Вступ
Сучаснийлітературний епос має досить розвинену ієрархію жанрів. Класифікація жанрів,співвідносних з епічним родом літератури, може ґрунтуватися на різних принципахїх розподілу: за часом виникнення, особливостями мовної організації (прозаїчноїчи віршової) і т. д. Найчастіше епічні жанри групують за ознакою обсягу їхньоїтематики, тобто більшої чи меншої повноти охоплення дійсності. Залежно відмасштабів зображення подій і доль розрізняють три групи епічних жанрів. Довеликих жанрів належать епопея (іноді роман-епопея) і роман, до середніх —повість, малі жанри репрезентують новела, оповідання, есе, нарис, фейлетон,памфлет, міф, легенда, притча, казка.
Кожналітературна епоха позначається на розвитку жанрів. Межі між ними є доситьрухливими, кожен літературний твір вносить щось своє в жанрову еволюцію.
ЕПОПЕЯ
Епопея, абогероїчна чи епічна (на відміну від пізнішої романтичної чи ліро-епічної) поема(грец. εποποιία відεποζ — слово, оповідь і ποιέω —творю), — значний за обсягом монументальний твір епічного змісту, в якомушироко і всебічно відтворено епохальний перелом у житті цілого народу (часомбагатьох народів), відображені події, що мають вирішальне значення для багатьохпоколінь.
Епопея виникаєіз фольклору як відображення духу та поглядів широких народних мас нанайважливіші історичні події минулого, як колективна пам'ять народу, втілена вмонументальній естетичній формі. Легендарні перекази, пісні творилися протягомстоліть безіменними поетами, що складали їх у цикли, поєднані спільноюісторичною тематикою, єдиним «великим епічним стилем», який, за словами Гегеля,«полягає у тому, що здається, ніби творіння продовжує складатися само собою івиступає самостійно, немовби не маючи за собою автора». До таких епопейналежать староіндійська «Махабхарата», скандинавська «Едда», германська «Пісняпро Нібелунгів», шумерський епос про Гільгамеша та інші. Пізніше всенародний,колективний тип героїчної епопеї поступається місцем індивідуальній, авторськіййого формі, перші зразки якої — поеми «Іліада» та «Одіссея» — явив Гомер.Національним героїчним епосом (епопеєю) давніх римлян стала поема Вергілія«Енеїда», слов'ян — «Слово о полку Ігоревім». Епоха передвідродження таВідродження ознаменувалася появою низки схожих за типом поем «ЗвільненийЄрусалим» Т. Тассо, «Лузіада» Л. ді Камоенса, «Витязь у тигровій шкурі» Ш.Руставелі, які, втім, програвали класичним жанровим типам епопеї, наслідуючи їїформу, але не сягаючи її суті.
Формальні тазмістові ознаки жанру епопеї здавна були предметом теоретичних узагальненьдослідників літератури.
РОМАН
Роман (франц.roman, нім. Roman, англ. novel) — великий епічний жанр, в основі якого лежитьзображення приватного життя людини в нерозривному зв'язку із суспільнимрозвитком.
Як жанровийтермін поняття «роман» вперше використав у XVI столітті англійський дослідниклітератури Джордж Патенхем у праці «Мистецтво англійської поезії» (1589 p.).Еволюція значення самого слова «роман» така. Спочатку словом «роман» називалибудь-які віршові твори, написані романською(французька, італійська, іспанська,португальська та деякі інші мови), а не латинською мовою. Повсюдного поширенняце словосполучення отримало після появи в XIII столітті двох «Романів про Розу»(автори першого Пйом де Лорріс та Жан де Мень; автор другого — Жан Ренар),написаних старофранцузькою мовою. Згодом романами починають називати прозаїчнітвори зі специфічною тематикою. Так, вже в XVII столітті французький дослідникП'єр-Даніель Юе давав роману таке визначення: «Це вигадані любовні історії,мистецьки викладені прозою для задоволення та повчання читачів».
Жанровимиознаками роману є розгалуженість фабульних ліній сюжету, детальне розкриттяжиттєвих доль багатьох героїв протягом тривалого часу, іноді всього життя.Герої зображуються в суспільних взаєминах і побуті, наодинці із собою, зісвоїми проблемами та переживаннями, розкривається їх психологія та настрої. Уромані органічно переплітаються різні види організації мови — монологи, діалогита полілоги, різного роду авторські відступи та характеристики. Часом кількароманів автор пов'язує воєдино фабулою, спільними персонажами й загальнимхудожнім задумом. Так народжуються цикли романів («Ругон-Маккари» Е. Золя — 20творів), тетралогії («Сучасна історія» А. Франса — 4 твори), трилогії(«Дитинство», «Отроцтво», «Юність» Л. Толстого — 3 твори) та дилогії («Таврія»,«Перекоп» О. Гончара — 2 твори).
Заідейно-художнім змістом романи поділяються на такі жанрові різновиди:соціальні, філософські, родинно-побутові, пригодницькі, сатиричні, авантюрнітощо. Однак такий поділ не завжди буде коректним з точки зору теорії, оскількиодин і той же твір може бути одночасно і соціальним, і філософським, іісторичним, і пригодницьким. В такому разі треба враховувати, яка риса домінуєу творі.
Роман має багатутворчу історію. Його коріння сягає доби пізнього еллінізму. За словамиавторитетного дослідника античності С. Радцига, роман був «останніморигінальним набутком грецької літератури», тобто найпізнішим жанровимнововведенням. У II—VI століттях нашої ери були створені романи «Ефіопіка»Геліодора, «Левніппа і Клітофант» Ахіл-ла Татія, «Дафніс і Хлоя» Лонга,«Золотий осел» Апулея. Найдавніший з відомих на сьогодні романів — це фрагменти«Роману про Ніна», в якому розповідається про кохання засновника ассирійськоїдержави Ніна і Семіраміди. А найдовершенішим у художньому відношенні вважаютьроман «Сатирикон» латинського письменника Петронія. Антична поетика твори, якіпізніше назвуть романами, називала драмами, точніше — розповідними драмами.
Перші грецькіромани мали авантюрний характер або були любовними. їхні герої зустрічали насвоєму шляху нездоланні перешкоди, зокрема насильне розлучення, нападирозбійників, продаж у рабство, тільки після серії різних пригод наставалащаслива розв'язка. Власне, це були твори, в центрі яких знаходилися неісторичні події, як в «Іліаді» чи «Одіссеї» Гомера, а приватні долі звичайнихлюдей.
ПОВІСТЬ
Повість —епічний твір середньої жанрової форми. Частіше за все говорять про їїпроміжне становище між романом і оповіданням, нечіткість і розмитість жанровихмеж. Дійсно, повість має чимало спільного як з романом, так і з оповіданням. Уній розкривається людська доля, взаємини героя з навколишньою дійсністю.Відмінності скоріше мають кількісні, а не якісні параметри.
Якщо воповіданні найчастіше в центрі якийсь один епізод, одна подія, то в повісті, які в романі, можуть змальовуватися декілька подій, об'єднаних, як правило,навколо одного центрального персонажа. На відміну від роману, як вважає В.Кожинов, для якого також характерна багатоподієвість, але і яскраво вираженаспрямованість «до драматичності, замкнутості та цілісності дії, сюжету»,повість «не має напруженого та завершеного сюжетного вузла», в ній частовідсутня «єдність наскрізної дії», а тому «типова», «чиста» форма повісті — цескоріше твори біографічного характеру, різні художні хроніки (див., наприклад,повість О. Кобилянської «Царівна», написану у формі щоденника,історико-біографічну повість С. Васильченка «В бур'янах», трилогію Л. Толстогота інші). Суттєвою відміною жанру повісті є її потенційна ліричність: «Із всіхпрозаїчних жанрів повість найближча до лірики. Цей жанр пов'язаний з роздумами,інколи цілком відкритими, прямими, авторськими.
Ці роздуми автороб'єктивує — він їх виражає як голос своєї епохи». Звичайно автори віршованихповістей, власне — поем, виносять дефініцію «повість» у жанровий підзаголовоктвору (див., наприклад, «Мідний вершник» О. Пушкіна — петербурзька повість,«Демон» М. Лєрмонтова — «східна повість» і т. д.). Подібну тіснуспіввіднесеність прозаїчних та віршових жанрів В. Домбровський свого часуобґрунтовував теорією розкладу поетичного змісту в прозі. На його думку,подібно до того, як роман у процесі історичного розвитку літератури прийшов назміну героїчній епопеї, так у свою чергу повість замінила поему.
В літературіКиївської Русі повістями називали або літописи («Повість минулих літ»), абожитія святих («Повість про Акіра Премудрого»), або воїнські повісті («ІсторіяІудейської війни» Иосифа Флавія). Співвіднесеність повістевої форми зрозповідями про діяння реальних та легендарних осіб, викладом хронікиісторичних подій якнайкраще відповідає етимології самого слова «Повість» — це,власне, «по-вість» (де префікс по — вказує на віднесеність у минулий час, а вість— значить повідомлення, розповідь, тобто — вість про минуле, розповідь про те,що колись відбулося). В такому жанровому розумінні повість повинна булавідрізнити всі об'єктивно-розповідні твори (ті, які мали внутрішню авторськунастанову на достовірне, об'єктивно-історичне висвітлення фактів життя) відтворів, орієнтованих на вимисел. Майже до кінця XVIII століття жанр повісті,який весь цей час плідно розвивається, не використовується в значенні терміна.Свої жанрові, власне літературно-художні, риси повість отримує з розвиткомпоняття вимислу в літературі, коли документальності її змісту булапротиставлена вигадана фабула. В 1832 році Н. Кошанський давав таке визначенняжанру: «Повісті бувають: істинні та вимислені. До істинних належать історичніта реальні. До вимислених: моральні, почуттєві і т. п.».
НОВЕЛА
Новела (італ.novella — новина, від лат. novellus — новітній) — малий епічний жанр художньоїлітератури, іноді новелу ототожнюють з оповіданням. Однак, маючи чималоспільного, новела суттєво відмінна від оповідання. Особливо помітною ця різницявиявилася уже в новелі епохи Відродження, коли зародився цей жанр (Т. Гуардаті,Ф. Сакатті, П. Брачолліні, М. Банделло, Дж. Боккаччо). Новелі цієї доби булапритаманна динамічна інтрига та гостра несподівана розв'язка. В основі сюжетулежав анекдот.
Хоча зародженняновели як самобутнього жанру з чітко окресленим колом відмітних художніх ознакпов'язується з епохою Відродження, генезис цієї художньої форми, як вважаютьбагато дослідників, сягає більш ранніх часів.
Новела яккоротке розважальне оповідання про реальні або правдоподібні події, виникла вГреції, як гадають, ще в догомерівську епоху, внаслідок впливу літературноїтрадиції Сходу, де цей жанр був у широкому вжитку. Перші оповіді новелістичногохарактеру передавались усно й лише пізніше ввійшли в літературні твори в«амплуа» підпорядкованих розважальним або дидактичним цілям вкраплень, чивідступів від сюжету. Такі епізоди, наприклад, використовує вже Геродот(оповідь про Аріона, про кільце Полікрата тощо), Петроній Арбітр (новела проМатрону Ефеську), Апулей, Федр та інші. Як окремий жанр короткого оповідання,переважно еротичного змісту, новела вельми поширилася в епоху еллінізму(найбільш відомі «Мілетські оповіді»). Остаточне жанрове становлення новеливідбувається в Італії доби Відродження («Декамерон» Боккаччо), де за новелою ізакріплюється жанрове визначення її як оповіді «анекдотичного» побутовогозмісту. Через Італію новела проникає в інші літератури Європи, однак розумінняжанру в кожній з них набуває національно-самобутнього характеру. У Франції цейжанр (la nouvelle), окрім традиційного для італійського жанрового «контексту»змісту, використовується для визначення взагалі відносно коротких прозаїчнихтворів (приблизний обсяг оповідання або короткої повісті), в Англії новелами(novels) стануть називати реалістичні побутові романи і т. п. У слов'янськілітератури жанр новели, в основному боккаччівського зразка, проникає порівнянопізно, лише в XIX столітті (хоча окремі твори з ознаками новели мали місце йраніше), а свій розквіт переживає на початку XX століття.
Предметзображення новелістичного жанру по-різному оцінювався його дослідниками, щопояснюється рухомістю жанрових ознак, за якими в різні епохи той чи інший твірвідносили до певного жанрового типу. На початку XIX століття Ґете визначавновелу як невеликий твір, в основі якого лежить розповідь «про нечувану подію».У творчості романтиків (Гофман — «Золотий горщик», «Крихітка Цахес») новелазаявила про себе як про жанр, героєм якого стала духовно щедра особистість, щоживе у ворожому для неї світі.
З розвиткомреалізму в новелі спостерігається поглиблення психологізму (Ґ. де Мопассан, А.Чехов, Ε. Гемін-ґвей, А. Моравіа, Т. Манн). К. Фролова вважає, що сучасна«новела будується не те, що на одному епізоді, а на одній миті, в якійвиражається парадоксальність явища буття». Як приклад вона наводить новелу В.Стефаника «Новина», де в одній трагічній миті, коли батько позбавляє життявласну дитину, щоб не дати їй померти з голоду й самому не бачити її мук,виявляє любов до нещасної дівчини.
Оскільки дляновели характерна парадоксальність, у ній завжди має місце сатиричний чикомічний пафос, іноді він набирає драматичного, а то й трагічного відтінку.Кінцівка новели є непередбачуваною. В цьому жанрі значно більшої художньої силинабуває поетичне слово.
З точки зоруслов'янської жанрової типології новела, як за кількісним обсягом, так і заобсягом тематики, коливається в межах оповідання — повість, що як ужеговорилося, часто призводить до їх ототожнення. Специфічна жанрова риса новели— чітка окресленість фабули, яка робить сюжет новели гостроподійним. Зоповіданням та повістю новелу споріднюють такі жанрові ознаки, якодно-подійність, одноконфліктність, настанова на достовірність відтворюваногоматеріалу життя.
Майстрами новелив українській літературі виявили себе М. Коцюбинський, В. Стефаник, якогонавіть називали «українським Мопассаном», Л. Мартович, Г. Косинка, Μ.Хвильовий, Ю. Яновський, О. Гончар, П. Загребельний, Григір Тютюнник, В.Шевчук, Є. Гуцало. Блискучими новелістами в російській літературі вважаються І.Бабель, Μ. Зощенко, А. Платонов, Ю. Казаков. Вершину сучасної світовоїновели справедливо пов'язують з іменами В. Фолкнера, Ж.-П. Сартра, Ф. Кафки,Дж. Джойса, X. Борхеса.
ОПОВІДАННЯ
Оповідання — невеликийза розміром епічний жанр художньої літератури. «Обсяг життя», який можебути «схоплений» жанром оповідання, практично не обмежений, але найбільштрадиційні риси естетичної вибірковості оповідання «тяжіють» до зображення, воснову якого покладений певний випадок із життя або яка-небудь акцентованаособливість людського характеру: «Під оповіданням в сучасномулітературознавстві розуміють епічний твір, оснований на зображенні однієї подіїіз життя героя. Одноподійність вважається головною ознакою жанру оповідання».Одноподійність як риса, що суттєво визначає жанрову суть оповідання, зумовлюєспецифіку його ідейно-тематичного змісту (однопроблемність, «одночуттєвість»душевного настрою тощо) та сюжетної побудови (для оповідання, як правило,характерна одна сюжетна конфліктна ситуація, перевага сюжетного начала над фабульним,тобто переважний інтерес не до самої події, як такої, а до способу їїхудожнього зображення). Своєрідна «пам'ять жанру» про своє походження воповіданні — настанова на достовірність, істинність (тобто підкреслювання того,що описуваний факт не плід фантазії, а дійсно мав місце в житті оповідача) —може також визначати і специфіку художньої структури оповідання, йогорозповідного кістяка, що ведеться часто від першої особи: «Я докопався дожанрового визначення „оповідання" у 20— 50-ті роки XIX століття, — писавЮ. Тинянов у листі до В. Шкловського в 1927 році. — „Оповіданням"…називається жанр, в якому обов'язково був оповідач». Оповідання спочатку велосявід особи автора або героя-оповідача і являло собою недіалогізований переказ.Ця жанрова складова не зникає повністю з розвитком та еволюцією жанруоповідання після становлення його в літературній традиції, а набуває особливої(до речі, дуже поширеної) художньої форми «оповідання в оповіданні», в якомуавтор вводить до фабули свого оповідання особливого героя-оповідача, від особиякого організовується розповідь про певний випадок, який мав місце у його(оповідача) житті, що створює ілюзію більш безпосереднього, «живого» переказу,це немовби підвищує «авторитет» оповідача як очевидця або учасника подій, проякі йдеться. Традиційність такої художньої структури оповідання виходить з йогопотенційного нахилу до майже документальної, фіксованої точності в характерізображення, що пояснюється загальною комунікативною спрямованістю жанру — йогопрагненням винести на «суд» читачів (слухачів) певний проблемний аспект,ситуацію з життя, яка потребує етичної оцінки її останніми.
Своєрідністьжанрової форми оповідання (особливо на ґрунті східнослов'янської художньоїсловесності) не в останню чергу пояснюється особливостями його літературногогенезису, в якому оповідання постає як форма, що поступово відмежовується віджанру новели. «… Дехто з літературознавців, — зауважує з цього приводу О.Білець-кий, — терміни «новела», «оповідання» розглядає як однозначні. Зближенняцих понять є закономірним. Хоча вони і не тотожні, проте дуже близькі міжсобою: в основі і новели і оповідання лежить один, рідше кілька епізодів зжиття людини, сюжет відзначається простотою, коло дійових осіб обмежене, вономоже бути зведене до однієї особи. І все ж, на відміну від новели, в оповіданнізображується більш повсякденне життя, типові побутові взаємини між людьми. Вросійській і українській літературах оповідання успішно розвивається в часутвердження „натуральної школи". Воно спочатку називалося терміном„повість", що прикладався і до середньої й малої епічної форми. Термін „оповідання" в українську літературу чи не вперше ввелаМарко Вовчок, яка видала свої твори під назвою „Народні оповідання"(1857). Оповіданням стали називати невеликий епічний твір, в якомузмальовуються окремі епізоди з життя людей, а розповідь ведеться впричинно-часовій послідовності і в порівнянні з новелою більш докладно. Воповіданні значну увагу приділяють зображенню подій та обставин, різним описам,чого новела не терпить. Так, оповідання „Народолюбець" П. Мирного,„Дорогою ціною" М. Коцюбинського, „Мужицька смерть" Л. Мартовичахарактеризуються відтворенням значних подій, широким використанням побутовихдеталей, посиленою увагою до об'єктивної розповіді. Тому вони більшенаближаються до маленьких повістей, ніж до новел. Наявність зовнішнього ланцюгавчинків, більш повільний у порівнянні з новелою розвиток дії — характерна рисаоповідання».
Жанр оповіданняв цілому, найбільш традиційний для слов'янських літератур, де він набувзначного поширення і має чимало жанрових різновидів, що характеризуютьспецифіку його проблематики (соціально-побутове, соціально-політичне,соціально-психологічне і т. д.), естетичної спрямованості (сатиричне, комічне,трагічне і т. д.), розповідної структури (різне співвідношення, власнеепічного, розповідного і привнесеного до нього ліричного, авторського тощо).
Майстрамиоповідного жанру виявили себе Марко Вовчок, О. Стороженко, І. Нечуй-Левицький,1. Франко, Б. Грінченко, А. Тесленко, В. Винниченко, І. Тургенев, Л. Толстой,Φ. Достоєвський, Α. Чехов у літературній класиці, Μ. Хвильовий,А. Головко, Г. Косинка, І. Сенченко, О. Гончар, Є. Гуцало, В. Дрозд, Ю.Мушкетик, І. Бу-нін, А. Купрін, М. Булгаков — у літературі XX століття
ЕСЕ
Есе (франц.essai — спроба, начерк) — це жанр, який лежить на стику художньої тапубліцистичної (часом науково-популяризаторської) творчості. Його появупов'язують з діяльністю М. Монтеня, який 1580 року написав працю, що мала назву«Essai» (на східнослов'янському грунті цю назву звичайно перекладають як«опыты» (рос.) — в значенні «спроба», «підкреслено вільне тлумачення життєвихпонять»). В такому ж дусі пояснював сутність свого твору і сам М. Мон-тень: «Явільно викладаю свою думку про всі предмети, навіть ті, що виходять за межірозуміння і кругозору. Висловлюю її не задля того, аби дати поняття про речі, адля того, щоб дати поняття про мої переконання». Визначальні риси есе — це, якправило, незначний обсяг, конкретна тема, дана в підкреслено вільному,суб'єктивному її тлумаченні, вільна композиція, парадоксальна манера мислення іт. д. «Предмет есе, — пише М. Епштейн, —… служить приводом для розгортаннядумки, яка, описуючи повне коло, повертається до самої себе, тобто до автора…„О" надає всьому жанрові певної необов'язковості й незавершеності — тутдумки, за висловом Монтеня, рухаються „не в потилицю одна іншій", вонибачать одна іншу „краєм ока" Те, що „я" в есе завждиуникає визначеності й не подається прямо як предмет оповіді, відрізняє цей жанрвід таких… також орієнтованих на саморозкриття жанрів, як автобіографія,щоденник, сповідь. Ці жанри мають суттєві відмінності: автобіографія розкриває„я" в аспекті минулого; щоденник — у процесі його становлення, всучасності; сповідь — у напрямку майбутнього… Елементи всіх трьох жанрівможуть бути наявними і в есе, але своєрідність цього останнього полягає в тому,що „я" тут постає не як суцільна, безперервна цілком конкретизована воповіді тема, а як обриви в оповіді: „я" настільки відрізняється відсамого себе, що взагалі може виступати як „не я", як „будь що насвіті", — його присутність виявляється „за кадром", у примхливійзміні точок зору, в раптових скачках від предмета до предмета. „Першаособа" тут інколи і взагалі відсутня: „я" не виступає як тема,подібна всім іншим, воно не може бути „схоплене" як Ціле саме тому, щосаме все охоплює і привертає до себе». На Заході есе сприймають як свого родуаристократичний жанр. У західній літературі існував навіть специфічний«жанровий образ» есе, про який, зокрема, згадує Є. Журбіна: «Для есе типовою єкабінетна форма опрацювання будь-яких загальних питань, кабінетна начитаність іфілософське узагальнення, що зростає на цьому грунті… Ці ознаки жанру,здається, досить сталі і зберігаються в західній літературі до часів О'Генрі.Так, характеризуючи героїню одного зі своїх оповідань, талановиту, провінційнуесеїстку, ОТенрі зауважує: «Вона виховувалася вдома, і її знання світугрунтувалося на умовиводах та інтуїції. З подібних людей і складається малочисельна,але дорогоцінна й рідка порода есеїстів».
Визначнимиесеїстами в літературі XX століття показали себе Б. Шоу, Дж. Голсуорсі, А.Франс, Р. Роллан, Г. Манн, Ж.-П. Сартр, А. Камю, А. Моруа. В українськійлітературі до цього жанру зверталися Ю. Смолич, О. Гончар, I. Муратов, С.Голованівський, Д. Павличко, П. Загребельний, I. Драч. Блискучими зразкамижанру есе можна вважати позначені рисами яскравої особистісності твориросійських авторів «Опале листя» В. Розанова та «Прогулянки з Пушкіним» А. Терца(А. Синявського).
НАРИС
Нарис —малий художньо-публіцистичний жанр, у якому автор зображує дійсні події тафакти. Найчастіше нариси присвячуються відтворенню сучасних подій чи зображеннюлюдей, яких особисто знав письменник.
Специфічнехудожнє завдання нарисової епічної форми, як вважають, полягає в тому, «щобдемонструвати й пояснювати якісь особливо важливі або нові, раніше невідоміявища. Нарис завжди знаходиться на передньому краї літератури, дає змогу швидковідкликатися на нові теми та проблеми». При цьому, на відміну від «чисто»художніх жанрів епосу, в яких художньо-образний елемент перебуває в органічнійєдності з ідейно-публіцистичним елементом, тісно злитий і врівноважений з ним,у нарисовій формі «ідейне на першому місці, а фантазія на другому, так що вньому „думка піднесена над фактом" (М. Шагінян). У нарисі головна думка,ідея, тенденція, соціальна проблема, що підіймаються, чітко підкреслені,даються більшою чи меншою мірою відкрито. Якщо в романі, повісті, оповіданніоголеність думки часто сприймається як недолік, то в нарисі ця ж риса — немовбиестетичний закон».
Нарис зародивсяв Англії XVIII століття. Перші нариси друкувалися в сатиричних журналах.Нерідко траплялося, що відомі письменники розпочинали свою літературнудіяльність із нарисів (Ч. Діккенс, О. де Бальзак, І Тургенев). У класичнійукраїнській прозі нариси писали [ Нечуй-Левицький («На Дніпрі»), Панас Мирний(«Подо-ріжжя од Полтави до Гадячого»), М. Коцюбинський («На крилах пісні»). Всучасній українській літературі до жанру нарису зверталися М. Хвильовий, В.Минко, В. Кучер, д. Ткач, В. Дрозд.
Нарисову форму взахідній літературі часто ототожнюють із жанром есе, точніше не диференціюютьці типи творів на окремі жанри.
ФЕЙЛЕТОН
Фейлетон (франц.feuilleton, від feuil- лист, аркуш) — невеликий за обсягом твірхудожньо-публіцистичного характеру, написаний на злободенну тему, щорозкривається в гумористичному плані. Походження фейлетону пов'язують ізфранцузькою газетою «Journal des Debats» («Журналь де Деба»), в один з номерівякої її редактор Бертен Старший 28 січня 1800 року вклав додаткові листки, якізгодом почали друкуватися в нижній частині газетного аркуша («підвалі» газети)і, підведені жирною рискою, могли відрізатися. Ці відрізні листки й дісталиназву feuilleton, тобто аркуш. Через тиждень після появи фейлетонної колонки в«Журналь де Деба» був поміщений перший фейлетон абата Жоффруа (поданий у формітеатральної рецензії), здобувши своєму авторові славу першого фейлетоніста.Загальновідомим у Європі фейлетон став завдяки творчості блискучогопродовжувача справи абата Жоффруа, фейлетоніста Жюля Жанета. І. Панаєв,наприклад, характеризував тогочасний французький фейлетон як «живі, легкі,дотепні, блискучі балачки, в яких, між іншим, помітна велика начитаність ірізнобічність знання». До східнослов'янських літератур фейлетон (французькогозразка) потрапляє у 20-ті роки XIX століття (перша спроба, однак, невдала, — угазеті «Вісник Європи»),
Становленняфейлетонної форми пов'язують тут з ім'ям сумновідомого Фадєя Булгаріна, якийвидавав газету «Северная пчела» і став, буцімто, першим визнаним авторомфейлетонів. До половини XIX століття фейлетон співвідносять не з жанром яктаким, а зі специфічним відділом газети, особливою газетною колонкою. І лише здругої половини XIX століття фейлетон починають сприймати як жанр, форма якого— лист або бесіда з читачем, тематика — найдовільніша, аж до рекламнихоголошень включно. На початку XX століття «слово „фейлетон" означаєспецифічний газетний жанр, особливий спосіб спілкування фейлетоніста з читачем,проте сам цей жанр Дуже змінився. Він нагадує гумористичне, інколи навітьсатиричне оповідання, реальні факти примхливо переплітаються в ньому зхудожньою авторською вигадкою». За своїми жанровими ознаками фейлетон тісноспіввідноситься з нарисом. «Фейлетон, як і нарис, — зіставляє обидві форми Є.Журбіна, — належить до тієї сфери усвідомлення дійсності, в якій діалектичнопоєднуються два принципи її засвоєння: принцип мистецтва літератури і принципмистецтва публіцистики. Фейлетон, як і нарис, — жанр художньо-публіцистичний…Говорячи про різницю між нарисом та фейлетоном, необхідно підкреслити, що нарису цілому зливається з художньою літературою тісніше, ніж фейлетон, який стоїтьна межі стику з публіцистикою (зокрема, з жанром публіцистичної статті)». Вукраїнській літературі до цього жанру зверталися К. Котко, Остап Вишня, Я.Галан, С Олійник та інші.
літературний жанр епосновела
ПАМФЛЕТ
Памфлет — художньо-публіцистичнийтвір, що в гостросатиричній формі викриває злободенні явища суспільного життя.
Стосовноетимології поняття «памфлет» існують різні точки зору.Часто слово «памфлет»виводять від грец. παν — все і φλέγω —палю; інколи від англ. pamphlet, утвореного від pamphilius — імені одного згероїв популярної комедії XII століття («Pamphilius seu de amore»). Більшачастина дослідників вважає памфлет свого роду різновидом фейлетону,«розгорнутим» фейлетоном із ще більш окресленими ознаками публіцистичності:«Памфлет, — пише з цього приводу Л. Єршов, — це немовби фейлетон, але не на „незначну",а на вузлову тему. В основі його лежить великий соціальний об'єкт, цим багато вчому пояснюється специфіка памфлету, особливості його побудови та стилю.оПамфлет за структурою ближчий до публіцистичної статті.Його основу складають об'єкти величезної ваги, які часто немає потребипереводити в соціальний аспект. Вони й без того з ним пов'язані:соціально-політичний устрій держави, морально-етичні підвалини.., окремі значнідержавні та політичні діячі і т. п. Ось чому розгортання теми в памфлеті частовідбувається в манері статті, а не через емоційно-образні асоціації». Памфлетвідрізняється від фейлетону й більшою ідеологічною різкістю: «Це викривальнийтвір, що характеризується своєю відвертою спрямованістю проти цілої суспільноїсистеми, що втілює критику цієї системи у формі її сатиричного зображення тапоєднує цю критику із засобами відкритої полеміки, прямої політичноїаргументації та пропаганди».
До визначнихпамфлетистів в історії європейської літератури належать Еразм Роттердамський(«Похвальне слово глупоті»), У. фон Гуттен («Вадиск, або Римська трійця»), ДДефо («Чистокровний англієць»), Д. Дідро («Жак-фата-ліст»), В. Гюго («НаполеонМалий»). В українській літературі відомі памфлети Лесі Українки («Голос однієїросійської ув'язненої»), І. Франка («Воскресіння чи погребіння»), памфлети Я.Галана; в російській літературі до памфлетної форми зверталися М. Кольцов, І.Ерен-бурґ, В. Катаев, Л. Леонов, Μ. Булгаков. Останній створив чи ненайбільш показовий зразок памфлетної форми — п'єсу «Багряний острів».
МІФ
Міф (відгрец. μϋθοζ — слово, пере- — невеликий твіррозповідного характеру, в якому віддзеркалилися уявлення колективної (переважнопервісної) свідомості про навколишній світ, його походження та системувзаємозв'язків значущих елементів світобудови.
Міф — це видфольклору, який за походженням є одним з найдавніших жанрів епосу й, на відмінувід більшості з них, виступає як жанр, в якому розважальний елемент зведений докритичного мінімуму, а на передній план, натомість, висунуте завданнятеоретичного, пізнавального з'ясування та пояснення причин або історіїпоходження й розвитку тих чи інших важливих життєвих явищ (порівняйте міф проПрометея, який часто пов'язують з походженням вогню і, ширше — технічногопрогресу).
Систематизованезібрання багатьох окремих міфів того чи іншого народу, упорядкованих убільш-менш зв'язному порядку, називається міфологією. В контексті європейськоїкультури найбільш яскраво виділяється давньогрецька міфологія, менш відомі,проте не так уже й рідко вживані давньоримська та германо-скандинавськаміфологія. Особливе місце в культурному житті Європи та інших країн світупосідає християнська міфологія. Зміст первісних міфологічних уявлень, відбитихв усних переказах, в історично більш пізній свідомості сприймається якфантастичний, проте самі творці міфів, їхні сучасники і найближчі (у часі)нащадки сприймали події, виклад яких містив у собі міф, як безсумнівнуреальність, те, що відбувалося колись насправді. З розвитком форм суспільноїсвідомості міфи починають сприймати як вигадані історії про богів, героїв,прадавні події. Починаючи з античності й Упродовж усього історичного розвиткулітератури, міфи слугують для неї потужним джерелом для запозичення фабульногоматеріалу, містких образів, людських характере, які набули символічного абоалегоричного змісту. Вже давньогрецькі драматурги (Есхіл, Софокл, Еврипід)запозичували фабули своїх славетних трагедій із міфологічних переказів. Мотивиантичної та християнської міфології знайшли своє відображення у творчості поетівсередньовіччя й Відродження («Божественна комедія» Данте, «Фієзо-ланські німфи»Дж. Боккаччо, «Тріумф Вакха та Аріадни» Л. Медічі та ін.). Сюжети античнихміфів використовували діячі класицизму (П. Корнель у «Медеї» та «Едіпі», Ж.Расін у «Андромасі», «Іфігенії в Авліді» та ін.). Міфічними, переважнохристиянськими, мотивами пронизана творчість романтиків. Значний сплескінтересу до давніх міфів припадає на початок XX століття й не згасає до нашихднів (романи-«міфи» Дж. Джойса, Т. Манна, «Петербург» А. Белого, твори Дж.Апдайка, Ф. Кафки, Д. Лоренса та багатьох інших). Германо-скандинавськаміфологія «оживає» у XX столітті в романах численних прихильників специфічноїтематичної гілки наукової фантастики — «фентезі» (Дж. Р. Р. Толкін, У. Ле Гуїн,М. Муркок, Р. Желязни, А. Нортон). До міфологічних образів та мотивівзверталися у своїй творчості Г. Сковорода, І. Котляревський, Леся Українка, І.Франко, Φ. Достоєвський, Д. Мережковський, Μ. Булгаков, Ю.Дом-бровський, Ч. Айтматов та інші.ЛЕГЕНДА
Легенда (відлат. legenda — те, що слід читати) фольклорний або літературний твір, щомістить розповідь на фантастичну тему. З усіх інших епічних жанрів легенданайближче стоїть до міфу, оскільки, як і в останньому, в ній ідеться профантастичні події, проте, на відміну від міфу, в основі легенди лежить, хоча йщедро прикрашена вигадкою, розповідь про реальні історичні події та про реальнихісторичних осіб, які з тих чи інших причин запали в народну пам'ять. Етимологіюпоняття «легенда» й характерні ознаки таких творів В. Домбровський, наприклад,характеризує так: «Імення легенди є латинського походження, словом„legenda", „те, що має бути читане", означає в середньовічнихмонастирях витяг із св. Письма або життєписів Святих, призначений до голосногочитання за трапезою („Потім у трапезу мав вже поспішати. Черговий він був заобідом читать". — „Легенда про ченця, що жив триста літ"). Дорогоюперенесення значення перейшло те імення на оповідання з життя І. Христа наземлі, Пресв. Богоматері і Святих угодників і мучеників. Ті оповіданнявизначались вільним і нестримним польотом поетичної фантазії, що… не дуже-тозважала на церковну традицію; задовольняючи вроджену людині потребу зайнятиуяву незвичайним і чудесним, вони разом з тим мали за завдання впливати напоглиблення релігійного духа і популяризування релігійних істин. Джереломлегендарних оповідань є так зв. апокрифічні книги Св. Письма» [25, 27]. Змістлегенд не обов'язково пов'язується з викладом християнських і, взагалі,релігійних діянь. В основу значної частини легенд покладено зміст цілкомсвітського характеру. Для диференціації релігійного і світського елементів уструктурі даного епічного жанру, легендами інколи називають лише твори нарелігійну тематику, тоді як легендарні твори зі світською тематикою називають переказами(рос. — предание) (термінологічної ваги така диференціація, проте, не набрала).Легенди лежать в основі фабул творів А. Міцкевича («Пані Твардовська»), В. Гюго(«Легенда про Юліана Милостивого»), Г. Флобера («Спокуса св. Антонія»), Г. Манна(«Доктор Фаустус»), В. Брюсова («Рея Сіль-вія»), О. Герцена («Легенда»), Л.Толстого («Праця, смерть та хвороба»), О. Купріна («Щастя»). Українські народнілегенди ввійшли до збірників: Гнатюк В. «Галицько-руські народні легенди», т.1—2 (див. «Етнографічний збірник», т. 12—13, Львів, 1902—1903); «Малорусскиенародные предания и рассказы. Свод М. Драгоманова» (Київ, 1876); «Українськінародні казки, легенди, анекдоти» (Київ, 1957) та ін. Окремі мотиви релігійнихлегенд і переказів містяться в «Енеїді» І. Котляревського, творах Т. Шевченка.
ПРИТЧА
Притча (давньорос.притьча — те, що притичеться, приміряється до чогось і таким чином отримує своєзначення) — короткий фольклорний або літературний розповідний твір повчальногохарактеру, орієнтований переважно на алегоричну форму доведення змісту етичнихцінностей буття. Ю. Клим'юк визначає притчу як «твір з моральною постановою, щомістить узагальнений життєвий досвід і покликана допомогти кожному, незалежноод віку, засвоїти певні принципи поведінки, дати ключ до сприйняття книжноїмудрості». Жанр притчі оформлюється в усній народній творчості й генетично ведесвоє походження, як вважають окремі дослідники, від так званого аполога (казкипро тварин), з якого розвинулася й байка, за жанровими ознаками найбільшспоріднена з притчею. Генезис і жанрову структуру притчі в сукупності ознак, щомають відрізнити цю форму від близької до неї байки, Ю. Клим'юк характеризуєтак: «Близька жанрова форма притчі та байки зумовлена спільністю їх походження:від міфу до казки, від казки до аполога.., з якого й розвинулася власне байка іпритча. Повчальність, алегоричність, філософічність, зовнішня подібністьпобудови — це ті риси, що єднають притчу з байкою. Водночас притча має рядвідмінностей. Якщо байка змальовує характер людини, викриває π негативніриси, то в притчі на характери героїв звертається мало уваги, вони є частонеконкретними, можна сказати, навіть абстрактними, повністю залежать од напередзаданої думки. Архаїко-урочиста манера оповіді надає притчі певноїінтонації, позначається на образній системі.
І ще такаістотна різниця: байка є твором комічним, притча — в принципі твір серйозний(хоча можуть бути притчі гумористичні й сатиричні). За мірками класицизмупритча належить до високого стилю, байка ж — до низького.
Притчу ще частоназивають параболою. Парабола — це група алегоричних,моралізаторсько-повчальних жанрів (притча, байка, коротка казка, анекдот,оповідь тощо), в якій через зібраний приклад і його тлумачення утверджувалисяпевні думки...
Відповіднодо змісту й ідейного спрямування притча ділиться на релігійну й світську,філософську й моральну, а також фольклорну. Притча може мати різні модифікації:короткий повчальний вислів (прислів'я, приказка, сентенція), фабульна притча(прозова і віршова), притча з поясненням і без пояснення, притча з алегорією ібез алегорії, притча-парабола, притча — розгорнуте порівняння». Порівняйте зтаким розумінням параболи та принципів її сумісності з притчею: «В основупритчі покладений принцип параболи: оповідь відривається від сучасного авторовісвіту, інколи взагалі від конкретного часу, конкретних обставин, а далі,рухаючись немовби по кривій, знову повертається до свого предмета й даєфілософсько-етичне його осмислення та оцінку; в „надчасовому" міститьсяхарактеристика сучасності, окремий факт концентрує комплекс суспільнихсуперечностей і ставлення автора до них» (Д. Чавчанідзе).
В українськійлітературі притчу як основу фабульного розгортання сюжету або й окремий жанрвикористовували І. Франко (притчі зі збірки поезії «Мій Ізмарагд»), В. Земляк(романи «Лебедина зграя», «Зелені Млини»), В. Шевчук («Дім на горі»), В.Яворівський («Оглянися з осені»), Є. Гуцало («Позичений чоловік, або ж Хоманевірний і лукавий»), Б. Олійник (поема «Сім») та ін. Блискучі зразки притчімістяться в творчості Л. Толстого, Ф. Кафки, Ж.-П. Сартра, А. Камю, Б. Брехта.
КАЗКА
Казка —малий епічний жанр, корені якого сягають в усну народну творчість. В основуказки покладено вигадані, фантастичні чи авантюрні події. Кінцівка є переважнооптимістичною: добро перемагає зло.
Вже в самомуслові «казка» міститься стисла вказівка на певні ознаки цього жанру: казка —від слова «казати», це те, що «кажеться», тобто розповідається. Насхіднослов'янському грунті термін «казка» вперше як рівнозначний поняттям«баснь», «байка» тлумачиться у граматиці Лав-рентія Зизанія «Лексись сиречьреченія» (1596 p.), а пізніше як ідентичний словам «баснь», «байка», «вимисел»у словнику Памви Беринди «Лексіконь славеноросскій и именъ тлькованіе» (1627p.). Приблизно в цей же час (1649 р.) у грамоті Верхотурського воєводи РафаВсеволозького вперше офіційно задокументовано російський термін «сказка».
Як і багатоінших епічних жанрів казка паралельно існує як у фольклорі, так і у форміавторської літературної творчості. Жанр фольклорної казки генетично сходить доміфу. Як вважає Е. Мелетинський, казка могла відокремитися від міфів унаслідок«розриву безпосереднього зв'язку цих міфів з ритуальним життям племені. Відмінаспецифічних обмежень на розповідання міфу, допущення в коло слухачівневтаємничених (жінок та дітей) тягнули за собою мимовільну настанову оповідачана вигадку, підкреслення розважального моменту й неминуче — ослаблення віри вдостовірність розповіді. Із міфів виводяться особливо сакральні моменти, посилюєтьсяувага до сімейних стосунків героїв, їхніх суперечок, бійок і т. п. Первіснасувора достовірність поступається місцем несуворій, що сприяє дедалі більшусвідомленому у вільному вимислі». Вільна вигадка, яка чимдалі, тим більшепориває з необхідністю наслідування твердо фіксованих реалій міфу, внутрішнянастанова оповідача (казок) на розважальне, а не на світоглядне, пізнавальнеідейне завдання казки, — це ті чинники, з яких поступово постає жанр. Тематичнофольклорна, як і пізніша літературна казка, поділяється на три великі групи: 1)казки про тварин; 2) фантастично-чародійні казки; 3) соціально-побутові казки.Літературна казка постає з фольклорної в основному двома шляхами: 1) черезвільну інтерпретацію її сталих фабульних схем; .2) на основі оригінальноїфабули, в яку широко вводяться чарівно-фантастичні елементи. Л. Брауде дає такевизначення літературній казці: «Літературна казка — авторський, художній,прозаїчний або віршовий твір, заснований або на фольклорних джерелах, абоцілком оригінальний; твір переважно фантастичний, чародійний, що змальовуєнеймовірні пригоди вигаданих або традиційних казкових героїв і, в окремихвипадках, орієнтований на дітей; твір, в якому неймовірне чудо відіграє рольсюжетотворного фактора, служить вихідною основою характеристики персонажів».
Найкращілітературні казки належать перу Г.-К. Андерсена («Снігова королева»,«Дюймовочка»), братам Ґрімм («Король Дроздобород», «Три брати»), В. Грауфу—«Холодне серце»), III. Перро («Попелюшка», «Кіт у чоботях»), А. Лінд-грен («Карлсон,що живе на даху»), К. Грехем («Вітер у вербах»), А. Мілн («Вінні-Пух»), Д.Р.Р.Толкін («Хоббіт»). Сюди ж слід віднести казки Є. Шварца, О. Волкова, К.Чуковського, С. Маршака. Вершиною світового казково-літературного жанру багатолітературознавців та читачів справедливо вважають казку викладача математикиОксфордського університету Л. Керрола (Ч. Доджсона) «Пригоди Аліси в країнічудес». Долучилися до цього жанру й українські письменники, передусім МаркоВовчок («Кар-мелюк», «Невільничка», «Лимерівна», «Ведмідь», «Дев'ять братів тасестриця Галя»), І. Франко («Фарбований Лис», «Лис і Дрозд», «Осел і Лев»,«Заєць і їжак», «Вовк війтом»), Панас Мирний («Казка про Правду та Кривду»), М.Коцюбинський («Хо»). В літературі XX століття до цього жанру зверталися А.Дімаров («Про хлопчика, що не хотів їсти», «Для чого людині серце», «Блакитнадитина»), Н. Забіла («Про ліниву дівчинку»), О. Іваненко («Лісові казки»,«Казка про веселу Аль», «Казка про маленького Ніка»), Ю. Ярмиш («їжачок іСоловейко», «Ведмежа і Полярна зірка»).
Cписок використаної літератури
1.Галич Олександр, НазарецьВіталій, Васильєв Євген. Теорія літератури: Підручник/ За наук.ред. ОлександраГалича.-Київ: Либідь,2001. -488с.