Рослиннасимволіка
ВЕРБА.„Де срібліє вербиця...”
Цвітверби – прекрасне і зворушливе диво природи. У народних піснях звучить закликаннядо дерева:
Нестій, вербе, над водою
Рано– рано!
Нестій, вербе, над водою
Таранесенько.
Розвий,вербе, сімсот квіток
Рано– рано!
Розвий,вербе, сімсот квіток
Таранесенько!
Пухнастівербові котики – як вражаючий символ краси. Навесні вони тішать надією ізвеселяють наше серце. Їх дарують коханим. „Зацвіла верба – прийшла весна”,кажуть у народі. Вербового квіту ждуть, як самої весни.
Ніжнавісниця ранньої весни зворушила вразливу і мудру поетичну душу МаксимаРильського:
Вербовагілка зацвіла
Умене на столі,
Яксимвол сонця і тепла,
Щесхованих в імлі,
Якзнак зеленої весни,
Котраще в далині.
Якзнак, що щастя сад рясний
Дарованомені.
Вербаздавна одне з найпоширеніших дерев на Україні, одне з найулюбленіших в народі.Здавна супроводжує вона людські поселення і оселі. Нею обсаджували ставки,береги річок, дороги. І в цьому наші предки бачили безпосередню господарськудоцільність. Верби укріплюють береги, стримують зсуви, а в посушливихмісцевостях зупиняють піщані заноси. В усіх місцевостях України колись такимипоширеними були тини з верболозу, а то й вербовий живопліт. Згадаємо пісенне „Вкінці греблі шумлять верби, що я посадила...” До речі, для цього досить буловбити в землю вербовий кілок чи прутик. Дуже часто дерева проростали відвроненої палиці чи гілляки. „Хто її садив? Стирчав кілок вербовий та йрозрісся”, — каже Килина в „Лісовій пісні” Лесі Українки.
Народнамудрість давно завважила: де ростуть верби, там чисті джерела води. „Ой у полівербиченька, там стояла криниченька”, — співається у народній пісні. Або: „Ойна городі під вербою стоїть колодязь із водою”. І справді, з давніх-давенкриниці копали під вербою. Верби над ставом – традиційна прикмета українськогосела. „Де срібліє вербиця – там здорова водиця”. Річ в тім, що верба –природній фільтр усіляких домішок. У річці воду для пиття теж брали під вербою.А де копали колодязі на дно клали вербову дощечку, а невеличку, завбільшки здолоню, — у відро з водою. Це дезінфікує воду, поліпшує смакові якості, надаючиїй „вербового духу”, що його утворюють смолисті речовини.
Іспостережлива народна мудрість помітила: „Де вода, там і верба, а де верба. тамі вода”.
Здавнауславлені у нашому народі й вербові вироби. Колись з цієї деревини виготовлялилегкі й надійні вербові човни, олійниці, корита. З верби білої виготовляликобзи і бандури. З вербових дощок або з колод – довбанок робили вулики,майстрували дерев’яні ложки. Лоза використовувалась при виготовленні ясел дляхудоби, при будівництві кошар, кліток для дрібної домашньої живності. А яка торадість була для кожного сільського хлопчака самому зробити вербову дудку, щовидавала такі чарівні, ні з чим незрівнянні мелодії! „ Іграв би іграв на сопілочцівербовій тужливу мелодію без слів” (І. Франко).
Лозоплетінняособливо було поширене на Україні. В XIX столітті плели рибальське знаряддя,деталі одягу, іграшки, речі обрядового призначення, коші, кошелі,коробки-„сілачки”, кошелики-хлібниці. Для цього існували спеціальні артілі.
Нашіпращури – древні слов’яни вважали вербу священним деревом. У них вонауособлювала Бога Сонця Ярилу, що дав людям вогонь. Верба була і символомродинного вогнища. Навколо дерева водили молоду пару. Під час буревіїв противітру кидали вербову гілку – вона, мовляв, зупинить бурю – такі магічні властивостімає. З’їдені ранньої весни вербові сережки уберігали людину від лихоманки,зубного болю. Проте верба і насправді має цілющі властивості. Побутував навітьзвичай: хворі купаються у річці, а одежу вішають на вербовий кущ, і вісить вонатам поки не згниє – отак і недуга, вірили, минеться.
З тихдавніх часів верба постійно позначала обрядовість і звичаї нашого народу,покликавши на світ стільки чудових легенд, пісень, переказів, казок.
Яксимвол увійшло дерево і в християнські вірування. Тиждень перед великоднемназивається Вербним, Вербичем. Нерідко під цю пору ще й холоди бувають, а томуказали у народі: „ Прийшов вербич, два кожухи тербич”, „Вербич, а на себе кожухтербич”. На вербній неділі, на Вербницю, вербу освячують у церкві, а потімдодому несуть і б’ють нею хатніх, в першу чергу тих, котрі ще сплять. Б’ютьрізками і примовляють:
Не яб’ю, верба б’є.
Затиждень Великдень;
Будьвеликий, як верба,
Аздоровий, як вода,
Абагатий, як земля.
Освяченувербу зберігали за образами, як збавительку від різних недуг, що нимистраждають люди і тварини, надто ж – від дитячих сухот. Знаючи баби купали увербовому відварі хвору дитину при світлі повного місяця, приговорюючи прицьому: „Місяце – Адаме, ім’я тобі Авраме, дай тіла на сі кості, а як не даси,то прийми мощі”.
Освяченувербу на городі висаджували. Вважали, що коли гілка прийметься і виросте з неїдерево, то буде воно рятівним для людини на схилі віку. Стару людину нечистісили переслідують: от вона і ховається під цим деревом, і воно відганятмедемонів.
Звербою в народі пов’язували уявлення про світове дерево, що єднає людину знебом. У казці „Лісник” розповідається про те, як їхав козак на кобилі, з-запояса випала в нього сокира, кобилі зад відрубала. Вернувся лісник, вирубавлозину, зв’язав кобилі зад з передом і їде собі далі, а коли оглянувся, топобачив: на кобилі верба аж до неба виросла. Як поліз він по тій вербі, якполіз, то й до неба зліз.
А щелегенда розповідає, як одна жінка вдень жила зі своєю сім’єю, а нанічвіддалялась у вербу. Аж ось про це дізнався її чоловік, узяв та й зрубав вербу,- тоді й жінка померла. І тільки материнська любов продовжувала жити в цьомудереві. Зроблена з нього колиска заколисувала осиротілого хлопчика, а коли вінпідріс, то зробив собі сопілку з пагінців на пеньку старої верби. І сопілка тарозмовляла з хлопчиком як ніжна мати.
А щовже пісень про вербу, то й не злічити. Не менше, мабуть, ніж про калину. Це „Ой у полі верба, холодна вода”, „Вербовая дощечка”, ”Ой уже сонце над вербами”,„Хилилися густі лози, відкіль вітер віє”, „Там на горі, на високій о лозидрібненькі”, „Ой ти, вербо зелененька”, „Си чия то верба, си чия то вишня?”,„Зашуміли густі лози козакові при дорозі”, „Вишенька, черешенька, вербакучерява”, „Шумлят верби, шумлять верби да шумлять бересточки” і т. д.
Переважнообраз верби у народній творчості асоціюється із грою стихійних сил природи.Дерево у залежності від них перебуває. Як наприклад, у пісні „Ой вербе, вербекучерява”:
Хто жтобі, вербе, кучері звив,
Хто жтобі, вербе, корінь підмив?
Ізвивкучері буйний вітер,
Підмилакорінь бистра вода...
Тожнедаремно і найбільш пошановували пісенно зеленокосу красуню у веснянках, колиприрода пробуджувалася майбутнє повнилося одвічним рухом. У звертанні до вербизнаходили вихід дівочі почуття, що розцвітали разом із весною:
Ти,вербице,
Поратобі, вербице, розвиватися,
Тарозвиватися.
Розпустилагіллячко додолу,
тадодолу,
Та йна зеленій діброві,
Надіброві,
Там,де соловейко гніздо в’є,
Асивая зозуля переб’є.
Перебилазозуленька, перебила,
Перебила.
Ізмиленьким соловейком говорила,
Говорила
Соловей,соловейко – Іванько,
ТаІванько.
Асивая зозуля – Марійка, Та Марійка,
Ікликала Іванька з собою,
Та зсобою.
Тут верба,що розвивається – символ дівчини на виданні.
Упіснях верба – це супутниця масових людських зібрань, ігрищ. Її закликають навулицю у співтовариство квіткових красенів:
Нестій, веро, над водою,
Бохолодна вода під тобою!
Тастань, вербице, на улиці
Дечелядонька збираєтся,
Дерута-м’ята кохається,
Дехрещатий барвіночок,
Та дезапашний василичок!
Восоюливій же пошані була верба на Івана Купала, на вигені біля річки парубкиставили зрубане деревце (крік верби, це могла бути і липа і калина тополя чивишня). Прикрашали його квітами, зеленню, стрічками. Тут же й багаття у вечерірозводили, перестрибували через нього прами. І, звичайно ж, пісні лунали:
Нашекупайла з верби, з верби,
А ти,Іване, прийди, прийди,
А якне прийдеш доріжкою,
Топривеземо теліжкою.
Нашекупайла з верби, з верби,
А ти,Іване, прийди, прийди,
Нашекупайла не ламати,
Асобі дівку вибирати.
Танайчастіш у народних піснях верба – це символ молодої дівчини:
Ой уполі верба,
Підвербою вода...
Гей,там дівчина
Водиченькубрала,
Самамолода;
Чиято верба, чия то вишня,
Чиядівчина в сад гулять вийшла?
Їзришною вродою дерева, з його ніжною зеленню перегукується світ кохання, палкідівочі почуття. Наприклад у пісні „Ой ти, вербе кучерявая” своєю присутністювона пробуджує в душі дівчинищемкі спогади:
Ойти, вербе моя кучерявая,
Ойколи ж ти зійшля, коли виросла?
Явесною зійшла, літом виросла,
Накрутих бережках похилилася.
Накрутих бережках похилилася,
Додівчини в вікно нахилилася,
Адівчина від сну прбудилася,
Ізгадала собі з ким любилася.
Як ввишневім саду розлучалася,
Як ввишневім саду розставалася.
Увесільних піснях із похиленою вербою порівнюється звінчана дівчина:
Схилиласяверба зверху – до коріння,
ВінчаласяМаруся зранку до полудня.
Увагадо цього поширеного на Україні дерва відбилась у числених спостережливихнародних порівняннях та висловах: „Гнучка, як лоза”, „Дівка, як верба: депосадиш, там і прийметься”, „Зігнулася, як верба над водою”, „Така правда, якна вербі груші”, „Сук – не верба”, „Добра, як з курки молока, а з вербипетрушки”, „Зелене, як лоза над водою”, „Гнеться як лозина”, „Прийде Вербниця,назад земля вернеться”, „Вербеліз б’є до сліз”, „Козяций кожух, вербові дрова –біда готова”.
Спостереженнянад деревом уляглися іще в цілий ряд прислів’їв та приказок: „Верба пожиточнішавід яблінки”, „Верба товста, та пуста”, „Вербові дрова, з-за ОрОрлева жона, зстарої Сели корова – то й біда готова” і т. д.
Верба– улюблене дерево Великого Кобзаря. Вона надхненно і ніжно оспівана в чудовихвіршах і поемах поета. Це перлини лірики, в яких так виразно відчутні народніпісенні мотиви. Згадаймо:
Ревета стогне Дніпр широкий,
Сердитийвітер завива,
Додолуверби гне високі...;
Міжярами над ставами
Вербизеленіють;
А надсамою водою
Вербапохилилась,-
Аж поводі розіслала
Зеленівіти;
І надкриницею верба
Нагнулася,як та журба;
Ідосі сниться: під горою
Міжвербами та над водою
Біленькахаточка;
Аверби геть понад ставом
тихесенькособі купають
Зеленівіти.
А навітах гойдаются
Нехрещенідіти.
Утитаря у садочку,
Уяру, криниця
Підвербою… До криниці –
Неводи напиться –
Ледвеходить титарівна
Трохипожуриться.
„Калинатак хизується красою...”
„Безверби й калини нема України”, — каже образне народне слово. Росте калина потінистих лісах, в гаях і дібровах, на схилах, на узліссях і лісових галявинах.Калина полюбила українську землю, що має найбільш сприятливі умови для свогоросту, а народ України шанує її за пишну вроду й цілющі властивості.
Калина– символ надійного життєвого опертя, родинного благополуччя і достатку. Калинасимволізує мужність і незламність духу у боротьбі за незалежність рідного краю.Балада часів Хмельниччини „Розлилися круті береги”:
„Гей,у лузі червона калина, гей, гей, похилилась,
Чогосьнаша Україна, гей, гей, засмутилась.
А митую червону калину, гей, гей, та підіймемо,
А миж свою славну Україну, гей, гей, та розвеселимо.
Арубінові плоди калини, за народними уявленнями, з давна символізували мужністьлюдей, які проливали кров за Батьківщину в боротьбі з ворогами. До того жнасіння їх схоже на серце. У народі живуть легенди про сміливих дівчат, якізаводили у непрохідні хащі заггони завойовників Батия, прирікаючи їх назагибель. Саме з крові цих самовідданих патріоток ніби й зросли калинові кущі.У легенді „Дівочий ліс”, наприклад, це мужня дівчинка Маринка. Завела вонатурків-бусурманів у непрохідні метри, там вони й загинули. Але султан – турокстяв Маринці голову, заструменіла гаряча кров. І де та крівця на камінь впала –калиною стала.
Аботака легенда:
Тодавним-давно було. В одному селі жила привітна й чарівна дівчина. Звали їїКалинкою. Люди любили її за добре й щире серце.
НавесніКалинка, як завжди, пішла в ліс.Довгий, курний шлях пролягав до нього. Дай,думає, посаджу вздовж шляху якісь рослини. Викопала в гущавині лісу тонюсінькестебло. щоб воно прижилося, Калинка аж від своєї хати носила воду з криниці таполивала. І почав розростатися великий кущ. Іде якось шляхом подорожній.Стомився та сів під кущем перепочити… Усміхнувся: спасибі тим роботящимрукам, що кущ посадили. Тут увесь кущ, немов від снігу, стрепенувся. Гульк – івраз кущ укрився білим білим – білим цвітом. Дивиться подорожній: що ж вонодалі буде? Осипався цвіт, замість нього – ягоди червоні, як намистинивиблискують.
Ідива – в кожній ягідці заховане зернятко, схоже на маленьке серце. ПрийшлаКалина до свого улюбленця і здивувалася зерняткам, а кущ нахилився до неї ішепоче: „Це на згадку про твоє обре серце. А щоб люди тебе не забули, подаруймені своє ім’я, Калинку...”
Незлічити легенд, переказів, пісень та інших видів творчості про калину,створених народом. Народ втілив в ній насамперед образ вродливої ніжної дівчини– українки, в якої щедра душа, вірне серце. Дві сторони розвитку калини:весняне цвітіння і осіннє плодоношення стали об’єднаним символом. Йоговідобразив процес становлення юної дівцини до зрілої жінки.
Насмак ягоди калини кислі і трохи гіркуваті. Але вони дуже корисні. Вони лікуютьбагато хвороб: кашель, гнійну ангціну, гіпертонію, запальні процеси шлунка ікишечника. Свіжу зрізану кору кладуть на кровоточиві місця. Використовують іцвіт калини, оті білі пишні грона, які тішать око. З калини приготовляютьбагато смачних страв: пироги, кисіль, варення і компот теж з калини дужесмачний.
Калина– це символ рідної землі, отчого краю, батьківської хати.