КУРСОВА РОБОТА
ПубліцистикаІвана Дзюби
Зміст
1. Вступ
2. Теоретична частина
2.1 Постать Івана Дзюби
3. Практична частина
3.1Історія появипраці “Інтернаціоналізм чи русифікація?”
3.2 «Інтернаціоналізм чирусифікація»
3.3 Від автора: з відстанічверті століття
Висновки
Використана література
Додатки
1.Вступ
Умоїй курсовій роботі я буду досліджуватитворчості Івана Дзюби, видатногопубліциста та громадського діяча.
Метоюроботи є зосередження та аналіз конкретної сфери публіцистичної діяльності. ІванДзюба — автор багатьох творів та книжок, навідоміша-«Інтернаціоналізм чирусифікація?», яка у середені 60-х років минулого сторічча стала ідейною опороюдля борців за духовну, а пізніше і за політичну незалежність України.
Великачастина моєї роботи присвячена праці «Інтернаціоналізм чи русифікація?», успіхуякої посприяла не тільки неймовірна сміливість автора, який зробив гучну заявупро право своєї та інших націй на рідну мову, культуру, історію та перспективирозвитку, у той час як будь-які прояви «буржуазного націоналізму» жорстокопереслідувалися, а й в його вийняткова освіченість і начитанність. Ця тема якніколи актуальна, адже багато зазначених у роботі проблем середини 60-х роківминулого століття постають сьогодні ще гострішими. Незважаючи на проголошенняУкраїни суверенною і незалежною державою, певними силами на сході республікипостійно заперечується саме існування української мови як державної. На порядокденний обласних та місцевих рад раз у раз протягуються питання про затвердженняще однієї офіційної мови поруч з українською — російської. Це нова спробашовіністів перешкодити українській мові, культурі повнокровно розвиватись. Тожознайомлення з працею Івана Дзюби не тільки є даниною минулому, нашій історії,воно повинне для кожного вдумливого читача стати орієнтиром до пізнаннясправжніх причин важкого стану рідного слова, підказкою напрямку у його розвиткуяк духовного багатства корінного населення.Я розгляну різні точки зору тапозиції, аби дізнатися наслідки цієї праці, а також зясувати причини ії популярності.Праці Івана Дзюби як раньше, так і сьогодні дають наснагу житі івірити в Україну.
2.Теоретична частина
Мета:Розповістипро постать Івана Дзюби, коротко проаналізувати біографію та публіцитичні праці.
2.1 ПостатьІвана Дзюби
ІванМихайлович Дзюба народився 26 липня 1931 року в селі Миколаївка Волноваськогорайону Донецької області. Після закінчення середньої школи в місті Докучаєвськупоступив вчитись на філологічний факультет Донецького педагогічного інституту.Ще студентом виявив себе талановитим критиком, друкуючи у донецькій періодицістатті про художні твори сучасників. Його літературно-критична праця “За високумайстерність”, надрукована в роки студентства у 1953 році на сторінкахдонецького альманаху “Донбас”, засвідчила високий рівень аналітично-критичногорозуму молодого філолога, його високий літературний хист, уміння. Безперебільшення можна сказати, що ця публікація була непересічним явищем у літературномужитті на Донбасі.
Після закінченняу 1953 році педагогічного інституту вчився в аспірантурі інституту літературиім. Т.Г. Шевченка АН України. Працював у видавництвах і періодичній пресі. У70-х роках зазнав переслідувань за погляди, висловлені в окремих публікаціях.Праця "Інтернаціоналізм чи русифікація?" (Лондон, 1968; журнал«Вітчизна», 1990, № 5-7; окреме видання в Києві 1998 р.)—прозагрозливі проблеми національних відносин у соціалістичному суспільстві… Вінзбагнув, що створена Сталіним, а потім вихована Хрущовим і Брежнєвимідеологічна еліта, спиралась у першу чергу на репресивний державний апарат,засоби масової інформації. Цій справі служила розгалужена система осередківкомуністичної партії, яка через своїх членів і державний апарат спрямовуваланародні маси до «вершин комунізму», а за одне й на руйнуванняукраїнської національної культури.
Яклюдина з розвинутою національною свідомістю не міг бути байдужим допринизливого становища свого народу і культури. Зокрема, його довгий час мучилопитання такого змісту: «Чому, наприклад, — пізніше згадував І. Дзюба, —одній людині дорогі рідне слово, картини минулого, образ свого народу, болятьйого кривди над усе, хвилює питання: є в нього історичне майбутнє чи ні,збережуться для людства цінності, які він створив, чи ні, а іншій людині поручз тією навіть невтямки, про що тут йдеться. І ніякими аргументами нічого їй недоведеш… Може тут справа не тільки в знаннях, а й у якихось химернихкомбінаціях життєвих вражень, у якихось тонких, важко враховуваних емоційних, духовнихта інших чинниках?»
Неоціненнийособистий внесок І.М. Дзюби у розвиток процесів демократизації й розбудовиУкраїнської держави. Участь у русі за незалежність України він розпочав ще у50-і роки. Велике значення для України мали його публічні віступи і публікації.Він публічно проголошував революційні промови, ідеї яких були ідеологічноюосновою шістдесятництва. Тому можно сміливо заявляти, що Дзюба був ідейнимнаставников цілої епохи. У ті часи зявилося нове покоління українськіхдіячів-шістдесятників, які ввійшли в культуру та політику у другій половині50-х, під час тимчасового послаблення комуністично-більшовицького тоталітаризмута хрущовської «відлиги». Започатковане насамперед поетами, шістдесятництвоневдовзі набуло масштабу універсального соціокультурного феномену: літературно-мистецького,філософсько-ідеологічного, наукового, суспільно-політичного. Найповнішешістдесятники виявили себе творчо на початку та в середині 1960-х років.Це булитяжкі часи: шістдесятники зустрічали гострий опір з боку партійного апарату. Спочаткушістдесятники здебільшого були лояльні радянські громадяни, які мали, як напорівняно молодих, досить високий соціальний статус — члени творчих спілок,аспіранти, науковці, їхні твори виставлялися та друкувались. Віра в людину йлюбов до людини втілювалися насамперед у несамовито-щирій любові до України,вірі в непоборну силу її народу, його провідну місію. У творчостішістдесятників людина стала суб'єктом історії. Віра та зневіра особистості усучасному світі, сенс її буття, втрата цього сенсу, проблема вибору — на цихпоняттях ґрунтується нова історична свідомість, яку ввели в літературушістдесятники.Тому в своїх виступах і публікаціях І. Дзюба не дуже голосно, алеіронічно й дошкульно критично оцінювали методологію соціалістичного реалізму.Але згодом, коли перед Дзюбою, як і передусіма шістдесятниками зачинялися всі шляхи, він продовжував створювати івидавати гострі публіцистичні публікації й відкрито виступав на захистукраїнської інтелігенції. У своїх матеріалах він відстоював право радянських письменниківна свободу творчості та діячів науки. Сміливі і справедливі судження І. Дзюбипро утиски української культури не могли приховати від народу ні радянськіспецслужби, ні «друзі українського народу». У його працях завждинаходили відображення гострі проблеми того часу, які були порушені критиком і знайшлисвоє продовження в діяльності багатьох дисидентів, в їхніх усних та письмовихвиступах, у різноманітних звертаннях до уряду, до світової громадськості. Йогобезпрецедентна працю «Інтернаціоналізм чи русифікація?» була написана 1965, черезрік після початку післяхрущовської реакції, і призвела до неабиякого резонансув українському суспільстві і навіть в усьому світі. Ця праця була породженнямнадій і ілюзій шістдесятих років. Вона включала в себе велику кількість посиланьна Леніна і партійні постанови часів «українізації». А пізніше, боротьба протиідеології, у якій розповідалося в книзі, закінчилася перемогою ворогів автора,і Дзюба, немовби, здався. 1972 р. він був заарештований, як і багото іншихпредставників української інтелігенції у період арештів 1965-1972 років.Шістдесятництво було загнане в підпілля, його представники були засуджені добагаторічного увязнення. Таким чином, на початку 70-х, припинив свою діяльністьрух «шістдесятників».Півтора року перебував Іван Михайлович в ув'язненні, потім— під офіційним наглядом, будучи позбавлений можливості творчої роботи.
Поприте, що Іван Дзюба належить до покоління переслідуваних і репресованих носіївукраїнської культури і довгий час жив під час тоталітарної влади, яка недозволяла жодної критики на свою адресу, талановитий письменник не міг простомовчати, попри всі заборони і небезпеки. Його не лякали страждання і муки,смерть і тюрма. Його феномен полягає у його громадянській позиції. Він завжди іза будь-яких обставин зберігав почуття власної гідності, боровся за правду. Вінписав і відстоював найактуальніші проблеми 60-х років минулого сторічча. Такождуже помітна особливість його праць полягає в тому, що він завжди був коректнийу своїй позиції. Коли він викладав свою думку, він завжди був чемний, навіть протиставляя російську і українську культури.Він робив все делікатно, як і повинен робити інтелігент. Це гарний приклад іурок для сучасників. Дзюба ніколі ні перед ким не приклонявся, він завждиговорив правду, не дивлячись на те, зручно це чи ні. Його викривальна гострополемічна праця “Інтернаціоналізм чи русифікація”, таємно вивезена у рукописіза межі Радянського Союзу у 60-х роках минулогостоліття, схвилювала не лише українських патріотів, але й світовугромадськість, яка чи не вперше у ХХ ст. була поставлена перед трагічним фактомконання української культури в умовах комуністичного режиму.
У роки перебудови І. М. Дзюба — один з ініціаторівстворення Народного руху України та Університету українознавства, першийпрезидент Республіканської асоціації україністів (1989).
Найвідоміші твори Івана Дзюби:
«„Звичайналюдина“ чи міщанин?» (1959);
«Інтернаціоналізмчи русифікація?» («Самвидав», 1965);
«Грані кристала»(1978 р.);
«Стефан Зорян вісторії вірменської літератури» (1982 р.);
«Автографивідродження» (1986 р.);
«Садріддін Айні»(1987 р.);
«У всякого своядоля» (1989 р.);
Сьогодні Іван Михайлович Дзюба широковідомий літературознавецьі критик, публіцист, діяч культури, член НСПУ. У колі його дослідницькихінтересів—сучасний літературний процес в Україні, творчість українськихписьменників минулого (Т.Шевченка, О.Кобилянської, Лесі Українки, О.Довженка таін.), сучасний стан і розвиток української мови тощо. Він автор книжок“Вітчизна у нас одна”, “Автографи відродження”, “У всякого своя доля” та ін. Всередині 1990-х років був міністром культури України. Нині—головний редакторлітературно-мистецький журналу “Сучасність”. Лауреат премії ім. О.Білецького таФонду родини Антоновичів. Феномен його в тому, що він-людина високої культури,він обіймає великі частини історії. Він видатна людина, тому ніхто із тих, хтонамагався на нього вплинути, не зміг цього зробити. Він і його борці проклалисвоєю важкою працею неоціненний шлях до Незалежності. Попри все, його неможливозламати. Найоголовніша цінність в його житті-правда. Він проніс ії через усежиття, і сьогодні залишається непохитним і вірним українській державі.
3.Практична частина
Мета: Розглянути івизначити основні теми публікацій Івана Дзюби, його ставлення до України, народута мови.Дослідити, якої позиції тримався, розлянути та проаналізувати основніпублікації.
Звернутинайбылбшу увагу на працю "Інтернаціоналізм чи русифікація?".
Нещодавновиповнилося 45 років видатній праці Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чирусифікація?», гостро-полемічному твору, який в свій час став маніфестомукраїнських «шістидесятників».
3.1Історія появи праці Івана Дзюби “Інтернаціоналізм чи русифікація?”
Ційпраці судилося стати знаковим ідеологічним документом покоління шістдесятників.
Прощо ж ішлося в цьому памфлеті, що він викликав такі гоніння з боку партійногокерівництва і при цьому набув такого поширення серед української інтелігенції?
Усерпні–вересні 1965-го року у Києві, Львові, Луцьку, Івано-Франківську таТернополі були заарештовані близько трьох десятків молодих українськихінтеліґентів.
4-говересня у Києві під час прем’єри кінофільму Сергія Параджанова “Тіні забутихпредків” до протестів проти політичних репресій закликали поет Василь Стус талітературознавець Іван Дзюба.
Підвпливом тих подій Іван Дзюба написав упродовж вересня–грудня працю під назвою“Інтернаціоналізм чи русифікація?”, в якій з марксистських позиційпроаналізував національно-культурну політику радянської влади в Україні.
ІванМихайлович Дзюба свідомо писав свою роботу як легальну. Автор відправив своюроботу першому секретарю ЦК компартії України Петру Шелесту та голові урядуУРСР Володимиру Щербицькому, а її російський переклад – керівництву КПРС.
В“Інтернаціоналізмі чи русифікації?” Іван Дзюба доводив, що компартія ще зачасів Сталіна перейшла на позиції російського великодержавного шовінізму.
Своюаргументацію автор побудував переважно на цитатах з творів Леніна та партійнихдокументів 20-х років. Він уважав, що політика КПРС, зокрема щодо України,суперечить корінним інтересам українського народу і вбачав вихід у поверненнідо ленінських принципів національної політики.
Комуністичнавлада оголосила “Інтернаціоналізм чи русифікацію?” антирадянським твором, айого поширення, зберігання чи навіть просто читання – кримінальним злочином.Сам Іван Дзюба втратив роботу, був виключений зі Спілки письменників і зазнавпереслідувань з боку КҐБ, а 72-го року був ув’язнений на 18 місяців.
Праця“Інтернаціоналізм чи русифікація?” була розповсюджено, звичайно, для службовогокористування, в обмеженому накладі для тодішніх партійних бонз, поширювалася усамвидаві, а у лютому 68-го року була опублікована у журналі “Сучасність”.
Розголосцієї праці був по-справжньому величезний. Пізніше помічник ЩербицькогоВрублевський у своїх спогадах писав, що ця робота була написана на рівні доброїдокторської дисертації і змусила багатьох – навіть тодішніх партійних лідерів –щось переосмислити в своїх поглядах.
Алеще більше ця робота давала для українського загалу. Абсолютно неспростовнимиаргументами порівняння тих самих ленінських цитат чи партійних резолюцій добиукраїнізації з конкретним їх виконанням в Українській Радянській СоціалістичнійРеспубліці в шістдесятих було показано величезну відстань між проголошенимигаслами і реальною дійсністю знищення української нації, як такої.
Наступнепокоління, покоління 1970-х, уже за сам факт читання книги Івана Дзюби – не маєзначення, чи передрукованої на машинці, чи нелегально привезеної з-за кордону –платило тоталітарній системі велику ціну.
Доситьбуло піймати студента на прочитанні “Інтернаціоналізму чи русифікації?”, якйого щонайменше виганяли з лав “радянського студенства”. А могли й запроторитиза ґрати.
Роботабез дозволу і відома автора неодноразово видавалася за межами Радянського Союзуукраїнською, англійською, російською, китайською, французькою та італійськоюмовами.
ВУкраїні цей твір був опублікований тільки 1990-го року у журналі “Вітчизна”, аокремою книгою виданий 1998-го року.
Роботанад “Інтернаціоналізмом чи русифікацією” була вельми інтенсивною. ЇЇ булонаписано упродовж осені 1965-го року. Хоча очевидно, що це було лишеньвпорядкування тих документів, виписок, думок, які Іван Михайлович Дзюба, натоді молодий і перспективний, як тоді казали, літературознавець, збирав іосмислював упродовж значно довшого часу.
Самезахлинулася хрущовська “відлига”. Той ковток свободи і народив те потужнеявище, яке називалося “шістдесятництвом”. Але щодо України наслідки хрущовської“відлиги” були неоднозначні.
І двана позір демократичні рішення влади завдали тяжкого удару українській культуріі українській мові. Перше з цих рішень – це надання паспортів безпашпортнимселянам, які отримали можливість масово переїздити до міст. А відтак тутнасамперед намагалися змити ознаку своєї селянськості, яка для України була українськоюмовою.
Ідруге рішення – це нове шкільне законодавство 1959-го року, яке дозволялабатькам самим обирати мову навчання для своїх дітей. І це в умовахнадцентралізованої радянської імперії відразу призвело до різкого скороченнячисла учнів в українських школах.
А щей політика перемішування народів, за якою українців масово вивозили освоювативсіляку цілину, де вони розчинялися в загально-радянському морі. На Українунадсилали, навпаки, фахівців з інших республік.
Азагалом ця книжка значно глибша від просто збірки цитат, бо вона справдіпереконливо показує одне: розвиватися українці можуть лишень як нація на основісвоєї мови, своєї культури і будь-які спроби накинути їм іншу мову й іншукультуру неминуче призводять до звиродніння.
Навітьнаписана з марксистських вихідних позицій, така книжка була вироком тодішньомурадянському режимові, який жорстоко помстився її авторові. На щастя, ІванМихайлович Дзюба, який відзначає у ці дні своє 75-ліття, пережив той лихий час.
Дужетрудно пережив, але і зараз стоїть, власне, на тих самих позиціях обстоюванняукраїнської мови, української культури і взагалі українськості, які він такпалко боронив у своєму написаному близько 45 років тому текстів“Інтернаціоналізм чи русифікація?”
3.2.ІванДзюба "Інтернаціоналізм чи русифікація"
Водного молодого українського поета є вірш з такими болючими словами:
Немаю зла до жодного народу,
Дожодного народу в світі зла не маю.
Чогож тоді все важчає мені
Насвіті жить у множині духовній?
Цебіль багатьох українців.
Українськийнарод ніколи не був агресивним і нетерпимим до інших, ніколи в своїй історії непоневолював інших народів. Переважній більшості української інтелігенціївнаслідок її демократизму завжди був чужий вузький націоналізм і зовсім невластивий шовінізм. Тим більше чужі вони переважній більшості українців тепер,після стількох гірких уроків історії, тепер, коли світоглядом українцянеподільно став соціалістичний світогляд, спільний із світоглядом десятківнародів великої соціалістичної співдружності
І тимприкріше і тяжче українцеві (якщо він хоч трохи почуває себе українцем) бачитьсьогодні, що з його соціалістичною нацією діється щось незрозуміле іневиправдано неподобне. Не всі українці однаково помічають і усвідомлюють те,що відбувається (бо й самі ці процеси своєю суттю такі, що не лежать наповерхні і не виступають у власній одежі), але майже всі відчувають, що діється«щось» недобре…
Марксизм-ленінізмвизначає націю як історично сформовану спільноту, що характеризується єдністютериторії, економічного життя, історичної долі та психічного складу, якийвиявляється в культурі.
Повсіх цих розрізах українська нація переживає тепер не «розквіт», якце офіційно прокламується, а кризу, і цього не можна не визнати при хоч трохичесному погляді на реальну дійсність.
Єдністьі суверенність території потроху і чим далі більше втрачається через масовепереселення («оргнабори» і т.п.) української людності на Сибір,Північ та ін., де вона нараховується мільйонами, але швидко денаціоналізується;через масове і не завжди економічно виправдане й економічними мотивамизумовлене організоване переселення на Україну росіян (як це, наприклад,зроблено в часи Сталіна, зокрема щодо міст Західної України); черезформальність адміністративного поділу й сумнівність суверенітету урядуУкраїнської РСР на території України. 3 цієї причини та з причин надмірноїцентралізації — цілковитого підпорядкування всесоюзним установам у Москві —важко говорити й про цілісність, суверенність економічного життя українськоїнації. Спільність історичної долі також утрачається через те, українська націядедалі більше розсівається по Союзу, і через те, що дедалі більше втрачаєтьсязнання і відчуття історичної національної традиції, історичного минулоговнаслідок цілковитої відсутності національного виховання в школі і суспільствівзагалі. Українська національна культура утримується на досить провінційному становищіі практично трактується як «другосортна», її минулі великі здобуткимало ширяться в суспільстві. Українська мова відтіснена на другий план і вмістах. України, по суті, не побутує. Нарешті, протягом останніх десятилітьукраїнська нація, по суті, позбавлена нормального природного приросту, якийвластивий сучасним націям. Ще в 1913 році йшлося про «З7-мільйоннийукраїнський народ». Перепис 1926 року дає на Україні близько 29 мільйонівукраїнців. Якщо додати понад 7 мільйонів українців в РРФСР(ця цифра називаласяна XII з'їзді РКП(б) в 1923 році), то виходить теж близько 37 мільйонів. Тісамі 37 мільйонів. Ті самі 37 мільйонів з чимось дає і перепис 1959 року.Навіть при мінімальному природному прирості (не кажучи вже про офіційні таблиціприродного приросту для України) число українців, враховуючи втрати воєн, малоб збільшитися на ІО-20 мільйонів. Адже загальна кількість населення в сучаснихмежах СРСР зросла зі 195 мільйонів у 1913 році до 209 мільйонів у 1959 році, ачисло росіян, незважаючи на втрати війни, подвоїлося (1897.— 55,4 мільйона,1913 — 60-70 мільйонів, 1959 — 114,1мільйона).
Навітьякби не було ніяких інших тривожних фактів, то одного цього було б досить, щобзасвідчити, що нація переживає кризу…
Безпосереднімпоштовхом для написання цієї славнозвісної наукової праці стали проведені 1965року в Україні арешти творчої молоді. Робота була оголошена антирадянською,автора виключили із Спілки письменників, і він теж опинився за ґратами.Починаючи з 1968 p., монографія багато разів виходила за кордоном українською,російською, англійською, французькою, італійською, китайською мовами. ВРадянському Союзі як політичне звинувачення висувалася проти кожного, хто читавїї чи бодай тримав у руках, якщо це ставало відомо КДБ. В Україні, проголошенійнезалежною державою, ця наукова робота окремою книжкою виходить вперше. Нажаль, багато порушених у ній проблем залишаються актуальними й нині.
Дзюбау своєму творі торкається питань становища націй і народів, які входять доскладу СРСР, їх декларативного формального суверенітету, денаціоналізації,питань насильницького насадження руської культури та мови і все в такому роді.Звичайно, як українця Дзюбу більш за все цікавить доля українського народу, вінописує своє бачення процесу коренізації на Україні та наслідки його згорнення,описує становище української національної культури на шістдесяті роки тощо. Ціпитання, безперечно, були одними із найболючіших на той час.
Цікавітакож джерела, на які посилається автор. Як влучно написав професор Шаповал, Дзюба«… зробив своїми союзниками не кого-небудь, а «класиків марксизму-ленінізму». Втворі він посилається на самого К.Маркса, В.І.Леніна, на доповідь Й.Сталіна наXVI з`їзді ВКП(б), ну а також наводить цитати з М.Горького, А.Луначарського,філософа Антоніо Грамші, «цитату в цитаті» з Отто Брауна тощо. Також буливикористані такі джерела як «… стенограми партійних з`їздів доби«коренізації»/«українізації», постанови партз`їздів і уряду, праці тодішніхкерівників і партійних лідерів, статистику, публіцистику, літературні твори.»
Одниміз засобів висвітлення питання у Дзюби є протиставлення теоретичної таідеологічної основи, проголошених лозунгів та закликів і практичного становищаречей, такого, яким воно є насправді. Для приклада візьмемо питання про асиміляціюнацій, яке було розглянуте у статті «Майбутнє націй: нації за комунізму».Спочатку щодо теорії. Що ж ми можемо побачити в «класиків марксизму-ленінізму»стосовно національного питання? По-перше, І.Дзюба розкриває нам точку зоруК.Маркса на питання, а саме те, що він знущався і висміював усілякі спробипостановити, що нації і національна культура – це щось застаріле та непотрібнеі вказував на імперіалістичну суть таких поглядів, а також називав ідеї промайбутнє безнаціональне суспільство «казарменим комунізмом».Далі ми бачимопосилання на позицію В.Леніна, а саме на такі його думки: по-перше на йогоборотьбу (принаймні на словах) «проти русифікаторства, проти великоруськогошовінізму і великодержавництва, тобто, по суті, проти асиміляторства», по-друге,на його розуміння того, що «в інтересах комунізму – найбільший розвиток націй,а не їхнє згортання і асиміляція». Також наводиться цитата з доповіді Сталінана XVI з`їзді ВКП(б), в якій він засуджує позицію «соціал-шовініста»Каутського, проголошуючи ленінські ідеї.Отже, якщо не розписувати позиціюкожного із цих діячів окремо, то всі проголошені ідеї зводилися до того, що імови не може бути про якусь «социалистическую нивелировку», злиття всіх націй водну, асиміляцію, насильницьке нав`язування багатьом націям якоїсь однієї мовиі культури, а навпаки, повинно стояти завдання «їхнього всебічного розвитку,особливо розвитку раніше пригнічених і неповноправних націй». Як пише І.Дзюба:«Ні в одному з документів РСДРП(б) не схвалюється асиміляція націй, особливо жасиміляція менших націй більшою, і не говориться про злиття націй якбезпосереднє завдання пролетарського руху».
Так,це все на словах. А що ж ми маємо на практиці? На практиці ми маємо те, щоДзюба назвав «хамством і мародерством в національній справі».Це виражається,по-перше в уявленнях переважної маси населення про те, що «безпосереднє чи ненайближче завдання комуністів – створення безнаціонального суспільства, а томунаціональні мови і культури – це щось «відживаюче», відстале, «другосортне» і навітьреакційне..». На практиці це виражається ні чим іншим як поглинанням однієюнацією інших, насадженням культури і мови однієї нації. Тобто де факто миспостерігаємо навіть не злиття та зближення, а поглинення російською націєюінших.Це підтверджується також статистичними даними становищем на 1948 рік, якісвідчать про зменшення кількості «націоналів» і збільшення кількості«великоросів» порівняно із 1914 р.
Дзюбарозглядає два види асиміляції: перший, коли всі народи світу об`єднуються у«вселюдство», тобто асиміляція націй на вселюдській основі, та другий –«поглинення однією нацією інших, асиміляцією кількох націй на базі однієїнаціональної культури». Саме другий вид асиміляції, яку автор називає «тотожноюколоніалізмові»,є «глибокою історичною несправедливістю щодо асимільованихнацій» і саме він спостерігається на теренах СРСР, і конкретно по відношенню доУкраїни.
Отже,І.Дзюба не відкидає самої ідеї комунізму та інтернаціоналізму, але він протиперекручування та псування цих ідей, він прагне до «виховання істинногонаціонально-інтернаціоналістського почуття і відданості своїй нації, любові іповаги до всіх інших націй, бажання, щоб твоя нація якнайбільше прислужиласялюдству, зробила для нього все, на що здатна». Тобто, якщо говорити коротко,Дзюба виступає проти асиміляції.
Дещосхожу тему розглянуто і в статті «Про соціалістичні республіки та форми їхньогоспівробітництва». І знову протиставляється теоретичні настанови та практичнестановище справ. Теоретично, СРСР – це вільний союз незалежних національнихдержав з однаковим соціальним ладом, ще й в Конституції СРСР забезпечено правовільного виходу будь-якої республіки з Союзу. До того ж, основні ідеологимарксизму-ленінізму, власне сам Ленін, проголошували, що «ми повинні саме внаціональному питанні, як порівняно малозначному, іти на поступки… нас анітрохи не може здивувати – і не повинна лякати – навіть така перспектива, щоукраїнські робітники й селяни перепробують різні системи і протягом кількохроків випробують на практиці злиття з РРФСР, в відділення від неї в окремусамостійну УРСР...». А практично все та ж картина, яку можна описати словамиІ.Дзюби однією фразою «сьогодні некомунізм великодержавникові проститься (бувби він «російський патріот», а якої масті – неважливо), а от українськомукомуністові найменше національне вболівання – не проститься». Отже, і тутвикривлення та перекручення Леніна та ідей інтернаціональної комуністичноїдержави.
І щекілька слів про українізацію. Розуміння автором цього історичного періоду івзагалі явища було викладено в статті «Українізація та її розгром». Чим же булана думку І.Дзюби українізація? Те, що на час написання памфлету«Інтернаціоналізм та русифікація» «соромились згадувати, і саме це словозробили одіозним», насправді було не більш не менш, а спроба чесної таенергійної «істинно інтернаціоналістської політики, накресленої прямимивказівками Леніна та постановами з`їздів РКП(б) та КП(б)» І українізація, якбивона була до кінця здійснена, «була б справжнім (а не пропагандистським)наочним і гіпнотизуючим взірцем плідності ленінської постановки національноїсправи..». Наводячи різноманітні документи (наприклад, резолюції ХІ з`їздуКП(б)У 1930 р.,), автор підкреслює успіхи українізації в той час, коли вона щене була згорнута, а всі її плоди не були винищені. Отже, на мою думку, авторвважає українізацію безперечним благом, і глибоко обурюється лицемірностипартійної політики СРСР: на зміну реальним діям, реальній українізації освіти,бюрократичного апарату, партійного та суспільного життя тощо, приходитьзвичайна безпідставна похвальба «нечуваним розквітом української… культури»,проголошення всих тих вищевикладених принципів, а в реальності це всеобертається нищенням української культури та нації взагалі.
Якийвисновок можна зробити? Всі розмови про інтернаціоналізм – це слова і тількислова (або «художній свист» як назвав це професор Шаповал, в реальності присутняодна тільки цілеспрямована русифікаторська політка, політика поглинанняукраїнського народу російським. А що пропонує нам автор як ідеальне вирішенняпроблеми? Я гадаю, це викладено ось в цій його цитаті: «Русифікаторськомунасильству я пропоную протиставити одне: свободу публічного і чесногообговорення національних справ, свободу національного вибору, свободунаціонального самопізнання, самоусвідомлення й самовироблення..».І хоча на тоймомент такі ідеї були досить утопічними, але все ж таки праця І.Дзюби буласвоєрідним проривом і дуже сміливим кроком людини, яка справді вболівала завирішення національного питання і, звичайно, за свою рідну країну, потерпаючувід русифікаторської політики, за Україну.
Ціроздуми про свою працю “Інтернаціоналізм чи русифікація” І.М.Дзюба умістив їїпісля публікації у журналі “Вітчизна” у 1990 р. Прошуміло з того часу, як твірбуло написано, чверть століття і письменник робить узагальнення і висновки проздійснений критичний політологічний труд, який не втрачає і сьогодні своєїактуальності із багатьох точок зору на порушені в ньому проблеми виживанняукраїнської культури. Післяслово, як і текст публікації “Інтернаціоналізму чирусифікації”, подається у скороченні.
Яксьогодні розцінюють написане 45 років тому — «Інтернаціоналізм чи русифікацію?»
По-перше,це була правда про становище України, про наш національний біль. І часпідтвердив, що це була правда. Сьогодні всі ми про неї говоримо. Я радий, щосуспільство її усвідомлює (навіть у набагато більшому обсязі, ніж ячвертьстоліття тому),— це дає надію на порятунок. Але була б набагато більшарадість, якби час показав, що картина, намальована колись в «Інтернаціоналізмічи русифікації?», неправдива, довільна, навіяна якоюсь суб'єктивною оманою. Іякби не було потреби сьогодні передруковувати цю річ і взагалі згадувати провсе те…
Що ждо змісту й аргументації скажу: сьогодні далеко не все мене задовольняє. Зароки перебудови і відносної гласності з'явилося стільки раніше не відомихфактів і стільки ще проблем випливло на поверхню, що, звичайно, нині єможливість, потреба осмислити цю фатально невичерпну тему масштабніше і з новихпозицій: не обмежуючи себе традиційним підходом. Зрештою, тодішній заклик —повернутися до ленінських принципів, до національної політики 20-х років —звучить сьогодні наївно. Хоча б тому, що такі «повернення» до перейдених етапівв історії неможливі. Правда, не маючи на увазі «повернення» в буквальномузначенні, а лише відновлення самого принципового підходу. Але й його сьогоднінедостатньо — зовсім інша історична ситуація, інший стан народу, інші завданняй можливості…
Завдякиіснуванню та діяльності таких людей, як Іван Дзюба ще зберігається духовна аураУкраїни. Це — совість України. Таким був Іван Дзюба 40 років тому, таким вінзалишається і сьогодні — чесною, мужньою, порядною та щирою людиною. І, думаю,біда наша в тому, що, на жаль, знають про цю книжку дуже мало. Треба, щоб їїбільше читали. Треба, щоб її, безумовно, перевидавали. Треба, щоб вона була впрограмі навчальних курсів і в кожній бібліотеці. А що сьогодні?
Алепраця “Інтернаціоналізм чи русифікація?” все одно доходила до людей. Доходилапо-різному: в рукописах, а частіше на хвилях радіоголосів, глушених ретельними“глушилками”. А ось переді мною “підривна література”: видання книги“Сучасністю” 1968 року, спеціально кишенькове, на цигарковому папері, щоб легшебуло перевозити через кордон. І провозили, і читали — від дисидентів доґебістів.
Загалом,оцінюючи з позицій сьогодення, ця книжка значно глибша від власної жметодології, бо вона справді переконливо показує одне: розвиватися українці (які будь-який інший народ) можуть лишень як повноправна нація на основі своєїмови і своєї культури, будь-які спроби силоміць накинути їм іншу мову й іншукультуру неминуче призводять до звиродніння. І при цьому, слід сказати, щенікому, навіть добровільним “сексотам” КГБ з ученими ступенями, не вдалосязнайти в текстах Івана Дзюби ані титли, ані коми, які б засвідчили неповагу доінших націй. Об’єктом його критики були і є як імперські потуги (переважноросійські, але не тільки), так і недієздатне вітчизняне культурне хуторянство іспроби вибудувати провінційний український шовінізм, який би закреслив вихіднації на універсальні світові обрії.
ЛеонідКравчук, Іван Плющ, Євген Марчук, Леонід Кучма, Петро Симоненко, ОлександрМороз, Вітольд Фокін — уся ця партійно-номенклатурна рать не могла не знатитексту або, щонайменше, ідей “Інтернаціоналізму чи руфисікації?”. І не моглавідмахнутися від того, що висловлював автор. Ці персонажі, звісно, не сталипереконаними борцями за свободу України, за демократію, за національневідродження, але не зважати на потребу такої свободи і відродження вони вже немогли. Хоча втілення ідей свободи цією публікою виявилося аж надтосвоєрідним...
ІванДзюба напередодні свого ювілею з гіркотою говорив:
“Якщоподії будуть розвиватися так, як нині, то як були ми “українським гетто”, так ібудемо “українським гетто”. Може, ще трішки більшим, може, трішки меншим. Алеце все-таки наше “українське гетто”. Будемо розпалювати один одного, будемосипати сіль на рани одне одному, але залишатимемося в оцьому колі, бо те, що миговоримо, воно не сприймається і не доходить до тієї більшої маси. Тут вина інаша в тому, що ми не вміємо говорити, ми вміємо самі з собою говорити, але невміємо говорити з тими, хто проти нас, або хто байдужий, або хто не розуміє. Внас цього вміння немає.
Алеце не єдина причина і не тільки вина. А основне те, що дуже багато тупості,дуже багато хамства, дуже багато лінощів у сфері мови і культури. Ти можеш якізавгодно глибокі й переконливі аргументи наводити, але йому це нецікаво, внього є свій інтерес, він не хоче морочитися вивченням української мови. Навіщойому зайвий клопіт? Вся ця боротьба нібито за російськомовних, проти утисківросійської мови, за двомовність… Неправда! Про яку двомовність йдеться?! Мидвомовні, ми, “українські буржуазні націоналісти”, ми двомовні, бо ми знаємо іукраїнську мову, і російську, а вони не знають і не хочуть знати.
Якщораніше ці войовничі русифікатори недоговорювали все до кінця, то сьогодні вониставлять питання так, що вони взагалі не просто громадяни України, а вони — ті,хто уособлює Україну, хто говорить від імені України, хто має право на Україну,вони є Україна. Це вже страшно, бо від цього вже немає повороту до якоїсьнормальнішої ситуації.
Звичайно,є прекрасні люди серед росіян, серед російської інтелігенції, які розуміють всіці проблеми, але їх мало. Так само, як нас у своєму середовищі мало, так і їх всвоєму середовищі, і вони не впливають на ці загальні настрої, на те, щовирішує загальну картину, — це сьогодні створює натовп. Не суспільство, неколектив якийсь, той чи інший колектив, український чи російський колектив, астворює натовп. Натовп, розпалюваний політиками, у яких є своя мета, і дляздійснення цієї мети вони мають сили, мають гроші, а аргументів великих тут нетреба”.
Свогочасу навіть написана з марксистських вихідних позицій книга “Інтернаціоналізмчи русифікація?” стала вироком радянському режимові, який жорстоко помстився їїавторові. На щастя, Іван Михайлович Дзюба, який відзначив своє 75-ліття,пережив той лихий час. Дуже важко пережив, але й зараз він — академік, співредакторЕнциклопедії сучасної України, стоїть, власне, на тих самих позиціяхобстоювання української мови, української культури і взагалі українськості якмагістрального шляху до універсальності та всесвітньості вітчизняної культури,які він так палко боронив у написаному понад 40 років тому дослідженні“Інтернаціоналізм чи русифікація?”.
ПрацюІ. Дзюби "Інтернаціоналізм чи русифікація?" можна розглядати як етапборотьби української інтелігенції з тоталітарним режимом. Та, на жаль, багатозазначених у роботі проблем середини 60-х років минулого століття постаютьсьогодні ще гострішими. Незважаючи на проголошення України суверенною інезалежною державою, певними силами на сході республіки постійно заперечуєтьсясаме існування української мови як державної. На порядок денний обласних тамісцевих рад раз у раз протягуються питання про затвердження ще однієїофіційної мови поруч з українською — російської. Це нова спроба шовіністівперешкодити українській мові, культурі повнокровно розвиватись. Тож ознайомленняз працею нашого земляка не тільки є даниною минулому, нашій історії, воноповинне для кожного вдумливого читача стати орієнтиром до пізнання справжніхпричин важкого стану рідного слова, дороговказом у його розвитку як духовногобагатства корінного населення. Критичну розвідку І. Дзюби необхідно вивчатиросіянам, євреям, грекам та представникам інших національностей, які живуть вУкраїні, щоб навчитись по-справжньому поважати українську мову й мови своїхнародів. Багатьом українцям праця "Інтернаціоналізм чи русифікація?"допомагала і допомагає позбутись почуття власної культурної нижчевартості,духовної неповноцінності.
Дужецікаво подивитися на думку Івана Дзюби щодо соєї праці, через 25 років вінрозсказує про свою роботу над "Інтернаціоналізмом чи русифікацією?"Передмова до публікації в журналі «Вітчизна, 13 січня 1990 року, м. Київ
3.3Від автора: з відстані чверті століття
Праця»Інтернаціоналізм чи русифікація ?" була написана у вересні — грудні1965 року. Безпосереднім поштовхом до її написання стали драматичні політичніподії, про які я скажу нижче. Але задум визрівав раніше, його диктувало самежиття. Мушу нагадати читачам молодших поколінь про відповідні суспільніобставини. Наприкінці 50-х та на початку 60-х років в Україні відбувалосяпомітне національно-культурне піднесення. Могутній імпульс йому дав процесоновлення нашого суспільства, започаткований рішеннями XX з’їзду партії (1956рік). Загальносоюзний своїм масштабом і характером, він мав в Україні своюспецифіку, зумовлену насамперед національною проблематикою. На жаль, процес цейпротривав лише кілька років. Отож загалом наступні, 60-ті, роки в Україніхарактеризувалися глибокими суперечностями. З одного боку, тривало наростанняno-бунтівничому настроєних і no-новаторському естетично зорієнтованихкультурних та літературних сил («шістдесятництво»), пробудження середчастини молоді активного інтересу до культурнонаціональних (Клуб творчоїмолоді, що розгорнув широку діяльність у Києві, об’єднуючи молодих митців тазалучаючи студентство тощо) та національно-політичних питань (дискусії встудентських аудиторіях, спроби мітингів, розквіт самвидаву, що був не чиміншим, як частковою компенсацією ядучого дефіциту гласності). З другого ж боку,смертельно налякане зростанням політичної активності мас («розхитуваннястихії») тодішнє політичне керівництво СРСР (надто ж після державногоперевороту, вчиненого клікою Брежнєва), спираючись на політичну поліцію тапотужний бюрократично-реакційний суспільний шар, посилювало боротьбу зінакодуманням, а особливо з «націоналізмом», під яким фактичнорозумілося прагнення до національної справедливості та реальної рівності або йпросто всякий інтерес до національних проблем, історії, мови. В Україні ж, якзавжди, ця боротьба проти здорового глузду прибрала особливо шалених масштабіві диких форм.
Непокладаючись на результативність пропагандистської кампанії, керівництво, —очевидно, під тиском центральних органів, — вдалося до репресивних акцій. Вкінці серпня та на початку вересня 1965 року в Києві, Львові, Івано-Франківську,Луцьку, Тернополі було заарештовано кільканадцятеро активних представниківукраїнської творчої молоді, серед яких були дуже популярний тоді літературнийкритик Іван Світличний, мистецтвознавець Богдан Горинь, його старший братнауковець Михайло Горинь, талановитий художник Опанас Заливаха,літературознавець Михайло Косів, партійний працівник і літератор МихайлоОсадчий та інші. Це робилося за умов цілковитої відсутності будь-якоїгласності, а водночас цілеспрямовано нагніталися чутки про антирадянськунаціоналістичну діяльність заарештованих, про якесь нібито антирадянськепідпілля тощо.
Протестуючипроти арештів, я виступив у кінотеатрі «Україна» під час прем’єрифільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків», а пізніше звернувсяз листом до тодішнього першого секретаря ЦК КПУ П. Ю. Шелеста і Голови РадиМіністрів Української РСР В. В. Щербицького з листом, у якому говорив про те,що невинних, по суті, людей репресували не за якісь «злочини», а зачесну думку, правдиве слово, вболівання за долю України, обстоюваннянаціональних інтересів українського народу.
Однакя відчував, що в цій ситуації обмежитися листом протесту надто мало. Тимбільше, що начальство якщо й реагувало на такі листи, то хіба новимирепресіями. Виникала об’єктивна потреба узагальнити всю цю проблематику,спробувати проаналізувати історичну, національно-політичну ситуацію загалом,викласти позицію тих, кого тривожило становище України, схарактеризувати явища,які цю тривогу викликали, побачити, що за ними криється, — а водночас що, якаполітика стоїть за репресивними акціями влади. Одне слово, треба булоспробувати проаналізувати становище України і водночас спробувати відповісти назапитання: проти чого ми протестуємо і чого ми хочемо?
Потребав цьому назріла і набирала суспільної гостроти. Я ж не відчував себе (ні тоді,ні пізніше) достатньо підготовленим науково і політично, щоб узятися за цюсправу. Сподівався, що це зробить хтось інший, більш обізнаний і кращеозброєний методологією соціологічного аналізу, прийомами статистичнихрозрахунків тощо (адже тривога, невдоволення тодішньою національною політикою,настрої протесту виявлялися і серед наукової та літературної громадськості).Однак час минав, а цей «хтось інший» не з’являвся. Довелося братисяза перо дилетантові в політиці й соціології. Арешти ж дали те емоційнезбурення, якого далі несила було стримувати.
Десьу цей час я, роздумуючи над тим, що діється і де шукати вихід (адже середсуспільності, особливо молоді, апробовувалися й дебатувалися тоді різніпогляди, різні версії та контраверсії, хоч і меншою мірою, як тепер), зробивдля себе «відкриття». Я натрапив на стенограми партійних з’їздівленінських часів (не випадково, звичайно, а в пошуках відповідних джерел),жадібно перечитав їх та інші матеріали 20-х років на теми національноїполітики. (Парадокс, але ми тоді того не знали, навіть незабороненого не знали,настільки воно було «списане в архів», ледве чи не викинуте «насмітник історії»; все наше «соціалістичне» суспільство геть забулопро те, що закладалося колись у фундамент його ідеології та національноїполітики: може, щоб уникнути гризот сумління, забуло? — та й нині ми те не дужезнаємо). Прочитане і взнане справило на мене глибоке враження. Я побачив, щонаціональна політика часів Сталіна — Хрущова — Брежнєва не тільки далековідійшла від того, що заповідав Ленін в останні роки життя, а й є прямимзапереченням цих ленінських заповітів та партійної лінії початку й середини20-х років. Мені здалося, що я знайшов розгадку: причини наших бід — у ційвеликодержавницько-шовіністичній ревізії ленінської національної політики, анадія на порятунок — у поверненні до неї.
Осьпід цим глибоким враженням, під цим панівним настроєм, з цих позицій я і писавсвою працю, долучаючи, звичайно, ширший матеріал з літературної, філософської,історичної спадщини, а головне — матеріал самого життя.
Безпосередніммоїм завданням було спробувати переконати тодішнє керівництво УРСР і СРСР(власне, насамперед СРСР, оскільки всім було зрозуміло, що там, у Москві, всевирішується, — тому праця була зразу ж надіслана в російському перекладі і доМоскви) у згубності тодішньої національної політики, показати, що вонопо-фарисейському клянеться іменем Леніна, а насправді проводить антиленінськуполітику — конкретно щодо України, політику тотального придушеннянаціонально-культурних інтересів українського народу, ущемлення його всоціально-економічній, політичній, культурній, мовній, демографічній та іншихсферах. Це був мій перший адресат. Але водночас мені здавалося великою бідою івеликою небезпекою те, що значна частина російського та русифікованогонаселення в Україні, зокрема з числа інтелігенції, не задумується наднаціональними проблемами, байдуже, а то й недоброзичливо ставиться до вимогсправедливості в національній справі. Тут я вбачав одне з джерел небезпеки іодин із резервів русифікаторської енергії системи. Мені хотілося переконатитаких людей у тому, що вони помиляються, вважаючи національні проблеми невартими їхньої уваги, а коли пасивно чи активно сприяють русифікації, то стаютьвільними чи невільними співучасниками злочину проти українського народу. Янамагався апелювати до їхнього сумління, почуття справедливості та й простотверезого політичного глузду. Це був другий адресат, якого я собі уявив.
Нарешті,мав перед очима і третього адресата. Це ті, хто хотів зрозуміти, що діється зУкраїною, хто хотів щось зробити для неї, кому боліла й не давала спокою їїдоля. Не називаю їх однодумцями, бо думалося по-різному (як і сьогодні), алебіль був на всіх один, спільний, він єднав і людей, часом далеких і дужедалеких світоглядом. Мені здавалося, що відродження України можна найпевнішедосягти на шляхах відновлення ленінської національної політики і що саменавколо такого розуміння нашої історичної перспективи можуть консолідуватися найширшіверстви української суспільності.
Оцяпотрійна заадресованість праці відбилася не лише на її стилістиці, а й призвеладо деяких внутрішніх суперечностей і в тональності, і в характері аргументації.
Сьогоднія міг би й ще немало чого «закинути» праці, написаній чверть вікутому, бачу її слабкі місця і вади, сьогодні про дещо написав би інакше,збагатив би арґументацію, не такої ваги надавав би цитуванню канонічнихдокументів (хоч тоді то було необхідно, тоді то був найпереконливіший інайдошкульніший для начальства арґумент!) і т. д., — але про все це я хочусказати в післямові (на яку залишаю за собою право): коли читач самознайомиться з моєю працею і я зможу «обмінятися думками» з ним ужена підставі знайомого йому тексту. Тоді ж розповім і про подальшу долю праці таперипетії навколо неї, коротко викладу свої нинішні погляди на відповідні речі.
Тутлише скажу, що я ніколи не розглядав свою працю як конспіративну, не крився знею, від самого початку бачив її як призначену не лише для офіційного адресата,а й для ширшої громадськості, — тому не заперечував проти її поширеннясамвидавом. І гадки не мав, що згодом її оголосять — заднім числом! —«антирадянською»: адже я керувався тільки бажанням добра своїмземлякам і співвітчизникам, усьому нашому суспільству. Але, як виявилося, саметут і крилася небезпека, саме це і вважалося тоді непрощенним гріхом: аджеінтереси правлячої верхівки, яка власну вигоду ототожнила цинічно із суттю«реального соціалізму», стали глибоко суперечити інтересам народу.Отож під наступну хвилю репресій, вже набагато масовіших (1972 рік), праця"Інтернаціоналізм чи русифікація?" висувалася як політичне(«кримінальне» — «державний злочин») звинувачення не лишепроти її автора, а й проти тих, хто її «розповсюджував» або й просточитав. Багато таких людей постраждало в ті роки, і я відчуваю свою невільну,але велику провину перед ними. Не кажу вже про те, що й правоохоронним органам(які тоді в подібних ситуаціях були швидше правопорушними органами!) слід бипопросити пробачення в цих людей і зняти з них давні безглузді звинувачення.
Починаючиз 1968 року, праця "Інтернаціоналізм чи русифікація?" виходила — безмого дозволу й відома — за кордоном окремими виданнями українською, російською,англійською, французькою, італійською (у видавництві Італійської компартії),китайською мовами. Проте, — не з вини видавців, а тому, що до них потраплялиспотворені численними передруками машинописні копії, — у цих виданнях чималодрібних, але прикрих для автора помилок, неправильних прочитань тощо. Цяпублікація у журналі «Вітчизна» буде першою авторською публікацією.
Оскількирукопис безслідно зник, я користувався однією з машинописних копій, якізбереглися від того часу. Праця публікується повністю і без будь-яких змін, завинятком суто правописних. Тільки цитати з Маркса, Енгельса і Леніна я подав,як у нас узвичаєно, за останніми виданнями їхніх творів (наче порушенняхронології: цих видань не було в час написання праці, — але ж друкуємо ми їїсьогодні!). Цитати з російських авторів та російськомовних історичнихдокументів я залишив тоді і залишаю тепер без перекладу українською, воригіналі: задля автентичності і щоб уникнути можливих похибок чи звинувачень унеточності перекладу.
Оцепопередні пояснення, а про решту, як я вже застерігся, в післямові.
ІванДзюба
13січня 1990 року, м. Київ
Висновки
ІванДзюба ніколи не намагався здобути популярність, його головна життєвацінність-донести і відстояти правду. Він-людина з великої літери, величезнийпатріот своєї країни, мови, традицій. Його ідеями захоплювалися, йогопідтримували люди, але партійні діячи усіляко перешкоджали поширенню цих ідей ітворів. Дзюба нічого не боявся, він завжи казав правду, якою б вона не була.Але попри все це він завжди залишався чемним і коректним, навіть протиставляючиросійську і українську культуру. Його делікатність у висловах, йоговисокоосвіченість гідна поваги. Він проклав шлях до Незалежності країни, якулюбив більш за все. Його не лякала ні влада, ні страждання, ні позбавленняволі. Він увесь час натикався на гострий спротив, його самого лаяли, але нічогоне могли сказати про його твори, тому що в них була правда і тільки правда, якунеможливо було оскаржити. Навіть після виходу сенсаційного на той час твору:«Інтернаціоналізм чи русифікація?», коли його все ж затримали, тюрма не зламалайого: він залишився вірним своїй позиції і до сьогоднішнього дня. Він переживтяжкий період шістдесятництва, який пережили далеко не всі представникиукраїнської інтелігенції. Йому все ж таки вдалося відстояти свою правду. До речі,праця «Інтернаціоналізм чи русифікація?» сьогодні так само актуальна, адже внаш час через русифікацію українство опинилося на межі повного зникнення. Томуможна сказати, що Іван Дзюба написав твір на всі часи, його правда завждизалишиться не тільки в його серці а й на папері і в серцях його однодумців.
Використаналітература
1) Дзюба І. М.Інтернаціоналізм чи русифікація? — К.: Видавничий дім «KM Academia»,1998, — 276 с.
2) Історія українськоїлітератури ХХ століття, книга перша, за редакцією Дончика
3) Історія українськоїлітератури ХХ століття, книга друга.за редакцією Дончика
4) Україна — Росія:концептуальні основи гуманітарних відносин / І.М. Дзюба,
5) Шевченківськілауреати. 1962—2001: Енциклопедичний довідник. — К., 2001. — С. 136—138.
6) ru.wikipedia.org/
7) www.dt.ua
8) litakcent.com
9)http://kbulkin.wordpress.com
10)http://litopys.org.ua/idzuba/dz.htm
Додатки
УКАЗ
ПРЕЗИДЕНТАУКРАЇНИ
Проприсвоєння звання Герой України
Завизначні трудові досягнення, заслуги перед Україною у
розбудовіїї державності та відродженні національної духовності
постановляю:
Присвоїтизвання Герой України з врученням ордена Держави
ДЗЮБІІвану Михайловичу — академікові-секретареві Відділення
літератури,мови та мистецтвознавства Національної академії наук
України,м. Київ.
ПрезидентУкраїни Л.КУЧМА
м.Київ, 26 липня 2001 року
N567/2001
Письмов адрес Председателя Президиума Верховного Совета УССР, председателя ВерховногоСуда УССР, копия — Президиуму правления Союза писателей Украины:
Всвязи с тем, что я, нижеподписавшийся, полностью разделяю взгляды литератораДзюбы Ивана Михайловича на некий, официально у нас не существующий вопрос, закоторый, насколько мне известно, его осудил недавно один из нарсудов г. Киева,и принимая во внимание:
а)состяние здоровья осужденного;
б) тообстоятельство, что в данный период (конец которого мы с Вами не можемпредвидеть даже приблизительно) для меня лично пребывание на любом режимепредставляется почти равноценным, и потому более-менее безразличным, — прошупокорно разрешить мне отбыть вместо вышеупомянутого Дзюбы И. М. определённоеему судом наказание.
Снадлежащим уважением
ЛукашНиколай Алексеевич, член Союза Писателей Украины
Оригинальныйтекст (укр.)
Журнал«Дніпро», 1991, № 11—12. С. 200.