо, Богдан Хмельницькийу думі «Білоцерківський мир і нове повстання проти польської шляхти»
… велів панам-ляхам на Україні чотири місяцістояти,
Ані козаку, ні мужику жодної кривди починати.
Коли ж ті порушили наказ гетьман підняв проти нихповстання, у якому козаки і мужики одностайно стали на бік Хмельницького,виявляючи йому віру, підтримку і повагу як рідному батькові.
Пафос українського народного героїчного епосу,психологізм народної лірики, побутові деталі, легендарне начало в названихдрамах не випадкові. Вони поглиблюють місткість художньо-філософськихузагальнень в характерах, виражаючи тим самим народний ідеал національногогероя. У такий спосіб П. Куліш підкреслює єдність прагнень, життєвих принципівта ідеалів, розуміння мети, смислу, цінності життя різними верствами українськогосуспільства. Козацькі верхи тут виступають виразниками інтересів мас,провідниками нації. Саме тому вони й знаходять одностайну підтримку цих мас.Легенди про смерть Наливайка, творчо опрацьовані П.Кулішем, передаютьусенародний біль, викликаний стратою свого захисника, але в тому болю немаєрозпачу. Навпаки – він пломеніє гордістю за незалежність духу козацькоговатажка, горить бажанням помсти за вчинені кривди. А ту гордість, те жаданнярозносять по базарах кобзарі. Тому героїчні подвиги Байди, Наливайка,Сагайдачного, інших національних провідників – святі для кожного українця, їхслава передається з покоління в покоління, ніколи не забудеться ані в мирі, аніі чернецтві, визначаючи зміст національної самосвідомості навіть на побутовомурівні. З другого ж – народнопоетичне начало у творенні характерів є важливоюскладовою авторської концепції національного буття і дає можливість простежитизміни, еволюцію світогляду П.Куліша в цілому. їх суть полягає в осмисленнінаціонально-визвольних рухів на Україні як пошуків провідними і найширшимиверствами суспільства сил, здатних вивести українських народ на шляхнезалежності і самостійного розвитку. За авторською концепцією, ці силикриються у внутрішньому бутті нації, а саме — в опорі на власні сили, в єдностіусіх верств українського суспільства, у наступальній, ідейній та державотворчійїх позиції. Відтак романтична ідеалізація на народнопоетичній основі в«Драмованій трилогії» служить засобом вияву народних уявлень про людину і світ,національної самосвідомості як героїв того чи іншого твору, так і авторазокрема.
Досі сказане дає усі підстави стверджувати, щоглибоке і всебічне осмислення фольклору, світогляду і способу життя народувзагалі дало П.Кулішеві можливість сформувати чітку концепцію національного характеруі реалізувати її в художній творчості. Ґрунтується вона, насамперед, на такихзасадах народної психології, естетики, моралі, етики та філософії, як глибокаемоційність, медитативно-філософський склад мислення, на синтезі народних тахристиянських принципів взаємоповаги, добра, самовідданості, побратимства,ліричного та епіко-героїчного начал і т. д. До того ж, завдяки народній основі,письменникові вдалось подолати суперечності власного світогляду та ідеологічнихпереконань і досягти художньої цілісності та довершеності створюваних нимнаціональних характерів, їх чіткої ідейно-тематичної визначеності таспрямованості. Усе це й зумовило національну самобутність творчості П.Куліша вцілому.
Висновки
Цілком зрозуміло, що глибокий знавець історії кобзарства,психології творчості народних співців-музикантів, виходячи з ідеї природногорозвитку, П. Куліш об'єктивно не міг не розуміти його сутності та історичноїролі в житті українського народу. Тому він вірить в те, що могутній дух кобзарябуде «із віку в вік стояти, Серця зцілющою водою покропляти, І рани гоїти, ісльози обтирати» (1, 238). Цікаво, що навіть в одному і тому ж творі П.Кулішдає прямо протилежну оцінку кобзарям. В окремих частинах поеми «МарусяБогуславка» про них автор говорить як про «гірких п'яниць», віддаючи тим самимданину власним ідеологічним настановам та поетичній фікції. Але тут же вінвиводить образ молодого козацького кобзаря Левка, позбавленого попередніхідеологічних нашарувань та суб'єктивних оцінок. Левко – лицар, герой, справжнійзахисник України. Тому Маруся за роки турецької неволі не втратила глибокого іщирого почуття до нього. Для неї Левко назавжди залишився ідеалом українськогохлопця, істинним козаком. Не для забави бере до рук бандуру і Байда зісторичної драми «Байда, князь Вишневецький». Думу і пісню він пов'язує з долеюнароду, з його минулим, теперішнім і майбутнім, У драмах «Цар Наливай» та«Петро Сагайдашний» кобзарі також виступають виразниками народної свідомості,речниками національної ідеї. Завдяки цьому образ народного співця-музиканта впоезії, прозі та драматурги П. Куліша набирає масштабних художньо-філософськихузагальнень, підноситься до рівня національного ідеалу.
У науковій та художній спадщині П.Куліша, такимчином, досить повно і багатогранно описано і зображено кобзарів та лірників яктипів народних співців-музикантів, розкрито естетичну природу класичноїкобзарсько-лірницької традиції у різних аспектах. Етнографічні її засадипов'язані насамперед з природністю побутування цього виду народного мистецтва,з повсякденним укладом життя українця, з народною мораллю, етикою, психологієюта філософією. В естетичному відношенні ця традиція характеризуєтьсяімпровізаційністю, відсутністю будь-яких ознак професійного артистизму,своєрідністю системи кобзар(лірник)-слухач-кобзар(лірник), у якій кожен певноюмірою бере участь у творенні пісні чи думи та їх мелосу. Прилучення слухача доцього йде не через претензійність, нав'язування виконавцем своєї волі, а черезйого глибоке самовираження, через органічний синтез та співзвучністьвнутрішнього світу твору, виконавця та слухача на основі чого творитьсянеповторна ідейно-естетична, психологічна та філософська система, що йстановить одну з найприкметніших ознак українського героїчного епосу зокрема тамистецтва кобзарів і лірників у цілому. Поза всяким сумнівом, що саме на такихкласичних засадах маємо відроджувати кобзарсько-лірницьку традицію й сьогодні.Цьому завданню, як бачимо, добре прислужаться і фольклорно-етнографічні тахудожні твори П.Куліша.
Список використаної літератури
1. Вертій О. Пантелеймон Куліш і народна творчість.Статті та дослідження. – Підручники і посібники, 1998. – 120с.
2. Історія української мови: Хрестоматія / УпорядникиС.Я.Єрмоленко, А.К.Мойсієнко. – К.: Либідь, 1996.
3. Козачук Г.О., Шкуратяна Н.Г. Практичний курсукраїнської мови: Посібник. – 2-е вид. – К.: Вища шк., 1994.
4. Кочергам М. П. Вступ до мовознавства: Підручник. –К.: ВЦ «Академія», 2000.
5. Мацько Л.І., Сидоренко О.М. Українська мова:Посібник. – 2-е вид. – К.: Либідь, 1996.
6. Пономарів О.Д. Стилістика сучасної українськоїмови: Підручник. – К.: Либідь, 1993.
7. Словник синонімів української мови: У 2 т. / А.А.Бурячок, Г.М. Гнатюк, С.І. Головащук та ін. – К.: Наук, думка, 1999-2000.
8. Словник труднощів української мови / Д.Г.Гринчишин,А.О.Капелюшний, О.М.Пазяк та ін.; За ред. С.Я.Єрмоленко. – К.: Рад. школа,1989.
9. Словник української мови: В 11 т. – К.: Наук,думка, 1970-1980.
10. Сучасна українська літературна мова: Вступ.Фонетика / За заг. ред. І.К.Білодіда. – К.: Наук, думка, 1969.
11. Сучасна українська літературна мова: Лексика.Фразеологія / За заг. ред. І.К.Білодіда. – К.: Наук, думка, 1973.
12. Сучасна українська літературна мова: Морфологія /За заг. ред. І.К.Білодіда. – К.: Наук, думка, 1969.
13. Сучасна українська літературна мова: Синтаксис / Зазаг. ред. І.К.Білодіда. – К.: Наук, думка, 1972.