МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
ПОЛТАВСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ІМ.В.Г.КОРОЛЕНКА
РЕФЕРАТ НА ТЕМУ
«Публіцистика Олеся Гончара»
Виконала
студентка IV курсу
ф-ту філогогії та журналістики
групи У-41
(заочного відділення)
Полтава 2009
План
Вступ
1. Письменницькапубліцистика Олеся Гончара
2. СтаттіОлеся Гончара
3. Інтерв’ю упубліцистиці Олеся Гончара
4. “Нарис”- якжанрова форма публіцистики Олеся Гончара
5. Передмовита післямови у працях Олеся Гончара
6. Рецензія утворчій спадщині письменника
7. Телепубліцистиката радіопубліцистика О. Гончара
Висновок
Список використаноїлітератури
Вступ
Олесь Гончар – визначний українськийписьменник, політичний та громадський діяч, епічні та публіцистичні твори якоговвійшли до скарбниці національної культури, що упродовж кількох десятиріч “бувдуховним лідером української нації і його творча енергія заряджала енергієювисокого патріотизму, енергією індивідуального самоздійснення мільйонівукраїнців”. Проте Гончара досі знають передусім як прозаїка: його публіцистика,котра окреслює сферу громадської та політичної діяльності, все ще залишаєтьсяпоза увагою як науковців, так і широкої читацької аудиторії. Здавалося б,авторитет майстра художнього слова перекривав іншу, не менш значущу, сторінкуйого творчої біографії. Однак причиною цього в радянські часи був неординарнийі неортодоксальний характер самої публіцистики письменника. Наділенаглибоким політичним підтекстом, явно дисонуючи з тодішніми ідеологічниминастановами, вона в жорстких умовах тоталітарної системи неодмінно привела б їїдослідника до конфлікту з існуючою владою. У роки незалежності спроби окремих науковціві письменників зробити з Олеся Гончара апологета радянської моделі суспільстватакож не сприяли вивченню цієї частини духовного спадку митця.
Минуло майже десять років після смерті Олеся Гончара,харизматичної постаті в історії української культури. Час достатній для того,щоб підбити певні підсумки в дослідженні його життєвого й творчого шляху.Доречно зазначити, що палітра думок щодо з’ясуваннямісця та значення цього митця в українській історії є достатньо широкою йнеоднозначною. Найбільш узагальнено лейтмотив усього написаного про Гончара востанні роки його життя, котрі збіглися з першими кроками молодої українськоїдержави, передають некрологи: “Неповторну втрату зазнала Україна – пішов увічність її великий син, патріарх української літератури, геніальний майстерслова, видатний громадський діяч, академік; «Олесь Гончар був яскравимуособленням українського національного характеру, глибин історичної свідомості,духовності”. Такі високі оцінки зумовлені не стільки жанровою специфікоюнекролога, скільки бажанням його авторів виокремити найбільш суттєві сторониособистості письменника.
Доба незалежності України спричинила нові оцінки ролі й місцяОлеся Гончара в її історії, змістивши акценти з літературної творчості на йогогромадську та політичну діяльність. Про чільні позиції митця в національнійісторії кінця ХХ ст. свідчать М. Жулинський (“Духовним лідером нації ОлесьГончар і залишається. Бо живе його зболене, тривожне й емоційно гаряче слово,його звернення до нас, сучасників, і до майбутніх поколінь. Слово, уболіваючеза єдине його багатство – за любов до України”), М.Наєнко (“У новій історії України його талановите слово, його громадськадіяльність, чесна й мужня письменницька позиція знайдуть найвище пошанування”),В. Дончик (“Україна і в цій конкретній людській долі засвідчує своє невичерпнедуховне багатство і щедрість”), хоча й досі не вщухає полеміка навколотворчості письменника як в Україні, так і поза її межами. С. Тримбач навів однуз крайніх позицій: “На Гончара в останні ліберальні роки чимало дивилось крізьвізерунчасті ґрати попереднього режиму. Мовляв, сидів собі в позолоченій клітціі підсвистував наділеним владою. А потім своєчасно ухопив віяння часу, здавпартквиток і став “батьком нації”.
Як складова мотивів ментальності українського народу тазахисту його природного й історико-культурного середовища мовниймотив реалізує світоглядну й громадянську позиції письменника,висвітлює проблему митця і влади, еволюцію його поглядів на тлісуспільно-політичного життя України. Розгляд публіцистичних творів ОлесяГончара в діахронічному аспекті дає можливість виявити динаміку формування йогопоглядів на місце мови в культурному житті народу. У 30-ті роки, період роботив газеті на Полтавщині та під час навчання в Харківському технікуміжурналістики й університеті, Гончар прагнув оволодіти знаннями й уміннямивикористовувати вишукане літературне й багатогранне народне слово в першихтворах, намагався проникнути в секрети літературної майстерності класиків.Українська мова гранила характер майбутнього письменника, формувала йогосвітогляд, а він потім поставив на її сторожі своє художнє та публіцистичнеслово. У 40-ві роки, на фронтах Великої Вітчизняної війни Олесь Гончар бравуроки з філології у своїх однополчан, українських солдатів, спостерігаючи затим, як рідне слово живило їхній дух, зміцнювало патріотичні почуття. Навідміну від 60-70х рр., коли мовний мотив домінував у публіцистичних творахусної форми, яку тяжче було підпорядкувати ідеологічному контролю, у 80-х та90-х – він стає провідним у творах іншихжанрів – статті, нарисі, промові, а також утеле та радіовиступах й інтерв’ю: “Жити за законами правди”,“Поглиблювати в собі почуття синівське”, “Рідній мові – шанувсенародну”, “Степове хлоп’я, що дає урок дорослим”,“Саморозквіт нації”, “Мові нашій жити!”, “Культура і суверенітет”, “Час дляєдності”, “Не остановить движения жизни”, “Скликає Мати” та ін.
Ці публіцистичні твори митця відіграли важливу роль вутвердженні незалежності України та зміцненні її авторитету у світі. У них моварозглядається як державотворчий чинник, символ єднання українців світу, знакдуховної естафети поколінь.
На тлі глобальних проблем, з якими стикнулося людство нарубежі ХХ – ХХІ ст., дослідження екологічнихмотивів у письменницькій публіцистиці постає досить актуальним і перспективнимнапрямком вітчизняного журналістикознавства. Про необхідність дбайливоставитися до навколишнього середовища Олесь Гончар говорив протягом усьогосвого свідомого життя, починаючи з ранніх публіцистичних текстів. Побувавши врізних регіонах України, багатьох місцевостях колишнього Радянського Союзу,побачивши чимало прикладів нерозумного, ганебного ставлення до довкілля, він звласного досвіду знав, як важко публіцисту ставити в ЗМІ гострі екологічніпроблеми: “Мені це місце (де йшлося про оголення схилів гір. – В.Г.) в однійз республіканських газет виправили вчора в статті на “подекудиоголюються”(“Думаймо про велике”). Недаремно значну частину доповіді на V з’їздіписьменників України (1966) Гончар присвятив проблемі митець і екологія.
Письменницька публіцистика наекологічну тематику після Чорнобильської трагедії, коли починаєтьсяпереорієнтація цінностей, пом’якшується режим секретності,стала набувати рис політичної. І саме Олесю Гончару належить пріоритет у цьому напрямкудіяльності. Його слово на установчому з’їздіВсеукраїнської асоціації “Зелений світ” (1989) було набагато вагомішим, ніжвиступи фахівців у галузі екології. У виступі на Всесоюзній творчій конференціїв Ленінграді 1 жовтня 1987 р. “То звідки ж явилась “звізда Полин”?” ОлесьГончар сміливо й переконливо порушив важливі екологічні проблеми, які досінамагалися, якщо не замовчувати, то, принаймні применшувати. Перерахувавши зонилиха в тодішньому СРСР (зробивши це в переддень 70річчя радянської влади) – Байкал,Ясна Поляна, Севан, Аральське море, – вінвиділив найважливішу з них – Чорнобиль. При цьому незабув відзначити гостро актуальні виступи своїх колег по перу, що сприялививеденню “з туману дезінформацій” Чорнобиль, Б. Олійника, Ю. Щербака, В. Яворівського,С. Плачинди, В. Князюка, Ю. Стадниченка, Б. Сушинського.
Публіцистична творчість більшості українських письменниківосібно не вивчалася. Це ж стосується й жанрової системи публіцистики ОлесяГончара. Його ім’я, деякі твори згадуються в працях дослідниківпубліцистики. Провідні жанри публіцистики Гончара становлять викінчену за рокитворчої діяльності систему зі своєю сформованою поетикою. Вона органічнодоповнює його літературну спадщину. Із 27 жанрових форм, що їх використовував утворчій діяльності як журналіст й публіцист,13 – представляють власне публіцистичніжанри (промова, передмова, післямова, теле-, радіовиступ, теле-, радіоінтерв’ю,привітання, некролог, заява, відкритий лист, запис до музейних книг,теленарис), 8 (інтерв’ю, стаття, нарис, рецензія,звернення, лист, фейлетон, репліка) –перебувають на стику публіцистичної й журналістської творчості, ще 6(кореспонденція, репортаж, замітка, інформація, звіт, літературний запис) – належатьдо суто журналістських жанрів.
Для письменницької публіцистики характерним є об’єднанняопублікованих раніше статей (часом з творами інших публіцистичних жанрів) уокремі збірники, про що свідчать книжки Олеся Гончара “Про наше письменство”,“О тех, кто дорог”, “Письменницькі роздуми”, “Чим живемо” чи аналогічнізбірники публіцистики “Неложними устами” П. Загребельного, “Бо то не простомова, звуки…” І. Дзюби, “Духовний меч” І. Драча, “Право власного імені” В. Яворівського,“Заявляю себе культурою…” М. Жулинського тощо.
Дослідники виділяють ряд жанрових різновидів статті – проблемні,оглядові, полемічні, літературно-критичні, ювілейні та ін. Для Олеся Гончарахарактерні передусім проблемні статті (“Правосудие должно свершиться”, “Человек– война –литература”, “На пути в ХХІ век”, “Зберегти мир – вимога сучасності”,“Про що запитують обеліски”, “Різдвяне слово вразливого автора”, “Будьмогідними святинь”), статті ювілейного змісту, де автор активно використовувавпортретні характеристики, мемуарні моменти (“Безсмертний полтавець”, “Генійсвітлоносний”, “Великий син Грузії”, “Співець життя народного”, “Увінчанийшаною всенародною”, “Наша Леся”), літературно-критичні (“Сучасність – душалітератури”, “Багатоманітність напрямків”, “Суцвіттяталантів”, “Муза правди і життєлюбства”). В останніх він прагнув давати аналізвершинних явищ національної та зарубіжних літератур, ставлячи досягненняукраїнської у контекст кращих здобутків світової. При цьому багатствоасоціацій, емоційність викладу змісту та образність думки поєднувалися в них ізсуворою науковістю та філософською заглибленістю в найвизначніші явища історіїукраїнського красного письменства та літературного процесу. Складна діалектиказв’язку між фактом і образомрозглядається на матеріалі твору цього жанру “Цвіт слова народного”.
Статті Олеся Гончара є публіцистичними як зазмістом, так і за формою, вони містять об’єктивнийаналіз подій і фактів, певних тенденцій суспільного розвитку. Митець завждипрагнув переконати своїх читачів, що порушені ним проблеми збігаються з їхнімипотребами, відповідають інтересам окремого індивіда й суспільства в цілому.Думка розвивається логічно, послідовно, розкуто, емоційно насичено, часомдискусійно, висновки аргументовано витікають із аналізу. Іноді авторська мованабуває патетичного звучання, особливо там, де йдеться про живий зв’язокминулого з сучасним. Письменник часто вдається до використання риторичних тастилістичних фігур, зокрема градації.
Такий жанр публіцистики як «Промова» у митця налічує 193твори. Промови Олеся Гончара (“Співець єднання”, “Писати правду”, “Слово про“Руську трійцю”, “Вітаємо ваші світанки”, “Виступ на форумі миру в Парижі”,“Небуденна подія”) як і виступи Ю. Мушкетика “Шлях до істини”, Д. Павличка“Україна виходить з безодні”, В. Яворівського “Я весь пішов у політику”, І.Драча “Інтелігенція і вибори”, П. Мовчана “Витоки”, Л. Костенко “Геній в умовахзаблокованої культури” відрізнялися логічністю, докладною аргументованістю тезі висновків, спрямованістю на певну конкретну аудиторію. Для промов ОлесяГончара притаманний неповторний індивідуальний стиль вислову думки, якийпредставлений не лише в його публіцистиці, а й у прозі, поезії, мемуаристиці.Це широта узагальнення дійсності, масштабність, планетарність мислення,романтичне світовідчуття та світобачення, автобіографізм, тяжіння кожну проблемурозглядати крізь призму долі свого народу, його держави. Архів письменникасвідчить, що окремі промови переписувалися по кілька разів, поки автор незнаходив точного втілення свого задуму. Характерними для цього жанру є активневикористання різних художніх засобів: афоризмів (“Митець мусить почуватимускулатуру слова”, “Сьогодні діти – завтранарод!”, “Частіше думаймо про велике”), фразеологізмів (“Чаша ця і їх не мине”,“Конем не об’їдеш”), неологізмів(“строчкогон-халтурник”, “мертвороддя застою”), у тому числі утворених шляхомпоєднання слів різних лексичних полів (“ядерний дамоклів меч”), перифраз(“маленькі оті вельзевули”, “трудії невдячного ремесла”), метонімій (“копитачасу”) та ін.
Інтерв’ю Олеся Гончара (112творів) є переважно гостро проблемними, соціально спрямованими, з відкритоюполітичною позиції. Вступаючи в діалог з кореспондентом, письменник дає власнебачення політичних, екологічних чи мистецьких проблем. Нерідко при цьому вінділиться секретами своєї творчої лабораторії, зокрема виникнення й реалізаціїхудожніх і публіцистичних задумів. Поширеною формою інтерв’ю вспадщині Гончара є зосередження розмовинавколо конкретної теми (часом тем) – збереженнямиру (“Забота о сохранении мира – истинный гуманизм нашеговека”), бачення процесів майбутнього розвитку цивілізації (“Время и мы”),обґрунтування вибору Шевченківського комітету (“Лауреати Державної преміїУкраїни імені Тараса Шевченка”). Інтерв’ю сприялирозумінню сенсу життя письменника, осягненню своєрідності його світобачення,інтерпретації окремих творів, їхньої життєвої документальної основи,коментували сучасний авторові літературний процес (“…Пульсують Галактики…”).Інтерв’ю з Олесем Гончаром – це завждибітекст, де активним учасником, окрім письменника, є ще й журналіст, який у формулюванніпитань прагне поставити певну проблему, ненав’язливопримушуючи співбесідника з ним полемізувати, виявляти ерудицію, логікумислення, шукати вагомі аргументи на підтвердження думок. Жанр інтерв’ю в Гончаравідзначається емоційною забарвленістю, чіткістю авторської позиції, присутністюв ній його неповторного “я”, щирістю й відвертістю перед реципієнтом, щостворює інтимну атмосферу особливої довіри, порозуміння автора з аудиторією.
“Нарис”- ця жанроваформа публіцистики Олеся Гончара, яка нараховує 79 творів, найбільш повновиявляє себе індивідуальність автора як особистості. Цикли нарисів “Китайзблизька”, “Зустрічі з друзями”, “Японські етюди”, окремі твори “Берег йогодитинства”, “Двоє вночі”, “Голос ніжності і правди”, “Спогад про Ауезова”, “Бондарівна”,“Блакитні вежі Яновського”, “На землі Камоенса”,“Столітній Панч”, “Відкриття Альберти” та ін. – ценепорушна єдність художнього, побудованого на творчій уяві світу, йпубліцистичного, основаного на документальному освоєнні дійс Олесь Гончар прагнувосмислити сенс життя неординарної людини. Тут особливу вагу мали його суб’єктивніспостереження, засновані на фактах власного спілкування з героєм. Подорожнінариси базувалися на асоціативних зв’язках, уних помітне ліричне начало, філософський погляд на дійсність і екзотику своєї йдалеких країн (“Орхідеї з тропіків”, “Канівський етюд”, ”Під небомалтайським”). У проблемних нарисах (“Золотий сніп Таврії”, “Останній постріл”,“Чорний яр”) ставилися важливі питання суспільного буття українського народу – політики,екології, духовності.
Нарисовий образ Олеся Гончара часто переростав у художній,працюючи на донесення до читача певної важливої ідеї, яка може суттєво змінитигромадську думку, вплинути на владні структури, перевести якусь, наприклад,технічну проблему в морально-етичну чи політичну площину.
Голий реалізм, орієнтація на спрощений підхід до факту вдовоєнний час, що збігся з періодом учнівства Олеся Гончара, поступилися місцемшироким узагальненням, філософським оцінкам з позицій завтрашнього дня, щоспівзвучно з художньою творчістю митця. Певна еволюція спостерігається навіть уназвах нарисових творів. Якщо до війни переважали антропонімні назви абозаголовки перифразного походження (“Яків Мельник”, “Дочка комсомолу”,“Агітатор”), то згодом вони все більше метафоризувалися (“Яблуневоцвітний генійУкраїни”, “В останніх променях”, “Золотий сніп Таврії”), набували глибокихсимволічних узагальнень (“Сурмач”, “Крізь залізну завісу”), інколи такіузагальнення сягали всепланетного масштабу (“Від Сосниці – допланети”). Важливу роль в нарисах Гончара виконує художній прийом обрамлення,що є ключовим у побудові сюжету твору і концептуальним у розкритті йогоідейного змісту (“На землі Камоенса”). Образ героя – є завждияскраво рельєфним, пластичним аж до відчуття фізичної присутності, що помітно впередачі голосу, жестів, інтонації, особливостей постави, ходи.
Передмови та післямови Олеся Гончара не вписуютьсяв усталені жанрові канони, оскільки яскраво виявляють авторську позицію йзнаходяться в детермінованих, інтертекстуальних зв’язках зіншими суміжними жанрами (стаття, рецензія).
Вони вводять реципієнта або в художній світ самого митця, аботого автора, про творчість якого пише Гончар. При цьому він прагне дати власнуінтерпретацію художніх здобутків, знайомить з ключовими моментами творчоїбіографії героя, показує значення автора для розвитку літератури певної доби(“Витязь молодої української поезії”, “Живописець правди”, “Читаючи БорисаОлійника”). У передмовах, післямовах Гончар-публіцист ніколи не дотримувавсяжанрових канонів, а розкуто подавав бачення аналізованих своїх і чужих творів.Дуже рідко в передмовах до іноземних видань власних творів (“К грузинскимчитателям”, “До словацьких читачів”, “До португальських читачів”), він наводивскупі відомості, що розкривали обставини зародження його задумів і написаннятворів.
Рецензія у творчій спадщині письменникапредставлена не так часто. Більшість творів цього жанру містили оцінку тааналіз праць тих авторів, кого він знав особисто (“Голоси вогненних сіл”, “Упоєдинку з вічністю”, “Очима природолюба”). Вони розглядалися рецензентомпереважно в контексті розвитку літератури певного часу. Гончар обов’язковонаголошував на внеску автора в літературний процес, відзначав художню йестетичну вартість твору, інколи давав поради. Його рецензії мали широкийдіапазон звучання, виходили далеко за межі суто первинного жанру, призначенняякого давати аналіз й оцінювати окремі твори чи мистецькі явища. Черезконкретний аналіз фактів і явищ мистецького життя Олесь Гончар виходив наважливі суспільно-політичні, філософські, морально-етичні й естетичні проблемидоби.
В “Телепубліцистиці”представлені такі жанри телевізійної публіцистики митця, як виступ, інтерв’ю та нарис.Виступи письменника по телебаченню – цепереважно короткі відгуки на певну злободенну проблему, наприклад, рейк’явікськузустріч Горбачова та Рейгана 1986 р. Теленариси представляли визначних діячівукраїнської культури Остапа Вишню, Ю. Яновського, К. Білокур, В. Касіяна.Короткий час телепередачі, примушував письменника логічно й чітко будуватифрази, щоб якомога повніше розкрити думку, подати її емоційно, образно, часомафористично й драматургічно. У телеінтерв’ю ОлесьГончар, внаслідок їх бітекстової природи, змушений був вступати в полеміку зіспіврозмовником, шукати на очах глядачів вагомих аргументів на підтвердженнясвоїх думок. У його телепубліцистиці велику роль відігравали емоційний колоритрозмови, процес народження слова, інтонаціямовлення, рухи і жести, вбрання, бачити що позбавлені читачі газет чи журналів,радіослухачі.
В “Радіопубліцистиці”аналізуються жанри, які використовував Олесь Гончар, спілкуючись по радіо зісвоїми слухачами, – радіоінтерв’ю тарадіовиступ. Звертаючись до широких мас, письменник давав їм певну інформацію,що розкривала його погляди в політичній, економічній, соціальній і духовнійсферах. Цим він сприяв виробленню життєвої позиції в тих, хто чув його порадіо. При цьому публіцист постійно спирався на власний життєвий досвід,знання, і, будучи людиною відомою, ніби створював навколо себе своєріднудуховну ауру, вплив якої поширювався на багатомільйонну аудиторію.
У письменницькій публіцистиці є чимало жанрів, про які малоговорять журналістикознавці. У творчості Олеся Гончара – цепривітання, некролог, звернення, відкритий лист, заява, запис до книги музею.
Дослідження хрематонімівпубліцистичних творів Гончара пов’язане з актуальнимипроблемами сучасного журналістикознавства – вивченнямпитань системності, інтертекстуальності, дискурсивності, кодування йрозкодування змісту тексту. Заголовковий корпус публіцистики письменникавідзначається лексико-семантичною (“Летить Мерані”, “Витязь молодої українськоїпоезії”, “Яблуневоцвітний геній України”, “Крізь залізну завісу”) йструктурно-граматичною (“Думаймо про велике”, “Нашій мові – жити”,“Від Сосниці – до планети”, “Змінюються часи – Нечуйзостається”) різнома Гончар-публіцист, порушуючи животрепетні проблеми своєїдоби, соціально-політичні, екологічні, морально-етичні, національні, доситьчасто до структури своїх публіцистичних текстів залучає фрагменти власних ікласичних творів української та світової літератур, обтяжуючи їх духовнимивимірами й соціальними підтекстами другої половини ХХ ст., творить неповторний“інтертекстосвіт” (С. Лизлова), який став предметом ретельного дослідження.
Публіцистична творчість Олеся Гончара засвідчує ще однуспецифічну рису в редагуванні письменницької публіцистики –саморедагування митцем власних текстів. Матеріали його родинного архівурозкривають ретельну працю над текстом, а тому робота професійного редактора вйого підготовці до друку звужувалася до виконання лише окремих із зазначенихзавдань, усе інше робив сам автор. До того ж як письменник Гончар був чудовоознайомлений з психологічними засадами словесної творчості, а як журналіст – ізсоціально значущими комунікативними цілями публіцистичного тексту. У такомурозумінні він постає як “ідеальний публіцист” (В. Різун). Цьому сприялижурналістська й філологічна освіта письменника та практичний досвід, набутийним під час роботи редактором відділу прози журналу “Дніпро” (листопад 1947 – березень1949 р.) та головним редактором журналу “Вітчизна” (березень 1949 – березень1950 р.), про що докладніше йдеться в підрозділі 5.2 “ОлесьГончар – редактор”. Він дбавпро жанрове розмаїття опублікованих творів, гармонійне представлення нашпальтах журналів класиків (П. Тичина, М. Рильський, В. Сосюра, М. Бажан),письменників середнього покоління (І. Муратов, Л. Смілянський) і початківців(В. Козаченко, О. Сизоненко, О. Юренко, П.Воронько, М. Руденко). Про творчий підхід Олеся Гончара до редакторської працісвідчить введення ним нових рубрик у журналі “Вітчизна” –“Літературні портрети”, “Люди нашої країни”.
Письменник відчував завжди відповідальність перед художнімсловом, зверненим до багатомільйонної аудиторії, нещадно правлячи власнітексти, домагаючись їх довершеності.
Проникнення до майстерні Олеся Гончара та інтерпретаціяавторської правки розкриває прагматичний контекст та ілокутивні сили йогопубліцистичних творів різних жанрів. Редагування митцем власних публіцистичнихтекстів – це творча діяльність, що відбиваєеволюцію їх народження, від чорнового варіанта через проміжні форми довикінченого твору. Вона має суспільну мотивацію, коли через прагненняписьменника якомога точніше донести до свого читача (глядача, слухача) певнуідею, зміст зазнає більших чи менших, але суттєвих змін, зачіпаючи як самийавторський задум, так і окремі компоненти структури твору. Архів письменниказасвідчує наявність кількох варіантів до публіцистичних творів різних жанрів,наприклад: по 2 варіанти передмови “Вічне слово”, що відтворюють редакціїтексту 1968 і 1993 рр.; нарисів “Сурмач”, перший з яких мав назву “Огнистий синУкраїни”; “Бондарівна”, 1975 і 1976 рр.; звернення напередодні референдуму 1 грудня1991 року “Україно, день твій гряде!”; статті “Наша Леся”, у редакціях 1961 і1971 рр.; 5 варіантів промови “Слово на відкритті Установчого з’їздуНародного руху України”, 1989 р.; 3 варіанти виступу на І Конгресі україністів“Час для єдності”, 1990 р. та ін.
При саморедагуванні публіцистичних текстів Олесь Гончарвраховував їх жанр і специфіку аудиторії, якій призначався твір, стежив, щобйого мова була літературною, а правопис нормативним.
У творчій діяльності письменника виразно простежуються триперіоди. Перший з них, учнівський, пов’язаний зжурналістською працею в газетах “Розгорнутим фронтом” та “Ленінська зміна” у30і рр., навчанням у технікумі журналістики. У цей час домінують такі жанри, якстаття, кореспонденція, замітка, хоча він пробує сили в написанні нарису,рецензії, фейлетону. Публіцистичність виявляє себе і в перших художніх творах,надрукованих до війни в періодичних виданнях Харкова й Києва. У роки війнизамітки Гончара поряд з віршами зрідка з’являлися вфронтовій газеті “Советский богатырь”, куди українського бійця запрошувалистати штатним кореспондентом. Другий –розпочинається по війні, з часу публікації роману “Прапороносці”, яким молодийписьменник прагнув донести до читачів сувору правду про подвигивоїнів-українців у боротьбі з фашистськими загарбниками. Він працює наредакторських посадах, очолює Комітет захисту миру та Спілку письменниківУкраїни, обирається депутатом Верховних Рад СРСР і УРСР, активно виступає у ЗМІяк публіцист. Третій період – припадає на останнєдесятиріччя життя й творчості Гончара, коли його словом ніби заговорив самукраїнський народ, що, починаючи з кінця 80х років минулого століття, ставпослідовно виборювати своє право на вільне розпорядження власними економічнимий духовними скарбами.
Висновок
Олесь Гончар – неповторний класикписьменницької публіцистики другої пол. ХХ ст. Центральне місце ній посідаєУкраїна, її талановитий народ, що віками пригнічувався різними чужоземнимипоневолювачами, титанічна боротьба за волю якого увінчалася здобуткомнезалежності своєї держави в 1991 р., до чого чимало зусиль гостримпубліцистичним словом доклав письменник. В основі провідних мотивів йоготворчості є корінні питання буття українського народу, його минуле, сучасне тамайбутнє. У мотивах державотворення, взаємин митця і влади, захистунаціональної мови, ставлення до співвітчизників за межами України, збереженнянавколишнього середовища, оцінці мистецької спадщини та її найвидатнішихпредставників простежується еволюція світогляду й підходів автора до зображенняй оцінки дійсності: від лояльного ставлення до існуючої в СРСР політичноїсистеми в довоєнний час, щирої віри в поширені міфологеми тієї пори, черезсумніви й вагання в добу хрущовської “відлиги”, спроби гуманізувати,демократизувати й спрямувати в цивілізоване річище суспільний розвиток у роки“застою”, до усвідомлення необхідності боротьби за проголошення України якнезалежної держави. Публіцистичні праці Олеся Гончара засвідчують те, що вінбув одним із перших в Україні, хто зрозумів важливість й історичну потребутакого кроку. Письменник був лідером серед тих, хто відкрито заговорив прокатастрофічні наслідки аварії на Чорнобильській АЕС, необхідність наданнястатусу державності українській мові.
Його журналістська й публіцистична спадщина складається зтворів 27 жанрів. Найчастіше представлені стаття, промова, інтерв’ю, нарис,трапляються й такі жанрові форми, що досі не стали предметом ретельногорозгляду в науковій літературі (передмова, рецензія, запис до книги музею,некролог, заява, відкритий лист, звернення, привітання та жанрові форми радіо-і телепубліцистики). Їх аналіз дає підстави для твердження, що навіть утворчості одного автора між жанрами журналістики й письменницької публіцистикиє суттєва різниця: окремі такі жанри, як замітка, репортаж, звіт, інформація,кореспонденція, літературний запис, зустрічаються тільки в журналістськійтворчості Олеся Гончара, а промова, привітання, передмова, післямова, некролог,запис до книги музею, заява, відкритий лист, радіопубліцистика (виступ, інтерв’ю), телепубліцистика(виступ, інтерв’ю, нарис) – лише впубліцистиці письменника, хоча є жанри, представлені в обох сферах діяльності(стаття, інтерв’ю, нарис, звернення, рецензія,фейлетон, репліка, лист). Самобутність жанротворчості Гончара також виявиласяна рівні дифузії жанрів. Зокрема, риси нарисовості активно проникають до формий змісту статті, передмови, некролога, рецензії, інтерв’ю. У зв’язку з цимдисертантці доводилося послуговуватися складними термінами – відкритийлист-нарис, лист-есе, запис до книги музею-нарис, стаття-есе тощо. Митецьзавжди намагався враховувати жанрову специфіку публіцистичних творів, працювавнад удосконаленням їх змісту й форми, дбав про образність, логічність, а вокремих жанрах (стаття, рецензія, передмова) ще й – пронауковість, яка поєднувалась з філософською заглибленістю в явища літературногопроцесу, умінням надати їм гострого соціального звучання.
За десятиліття творчої праці поетика публіцистичних жанрівОлеся Гончара зазнала помітної еволюції. У ідейно-тематичному змістізаполітизованість 30-40х рр. поступово відійшла на задній план, а на передній – вийшлививажені й об’єктивні оцінки дійсності,узагальнення досягли глобальних, планетарних масштабів, щоособливо помітно в публіцистиці останніх десятиліть життя письменника. Наявні втекстах творів радянські міфологеми та ідеологеми як знаки доби й документальнісвідчення часу під пером Гончара-публіциста, збагачені його життєвим досвідом,набрали рис загальнолюдських, гуманістичних, наповнилися національним змістом.Орієнтація на подію й факт переходить у широку типізацію дійсності, оцінку її зпозицій майбутніх поколінь, що відповідає подібним тенденціям у художнійтворчості письменника й суголосна з провідними особливостями літературногопроцесу кінця минулого століття, де активна взаємодія публіцистики й художньоїлітератури давала нову якість.
Автобіографічний синерген визначив специфіку публіцистичноїтворчості Олеся Гончара. Він реалізувався через постійне звернення до спогадів,листів, вражень від пережитого, побаченого й почутого. Уводячи автобіографічнімоменти, письменник поряд з прагненням досягти ліричності, інколи романтичностічи сповідальності, а також особливої довірливості змісту, завжди наділяв їхсоціальними смислами у відтворенні злободенних проблем буття українськогонароду.
Олесь Гончар – журналіст-професіонал, інабутий ним досвід роботи в газетах ще до війни, а в повоєнну добу – під часредакторської діяльності в “Дніпрі” та “Вітчизні”, пізніше – практикаголови та члена редакційної колегії ряду видань класиків української тазарубіжної літератур, постає як органічна частина праці, спрямованої наудосконалення тексту. Здійснений при цьому неупереджений аналіз діяльностіГончара-редактора увиразнює автобіографічний синерген у публіцистичномудискурсі митця, привідкриває досі не відомі сторінки його творчої біографії.
На окрему увагу заслуговує творчий досвід Олеся Гончара якредактора власних публіцистичних текстів. Архів письменника, свідчення людей,причетних до підготовки текстів до друку, розкривають еволюцію їх змісту йформи, відтворюють етапи роботи письменника над публіцистичними творами.Прагматика саморедагування митця зумовлює добір необхідної лексики, стилістичнешліфування фрази, гармонізацію змістових і формальних чинників тексту й мотивованапрагненням найбільш адекватно, художньо довершено донести до широкої читацької(слухацької чи глядацької) аудиторії зміст твору.
Докладний аналіз публіцистичних творів Гончара дає можливістьтвердити про специфічний різновид публіцистики – письменницьку.Вона відрізняється від журналістської посиленою увагою до використаннярозмаїтих художніх засобів, специфічною жанровою системою, особливим поєднаннямрізних публіцистичних пафосів.
Публіцистика Олеся Гончара, як і багатьох його сучасників,таких, як І. Дзюба, І. Драч, М. Жулинський, П. Мовчан, Б. Олійник, Д. Павличко,Є. Сверстюк, В. Яворівський, та ін., є взірцем служіння українському народові ійого молодій незалежній державі. На відміну від публіцистики багатьох іншихписьменників, вона вирізняється філігранною довершеністю форми, активноюінтеграцією з естетичною системою художньої творчості, наскрізнимавтобіографізмом і поглибленою інтертекстуальністю. Публіцистику й художнютворчість митця об’єднує спільна концепція світуй людини, спрямована на пізнання дійсності й прогнозування перспектив їїрозвитку.
Література
1. Високоліття: Олесю Гончару 75.Збірник матеріалів. – К.: 1983.– 214 с.
2. Гончар Олесь. Твори: В 7 т. – К.:1988. – Т. 6. – 703 с.
3. Мушкетик Юрій. За демократизм,національне відродження, високу духовність літератури (Доповідь на відкритті Хз'їзду письменників України) // Літ. Україна. – 1991. – 18 квіт.