Вступ
ФранкоІван Якович (27.08.1856- 26.05.1916) — письменник, мислитель, громадський діяч. Народився в селі Нагуєвичах(Дрогобичинна) в родині коваля. Завжди говорив про себе як про «сина селянина, мужика».Його батько, коваль, заробляв не тільки на власну сім'ю, але й на всю рідню, віндуже хотів дати синові добру освіту.
Мати,Марія Кульчицька, походила із зубожілого польського роду. Це не був зовсім біднийселянський рід.
Навчавсяспочатку в школі села Ясениця-Сільна (1862—1864), потім у так званій нормальній школіпри василіанському монастирі у Дрогобичі(1864—1867).
У 1875році закінчив у Дрогобичі гімназію. У багатьох оповіданнях («Грицева шкільнанаука», «Олівець») художньо передано окремі моменти з цієї пори життя автора. Зних довідуємося, як важко було навіть обдарованому селянському хлопцеві, що на 9-муроці втратив батька, свого найближчого порадника, здобувати освіту. Доводилося житина квартирі у далекої родички на околиці Дрогобича,нерідко спати у трунах, які виготовлялися у її столярній майстерні («У столярні»).Навчаючись у гімназії, Франко виявив феноменальні здібності: міг майже дослівноповторити товаришам інформацію, яка подавалася вчителями на заняттях; глибоко засвоювавзміст прочитаних книжок. А читав дуже багато: твори європейських класиків, культурологічні,історіософські праці, популярні книжки на природничі теми.
Інтенсивнійсамоосвіті гімназиста сприяла зібрана ним бібліотека, в якій нараховувалося близько500 книжок і українською, й іншими європейськими мовами. Знайомство з творами Маркіяна Шашкевича, Тараса Шевченка, захопленнябагатством і красою української мови викликають у нього підвищений інтерес до усноїнародної творчості, стимулюють запис її зразків.
По закінченніДрогобицької гімназії (1875) вступив на філософський факультет Львівського університету.Тут вів активну громадську діяльність (спочатку через студентський «Академічнийгурток», а відтак через радикальні молодіжні організації, що керувалися настановамиМ. Драгоманова), займався видавничою роботою (журнали «Друг», «Громадський друг»,збірники «Дзвін», «Молот» та ін.), літературною творчістю практично в усіх видахі жанрах; здійснював соціалістичну пропаганду, за яку його неодноразово заарештовувалий ув’язнювали. 1891 р., будучи автором кількох вагомих поетичних збірок і прозовихкниг, наукових досліджень та безлічі літературно-критичних, фольклористичних, етнографічних,бібліографічних і публіцистичних статей, Франко закінчив Чернівецький університет,а 1893 р. здобув ступінь доктора філології у Віденському університеті. Однак спротиввлади і народних кіл не дозволили йому обійняти університетську кафедру. І надаліактивно працював на ниві красного письменства й гуманістики, продуктивно займавсянауково-організаційною, видавничою та редакційною роботою (журнали «Життя і слово»,«ЛНВ»), брав активну участь у громадсько-політ. житті. У 1896 — 1907 рр. видав низкупраць («Поза межами можливого», «Народники й марксисти» та ін.), в яких виразивсвоє світоглядне кредо. Вершинним досягненням Франка — поета і мислителя — сталапоема «Мойсей» (1905). Попри драматичні обставини останніх років життя і важку виснажливухворобу, вів інтенсивну літературну діяльність майже до самої смерті. Помер у Львові.Похований на Личаківському кладовищі.
Він бувсином неписьменного сільського коваля, а став мудрим учителем свого народу, одниміз світочів людства. Побачив світ у простій хаті, в глухому галицькому селі Нануєвичі,яке сьогодні носить його ім’я, відоме далеко за межами України.
І. Я.Франко виступив продовжувачем невмирущого віщого слова Т. Г. Шевченка, охопившисвоїм прониклим зором, своїм полум’яним серцем всю Україну, що була в той час підвпливом монархії – Австро-Угорщини і царської Росії.
Над уселюбив свій народ, мучився його болями, жив його надіями, свято вірячи в той час,коли він засяє у «народів вольних колі». Любов до свого народу нерозривно поєднуваласьв ньому з любов'ю до всіх, «хто ллє свій піт і кров», до всіх, кого «гнетуть окови»,– до трудящих усього світу.
Над уселюбив свій народ, мучився його болями, жив його надіями.
ТворчістьІвана Франка – феноменальне явище в історії культури не лише українського народу.Світова література знає небагато митців з таким багатогранним обдаруванням: поет,прозаїк, драматург, перекладач, публіцист, критик, історик літератури, театру, етнограф,фольклорист, мовознавець, соціолог, історик культури … Здається, нема такої галузідуховного життя народу, у якій би він не залишив тривкого, глибоко сліду. Франко,крім рідної української, писав і друкувався російською, польською, німецькою мовами.У сфері його художніх інтересів були уснопоетична творчість народів світу, спадщинавидатних українських, російських, польських, чеських, болгарських, іспанських, сербохорватських,німецьких, французьких, італійських та інших письменників.
Історичноюзаслугою Франка не лише перед українською, але й світовою літературою є те, що вінодним з перших у художній практиці відобразив початкові форми революційної боротьбиробітничого класу проти капіталістичної експлуатації.
Теми зживої тогочасної галицької дійсності, пов’язані з життям і боротьбою трудового людуза свої права, письменник розробляв паралельно з мотивами історичними, переосмислюючиминулі події у світлі свого революційно-демократичного світогляду, стосовно потребсвоєї доби. Франко був переконаний, що твір про давно минулі часи має цінність тоді,коли його «основна ідея зможе зайняти сучасних, живих людей, то значить, коли самавона жива й сучасна». Історичні події минулого крізь призму сучасності письменникзобразив у повісті «Захар Беркут».
Чим глибшепроникаємо у творчість Франка, тим більше переконуємося у її неминущому значенніне лише для української літератури, а й для літератури світової. Належачи до тієїепохи, в якій ця творчість постала, вона водночас звернена до нас, наступних поколінь,органічно входить як непересічна ідейно-художня цінність у духовний світ новогопокоління.
Коріннямсвого таланту глибоко сягаючи у рідну землю, його кронами Іван Франко – письменник-патріот,письменник-інтернаціоналіст – розгалужується у світовій культурі й виступає як одинз найвидатніших революційно-демократичних митців, багатогранна гуманістична творчістьяких належить усьому людству.
1. Наближення Франкадо історичного матеріалізму
В 70-х рр., коли Франкопочинав літературну і політичну діяльність, українська інтелігенція Галичини жилаще ідеями абсолютизму, якими її просвіщали у гімназіях, духовних семінаріях і університетахцісарської імперії. Духом конституційної монархії були просякнуті тоді політика,освіта і вся література. Все повинно було виражати повагу до цісаря. І ось у 1878р. в журналі «Громадський друг» з’явились «Критичні письма о галицькій інтелігенції»,автором яких був молодий публіцист Іван Франко. Поява їх була надзвичайною подієюпринаймні в ідейному розвитку Галичини. В тих «Письмах» була критика лицемірноголібералізму. Революційний демократ критикував весь лібералізм, показуючи його якідейну течію, яка вже себе вичерпала і віджила свій час. Критиці лібералізму бувприсвячений перший лист, а другий критикував історичну концепцію народовської «Правди»і москофільського Слова», які тлумачили що лібералізм був занесений на Галичинуіз західних країн і, що він зовсім не властивий українському народу.
Відкинувши цю концепцію,Франко показав, як лібералізм виникав і чим він став на галицькому ґрунті. Підходячибезпосередньо до матеріалістичного розуміння суспільного розвитку, він показуваввиникнення лібералізму, як наслідок буржуазного економічного розвитку.
Для Франка в принципіважливим було питання не про ступінь розвитку капіталізму, а про наявність тих рисекономічного розвитку, які породжували ліберальний рух, хоч той рух і був «дужемалий і страшно вбогий думками», як писав він про нього. Це Іван Якович писав тоді,коли він уже познайомився з творами Маркса і Енгельса («Капітал», «Комуністичнийманіфест», «Анти-Дюрінг»), під впливом яких починали формуватись його матеріалістичніпогляди на історію суспільного розвитку. При цьому важливим є те, що Франко не декларувавматеріалістичний принцип, а застосовував його до аналізу історичного розвитку Галичини,виясняючи залежність певного ідейного напрямку від характеру економічного (капіталістичного)розвитку.
Аналізуючи усі Франковілітературно-критичні статті з 70-х рр., можна сказати, що він скрізь показує причинивиникнення явищ духовного життя суспільствав змінах економічного розвитку, які їхпороджують. Це завжди давало йому можливість історично правдиво зображувати як самізміни економічного розвитку, так і їх ідеологічні відображення.
У знаменитому листідо Ольги Рошкевич від 20 вересня 1878 р., де Франко викладав основні засади, наякі ві спирав свою політичну діяльність, він писав: «Головні питання, від котрихможе в данім разі залежати сякий або такий поворот в нашім життю, це питання: 1)економічні, 2)політичні, 3) релігійні, 4) соціологічні, 5) властиво практичні, т.є.дотикаючі нашої щоденної діяльності».
В 1878-1881 рр. ІванЯкович надрукував «Катенізм економічного соціалізму», «Редакція «Правди» в боротьбіз вітряками», «Чого хоче «Галицька робітнича громада», «Про працю», «Література,її завдання і найважніші ціхи», а також статті в робітничй газеті «Praca» — «Чогоми хочемо?», «Чого вимагаємо?», з яких видно, що автор розглядав суспільні явищаз становища матералістичного розуміння історії. В статті «Правди» в боротьбі з вітряками»він зазначав: «Всякі суспільні перевороти…відбувалися силою законів економічних,силою попереду вже звершених змін в продукції та обміну».
Виходячи з цьго вінпояснював розподіл суспільства на класи, як наслідок діяння об’єктивних законівекономічного розвитку капіталізму, а зміну суспільних відносин – як наслідок організаціївиробництва, що теж обумовлена розвитком засобів виробництва. Наукові, політичні,релігійні та інші ідеологічні форми суспільного життя Франко розглядав як відображенняекономічного розвитку.
Але як у цей час,так і пізніше він не завжди стояв на ґрунті історичного матеріалізму, збивався доантропологізму і так званого «економічного матеріалізму», а від цього й до історичногоідеалізму.
Треба вважати значноюзаслугою Франка є те, що він не лише не захоплювався строкатими модами тогочасноїбуржуазної соціології, а піддав критиці расову теорію, соціальний дарвінізм, мальтузіанствота інші реакційні теорійки.
Передусім Франко піддавкритиці суб'єктивний прагматичний погляд на історію, за яким історія розглядаласьяк справа «великих осіб» — царів, королів, полководців. На противагу цьому антинауковомупоглядові він розглядав творцями історії народні маси.
Іван Якович першийрозкритикував буржуазно-націоналістичну ідеалістичну концепцію М.Грушевського про«відрубність» історії українського народу від історії російського народу, відкинувшиїї як антинакову, фальшиву конструкцію.
Розглядаючи історіюлюдства як об'єктивно діючий процес творчості народних мас, Франко зазначав, щонародні маси створюють не тільки матеріальні блага, необхідні для життя суспільства,але вони є творцем і всіх духовних цінностей культури.
Аналізуючи літературно-критичніі публіцистичні статті, з якими Франко виступав у кінці 70-х і на початку 80-х рр.,можна бачити, як скрізь він провобить ту основну думку, що суспільство, так самояк і природа, підлягає діянню об’єктивних законів і що історію творять не царі іне попи, а народи; що соціальні революції і всі круті переломи в історії «ніколине діються в ім'я яких-небудь ідеалів, породжених в головах людських, а не викликанихобставинами дійсного життя». Всі ідеали, в ім'я яких відбувається суспільна боротьбавикликаються змінами в економічному розвитку, які тягнуть за собою зміни і в духовномужитті народів; отже, суспільне життя визначає суспільну свідомість людей, а не навпаки.Він беззастережно відкидав суб’єктивізм і метафізику в поглядах на історію суспільногожиття і розвиток людства, вимагав об'єктивно правдивого, науково обгрунтованоговисвітленняявищ суспільного життя, а історію як науку партійну. Все це показує, як близькопідійшов Франко до історичного матеріалізму, засвоюючи його основні принципи. Франковистуив у той час, коли буржуазні соціологи всіляко намагались заперечити історичнийматеріалізм Маркса, протиставити йому збитий суб’єктивізм і плоский еволюціонізм,одним з проявів якого був соціальний дарвінізм. Тоді вже проявилась людиноненависницькарасистська «теорія» і різні інші антинаукові «теорії» і погляди, які виражали найреакційнішіспроби апологетів капіталізму заперечити науковий соціалізм. На Україні Франко першимпочав критикувати тих реакційних виплодів буржуазної соціології вже на початку 80-хрр. Правда, він тоді ще не ясно розумів значення історичного матеріалізму, перебільшувавзначення еволюційної теорії Дарвіна для історичної науки, вважаючи, що вона даєїй тривку основу для пояснення суспільного життя і розвитку людства, збивався доантропологізму. Та, відкидаючи все те, як данину часу, можна бачити, що вже у 1881р., викладаючи свої «Мислі о еволюції в історії людськості», Франко спрямовувавсвою критику проти тих «природознавців-дарвіністів», які бралися пояснити явищасуспільного життя людей, механічно переносячи еволюційну теорію Дарвіна на суспільство,і цим самим «натворили багато лиха».
Передусім Іван Яковичвважав за найбільшу помилку спробу перенести закон зоологічної боротьби за існуванняна людське суспільство.
Розглядаючи в світлітеорії Дарвіна питання про виникнення людини, Франко висміяв і вдкинув антинауковітлумачення расистів про виникнення і розвиток людських рас. Важаючи, що питанняпро те, як постали людські раси – з одного пня чи з багатьох – наукою не розв’язане,він слушно зауважував, що «принімати для кожної раси окремий початок в тім краю,де вона находиться, — як се роблять деякі, особливо американські, вчені – не можна.Факт такий, як витворення людської раси, вимагаврівночасного появлення так многихкорисних обставин, що ані хвиль, ані місь таких на землі не могло бути багато».Правдоподібною він вважав думку, що первісні люди з’явились одночасно і більш-меншв одному місці – між Східною Африкою та Індією, на південь від Персії і Аравії.Значно пізніше люди розділились на раси, мандруючи і розселяючись по земній кулі,пристосовуючись до умов вже у добу свого суспільного життя. Людські раси не могливийти із зоологічного світу уже хоч би тому, що з того часу, як стався поворот відбіологічного ддо сіспільного життя, тобто коли загальне використання і вдосконаленнязнарядь праці, котрі слугували чоловікові в боротьбі за існування, то та боротьба«не була в силі витворити хоч би одну нову расу людей». Сучасні мішані раси витворилисьунаслідок пристосування людей до різних географічних умов через змішання людей різнихрас. Отже, людство вийшло не з «одної пари», не від Адама і Єіи, як вчить Біблія,і не від багатьох відрубних пнів, як твердять расисти, не від «бога трьох культур», а від одної культури первісних людей, що розвинулись з людиноподібних мавп.
Виникнення людськогосуспільства Франко пояснював спираючись на еволюційну теорію Дарвіна. Але одночасновін критикував Спенсера і Шефле. Першого за те, що він хотів паяснити початки людськгосіспільства «взагалі» і цим самим «вніс в науку багато плутанини». Другого да те,що він пробував описати будову і життя суспільного організму, подібно до організмулюдського індивіда, і тим самим згрішив подвійно – «раз тим, що те тіло він згоривважав індивідуально-людським тілом, чого про тіло суспільне сказати не можна, апо-друге, тим, що описує те тіло в стані спочинку, не в розвитку, не генетично».Тутже він зазначив, що Маркс був одним із перших соціологів, котрий, опираючись наеволюційну теорію і визнаючи, що рухомою причиною в розвитку людськості є боротьбаза існування (тобто кожночасові економічні обставини народу), прийнявся вислідитиодну фазу того розвитку – початок і розвиток порядку капіталістичного.
Проте І.Я.Франко незумів глибоко усвідомити великого революційного значення теорії Маркса для наукипро суспільство і його розвиток, допускав велику помилку, що еволюційа теорія Дарвіна,яка дає наукове пояснення виникненню людини внаслідок довготрвалої еволюції органічноїприроди, дає тим самим підставу для пояснення виникнення суспільства та історіїлюдства. Це приводило його до еклетичної плутанини, якої він не міг подолати і пізніше.
Питання про те, щоє основою життя і визначальною умовою розвитку суспільства, було для Франка, які для всіх матеріалістів до Маркса, тим твердим горіхом, якого він не зміг розбити.Розглядаючи суспільні ідеї і погляди як відображення в головах людей економічнихумовїх життя і вважаючи, що зміна ідеї відбувається за зміною економічних і політичнихобставин, він не міг послідовно проводити те розуміння історичного матеріалізму,що зміни суспільних форм життя людей визначає розвиток виробництва.
Іван Якович вважав,що суспільні відносини людей у своїй основі мають виробниче спілкування. Цим самимвін зробив великий крок вперед до історичного матеріалізму.
Він розумів, що найголовнішоюособливістю людського життя є витворення і застосування знарядь праці, з якими людивиступають у боротьбі з природою, а отже, що люди пристосовуються до природних умовне просто будовою свого організму, як усі інші живі істоти, але як певна організаціялюдських індивідів і саме за допомогою тих знарядь праці, які вони самі ж створюють.Але послідовно розвинути думку ін не зумів, через те, що зійшов на хибний шлях –шукав пояснення причин змін економічних форм у природній еволюції життя людей.
Франко підходив дорозуміння відмінної особливості життя і розвитку людей, тобто до розуміння того,що з застосуванням знарядь праці в житті первісних людиноподібних мавп стався коріннийперелом. З другого боку, видно, що Франко, визнавши вживання знарядь праі головноюрисою способу життя людей, не наважився визнати, що раз спосіб життя має вирішальнийвплив на зміни і розвиток у всій органічній природі, то суспільне життя людей такожзробило вирішальний вплив на зміну тілесної їх організації і саме завдяки вживаннюзнарядь праці. Тому-то Франко хоч і визнавав важливе значення розвитку знарядь праців змінах характеру суспільноїорганізації виробництва, але не розумів їх визначальноїролі у змінах виробничих відносин людей.
Він гадав, що суспільнівідносини людей завжди спираються на природне почуття родових зв’язків, з якогонібито виникає їх розуміння повної неможливості боротися за існування, живучи поодинці,і схиляє їх до спільного життя. Цей так би мовити «природний колективізм» людейФранко пояснював діянням природних законів боротьби за існування і природного добору,правда в специфічній формі їх виявлення в житті суспільства, а саме – економічній.Але економічні відносини він теж розглядав як відносини власності, а не як виробничівідносини, що становлять реальну основу суспільства, від характеру яких залежитьтой чи інший суспільний лад. Крім того, зміну економічних відносин він ставив узалежність від розвитку науки і винаходів нових знарядь праці, що зумовлюють змінуорганізації виробництва, а отже, від духовного розвитку людей, збиваючись такимчином до ідеалізму. Це й було головною перешкодою, яка не дозволяла йому твердостояти на грунті матеріалістичного розуміння історії, а також причиною того, щовін не міг відрізнити історичний матеріалізм від вульгарного економізму, слушноне згоджуючись з останнім.
Франко також не розумівспецифічної відмінності законів суспільного розвитку від законів розвитку природи.Економічний закон конкуренції, властивий тільки для капіталістичної формації, вінрозглядав як загальний закон виробництва, що діє при усіх суспільних формаціях,а основою його діяння – «природне почуття і прагнення до чимраз ліпшого забезпеченняжиття і розплодження людей», тобто не як закон суспільний (економічний), а як законприроди. Через те його без сумніву прогресивна критика мальтузіанства, соціал-дарвінізму,расизму та інших реакційних «теорій» буржуазної соціології, хоч і була досить гострою,але часто непослідовною.
В своїй праці «Мисліо еволюції в історії людськості» Франко робив спробу систематично викласти своїпогляди на суспільство і його розвиток, спираючись на дарвінізм. Саме в цій статтінайповніше виявився його еклектизм. Тут багато плідних його думок покривались товстоюкорою натуралізму.
Іван Якович зазначив,що, «говорячи про суспільне життя чоловіка, треба вплив його шукати вже не в зміненійорганізації, не в приноровленні тіла, а в зміні способу життя, в зміні суспільнихустанов», бо той природний біологічний добір, який існує у всій органічній природі,в людей переходить на поле соціального життя і «конечна річ, що на тім новім полімусить прийняти і новий вигляд, не змінюючи впрочім своєї істоти». В цій же роботіФранко зазначив, що в суспільстві родинні відносини (сім’я) змінюються під впливомекономічного життя, а не під впливом природного закону родового добору, ясно розуміючи,що капіталістична система виробництва зруйнувала патріархальну сім’ю, що родиннізв’язки при капіталізмі грунтуються на майновому інтересі з усіма наслідками, якіз цього випливають (проституцією, невільним подружжям, нерівним правом жінки, дітейі т.д.).
Так само Франко відкидавреакційні твердження соціологів-дарвіністів про те, що нібито звіряча індивідуальнаборотьба за існування висить і тепер на людях, як первородний гріх. Розглядаючиборотьбу за існування як загальний закон розвитку органічної природи, він підкреслював,що індивідуальна боротьба могла привести тільки до того, що люди почали виділятисяз тваринного світу, але їх культурний розвиток є наслідком не індивідуальної, атільки колективної форми боротьби, і це виявляється не в формі роз’єднання людськихіндивидів, а в об’єднанні їх у виробничі громади для спільної боротьби за існування.Він зазначив, що людська культура і прогрес можливі тільки в суспільстві, тобтона основі колективної, а не індивідуальної боротьби з природою.
Іван Якович слушнокритикував реакційних буржуазних соціологів які намагались опорочити суспільні ідеалисоціалістів і комуністів. Він доводив, що соціалізм є ідеал найвищої організаціївиробництва, якої ще не знала історія розвитку суспільства.
2. Спроби антропологічногопояснення виникнення суспільства і його хиби
Антропологізм Франкав поглядах на суспільство полягав у тому, що він вважав суспілне життя прямим продовженнямприродного розвитку людського роду. Природа ніби сама визначила людям шлях суспільногожиття, з якого вони ніколи вже не звертали. Весь їх історичний розвиток полягаву свідомому вдосконалюванні форми суспільного життя, а разом з тим і своєї власноїприродної сутності.
Однак під нашаруваннямантропологізму в поглядах Франка на історію було багато вірних думок. Прогресивнезначення його соціологічних поглядів полягало передусім у тому, що він намагавсяпредставити історію людства як закономіринй процес поступального розвитку від первіснихпримітивних до щораз вищих форм суспільного життя людей, як безупинний висхіднийрозвиток матеріальної і духовної культури. Другим, не менш важливим було те, щовін намагався обгрунтувати головну ідею передової суспільної і наукової думки, щовесь попередній розвиток історії людства доконечно йде до соціалізму, що ніякийопір реакційних сил буржуазного суспільства не в силі зупинити цей закономірнийрух історії. Недотяглості у вирішенні багатьох питань наукового розуміння суспільногорозвитку не заслоняють цієї провідної ідеї мислення революційної демократії, а такожйого об’єктивно правдивого підходу до розгляду багатьох питань історії людства.
Перісні люди маловідрізнялись від свроїх предків – мавп; жили вони на деревах, у скелях, живилисьпереважно плодами рослин, не виробляли ніяких знарядь праці. Це був довгий періодзвіриного життя, коли сама природа змінювала людей, групуючи їх у первісні громади.Цей час Франко розглядав як несвідомий період розвитку людського роду, коли людибули зовсім безсилі, прибиті страхом, живучи вроздріб серед оточуючих звірів, немаючи жодних умов для духовного розвитку, а їх свідомість майже нічим не відрізняласьвід тваринної. Тому тільки через багато тисяч років жорсткої борьтьби за існуванняті первісні звіроподобні предки людей змогли перейти від розрізненого життя до суспільного.Первісні чередові спілки були дуже нетривкі. Тільки пізніше люди почали жити і працюватисталими громадами. До цього спричинилось винайдення вогню і вироблення мови, якіобумовили крутий поворот в житті тодішніх людей – вживання вогню змінило характерхарчування, а вироблення мови стало засобом розвитку мислення і спілкування. З цього,власне, й почалась культурна історія людства.
Мова, за Франком,теж не з’явилась як дар з неба, не дана людині природою, а виробилась на протязідуже довгого історичного розвитку під впливом суспільного життя з первісних природнихзвуків.
Розвитку мови ІванЯкович надавав особливо великого значення, хоч розглядав її, головним чином, якзасіб духовного розвитку людей. Мова, писав він, «звільна причинилася до розвиткумислення, пам’яті і взагалі найвищих духовних спосібностей чоловіка, котрі й надалийому остаточну перевагу над природою в боротьбі за існування».
Розглядаючи цей первіснийперіод життя людей, Франко підкреслював велике значення переходу до спільної праціі саме тому, що спільна праця полегшувала боротьбу людей за існування, а цим самимспричинила прискорення їх розвитку.
З переходом до спільноїпраці і суспільного життя стались зміни у відносинах між чоловіками і жінками ів характері розмноження людей – первісну полігамію заступила ексогамія. З подальшимрозвитком економічного життя з’явилась общинно-племінна власність на землю, а знею й патріархальна сім’я.
Але головну силу,яка скріплювала суспільне життя в цій первісній добі людської історії, Франко бачиву звичках і церемоніях. Силу звичок і церемоній він пояснював діянням закону природногодобору, а це значить – природною властивістю добирати й зберігати все краще й кориснедля життя. Велика сила звичаїв і додержання церемоній, на думку Франка, була першоюпричиною виникнення рілігії, моралі, права і політичної влади. Як бачимо, Франконатуралістично пояснював виникнення не тільки первісних форм матеріальних суспільнихвідносин, а й їх відображення в людській свідомості.
Первісне суспільствоФранко розглядав як стан економічної і політичної рівності між людьми. «В першійпорі суспільного життя людського не було того, що називаємо властю, т.є. пануваннялюдей над людьми. Коли первісні стрільці, рибаки сходилися в часову або постійнуспілку, то сходилися для взаємної помочі, оборони і пр., сходилися як рівні з рівними.Кожний у тій спілці займав однакове місце, а коли навіть у спільних походах, ловахідр. Ставав один попереду, провадив і правив усіма, то був се найсильніший, найдосвідченіший,найсміліший; він по вдачнім влові міг дістати трохи більшу часть добичі, але надсвоїми товаришами він по скінченні того діла не мав ніякої власті». І так само булопізніше, «коли поєдинчі купи» первісних дикарів зжилися в племена і почали воюватипоміж собою.
Характерно, що Франко,як і пізніше Енгельс, пояснював причину загибелі того маловідомого суспільства низькимрівнем суспільної організації а продуктивності праці. Низький рівень продуктивностіпраці, який на початку зміцнював зв’язки первісної общини, з часом став головноюпричиною розмежування людей і занепаду общинного ладу. Це Франко пояснював тим,що сама «природа чоловіка пре до чимраз ліпшого забезпечення життя і розпліду».Але тут вступають у дію економічні чинники. Невигідність спільної праці через низькуїї організацію була економічною причиною того, що первісна община поділялась наокремі родини. Франко доходив до пояснення економічної основи суспільного життя.
Наступну добу післярозпаду первісної общини Франко характеризував як «роздруження» і «роз’єднаність»праці. Перехід до нової форми суспільних відносин був викликаний заміною староїорганізації праці новою, яка була продуктивнішою і приносила більше користі дляжиття, а це потягло за собою появу приватної власності, поділ на касти, виникненнядержави і релігії. Всі зміни в суспільній організації праці, які викликали докоріннузміну суспільного життя, Франко розглядав як наслідок боротьби людей за краще забезпеченняїх природних потреб життя й розмноження. Це та головна причина, якій він надававвирішального значення в суспільному розвитку, та доконечна сила природи, яка женелюдей до щораз нових винаходів і вдосконалення організації праці.
На думку Івана Яковича,релігія і держава мусили з’явитись внаслідок поділу між людьми деяких функцій суспільноїдіяльності, що взяли на себе спочатку добровільно, а пізніше почали удержувати засобою насильно окремі особи, з яких утворились касти, чого не знало до того первіснесуспільство.
Така потреба суворогодотримання церемоній викликала появу «віщунів» і «ворожбитів», з яких потім утвориласьокрема каста жерців. Так само постіні війни потребували вояків, які теж утворилиокрему касту воїнів. Воєноначальники за допомогою зброї грабували і збільшувалисвої багатства, поневолювали і примушували поневолених бранців працбвати на себе.Обидві ці касти з’явились одночасно і з часом утворили політичну владу. Пояснюючипроцес утворення політичної влади він робив такий висновок: «Таким способом припомочі релігії та обрядів слуги народу зробились панами народу! Таким способом первіснісамоуправні і народоправні общини сами з себе витворяли абсолютних владців: королів,царів, князів. Вояцтво, збагачене війнами, розсілося круг верховного владця, поробилосялицарями, боярами, панами. Значиться, і первісній громадській і племінній спільностінастав кінець».
Франко рішуче розбивавтвердження теологів про те, що політична влада над людьми поставлена богом, а такожтвердження буржуазних соціологів про те, що її люди нібито успадкували від природи.Він показував, як вона виникла історично з первісної самоуправної общини, яка разомз появою приватної власності і касти вояків та жерців теж розпалась. При цьому ІавнЯкович зазначав, що тільки з розвитком приватної власності і розділення суспільствана класи одноособова влада почала набирати абсолютного значення, перед якою окремалюдина перетворилась в ніщо. Але, з другого боку, та всемогутня тиранська владаперед силою фатальної дії законів природи також була нічим, бо вона не могла протидіятизаконам економічного розвитку, не могла спинити подальшого зростання приватної власності,а навіть сприяла її зростанню. Більше того, в зростанні приватної власності Франкобачив і причину повалення тиранії, як одноособової влади.
Вважаючи діяння законівприроди за визначальну причину всіх змін суспільного життя, Франко врешті решт збивавсядо фаталізму. «Боротьба за існування, – писав він, – витворює спільність. Спільністьвитворює обряди, церемонії та вірування, котрі її зміцнюють. Обряди, церемонії тавірування, розростаючись чимраз більше, витворюють окрему верству людей «відущих»(ворожбитів, лікарів, попів), а посередньо витворюють абсолютних владців з дідичною(не народною, а протинародною) властю. Абсолютна власть обалює і нищить первіснуспільність. Те, що впочатку зміцнювало спільність, в дальшім розвитку нищить її,– розуміється, не зовсім, тільки одну форму спільності, щоб впровадити другу. Сенемов образ того змія, що кусає власний хвіст, але іменно се … і є загальний законісторичного розвитку, принаймі в дотеперішній історії».
Франко відкидав твердженнябуржуазних економістів і соціологів про те, що суспільну нерівність і поділ суспільствана класи визначила сама природа. Так само він заперечував думку Руссо про те, щонібито суспільна нерівність і поділ на класи є наслідком розвитку цивілізації. Франкозазначав, що швидкий розвиток цивілізації, до якого спричинилось винайдення письма,тільки прискорювало зростання класової нерівності, але зовсім не було причиною їхвиникнення. Пояснюючи процес поділу суспільства на класи, Франко збивався до ідеалістичноїтеорії насильства, вважаючи першою причиною виникнення класів фізичну нерівністьлюдей. Він писав: «На початку сильніший убивав і з’їдав слабшого ворога, пізніше(за часів рільництва, отже, досягши вже вищого ступеня розвитку), підкорював йогособі і використовував до важких робіт з домашніми тваринами».
Причину розпаду первісно-общинноголаду Франко пояснював економічно його слабкістю, а також безупинними війнами міжплеменами, наслідком яких було швидке зростання приватної власності, а з цим і виникненнядержави та різкої нерівності в розподілі майна між суспільними верствами, які виникали.
Рабовласництво, щовиникло на руїнах первісно-общинного ладу, Франко розглядав як панування тиранії(світської або духовної) і фізичного примусу. Політичне панування тиранії ще більшепосилювало суспільну деференціацію на бідних і багатих, а разом з цим привело доповної політичної безправності і безсилості підданих проти влади тиранів. Та оскількивлада тиранів і політична безправність підданих мас народу «не припиняє одиницямвитворювати серед суспільності чимраз більшу маєткову нерівність», то це, на думкуІваня Яковича, повиннол було привести до повалення тиранії і встановлення владиплутократії, тобто купки багатіїв, як це було у Греції і Римі. З тої ж причини владаплутократії теж була потім повалена, а її заступмла влада кесарів. Кожний кесарбув уже «неначе приватний властивець цілої держави з усіма землями, полями, лісами,містами, селами та людьми та їх майном». Це, на думку Франка, і привело до повногозанепаду рабовласницького суспільства, на зміну якому прийшов феодалізм. Отже, виходило,що розпад рабовласництва і перехід до феодалізму стався з політичних причин.
Франко вважав, щофеодалізм був ніби «збоченням історії», викликаним мандрівками народів, які внесли«новий струмінь у стародавню культуру». Тим струменем він вважав християнство, початкиякого були вже у Римі за часів імперії. Головною ж причиною вважав те, що Римськаімперія, яка утворилась «на підставі тісної організації родинної, в котрій до найвищоїстепені доведена була автократична власть голови родини», була слабшою проти германськоїфеодальної організації держави, яка «зародилась з організації громатської» у воєннихсутичках з Римом. Ця германська організація і стала «вихідною точкою феодалізму».Але переваги цієї феодальної організації Франко бачив не в новому способі організаціївиробництва, а в характері завоювань: Рим завойовував лише землі, а германці завойовувализемлі і поневолювали народи.
Найшарактернішою особливістюфеодалізму Франко вважав те, що земля перестала бути приватною власністю, а сталавласністю держави (корони). Це й викликало появу феодальної політичної ієрархії,опертої на покріпачені маси хліборобів і ремісників.
Воєнна (феодальна)організація, викликана мандрівками народів, з полгяду Франка, поєднувала в собірегрес і прогрес. З одного боку, пішло роздрібнення суспільності, політичний паркикуляризмі духовний застій. З другого боку, під захистом тієї ж воєнної організації виникалиміста і розвивалось ремесло. Крім того, кріпацтво було більш гуманним, ніж рабовласництво.
Оцінюючи історично-прогресивнуроль феодалізму, Франко розглядав його не як нову суспільно-економічну формацію,що з’явилась після розпаду рабовласницької, а лише як переходову добу від дикостідо цивілізації і панування розуму. Доба феодалізму, як переходова, на думку ІванаЯковича, неминуче повинна була поєднувати прогресивну сторону і консервативну, якісхрещувались. В перешідній добі, писав він, «мусять же сирічатись останки пережитоїдавнини і зароди нової будущини; чим різче вони відділялись одні від одних, чимодносторонніший розвиток кожного з них, тим швидше зісхнуть старі останки, тим буйнішевиростуть нові літорості». Пережитками давнини Франко вважав воєнну організаціюсуспільства і автократичну владу, які перешкоджали подальшому розвитку і вже цимсамим були засуджені на загибель. Воєнна організація, як основа всіх середньовічнихпорядків, сама в собі містила ті сили, які повинні були привести її до загибелі.
Таким чином, відособленістьі партикуляризм, з одного боку, зростання міст і розвиток ремесла, – з другого,були тими силами, які звели феодальну організацію суспільства в могилу. Так Франкопояснював у 1881 році внутрішні протиріччя феодалізму, які його привели до загибелі.
У пізнішій своїй праці«Данте Алігієрі» (1913 рік) він яснше характеризував феодалізм, зазнаючи те, щофеодальна система землеволодіння визначала собою і надавала всьому економічному,політичному і законодавчому порядку головних рис. При децентризації весь феодальнийсуспільний лад, на думку Франка, міг підтримуватись тільки «силою ідеальних зв’язків»,якою було християнство з його ідеєю васальної залежності. Причиною політичних змінв розвитку феодалізму був розвиток буржуазних елементів, який викликав появу великихфеодальних держав, а пізніше й загибель феодалізму.
Розглядаючи всю докапіталістичнуісторію людства, Франко зазначав, що з усієї боротьби на шляху прогресу її економічниминаслідками скористалися рабовласники, феодали і багаті міщани, а становище плебейськихмас майже не поліпшувалось.
Розглядаючи класовуборотьбу в епоху феодалізму, Франко оцінював селянські війни як реакційні. Він писав:«Правда людові маси, вирослі в довговіковій темноті і притиску, не мали ясного розуміннясвоїх інтересів, не знали куди хилитися і до чого прямувати. Тож найчастіше їх бунтита війни мали тільки негативну вагу – протести придавленого і униженого чоловіцтвапроти пануючих суспільних порядків, а коли в них виказувались часом і позитивніжадання народу, то жадання ті бували звичайно не реакційні, а поступові». Причиноюцього він вважав панування релігійного світогляду, низький рівень позитивних знаньпро природу і суспільне життя людей, апатію народних мас до знання, що завжди булонаслідком тяжких умов їх екеномічного життя.
Прогресивну роль уборотьбі проти феодалізму відіграло, на думку Франка, міщанство, яке було більшосвідчене і являло найбільшу економічну силу.
Розглядаючи буржуазніреволюції і виясняючи в них роль буржуазії, Франко ясно бачив, що той політичнийпереворот, який привів до повалення феодалізму, «відбувсі в ім’я економічної сили«третьої верстви». Бо коли ця верства почала домагатися політичних прав, то фабричневиробництво і торгівля були вже зосереджені в її руках. Тому-то й гасло «свобода– невід’ємне, природне право кожної людської особи», під яким відбувались буржуазніреволюції в Англії і Франції, не було домаганням теоретичним, а випливало з дужепрактичних обставин, воно було «підставою всієї нової продукції (промислової), котразвільна розвивалася з продукції цехової, хоч і зовсім навкір всім цеховим установам».Так само великі відкриття ХV – XVІ ст. не тільки розширювали обрій духовного життя,яле викликали швидкий розвиток виробництва і торгівлі, створювали можливості розвиткуринку у світовому масштабі. Економічне протиріччя випливало з того, що цехи складалисяй зростали як система продукції на замовлення для вжитку безпосередньо тих, якізамовляли, а нова продукція «потребувала виробів іменно не для вжитку замовлюючих,а на продаж на рандету; для неї виріб не був ціль, а тільки средство заміни», аотже, і «породження тих нових потреб і світового ринку, се була смерть цехової продукції».
Зростання попиту ірозширення ринку викликали перехід від цехової продукції до мануфактурної, до новоїорганізації і нового суспільного розподілу праці, до більшої її продуктивності,а разом з тим – до вільної конкуренції.
Всі ці економічніпричини кінець кінцем привели до ліквідації кріпосництва.
Процес звільненнявід кріпацтва і створення пролетаріату Франко пояснював як процес насильного відокремленняробітника від засобів і знарядь виробництва. Він зазначав, що в Англії і Франції«не тілько що вчасно знесено підданство і панщину, але увільнено людей без землі,зруйновано постепенно села і хутори, а люд зігнано тисячами добровільним і примусовимиспособами в мануфактури». У Франції селянство під час революції хоч і було звільненоз землею, та «сейчас же зате зруйновано їх величезними контрибуціями, а при тімповідбирано їм стародавні громадські ліси й пасовиська і попродано за песій гріхусяким пройдисвітам-спекулянтам».
Показуючи економічніпричини ліквідації кріпосництва і виникнення капіталістичних суспільних відносин,Франко зазначав, що капіталістичні відносини, на відміну від рабовласницьких і феодальних,полягають уже не на фізичному і не на військовому, а на економічному примусі. Тому-токапіталізм, формально проголошуючи рівність і свободу для всіх, на ділі «дає свободудійсну тільки маючим, багатим, а вбогим за титулярну свободу дає незавидну долюпролетарія-ребітника, котрий за нужденне прокормлення мусить продавати себе самогоі коштом власного вбожества доробляти і збагачювати підприємця-капіталіста, мусить,під карою голодної смерті».
Найхарактернішою рисоюкапіталістичної системи організації виробництва Франко вважав те, що вона основанана використанні машинної техніки і створенні великих підприємств, на яких концентруютьсявеликі маси найманих робітників. Це призводить до нового поділу суспільства на протилежнікласи – буржуазію і пролетаріат.
Говорячи про далекосяжнінаслідки перевороту, які сталися в системі виробництва, Іван Якович зазначив, щокапіталізм підірвав старі основи родинного життя. Так само капіталіз підірвав родиннежиття і класу буржуазії, бо «женидьба для інтересу, без любови – у них річ звичайна».
Але в усьому суспільномужитті капіталізс виявляє вплив у взаємнопротилежних напрямках. З одного боку, конкуренціяроз’єднує капіталістів, породжує взаємне недовір’я, заздрощі, ошуканство, нещирість,а з другого боку, – навпаки спільна праця робітників на фабриках біля машин, спільнізлиді і боротьба за щоденний хліб з’єднують їх у товариства і спілки.
Великого значеннянадавав Франко науковим і технічним відкриттям. Так, винайдення пороху потягло засобою великий переворот у державному і політичному житті та стало головною подієюдля регулярної армії і нової тактики. В свою чергу введення регулярної армії маловеликий вплив на політичний розвиток.
Аналіз поглядів Франкана суспільство і його історичний розвиток дає підставу характеризувати його як матеріаліста.Але його матеріалізм не тотожний з марксиським історичним матеріалізмом. Відмінністьйого полягає в натуралістичному розумінні початків суспільного життя людей, в непослідовномупровеленні основного положення історичного матеріалізму і в збоченнях до ідеалізму.
В чому ж полягалиголовні помилки його як матеріаліста?
Основна його помилкаполягала не в тому, що він розглядав історію людства як продовження природного розвиткулюдей. На цьому завжди стояли і зараз стоять матеріалісти, це підтверджує вся наука,відкидаючи ідеалізм і попівщину. І не в тому була його помилка, що він наполягавсаме на цій стороні справи, в той час це треба було ще всіляко роз’яснити, і особливоГаличині. Головна помилка його полягала в тому, що він, не вияснюючи конкретнихзаконів суспільного життя і розвитку людства, припускав (правда, з багатьма застереженнями),що суспільне життя людей підлягає діянню загальних законів природи.
Франко також мав цілковитурацію наполягати на тому, що людина ніколи не може вийти за межі законів органічноїприроди з усіма випливаючими з їх діяння наслідками – необхідністю харчуватися,розмножуватись, боротись за поліпшення умов свого життя серед найрізноманітнішихобставин природного середовища, щоб забезпечити життя і розвиток. Вірно він підкреслював,що це можливе лише в суспільстві, на основі спільної праці. Але він не дійшов дорозуміння того, що виробниче спілкування людей докорінно відмінне від тих «продуктивних»спілок, які він бачив у природі. Адже всі ті найрізноманітніші форми «спілок» уприроді спираютьс явиключно на фізеологічну основу і підлягають законам фізеологічногожиття, чого, як відомо, Франко не міг сказати про людське суспільство. Тому, навітьвказуючи на те, що «продуктивне спілкування» людей полягає на витворенні і застосуваннізнарядь праці, чого неме в жодній «спілці» тварин, Франко не міг зрозуміти вирішальногозначення його для життя людей і їх суспільного розвитку. Він тільки констатувавцей вирішальний чинник для життя людей, незважаючись його взяти за відправну точкуаналізування суспільних форм життя людей. Вказуючи цей факт, як дуже характернийу житті людей, він не вияснив його глибокої суті, не зрозумів, чому Маркс починаврозглядати розвиток суспільства саме з аналізу виробництва, а не потребував виводитийого безпосередньо з природи.
Припускаючи хибнудумку, що нібито люди розвивають і вдосконалюють той спосіб життя, до якого вониприйшли, виділяючись з тваринного світу, він не міг зрозуміти і того, що в суспільствізакони природи виявляють зовнішню дію, яку люди змушені силою законів виробництваі своєю практичною діяльністю обмежувати, що зберегти своє суспільне існування ірозвиток. Отже, хоч і яким важливим є значення законів природи в житті кожного живогоорганізму, а, отже, ї біологічного життя людей, але вони впливають на розвиток їхсуспільного життя не більше, ніж закони обертання планет, з тією лише різницею,що люди ніяк не можуть обмежити дії законів обертання планет і зупинити хоч би намить рух сонця, а дію законів біологічного життя вони можуть у певних межах свогожиття обмежувати або, навпаки, – розширювати сферу їх дій, протиставляючи їм діюзаконів суспільного життя.
Франко мав рацію відноснотого, що люди виділились із тваринного світу і перейшли від «розсипного» до суспільногожиття в силу законів боротьби за існування. Інакше і не могло бути, бо законів суспільногожиття природа не знає. Розуміється, що цей перехід стався не відразу, бо біологічніпредки людей (людиноподібні мавпи), які жили невеликими групами, в силу дії тихже законів природного добору, пристосування до зовнішніх умов на протязі довгогочасу сходилися і розходились. Але Франко помилявся, гадаючи, що згуртування людейу постійні громади, а потім у племена і союзи племен сталося внаслідок того, щолюди побачили користь від громадського життя, а через те звикли жити громадами ібільше вже не розходились. Це, властиво, була стара наївна думка, змодифікованапід еволюційне вчення Дарвіна. Головна хиба її в тому, що вона розглядає виникненняскспільства як наслідок розвитку свідомості людей, а насправді свідомість сама булапрямим наслідком розвитку трудової діяльності, отже, суспільного життя, а не тількисамої біологічної еволюції.
Зміни біологічноїорганізації людей, як показав Енгельс, були прямим наслідком розвитку їх трудовоїдіяльності. Завдяки праці людина пізнавала і змінювала природу, а разом з тим усвідомлюваласвоє відношення до неї як джерела життя і спілкування з іншими індивідами людськогороду. Люди змінює природні умови свого життя не тому, що «природа чоловіка пре дочимраз ліпшого забезпечення життя і розплоду», як думав Франко. Особливість життяі розвитку людей полягає в тому, що люди, на відміну від тварин, самі повинні продукуватиумови свого життя, а отже, вони не можуть ані покинути, ані замінити виробництвона щось інше. Неприродні потреби самі по собі, з їх незмінними законами є визначальноюпричиною суспільного життя і розвитку людей, а потреби виробництва з його власнимизаконами змушують людей змінювати старі форми виробництва на нові, щораз досконаліші,за зміною яких завжди йдуть всього суспільного в житті.
Крім того, Франкотакож виявляв непослідовність, думаючи, що люди завжди змінюють форми суспільноговиробництва після усвідомлення непридатності старих і винайдення нових. Розуміється,усвідомлення непридатності старих форм суспільної організації праці з розвиткомнауки відігравало і відіграє тепер дуже важливу роль. Але саме усвідомлення завждибуло і є наслідком того, що люди не можуть довго терпіти невигідність старих формі переходять до інших, при тому саме таких, яких вимагає досягнутий рівень розвиткувиробництва і знарядь праці, а не виводять їх з природи. Хоч нераз Франко зазначав,що всякий ідеал нового, кращого способу організації виробництва і суспільного життявиникає у людей після того, як потреба його назріла в економічному розвитку, однаквін помилився, вважаючи, що зразок такого ідеалу люди можуть знайти в природі, вспільності комах і т. ін. Зразків суспільних форм життя природа людям ніколи недавала.
3. Розуміння закономірностіісторії людства. Критика «теорії» дегенераційного розвитку історії людства
Розглядаючи всю попереднюісторію, Франко не ідеалізував «золотий вік» первісного дикунства, як то було властивоРуссо та іншим гарячим головам. Так само він відкидав погляди тих ідеалістів-моралізаторів,які у всій попередній історії не знають нічого іншого, крім несправедливості й жорстокостірабства, кріпосництва, людиноненависництва і апелюють до абстрактної справедливості.Засуджуючи всякий суспільний лад оснований на класовому гноблені і визиску трудящих,він в той же час розглядав рабовласництво, феодалізм і капіталізм як історично минущі,але необхідні для свого часу форми суспільного життя.
В змінах форм суспільногожиття Франко насамперед бачив діяння незламного закону історичної необхідності,якої люди не можуть обминути. Він наголошував на об’єктивній закономірності історичногорозвитку.
Історію людства Франкорозглядав як безперервний процес еволюції від нищих форм суспільного життя до вищих,щораз досконаліших, не відкидаючи, однак, і часткових збочень від прямої лінії,наприклад мандрівки народів при переході від стародавніх до середніх віків. В цейпроцес Франко включав економічні, політичні, ідеологічні перевороти що приводятьдо повної перебудови всього суспільного ладу. Але він заперечував закономірністьстрибкуватих революційних переходів як у всій природі, так і в суспільстві, розглядавпереходи від старих форм суспільного життя до нових, більш розширених тільки з точкизори поступової еволюції, підкреслюючи безперервність історичного процесу. Це характеризуєпевну обмеженість Франкового розуміння закономірностей історичного розвитку. Алетільки обмеженість. Було б недоречно закидати йому вульгарний еволюціонізм. Заперечуючи«скоки», він підкреслював зв’язок «нового» з «старим» у процесі спільного розвиткупротиставляв розуміння «правильного», тобто закономірного розвитку метафізичній«теорії» катастроф, яку брали на своє озброєння буржуазні ліберали і анархісти.Заперечуючи «скоки» як форму переходу до нового сіспільного розвитку, Франко нетільки не заперечував, а настійливо проводив думку про те, що в історії людства,так, як і в історії природи, не буває застою, а все перебуває в русі і змінах, іте, що здається сьогодні сталим і міцним, несе в собі свого антипода, який, розвиваючись,руйнує стару систему суспільних відносин. З цього погляду він зазначив, що кожнийісторичний час є часом перхідним, бо історія безперервно рухається: кожного часувідбувається народження і смерть, одночасово відбувається сівба і жнива.
Франко відкинув метафізичнийпогляд на суспільство як суспільство «взагалі», а роглядав його в конкретно історичнихформах, які закономірно змінюються одна за одною. Так само він відкинув сіб’єктивнийпогляд, за яким суспільство розглядається як механічний агрегат, де окремі частинизв’язані волею законодавців. Але Іван Якович козглядав розвиток суспільства як складнувзаємодію біологічного, економічного, політичного, і ідеологічного чинників, органічнозв’язаних і взаємообумовлених. Такий погляд вів вважав найбільш правильним. Протевін залишав багато нез’ясованих питань, і в тому числі питання про визначальну умовутієї взаємодії. Властиво Франко навіть не ставив такого питання, а просто розглядаввсі ті чинники рівнодіючими і рівнозначними для суспільного розвитку. Навіть коливін і зазначив, що головною підставою розвитку народу є розвиток економіічний, торозумів економічний розвиток не інакше як забезпечення народу багатствами необхіднимидля його життя і розвитку, а не як певний спосіб виробництва тих багатств. Виробничівідносини і обумовлені ними форми власності на знаряддя і засоби виробництва вінрозглядав не як економічні форми продукції, а як людські форми боротьби за існування.Таким чином, економічні форми життя і суспільної діяльності людей Франко розглядавяк своєрідну біологічну модифікацію. Це була його велика помилка не в деталях, ав основних питаннях наукового розуміння суспільного розвитку.
Незважаючи на всіці хиби, Франко всю попередню історію рорзглядав як поступову закономірну змінуісторичних епох – первісно-общинну, рабовласницьку, феодальну і капіталістичну.Кожну епоху він розглядав у органічному зв’язку з попередніми, в кожній минулійшукав зародки наступної з нею епохи, порівнюючи кожну епоху з деревом, коріння якого«стоїть глибоко в минувших часах, а його крайні парості вростають далеко в будущеє».Виходячи з цього, він зазначав, що аналіз попередніх епох повинен бути основою дляпередбачення майбутнього. Керуючись таким методологічним принципом, він розглядавкапіталізм і всі докапіталістичні форми суспільного життя, а також соціалізм якнеобхідний наслідок розвитку всієї попередньої історії людства.
В особі Франка виступавнебезсторонній, небезпристрастний, некабінетний учений, а справжній мислитель іреволюційний демократ, для якого наука історії була основою вироблення передовихполітичних поглядів.
франкопоет творчість драматург
4. Проблеми українськоїдержавності в творчості і житті І. Франка
В контекстівиникнення «людського суспільства» Іван Франко розглядає природне право і суспільнийдоговір.
ЗгідноІвана Франка, необхідність держави зумовлена об’єднанням окремих частин для загальноїцілі, уряди підтримують суспільну солідарність, заважаючи окремим силам розірватисуспільне ціле.
Значнемісце приділяє Іван Франко концепції держави, намагається аналізувати і саме виникненняі розвиток держави, прослідковує степені її становлення від створення общин, общиннихутворень до утворення самої держави.
Розкриваючив 70-х роках 19 ст. революційних перехід від капіталістичних відносин до соціалістичнихІван Франко відмічає, що «велика, всесвітня революція поступово рознесе сучаснийпорядок і побудує новий». Під «всесвітньою революцією» Іван Франко розуміє не «всесвітнійбунт бідних проти багатих», а «великий ряд таких культурних наукових і політичнихфакторів, які змінять всі тодішні поняття і основу і цілий розвиток якогось народу,повернуть на зовсім іншу дорогу».
Розкриваючизміст «народної держави», Іван Франко відмічає, що по такій програмі свідомі і організованіробітники парламентським шляхом зможуть вдосконалити і покращити сучасну державу,що існувало на пануванні одних і гнобленні інших. Однак пройшов якийсь час, і ІванФранко критичніше почав ставитися до ідеї «народної держави». Пізніше він писав:«Поперед усього та все можна сила держави налягла би страшенним тягарем на життякожного поодинокого чоловіка. Власна воля i власна думка кожного чоловіка мусилаби щезнути, занидіти, бо ану ж держава признає її шкодливою, непотрібною. Виховання,маючи на меті виховувати не свобідних людей, але лише пожиточних членів держави,зробилось би мертвою духовною муштрою, казенною. Люди виростали б i жили би в такійзалежності, під таким доглядом держави, про який тепер у найабсолютнiших полiцiйнихдержавах нема й мови. Народна держава сталась би величезною народною тюрмою.
А хтодержав би в руках керму цієї держави?.. у всякім разі ці люди мали б у своїх рукахтаку величезну владу над життям i долею мільйонів, якої ніколи не мали найбiльшiдеспоти».
Для такогомислителя, як Іван Франко проблема національного поставала в особливому світлі,оскільки ключовим в кінцевому результаті тривалих пошуків систем і поглядів виявилосяпоєднання ідеї національного визволення з соціальним, винайдення балансу між першимі другим. Зауважимо, що протягом тривалого часу у суспільно-філософських поглядахКаменяра для національного не відводилось якогось значного місця, а пріоритет, якданина популярному тоді соціалізму, беззастережно віддавався економічному і соціальному.«Я переконаний, що економічний стан народу – се головна підстава цілого його життя,розвою, поступу» – писав Франко в одному з ранніх листів. Та в процесі своєї ідеологічно-світоглядноїеволюції та політичної діяльності він прийшов до розуміння неможливості вирішенняукраїнського питання лише з позицій розв'язання соціально-економічних проблем. Відбувся,висловлюючись словами Оксани Забужко, крах роками тліючої у свідомості Франка ілюзіїщодо пріоритету загальнолюдського, соціально-економічного над національним. До цихвисновків привів мислителя і сам характер у переважній своїй масі селянського середовищагалицьких українців (90 % населення), в якому суспільна диференціація ще не набулаглибоких форм, щоб відтіснити усвідомлення потреби передусім національного звільнення.Останні десятиліття ХІХ ст. переконливо свідчили про це: постійна потреба консолідаціїсуспільних сил не залишала іншої альтернативи, окрім смерті – смерті асимілятивної.Відхід від першості національного був світоглядним вибором зради (і навіть духовногосамознищення).
Саме знехтуваннямнаціональним фактором певною частиною українських сил Франко пояснює і їх кінцеву«зневіру та апатію» і пропагує потребу витворити з «… етнічної маси українськогонароду українську націю, суспільний культурний організм, здібний до самостійногокультурного й політичного життя» – як величезну дійову задачу. Ідея важливості незалежностіта окремішності «національного», відпорного (за Франком) до асиміляційної роботипольського чи російського національного чинника, вибудовувалась в ідею самостійностіцілої нації, і як логічна закономірність — національної державності. Для Франка,вже зрілого мислителя, «національний ідеал, продуманий до крайніх консеквенцій»,набував першочергового значення: бо лише ідеал національної самостійності, перебираючище собі на озброєння західноєвропейські ідеали соціальної рівності і політичноїволі, «один тільки може дати їм поле для повного розвою», і витворити з «обдертоїюрби» сучасний європейський народ — націю, з власною національною гідністю, культуроюі державою – де нація (за Гегелем) може виправдати своє існування в історії в коліінших народів.
Такимчином Франкове розуміння національного сформувалося у процесі вибору між національнимі соціальним, бо епоха, в якій він жив, була епохою імпульсивного «маятника» з протилежниминаціонально-духовними і матеріалістично-інтернаціональними помислами. В кінцевомупідсумку сталося повернення Франка до національного через соціальне та інтернаціональне,з прагненням піднести українську національну ідею до європейських стандартів «національного»,із можливим бажаним закріпленням її в суспільній свідомості західних українців.
Звертаючисьдо механізму формування національної ідеї, Франко вказував на провідну роль українськоїеліти як виконавця такого завдання. Наступні слова І. Франка написано як би спеціальнодля нашого часу: «Перед українською інтелігенцією відкривається тепер… величезнадійова задача – витворити з величезної етнічної маси українського народу українськунацію, суцільний культурний організм, здібний до самостійного культурного і політичногожиття, відпорний на асиміляційну роботу інших націй… та при тім поданий на присвоюваннясобі в як найширшій мірі і в якнайшвидшим темпі загальнолюдських культурних набутків,без яких сьогодні жодна нація і жодна, хоч і як сильна держава, не може відбутися».
5.Національна ідея та її трагедія
Потрібно багато зусиль,щоб, як колись казав Іван Франко, «з мужиків зробити народ».
Франкорозумів, що, з одного боку, повинна вирости свідомість народу. Але як же вона виростев бідного, голодного, обдертого люду? І в цьому він бачив зачароване коло, хочарозумів, що історія розвивається за своїм законами. У цьому плані залишався оптимістом,вважаючи, що народ з такими даними, такою історією і традиціями чогось коштує, незважаючина всі його недоліки.
Іван Франкодобре знав людей, відчував і розумів, що в той історичний момент український народмав потребу в лідері типу Івана Вишенського: народного мученика, голодного, босого,приниженого...
Ідеєюсамостійності Галичини в ті часи не дуже і переймалися. На зламуванні сторіччя,у 1898—1900 роках Микола Міхновський, тоді харківський адвокат, також, уже на новомуетапі, початків проголошувати гасла соборності і нової української державності.Він безпосередньо вважав себе учнем Івана Франко. Здавалося, його ідеї, особливов Галичині, де вже була сформована відповідна традиція, повинні були знайти підтримкуі розвиток. Але сталося неймовірне. Саме галичани почали рішуче виступати протицієї ідеї. Занадто добре і солодко жилося їм в Галичині під рукою австрійськогокесаря, що завжди вмів знаходити мову з українськими і польськими колами, триматидержаву в цілісності. У такій ситуації було дуже важко досягти могутнього проривуі прогресу. Крім того, простим українцям не на що було нарікати. В умовах Австро-Угорщинивони задовольняли свої найважливіші потреби, у тому числі і культурні: мали своюпресу, гімназії, волю релігії, навіть національний театр. І, відповідно, їм булозатишно. Засоби масової інформації, що згодом прославилися своїми радикальними націоналістичнимипоглядами, тоді говорили і писали інше: навіщо взагалі ставити на порядок деннийпитання державності? Воно не вчасне, «батька» Йосифа це може образити. А крім того,така боротьба вимагає жертви. Будуть в'язниці, репресії. Одним словом, краще так,як є.
Хоча молодьГаличини не погоджувалася з таким твердженням. Виникла дискусія, зав'язався конфліктміж старим народництвом і молодою революційною генерацією, що постійно була з Франкомі більше сприймала його ідеї. Молоді люди звернулися до письменника за порадою,і тоді він виступив зі статтею «Поза межами можливого». Ідея самостійності Українив 1900 році здавалася українцям вихідної за границі можливого… І тільки через19 років вона одержала свій розвиток.
ВолодимирАнтонович у ті часи писав: «Трагічна розв’язка історії України викликана тим, щоукраїнський народ ніколи не міг виробити ані ґрунтовної цивілізації, ані власноїдисципліни, бо ті, що ставали на чолі його та бралися піклуватися народною долею,малі в собі вельми недостатній запас культури».
Що стосуєтьсяФранка, то в нього є речі, що нещадно експлуатувалися різними партіями, об’єднаннями,орієнтаціями. Кожний у ньому щось знаходив, витягував і цитував. Незважаючи на те,що Франко розумів і знав свій народ, його долю, він говорив, що «для українськогонароду українська державність наповнена сутністю ...». Українському селянину всерівно, як умирати від голоду: від рук свого пана чи чужого. Йому абсолютно все рівно,хто з його буде «шкуру дерти» і податок знімати.
6. Критика капіталізмуі буржуазної демократії
На Україні Франковиступив як видатний критик капіталізму і представник соціалістичної думки в такийчас, коли соціалістичний рух у Західній Європі набув уже серед робітничого класушироко розвитку, а з усіх соціологічних теорій одержала підтвердження на практиціреволюції 1848 році тільки теорія Маркса і Енгельса. Всі інші утопічні теорії ізв’язані з ним суспільні течії зазнали поразки.
Уже в 70-х роках появилисьйого «Бориславські оповідання», а також знаменита повість «Воа constrictor» у якихвін правдиво змальовував жахливу картину нового страшного нещастя, яке впало натрудящих Галичини після скасування панщини. Особливо яскраво він показав моральнийзанепад буржуазії, зображуючи буржуазну конкуренцію як звірячу боротьбу за нагромадженнякапіталу. З разючим реалізмом він підкреслював, що інтерес до збагачення коштомзагибелі інших є єдиним і найвищим законом морального життя тієї верстви людей,яка виблискує багатством на фоні абсолютного зубожіння і безпростівтної нужди трудящих,яких вона душить і з яких висмоктує і кров так, як той великий змій-полоз, що захоплюєсвою жертву. Перед силою цього звірячого закону кожний поодинокий капіталіст такожпочуває себе в непевності і забобонному страхові.
Закон конкуренціївін показав як фатальну силу, дію якого ніхто не може ні відвернути, ні обминути,– одних він робить панами, а інших – жебраками. «Воа constrictor» – це мазок з натури.Тут письменник змалював капіталізм таким, яким він є в дійсності, показуючи йогонайогидніші сторони, яле не вдаючись ще в роздуми над тим, як поліпшити життя трудящих.Це письменник зробив в іншій повісті, яка з’явилась через два роки ніби продовженнямпершої повісті. Ця друга повість вийшла під оригінальною назвою – «Борислав сміється».Це той самий Борислав – район нафтових промислів Галичини, що його письменник змальовуваву попередній повісті як брудну і холодну яму, де на кожному кроці зустрічаютьсянечистоти і моральне зіпсуття. В новій повісті він малює робітничі страйки, що вибухалина бориславських нафтових промислах в 1873-1874 роках, показуючи тих робітниківяк новий суспільний клас, що бореться. Боротьба робітників – це не конання газелі,яка потрапила в смертельні обійми удава, а класова війна проти визискувачів-капіталістів.Лднак відповіді на питання, чим же та війна має закінчитися, і в цій повісті незнаходимо, бо повість не була закінчена через припинення видання журналу «Світ»,де вона друкувалась.
Розглядаючи буржуазніреволюції, Франко показував, що наслідками їх скористувались експлуататорські класи,а трудящим масам вони нічого не дали, крім формального права на свободу. Він рішучевідкидав пусті балачки лібералів про те, що французька революція нібито створиласприятливі умови для розвитку селянськоно добробуту. Посилаючись на книжку А. Васильчикова«Землевладение и земледелие в Росии и других европейских государствах», він наводивяскраві факти класової диференціації селянства у Франції після революції. Показуючируйнування і зубожіння дрібного селянства і зростання великого буржуазно-поміщицькогоземлеволодіння, він зазначав, що «земля у Франції зовсім не так-то «демократично»,поділена, як звичайно говориться». Буржуазна революція не принесла добра селянству.
Інтереси головноїмаси селянства після революції не були задоволені, селянство залишилось остороньвсіх політичних і соціальних змін, капіталізм приніс селянству руйнування.
Недовершена буржуазнареволюція 1848 року в австрії нічого доброго не зробила для поліпшення добробутуселянства, особливо на Галичині. Кріпосницькі відносини вона не знищила, а томуселянство опинилось під подвійним гнітом – напівкріпосницьким і капіталістичним.Характеризуючи процес розвитку капіталізму в Галичині, Франко порівнював його збіблійним «воскресінням Лазаря», який наполовину вже виліз із гроба, але половинатіла якого ще в гробі. Тут же він зазначив, що процес повільного народження капіталізмуі повільного відмирання решток кріпосництва особливо тяжко відбивався на становищіселян, бо «і новий економічний лад не приносить їм ніякого хісна, і ситарі феодальнітягарі давлять їх цілою силою переживших і перегнивших останків». Яскраве зображенняцього процесу в Галичині Франко дав у багатьох публіцистичних і художніх творах,у яких з великою силою реалізму змалював сумну картину зубожіння, тяжкого бідуванняі безправності трудящих мас селянства.
Показуючи історичнопрогресивну роль капіталізму, Франко зазначав, що капіталізм, завдяки новому розподілусуспільної праці і технічним винаходам, створив колосальні багатства, а працю зробивнабагато продуктивнішою. Але що з того, коли на протилежному боці того колосальногобагатства лежать страшне зубожіння, бідування, злидні і горе більшої частини суспільства.Розглядаючи становище робітничого класу, Франко писав: «Можна сказатит сміло, щопрадавній дикун, блукаючи по лісах та ночуючи в печерах, був сто разів щасливішийі почував себе ліпше від такого нещасного бідолахи, що серед величезного міста опинитьсябез грошей, без заробітку, без пристановища».
З такою ж яскравістюІавн Якович зображав зубожіння селянства і класову диференціацію на селі. «Тут сидитьгосподар на цілім ґрунті, а в нього тулится комірниця, що не має ані клаптика землі,а його сусіди мають по моргові, по півморга, а там, на кінці села, позасідала голота,та й то не раз поставленої на громадському грунті». Причину цього він пояснювавтим, що по містах великі капіталісти, а по селах великі земельні магнати прибралидо своїх рук землю і капітали. Величезні багатства, зібрані в небагатьох руках,з одного боку, і страшенна бідність, що душить мільйони людей, з другого, – такийнаслідок «шумного і гучного розвитку капіталістичного прогресу». Показавши все це,він робив висновок, що «нерівність між людьми ніколи не була більша, як власне внаших часах», тобто за капіталізму.
Франко рішуче відкидаві викривав лицемірну балаканину лібералів про те, що нібито капіталізм дає свободуі рівні шанси для збагачення всіх. В своїй праці «Мислі о еволюції в історії людскості»він писав: «Без свободи нема ні рівності, ні братерства; без рівності нема свободи;без братерства, дружності, – рівність і свобода на нінащо не знайдуться». Тут жевін зазначав, що буржуазія, піднімаючи революцію проти феодалізму і абсолютизму,написала принципи рівності й свободи, а коли прийшла до влади, то відреклась відних або здійснює їх дуже обмежено. Буржуазну конституцію Австралії він просто називав«свинскою», тому що вона практично дає свині більше пільг, ніж трудящим.
Від самого початкуі до кінця своєї політичної діяльності Франко завжди викривав лицемірність буржуазноголібералізму, показував лібералів як нікчемних фрезерів, які за гучними словами «свобода,рівність, братерство» приховують свої егоїстичні і консервативні домагання в політиці.Критикуючи буржуазних лібералів, він глибоко викривав класову суть лібералізму якідейної течії. Показуючи морально нікчемну і підлу роль французського лібералізму,Франко протиставив йому революційну інециативу народних мас. Ліберали скрізь і завждирозташовувались посередині між реакцією і прогресом, показували своє ліцемір’я,хитання, «розмах без лету, забаганки, без досягнень». Особливо різко критикувавФранко запізнілий лібералізм галицької інтелігенції (мосвофіліф, народовців), якийщойно в 70-х роках зароджувався «з каламутної мішанини клерекалізму, вузькоглядствата мертвого формалізму». Показуючи культурну і політичну відсталість галицькоголібералізму, викриваючи його страх і тривогу перед революцією, письменник писав,що це «… тривога сухотника, котрому лікарі пророчуть швидку смерть, а котрий помимотого старається вмовити в себе, що він здоровий, що буде жити довго, а за кожнимдотиком блідне, хапається за груди і дивиться, чи вже не приходить його невмолимасмерть».
Розгядаючи лібералізмяк ідейний вираз інтересів буржуазії, Франко завжди показував, що буржуазія в силуобставин свого класового становища не може бути рушійною силою подальшого суспільногопрогресу, бо вона захищає приватну власність, яка вже втратила прогресивну роль.Новою суспільною силою, яка виступає при капіталізмі за подальший прогресивний розвиток,він розглядав клас робітників. Франко вважав, що лише за умови спільної праці іспільної власності можливий подальший прогрес і розвиток суспільства де основноюрушійною силою мав бути робітник. В цьому полягав політичний сенс його поглядівна суспільний прогрес і його критика реакційних буржуазних і анархістських теорійпрогресу.
Починаючи з 1878 рокуі до кінця життя, Франко був переконаний тому, що тільки соціалізм усуне класовийгніт, а разом з тим і всі соціальні та міжнародні (національні) супуречності ліквідуєпанування експлуататорських класів, політичний гніт і безправність народних мас,забезпечить всебічний політичний і духовний розвиток особи, приведе до великої всесвітньоїдружби всіх людей. Ідея соціалізму в нього безпосередньо перепліталась з революційнимдемократизмом.
Для революційногодемократа Франка характерним було те що він, на відміну від свого ідейного попередникаЧернишевського, не малював майбутній соціалістичний лад у всіх його подробицях,а наводив тільки головні його контурні риси. В той же час ще були помітні риси мрійливості.Іван Якович був глибоко переконаний, що соціалізм спарва одного покоління і що вінувійде в життя людей зразу ж, як буде повалено планування експлуататорських класів,а це станеться більш-менш скоро, що ідея соціалізму перетвориться з теорії в дійсністьтим шводше, чим більше стане під її прапок прихильників, які для боротьби за їїздійснення не будуть шкодувати ні сили, ні власного життя. Але вже у 1903 році вінписав, що здійснення соціалізму не є легкою справою.
Розглядаючи соціалізмяк необхідний наслідок всієї попередньої історії, Франко вважав питання, як маєвиглядати майбутній суспільний лад, другорядним, що не має особливого значення.Він зазначав, що при соціалізмі всякі класові привілеї і нерівності відпадуть ізникнуть навіки, а єдиним джерелом заслуги і привілеїв особи будуть становити «більшаспосібність і більша для громади корисна праця». На цій основі відпадуть і зникнутьнаціональні суперечності, а цілі народи, як і окремі особи, будуть розвиватись зовсімвільно.
Популяризуючи ідеюсоціалізму серед робітників, письменник також писав, що соціалісти не ставлять пересобою завдання побудувати рай, а борються за те, щоб «усунути всяку суспільну нерівність,усякий визиск, всяке убозтво». Він уявляв соціалізм таким суспільним ладом, в якомувідсутній поділ суспільства на класи визискувачів і визискуваних, де не буде приватноївласності на знаряддя і засоби виробництва, а все, що вироблятимуть люди, буде належатиїм усім, буде їх спільною власністю, «з якої однаково може користуватися кожен ідо якої з свого боку він повинен докладати своєї праці, скілько може». Такий суспільнийлад Франко вважав найсправедливішим за всі, які знало людство в минулому. Він нещадновикривав ворогів соціалізму, які навмисне зводили наклеп, що нібито соціалізм знищуєвсяку власність, знищує особу як суспільного індивіда, запроваджує казарму, затримуєрозвиток суспільного життя, духовної і матеріальної культури. Говорячи про те, ісоціалізм знищує не всяку приватну власність, а лише приватну власність на знаряддяпраці і засоби виробництва.
Франко піддав критиціне тільки попівські вигадки про те, що нерівність між людьми нібито дана самим богом,а й реакційні та ліберальні «теорії» апологетів капіталізму про те, що нерівністьміж людьми встановлює сама природа, а тому й суспільні нерівності ліквідувати неможливо.Він також рішуче відкидав думку, яку поширювали соціалісти-дарвіністи про те, щосуспільна нерівність між людьми корисна для суспільного прогресу і що вона продиктованасамою природою, закони якої нібито безсилі відмінити.
Суспільна нерівністьвиникла історично і має своє виправдання тільки в минулому через низький рівеньвиробництва. Але капіталізм довів розвиток виробництва, а разом з цим і суспільнінерівності, до такого ступеня, що дальший прогрес неможливий без ліквідації приватноївласності і соціального зрівняння всіх людей. Але яким шляхом можна досягти рівностідля всіх? Франуо відкинув думку про те, що люди повинні покинути приватну власність,відмовитись від культури і знову повернутись до первісного стану природної рівності.Він також піддав критиці думку Льва Толстого про те, що люди повинні повернутисьдо патріархального селянського життя, зректись держави, розкоші великих міст і високоїнауки, а знати лише науку Христа, яку він сам проповідував. Подібними до поглядівРуссо і Толстого Франко вважав і погляди анархістів які він теж піддавав критиціі відкинув, як «глупі і дитячі».
Єдиним засобом дознищення суспільної нерівності Франко вважав заміну приватної власності на знаряддяй засоби виробництва суспільною власністю.
Критично розглядаючиутопічні ідеї і погляди, що іх проповідували комуністи до Маркас, Франко зазначав,що раціональним зародком в них була ідея спільної праці і спільної власності. Татільки вони не змогли побачити різниці між власністю продукційною і споживчою, атому їх пропаганда не мала ніякого впливу. Великою заслугою Маркса в розвитку соціалістичноїдумки Франко вважав те, що Марк «дуже розумно і ясно» виклав у своїх працях основніпринципи наукового соціалізму, а особливо те, що Маркс у своїх творах «не вдававсяв малювання того, як саме має виглядати той будучи громадський устрій, у якому будеспільна праця без визиску і спільне вживання плодів праці без нічієї еривди».
Але Франко не зрозумівголовної суті марксистського соціалізму, а саме: вчення про пролетарську революціюі диктатуру пролетаріату як необхідеу передумову переходу від капіталізму до соціалізму.Як просвітитель він розумів велику рушійну силу людського прогресу у розвитку науки,він думав, що соціалізм можна запровадити шляхом поєднання науки і праці, поєднаннязусиль інтелігенції і трудящих. Він бачив, що на протязі всього попереднього розвиткулюдства наука була превілеєм панівних класів, недоступним для людей фізичної праці.Цей розрив був на шкоду як самої науки, так і праці, а отже на шкоду загальнолюдськомупрогресу. Коли наука стала надбанням всіх і зіллється з фізичною працею в одну єдністьтільки тоді людство може досягти ідеалу щастя, якого воно шукає протягом всієї своєїісторії.
Розуміючи, що людствоможе досягти цього тільки при соціалізмі, тобто коли знаряддя праці і засоби виробництване знаходитимуться у приватній власності, а будуть суспільною власністю, коли суспільствоне буде поділене на класи експлуататорів і експлуатованих, Франко далі писав: «Правдаідеал цей ще далекий і деякому він може видатися недосяжним або фантастичним, алехто уважно придивиться до історії, тобто до того шляху, що його люди вже пройшли,а при тім уважно придивиться до теперішнього становища, той мусить прийти до переконання,що:
1. Людство зсамого початку свого розвитку справді вже прямує до тої мети.
2. Засоби, винаходи,прямування, сучасна боротьба подають надії, що досягнення цієї мети можливе і необхідне,і те не в так далекому майбутньому, як це видається людям маловірним».
Глибоко переконаний,що шлях до соціалізму йде через ліквідацію приватної власності на знаряддя і засобивиробництва та корінне піднесення економічого і культурного добробуту трудящих мас,через громадську рівноправність усіх людей і запровадження найширших демократичнихсвобод, Франко не заперечував і соціальну революцію як один із способів здійсненняпереходу до соціалізму. Розуміючи соціальну революцію як сукупність великих зміну вісх галузях суспільного життя – економічний, політичний, культурно-ідеологічний,технічний, він відкидав неуцьке тлумачення буржуазних соціологів, за яким революціязводиться до насильницько-кровопролитного політичного перевороту. Але ж з поняттяреволюції логічно не випливає те, що вона завжди повинна бути насильницько-кровопролитною.Тому Франко вважав, що буржуазні революції були кровопролитними через те, що народнімаси були тоді темні і озлоблені надмірними утисками і приниженням з боку експлуататорськихкласів, які стояли на перешкоді революції. Чим більше будуть народні маси освідченіі менш будуть пригнічуватись, тим менше потрібне буде насильство і кровопролиття.Звідси випливала його думка про те, що до революції треба підготовляти трудящі масипоширенням освіти і створенням їх класових організації. Він відкидав тактику анархістів,як нерозумну і шкідливу для справи визволення трудящих. Але Франко не дійшов дозрозуміння соціалістичної революції та її історичних завдань, не розумів об’єктивноїнеобхідності революційного знищення буржуазної держави і встановлення держави трудящихпід керівництвом пролетаріату, не розумів керівної ролі пролетаріату в революційнійборотьбі трудящих проти капіталізму. Ось чому Іван Якович залишався революційнимдемократом, виразником інтересів робітничого класу і селянства, переконаним прихильникомсоціалізму і соціалістичного руху пролетаріату, пропагуючи у своїх творах соціалістичнуідею, гаряче закликаючи трудящих до революційної боротьби. А коли в 1905 році вРосії вибухнула велика всенародна революція, то він від початку і до кінці стоявцілком на стороні революційних мас, нещадно викривав зрадницьку тактику лібералів,розраховану на змову і союз з реакцією, обстоював корінні інтереси революційнихробітників і селян.
Висновки
Як бачимо,соціальні погляди Івана Франка були суперечливими і своєрідними. Навіть сьогоднібагато ідей Івана Яковича звучать свіжо і потребують поглибленого вивчення і аналізу.
Український народв особі Івана Франка має найвищий творчий злет своєї інтелектуальної культури. Усе,що стосується Івана Яковича Франка – мислителя, викликає значний науковий інтерес,але, на жаль, із відомих причин (заборон та приховувань творів) мало досліджене.
У своїх творах ІванЯкович постає мислителем-гуманістом світового масштабу. Багатогранна творчість Франкагідна великого подиву і викликає до себе постійний живий інтерес. Історичне значеннятворчості письменника дуже вагоме. Не було такого явища в тогочасному політичномуй культурному світі, яке залишилося поза його увагою і яке б не знайшло у творчостіписьменника живого відображення. Та при тому Іван Франко не був просто письменником.У літературі він був першорозрядним майстром і теоретиком-учителем цілої генераціїпоетів і письменників-демократів, які виходили з гущі народних мас. Він був прекраснимдраматургом, вченим-філологом, літературним критиком, пропагандистом, перекладачем,істориком, соціологом, філософом.
При всій багатограннійдіяльності й титанічній праці в особі Івана Франка виступав мислитель з широкимсвітоглядом, який не тільки дійшов до наукового розуміння природи і суспільствав історично минулому розвитку, а й дивився вперед, у майбутнє історії людства, длянаближення, якого він невтомно і з гарячковою пристрастю трудився.
Оцінити належно творчістьІ.Франка як соціолога надзвичайно важко. Звичайно, Франко не був професійним соціологом,спеціально і тільки соціологією він не займався, не був професором вищого навчальногозакладу, але його твори, які, зрештою, мають науково-просвітницьку спрямованість,дуже яскраво відображають українську соціологічну парадигму, у якій досить легкопоєднується «голова» і «серце», розум і почуття, постійне невдоволення наявним,постійні сумніви, питання, пошук, розум і віра.
Для світогляду ІванаФранка характерне поєднання онтологічних, гносеологічних і морально-естетичних проблемпри аналізі розвитку людського суспільства в цілому, й людини, як особистості, зокрема.
Іван Якович слушнокритикував реакційних буржуазних соціологів які намагались опорочити суспільні ідеалисоціалістів і комуністів. Він доводив, що соціалізм є ідеал найвищої організаціївиробництва, якої ще не знала історія розвитку суспільства.
В особі Франка виступавнебезсторонній, небезпристрасний, некабінетний учений, а справжній мислитель і революційнийдемократ, для якого наука історії була основою вироблення передових політичних поглядів.
Що стосуєтьсяФранка, то в нього є речі, що нещадно експлуатувалися різними партіями, об’єднаннями,орієнтаціями. Кожний у ньому щось знаходив, витягував і цитував. Незважаючи на те,що Франко розумів і знав свій народ, його долю, він говорив, що «для українськогонароду українська державність наповнена сутністю ...». Українському селянину всерівно, як умирати від голоду: від рук свого пана чи чужого. Йому абсолютно все рівно,хто з його буде «шкуру дерти» і податок знімати.
Соціологія Франка — це також заповідь любові до Батьківщиний до людства. В цілому ж, його філософія — це яскраве втілення філософії українськогодуху початку XX ст. витоки, якої йдуть від Г.Сковороди і Т.Шевченка.
Без сумніву багатограннатворчість Івана Франка справді гідна великої уваги і викликає до себе постійнийінтерес дослідників у наш час.
Список використанихджерел
1. Брагінець А. Фільсофські і суспільно-політичніпогляди Івана Франка. – Львів, 1956, 394 с.
2. Франко І. Вибрані суспільно-політичніі філософські твори. – К. 1956, 475 с.
3. Погребенник Ф.П. Іван Франко – поборникдружби народів. – К. 1986, 46 с.
4. Вісник книжкової палати о. Васьківська.До 150 річчя від дня народження Івана Яковича Франка 2000, №4
5. Різун В., Трачук Т. Нариси з історіїта теорії українського літературознавства: Монографія. — К., 2005. – 251с.
6. Франко І. Зібрання творів у 50-ти томах.– Київ, 1986, Т.45, — 458с.
7. Франко І. Що таке поступ? // Зібр.творів: у 50-ти т., К., 1986. Т.45, 511с.
8. Хамар У.В. Іван Франко про “національнийідеал” // Науковий вісник ВДУ. Журнал Волинського державного університету ім. ЛесіУкраїнки. Серія: Філософські науки. – 2000. – №8. – с.112‑115.
9. Хамар У.В. Іван Франко про здійснимістьідеалів // Наукові записки Тернопільського державного педагогічного університетуімені Володимира Гнатюка. Серія: Філософія. – 2001. – №6. – с.29‑35.
10. ЛисенкоО. Я. Соціологічні погляди І. Франка. — К., 1953, 382 с.
11. Возняк М.С. Нариси про світогляд І. Франка. — Львів, 1955, 258 с.
12. БрагінецьА. С. Філософські і суспільно-політичні погляди І. Франка. — Львів, 1985, 510 с.
13. КлимасьМ. А. Світогляд І.Франка. — К., 1989, 402 с.