Зміст
Вступ
Розділ 1 Змалювання темикохання у творах німецьких письменників кінця ХІХ — середини XX ст
1.1 Особливості творчоїманери Т.Манна
1.2 Ранні новели Т.Манна.Зв’язок творчості раннього Т.Манна з філософією Ніцше та Шопенгауера
1.3 Зображення теми кохання вновелах «Трістан» та «Тоніо Крегер»
Розділ 2 Кохання ванглійській літературі
2.1 Дж.Р.Кіплінг – один ізнайвідоміших представників літератури Англії. Вплив Індії на формуванняпоглядів письменника
2.2 Новаторство таособливості літературної манери Р.Кіплінга
2.3 Особливості зображеннятеми кохання у творах Дж.Р.Кіплінга (на матеріалі оповідань «Ліспет», «Саіс місЙол», «За межею», «Без благословення церкви», «Через вогонь», «Стріли Амура»)
Розділ 3 Тема кохання вросійській літературі
3.1 Феномен кохання уросійській літературі та філософії 19 – 20 століть
3.2 О.І.Купрін – яскравийпредставник російської літератури кінця ХІХ – середини XX ст
3.3 Оспівування почуттякохання творі О.І.Купріна «Олеся»
3.4 Поєднання біблійнихмотивів та мотиву вічного кохання у повісті «Суламіф»
3.5 Філософське осмисленнякохання у творі О.І.Купріна «Гранатовий браслет». Роль «музикикохання» (Largo Appassionato) Людвіга Ван Бетховена у повісті
Висновки
Список використаних джерел
Вступ
Кохання– надзвичайно ємке та найбільшзагадкове людське почуття. Кожен, хто пережив чи переживає це почуття, можесказати щось своє — яскраве та неповторне. Підчас зародження кохання душа сповнена таємним, меланхолійним хвилюванням; усіпредмети здаються привабливими, в голові та серці живе одна думка: постійнобачити кохану людину. Справжнє кохання робить людину духовно багатшою,добрішою, мудрішою, благороднішою.
Кохання- одночасно і почуття-марево,почуття-омана, і почуття-передбачення, почуття, яке бачить людину в її кращих,ідеальних можливостях. Це поєднання засліплення та далекоглядності несе іяскраві надії, і гіркі розчарування.
Досліджувалита трактували феномен кохання відомі філософи, літературні діячі та критики. Ахарактерною проблемою в літературі взагалі є проблема взаємовідносин людини знавколишнім світом. Особистість і середовище, індивідуум і суспільство — про цероздумували більшість письменників XIX ст. Помітно загострився Інтерес до цієї теми в кінці XIX — середини XX ст.
Довести,що «тому, чемнадлежит руководствоваться людям, желающимпрожить свою жизнь безупречно, никакая родня,никакие книги, никакое богатство, да и вообще ничто на свете не научит ихлучше, чем любовь» [47, 65],шмагалися митціхудожнього слова.«Только в любви и через любовь человек становится человеком. Без любви оннеполноценное существо, лишенное подлинной жизни и глубины и не способное нидействовать эффективно, ни понимать адекватно других и себя. И если человек — центральный объект философии, то тема человеческой любви, взятая во всей еешироте, должна быть одной из ведущих вфилософских размышлениях» [47, 5].
Тема дослідження була обрана невипадково,оскільки «любовь у людей снизошла до какого-то житейскогоудобства, до маленькогоразвлечения» [8, 66]. В нашому суспільстві зародилась іпоширилась байдужість, апатія, заздрість, озлобленість. Все це говорить прогострий дефіцит кохання, звуження сфери його впливу. Сьогодні – чи це будехудожня література, мистецтво, релігія чи філософія -потрібно, перш за все,пробуджувати в людині здібність кохати і бути коханою.
Актуальність даної теми визначається тим,що саме кохання сприяє вияву кращих сторін людської душі. Це почуття було і євічним. Феномен любові проходить через усенаше життя. До цього прекрасного почуття звертались митці усіх часів. Вонизмальовували, прославляли та оспівували його у своїх творах. Саме кохання єдуховним началом у всіх людських стосунках, тому тема ця завади залишається актуальною.
Метадипломної роботи:осмислити тему кохання на філософських засадах у творчості письменників к. ХІХ – серед. ХХ ст. — О.І.Купріна, Д.Р.Кіплінгата Т.Манна.
Длядосягнення цієї мети необхідним є вирішення в процесі дослідження конкретнихзавдань, головними серед яких є:
1. дослідити феномен любовізагалом у російській, німецькій та англійській літературі та філософії к.ХІХ — серед.ХХ ст.;
2. з’ясувати«купрінське», «маннівське» та «кіплінговське»поняття кохання на матеріалі їхніх творів;
3. розглянути особливостітворчої манері Д.Р.Кіплінга, Т.Манна та О.І.Купріна;
4. визначити роль «музикикохання» у творах О.І.Купріна та Т.Манна.
Науковановизна роботиполягає у спробі з’ясувати особливості зображення теми кохання у російській /наматеріалі творчості О.І.Купріна/, німецькій /Т.Манн/ та англійській літературі/Д.Р.Кіплінг/ к.ХІХ -серед.ХХ ст., простежитиїхню схожість, відмінність та своєрідність.
Практичнезначення роботиполягає у тому, що її матеріали можуть бути використані під час аналізу текстівхудожніх творів у вузі та школі, а також у курсі "Історія зарубіжної"(російської, англійської, німецької) літератури під час проведення практичнихзанять, спецкурсів, та спецсемінарів.
Методидослідження: описовийта зі ставно-порівняльний.
Об’єктдослідження:філософське осмислення кохання в творчості письменників к.ХІХ – серед.ХХ ст.
Предметдослідження: твори О.І.Купріна («Гранатовийбраслет», «Суламіф», «Олеся»), Т.Маша («Маленькийпан Фрідеман», «Луїзхен», «Трїстан», «ТоніоКрегер») та Д.Р.Кіплінга («Ліспет», «Саіс міс Йол»,«За межею», «Без благословення церкви», «Черезвогонь», «Стріли Амура»).
Апробація: виступ на звітній науково-теоретичнійконференції студентів, магістрів, викладачів РДГУ (квітень 2007 p.), підготовлена стаття до науковогостудентського збірника «Філологічні витоки».
Структурароботи: дипломнаробота складається зі вступу, 3-х розділів,висновків та бібліографії.
Теоретичнабаза дослідження:
Увирішенніпоставлених завдань автор дипломної роботи спирається на роботи А.Волкова,П.Н.Беркова, О.Михайлова, В.Афанасьева, Б.Кисельова, Г.Честерсона, Миронова,Адмоні В. та Сїльмана Т., Русаковой А.В., Апта С. та інших дослідників»
Розділ 1Змалювання теми кохання у творах німецьких письменників кінця ХІХ-серединиXX ст.
1.1 Особливості творчої манери Т.Манна
Т.Манн- один із найбільш відомих письменників XX ст. Все життя він тяжів дофілософського осмислення дійсності, і в своїй творчості в якості головноїпроблеми вважав проблему «життя та мистецтво». Творчість Т.Маннавражає своєю цілеспрямованістю та внутрішньою єдністю. Т.Манн – письменникфілософського складу. Тематичні межі його творів — надзвичайно широкі. Не лишежиття в його конкретних проявах виявляється безпосереднім об’єктом зображеннямитця, але й проблеми філософії та медицини, музикознавства та палеонтології Іт.п. Біологічні та метафізичні категорії, поняття життя та смерті, здоров’я тахвороби, відносність протікання часу та здатність людської особистості доперевтілень — ці та інші загальні проблеми філософії та науки аналізуються насторінках творів Т.Манна. Складно переплітаються вони в його творах, і зокремав новелах.
Риситворчості цього письменника розвиваються на основі досить суттєвих традиційнімецької літератури, яка здавна тяжіла до філософських жанрів та намагаласявмістити в художню розповідь цілі розділи, які трактували питання науки. «Фауст» та пізніші романи Гете, твори Новаліса, проза Жан-Поля іРейне — такими є витоки творчоїспрямованості Т.Манна.
Зверненнядо досвіду німецької літературі — частина загального прагнення Т.Манна сприйняти та продовжити гуманістичнітрадиції минулого.
Намаганняпояснити те реальне життя, яке він змальовує, виявляється у Т.Манна винятково інтенсивнимз самого початку його творчості.
Вранніх творах Т.Манна змальовується реальна картина життя, досить конкретногота достовірного, але дещо своєрідного та дивного. Внутрішні закономірності тасили мають або загальнобіологічний характер, або виступають у вигляді деякихметафізичних категорій, які поступово починають відігравати у Т.Манна всебільшу роль.
Поступовобезпосереднім, прямим об’єктом змалювання у письменника стають загальні долісучасної буржуазної культурі та мистецтва, суперечливість сучасної буржуазноїідеології та духовного життя людини в сучасному буржуазному суспільстві.Розкриття та оцінка цієї проблематики в значній мірі визначаються історичноюдійсністю та реальними соціально-політичними силами, які з являються у більшпізніх творах Т.Манна.
Широтасвіту, який змальований у творах письменника, виникав ще й за рахунок того, щоці твори, не дивлячись на своюнезалежність, тісно пов’язані один з одним.
Зокремих романів та, новел створюється справжній епос німецького життя і навітьепос всього життя буржуазного світу в к.ХІХ та в XX ст. Цей епос є досить своєрідним — він не поєднаний ні загальнимигероями, ні певними сюжетними зв’язками, — його окремі ланки не утворюють єдиного циклу. Епічна єдність усіх творівТ.Манна, як зазначають В.Адмоні та Т.Сільман [1, 12-13], полягає в тому, що вони,все глибше проникаючи в сутність дійсності, яка змальовується, варіюють все тіж теми, відтворюють різновиди все тих же образів, які пояснюють та поглиблюютьодин одного. Вони змальовують ряд паралельних людських доль, які існують врізних соціальних прошарках, складаються зовсім по-різному, але тим не меншепов’язані глибокою спільністю.
Всітвори Т.Манна, які трактують сучасність, присвячені світові, який відходить,черговій епосі в. історії людства, яка завершується. У цьому – причина глибокої трагедійності, щопритаманна більшості з творів письменника.
Розвитоксучасної дійсності сприймається Т.Манном пері за все через призму тих внутрішніх переживань, потрясіньта конфліктів, які випадають на долю людини в цій дійсності. Т.Манн — великийісторик людської душі XX ст. Вінздійснив багато відкриттів в цій сфері — у внутрішньому світі людини, в її емоційномута інтелектуальному житті. Т.Манн з великою майстерністю змальовує і найбільшскладні, незвичні стани людської психіки і самі звичайні вчинки, травіальнірухи душі людини. Але саме інтерес до інтелектуальної сфери життя людиниособливо вирізняє Т.Манна серед інших майстрів психологічних спостережень взахідноєвропейській та американській літературі XX ст. Духовне життя його героїв, порядз його складністю та Іноді незвичайність, глибоко пов’язане з дійсністю, що «породила»цих героїв. Особливо в більш пізніх творах Т.Манна очевидно показані коренінавіть найбільш незвичної та патологічної історії розвитку людської душі — і цікорені знаходяться саме в соціальному, саме в конкретних умовах історичноїдійсності.
Творчаманера Т.Манна в основі своїй характеризується прагненням відобразити дійсністьвинятково точно та скурпульозно. Письменник трактує свій об’єкт серйозно,вдивляється в нього глибоко та уважно. Основною емоційною стихією автора єстихія трагічна, про що зазначалося вже вище.
Т.Манна вважають одним із засновників інтелектуальної прози,в якій образ викликає думку, а думка – образ. Стиль письменника нелегкий для сприйняття, оскільки відзначаєтьсяособливою монументальністю, що нагадує «Людську комедію» О. де Бальзака, але, якщо у Бальзака енциклопедіяподій і соціальних типів, то уТ.Манна — енциклопедія думок та ідей.Реалістичну манеру письменника збагатили елементи експресіонізму таімпресіонізму, своєрідна символіка, різноманітні форми комічного — від гуморута іронії до гротеску, включення міфу в художнє полотно, культурніремінісценції. Усе це надає особливої вишуканості складним творам Т.Манна, якінагадують важкі, величезні скульптури, які слід сприймати тільки цілісно і з певноївідстані – відстані духовного розвитку.
1.2 Ранні новели Т.Манна. Зв’язок творчості раннього Т.Манназ філософією Ніцше та Шопенгауера
Першимлітературним твором Т.Манна був вірш. Проте його вже у ранньому періоділітературної діяльності цікавили новели. У 1898 р. з’являється його перша книга — збірка новел під назвою «Маленький пан Фрідеман». Книгавиходить в берлінському видавництві С.Фішера, який стає постійним видавцемТ.Манна. Серед інших новел, які входять у збірник, є й новела а однойменноюназвою — «Маленький пан Фрідеман».Герой новели — тридцятилітній комерсант-горбун:В дитинстві з героєм трапилася біда: «Когда мать с тремя дочками-подростками вернулась с прогулки домой, маленький Иоганнес, которому едва ли был месяц от роду» лежална полу, свалившись с пеленальногостола, и безнадежно-тихо кряхтел…» [44, 3]. «Доктор, бережно и настойчиво исследовавший маленькое,судорожно корчившееся тельце, принял озабоченный, очень озабоченный вид… Но спустя два дня доктор, обнадеживающе пожимая ей (матери) руку, объявил, что непосредственная угроза миновала, легкоесотрясение мозга — а это главное — прошло, что явствует хотя бы из взгляда ребенка, теперь не бессмысленно остановившегося, как вначале.Разумеется, надо запастись терпением, проследить за дальнейшим ходом.., иуповать на лучшее… да, уповать на лучшее...» [44, 3].
Йшлироки. «Он не былхорош собою, маленький Иоганнес, с его острой высокой грудью, выпуклой спиной и несоразмернодлинными, тощими руками, и когда он, вот так примостившись в креслице, ловко иживо грыз орехи, то являл собою достаточно странное зрелище. Но у него были узкие, безукоризненно изящнее ноги икисти рук, большие золотистые глаза, нежно очерченный рот, русые волосы. И хотялицо Иоганнеса было жалостно сдавлено плечами, его можно было бы назвать почти красивым» [44, 4]. В 7 років він пішов у школу. Спілкування зі своїми ровесниками неприносило йому великої радості, тому що він не міг разом з ними гратися. Йогоприсутність приносила лише певну незручність, і тому справжньої дружби нез'являлося.
Рокипродовжували йти. Прийшов той час, коли молоді люди почали закохуватия. «Настороженно, раскрыв глаза,выслушивал он пылкие излияния, касающиеся той или иной девочки, и молчал, „Пусть другие только идумают что о девчонках, — говорил он себе, — дляменя это недоступно“.Порою он испытывал грусть,но постепенно свыкся с тем, чтодолжен жить сам по себе, не разделяяинтересов других мальчиков» [44, 4]. Але у 16 років Герой новели все ж таки закохався у сестричку йогооднокласника: «Этобыло светловолосое, необузданно-резвоесоздание» [44,4]. Це була закоханість. Протеодного разу Іоганесс побачив, що предмет його закоханості цілується з іншимюнаком і герой новели вирішив, що він більше ніколи не буде закохуватися: «Его голова глубже обычного ушла в плечи, руки тряслись, резкая щемящая боль подкатила отсердца к горлу. Но он совладал с собой, заставил себя выпрямиться, насколькоэто было в его силах. „Ладно, — сказал он себе. — Кончено! Никогда большене стану терзаться ничем подобным. Другим оно даетнаслаждение и радость, мне приносит только скорбь и страдание. С меня хватит! Сыт по горло!Баста!“ [44,5]. „Благоерешение! Иоганнес отрекался, отрекался раз и навсегда… Он вернулся домой, ксвоим книгам, к своей скрипке, на которой научился играть, хотя ему мешалаострая, выпирающая грудь“ [44, 5]. 3 17 років він вирішив зайнятисякомерцією, як це робили люди його кола. Іоганесс намагався стати (і особливо післясмерті матері) освіченою людиною. Він дуже любив музику, багато читав івиховував у себе літературний смак. Фрідеман знав про усі літературні новинкияк на батьківщині, так і за кордоном. Він живе щасливим, спокійним існуванням,яке сам собі створив, і мріє прижити таким чином ще багато років: „Он научился воспринимать какрадость любое явление жизни… Он дорожил любым своим опущением, настроением иравно лелеял их — мрачные и светлые, даже несбывшиеся желания, даже тоску. Он любил тоску ради нее самой иговорил себе, что, когда надеждысбываются, все лучшее остается позади “ [44, 5]. „Он нежно любил свою жизнь, лишенную яркихстрастей, но исполненую тихого, нежного счастья, творцом которого он сумелстать“ [44,7]. Т.Манн дуже часто дає портретні замальовки свого героя,часто передає його внутрішні переживання. І це все, як нам здається, готуєчитачів до тієї трагедії, яка має відбутися з головним героєм.
І ось герой новели зустрічає дивну,ексцентричну пані Герду фон Ріннлінген: „Она курит, скачет верхом… Но ее манеры — она ведетсебя более чом вольно, она ведет себя как студент,как мальчишка, да и это еще не то слово! Она, конечно, недурна собой, ее,пожалуй, даже можно назвать красивой, но в ней нет ни капли женственности, еевзгляду, улыбке, движениям недостает очарования, всего того, что любят мужчины.Правда, она не кокетка… Но куда же годится, чтобы молоденькая женщина — ейдвадцать четыре года — до такой степени пренебрегала властью, которую женщинамдаровала природа?“ [44, 7] — так описують цю героїню дами міста, в якому жив пан Фрідеман.І ось ця жінка звертає увагу на Іоганеса Фрідемана: вона то кокетує з ним, тознущається з нього. І його спокій знищений. „Почувствовав, что взгляд госпожи фон Ринлинген обращенна него, он невольно повернул голову, ихвзгляды встретились, но она отнюдь несмутилась, не потупила взор, и без тени замешательства продолжала внимательно разглядывать его, покуда,побежденный, униженный, он сам не отвел глаза Онпобледнел еще сильнее, странная, сладкая и жгучая ярость захлестнула его“ [44, 10]. Іоганесс Фрідеман починає страждати: „С отчаянием, со страхом наблюдал он за собой — его мироощущение,так терпеливо взлелеянное, так нежно имудро охраняемое, теперь было уничтожено, сметено, изорвано в клочья “ [44, 10-11]. „Внезапно что-то в ее лице изменилось. Он увидел, какедва уловимая, но жесткая насмешка исказила ее черты, как хищно сузились зрачки ее глаз, испытующе й непреклонно обращенные на него; такбыло уже дважды. Его лицо побагровело, он окончательно потерялсамообладание и, беспомощный, обескураженный, втянув голову в плечи, растерянно уставился на ковер. И опять,подобно короткому содроганию, пронзило, его то обморочное, мучительно-сладкоечувство ярости“ [44, 14]. Пан Фрідеман охвачений дивною, вимотуючою пристрастю, в якійзаявляється і ярість, злість. Герой згадує той час, коли йому виповнилося 30років, і він вирішив жити спокійним, безтурботним життям. І раптом знову в йогожиття увійшла жінка: „Ивот пришла эта женщина, она неминуемо должна была прийти, это была егосудьба, она сама была его судьбой, она, она одна! Разве он не предчувствовалэтого с первого же мгновения?“ [44, 15]. Болісними є переживання героя Т.Манна: „Она пришла и, как ни пытался он отстоять свой покой, возмутила в нем всето, что он с юности подавлял в себе, понимая, сколь это тщетно и пагубно;ужасная, неотвратимая сила влекла его к гибели. Блекла к гибели, он чувствовалэто“ [44,15].
КолиГерда зпрезирством відштовхує пана Фрідемана, він закінчує життя самогубством. Останнясцена, сцена зустрічі цих двох героїв сповнена великого трагізму: „И вдруг, весь трепеща, он порывисто сорвался с места,всхлипнул, издал горлом странный,страдальческий звук, вместе с тем выражавший избавление,и, весь сникнув, тихо опустился наземлю к ее ногам. Он взял ее руку,лежавшую на скамье, не выпуская ее, схватил другую; этот маленький горбатыйчеловек, содрогаясь и всхлипывая,ползал перед ней коленях, пряча лицо в ее юбках, и, задыхаясь, прерывисто лепетал голосом, потерявшим всечеловеческое:
— Вы жезнаете… Позволь мне… Боже мой, боже…Внезапно, одним рывком, она освободила из его горячих рук свои палыщ и скоротким, гордым, пренебрежительным смешком схватилаего за плечи, швырнула на землю, вскочилаи исчезла в аллее.
Оностался лежать, оглушенный, одурманенный, зарывшись лицом в траву, короткаясудорога ежеминутно пробегала по его телу… Он лежал у воды.
Что же, собственно,ощущал он теперь? Может быть, то самое чувственное упоение ненавистью, какое ониспытывал, когда она надягалась над нимвзглядом, ненавистью, которая теперь, когда он, отброшенный, как пес, валялсяна земле, переросла в столь сумасшедшую ярость, что он должен был дать ейвыход… А может быть, брезгливое чувство к себе вызывало эту жажду уничтожить,растерзать себя, покончить с собою.
Он ещенемного прополз вперед животе, потом приподнялся на локтях и ничком упал вводу...“ [44,18-19].
Головне,що відзначають В.Адмоні та Т.Сільман все це подається уТ.Манна не просто як дивний випадок. Долю пана Фрідемана він малює як дещо задане. Цевідчувається постійно під час читання новели. Герой відчував, яку небезпеку несев собі знайомство з Гердою, але він не може протистояти тій силі, яка штовхаєйого до неї. Вона вривається в його життя як рок, фатум, і ніби уособлює собоюбезжалісну долю, яка не дозволяє слабкій та хворій людині створити для себеілюзію щастя. Дана новела була написана письменником у 1897 році. У цьому жроці була написана ще одна новела, яка буде проаналізована нами дещо пізніше вдослідженні, — новела „Луїзхен“.
Вранніх новелах Т.Манна є риси, які ріднять їх з натуралізмом. Але між раннім Т.Манном та послідовним натуралізмом є значнірозбіжності. Нещастя, які переслідують героїв Т.Манна, носять більш внутрішній,більш психологічний характер, ніж нещастя, від яких гинуть натуралістичнігерої. Героїв ранніх новел Т.Манна (»Маленький пан Фрідеман" та«Луїзхен») переслідують хворобі та слабкість духу, власна нерішучістьта безпомічність. І саме це їх губить.
Відчуваєтьсязв’язок ранніх новел Т.Манна з тими напрямами в літературі та мистецтвіНімеччини 90-х pp. (неоромантикою,символізмом), які заглиблювалися у внутрішній світ людини та абсолютизувалийого. Конкретну дійсність вони розглядали як несуттєву, таку, яка слугує лишевідображенням та проявом якоїсь іншої, більш суттєвої дійсності. Іноді вониповністю заорювалися в деякий вигаданий світ містичних бажань та сподівань.
Метафізичністьранніх новел Т.Манна безпосередньо пов’язує його з Ніцше. Основні категоріїТ.Манна (життя та смерть, хвороба та здоров’я), які поєднують біологічне началоз метафізичною суттю, відтворюють відповідні категорії Ніцше. Ряд важливихлозунгів та термінів Ніцше прямо повторюються чи варіюються у Т.Манна. Так,вираз «воля до щастя» без сумніву навіяний виразом Ф.Ніцше «волядо влада».
Дварізновиди земного життя протиставлені у ранніх новелах Т.Манна. Людямпрактичної діяльності» сильним та жорстким, протистоять люди, які намагаються«виключитися» з практичного життя, люди, духовно тонкі, але слабкі, — саме таким чином співвідносятьсясфери життя у Т.Манна. Серед таких «практичних» людей, з якимидоводиться стикатися героям Т.Манна, — це перш за все безжалісні та жорстокі люди, такі як Герда в«Маленькому пані Фрідемані» та Амра в новелі «Луїзхен». Саме їх автор «проводить»через тему кохання.
Звернемосяще до однієї ранньої новели Т.Манна — «Луїзхен». Досить цікавим є початок твору: «Бывают браки, возникновение которых не может представить себе даже самая художественноизощренная фантазия. Их следует принимать, как принимаешь в театре причудливыесочетания противоположностей, старости и тупости с красотой ижизнерадостностью, которые служат предпосылкой для математически рассчитанногофарса» [44,19]. Такий початок говорить про те, що у творі відбудуться якісьнесподівані події, і, які, можливо, будуть мати трагічне завершення. Розповідьу творі йде про подружжя адвоката Якобі. І на перший план виноситься портретдружини Якобі: «Супругаадвоката Якоби была молода и хороша собой – поистинеочаровательная женщина. Лет тридцатьназад ее нарекли при крещении именами Анна, Маргарета, Роза, Амалия, но никогдане называли иначе чем Амра, по начальным буквам этих имен. Амра – это имя своим экзотическим звучанием гармонировало е еесуществом, как ни одно другое. Хотя густые мягкие волосы Амры, причесанные накосой пробор и приподнятые над узким лбом, были каштанового цвета, кожа ее,по-южному матово-смуглая, обтягивала формы, созревшие, казалось, под солнцем юга и пышнойтомностью напоминавшие прелести юной султанки» [44, 19]. Протилежністю був її чоловік, адвокат Якобі: «Он был грузный мужчина (40 лет),этот адвокат, даже более чем грузный — настоящий колосс! Ноги его, неизменно обтянутые серыми брюками, своей бесформенноймассивностью напоминали слоновьи, сутулая от жира спина походила на спицумедведя, а необъятную окружность живота постоянно стягивал кургузыйсеро-зеленый пиджачок, который застегивался m одну-единственную пуговицу с таким трудом, что стоилорасстегнуть ее — и полы пиджачка взлетали чуть не до плеч. На этот огромныйторс, почти лишенный шеи, была насажена сравнительно маленькая голова с узкимиводянистыми глазками, коротким приплюснутым носом, обвисшими от собственнойтяжести щеками» между которыми терялся крошенный рот с печально опущенными уголками… Ожиревшеетело, огромное в длину и ширину, было лишено мускулатуры, а отекшее лицо часто наливалоськровью, чтобы затем вдруг покрыться желтоватой бледностью» [44, 20]. У подружжя був непоганий статок. Вониведи світський спосіб життя, перш за все через бажання дружини. Адвокат, якзазначає автор твору, мав досить незвичний характер. І знову ж таки перед нами — людина зі слабким характером:«Не было на светечеловека вежливее, предупредительнее» уступчивее, чем он; но все вокруг, можетбыть и не отдавая себе отчета, чувствовали, что за его чрезмерно угодливыми ильстивыми манерами кроется малодушие и внутренняя неуверенность» [44, 20]. Ніхто не знав, чому Амра вийшла заміж за цю людину.Проте сам адвокат Якобі дуже кохав свою дружину: «Он любил ее пылкой любовью, …, любовью покорной и боязливой». [44, 21]. Я люблю тебя так сильно, что сердце мое иногда сжимается, и яне знав, что мне с собой делать, я люблю тебя сверх силы",- говорив Якобі своїй дружині, і часто такі розмови завершувалися йогосльозами. А в дружини його була таємниця, про яку знало все місто, проте незнав чоловік: вона обманювала свого чоловіка з молодим музикантом Альфредом Лейтнером; «Это былстройный мужчина с дерзким лицом, светлыми, немного растрепанными волосами иясной, самоуверенной улыбкой» [44, 22]. І ось одного разу Амра вирішила влаштувати свято на честь «молодого весняного пива», з танцями, концертом, якому вона придавала особливу увагу. Був зібраний комітетдля організації запланованого концерту. Амра пропонує своєму чоловікові ХрістіануЯкобі своєрідну, шокуюючу і для нього самого, і для багатьох жителів міста, роль: «Христиан, я предлагаю, чтобы в конце программы ты вкрасном шелковом платьице спел шансонетку и что-нибудь станцевал… А споешьты, Христиан, песенку, которую сочинит господин Лейтнер, он будет иаккомпанировать тебе на рояле, у вас выйдет лучший и эффектнейший номер нашегопраздника» [44,25]. Адвокат Якобі намагався відмовитися, алекохання до дружини перемоглоі він погодився.Амра ж, поїхавши до свого коханця, запропонувала: «Напиши это для игре в четыре руки, слышишь!Мы вдвоем будем ему аккомпанировать, его пению итащу, А я позабочусь о костюме...»[44, 26]. Жорстокість дружиш адвоката дивує та шокує» Наступив день свята. І ось нарешті: "… последнийномер, обрамленный в программе лавровым венком и гласящий: «Луизхен, пение и танцы. Музыка АльфредаЛейтнера». Страшною, гнітючою змальована остання сцена твору; «Замешательство охватило рядызрителей, когда перед ними, неукюжеприплясывая, возникла жалкая, отвратительно разряженная туша. Это был адвокат.Широкое, без складок, падающее до полу платье изкроваво-красного шелка облегало его бесформенное туловище, а глубокий вырезобнажал тошнотворно напудренную шею»… На голове возвышался белокуройпарик, с воткнутым в него, покачивающимся из стороны в сторону зеленым пером.Из-под парика смотрело желтое, опухшее, несчастное лицо, выражавшее одновременноотчаяние и деланную веселость"… Не исходил ли от этой жалкой фигуребольше чем когда-либо холод страдания, который убивал всякую непосредственнуювеселость и неотвратимым гнетом мучительного беспокойства ложился насобравшееся общество? Одинаковый ужас светился в глубине бесчисленных глаз,устремленных на эту картину — те двое у рояля и супруг на подмостках… Безмолвный,неслыханней скандал длился по меньшей мере пять нескончаемо долгих минут"[44, 28]. Трагічність цієї сцени є очевидною. Має наступити розв’язка. Якою вона буде? Т.Манн вирішує і цю історію трагічно: слабкийгерой гине: гине адвокат Якобі, врешті зрозумівши, що над ним знущаються, і невитримавши цього сорому, цієї болі, — болі, яку йому спричинила дружина Амра,яку він так палко кохав: «При аккорде в фа мажор адвокат Якоби пересталтанцевать. Он застыл,застыл посреди сцены с поднятыми вверх указательными пальцами… В полнойтишине, не нарушаемой ни единым звуком, он медленно, с выражениемтревоги переводил страшный взгляд все расширявшихся глаз с этой пара на публикуи с публики на эту пару. Он все понял, кровь прихлынула к его лицу, — оно сталокрасным, как шелк платья, — тотчас же отхлынула, так что краснота смениласьвосковой бледностью, и толстяк рухнул на затрещавшие доски» [44, 29]. Молодий лікар, який знаходивсясеред глядачів, констатував смерть адвоката… Т.Манн у своєму творі, нібипопереджаючи, говорить: «Этаженщина была нетак глупа, чтобы натворить бед» [44, 20], далі ж автор пише: Амра была слишком глупа, чтобымучиться угрызениями совести и таким образомвыдать себя" [44, 22]. Проте в кінці твору звузитьбезжальна характеристика цієї жінки, яка так жорстоко вчинила з людиною, яка їїбез пам’яті, болісно кохала: и она, неспособная птичьим своим мозгом так быстро охватить происшедшее,пустыми глазами смотрела в публику" [44, 19].
Якми бачимо, в обох ранніх творах Т.Манна («Луїзхен» та «Маленький пан Фрідеман») віджорстокості кохання гинуть добрі, але слабкі духом герої-чоловіки. Вони обидвав нездоровими й фізично. В обох творах показана жорстокість жінок, які незуміли оцінити сили почуттів цих героїв (особливо в новелі Луїзхен).
Т.Манннеодноразово стверджував, що великий вплив на філософеський розвиток молодогоТ.Манна виявила філософія Шопенгауера. Однією з найулюбленіших книг письменникабув твір Шопенгауера «Світ як воля та уявлення». Але однак не всісторони і. не всі положення системи Шопенгауера були одинаково важливі дляТ.Манна. Письменника перш за все приваблює те безпощадне засудження життя, йогожорстокості та безглуздості, яке дає Шопенгауер. Безперервні та різнобічністраждання — ось до чого зводиться існування за Шопенгауером, і таке сприйняттядійсності Томасу Манну, як зазначають В.Адмоні та Т.Сільман [1, 55], здаєтьсяблизьким та правильним. Недаремно він говорив, що отримав від Шопенгауера«право на песимізм». Також близькою письменникові є думка провзаємозв’язок, взаємопоєднаність людських доль, про відмінність, різницюокремих істот, явищ, яка є лише «кающеюся». Т.Манн приймає і, якговорить Шопенгауер, наявність за цими явищами певної окритої сили — того, щоШопенгауер називає «волею». Постійне намагання волі поширитися,охопити все більшу ділянку ниття, підкоряючи собі Інші явища, Шопенгауеррозглядає як процес неминучий, але трагічний, який є причиною бід і стращань,на землі. Переборювання волі, відмова від неї, тобто відмова від життєвої«практики», — єдиний спосіб вийти із кола страждань (вважавШопенгауер). Для Т.Манна ці думки є досить важливими тому, що вони нібиобумовлюють його недовіру та страх перед «практикою» життя. Томас Манн, при усіх своїх метафізичнихустремліннях, все ж таки є соціальне конкретним, як і будь-який великий митець.І ця конкретність була присутня і в його філософських роздумах, не дозволяючийому слідувати за Шопенгауером у всіх питаннях.
Такожна творчість та світогляд Т.Манна вплинули Вагнер та Ніцше — іншівидатні представники духовного життя ХІХ ст. Сам письменник неодноразово вказувавна свою залежність від Ріхарда Вагнера — композитората Фрідріха Ніцше — філософа, який вважав себепророком майбутнього. Музика Вагнера, афористичністьта сила своєрідно ритмізованої прози Ніцше, образний та ритмічно підкорюючийвиклад Шопенгауера — все це хвилювало молодогописьменника. Вагнер та Ніцше, кожен по-своєму,приваблювали молодого Т.Манна, який намагався розібратися в картині сучасноїдійсності.
Так,напр., «метафізичність»Вагнера пов’язується для Т.Манна з намаганням виявити глибокі, приховані корені зовнішніхречей та подій. А парадоксально загострена критика сучасного суспільства Ніцше,який оголошує сучасність періодом декадансу, слабкості та хвороб, утверджуєТ.Манна в несприйнятті сучасності та дає йому ряд формул для її оцінки. Саме уНїцше знаходить письменник протиріччя між життям та смертю, життям та хворобою,робить його основним протиріччям, яке визначає усю дійсність. У того ж Нїцшевін знаходить і характеристику життя, як чогось досить безжалісного тажорстокого, проте єдино цінного. Від Ніцше йде і сприйняття інтелектуальногоначала, духа, мистецтва як чогось хворобливого.
Такимчином, в ранніх новелах Т.Манна думка письменника в значній мірі рухається втермінах та антитезах Ніцше, а іноді у нього з'являються й положення, доситьблизькі до положень цього філософа. Тому-то в цих творах кохання та нещастя,хвороби та слабкість духу героїв ідуть поруч. І як ми з’ясували, впроаналізованих новелах присутня глибока трагедійність.1.3 Зображення теми кохання в новелах «Трістан» та«Тоніо Крегер»
Якщов ранніх новелах Т.Манна життя завжди (і зовнішньо, і внутрішньо) перемагаєхворобу, то тепер дух, мистецтво стають все значнішими та значнішими,перетворюючись у гідних суперників життя і навіть іноді перемагають його. Вновелі «Трістан» (1902 p.) протилежність життя та духу, життя та мистецтва закриває протилежністьжиття та хвороби, хоча зв’язок між духом та хворобою тут усілякопідкреслюється. «Трістан» — перша новела Т.Манна, яка набула великоїпопулярності. Які ж ідейні та художні риси цієї новели ставила її вище від ранніхновел?
Зазначимо,що тут присутня інша, більш лірична тональність новели, включаючи однаксатиричні та гротескні елементи, — поєднання цих рис створює стилістичне багатство «Трістана».Немає у ній і тієї «завеликої» ілюстративності, яка була частопритаманна раннім новелам. Дія в «Трістанї» зосереджена на обмеженій«ділянці» часу, складається з кількох органічно пов’язаних між собоюепізодів, проте образи подані розгорнуто, а їхній характер розкривається здивних іноді, але психологічно реальних дій.
Основнаувага в новелі приділяється її герою, представнику «духа»,модерністському письменнику Шпінелю, людині досить дивній, яка надто високоставить свою письменницьку діяльність і весь живе в світі мистецтва. «Он был нелюдим и ни с кем не общался… На столе у него, на самом виду, постоянно лежала книга егособственного сочинения… Действие романа происходило в светских салонах, вроскошных будуарах, битком набитых изысканными вещами — гобеленами, старинноймебелью, дорогим фарфором, роскошными тканями и всякого рода драгоценнейшимипроизведениями искусства… Удивительно было то, что никаких других книг, кромеэтой одной, он не написал, а писал он явно со страстью. Большую часть дня онпроводил в своей комнате за этим занятием...» [44, 34,35]. Реальне, практичне життя герой зневажає. В санаторії «Ейнфрід», де вінвідпочивав, Шпінель знайомиться з молодою дружиною купця з Бремена ГабріелоюКлетер’ян, яка тяжко захворіла після пологів: «Но от тяжелых и плотных тканей невыразимонежная, миловидная и хрупкая головка молодой женщины казались еще болеетрогательной, милой и неземной. Ее каштановые волосы, стянутые в узел назатылке, были гладко причесаны, и только одна вьющаяся прядь падала на лобвозле правого виска, где маленькая, странная, болезненная жилка над четкообрисованной бровью нарушала своим бледно-голубым разветвлением ясную чистотупочти прозрачного лба. Эта голубая жилка у глаза тревожно господствовала над всем тонким овалом лица.» [44, 32]. Письменник Шпінель сприймає Габріелу як високопоетичну істотуі намагається залучити її докола своїх почуттів та переживань. І частково він правий — у пані Клетер’ян є задатки до більшглибокого, одухотвореного внутрішнього життя, І вони саме стимулюються їїхворобою. Колись її батько досить гарно грав на скрипці.
Підвпливом вмовлянь Шпінеля Габріела вирішує, не дивлячись на заборону лікарів,сісти за фортепіано і, почавши з ноктюрнів Шопена, нарешті, переходить довагнерівського «Трістана» (вплив творчості Вагнера на Т.Манна), граєйого все з більшою пристарасністю: " Она сыграла ноктюрн ми-бемоль мажор,опус 9, номер 2. Хотяона действительно отвыкла играть, чувствовалось, что когда-то ее исполнениебыло подлинно артистическим. Инструмент был неважный, но уже с первых тактовона обнаружила в обращении с ним безошибочный вкус. В том, как она менялаокраску звука, сквозил настоящий темперамент, невероятная ритмическаяподвижность ноктюрна доставляла ей явное удовольствие, удар у нее был твердый ивместе с тем мягкий. Во всей своей прелести лилась из-под ее пальцев мелодия, ис изящной ш торопливостью сопровождал мелодию аккомпанемент" [44, 46]. I ось Габріела почала грати «Трістана» — мелодіюкохання, яка змусила героїню багато над чим задуматися: «Тихим, робким вопросом прозвенел мотив, полный страстнойтоски, одинокий, блуждающий в ночи голос. Ожидание и тишина… Потом чудесным,чуть приглушенным сфорцандо, в котором были и взлет, и блаженная истомастрасти, полился напев любви, устремилсявверх, в восторге взвился, замер в сладком сплетенье и, освобожденный, поплылвниз, а там мелодию подхватили виолончели и повели свою глубокую песнь отяжести и боли блаженства… Она играла в молитвенном благоговении… Что здесьпроисходило? Две силы, два восхищенных существа стремились друг к другу; блаженствуя и страдая, они сплетались в безумном восторге, в неистовойжажде вечного и совершенного...» [44, 46]. Феномен кохання…Досить лірично, натхненно «звучить» кохання в цій новелі:«Разве любовь умирает? ЛюбовьТристана? Любовь твоей и моей Изольды? О нет, она вечна, и смерть не досягаетее! Да и что может умереть, кроме того, что нам мешает, что вводит нас в обмани разделяет слившихся воедино? Сладостным союзом соединила их обоих любовь…смерть нарушила его, но разве может быть для любого из них иная смерть, чемжизнь, отделенная от жизни другого? Таинственный дуэт соединил их в тойбезымянной надежде, которую дарит смерть в любви, — надежде на нескончаемое,неразрывное объятие в волшебном царстве ночи! Сладостная ночь! Вечная ночьлюбви! Всеобъемлющая обитель блаженства!» [44, 48].
Через кілька днів станздоров«я Габріели різко погіршується і стає безнадійним. Слабкий організмГабріели не зміг справитися з незвичайною емоційною напругою. Шлях доодухотвореності, до мистецтва виявляється для неї шляхом згубним, шляхом досмерті.
ОднакШпінель з гордістю та натхненністю бачить в цьому свою перемогу. Він пише листпану Клетер’яну — грубому, надзвичайно здоровому комерсанту, який приїхав навиклик лікарів в санаторій. В листі Шпінель звинувачує його в тому, що тойвикрав Габріелу зі світу мрій та краси, захопив її царством потворного реальногожиття. Шпінель радіє з того, що героїня помре піднесено, відчувши „смертельный поцелуйсмерти“: „Весьма вероятно, что, когда они решили завладеть Габриэлой Экхоф, Вы непроизвольночмокнули, словно отведав превосходного супа или какого-нибудь редкого блюда… По существу, Вы направляете ее мечтательную волю поневерному пути, Вы уводите ее из запущенного сада в жизнь, в уродливый мир, Выдаете ей свою заурядную фамилию,превращаете ее в жену, вхозяйку, делаете еематерью. Вы унижаете усталую, робкую, цветущую в своем возвышенном самодовлениикрасоту смерти и заставляете ее служить пошлой обыденности и тому тупому, косному, презренному идолу,который называют природой. Итак, что же происходит? Та, глаза которой подобны пугливым сновидениям, дарит Вамсына; она отдает этому существу, призванному продолжать низменное бытие родителя, всю свою кровь, все, что в ней еще осталось от жизни, — и умирает. Иесли конец ее свободен от пошлости, если в преддверии его она поднялась из глубины своего унижения,чтобы в гордом блаженстве принять смертельный поцелуй красоты, то об этомпозаботился я“ [44, 52]. Саме таким чином намагається Шпінель зберегти права та гідність духу перед обличчям низького та грубого прозаїчного життя.
Цейрезультат сутички між життям та духомвиявляється досить несподіваним. Пан Клетер’ян, який отримав лист, йде Шпінеля.Між ними відбувається розмова. Пан Клетер’ян звинувачує письменника в слабкостіта боягузстві, грубо його ображає. Ті факти з біографії Габріели, які Шпінельсприйняв як глибоко поетичні, Клетер’ян змальовує самим прозаїчним чином. Габріеларозповідала Шпінелю, що її майбутній чоловік побачив її в саду, біля фонтана,серед подруг. В листі Шпінеля ця сцена перетворюється в символічну; в тоймомент, коли Габріела та її подруги співають гарну та ніжну пісню, в їїаристократично-вишуканий світ втручається пан Клетер’ян та грубо забирає її зцього світу. А пан Клетер’ян в роздратуванні вигукує, що ніхто нічого під часїхньої першої зустрічі не співав, а її подруги в’язали та говорили про новийрецепт картопляного пюре. Під час їхньої розмови заходить пані Шпатц іповідомляє нехорошу новину: „Господин Клетериан, это такое горе… Она потеряла столько крови, ужасно, ужасно… Она спокойно сидела вкровати и что-то тихонько напевала, и вдруг пошла кровь, боже мой, столькокрови...
— Онаумерла?! — закричал господин Клетериан. Он схватил советчицу за руку выше локтя и стал тянуть ее от одного концапорога к другому. — Нет, не совсем, что? Не совсем, она еще сможет меняувидеть… Габриэла! — внезапно сказал он, и глаза его наполнились слезами, ивидно было, как в нем прорвалось доброе, человечное и честное чувство....“[44, 55].
Наступного ранку відбулася ще одна символічна сценка; пан Шпінель зустрічав в саду маленького сина Габріели — такого ж міцного та важного, як і його батько. Побачивши цього веселогохлопчика, що сміявся, Шпінель повертається та уходить, „насильно замедляя свои шаги, как это делают люди, желая скрыть, что в глубине душиони уже обратились в бегство“ [44, 57].
Отже,розв’язка сутички між життям та духом у „Трістані“подається ще з попередніх позицій Томаса Манна, як повна поразка того, що проти життя. Правда, цьогоразу помирає не чоловік (як у ранніх новелах письменника), а молода жінка,також нездорова. Саме висунення на перший план духа та мистецтва як суперниківжиття виявляється тут досить чітко та виразно. Та й сама загальна оцінкамистецтва та духа в новелі не є простою. Не дивлячись на комічність свогозахисника Шпінеля, вони виступають як могутня емоційна сила: в епізоді, якийприсвячений музиці, вся навколишня дійсність виявляється нікчемною у порівнянніз ними. Дух, мистецтво, музика, кохання — все так поєднано у цій новелі!
Щев більшій мірі порівняльна оцінка ворогуючих сторін — реального життя та мистецтва — змінюється в наступних новелах Томаса Манна. Мистецтво та дух перестаютьбути предметом презирства. Вони більше не пов'язуються з поняттям слабкості табоягузства. Навпаки, в них відчувається особлива сила — внутрішня, якаховається в глибині душі, але достатньо могутня, щоб визначити усю поведінкулюдини, її здатність утриматися на своїх позиціях І не капітулювати передворожою стихією життя. Якщо раніше „хворі“ герої Т.Манна тапредставники духа любили життя та тягнулися до нього, при цьому ненавиділи тазневажаючи себе, то тепер вони, як і раніше, продовжують любити життя, протевисоко цінують і те, що їх відрізняє від життя, — свою одухотвореність, глибинусвоєї свідомості, свою здатність до аналізу. Вони — рівноправні партнери життя.Це коло думок найбільш досконало відображене в новелі „Тоніо Крегер“ (I903 р) — одній із найбільш музичнійта ліричній з усіх новел Т.Манна.
Головнийгерой новели Тоніо Крегер захоплюється мистецтвом і має тонку душевну організацію.Але в той же час юний Тоніо відчуває страх перед життям. З самої новели ми бачимо» що у герояє сили жити, він здатен з незвичайною витримкою йти своїм шляхом, утверджуватисебе таким, яким він є. Є й те, що зближує Токіо Крегера зі Шпінелем — героєм новели „Трістан“.Шпінель — це письменник, як і ТоніоКрегер, письменник, який відчуває своє протиставлення практичній реальності,свою несхожість з іншими, звичайними, людьми. Проте Шпінеля це відчуттяприводить лише до ворожості по відношенню до людей звичайного, практичногожиття, до своєї самозакоханості в себе та свого мистецтва. Тоніо Крегеррозглядає своє мистецтво як дещо сумнівне. Він і пишається ним, і відчуває йогояк прокляття. А до людей звичайного, практичного життя він відчуває навітьзаздрість — на тлі цього він відчуває дожиття й легке презирство. Шпінель, при усій своїй витонченості, насправді єдосить однолінійним та примітивним, а Тоніо Крегер по-справжньому складний таглибокий. Саме тому Шпінель виявляється в значній мірі комічною постаттю, АТоніо Крегер — постаттю значною і навітьпіднесеною. І звичайно ж, у творі звучить і тема кохання. Лише двічі мидізнаємося з твору про кохання головного героя. На початку твору показано першекохання юного Тоніо, незграбного та сором’язливого юнака, -знову, як і у всіх новелах Т.Манна,нещасливе кохання до веселої та здорової дівчини Інгеборг Хольм: „Белокурая Инге, Ингеборг Хольм, дочь доктора Хольма,… была та, кого Тонио Крегер полюбил в шестнадцать лет. Однажды вечером, в необычномосвещении… он услышал, как она со свойственной толькоей интонацией проговорила какое-то слово, обыкновенное, незначащее слово, но в голосе ее послышалисьтеплые нотки — и его сердце в восхищении забилось куда более сильно, чемнекогда… В тот вечер он унес с собой ее образ… Опыт подсказал ему, что это любовь. И хотя он знал, чтолюбовь принесет с собой много мук, горестей и унижений, что она нарушит мир вего сердце, наводнит его мелодиями и он лишится покоя, который нужен для всякого дела,..., он все жерадостно принял ее, предался ей всем существом, стал ее пестовать всеми силамидуши, ибо знал: любовь — это богатство и это жизнь, а он больше стремился бытьбогатым и жить...“ [44, 63,64]. Проте одного разу під час танцю (кадрилі) він зробив неправильнірухи і з нього почали сміятися, та й Інге теж. Для нього це було болісно. Ізнову ліричні рядки про кохання: „Он кружил вокруг алтаря, на котором пылало пламя еголюбви, преклонял перед ним колена, бережно поддерживал и питал это пламя, ибохотел быть верным. Но прошло еще немноговремени, и священный огонь, без вспышек и треска, неприметно угас“ [44, 67]. Далі в новелі описуються роки, коли Тоніо Крегерзалишає рідне місто, подорожує, стає письменником і живе в Мюнхені. Тоніо таросійська художниця Лизавета Іванівна, з якою він давно товаришує, часто розмовляютьпро співвідношення між мистецтвом та життям. Відбувається поїздка Тоніо Крегерав Данію. Далі ми бачимо героя в Данії, на березі моря. Саме тут і відбуваютьсязаключні сцени новели. З міста приїжджає велика група людей, які хочутьвідпочити та повеселитися, і серед них з’являється й Інга Хольм, така ж сяючата міцна, як і колись. Розпочинається вечірний бал, на якому ніхто не звертаєуваги на Тоніо, навіть не помічає його — крім однієї дівчини з тонким та блідимобличчям, некрасивої та задумливої, незграбної та сором’язливої. Під час танцювона падає, і Тоніо допомагає їй піднятися, а потім повертається до себе вкімнату, переживаючи ті ж страждання, які в юності колись мучили його! „Кому-нибудь следовало бы теперьприйти! Ингеборг следовало бы прийти, заметить, что он ушел, тайком прокрастьсяза ним и, положив руку ему на плечо, сказать: “Пойдем к нам! Развеселись!Я люблю тебя!..» Но она не пришла. Ничего такого не случилось. Все былокак тогда, и, как тога, он был счастлив. Ибо серце его жило" [44, 95]. Отже, вновелі «Тоніо Крегер» є лише два епізоди, присвячених темі кохання.Проте в ній немає вже того надриву, який звучав в попередніх новелах Т.Манна,особливо в ранніх /«Маленький пан Фрідеман» та «Луїзхен»/.Лише замальовки про кохання, ліричні, мелодійні, але в той же час спокійні, безтрагізму.
Розділ 2 Кохання в англійськійлітературі
2.1 Дж.Р.Кіплінг – один із найвідоміших представників літературиАнглії. Вплив Індії на формування поглядів письменника
ЗРедьярдом Кіплінгом, одним із найславетніших письменників Англії, ми впершезустрічаємося ще в дитинстві, читаючи про дивовижні пригоди Мауглі. Алеспадщина Кіплінга зовсім не вичерпується «Книгою джунглів» та казками, однаково цікавими як длямалечі, так і для дорослих. До світової літератури Кіплінг увійшов насампередяк визначний новеліст, автор нарисів та романів, що перевидаються й досідесятками мов, і, звичайно, як поет, віршами якого захоплювалися Марк Твен,Бертольд Брехт, Ернест Хемінгуей, Максим Горький.
Щев 1908 році в рецензії на оповідання Кіплінга, які були видані російською мовоюпід редакцією І.Буніна, О.Купрін підкреслив, що Кіплінг -«самый яркий представитель той Англии, которая железными руками опоясала весь земной шар и давит его во имя своей славы, богатства имогущества» [18, 3].
Луначарськийу своїх лекціяхпо західноєвропейській літературі говоривпро письменника: «Киплинг – человек большого таланта [18, 3]. І.Купрін у своїй статті „Редьярд Киплинг“ (1908р.) писав: „Он оригинален,как никто другой в современной литературе. Могущество средств, которыми онобладает в своем творчестве, прямо неисчерпаемо. Волшебная увлекательностьфабулы, необычайная правдоподобность рассказа, поразительная наблюдательность,остроумие, блеск диалога, сцены гордого и простого героизма, точный стиль, или,вернее, десятки точных стилей, экзотичность тем, бездна знаний и опыта имногое, многое другое составляют художественные данные Киплинга, которыми онвластвует над умом и воображением читателя.
И тем неменее… как бы ни был читатель очарован этим волшебником, он видит из-за егострочек настоящего культурного сына жесткой, алчной, купеческой, современнойАнглии, джингоиста, травившего буров ради возвеличения британского престижа вовсех странах и морях, над которыми никогдане заходит сонце“[3, 355]. „Киплинг смело и ревниво верит в высшуюкультурную миссию своей родины и закрывает глаза на её несправедливости“[3, 356].
У 1936 році у некролозі на смерть письменника Джордж Оруелл, автор антиутопії (1984), писав: „В тринадцять лет я боготворил Киплинга, всемнадцать — ненавидел, в двадцать — восхищался им, в двадцать пять – презирал,а теперь снова нахожусь под его влиянием, не в силах освободиться от егочар» [18, 3].
Якщопоєднати усі ці вислови, то можна зробити висновок: незважаючи на усі негативніриси його ідеології, Р.Кіплінг – дужеталановитий митець і це принесло його творам тривалий і широкий успіх не тількив Англії, але й в інших країнах світу.
«Ноталант его — сгусток сложнейшихпротиворечий, в которых высокое и человечное переплетено с низким ибесчеловечным» [18, 4].
Письменницькадоля Р.Кіплінга (1865 – 1936) зазнала і високого злету, і глибокогопадіння. Спочатку була слава — гучна і всезагальна. Невідомийдвадцятичотирьохрічний автор оповідань і віршів, виходець із колоній, ставвідомим раптово, і ціле покоління визнало його власником їхніх думок. ВсяАнглія, згодом і весь світ з захопленням зустрічали кожне слово «законченного гения» — так Генрі Джеймс називав Кіплінга.
«Наиболиевлиятельной силой в дни моего студенчества был киплинизм, — згадував один ізавтобіографічних героїв ГербертаУеллса, — в середине девяностых годов этот маленький усатый очкарик, который,казалось, никогда не перестанет отчаянно жестикулировать, этот обладательтяжелого подбородка, который с мальчишеским энтузиазмом вопил о действенностисилы и лирически восторгался звуками, красками и даже запахами Империи, этотчудесник, открывший нам мир машин, ветоши, инженеров и младших офицеров ипревративший профессиональный жаргон в поэтический диалект, стал чуть ли ненациональным символом» [18, 3].
Іраптом всезагальному поклонінню прийшов кінець. Ні, Кіплінг не перестав писатиі навіть не втратив читачів. Проте змінились часи, притихли тріумфальні маршідев'яностих років, надії не були виправдані, і в нову епоху кіплінговські гімнипочали різати слух. Перше десятиліття XX ст… в Англіївиявилось періодом розчарування в попередніх ідеалах, і вже не Кіплінг, а йогоідейні противники: Б.Шоу, Дж. Голсуорсі, А.Беннет, той же Г.Уеллс — виразили потрібні думки передкризовоїситуації. «Лауреат без лавров, забытая знаменитость» — іронізував Томас Стернз Еліот [18, 5]. Коли публічна екзекуція була завершена, про Р.Кіплінга забули.
Протестворене Кіплінгом пережило усі негаразди: його твори читали і продовжувалиними захоплюватись.
Ідійсно, у чому ж розгадка настільки тривалої і незгасаючої слави Р.Кіплінга,якому, здавалося б, призначено забуття. Відповідь на це запитання можнаотримати, лише проаналізувавши літературну творчість письменника.
О.Уайльдодним із першихназвав його генієм, «даеще понимающим сущность и серёзные стороны вульгарности, поскольку он знаетжизнь лучше, чем кто бы то ни было из нас. И это знание придает странный,газетный реализм тому, что он там говорит» [48, 19].
Гортаючиоповідання Р.Кіплінга (про Індію), додає Уайльд, «кажется, что сидиш »; подпальмовым деревом и наблюдаешь жизнь при свете великолепных вспышеквульгарности..." „Чахлые англо-индусы… находятся в полном несоответствиисо своей средой..." «Это понятно. Ведь у Киплинга фон живописнеесамой картины, а яркие краски базаров ослепляют наши глаза...[16, 19].
КольориІндії! Перші шість років свого життя майбутній лауреат Нобелівської премії бувогорнутий саме індійською атмосферою (»Ред", як його називали в сімейному колі народився вБомбеї в 1865 p., отримав освіту в Англії, пізніше бувспівробітником індійської газети. Для майбутнього літератора роки дитинства вІндії виявились вирішальними; ще Гете вважав, що дитинство визначає і характер людини, і її майбутнє...
«Гражданскаяи военнаягазета» выходилакаждый вечер на четырнадцати полосах, но делали её практически всего два человека -редактор и его помощник.Место помощника редактора и занял Киплинг [21, 4].
Індіячасів його раннього дитинства день за днем оживала в свідомості. Цейсімнадцятирічний юнак приїхав не в чужу країну – він повернувся на батьківщину. Він був не просто людиноюдвомовною – він дуже швидко засвоював усі відтінки індійської мови. Особливобагато давали йому відрядження, під час яких він бачив і запам'ятовував життєвідрібниці, яких не помічали ті, хто не один рік живе в цій країні. Проте жив вінне тільки в Лахорі. Двічі його направляли на роботу в престижну газету «Піонер», яка видавалася вАллабаді. Р.Кіплінг був неперевершеним репортером. Але у його репортажахвідчувався письменник.
Першеоповідання Р.Кіплінга «Ворота ста печалей» булонадруковане у тій же «громадянській і військовійгазеті» 26 вересня 1884 року. Саме воно розпочало довгу серіюоповідань, які друкувалися спочатку в Лахорі, а потім уже і по всій Індії.Англо-індійці отримали можливість прочитати про себе, а також про країну, в якій вони живуть. Р.Кіплінг писавкоротко, енергійно, але при цьому ніколи не намагався загострити сюжет. Це булисвоєрідні «фізіологічні нариси» індійського життя, збагаченідеталями, написані мовою хіндустані, зрозумілою англо-індійцям, з чіткозмальованими типажами, які були ніби вихоплені із буденного життя, так що дехтовпізнавав себе і людей, з якими разом працювали або жили поряд. «Выдумкаего была полна правдоподобия,»- писав про твори Кіплінга К.Паустовський [17, 315]. При цьому Кіплінг прагнувоб'єктивності у своїй роботі. У одних випадках він посилався на людей, від якихніби чув ту чи іншу історію, у інших — говорив від свого імені, проте «я»розповідача виявлялося щоразу новим – це ж не більше як літературний прийом.
Новийголос відразу відрізнявся оригінальністю. Він був різкий, рішучий, правдивий.Він розповідав про життя незвичайне і маловідоме. В той час в англійськійлітературі з'явилися екзотичні теми. Кіплінга помітили не тільки тому, що вінпочав одним з перших і навіть раніше багатьох, а також тому, що він висвітлювавекзотику, підкреслюючи її непомітність. Він писав про злидні туземногоіснування і вузьколобість колоніальної адміністрації, він відкривав прозудивного і привабливого нібито життя. Письменник творив, не уникаючи кольорівмісцевого колориту, ступаючи в тінь тропічних лісів, спостерігаючи невідоміджунглі, місцевий побут і незвичайних тварин. «Железный» Кіплінг зберігає властиву йомувірність ідеям і намагається в усьому слідувати реальному ходу життя: «Эта правдоподобность, — підкреслював О.І.Купрін, — достоверность рассказа и составляетту тайну очарования, которая приковывает к книгам Киплинга» [15, 234].
Письменникподавав читачам не тонкі вигадки, яку «Острові скарбів»Стівенсона; він різким тоном, який не терпить заперечень, повідомляв на правахочевидця про «чудовий» індійський крайвсе, що вважав за потрібне. Р.Кіплінг представляв галасливі східні ринки,особливості моралі і, не затримуючись при цьому в рамках картинноїетнографічної новизни, брався за суть справи. «Он начинает, — писав О.І.Купрін, — повествование так просто, так небрежно и даже иногда так сухо,как будто вы давным-давно знаете этих людей, и эти причудливые условия жизни,как будто сегодня Киплинг продолжает вам рассказывать о том, что вы сами виделии слышали вчера».
Рік,два — і Д.Р.Кіплінга знають уже всі чотири мільйони англійців, які живуть вІндії. І швидше всього — не одна людиназа її межами. Оповідання і поезія Р.Кіплінга – це поки що провінційналітература. Проте найбільш проникливим читачам – а до них належала і сім'я письменника і він сам, прекраснознаючий собі ціну, — було зрозуміло, що пройденебагато часу — і його слава поширитьсясвітом. Пізніше люди дивувалися тому, як спокійно Р.Кіплінг сприйняв свійлітературний злет в Англії. Він же завжди знав, що по-іншому й бути не могло.
Якоюб захоплюючою не була драматична історія письменника, справжнім героєм є не він,а сама Індія, «моя Индия», яка від того, що була далеко, ставала ще більшебажаною. Безглуздо було б говорити про добровільний від'їзд Кіплінга з Індії.Він же не Джойс, який добровільно покинув Ірландію. Він — англієць, і батьківщина його – Англія. І все ж таки вигнання було.Більше того, не виключено, що цей не за віком розвинутий юнак відчув у своїдвадцять років, що потрібно їхати до Індії: щоб писати про цю свою батьківщину,необхідно знаходитись від неї на відстані.
«Интереснобы узнать, какого рода писатель мог быполучиться из Киплинга, родись он в Англии, и годы формирования провел бы вЛондоне, а не в Бомбее и Лахоре, — пише англійський критик, — а может и не писатель, но офицер медицинскойслужбы, хирург скорей всего...» І містер Кей продовжує: «конечно,без Индии он был бы совершенно иным. Её народ, климат, звуки, ароматы… дажеритмы и точки зрения» [14, 19], — все це принесло ранню славуйогооповіданням.
Індіясформувала Р.Кіплінга, розбудила його талант, виліпила з нього художника. Зустрічз багатогранною країною, де конкіскадорська енергія Заходу зустрічалася знерухливістю і непроникливістю Сходу, де острівки європейської цивілізаціїгубилися в морі давньої і загадкової культури, де спліталися разом злидні,забобони та висока духовність і де людина щохвилини піддавалася тяжкимморальним і фізичним випробуванням, стала вирішальною для становленнялітературного дару Д.Р.Кіплінга.
Кіплінгі Індія… Вони були створені один для одного. Не тільки тому, що Індіяподарувала Кіплінгу безцінний матеріал, і не тільки тому, що створила його якписьменника. Індія стала його музою, джерелом натхнення на все життя. Індіянавчила його не тільки слухати і запам'ятовувати. Індія, відкриваючи своїтаємниці, вчила його любити, думати, відчувати. Індія вплинула і на йогофілософію. У цій країні поєднались дві культури — «Захід і Схід».Схід здавався екзотичним: чужа природа, дивні моральні цінності, незрозумілізвичаї, аж ніяк не європейський побут. А на межі століття, яка завжди стаєособливим часом в історії культури і всієї цивілізації, потреба в екзотицічомусь стала найбільше відчуватися в Європі. Європейська публіка зачитуваласьСтівенсоном і Хаггардом. Але екзотика Р.Кіплінга була особливою. Він намагавсязробити неможливе: ввести екзотику в рамки фізіологічного нарису, який в своючергу, перетворився ще й в сюжетну новелу.
Коженз названих компонентів зрозумілий, у кожного своє існування в літературі. Алечи можливий синтез? Р.Кіплінг довів — можливий. Дійсно, звернувшись доматеріалу, який традиційно вважався непридатним для літератури, Кіплінг дужерозумно вирішив це питання: з однієї сторони, його розповідач всього-на-всьогорепортер, з іншої — цей репортер, зважаючи на свою літературну компетентність,передовіряє розповідь якомусь безпосередньому учаснику події. І разом з цимдругим голосом в прозу проникає живе слово вулиці. Це слово буває навмиснонезрозумілим. Нерідко, спеціально у тексті, з'являються географічні назви, якієвропейцю й вимовити буває важко: „Однажды, получив отпуск, он в Аллахабаде был посвящен вСат-Бхаи; он знал „Песню ящерицы" людей санси и видел пляску халь-е-хак — религиозный канкан самого необычайного жанра. А уж если человек знает, какиелюди пляшут халь-е-хак, как пляшут, когда и где, — он знает кое-что, чем можно гордиться" [24, 30]. Якщо говорити мовою літературнихкатегорій, то Р.Кіплінг широко вживав говір, просту манеру розповіді. Іншимисловами, він свідомо використовував літературну форму, зорієнтовану на уснумову розповідача.
РепортерКіплінг, стаючи письменником Кіплінгом, свято слідував двом правилам: писати,думати, відчувати так, як ніби ти герой, а також передавати словами свіжістьзапахів, шурхіт листя, злидні.
Ефектвід цієї прози був приголомшливий для його сучасників. До речі, він залишаєтьсятаким і до сьогоднішнього дня. Тому що ця свідома простота вражає: «Так и кажется, что тебя вдруг потянули за рукав на улице,остановили и принялись что-то рассказывать. Причем говорят запросто, пересыпаяречь жаргонными словечками, нисколько не смущаясь тем обстоятельством, что ты-то не уроженец этих мест и можешь невсе понять» [24, 13]. З літературної точки зору ця проза доволіскладна і витончена, тому що подібнапростота дається не тільки вродженим талантом, але й жорстким тренуванням.Простота стала своєрідним естетичним параметром кіплінговської прози. Недаремноце поняття було винесено в назву збірника „Прості оповідання з гір".Проста манера викладу лише підкреслювала незвичайні для англійської таіндійської публіки теми — вигнання з батьківщини, туга за домом, самотністьсеред людей чужої землі.
Індіязачитувалась Р.Кіплінгом. Можливо вперше вона впізнала себе в такій повноті іправді в його оповіданнях. Твори письменника виходили величезними тиражами,дешеві видання Кіплінга продавали на вокзалах.
Ітак він опинився в Англії. Англо-індійське населення привезло Кіплінга набатьківщину в «саквояжі». Нічогоподібного Англія ніколи не читала. І стиль, і зміст — все було зухвале, нове. Діалектизми,інтонації мюзік-холлу, які письменник вживав не заради комічного ефекту, амаючи віру, що вони оживлять його твори. А життя – це солдатські будні, любовні історії, напої, бійки,відпустки, походи, сонце, холера. Проте не про сонце і холеру писав він.Кіплінг писав про свободу, моральні обов'язки, принциповість, залежність цивілізаціївід волі звичайних людей, — іншими словами, про звичайні, філософські проблеми.
Кіплінгстав національним письменником. Влада була готова дарувати йому будь-якінагороди. Він же вперто відмовлявся від заохочень влади, приймаючи лишеакадемічні лаври. По-перше, він не хотів приймати нагороду від влади, зв'язуючисебе таким чином з якоюсь партією. По-друге, він, не отримавши систематичноїуніверситетської освіти, жадав академічного визнання. В 1907 році він погодився на Нобелівськупремію.
Очевидно,не має сенсу говорити, за що Кіплінгу присудили цю нагороду — за всю творчість, за новаторство.Потрібно також зазначити, що найсильнішою стороною цього письменника булиоповідання, новели, і, звичайно, поезія. Безперечно, кіплінговське оповідання –це віха в історії світової літератури.
Отже,Кіплінг був дійсно досить відданий індійській культурі. В цьому розумінні вінбув сформований англо-індійцем, що допомогло йому стати самобутнімписьменником.2.2 Новаторство та особливості літературної манери Р.Кіплінга
Горький,Луначарський, Бунін, Купрін,… коло читачів доводять, що Д.Р.Кіплінг був дужеталановитим письменником.
Щож це був за талант?
Звичайно,і був талант в тому, як Кіплінг зображав багато огидних для нас ситуацій і характерів.І в тому теплі, з яким він говорив про просту «маленьку людину», яка страждає, але йде до своєї мети.Талановитий Р.Кіплінг і як невтомний і різнобічний розповідач, і як глибокооригінальний художник. Проте не ці риси таланту привертають увагу до йоготворчості.
Талантдійсного, хоча й суперечливого художника, перш за все, полягає в більшій чименшій мірі правдивості. Хоча Кіплінг і приховував багато деталей тієї правди,яку мав можливість бачити, хоч він і ховався від кричущої правди за сухими, діловимиописами, але у ряді випадків — і дуже важливих — він говорить цю правду, хочаінколи не до кінця. В будь-якому випадку він давав її відчути.
Колизаходить мова про Д.Р.Кіплінга, прийнято згадувати його вірш:
Западесть Запад, а Восток есть Восток, и с мест они не сойдут, пока не предстанетНебо с Землей на страшный господень суд...
Зазвичай,на цьому цитата обривається. Але ж Кіплінгпродовжує:
Но нетвостока, и Запада нет, что — племя, родина, род, если сильный с сильным лицом клицу у края земли встает [19, 11].
Так, у житті сходяться сильний зсильним. І не тільки у цьому вірші, але й у багатьох інших творах письменника,де сила кольорової людини демонструється як така ж вроджена риса, як і силабілої. «Сильні» індійці нерідкостають героями Кіплінга, і це також важлива частина тієї правди, яку вінпоказав у своїх творах. Яким би джингоїстом не був письменник, проте йогоіндійці — великий народ, який володіє великою душею, і з такою характеристикоювін з'являється в літературі кінця XIX ст. саме у Р.Кіплінга. Вищесказані віршовані рядки нітрохине зменшують значення Сходу. Навпаки, на протязі всього свого життя і творчості«железный Редьярд» намагавсяусвідомити значення Сходу, примусити себе дивитися на світ очима індійців. Цірядки швидше говорять про дві системи цінностей -східної і західної. Ззовні складається враження, що Кіплінгуближчий динамічний Захід: тому що його ідеал – дія, рух вперед. Але у всійтворчості Кіплінга є таємниця, другий план. Його дуже важко помітити, тому щоцей письменник нас обманює, примушуючи повірити, що його позиція — та, що збарабанним боєм звучить у віршах. Побачити справжнього Кіплінга заважає маска,яку він так довго формував, що вона майже приросла до його обличчя. Потрібнічималі зусилля читачів, щоб відділити її від справжнього обличчя. І що ж мипобачимо? Обличчя, спотворене болем знань, обличчя злякане, нервове, неспокійнудушу. Знаючи, яка безодня відчаю криється в його серці, Кіплінг забороняв собібудь-яку інтроспекцію, але інколи вона все ж таки проникає в слова, які ніби-товипадково сказані.
Звичайно,Кіплінг був містиком. Він знав, що кожна річ має другий, а то й третій планіснування. Але про це було важко здогадатися, читаючи його чіткі і виразніфрази: «В пакете Триджегообнаружил половинкусломанного браслета,кроваво красный цветок дака, щепотку бхусы, то есть соломенной трухи иодиннадцять орешков кардамона. Пакет был свого рода письмом, но не бестактным и компрометирующим, а тонким изашифрованным любовным посланием» [24, 34].
Про містицизм письменника говорить його розуміння таїнства творчості: «Он не любил рассказывать своипрофессиональные секреты. Говоря о том, как надо писать, предпочитал рассуждатьо сортах бумаги и отточенности перьев. Но иногда всё же проговаривался:творчество — тайна, художнику нашептывает слова Демон и нет смысла емупротивиться. Напротив, надо затаив дыхание, слушать его шепот, переводить егознаки в слова» [26, 17].
Згідноз уявленням Р.Кіплінга, людські закони вибудовуються в ієрархію, яка пронизуєвсе: від закону сім'ї до закону культури і універсаму. Вищезгадані віршованірядки підкреслюють, що Європу і Азію він розуміє як дві гігантські корпорації,кожна з яких володіє власними внутрішніми законами і ритуалами, як двісамодостатні єдності, незмінні, рівні лише самі собі і закриті один для одного.Проте є „великие вещи,две как одна: во-первых — Любовь, во-вторых — Война" [26, 14], по відношенню до яких обидвазакони співпадають. Обидва вимагають: від коханого — вірності і самопожертви, а від воїна — мужності і поваги до ворога. Таквиникає вузький простір, на якому межа між цими корпораціями тимчасово зникає,звільняючи місце для чесного поєдинку або коротких любовних обіймів, про те дотих, хто (подібно героям оповідань «За межею» і «Без благословенняцеркви») намагається «зупинити мить», закон невблаганний — вониабо гинуть, або знову опиняються перед суцільною стіною, яка загороджує вхід учужий світ. 2.3 Особливостізображення теми кохання у творах Дж.Р.Кіплінга (на матеріаліоповідань «Ліспет», «Саіс міс Йол», «За межею», «Без благословення церкви»,«Через вогонь», «Стріли Амура»)
Убагатьох оповіданнях Кіплінга (серед них і «Ліспет») відчуваєтьсяжурналістська манера різко і лаконічно подавати інтригуючі факти. Черезяскравий фактичний матеріал пробивається реалістичне начало: «Это мой муж. Я нашла его на дороге в Баги. Он расшибся. Мы выходим его, и, когда он поправится, пастор нас обвенчает» [24, 20].
Саметаку думку висловила дочка бідного індійського горця з цікавимта дивним ім'ям Ліспет: «Котгарский пастор назвал её Элизабет — »Лиспет", как произносят в горах на языке пахари" [24, 25]. Дівчина була незвичайної вроди: «У Лиспет было античное лицо — одно из тех лиц, которые так часто видишьна картинах и так редко в жизни, — кожа цвета слоновой кости и удивительныеглаза. Для уроженки тех мест она была очень высокой, и если бы не платье избезобразного, излюбленного в миссиях набивного ситца, вы бы подумали,неожиданно встретив его в горах, что это сама Диана вышла на охоту. А когдадевушка с гор — красавица, стоит проехать пятьдесятмиль по плохой дороге для того только, чтобы взглянуть на нее» [24, 25].
Дівчинане прямо, а опосередковано, проте все жтаки неодноразово підкреслює дотримання християнських догм у творі, звичаїв татрадицій індійського народу. По-перше, сім'я Ліспет прийняла християнствотільки тому, що: «как-тораз у них не уродился маис, и два медведя забрались ночью на их единственное маисовое поле наддолиной Сатледжа [24, 25]. Пізніше, після спалаху холерив Котгарській долині і передчасної смерті батьків: „Лиспет стала не то служанкой, не то компаньйонкой женытогдашнего Котгарского пастора“ [17, 25]. Говорили також, що й красунею вона була тому, що „християнство пошло на пользу Лиспет“ [24, 25]. В юнацькому віці, крім ігор здітьми пастора, відвідування недільної школи і читання всіх книг, якіпотрапляли їй в руки, багато уваги дівчина приділяла вивченню християнства, „и когда выросла, не отвернулась отнего, в пример многим другим девушкам сгор» [24, 26].
ТакожКіплінг стверджує, що вищезгадана віра не визнає кохання з першого погляду: «Християнству еще немало надо потрудиться, дабы уничтожить в жителях Востока такие варварские инстинкты, как, например, Любовь с первого взгляда» [24, 26]. І тому не дивно, що пасторі його дружина негативно сприйняли ідею Ліспет вийтизаміж за «щойно знайденого»англійця. Проте не так склалося, як думалося: коли англієць одужав, вінповертається на батьківщину, а «жена пастора, будучи добройхристианкой и ненавидя всякие сцены и скандалы, попросила англичанина пообещатьдевушке, что он вернется и женится на ней» [24, 28]. Саме цей обман і зруйнував життя бідної дівчини: «Он совершенно забыл её, покаохотился за бабочками. Впоследствии он написал книгу о Востоке, Имя Лиспет тамне упоминалось» [24, 28]. Вона ж розчарована у першому коханні, «вскоре вышла замуж задровосека, который бил её, как это водится у пахарей, и красота её скоро поблекла» [24, 29]. Дружина пастора з цього приводу підсумувала: «причуды этих дикарейнепостижимы и я полагаю, что в душе Лиспет всегда оставалась язычницей, так онабыла принята в лоно англиканской церкви только в зреломвозрасте пяти недель отроду» [24, 30].
Кіплінгретельно аналізує поведінку своїх співвітчизників по відношенню до жителівколоній, суворо засуджує їхні промахи і невдачі: „англичане, злоупотребляющие доверчивостью инаивностью туземцев, вызывают возмущение у писателя" [17, 315]. Індіанка Ліспет, вихована в християнській вірі місіонерами,значно вища і морально чистіша за англійця, який будучи зобов'язаним їй життям,обманув дівчину, обіцяючи одружитися, і — не повернувся: «Оночень смеялся и заметил, что всё это весьма романтично, настоящая гималайскаяидиллия… Он находил весьма приятным беседовать с Лиспет, гулять с ней,шептать ей нежные слова, называть её ласкательными именами, пока он набиралсясил для того, чтобы навсегда её покинуть» [24, 21].
Зображаючижиття індійської дівчини, письменник неодноразово підкреслював людяність імужність головної героїні, вірність і щирість її почуттів: «В доме была старая игра-головоломка- разборная картамира. Она сноваразыскала карту и по вечерам складывала её тихо иплакала, стараясь вообразить, где находится её англичанин… позже Лиспет сталаежедневно совершать паломничество в Нарканду, чтобы посмотреть, не идет ли подороге её англичанин» [24, 21].
Ліспет,наївна дівчина, чекаючи нареченого, перетворюється в трагічну героїню, коли,дізнавшись про обман, вона йде в гори до свого народу, кинувши на прощанняпрезирливі слова: «Вы,англичане, все лгуны»[24, 23].
Індійціне пробачають обману і зради. І Кіплінг з ними солідарний. Вони бувають вкрайжорстокі, його індійці. Проте цей народ вірний батьківським традиціям. Іщоразу, коли він пише про індійців, Кіплінг цілком на стороні тих, кого зпрезирством називають «суспільством туземців» [24,25]. Так і в «Ліспет», і в оповіданні «За межею», яке нагадує «Тамань» Лєрмонтова, — любовна пригода, яка грайливо почалась, длятого щоб закінчитись сумно, а у Кіплінга — навіть трагічно.
Загальновідомо,що кохання — це безмежне почуття, якепоєднує два люблячих серця. У Р.Кіплінга ж кохання має чітко окреслені межі івоно відбувається в Індії, країні з суворими порядками: „Некоторые считают, что в Индии нет романтики. Они неправы. В жизни нашей столькоромантики, сколько это для нас полезно. Иногдадаже больше" [19, 40].
Героїписьменника не можуть простокохати один одного. Вони обов'язково мають пройти якесь випробування, а тоді вженасолоджуватись цим почуттям. Яскравим прикладом цього є оповідання «Саісміс Йол».
Поліцейськийчиновник Стрікланд є героєм цього оповідання і одним з улюблених персонажівКіплінга. До нього потрібно придивитися, адже він помітно наділенийавтобіографічними рисами автора. Цей чоловік намагається дізнатися про місцевихжителів стільки, «сколькоони сами о себе знают» [24, 29]. З цією метою він наслідує одну таємничу людину: «Туземцы от Бгор-Катхри доДжама-Масджит боятся и уважают его, а кроме тоговерят, что он обладает даром превращаться в невидимку и управлять демонами» [24, 29]. І Стрікланд, в свою чергу, на дивоосвоївся серед корінних жителів. Вінопускався в нетрі, проникав на таємні обряди і навіть допомагав фарбувати Бикасмерті; апогеєм його подвигів було те, як він завоював руку і серце своєїкоханої.
Двоємолодих людей знайшли один одного: «Когда в город приехалиИолы, Стрикланд очень серьёзно, как и всё, что он делал, влюбился в мисс Иол, аона немного погодя влюбилась в него, потому что не могла понять, что он за человек» [24, 40]. На шляху до щастя стали її батьки:«Стрикланд попросил её руки у её родителей, но миссис Йол заявила, что она не намерена броситьсвою дочь в самое скуднооплачиваемое ведомство империи, а старик Иол сказалнапрямик, что не одобряет деятельности и поведения Стрикланда и просит егоотныне не говорить с их дочерью и не писать ей» [17, 41]. Тут Р.Кіплінг подає актуальну тему батьків і дітей: батьки, бажаючинайкращого для своїх нащадків, нав'язують свою суб'єктивну думку.
Головнийгерой, як порядна людина, поступається своїми бажаннями заради майбутнього коханої:«Хорошо, не буду,ибо не хочу портить жизнь своей возлюбленной» [24, 41].
Кажуть,що кохання штовхає на подвиги. Отож і Стрікланд під чужим ім'ям «служил у старика Йола и был приставлен к арабскому скакунумисс Йол.Арабський скакун былвыхолен так, что просто чудо, смотреть приятно. Родители мисс Йол радовались,видя, что она позабыла о своем глупом увлечениимолодым Стрикландом, и называли её хорошей девочкой» [24, 31].
Щодогероя оповідання «Саіс міс Йол», то він є яскравимнеоромантичним образом, який прагне і діє як на побутовому, так і на духовному рівні: «старик Йол не успел оглянуться, как родительское согласие было вирвано, и Стрикланд и мисс Иол были обвенчаны...» [24, 33].
УКіплінга був талант знаходити серед подій звичайного і навіть ззовні нудногожиття щось хвилююче, вагоме, помічати у звичайній людині те велике і високе, щоробить її представником людства і що властиве разом з тим кожному. Ця своєріднапоезія прози життя особливо широко розкрилась в оповіданнях Кіплінга, у тійсфері його творчості, де він справді невтомний як майстер. В центрі увагиписьменника – реальні життєві ситуації,його мова — та мова, якою говорять простілюди.
Оповідання«Ліспет» і «За межею» свідчать про те, зяким глибоким інтересом вивчав Кіплінг життя народів Індії, намагався вловитисвоєрідність їхніх характерів.
Зображеннягурхів, бенгальців, індусів, тамілів у оповіданнях письменника – це не просто данина екзотиці; Кіплінгвідтворював живу різноманітність традицій, вірувань, характерів: «Индусы не склонны позволять своим женщинам глядеть на мир.Придерживаясь их взглядов, он был бы сей часкуда счастливее, а маленькая Бизеза могла бы по-прежнему замешивать хлеб собственными руками» [22, 79].
Яскравимприкладом змалювання індійськихтрадицій є оповідання «За межею»: «Он знал, что на Востоке мужчиныне приходят на любовные свидания под окна в одиннадцать часов утра и что женщины там не уславливаются о встрече за неделю до срока» [22, 34].
Епіграфомдо вищезгаданого оповідання є індійська приказка: «Ни каста, ни сон на сломанной кровати для любви не перепона. Я отправился искать любовь и потерял себя» [22, 79], яка ще раз доводить, щодля справжнього почуття немає заборон і обмежень: «Но клянусь своей душой и душой моей матери, ятебя люблю. И чтобы не случилось со мной, тебя зло не коснётся» [22, 83]. Письменник наголошує, що: «многое из написанного о восточной страстности и порывистости» преувеличено ипочерпнуто из чужих рук, но кое-что и справедливо" [22, 83].Він змальовує пристрасний і запальний характер кохання: Бизеза метала громы и молнии и под конец пригрозилапокончить с собой, если Триджего немедленно не порвёт с чужой мем-сахиб, вставшей между нами" [22, 82].
Святістьцього почуття переплітається з жорстокістю і трагічністю: «Й по сей день Триджего не знает, как произошла этатрагедия; то ли Бизеза в приступе беспричинногоотчаяния сама всё рассказала, то ли у неё пытками старались вырвать признание,когда обнаружили их связь; но обе руки её былиобрублены по запястье, а он потом всю жизнь прихрамывал»[22, 84].
У цьому оповіданні Кіплінгсміливо торкається заборонених, тем кохання, що пов'язує білого чоловіка зіндійською жінко. Це почуття, яке руйнує расові бар'єри: «Ты ведь англичанин, а я просто чернокожая девушка, — кожа её была светлее золотого слитка на монетном дворе, — ивдова чернокожего мужчины» [22, 83]. Також цю тему він порушує у одномуіз своїхнайкращих оповідань «Без благословения церкви»: «Он был англичанин, а она дочьбедняка мусульманина: два года назад её мать, оказавшись без средств ксуществованию, огласилась продать Амиру, как продала была её насильно самомукнязю Тьмы, предложи он хорошую цену» [22, 130].
Головнийгерой цього твору живе між двохвогнів: з однієї сторони -шістнадцятирічна дружина зсином, а з іншої — посада англійського офіцера: «Двойная жизнь чревата многимиосложнениями. Только что начальство, как будто нарочно распорядилось отправитьего на две недели в дальний форт -замещать офіцера, у которого захворала и слегла жена.Выслушав приказ, Холден должен был молча снести и одобрительное замечаниенасчет того, что ему-то еще повезло — он не женат, и руки у него несвязаны» [22, 131].
Холдендо безтями кохаєАміру: Я люблю тебятакже, как любил всегда, всем сердцем. Лежи спокойно, моё сокровище, иотдыхай" [22, 132], але й не може відмовитись від улюбленої роботи. ПротеР.Кіплінг знаходить вихід із цієї безвихідної, на перший погляд, ситуації – це смерть найдорожчих для Холденалюдей: «Какжестоко! Как бесчеловечно!» [22; 144].
Щож допомогло Холдену пережити ці випробування долі? Звичайно, рука майстра,Р.Кіплінга.
Письменникуподобалися мужні і вольові люди, які можуть витримати удари долі, сміливопротистояти їй, не розмірковуючи про нерівність сил. Через усе своє життя вінпроніс поняття про обов'язок покликання, справжні цінності, без яких існуванняздавалося пустим і даремним: «Долг у Киплинга превыше всего. И это не только долг перед империей.В первую очередь это долг перед собой, перед собственной душой, которуюнеобходимо сохранить чистой и гуманной, как бы трудно не складывалисьобстоятельства» [18, 13].
Кіплінгне визнавав тих, для кого власні інтереси були на першому місці, він бувпереконаний, що під час випробування людина, якій невідоме почуттявідповідальності за велику і важливу справу, неодмінно виявиться слабкою іжалюгідною.
Письменнику своїй творчості неодноразово торкається теми романтики і світлого почуття — кохання, але по-своєму, адже у ньогокохання трагічне і безнадійне: «Киплинг был романтиком, но таким, который не позволял себе воспарить над действительностью, словноне замечая её будничного невзрачного лица. Он был реалистом, которого, однако,никто бы не убедил, что романтика старомодна и смешна» [18, 22].
Яскравимприкладом вищесказаного є оповідання «Через вогонь», де закохані трагічногинуть, не допустивши таким чином своєї розлуки: „Если что-то от нас останется, сожгите нас вместе, ибомы совершили надлежащие молитвы. Но этот огонь будет жарче, чем пламя костра изветок хвойного дерева" [15, 116]. Вони розбили свої сім'ї: він, тікаючи від буденщини — «Жена Сакат Сингха ушла жить кматери и забралас собой детей» [24,263] — вона,рятуючи себе від жорстокості чоловіка — «через неделюпосле свадьбы он отколотил Ахиру толстой палкой» [24, 262], томущо кохали один одного.
Якимжалюгідним і водночас захоплюючим виглядає їхнє життя, наповнене працею,небезпекою і любовними перипетіями, поряд з життям англійських чиновників,офіцерів вищого рангу, багатіїв, вельмож, деталі якого зображено у оповіданні„Стріли Амура": „Надовам сказать, что верховний комиссар очень богат. Жалованьепревосходит мечты самой необузданной алчности — оно так велико, что он можетпозволить себе откладывать про черный день суммы, которые скомпрометировали быдаже советника. Он устраивал поистине королевские приёмы, держал великолепныхлошадей, давал балы; он был в стране крупной фигурой и вел себя соответственносвоему положению" [22, 96].
Загальновідомо,що кохання не купується і не продається. Ось і Кіті Бейтон, головна героїняоповідання, вірить у святість цього почуття і надає перевагу молодому офіцеруКеббону, у якого обов'язок, як і у письменника, на першому місці: „Лестно, конечно, когда верховный комиссар с кучейвсяких титулов отличает тебя среди прочих и сердца остальных девушекпреисполняются черной завистью. Приятно, спору нет, видеть его у своих ног, нокуда приятнее скрыться от него и поехать кататься верхом в компании не имеющегоникаких титулов Кеббона – молодого офицера с привлекательной внешностью и безвсяких видов на будущее. Ведь он был честный юноша и не пытался скрывать, чтопо уши в неё влюблен" [22, 97]. I це ще раз доводить,що для коханняпотрібні лише два люблячі серця, а все інше просто втрачає сенс.
Отже,високе почуття кохання у Кіплінга – гаряче і пристрасне. Письменник змальовує його запальний і чуттєвийхарактер. Закохані щиро кохають один одного, проте шлях до щастя нелегкий,грубий, жорстокий.
Розділ 3 Тема кохання в російськійлітературі
3.1 Феномен кохання у російській літературі та філософії 19 – 20 століть
Доситьдовгий чає існувало уявлення про те, що російська література на знала такихпрекрасних і всесвітньо відомих образів кохання, як література Західної Європи (коханнятрубадурів, кохання Дайте і Беатріче, Ромео і Джульети). Однак вже у 19 ст. російська література далаглибинне висвітлення феномену кохання, якого не існувало до того часу. У творахО.С.Пушкіна та M.Ю.Лермонтова,Л.Толстого та Ф.Достоєвського, О.Купріна та багатьох інших письменниківвимальовувались риси російського еросу, російського відношення до вічної темикохання.
Очевиднимє і той факт, що в багатій філософській літературі 19 ст. ми знайдемо лише декілька вагомихтворів на цю тему. Проте з вулканічною енергією кохання вривається в російськулітературу кінця 19 – нотатку 20 століття – в публіцистику, художню критику,філософію і теологію. Про кохання пишуть філософи і теологи – В.Соловйов, М.Бердяєв,П.Флоренський, С.Булгаков, М.Лоський, І.Ільїн, поети і письменники: І.Бунін,О.Купрін, К.Бальмонт, О.Блок, М.Гумільов, В.Маяковеький, С.Єсенін, М.Цвєтаєва,А.Ахматова, критики – В.Розанов, Д.Мережковський, історики літератури ілітературознавці – В.Жирмунський, О.Веселовський та інші.
Задекілька десятиліть в Росії про любов пишеться більше, ніж за декілька століть.При цьому література ця відрізняється глибиною думки, інтенсивними пошукамиоригінальністю мислення. Нічого подібного ми не знайдемо у цей час в європейськійфілософії і літературі.
ВЗахідній Європі домінуючою концепцією в розумінні та інтерпретації кохання ставфрейдизм, який поставив біологічні потреби людини над соціальними. У Росіїфрейдизм не мав популярності і став предметом різкої критики та полеміки.
Навідміну від західних філософів російські мислителі початку: 19 століття розвивали гуманістичну традиціюв розумінні природи кохання і, звертаючись до потаємних питань статі, пов’язувалисексуальну енергію людини не тільки з продовженням роду, але і з розуміннямдуховної культури людини — з релігією,художньою творчістю, з пошуком нових моральних цінностей. Філософія кохання єодночасно і етикою, і естетикою, і психологією, осягненням божественного. Цейсинкретизм – одна із характерних особливостей російського еросу.
Саметаке своєрідне тлумачення феномену кохання ми знаходимо у великих людей тогочасу: письменників, літературознавців, критиків, поетів.
Так,наприклад, Лев Толстой вважав, що «основание любви есть сознание каждым человеком единства духовного начала, живущого во всехлюдях» [50, 270]. Російський письменник О.Купрін писав:«Изжившийся, затасканныймужчина, изгрызенный и изжеванный челюстями любовных страстей, никогда уже неполюбит крепкой иединственной любовью, одновременно отверженной, чистой и страстной» [56, 34].
Так, головним у роботах Василя Розанова була критикаморалі, причомуне тільки міщанської, повсякденної моралі, але і релігійної етики. Він виявив серйозні протиріччя в християнськомувченні, яке з підозрою відносилось до статі, бачило в ній знак гріховностілюдського роду, і разом з тим, завжди виправдовувало сім’ю та одруження якумову для продовження роду. На противагу християнським ідеологам Розанов прославляв плоть і тілесну любов як джереложиття. Він підходить до проблем кохання як мораліст, залишаючи обабіч філософіюеросу. Усе це і далопоштовх до появипраць великого мислителя кінця століття Володимира Соловйова, пізніше – Миколи Бердяева та інших.
Надумку В.Соловйова, у, людини кохання носить індивідуальний характер. Якщо утварин головне – родове життя, то у людини індивідуальне начало переважає надродовим. Кожній людині природньо дивитися на себе як на центр світу івідноситись до оточуючих, виходячи зі своїх власних інтересів та потреб. Єдинасила, яка здатна знищити егоїзм, не знищуючи індивідуальність, а навпакиутверджувати її, — це кохання. Зміст людського кохання, стверджує В.Соловйов,«есть оправдание и спасение индивидуальности чрез жертву эгоизма» [58, 18]. Це відбувається тому, що завдяки любові ми зміцнюємобезумовне значення іншої особистості. Любов – це і є перебудова центру нашого життя, перенесення нашого інтересу на іншуіндивідуальність. А егоїзм у В.Соловйова трактується так, що «зло эгоизма не в абсолютномсамосознании и самооценке субъекта, а в том, что, приписывая себе по справедливости безусловное значение,человек несправедливо отказывает другим в этом значении; признавая себя центромжизни, каков он и есть в самом деле, он других относит к окружности своего бытия, оставляет за ним только внешнеюи относительную ценность» [58, 19].
Причомуголовною силою, яка здатна усунути вродженийегоїзм, є статева любов, тому що саме вона зберігає рівність між людьми, якікохають один одного. Всі інші види та типи кохання так чи інакше засновані навідомій вже нерівності між людиною, яка кохає, і людиною, яку кохають.
Визнаючиважливість статі, статевої любові, Соловйов говорить про необхідністьодухотворення плоті. Фізична сторона кохання є важливою, проте вона не є головною метою. Істинне коханнябуває і без фізичного з’єднання, а фізичне поєднання буває і без любові. Іншимисловами, якщо фізіологія стає ціллю, то вона знищує кохання.
Відзначимо,що Соловйов бачив у коханні два начала: природнє та ідеальне, а тому процес кохання включає якпіднесення, так і спад. Саме тому в кінцевому результаті у любові відроджуєтьсяобраз Божий. Втілення в індивідуальному житті цього начала створює проблискивеличного блаженства, яке знайоме кожній людині, яка коли-небудь кохала.
Отже,можна стверджувати, що в основі філософського вчення Соловйова лежатьплатонізм, але разом з тим глибше та оригінально переосмислений, який поєднуєтьсяз принципам християнської етики. Цікавими також є погляди ще одного філософа –Льва Карсавіна. Написаний ним оригінальний філософський трактат«Петербурзькі ночі» повністю присвячений аналізу філософськоїморальної і етичної суті любові, в основі трактування якої знаходитьсядіалектична ідея — про «двоєдність» кохання. Діалектична природа коханняполягає в тому, що вона являє собою двоєдність життя та смерті, вільноїособистості і абсолютного буття. Таким чином, Карсавін визначає кохання пантеїстично,як непереможну живу стихію. В коханні людина знаходить саму себе, своюособистість. В ній народжується едина, істинна індивідуальність, якої не існує в тваринному світі.Ідеал любові, за Л.Карсавіним, являє собою «двоєдність» тіла і духу,насолоди і розумного обмеження, розуму і почуття, мужності і жіночності.
Такимчином, філософи Соловйов і Карсавін, а також поетеса Зінаїда Гіппіус, якаприєдналася до них пізніше і у своїх статтях аналізувала феномен кохання утворчості російських та зарубіжних письменників, представляли собою єдину лініюв російській філософії кохання, пов’язану з обгрунтуванням ідеї неоплатонічногоеросу, — спробами просвітлення і возвишення чуттєвості, з захистоміндивідуального, особистого кохання, з відхиленням аскетизму та розумінням зв’язкуеросу і творчості.
Другалінія в цій філософії – це ортодоксально-богословський напрям, представлений іменамиП.Флоренського, С.Булгакова, І.Ільїна. Вони орієнтувались на середньовічний«каритас» і пов’язаний з ним комплекс ідей християнської етики, яка всвою чергу нерозривно поєднана з сім’єю та одруженням. Флоренський розглядаєкохання як спосіб пізнання божественної сутності. У нього любов не стільки індивідуальнийакт, а родовий процес, процес злиття усіх, які кохають з божественною сутністю.Це і було висновком християнського вчення про любов.
ЛініюФлоренського продовжив і розвинув інший релігійний мислитель — Сергій Булгаков.Одна з його праць пов’язана зкоментуванням біблійних текстів, відродженням уявлень, згідно з якими стать – гріховне начало в людській природі.
Отже,в російській філософії ми знаходимо дві лінії розвитку філософії кохання. Міжними відбувається достатньо гостра полеміка. Ці два напрямки повинні були бякимось чином зійтися один з одним, створити якийсь новий філософський принцип,однак цього не відбулося. Процес відштовхування переміг процес протягування.Тому-то в області філософії любові ми бачимо тільки паралельні лінії, які неперетинаються у даному історичному просторі.
Необхідновідмітити, що російська література, публіцистика і літературна критика постійнозвергалися до теми кохання, настійливо намагалися зрозуміти її філософський іморальний смисл, її зв’язок з явищами світової і вітчизняної культури. Коханнярозуміли широко та багатозначно — перш за все, як шлях до творчості у пошуках духовності. Концепція еросуявляє собою єдність філософії і мистецтва, і тому вона так тісно пов’язана зісвітом літературних образів.
Працівідомих російських філософів не мають аналогу в західно-європейській думці. Саме тому внесокросійської культури у світову традицію надзвичайно великий та цінний. 3.2 О.І.Купрін– яскравийпредставник російської літератури кінця ХІХ – середини XX ст.
Уросійській літературі проблема взаємовідносин людини з навколишнім світомзаймав важливе місце. Час, в якому жили і творили відомі літературні діячі,філософи, критики, ставив перед ними важливе завдання – осмислити і відстоятисвою людську гідність, гідність особистості, яка полягає у вільномусамопізнанні, волевиявленні її творчості. Саме феномен людини, феномен її буттяв світі, через який світ сам себе розкриває і дивиться на себе очима людини,був для кожного митця чи не найважливішим у його творчості. У цьому – витоки згоди та єдності, витокилюбові, її індивідуалізації, визнання за іншим його абсолютного значення.Кохання містить у собі різноманітні аспекти: біологічні, соціально-правові,духовні. Але як пов’язані вони між собою? Можливо, пошуки їх правильногоспіввідношення приведіть до торжества істинної любові, допоможуть зрозумітизміст життя, і разом з тим знайти основу не тільки для взаємної спорідненості,але І для активного» збагаченого спілкування. У вирішенні цього питання єтрадиція, яка сягає у глибину віків. Цим займалися філософи Сократ, Спіноза, Соловйов,Карсавін, Розанов, про це писали у своїх творах письменники О.С.Пушкін,М.Ю.Лермонтов, Л.Толстой, О.І.Купрін на інші. Вони у своїх творах піднімали людинудо усвідомлення і переживання безкінечного духовного багатства цього феномену.Природне у коханні наповнюється новим, духовним змістом. Саме таким постаєкохання у творчості російського письменника Олександра Івановича Купріна.
Обдарованістьписьменника виявилась з особливою силою в зображенні навколишнього світу, йогоповноти і незвичайності, у точній передачі звичаїв, побуту, ситуацій,утвердженні радості, сили, краси, кохання, тобто всього того, чим був сповненийвін сам. І хоч, як правило, його оповідання і повісті закінчуються сумно інавіть трагічно, в душі читача завади залишається відчуття чогось великого,світлого і прекрасного,
ФормуваннюКупріна-художника, перш за все, сприяли його любов до життя, його невичерпнадопитливість. Великий російський письменник прожив цікаве і надзвичайно складнежиття. «Самая трудная профессия, выпавшая на мою долю, — говоривписьменник, — заключалась в знакомстве с жизнью» [23, 74]. Його творчість — де віддзеркалення справжніх подіййого життя та світогляду.
Досконаловолодіючи даром зацікавити читача, О.І.Купрін сміливо вводить його в колозображуваних подій, змушує напружено слідкувати за долями героїв, співчувати однимі ненавидіти інших.
Визначіписьменники Росії цінували талант Купріна «за меткую, истинно русскую речь, за простоту и свободу повествования, за преданность живойжизни» [23,4]. Несхильний до вихваляннясвоїх сучасників, І.Бунін захоплювався оповіданнями Купріна, а саме їх «разнообразнымидостоинствами...., тем, что преобладает в них: свободой, силой, яркостьюповествований, его метким и без излишества щедрым языком...» [9, 3].
Купрінвідважно переборював складнощі життя. Не дивно, що він покладав великі надії наособистість, яка здатна протистояти дійсності. На думку письменника, "… истинная история нашейкультуры — история, основанная на том, что человек вместо того чтобы в развитиисвоих бесконечных сил пойти по пути, достойному вселюбящего и прекрасного Бога,пошел по пути нищего" [17, 35]. А вихід з такого страшного становите полягає у розвитку людьми їх внутрішніх світлих позицій, про що митець натхненноговорив у всіх своїх творах.
Саметакою світлою силою було кохання, яке здатне змінити світ. Кохання завждиприваблювало Купріна. «Олеся», «Гранатовий браслет», «Суламіф» — у всіх цих творах глибоко і щирописав він про найвище інтимне почуття. Письменник створює дивовижні за красою ісилою зразки ідеального кохання, відправляючись для цього в глибину віків («Суламіф»,забираючись у лісові хащі Волинської губернії («Олеся»), зазираючи уквартиру закоханого романтика у жорстокому і цинічному світі («Гранатовийбраслет»). Письменник торкався різних граней цього тонкого і ніжногопочуття, яке потребує від особистості духовної обдарованості, душевноїмудрості. О.І.Купрін свято вірив у кохання. У його творчості воскресає високийпафос почуттів, який був притаманний творам більш ранніх письменників, котрістворили чудові гімни любові. Справжньою силою людини, яка здатна булапротистояти негативному впливу цивілізації, для О.Купріна було чисте ісамовіддане кохання.
Поєднанняяскравого природного таланту, величезного запасу життєвих спостережень, різкекритичне зображення буржуазної дійсності з любов'ю до людини, бажанням бачитиїї вільною і щасливою є основою його ідейних та естетичних пошуків. ГероїКупріна прагнуть кохання і краси, але заволодіти прекрасним в житті, де пануютьвульгарність і духовне рабство, вони не можуть. Багато з них не знаходять щастяабо помирають у зіткненні з ворожим середовищем. Але вже своїм існуванням,своїми мріями вони утверджують думку про можливість щастя на землі. В такихтворах, як «Олеся» і циклі оповідань про армійськежиття зображено любов до людини і величної краси природи, захоплення якоюнабуває характеру пантеїстичного поклоніння.
Різкепротиставлення двох світів, світлого і темного, — важлива риса творів А.І.Купріна. Проте, заперечуючи реальне,він шукає ідеал волі і краси не в борцях за щастя народу, а в людях, яких незачепила цивілізація. Глибина соціальних думок Купріна приводила його довисновків, близьких поглядам Ж.-Ж.Руссо. Письменник зображає свого героя втипових обставинах, викриває недоліки суспільства, побудованого на основісоціальної ієрархії, суспільства, в якому простій людині важко жити. У творахКупріна подається зображення людини з нормальною психікою, яка опинилася вненормальних життєвих умовах. Письменник не може змиритися з усіма видами деспотизму,найменшими утисками природних прав людини.
Цепроявилося у розробці вічної теми, яка цікавила Купріна. Він показує, щокохання стає трагічним, тому що воно змушене протистояти експлуататорськомусуспільству. Ця тема давала художнику можливість глибше показати згубний впливненормальних суспільних відносин на людську душу. Тема кохання для Купрінапротистояла всьому незмінному, меркантильному, цинічному, вона не могла незацікавити великого і духовно здорового художника, який вірить в людину, в силуі красу людського духу. Купрін і в розробці цієї теми був законним спадкоємцемросійської літератури XIX століття.
Щож таке «любовь,которая крепка, как смерть, которая вершит чудеса,заставляет трепетать и плакать? » [31, 15].
Кохання- інтимне і глибоке почуття прихильності до особи іншої статі, внутрішнійдуховний потяг до чого-небудь; почуття глибокої сердечної прив’язаності докого-, чого-небудь [27, 135].
Встародавній міфології і поезії кохання — космічна сила, схожа на силу тяжіння. Платон вважав, що «любовь — побудительная сила духовного восхождения, в обыденном словоупотреблении»платоническая любовь" — любовь,свободная от чувственного влияния [44, 61]. Перед красою високого і чистого коханняОлександр Купрін схиляв голову до останніх днів свого життя. Ця тема є основноюв його творчості. Письменник возвеличує людей, які здатні вирватися із потокубуденності і насолоджуватись цим прекрасним почуттям. Таке кохання не терпитькористі, охоплює людину повністю, і найщасливіший готовий служити коханій, незадумуючись. Він здатен пожертвувати усім, що у нього є, для нього не маєзначення, взаємне це почуття, чи ні. «Любви Куприн посвятил в своих произведениях огромноеколичество строк — лирических и патетических, нежных и исступленных, мудрых ипошлых, гневных и благословляющих, бунтующих и примиряющих, — самых разных, самых неожиданных и никогда не о равнодушных» [6, 116]. Про коханняКупрін змушує розмірковувати своїх героїв, змушує говорити про нього дійовихосіб своїх творів, говорить від свого імені, пише у своїх інтимних листах.Іноді ці роздуми про кохання так і залишалися в листах, не переходячи в художнітвори.
Кращимитворами О.І.Купріна про любов, «которая повторяется только один раз в тысячу лет» є повісті «Олеся», «Суламіф» та «Гранатовий браслет». Автор ніби хоче визначити, для когопосилається цей дар Божий, якими принципами і критеріями керується Всевишній,даруючи кохання людині.3.3 Оспівування почуття кохання творі О.І.Купріна «Олеся»
Проте,де ж може виникнути таке почуття? Не у тому ж світі, де всі проти нього?Очевидно, його потрібно шукати там, де людина близька до природи, де невідчуваються соціальні контрасти і пагубний вплив Молоха.
Могутніліси Полісся з їх неповторною привабливістю і глухим усамітненням наштовхуютьписьменника на думку про те, що вони можуть бути ідеальним фоном для чистого іпіднесеного кохання.
«Олеся»- перша оригінальнаповість художника,написана у 1898 році.«Олесю» і оповідання «Річка життя» (1906) Купрінвідносив до своїх кращих творів. «Здесь жизнь, свежесть, — говорил писатель, — борьба состарым, отжившим, порывы к новому, лучшему. Вэтих двух рассказах больше, чем в другихмоих рассказах, моей души» [15,175].
Іхоча Чехов і Бунін, з їх вимогамисуворого реалізму, не оцінили «Олесю» (А.П.Чехов назвав«Олесю» «наивной романтикой»), жодне юнацьке серце не залишиться байдужим до цієївесняної, радісної, трохи казкової, проте невигаданої повісті «О нежной и великодушнойлюбви».
Та й не настільки простою є «Олеся», як здається на перший погляд. «Есть в ней то неувядаемое дыхание поэзии, то богатство самой жизни, которое остается многомысленным при всей видимойясности» [31,29].
«Олеся»- одна ізнайбільш натхненних повістей Купріна про кохання, людину і життя. У ній світінтимних почуттів і краса природи поєднуються з побутовими картинами сільськоїглухомані, романтика справжнього кохання — з жорстокою вдачею перебродськихселян. Купрін вперше так повно і багатобарвне охвачує життя, примушуючи йогоневигадливе обертатися різними гранями.
Письменникприводить читача в умови суворого сільського побуту зі злиденністю,неграмотністю, хабарництвом, дикістю, пияцтвом. З легкою іронією він повідомляєпро те, як руйнуються спроби міського жителя поспілкуватись з селянами і«місцевою інтелігенцією». У сценах лікування селян і навчання грамоти лісникаЯрмоли відкриваються непередбачені психологічні бар'єри у взаємовідносинахінтелігента з народом, на які ще не раз зверне увагу Купрін.
Цьомусвіту зла і неосвіченості художник протиставляє інший світ -істинної гармонії ікраси, описаний настільки ж реально і повнокровно. Більше того, саме світлаатмосфера великого справжнього кохання одухотворяє повість. «Любовь — это самое яркое и наиболее понятное воспроизведение моего«Я». Не в силе, не в ловкости, не в уме, не в таланте… не в творчестве выражается индивидуальность. Но влюбви", — так писав Купрін своемутоварищу Ф.Батюшкову.
В цьому письменник і справдімає рацію: у коханні проявляється людина в цілому, її характер світосприйняття,почуття. У книгах великих російських письменників кохання нерозривно пов'язанез ритмом епох, з духом часу. Починаючи з Пушкіна, справжнім героєм ставала нетільки людина — борець, діяч, мислитель, алейй людина високих почуттів, яка здатна глибоко переживати, натхненно кохати.Купрін в «Олесі» продовжує гуманістичну лінію російської літератури.Він показує сучасну людину-інтелігента кінця століття зсередини.
Повістьпобудована на зіставленні двох героїв, двох натур, двох сприймань світу. Зоднієї сторони, — освічений інтелігент, представник міської культури, доволігуманний Іван Тимофійович, з іншої — Олеся — «дитина природи»,людина, яка не потрапила під вплив цивілізації міста. Співвідношення вдачговорить саме за себе. У порівнянні з Іваном Тимофійовичем, чоловіком добрим,але слабким, Олеся підноситься благородністю, гордою впевненістю в своїх силах.
ІванТимофійович — житель великого міста, якийвважає себе письменником і йде на Волинь з надією зібрати «множество поэтических легенд, преданий и песен». Не можна назвати йогонерозсудливим, але як каже йому Олеся під час гадання: «Человек вы хотя и добрый, нотолько слабый… Доброта ваша не хорошая, не сердечная. Слову вы своему не господин. Над людьми любите верх брать, а сами им хотя и нехотите, а подчиняетесь» [35, 290]. I ось він нарешті зіткнувся з тим, про що мріяв. Ярмола охоче розповідає йому,як і за що перебродські селяни вигнали «відьму» з села. Поки щоінтерес героя до чаклунки викликаний лише можливістю ознайомитися з легендою,яка виникла навколо неї, познайомитись з тим, як вона ворожить, почути їїрозповіді. Поки що чаклунка – це стараМануйлиха. Ярмола лише згадує про те, що коли Мануйлиху вигнали з села, то знею була дівчинка: дочка чи внучка. Купрін не хоче передувати розвитку подій,він лише натякає на те, що скоро повинно щось трапитися. Раптова поява дівчининезвичайної вроди дає можливість письменнику устами його героя яскравіше іемоційніше описати її оригінальну зовнішність. Проте основна причина того, щопро «лісову» дівчину нічого не відомо на першихсторінках повісті, аж до її зустрічі з героєм, полягає в іншому. Письменникхоче «відокремити» Олесю від зовнішнього світу,показати її в природних для неї умовах прекрасної і могутньої природи.
ОбразОлесі, поезія її кохання зображені в пантеїстичних тонах, відображаютьестетичне ставлення письменника до дійсності. Дійсно прекрасне може існуватилише далеко від того світу, де панують гроші і лицемірство.
Якщоу взаєминах з Ярмолою і сільськими людьми Іван Тимофійович виглядає сміливим,гуманним і благородним, то у спілкуванні з Олесею виступають і негативні сторони його особистості. Його почуттявиявляються боязкими, рухи душі — скутими, непослідовними. «Боязкечекання», «підле побоювання», нерішучість героя відтіняютьбагатство душі, сміливість і волю Олесі.
Відомо,як багато зусиль витрачали великі художники, створюючи образ «позитивно-прекрасної людини», якщо говорити словамиДостоєвського. У цьому випадку Олеся — щасливий виняток. Вільно, без особливогохитрування змальовує Купрін образ поліської красуні, примушуючи читачаслідкувати за багатством відтінків й духовного світу, завжди своєрідного,щирого і глибокого. Небагато знайдеться книг у російській та світовійлітературі, де б виникав настільки земний і поетичний образ дівчини, яка живе вгармонії з природою і зі своїми почуттями. Олеся — художнє відкриття Купріна. Украсі Олесі, в гордій силі, яка виходить з неї, письменник втілює красу ігордість природи, яка ніби сформувала людину подібну собі. «Моя незнакомка, высокая брюнетка лет около двадцати – двадцати пяти, держалась легко и стройно. Просторная белаярубаха свободно и красиво обвивала еемолодую, здоровую грудь. Оригинальную красоту ее лица, раз его увидев, нельзябыло позабыть, но трудно было, даже привыкнув к нему, его описать. Прелесть егозаключалась в этих больших, блестящих, темных глазах, которым тонкие,надломленные посередине брови придавали неуловимый оттенок лукавства,властности и наивности; в смугло-розовом тоне кожи, в своевольном изгибе губ,из которых нижняя, несколько более полная, выдавалась вперёд с решительным икапризным видом» [35, 284].
Художнійінстинкт допоміг письменнику розкрити красу людської особистості, яка щедрообдарована природою. Наївність і владність, жіночність і горду незалежність, «гибкий,подвижный ум», «первобытное и яркое воображение», зворушливусміливість, делікатність і вроджений такт, причетність до таємниць природи іщедрість душі – ці якості виділяє письменник, малюючи привабливий образ Олесі,цілісної, своєрідної, вільної натури, яка «сяйнула» у навколишнійпітьмі і невігластві.
Виявляючиоригінальність і талановитість Олесі, Купрін доторкнувся до тих потаємнихвиявів людської психіки, які ще досі розгадуються наукою. Він говорить про силиінтуїції, передчуття, про мудрість тисячолітнього досвіду. Реалістичноосмислюючи «чаклунські» сили Олесі, письменник висловивсправедливе переконання, «чтоОлесе были доступны те бессознательные, инстинктивные, туманные, добытыеслучайным опытом, странные знания, которые, определив точную науку на целыестолетия, живут, перемешавшись со смешными и дикими поверьями, в темной,замкнутой народной массе, передаваясь как величайшая тайна из поколения впоколение» [6,81].
У цій дівчині є наївність «естественного человека», що зародилась далеко від буржуазної цивілізації.Притаманна Олесі і мінливість настрою, якій підкоряється людина, оточенаприродою.
Взагаліприрода з її красою і чарівністю, з її владним впливом на душу людини займаєвиключно важливе місце в повісті, визначає весь її колорит.
Які у таких великих художників, як Тургенев і Чехов,пейзаж у Купрінане просто відтіняє настрої героїв твору, але й виражає естетичне ставленняписьменника до дійсності, заповітні думки і почуття автора.
Купрінзвертається до лісового пейзажу не просто для створення поетичної обстановки,але й у пошуках багатозначного, навіть символічного фону, який ніби пояснювавпочуття людини, надавав їм первісної чистоти, діяв на душу як музика.
«Мыв это время находилиськак раз на серединедлинной, узкой и прямой, как стрела лесной просеки. Высокие, стройные сосныобступали нас с обеих сторон, образуя гигантский уходящий в даль коридор сосводом из душистых сплетшихся ветвей. Голубые, облупившиеся стволы былиокрашены багровым отблеском догорающей зари… » [35, 314].
У цей момент закоханим здається, що, крім них, усвіті не має нікого. Перед ними якби відкривається дорога життя, якою їм такпристрасно хочеться пройти удвох.
Сценаосвідчення в коханні лаконічна, але у ній дуже багато сказано. Письменник зуміввкласти в сцену освідчення якусь незвичайну силу і чистоту, у ній чується могутнійпоклик природи, повної «свіжих соків» і «спраги нового материнства».
КоханняОлесі і героя повісті просте і глибоке, ніжне і чуттєве, як природа. Эта любовь «языческая, ностыдливо-целомудренная даже в своих чувственныхпроявлениях» [6, 83 ].
В повісті вперше повністювиражена заповітна думка Купріна: людина може бути прекрасною, якщо вона будерозвивати, а не руйнувати подаровані їй природою тілесні, духовні іінтелектуальні здібності.
ПізнішеКупрін скаже, що тільки вільна людина буде щасливою в коханні. В «Олесі» письменник привідкрив це можливе щастя вільного і нічимнезаплямованого кохання. По суті, розквіт кохання і людської особистостіскладає поетичне ядро повісті.
Темавзаємного кохання змінюється в повісті іншою, яка має велике значення втворчості Купріна, темою надосяжного щастя. Герой повісті, охоплений почуттями,закриває очі на майбутнє. Але не Олеся, тому що її кохання — великодушне, дівчина більше за всебоїться зробити боляче коханому.
Світла,казкова атмосфера не тьмяніє навіть після трагічної розв'язки. Відходять надругий план пересуди і плітки, мерзенні переслідування прикажчика, зменшуєтьсязначення дикої розправи перебродських жінок над Олесею після відвідування неюцеркви. Над усім нікчемним, дрібним і злим одержує перемогу справжнє, великеземне кохання, про яке згадують «легко і радісно». Характерним є останній штрихповісті: нитка червоного намиста, залишена серед брудного безпорядку на віконнійрамі «хатинки на курячих ніжках». Ця деталь надає повістікомпозиційної і суттєвої завершеності. Нитка червоного намиста — остання данинащедрого серця Олесі, пам'ять про її «ніжне великодушне кохання».
«Олеся»,як і багато інших творів Купріна, автобіографічна. Хоч ми і не можемо сказати,що Іван Тимофійович і є сам Купрін, але в основу повісті покладено випадок зжиття письменника. Недаремно на схилі своїх днів Купрін говорив на рахунок «Олесі» кінокритику Г.П.Чахир'яну: «Всё это было со мной».
«Олеся»- один ізнайулюбленіших і найпопулярніших творів О.І.Купріна. Сучасного читача приваблюєу ній не протест проти цивілізації, а краса і сила великого людського почуття, «язичницька» радість буття, прекрасні картинивічно живої природи, чарівний образ героїні.
Отже,«Олеся» — один ізтрьох творів, у яких відкрилися кращі риси таланту Купріна. Майстерневідображення характерів, тонкий ліризм, яскраві картини природи, нерозривнопов'язані з перебігом подій в повісті, з почуттями і переживаннями дійовихосіб, сюжет, який розгортається послідовно і цілеспрямовано — все це ставить«Олесю» в ряд найвизначніших творів Купріна. 3.4 Поєднаннябіблійних мотивів та мотиву вічного кохання у повісті «Суламіф»
Природнепочуття кохання оспіване Купріном ще в одній його повісті «Суламіф»(1908), яка є одним із найвідоміших і найпопулярніших творів письменника. Нетільки у творчості Купріна, а й серед творів світової літератури, присвяченихкоханню, «Суламіф» займає помітне місце за яскравістю і силоюпоетичного узагальнення.
Пронизанадухом східних легенд повість про радісне і трагічне кохання бідної дівчини звиноградників до царя і мудреця Соломона, про кохання, яке «никогда не пройдет и не забудется», навіяна біблійною «Піснею пісней». Не випадково нею зацікавивсяхудожник, який так любив життя.
«Пісня пісень» — це найпоетичніша, натхненна,найбільш «земна» і «язичницька» ізбіблійних книг, створена на основі народної любовної лірики. У яскравійбіблійній поемі не має чіткого сюжету. Здається, що вона була розрахована натих, хто вже добре знав історію кохання царя і простої дівчини. Тому в«Пісні пісень» були подані тільки квінтесенції подій, тількифілософсько-поетичні «формули» кохання. Виникає бажання знати всю цюісторію, знати все, що ховається за цими поетичними натяками: «Положи меня, как печаль на сердце твое, как перстень на руку твою: ибо крепка, как смерть, любовь; люта, как преисподняя, ревность… Большие воды немогут потушить любви и реки не зальют ее».
«О,ты прекрасна, возлюбленная моя, ты прекрасна! Глаза твои голубиные под кудрямитвоими; волоса твои, как стадо коз, сходящих с горы Галаадской; Как лента алаягубы твои, и уста твои любезны, как половинки гранатового яблока – ланиты твоипод кудрями твоими».
«Пленилаты сердце мое, сестра моя, невеста моя; пленила ты сердце мое одним взглядом очей твоих, одним ожерельем на шеетвоей» [35, 1,3,9].
Саметаким бажанням натхенний Купрін, тим більше, що «Пісня пісень»близька його творчості, у якій настільки важливе місце займає темавсеперемагаючого кохання.
Протедо сьогоднішніх днів не має усталеної точки зору на рахунок «Пісні пісень». Одні вважають її збіркоюдавньоєврейських любовних пісень, інші, — що це було просто зібрання весільнихпісень, щось схоже на обряд весілля. Безсумнівно, що популярність твору у давніхєвреїв змусила укладачів єврейських релігійних книг включити туди і «Піснюпісень», яка була штучно приписана царю Соломону. Купрін повністю відкинуврелігійне тлумачення «Пісні пісень». Його захопила могутня лірикацієї поеми кохання. Познайомився він з нею ще в роки своїх молодих поневірянь;в будь-якому випадку, вже в кінці 1890-х років він цитує «Піснюпісень», бере з неї епіграфи для своїх творів.
Збагатьох листів Купріна, в яких відобразився хід його роботи над «Суламіф'ю», заслуговує на увагу уривок з листадо В.А.Тихонова від 1 жовтня 1907 р.: «Теперь роюсь в Библии, Ренане, Веселовском иПыляеве, потому что пишу не то историческую поэму, не то легенду, я сам не знаю,что — о любви Соломона кСуламифи, дщи Надавля, прекрасной, как завесы Соломона, как шатры Кидарские… » [37, 482].
Коли Купрін почав писати «Суламіф», ні розмір повісті, нідеталі не були йому зрозумілими. Проте сам процес написання хвилював йогонайбільше: «Суламифь»у меня выйдет более двух листов. И сцены в ней таковы, что я должен частовыбегать на улицу раздевшись и глотать снег для охлаждения и приведения себя внормальное состояние. Вот так пьеса! " [35, 14].
Сюжет «Суламіфі» є в основному породженим творчою фантазією Купріна, але фарби, настрої вінчерпав із біблійної поеми. Дуже сміливо і майстерно використовуючи прийомистилізації, художник намагався передати пафосно-очевидний, урочистий настрій,величне і наповнене енергією звучання давніх легенд. Письменника приваблюєяскравий східний колорит, і цілі сторінки присвячені блискучому дорогоцінномукамінню, якими Соломон прикрашає свою кохану Суламіф. Ці описи з їхнімприголомшливим багатством фарб, епітетів, порівнянь, метафор дуже багато даютьдля розкриття образу Соломона.Даруючи каміннясвоїй коханій, він палко описує їхню красу, наділяє їх особливими якостями, прицьому з'ясовується ставлення Соломона до людей, його віра і мудрість. Так він дарує своїй коханій смарагд, тому щовін «зелен, чист, весел, и нежен, как трававесенняя», и отводит черные мысли». [35, 362].
Через всюповістьпроходить протиставлення світлого і темного — як протиставлення кохання і ненависті. Кохання Соломона і Суламіфі, яка приносить їм ні з чимнезрівнянну радість, описана в світлих, урочистих тонах, у м'якому поєднанніфарб. Тут чуттєве одухотворене і освітлене поетичним світлом. А у храмі Озірісата Ізіди, де відбуваються криваві обряди, де панує жорстока цариця Астіс, — тамвідтінки вогню роблять ще більше зловісною похмуру розкіш язичницькогосвятилища. І почуття цариці і закоханого в неї Еліава позбавлені високогозвучання. В образі коханої Соломона Суламіфівтілене кохання, пристрасне і чисте, палаюче і світле. Протилежне почуття – почуття ненависті і заздрості — виражене в образі відкинутої царемАстіс. Суламіф вся ніби зіткана з сонячних променів. Вона дала Соломону велике і чисте кохання, якепереповнює її. Кохання зробило з нею диво, — воно відкрило перед дівчиною красусвіту, збагатило її розум і душу. Кохання вкладає в її уста натхненні слова,які раніше вона не змогла б вимовити. І навіть смерть не може перемогти силуцього кохання. Поранена мечем Еліава, якого підіслала підступна Астіс, Суламіфговорить своєму коханому: «Благодарю тебя, мой цар, за всё, за твою любовь, за твою красоту, за твою мудрость, к которой ты позволил мне прильнуть устами, как ксладкому источнику… Никогда не было и не будет женщины счастливее меня»[35, 379].
Астістакож прекрасна, але не світлою красою. Волосся її пофарбоване у синій колір, аобличчя «сильно нарумянено и набелено», «тонко обведенные тушью глаза казалисьгромадными и горели в темноте, как у сильногозверя кошачьей породы» [35, 372].її злий задумпризводить події до трагічної розв'язки. Цариця Астіс, обіцяючи своє коханняодному з царських охоронців, Еліаву, підмовляє його убити Суламіф, за що йогопотім стратили за наказом царя Соломона.
Условах прощання царя з дівчиною полягає потаємна суть повісті: «До тех пор пока люди будут любить друг друга, покакрасота души и тела будут самой лучшей и самой сладкой мечтой в мире, до техпор, клянусь тебе, Суламифь, имя твое во многие века будет произноситься сумилением и благодарностью» [35, 380].
Проте,невже ж ця книга лише про трагічне кохання через чиїсь ревнощі? Звичайно, ні. «Суламіф» — «гимнуникальности, неповторимости, величию красотыженского тела и гимн любви». Любовь Суламифи «крепка, как смерть» [68, 59].Аналізуючиповість, Ф.М.Штейнбук намагається пояснити, чому ці два поняття постійно йдутьпоряд. Смерть дійсно не змушує довго себе чекати – лише сім днів було відведеноСуламіфі і Соломону насолоджуватись високим і сильним почуттям – Коханням. Іневже ревнощі стали причиною загибелі Суламіфі? Якщо ні, то чому ж померлаСуламіф?
Алечи могло все бути по-іншому? Дівчина була приречена на смерть з того самогомоменту, коли зустріла царя, з того самого моменту, коли вони покохали одинодного.
Однак,це тільки зовнішня сторона проблеми: царська влада, палаци, соціальне становищелюдей — це лише фон, декораціявеликої драми під назвою «життя». Нічого не змінилося б, якби мовайшла про селянина і селянку, про принцесу і жебрака, одним словом, про людей,яких люблять і які, люблять. Кохання, народившись, приречене на смерть, точнотак, як людина, народившись одного разу, повинна рано чи пізно померти: світ нечув (і не почує ніколи), щоб хтось помер, не народившись!
Осьі у випадку героїв Купріна ситуація «запрограмована» з самого початку. Проте необхідно трактувати поняття «смерть», маючи на увазі не тільки завершення фізичного існування, аперехід, точніше момент переходу з одного стану в інший. Суламіф, її кохання –як та чарівна квітка, що після «смерті» перетворюється у плід. І як та квітка,Суламіф і її кохання «помирають», перетворюючись в «Пісню пісень» — цей вічно живий пам'ятник жіночності, Краси і Кохання.
Повість«Суламіф» особливо прекрасна як прославленняжінки і носить загальнолюдський характер. Проте не всі письменники розділяли цезахоплення — М.Горький, як відомо,негативно відгукнувся про твір: «Возврат – это очень хорошо. Только не всем. Куприн,например, хороший бытописец, но совсем незачем было ему трогать „Песнюпесней“ — это и без него хорошо. А Соломон его смахивает все же наломового извозчика» [16, 484].
Позитивносприйняв повістьКупріна В.В.Воровський. Вона була для нього «гимном женской красоте и молодости». Саме в якості такого гімну «Суламіф» завжди буде посідати помітнемісце в російській літературі і полонити нові покоління читачів.
Отже,прославлення великого кохання і безмежної вірності коханому і долі хвилюєчитача в повісті Купріна, змушуючи сприймати «Суламіф» не як екзотичну,малохарактерну для таланту письменника стилізацію, а як твір з ряду іншихповістей, присвячених утвердженню величини і сили прекрасного людськогопочуття.3.5 Філософське осмислення кохання у творі О.І.Купріна «Гранатовийбраслет». Роль «музики кохання» (Largo Appassionato) ЛюдвігаВан Бетховена у повісті
Легендарнийсюжет «Суламіфі» відкривав письменнику необмежені можливості дляоспівування кохання сильного, гармонійного і звільненого від будь-якихпобутових обставин і життєвих перешкод. Але Купрін не зміг зупинитися на цьомуекзотичному трактуванні теми кохання. Він наполегливо шукає в реальній, сучасній,буденній дійсності людей, «одержимих» високим почуттям кохання,здатних піднятися, хоча б у мріях, над навколишньою прозою життя. І, як завжди,він звертає увагу на «маленьку», просту людину. Так виникла утворчій свідомості письменника поетична тема «гранатового браслета». Купрін починає писати повість в Одесі в 1910 році. В цей час він був дужепригнічений смертю матері і матеріальними нестатками. Єдиною втіхою була роботанад «Гранатовим браслетом»: «Недавно рассказывал одной хорошей актрисе, — писав він у листі до Ф.Д.Батюшкова від З грудня 1910 року про сюжет свого твору, — плакал. Скажу одно, что ничего более целомудреного я еще неписал». [37,497].
Трохираніше — 15 жовтня 1910 року — у листі до того ж Батюшкова Купрін називає реальних прототипів свого твору: «Сейчас я занят тем, что полирую»Гранатовый браслет". «Это — помнишь? — печальная история маленького телеграфногочиновника К.П.Желтикова, который был так безнадежно, трогательно и самоотверженновлюблен в жену Любимова. „Пока только придумал эпиграф: “van Beethoven Op. 2 N 2 Largo appassionato».Пишу, но плохо дается. Главная причина — мое невежество в музыке… Да и светский тон!». Пізніше ця коротка вказівка письменника отрималапояснення у спогадах ЛьваЛюбімова «На чужбине» [43, 19-23]. Син Д.Н.Любімова, якого згадав Купрін, Лев Любімов, детально розповівісторію захоплення телеграфного чиновника П.П.Жолтова (це справжнє прізвищепрототипу героя Купріна, яке у листі було помилково вказане як Жолтіков)матір'ю мемуариста, Людмилою Іванівною Любімовою Вона дійсно отримувалаанонімні листи, а згодом і подарунок на день народження — гранатовий браслет. Як підкреслюєЛ.Любімов, це був «курьезныйслучай скорее всего анекдотическогохарактера» [43, 16-17]. «Курьезные случаи» Купрін використав, щобвиразити своє уявлення про кохання, як про велике почуття, рівне за натхненням,висотою та чистотою лише великому мистецтву.
Багатоу творі Купріна відповідає фактам із життя, і тільки фінал повісті — самогубство Желткова — є творчою вигадкою письменника. Вдійсності Жолтов, як про це пише Лев Любімов, після розмови з ним чоловіка ібрата Любімової більше про себе не нагадував. Трагічний фінал потрібен бувКупріну, щоб сильніше відтінити силу кохання Желткова до майже незнайомої йомужінки — кохання, яке буває «один раз в несколько сот лет». Проте туга деякої втративідчуваються у образі центрального героя — Желткова, і на самому його почутті до Віри Шеїної. Що ж являє собою Желтков? А.Горнфельд вважав цей образ найбільшвдалим у повісті. "…в памяти остаются не милый и чуткий князь Шеин… не оригинальная Анна… непрелестный, умный старый генерал, не героиня рассказа, чарующая княгиня Вера, аэтот странный, сперва забавный, потом трагический «Пе Пе Же»… Забавный чудак, он уходит он нас вореоле благородства, как некий Дон Кихот, как «рыцарь бедный» [37, 497].
Головнийгерой повісті – трагічнаособистість. Трагедія його полягає у невзаємному і безнадійному коханні дожінки з аристократичного кола. Желтков — скромнийчиновник. Він непомітна, тиха людина. Він делікатний, м'який і тактовний. Йоголюбов до музики говорить про його вміння цінувати прекрасне у мистецтві. Він відкритий,щирий, світлий і чистий у своєму коханні. Покохавши жінку, яка йому недоступна,він розуміє, що шлях до щастя йому закритий. Кохання для Желткова – найвища єдина радість, вона освітлюєйого життя, наповнює його глибоким змістом: «Случилось так, что меня не интересует в жизни ничто: ниполитика, ни наука, ни философия, ни работа о будущем счастье людей — для менявся жизнь заключается только в Вас» [35, 418].
Протекохання для нього – і джерело страждань, так як воно нероздільне і безнадійне:величезна перешкода є між ним і його коханою. Щоб перетнути цю межу, він пишеїй листи, але не отримує відповіді, дарує коханій на день народження дорогуприкрасу – гранатовий браслет; «Посередине между большимикамнями Вы увидите один зеленый, это весьмаредкий сорт граната – зеленый гранат» [35, 396], який був сімейною реліквією: "… Этотбраслет принадлежал еще моей прабабке, апоследняя, по времени, его носила моя покойнаяматушка" [35,396].
Багатовластивостей браслета мають символічний зміст,розкриття їх допоможе краще зрозуміти ідейний зміст твору. «Зеленый камешек в центре браслета, очень редкий гранат, в окружении кровавых огней, обычных красных гранатов, словно бы символизирует необычность,редкость такого сильного и безграничного чувства, каклюбовь Желткова» [47, 15]. Отримавши подарунок, Віра,хоч і не носила його, передбачає загибель Желткова: «Я знаю, этот человек убьет себя» [35, 417], а Желтков, подарувавши браслет, ніби став беззахисним перед смертю:«Он имеет свойствасообщать дар предвидения носящей его женщине. И отганяет от насильственнойсмерти» [35, 396]. Це сприймається як містичне передбачення трагічного фіналуповісті. Оскільки цей браслет спадковий, він повинен був перейти до майбутньоїдружини головного героя, а він дарує його Вірі, тому що не хотів би бачити вцій ролі нікого, крім неї. У цьому символічне значення подарованої прикраси.Також, напевно, відчуваючи, що у домі Віри немає справжнього щастя, геройзважується на рішучий крок: «Желтков надеялся, что дерзкая присылка браслета»разбудит"Веру и она осознает свою любовь, а дар предвидения поможет ей принятьправильное решение. И этой надежды герой не теряет до последнего". [47, 49]. Почуття героя Купріна — це тихе, покірнебоготворіння, без злетів і падінь, без боротьби за кохану людину. Такеобожнювання висушує душу, робить її безсилою. Чи не тому так охоче погоджуєтьсяпіти з життя Желтков?
Зрозумівшибезнадійність своїх ілюзій, витримавши грубе втручання сторонніх людей в йогоінтимний світ, він вбиває себе і цим самим відмовляється від свого кохання,ставлячи його вище смерті. Благородність душі свого героя, його вміння глибокоі сильно переживати Купрін утверджує шляхом протиставлення самого героя «сильним цього світу». Він ставить його набагато вище заних. «Його високе, вірне і безумнекохання, нездатність на компроміс викликають повагу і захоплення читача. Вінпомирає сильним і непереможеним.
ЗагибельЖелткова має символічне значення. Вона демонструє безнадійність невзаємногокохання і є останнім доказом чистого і щирого почуття. Помираючи, він вдячнийтій, яка викликала у його серці це прекрасне почуття, що підносило його надсвітом несправедливості і зла. Саме тому Желтков благословляє свою кохану: „Да святится имя твое“ [35, 418].
Очевидно,можна говоритипро кохання як своєрідне поклоніння. На це вказують багато дрібних деталей:таємне окатоличення сестри Віри, Анни, назва вулиці, на які жив Желтков, — Лютеранська, і нарешті доля браслета.Він був переданий власниці квартири з проханням повісити браслет на „изображение Матки Боски“. В католицькому храмі символічним єім'я коханої героя. Адже слова релігія і віра — синоніми. Герой ставить земнужінку на місце Богоматері. Він кохає по-лицарськи невзаємне, не знаючи „ни жалобы, ни упрека, ни болисамолюбия“.
Хтож була та жінка, яку такпалко кохав герой: „Такая же Вера, как и все обитатели курорта, или нет“ [35, 383]. Невипадковим є її ім'я — Віра, хоча в один день з нею іменинисвяткують Надія, Любов і Софія (»мудрість" -грец.). Так, є тільки Віра, єправила, але немає Любові, а тому не може бути ні Мудрості, ні Надії насправжнє щастя.
Коханажінка Желткова — княгиня, дружина дворянина: «была строго проста, со всеми холодна и немного свысока любезна, независимаи царственно спокойна» [35, 383]. Щодо зовнішності, то "… Вера, пошла в мать,красавицу-англичанку, своей высокой, гибкой фигурой, нежным, но холодным игордым лицом, прекрасными, хотя довольно большими руками и той очаровательнойпокатостью плеч, какую можно видеть на старинных миниатюрах" [35, 384].У неї є сім'я,друзі, сестра, її життя ззовні здається благополучним. «Желткова она никогда не видела при жизни и небыла с ним знакома. Она красива, женственна, музыкальна, любит природу: „Ялюблю лес… Разве может он когда-нибудь прискучить? Сосны!.. А какие мхи!.. А мухоморы! Точно из красного атласа и вышиты белым бисером…“ [35, 387].
Такіштрихи поступово привідкриваютьзавісу над її внутрішнім життям. Віра не настільки холодна, як це здаєтьсяспочатку. Але, дійсно, будуть потрібні виняткові обставини, щоб душа цієїжінки, яка була вихована в атмосфері світських умовностей, прокинулась.
Воназнає про почуття героя, але ніяк не реагує і навіть забороняє йому писатилисти, її лякає сила його кохання, вона відчуває у ній трагедію. СмертьЖелткова допомогла зрозуміти їй велич і красу його душі. Зумівши оцінити його,вона усвідомила, що „мимо нее прошла большая любовь, которая повторяется только один раз в тысячу лет“ [35, 398].
ТеперВіру уже не можна назвати холодною істриманою. Вона змінилася. Тепер вона приходить до висновку, що справжньогокохання вона не знала і не знає. Вона гірко шкодує про смерть Желткова іоплакує його. Прощаючись з ним, Віра кладе до його голови червону троянду яксимвол крові, страждань, але цей прощальний подарунок є також вдячністю і обіцянкоювічної пам'яті: »… Вера… вынула из бокового кармана кофточкибольшую красную розу, подняла немного вверх левойрукой голову трупа, а правой положила ему под шею цветок.Именно в эту секунду она поняла, что талюбовь, «о которой мечтает каждая женщина, прошла мимо ее» [35, 421].
Взагалі«троянда» у творі є деталлю, яка повторюєтьсяі варіює, а її символічне значення посилюється з розвитком дії. Вперше протроянди Купрін згадує в експозиційній частині повісті: "… розовые кусты еще давали — в третий раз за это лето — бутоны и розы, но уже измельчавшие,редкие, точно выродившиеся" [35, 384]. Пізніше, до кінця вечора, виявиться,що Віра зрізала в саду саме троянди, хоча там «пышно цвели своей холодной, высокомерной красотою георгины, пионы и астры» [35, 383-384]. «Княгиня Вера вдеваетв петлицу пальто генерала Аносова две маленькие розы, один цветок розовый, другой карминный, то есть ярко-красный, одинВера, другой — ее сестра Анна» [33, 40]. Розповідаючисвої міні-новели, генералАносов постійновказував на присутність у них троянд.
До самої розв'язки сюжету троянда знаходиться на периферіїповісті. У цій деталі не має нічого нав'язливого, навмисного, а навпаки єдостовірність, природність і деякий, можливо неочевидний, підтекст.
Щож до вищезгаданого генерала Аносова, то він, як і Анна, небере участібезпосередньо в драматичній колізії: «Куприн стремился нарисовать образ русского человека старшего поколения, человека, вкотором были бы воплощены некоторые из лучших особенностей национальногохарактера» [6,254]. Аносов виконує визначену і дужеважливу функцію у творі. Він виражає думки самого письменника про кохання,нехитрі розповіді і роздуми генерала якби передбачають трагедію. Його устамиКупрін проголошує, що не можна проходити повз рідкісний, величний дар — велике і чисте кохання; що це почуттяне повинне бути ні легковажним, ні примітивним, ні, тим більше, базуватися навигоді і користі: «Любовьдолжна быть трагедией.
Величайшейтайной в мире! Никакие жизненные удобства, расчеты и компромисы не должны ее касаться» [35, 406]. Кохання, за Купріним, повинне мати в основі високі почуття,взаємну повагу, симпатію, довіру, вірність, щирість, чесність і правдивість. Воноповинне тягнутися до ідеалу.
Цябалада про кохання, яке виявилося сильнішим за смерть, складається із шестирядків — по кількості музичних фраз сонати Бетховена, яку Купрін часто слухав усімї одеського лікаря Л.Я.Майзельса — і закінчується визнанням того, що великекохання на мить — можливо, назавжди — поєднало дві душі. «Успокойся, дорогая, успокойся. Ты обо мне помнишь?Помнишь? Ты ведь моя единая и последняя любовь. Успокойся я с тобой. Подумайобо мне, и я буду с тобой, потому что мы с тобой любим друг друга только одномгновение, но навеки. Ты обо мне помнишь? Помнишь? Помнишь? Вот я чувствую твоислезы. Успокойся. Мне спать так сладко,сладко, сладко» [35, 422], Ці слова Вірі навіяла музика. Але чи правильно вона зрозуміла музику, чи почула те,що хотіла б почути? Якщо згадати, що це Largo Appassionato: "… музыкальный термин,указывающий на темп и характер исполнения произведения. Largo – очень медленно, широко; appassionato — страстно, с большим чувством"[28, 47], то навряд чи тут підходять слова: «Успокойся. Мне спать таксладко, сладко, сладко» [28, 422].
«Appassionato – это не смиренная молитва, астрастный голос любви. Не тихой заводью должна быть жизнь, а полноводной,могучей рекой. Жить надо Largo Appassionato — вотчто хотел сказать и Бетховен и Желтков, и конечно,Куприн» [28,54].
Чомуж Купрін бере саме цей епіграф? І чому саме італійською мовою? Італійська мова — мова музики, зрозуміла лише людяммистецтва. І повість також звернена до тих, хто зможе (точніше, захоче)зрозуміти. Саме ім'я Бетховеназвучить яктрагічний акорд для тих, хто знає про трагічну долю геніального композитора.Друга соната — твір маловідомий навіть вмузичних колах, але разом з тим — це улюблена мелодія Желткова і Віри Шеіної. Очевидно, письменник бачивщось спільне між своїм і бетховенським твором, а значить, вказівка композитораслухачу — це і прохання автора дочитача Largo Appassionato. Так повинна звучати музика Бетховена. Так потрібно читати і саму повість, прояку Горький схвально відгукнувся: «А какая превосходная вещь«Гранатовый браслет» Куприна… Чудесно. И я — рад, я — с праздником! Начинается хорошая литература! " [37, 497].
Музика…Вона супроводить нас усе наше життя, саме вона засвідчує неповторність буттялюдини, неповторність її почуттів. Кожна людина розуміє її по-різному. Однихвона підносить, інших змушує страждати. Музика стає учасницею подій, звучить уважливі хвилини життя, коли зароджується почуття любові і коли після важкихвипробувань усвідомлюється зміст істинного щастя.
Звернемосядо другої частини сонати (Largo Appassionato, D-dur) Л.Бетховена. Саме її Купрін вибрав для свого твору «Гранатовийбраслет „-твору, який став шедевром письменника. Як бачимо, це невипадково. Саме такою музикою автор налаштовує нас на роздуми про сутністьжиття, про цінні речі, про святі почуття. Не випадково у самій сонаті багатосвітлих контрастів, ритмічної активності, ясно виражена мелодійність.Задушевність, теплота, насиченість переживань — ось характерні риси, які переважають в образах Largo Appassionato. Ця музика – символ великого кохання Желткова доВіри Миколаївни. Тут прекрасне багатство емоційних відтінків Largo. Головна тема з її зосередженоюхоральністю є стержнем. А навколо цього стержня виникають і світла печальінтонацій ласкавої мови, і драматизм мінорного проведення теми.
Другачастина сонати характеризується повільністю, спокоєм. Композитор ніби дає намможливість роздумувати над життям, над плинністю часу. Бетховен у цій сонатівисловлює свої світлі почуття. Саме Largo Appassionato із другоїсонати – це намагання (в образно-ідейному розумінні) подивитись на світ ніби звнутрішньої сторони, зі сторони моральних нормі. У тенденціях зовсім схожихчастин можна помітити відлуння філософсько-релігійних поглядів тієї епохи. Алев тому-то і справа, що Бетховенлише інколиторкався релігійної сфери. Переважає у нього реальний життєвий зміст думоклюдей того часу над проблемами етичного, проблемами вдосконалення особистості,яка, заглиблюючись у свій внутрішній світ, отримує сили для того, щоб оволодітипристрастю і підкорити вищим моральним цінностям. Як бачимо, що саме в Largo – це боротьба і перемога.
О.І.Купрінз великою майстерністю використав даний музичний твір у своїй повісті“Гранатовий браслет». Він хотів показати» що у цій сонаті є щось дужеблизьке йому І почуттям його головного героя. Письменник бачив, скількиспільного має твір Бетховеназ його повістю.У ній Appassionato, на нашу думку, — це не смиренна молитва, а пристрасний голоскохання. Життя повинно бути схоже не на тиху гавань, а на повноводну могутнюріку. Жити потрібно Largo Appassionato — ось щохотів сказати Бетховен. Желтков і, звичайно, Купрін. Це монолог без слів,правдиво вражаюча сповідь, сповідь страждаючої людини, скарги, ридання, сумсамотнього нерозділеного кохання, тяжкі передчуття, гіркі сумніви, намаганнязнайти вихід, поминальний дзвін, світла віра, безнадійний відчай, ніжна печальі т.п. — як бачимо, безліч відтінків. Музика перероджує душу головної героїніВіри Шеїної. Вона нарешті розуміє, що втратила все, чого вже не повернути: «Она узнала с первых аккордов это исключительное, единственное по глубине произведение. И душа ее как будто би раздвоилась. Она единовременно думалао том, что мимо нее прошла большая любовь, которая повторяется только один разв тысячу лет. Вспомнила слова генерала Аносова и спросила себя: почему этотчеловек заставил ее слушать именно это бетховенское произведение, и еще противее желания? И в уме ее слагались слова. Они так совпадали с музыкой, что этобыли как будто бы куплеты, которые кончались словами: „Да святится имяТвое“ [38,90]. Недарма Людвіг ван Бетховен вважав своїм творчим кредом такі слова: „Музика повинна запалювативогонь в душі людській“ [2, 490]. Саме вона — музика — облагороджує, підносить, робить людину веселою чи сумною,виражає внутрішній світ її почуття. Під звуки музики, урочистої та печальної,розпочинає тремтіти душа княгині. Під звуки музики у повісті виникають ритмічніфрази. Перед нами ніби віра у прозі, — тут і молитва про кохання, і глибокийсум про його недосяжність; тут відображається і злиття двох душ, одна з якихдуже пізно зрозуміла величність іншої.
Смислповісті „Гранатовий браслет“ полягає не тільки в проселенні кохання, великих людськихпочуттів, але і в утвердженні благородства простих людей. О.І.Купрїн дав намможливість. доторкнутись до високихпочуттів людини, нагадав про загальнолюдські цінності. У цьому творі звучитьтема високого кохання. Саме твір „Гранатовий браслет “ — підтвердження того, що майстер слова шукає в, реальному житті людей, якіспроможні піднятися над буденною бездуховністю, які готові віддати все, навітьжиття, не потребують нічого натомість. І в листі до Д.Батюшкова Купрін стверджує: „Любовь — это самое яркое инаиболее понятное воспроизведение моего Я. Не в силе, не в ловкости, не в уме,не в таланте, но в творчестве выражаетсяиццивидуальность, но в любви“ [64, 33].
Письменникзмальовує у повісті кохання як величний скарб, який трапляється людям раз натисячу років. Однак, попри його унікальність ї надзвичайно високий сенс – це не почуття, яким обдарованіянголи, а земна пристрасть людей, які страждають і багато чого не розуміють, і врешті приречені на втрату кохання.Ось чому повість Купріна має трагічний характер. Також і тому, що единою запорукою вічного кохання є смерть. Авідтак і сильне воно, як смерть. У висвітленні цього парадоксального поєднанняписьменник по-новому підходить до трактування вічного мотиву, а саме – смертьвнаслідок кохання не фатальність, її без жодних труднощів можна було уникати,але людина у цьому світі абсолютно самотня і єдиним сенсом життя є кохання;втрачати його через зовнішнє, жорстоке і зверхнє втручання, вона здатна зробитивибір лише на користь смерті. Саме кохання — божественний дарунок, а смертьзасвідчує неповторність почуття, без любові немає і не може бути життя.
Отже,»Гранатовий браслет" — прославление большого человеческого чувства, которое выдерживает все испытания, все преграды, торжествует над бедностью,клеветой, безнадежностью, презрением людей. Это глубокая драма невознагражденной любви " [30, 15].
Висновки
В результаті дипломногодослідження ми прийшли до висновку, що у в к.ХІХ-серед.ХХ ст. література далаглибинне висвітлення феномену кохання. Філософія кохання у цей час була і етикою,і естетикою, і психологією, і осягненням божественного. Своє дослідження ми намагалися підвести підфілософське підґрунтя. Ми з’ясували, що на творчість німецького письменникаТ.Манна (особливо раннього періоду) великий вплив мала філософія Ніцше таШоненгауера. Видатні філософи І.Соловйов, Л.Карсавін та В.Розанов представлялисобою єдину лінію в російській філософії кохання, що була пов’язана з захистом індивідуального,особистого кохання, — і це також мало вплив на творчість російськогописьменника О.І.Купріна. А на творчість англійського письменника Дж.Р.Кіплінганадзвичайно вплинула Індія, що знайшло відображення у його творчості.
Вцілому аналіз проблеми трактування кохання дозволяє стверджувати, що неабиякемісце у визначенні феномену кохання займала на той час література. Саме воша виступалаяк носій сучасної освіти, мудрості і гуманності, як засіб з’ясування співвідношенняособистості і суспільства, соціального устрою життя, відношення між представникамирізних соціальних верств і культур.
Такіписьменники, як Т.Манн, Дж.Р.Кіплінг, О.І.Купрін (у Німеччині, Англії, Росії)створили надзвичайні і по-своєму прекрасні шедеври у змалюванні кохання. Вони усвоїх творах піднімали людину до усвідомлення і переживання безкінечногодуховного багатства цього почуття (хоча й кожен з письменників робив цепо-своєму).
Німецькийписьменник Т.Манн взагалі тяжів до філософського осмислення дійсності. Це митецьфілософського складу. Питання життя та смерті, любові та ненависті, здоров’я тахвороби, відносність плину часу та здатність людської особистості доперевтілень – це ряд тих загальних проблем філософії, які аналізувалися на сторінкахтворів Т.Манна. Його цікавив внутрішній світ людини, її емоційне та інтелектуальнежиття. Митець з великою майстерністю змальовував складні, незвичайні станилюдської психіки. Духовне життя його героїв складне та незвичайне. Стихіятрагічності є основною емоційною стихією творчості Т.Манна. Ця трагічність присутняу всіх проаналізованих нами новелах про кохання («Маленький пан Фрідеман»,«Луїзхен», «Трістан», «Тоніо Kpeгер»).
Героївранніх новел митця («Маленький пан Фрідеман», «Луїзхен»переслідують хвороби та слабкість духу, власна нерішучість та безпомічність, щосаме і губить їх. Від жорстокості коханих жінок гинуть добрі, але слабкі духомта фізично нездорові пан Фрідеман та адвокат Якобі. А героїні цих новел так іне зуміли оцінити силу їхнього почуття. В новелі Т.Манна «Трістан»тема кохання з’являється лише тоді, кола героїня твору Габріела Клетер’янпочинає виконувати на фортепіано вагнерівського «Трістана». Впливтворчості німецького композитораВагнера на творчість Т.Маша є очевидною, і ось саме тут звучить «мелодіякохання» — велична, сильна, пристрасна.Лірично, натхненно звучить тема кохання в цій новелі. І хоча вона не є основною,у цьому творі (досить часто ця тема, як і в інших творах Т.Манна, присутняпоряд з іншими темами, зокрема темою мистецтва), проте які високі, пристрасніслова звучать у «Трістані». І щось близьке в розумінні кохання російськимписьменником О.І.Купріним виникає у Т.Манна саме тут. Ще в одній із найбільш музичнихта ліричних новел Т.Манна – новелі «Тоніо Крегер» – з’являється темакохання, проте не виконує й тут головної ролі. Перед читачами — ніби своєрідні «замальовки-роздуми»про кохання, ліричні, мелодійні, але вже без трагізму, як це було в попередніхновелах Т.Манна.
Складнимі багатим є світ оповідань Р.Кіплінга, і в них найяскравіше видно його талантхудожника, який знав життя і який любив писати тільки про те, що він досконалознає, Індія навчила Кіплінга дивитися на все тверезо і об’єктивно, спираючисьна власні спостереження. Цю країну він не тільки знав – він її любив, прекраснорозуміючи, що це особливий світ, у якого свої духовні цінності і скарбимистецтва, свої давні традиції і моральні звичаї. Невідома, чарівна країна, поетомякої став Р.Кіплінг.
Образитворів англійського письменника були надзвичайно прості і завжди точні. Його персонажігрубі, різкі, у них відсутня витонченість. Вони кохають і страждають водночас.Проте їм властива (на відміну від героїв новел Т.Манна) сила духу і тіла, якадозволяє вистояти у середовищі бід, негараздів, нещасть і залишатись людьмичесті, людьми, вартими високого і світлого почуття – кохання. Своїми творамиписьменник ще раз підкреслює, що кохання може бути різним: пристрасним ітрагічним («Без благословения церкви»), чистим і ніжним («СтрілиАмура»), запальним і жорстоким («Через вогонь», «Замежею»), відданим і оманливим («Ліспет»), всеперемагаючим івічним («Саіс міс Йол»).
Доситьоригінальним у висвітленні ідеального образу кохання був російський письменникО.І.Купрін. Митець торкався різних граней цього тонкого і ніжного почуття, якепотребує від особистості духовної обдарованості, душевної щедрості. Письменникрозумів кохання як глибоке морально-психологічне почуття. Любов, за Купріним, повиннабути заснована на високих, віднесених почуттях, на взаємоповазі, симпатії,довірі, вірності, чесності і правдивості. Вона повинна прагнути до ідеалу. Вонає справжньою силою людини, яка здатна протистояти негативному впливуцивілізації. Необхідно відмітити, що у творчості Купріна у кожному з героївнаявні спільні риси: душевна чистота, мрійливість, надзвичайна уява, поєднана знепрактичністю та безвіллям. І найкраще вони розкриваються у коханні. Усі repoї відносяться до жінки з чистотою таблагоговінням. Готовність загинути заради коханої жінки, романтичне поклоніння,рицарське служіння їй і в той же час недооцінка своїх можливостей.
О.І.Купрінрозуміє кохання як одну із животворчих сил особистості. У всіх повістях про коханняписьменник писав саме про індивідуальний прояв цього почуття. Варто відзначити,що мотив кохання у творчості російського письменника не потрібно сприйматитільки в естетично-романтичному ореолі. У повістях, присвячених коханню («Гранатовийбраслет», «Суламіф», «Олеся»), поряд із яскравим«почуттєвим» началом необхідно врахувати і філософський, ніби «потаємний»план, який вказує на роль і значення духовного начала в здорових інтимнихстосунках між людьми.
Купрінне був філософом і політиком, але в самому значенні цих понять у нього, як укожного великого художника, була своя концепція світу і людини. Варто такожвідмітити і гуманізм у прозі Купріна. Усі проаналізовані в дослідженні повістімають глибокий загальнолюдський характер. Вони піднімають проблеми, які будутьвічно хвилювати людство. Всі разом вони — гімн жіночій красі і коханню, гімнжінці, духовно чистій і мудрій, гімн піднесеному почуттю.
Отже,тема кохання в к.ХІХ-серед.ХХ ст. у творчості російського письменника О.І.Купріна,англійського митця Дж.Р.Кіплінга та німецького художника Т.Манна змальовуєтьсятаким чином:
1.Кохання у Т.Манна завади трагічне та безнадійне. У його новелах постійнозвучать мотиви нерозділеного кохання, високого трагічного апогею. Герої добрі,талановиті, але слабкі духом та фізично нездорові. Тема кохання часто звучитьпорад з іншими темами у творах Т.Манна, не завжди виконуючи головну роль. Протероздуми про кохання є ліричними, світлими, піднесеними, мелодійними.
2.Герої англійського письменника не можуть просто кохати один одного. Вониобов'язково мають пройти випробування, а тоді вже насолоджуватися цим почуттям.Дж.Р.Кіплінг змальовує пристрасний і запальний характер кохання, якепереплітається з жорстокістю та трагічністю. Англійський митець зображує цепочуття по-своєму, адже у нього кохання трагічне і безнадійне.
3. Кохання у О.І.Купріна — просте і глибоке, ніжне і чуттєве. Російськийписьменник змальовує справжнє, але рідкісне кохання. Почуття героя Купріна –часто покірне, тихе боготворіння, без злетів і падінь, без боротьби за коханулюдину. Кохання, за Кунріним, повинне мати в основі високі почуття, взаємну повагу,довіру, вірність, щирість, чесність і правдивість. Воно повинно тягнутися до ідеалу.
4.Роль «музики кохання» є очевидною в повісті О.І.Kyпріна «Гранатовий браслет»,де звучить АрраssionataЛюдвіга Бетховена, та у новелі Т.Манна «Трістан» де лунає однойменнийтвір відомого німецького композитора Вагнера «Трістан». Тема коханняу цих творах поєднується з темою мистецтва музики.
5. Варто відмітити деяку спорідненість узмалюванні кохання як піднесеного, величного почуття у творах О.І.Купріна таТ.Манна: ліричність, мелодійність,подеколи пристрасність.
Список використаних джерел
1. Адмоні В.и Сильман Т. Томас Манн. Очерк творчества. — Л.: Советскийписатель, 1960. — 350 с.
2. Аменда А. Апасіоната. — К., 1983. — 492 с.
3. Аникин Г.В.,Михальская Н.П. История английской литературы.-М.: Высшая школа, 1975. — 528 с.
4. Апт С. ТомасМанн. Жизнь замечательных людей. — М.: Молодая гвардия, 1972. — 349 с.
5. Асмус В. Платон.- М.: Мыслъ, 1969. — 247 с.
6. Афанасьев В. А.И.Куприн.Критикобиографический очерк. — М.: Художественная литература, 1972. — 173 с.
7. Бессонова М. Такли уже безответна его любовь?: (О «Гранатовом браслете А.И.Куприна) //Зарубіжна література внавчальних закладах. — 2000. — № 5. -С.47-54.
8. Берков П.Н.Куприн А.И. — М.: Изд. Академии наук СССР, 1956. — 192 с.
9. Бунин П. Не жизньмоя вам даст урок… (о жизни и творчестве Р.Киплинга) //Кн. обозрение. — 1996.- 16 янв. — С.19.
10. Волков А.А.Творчество А.И.Куприна. — М.: Художественная литература. — 1981. — 360 с.
11. Воровский В.В.Литературная критика, — М.: Художественная литература, 1971. — 323 с.
12. Герук О.Р. Диалого любви. Из опышта изучения „Гранатового браслета“ А.И.Куприна // Зарубіжна література в навчальних закладах. — 2003. — — № 3. — С.13-16.
13. Журило И.»Да святится имя Твое": Вопросы для работы над произведениями А.И.Купринао любви // Зарубіжналітература. — 2002 — червень — С.15-16.
14. Зарубежнаялитература XX века (1871 – 1917). Под ред. пр. Богословского В.Н. иГравданской З.Г. — М., 1979. — 427 с.
15. История всемирнойлитературы в 9 т. / Гл.ред.Г.П.Бердников. -М.: Наука. — 1983. — 564 с.
16. История всемирнойлитературы в 9 т. Гл.ред.Ю.Б.Виппер. – М.: Наука. — 1983. — 487 с.
17. Историязарубежной литературы конца ХІХ-началаXX века. Под ред. Андреева Л.Г. — М.: Высшаяшкола, 1978. — 621 с.
18. Киплинг Р. — Л.:Художественная литература, 1968. – 486 с.
19. Киплинг Р. Востокесть Восток, Рассказы. Путевые заметки. Стихи. — М.: Художественная литература,1991. — 462 с.
20. Киплинг Р.Избранное. — Л.: Художественная литература, 1980. -535 с.
21. Киплинг Р. Ким: Роман.- М.: Высшая школа, 1990. — 287 с.
22. Киплинг Р.Отважные капитаны. — М.: Детская литература, 1991. — 399 с.
23. Киплинг Р. Отморя до моря. (Вступ.ст. Д.М.Урнова) — М.:Мысль, 1983. — 239 с.
24. Киплинг Р. Рассказы.- Л.: Художественнаялитература, 1989. – З66с.
25. Киплинг Р.Рассказы. — К.: СП Интерсигнал, 1991. — 396 с.
26. Киплинг Р. Светпогас. Рассказы. — Минск, 1987. — 396с.
27. Киселев Б.Рассказы о Куприне. — М.: Советский писатель, 1964. — 200 с.
28. Краткаялитературная энциклопедия. — М.: Советская энциклопедия, 1966. — 975 с.
29. Крутикова А.В.А.И.Куприн (1870 – 1938). — Л.: Просвещеше, 1971. 117 с.
30. Кулешов Ф.И.Лекции по истории русской литературы конца XIX -начала XX в. Часть I. — Минск, 1980.- 415 с.
31. Кулешов Ф.И.Творческий путь А.И.Куприна. — Минск, 1963. — 283 с.
32. Куліш-ЗіньківЛ. У краю Kyпрінової «Олесі». Літературними стежками // Сільська школа. — 2006. — № 2. — С.21-22.
33. Куприн A.M. Олеся, Поединок, Гранатовыйбраслет. — М.: Художественная литература, 1984. — 128 с.
34. КупринА.И. Повести и рассказы.- Львов: Каменяр,1984. — 423 с.
35. Куприн А.И. Повести о любви. — Тула: Приорск. кн. изд-во, 1993. — 463 с.
36. Куприн А.И.Собрание сочиненийв 9-ти т. T.I. — М.: Художественная литература,1970. — 510 с.
37. Куприн А.И. Собрание сочинений в 5-ти т. Т.2. — М., 1972. -560 с.
38. Куприн А.И.Штабс-капитан Рыбников. Гранатовыйбраслет. — М., 1991. — 92 с.
39. Куприна-Йорданская М.К. Года молодости. — М.: Советский писатель, 1960. — 23 с.
40. Куприна К.А. Куприн – мой отец. — М., 1979. — 249 с.
41. Лебедева О. Найбільша таємниця в світі. За творомО.Купріна «Гранатовий браслет» // Зарубіжна література. — 2004. — №30 (серп.) — С.11-12.
42. Лексиконзагального та порівняльного літературознавства. — Чернівці: Золоті литаври, 2001. — 636 с.
43. Любимов Л. Начужбине. — М.: Советскийписатель, 1963. — 181 с.
44. Манн Томас. Новеллы. — Л. Художественнаялитература, 1984. — 255с.
45. Марценюк С.Ф. «Да святится имя Твое». Урок-беседа «Темалюбви в творчестве А.И.Куприна» (11 кл.)//Русский язык и литература в средних учебных заведениях УССР. — 1990. — № 9. — С.56-58.
46. МатвійчукM.I. Кохання царя і селянки // Зарубіжна література в навчальних закладах.- 2004. — № 7. — С.39-40.
47. МихайловО.Н.Куприн. — М.:Молодая гвардия, 1981. — 270 с.
48. Миронов Е.M. Д.Р.Кіплінг (жит. і тв. Шлях) //Зарубіжна література внавчальних закладах. — 1996. — № 10. – С.44-47.
49. НакратоваМ. Ключевое слово «любовь» в повести А.И.Куприна «Гранатовый браслет» // Русский язык в школе. – 2003. — № 4. — С.64-68.
50. Разум сердца. Мир нравственности ввысказываниях и афоризмах. – М., 1990. – 605 с.
51. Русакова A.B. Томас Манн. — Л.: Издательство Ленинградского университета,1975. — 183 с.
52. Русакова А.В. ТомасМанн и его роман «Доктор Фаустус».-М.: Высшая школа, 1967. — 55 с.
53. Руденко В.И.«Любить — значит находить в счастье другогосвое собственное счастье. //Русская словесность в школах Украины. — 2002. — № 4.- С. 37-40.
54. Русские писатели.Библиографический словарь в 2-х ч. Ч.1. (А-Л). Редкол.: Б.Ф.Егоров и другие. — М.: Просвещение, 1990. – 43с.
55. Русский эрос илифилософия любви в России. — М., 1991. — 342 с.
56. Самое высокоечувство. Составители П.Я.Жигалов, Т.П.Жигалова, И.П.Гончарова. — Л.: Свит, 1992,- 262 с.
57. Свичкарева И.Б.»Любовь должнабыть трагедией..."// Русская словесность в школах Украины. — 2002. — № 4. — С.33-35.
58. Соловьев В. Смысллюбви. — К., 1991. — 64 с.
59. Стріха М.Кіплінг реальний і вигаданий //Всесвіт. – 1989. — № 5. – С.108-110.
60. УрновМ.В. На рубеже веков.Очерки англ. лит. (конец XIX -. начало XX в.) — М.: Наука, 1970. — 562 с.
61. Философия любви. Ч.1. / Под общ. ред. Д.П.Горского. Сост. А.А.Ивин. — М.: Политиздат, 1990. — 605 с.
62. Философия любви. Ч.2. Антология любви. /Сост. А.А.Ивин.-М.: Политиздат, 1990. — 605 с.
63. Хохловкина И А. Бетховен. — М., 1955. — 72 с.
64. Чиркова О.Г. Дасвятится имя Твое… / /Вечерняясредняя школа. –1993. — № 3. – С.32-33.
65. Честертон Г. О настоящих поэтах й прозаиках. /О Р.Киплинге // Дружба народов. – 1995. — № 8. – С.169-179.
66. Шалимова В.И.Куприн А.И. «Гранатовый браслет»// Все для учителя. — 2000. — № 5. – С.35-36.
67. Щербина И.В. Символика розы в рассказеА.И.Куприна «Гранатовый браслет //Русская словесность. — 2000. — № 4. –С.40-42.
68. Штейнбук Ф.М. „Почему умерла Суламифь“ // Русский язык и литература в средних учебных завденияхУССР. – 1990. — № 9. – С.59-60.
69. KiplingRudyard. Puck of Pook’s Hill / Ed. with an Introd. By S. Wintle. –Harmandsworth (Midd’x): Pengnin Books, 1987. – 230 pages.
70. MannThomas. Collected Stories / translated by H.T.Lowe-Porter. – New-York:Everyman’s Library, 2001. – 890 pages.
71. MannThomas. Death in Venice and Other Tales / translated by Joachim Neug roschel. –London: Penguin Books, 1999. – 384 pages.
72. MannThomas. Death in Venice. Tonio Krцger and Other Writtings. – New-York:Continuum, 1999. – 320 pages.
73. MannThomas. Erzдhlungen. – Leipzig: Philipp Reklam, 1984. – 381 s.
74. MannThomas. Es geht um den Menschen… Prosa aus fьn f Jahrzehnten. – M.: Progress,1976 – 344 s. mit ill.
75. MannThomas. Leben und Werk. – Berlin: Volk und Wissen, 1989. – 319 s.