Проблема модернізму в сучасному українськомулітературознавстві
ЗМІСТ
Вступ
Розділ І.Поняття модернізму в українському літературознавстві
Розділ ІІ. Визначення хронологічних рамок та фактографія модернізму
Розділ ІІІ. «Авторські версії» модернізму
Висновки
Список літератури
ВСТУП
Більшестоліття вже минуло з того часу, як у мистецтві і зокрема в літературі виникмодернізм. Не зважаючи на несприятливі умови, українська література такожприєдналася до світового літературного процесу і в той чи інший спосіб прагнулане бути самодостатньою, а залучалась до європейського руху. Історичні умовигальмували процес наближення української літератури до відповідногоєвропейського рівня. Було створено залізну завісу, штучно стримувались будь-якітенденції, що виявляли модерністскість українського мистецтва. Пізніше внаукових дослідженнях будь-які вияви модернізму у мистецтві таврувались ізпосиланнями на класиків марксизму-ленінізму. Та й дотепер у шкільному курсілітератури не прийнято визнавати певні твори й авторів модерністськими. Ще неподолано комплекс меншовартості української літератури.
Подекуди в сучасному українськомулітературознавстві з’являються спроби аналізу українського модернізму. Вартовіддати належне тим дослідникам, хто береться за вивчення цієї теми, адже вониє першими і часто викликають обурення в масах прихильників традиційності ішароварності української літератури. Прагнемо підтримати ці нечисленнідослідження, тому проведемо аналіз критичних праць про український модернізм,котрі виходили в незалежній Україні, тобто починаючи від 1991 року.
Отже, метою нашої роботи є спробапрослідкувати розвиток модернізму на українському ґрунті, з’ясувати, які явищазараховують до модернізму, встановити хронологічні межі модернізму, окреслитиметодологію кожного з авторів для аналізу модерної літератури.
Отже,об’єктом дослідження є поняття модернізму в сучасному українськомулітературознавстві, предметом аналізу є окремі статті та монографії українськихлітературознавців 1991-2002-рр., у яких вони розглядають проблеми модерністськоїлітератури. У своїй роботі ми проведемо порівняльний аналіз цих статей імонографій, з’ясуємо відмінності у трактуванні сучасними дослідниками поняття«модернізм». Для цього будемо послуговуватись методом зіставлення іпорівняльного аналізу різних праць, методом метакритичного аналізу, тобтопроведемо аналітичну роботу на основі вже написаних досліджень про модернізм.
Відповіднодо методу дослідження і поставлених завдань структура роботи передбачає трирозділи. У першому розділі ми з’ясуємо поняття «модернізм» утрактуванні різних дослідників, адже єдиного чіткого визначення цього поняття улітературознавстві ще немає. У другому розділі ми окреслимо хронологічні рамкиукраїнського модернізму і з’ясуємо його фактографію, тобто визначимо явища, щотакож відносять до модернізму. У третьому розділі ми розглянемо «авторськіверсії» модернізму, тобто зробимо огляд концепцій і підходів домодернізму.
Дорозгляду візьмемо студії сучасних українських літературознавців: СоломіїПавличко «Дискурс модернізму в українській літературі», ЯрославаПоліщука «Міфологічний горизонт українського модернізму», ВолодимираМоренця «Національні шляхи поетичного модерну першої половини ХХ ст.:Україна і Польща», Костянтина Москальця «Людина на крижині»,Тамари Гундорової «Про-Явлення Слова. Дискурсія раннього українськогомодернізму. Постмодерна інтерпретація», Віри Агеєвої «Українськаімпресіоністична проза», Миколи Ільницького «Від „МолодоїМузи“ до „Празької школи“».
РОЗДІЛІ. Поняття модернізму в українському літературознавстві
Як подаєСловник іншомовних слів, "модернізм [франц. modernise] – загальнаназва течій у мистецтві ХХ століття, яким властиві заперечення реалізму,традиційних форм, естетики, пошук нових естетичних принципів". Великийтлумачний словник української мови дає таке пояснення терміну модернізм:1. Авангардизм. 2. Один із напрямів у сучасній релігійно-ідеалістичнійфілософії, який проповідує оновлення католицьких догм у дусі інтуїтивізму,волюнтаризму і т. ін. Термін «авангардизм» цей словник пояснює так: «загальнаназва різних напрямів у мистецтві ХХ століття, для яких характерні розрив ізтрадицією реалістичного художнього образу, пошуки нових засобів вираження іформальної структури твору». Українська літературна енциклопедія подаєрозвідку про модернізм у світовій і українській літературі, трактуючи це явищетак: «філософсько-естетична й художня система, що склалася в першідесятиліття ХХ століття й об’єднала різнорідні, іноді істотно відмінні напрямий течії, для яких притаманні нова суб’єктивно-індивідуалістська концепціялюдини (із домінуванням дезінтеграційного начала) та пов’язане з цимпротиставлення нових виражальних і зображальних засобів класичним формаммистецтва ХІХ століття. Досі модернізм – термін не усталений: інколитлумачиться як синонім авангардизму; як явище, що в час зародження інтегрувалов собі декадентство й авангардизм; як художній рух, що відмежовується віддекадентства і має авангардизм своїм найрадикальнішим виявом тощо. Передумовивиникнення модернізму з’явилися в кінці ХІХ століття. Саме тоді художнясвідомість фіксує кризу світоуявлень, які складалися від епохи Просвітительстваі набули переважно раціоналістичних, головним чином позитивістських форм уфілософському і художньому мисленні ХІХ століття. Стають очевидними їхня невідповідністьісторичній дійсності початку ХХ століття, недостатність для повноти створенняобразу людини, художнього розкриття тих видів соціальної, біологічної,моральної детермінованості її життя, на яких ґрунтувалися типові зразкикласичних реалізму і натуралізму. З’ясовується недосяжність і некоректністьбагатьох суспільних ідеалів, неспроможність жодних наперед визначених формсуспільного устрою зняти суперечливість і внутрішню конфліктність людськогобуття. Піддаються скептичній переоцінці просвітницькі ідеали народно-духовноївсеєдності, соціального братерства, евдемоністського змісту життя, ряд іншихморальних і культурних цінностей. Окреслюються… значно глибші психологічнівиміри людини, невичерпність і багатоликість (аж до протилежності) її індивідуальнихякостей, життєво важливе, часто вирішальне, значення її позасвідомих іпідсвідомих імпульсів, їхній зв’язок з первісними формами колективного таіндивідуального буття».
Літературознавчийсловник-довідник дає таке визначення модернізму: «загальна назвалітературно-мистецьких тенденцій неміметичного ґатунку на межі ХІХ – ХХстоліття, що виникли як заперечення ілюзіоністсько-натуралістичної практики вхудожній царині, обґрунтованої філософією позитивізму. Ця філософія обстоювалаемпіричні, жорстко верифіковані дані єдиним джерелом достеменного знання припринциповому нехтуванні іншими, зокрема, ірраціональними, джерелами та посталоюна підвалинах цієї філософії „соціально-реалістичною критикою“,схильною взалежнювати талант від утилітарних потреб суспільства, ігноруватифундаментальною категорією мистецтва – прекрасним, красою. Модернізм на місцепозаестетичної утилітарно-раціональної методології художнього чину вводивіманентну йому (чину) творчу інтуїцію, втаємничення у трансцендентну сутністьбуття тощо, власне, спирався на засадничі аспекти „філософії життя“.Вищим знанням проголошувалася не дискретна наука, а поезія, зважаючи на їїфеноменальну здатність одуховнювати світ, проникати в найінтимніші онтологічніглибини. Модернізм як конкретно-історичне явище виник у Франції, невдовзіпоширився у європейських літературах, найяскравіше реалізувався у творчостіписьменників межі ХІХ — ХХ століть, передовсім символістів і неоромантиків.Будучи визначеним періодом історії літератури, модернізм різниться цим від»модерності", що асоціюється з динамічним поняттям«сучасність», запровадженим у мистецтво ХVІ століття як номінальнаможливість кожного історичного моменту поставати генетичним продовженням«усіх попередніх сучасностей» (М. Ігнатенко). На превеликий жаль,справа усвідомлення модернізму ускладнена тим, що він поціновувався не віманентних йому, а в позаестетичних категоріях, із погляду позитивістськоїестетики. Водночас термін «модернізм» не дістав адекватного, якомогаточнішого визначення. Категоріальна недосконалість літературознавства(мистецтвознавства) неминуче призводить до понятійної дифузії, коли модернізмототожнюється з певною стильовою течією, що є частковим проявом цілого явища,або ж переплутується (аберується) з декадансом, із яким він мав спільне джерело– «філософію життя», але не був схильним до гіпертрофування«присмеркової доби» та естетизації потворного. Разом з тим модернізмвідмінний і від свого відгалуження – авангардизму, перейнятого деструктивнимпафосом, епатаційним пуерилізмом, деестетизацією мистецтва, прагненням розмитийого «береги». Натомість концепція модернізму мала конструктивнийхарактер, окреслені естетичні критерії у виразних межах мистецтва як новоїреальності, рівновеликої довколишній дійсності, актуалізувала неміметичні формихудожнього мислення, які у творчості письменників-модерністів співіснувалиразом з традиційними міметичними, що зазнали глибокої переоцінки".
Умонографії «Національні шляхи поетичного модерну першої половини ХХ ст.:Україна і Польща» В. Моренець посилається на студію Ричарда Шеппарда«Проблематика європейського модернізму», у котрій той виділяє трипровідні стратегії осмислення даного предмета. «Перша з них, подосінайпоширеніша (хоча й, на думку Р. Шеппарда, не найпродуктивніша) полягала успробі дефініювати його на основі виявлення „однієї або кількох ключовихознак, проблем або ж “спільних рис». Оскільки «остаточнадефініція» (за Шеппардом, в означеному плані неможлива) не є нашою метою,а розгорнута автором «дефінітивна картина» відзначається неабиякоюповнотою і, своєю чергою, зіперта на добрий десяток ґрунтовних наукових праць,є резон процитувати це місце його дослідження (без подання першоджерел, на якіпосилається Шеппард, оскільки це забрало б багато місця…
Отже, заспостереженнями Шеппарда, реєстри «спільних рис» європейськогомодернізму вміщують, зазвичай, «безкомпромісний інтелектуалізм»(Беебе), «абсорбацію нігілізмом», «нетяглість», потяг додіонісійського елементу, «формалізм», «позиціюдистанційованості», використання міфу «як довільного засобувпорядкування мистецтва» на рівні з «рефлексійністю»,«антидемократичні переконання», «наголошення насуб’єктивності», «відчуття алієнації й осамітнення», відчуття«постійно наявної загрози хаосу… в поєднанні з настроєністю напошук», а також «досвід панічної враженості», особлива формаіронії, виведена з «розриву між уявою і світом», «свідомість,спостереження й дистанціювання», а ще переконаність, що метафора є«самою суттю поезії»".
В.Моренець звертає увагу, що у своїх міркуваннях про модернізм Р. Шеппардсолідаризується з позицією тих учених (передовсім Ф. Джеймсона), які трактуютьмодернізм не як «одноразову й уніфіковану відповідь, а як певний корпусвідповідей на спостережену кризу», і вслід за Джеймсоном вважає, що«оскільки модернізм був продуктом епохи, яка зазнавала радикальних змін,його обличчя не було просто, а багаторазово Янусовим… Відтак будь-яке йоговисвітлення має бути зверненим водночас не у два, а в багато напрямків. Івласне це подвійне розуміння, що модернізм – активний відгук на сейсмічнийструс, а водночас і явище гетерогенне, становить один із найсильніших моментівголовних есеїв, вміщених в останній книжці Х’юсена і Бетріка».
Проводячианаліз статті Р. Шеппарда, В. Моренець наголошує, що автор переконливо доводитьнинішню актуальність проблематики модернізму («бентега модерністів можевиявитися більш відповідною реакцією» на сучасні світоглядні зсуви, ніж«простацька акцептація постмодерністів»), лишаючи, таким чином, сампроект у певному сенсі «відкритим». Остання теза для нас особливоважлива, оскільки може слугувати однією з підвалин для трактування модернізмуХХ століття як процесу, що й далі розгортається в багатьох європейськихлітературах, зокрема й українській, де він ще дуже далекий від стадіївичерпаності та філософсько-естетичної «втоми», ознаки яких давнопомітні в найрозвинутіших літературах світу.
СоломіяПавличко у монографії «Дискурс модернізму в українській літературі»,намагаючись з’ясувати поняття модернізму, пише: «Якщо оглянути українськулітературу ХХ століття, то може здатися, що маємо справу з літературою безмодернізму. Або з немодерною літературою немодерної нації. В ній немаєпостатей, співмірних за масштабом із Джеймсом Джойсом чи Альбером Камю, аборуху, аналогічного „Молодій Польщі“ не за назвою, а за внеском унаціональну літературу».
Дослідницявисловлює сумніви щодо існування українського модернізму, оскільки у численнихпрацях словом «модерніст» (тим самим терміном, яким означають іДжойса, і Камю, і «Молоду Польщу») називають десятки українськихавторів, плюс ще більшій кількості приписують «елементи модернізму».За звичай, ці означення не тлумачаться. С. Павличко обурюється тим, аджездається, ніби в уяві критиків існує певна концепція чи теорія модернізму,котра настільки очевидна, що навіть говорити про неї не варто. У дослідниці невиникає сумнівів, що між модернізмом Джойса й модернізмом «МолодоїПольщі» небагато спільного. Ще менше спільного між ними й українськиммодернізмом, якщо припустити, що він справді існував".
Надумку С. Павличко, «модернізм у мистецтві означав передовсім символізм,який можна розуміти в широкому й вузькому сенсі. У вузькому сенсі – цетворчість групи французьких поетів – Мореаса, Лафорга та інших, у широкому – цеестетика, яка будується на постулаті про те, що реальний світ є символічнимвідображенням певних ідей, і в цьому сенсі його представниками або предтечами єтакож Бодлер, Малларме, Рембо, Верлен. Окрім символізму, модернізм як мистецтвонової, антипозитивістичної орієнтації складали всі художні течії, якістверджували пріоритети мистецтва над мораллю, історією або реальністю взагалі(естетизм, декаданс, імпресіонізм, неоромантизм)».
С. Павличко вважає, що модернізмв українській літературі ХХ століття таки існував, але то не був єдиниймодернізм, їх було кілька, і кожен мав свій зміст. «Очевидно, щомодернізми 10-х, 20-х, 40-х і 60-х мали свої специфічні дискурси. Водночас їхоб’єднує певна тяглість естетичних завдань, художньої практики й теоретичноїриторики, що можна довести на рівні інтертекстуальності».
Дослідниця дає свою дефініцію: «Модернізм – не група, не період,не школа, і тим більше не художній напрям, як-от символізм, неоромантизм,імпресіонізм, що останнім часом прагнуть доводити. Адже ці модернізми булинастільки слабкими й нерозвинутими в галузі теоретичного обґрунтування власноїхудожньої практики, такою обмеженою була сама практика, така навколо самих»ізмів" існувала плутанина, що йти шляхом теоретичної розбудовиодного з них post factum малоперспективно".
С. Павличко з’ясовує поняттямодернізму так: «Терміном „модернізм“ в українській літературнійісторії позначені різні явища різних періодів, часто діаметрально протилежногозмісту. Модернізм рубежу віків мав інші завдання й форми, ніж модернізм 10-хроків. Модернізм 40-х, з яким пов’язані імена кількох письменників еміграції,досить критично настроєний щодо попередніх модернізмів. А поети нью-йоркськоїгрупи взагалі прагнули відмежуватися від усіх, у тому числі модерних,українських досвідів і традицій».
На думку дослідниці, у поняття«модернізм» закладено розуміння модерності й естетичне ставлення донеї. Вона погоджується з думкою дослідників, що «модерність включає певніінтелектуальні рухи, політичні напрями й соціоекономічні тенденції тапередбачає постановку оптимістичних соціальних цілей. Модерність, яку можнарозпізнати вже на середину ХVІІ століття, будується на певності, що теперішнєвідкриває безпрецедентну еру. Нова форма людської самосвідомості має вплинутина історію… Людська раціональність домінуватиме, підкоряючи ірраціональність,традицію й забобон, і, як наслідок, плануватиме й досягатиме прогресивних зміну всіх соціальних інституціях шляхом вільного волевияву…»
Філософським підґрунтяммодернізму є погляди Ф. Ніцше, і С. Павличко так окреслює його концепцію:«Модерність існує у формі бажання знищити те, що було раніше, в надіїнарешті дійти до точки, яка може називатися справжнє теперішнє, точкинародження, якою позначається нова подорож. …У такому визначенні модерністськаісторія в тексті Ніцше є діаметральними протилежностями». Однак це тількичастина концепції Ніцше. Насправді взаємозв’язок між модерністю й історієюнабагато складніший. Заперечення минулого є не стільки актом забування, скількикритичної оцінки себе самого. «Люди й епохи, – писав Ніцше, – які служатьжиттю в такий спосіб, судячи й знищуючи минуле, завжди становлять небезпеку ісамі перебувають під загрозою»".
«Отже, суть антитези»модерність – історія" Ніцше бачить у класичному парадоксі: слабшийсин убиває сильнішого батька. Ніцше розуміє, що від історії немає втечі, імодерність таким чином стає горизонтом історичного процесу. Його власний текстможе бути хіба що черговим історичним документом".
С. Павличко узагальнює рисимодернізму у світовій літературі і філософії: «Пошук літературоюмодерності у ХХ столітті означав загострену алієнацію від модерності, якаскладається з „культу розуму, ідеалу свободи, визначеного в рамкахабстрактного гуманізму, а так само орієнтації на прагматизм, культ дії й успіх…– ключові цінності тріумфальної цивілізації, заснованої середнім класом“.Саме ця алієнація лягла в основу певного типу мистецтва, що його називаютьмодернізмом, за яким стоїть визначена філософія життя й творчості. Воно булозасадничо неміметичним. „Фундаментальний принцип естетики до модерної ериполягав у тому, що мистецтво імітує життя, а тому в кінцевому підсумку передним підзвітне: мистецтво має говорити правду про життя, докладати зусиль, щобвоно стало кращим чи принаймні більш стерпним. Звичайно, завжди існувалирізноманітні думки на предмет того, якого роду імітацію вважати найбільшвідповідною, про те, відображати реальне чи ідеальне, але базовий постулат, щомистецтво відображає життя, превалював на Заході від класичних часів до кінцявісімнадцятого століття, коли йому завдавали удару романтичні теоріїуяви“. В модернізмі наративні й логічні моделі поезії змінилисясугестивними, амбівалентними образами й символами. Тоді ж традиційні наративніструктури й причинно-наслідкові моделі оповіді в прозі відступили передзображенням хаотичної й проблематичної природи суб’єктивного досвіду».
С. Павличко твердить, щомодернізмом, як правило, називають літературу періоду між двома світовимивійнами. Але не всю, а лише ту, що вписується в певну філософсько-художнюсхему. Література модернізму виникла як така, що була міцно пов’язана зі своїмчасом і чітко відповідала реальному життю.
У прагненні збагнути новуреальність митці відмовилися від принципів реалізму, що в нових обставинахвиявився неадекватним методом. Почалися численні експерименти з формою. Т. С.Еліот замість наративного методу запропонував для модерного мистецтваміфологічний, що, на його думку, здійснив Джеймс Джойс. Міф мав стати основоюєдності художнього тексту, яку модерністський твір часто втрачав у пошукуглибшого й ширшого відображення складності життя. Деякі критики модернізмувважали, що модернізм так ніколи і не досяг цієї єдності.
Ще одна риса модернізму –небачена раніше самосвідомість літератури. Модернізм породив колосальнукількість критичних самопояснень письменників, журналів, які стояли наокреслених артистичних платформах, мистецьких груп, нових напрямів, естетичнихтеорій. Усі «батьки» англомовного модернізму – Т. С. Еліот, ЕзраПавнд, Джеймс Джойс, Вірджинія Вулф були водночас відомими критиками. Багато зних мали претензії на професійне заняття філософією.
На думку Теодора Адорно, одного знайчільніших теоретиків модернізму в широкому філософському плані, модернізмслід розглядати як діалектику нового. Якщо раніше всі нові стилі й художніпрактики заперечувалися новими стилями й художніми практиками, то модернізм якестетика дисонансу заперечує традицію в суті. Однак нове в модернізмі є скорішевічним потягом, устремлінням до нового, ніж новим у певній визначеній формі.Адже нове зразу стає теперішнім, новою традицією, яку можна знову заперечуватиідеєю нового. Модернізм є постійним оновленням дисонансу й не може бути явищемокресленого часового відрізка. Він не передбачає тяглості в часі, суперечитьїй.
Отже, в силу своєї природи(«об’єктивне вираження актуальності духу часу») модернізм ніколи неможе реалізуватися й вивершитися до кінця. Модернізм завжди постає з конфлікту,заперечення, деструкції старого, попереднього, яке виникло раніше, але існуєпаралельно в часі.
У студії «Українськаімпресіоністична проза» Віра Агеєва також робить спробу з’ясувати поняття«модернізм». На її думку, «сам термін „модернізм“вживається щодо українського письменства непослідовно, різні автори частовкладають у нього різний зміст. Це пояснюється, зокрема, й тим, що в Українімодернізм тривалий час майже не привертав уваги дослідників, перш за все зполітичних причин. Цей період трактувався швидше як прикрий епізод, ніж якхудожньо значиме явище в історії нашої культури. Невизначеним залишаєтьсянавіть і коло авторів, яких більш-менш одностайно визнають модерністами. Хочаподібні проблеми існують і в інших європейських літературах, та все ж певнийконсенсус щодо цього на сьогодні вже здебільшого вироблений». Дослідницяокреслює кілька важливих рис українського модернізму. «Це, по-перше, переважнаувага до власне естетичних, художніх вартостей, а не до суспільних потреб,рішуча вимога незаангажованості мистецтва, звільнення його від служінняпозаестетичним потребам (народу, нації, трудящим тощо), а відтак і ствердженняправа митця творити за законами краси й художньої довершеності. По-друге,молода генерація рішуче висловила вимогу європеїзації українського письменства,взорування на нові тенденції в усьому тогочасному світовому мистецтві.Концепція літератури „для домашнього вжитку“ вже видавалася анахронізмом.А відтак наголошувалося на потребі розвитку нових мистецьких стилів,заперечувався реалізм із його культом „розумної правди“, загаломпозитивізм і раціоналізм як способи осягнення світу». В. Агеєва виокремлюємодернізм у вужчому й ширшому розуміннях. «Коли брати до уваги лише і першза все декларації, то мусимо, справді, обмежитися „Молодою музою“ й»Українською хатою". Проте якщо керуватися критерієм стильового,технічного новаторства, художнього антитрадиціоналізму тощо, то, скажімо,творчість М. Коцюбинського, О. Кобилянської, В. Стефаника, М. Черемшини можнавважати модерністською з більшими підставами, ніж незрідкасентиментально-наївну поезію М. Вороного чи П. Карманського. Як слушно зауважуєМ. Тарнавський, найвиразніше цю проблему можна проілюструвати на прикладі нашоїпрози. Якщо підходити з формально-програмовою міркою, то доведеться вважатимодерністами лише двох українських прозаїків – М. Яцкова і Г. Хоткевича. Але«важко встановити якісь інтелектуальні чи літературні критерії, що відрізняютьцих двох письменників від багатьох їхніх сучасників».
Таким чином, в ширшому розуміннітерміном модернізм можна схарактеризувати той значний естетичний, художнійперелом, що відбувся в українській літературі на рубежі століть. І тут важатьне лише декларації окремих літературних груп, а незворотні зміни в усійестетичній свідомості, у творчості провідних митців доби, всі ті новаторськіхудожні здобутки, що й визначили характер нової літературної епохи. Модернізм,зрозуміло, не можна розглядати поза певною сумою програмних його ідей. Алеводночас не можна й обмежитися суто ідеологічними параметрами".
Естетикамодернізму протягом кількох історичних періодів защеплювалася на українськомуґрунті. Проте чи не найбільш яскраво й послідовно вона була реалізовананаприкінці ХІХ та на початку ХХ століття. Це час бурхливого оновлення не лишелітературного, але й загалом культурно-національного життя українців, що,звісно, не могло не позначитися на своєрідній інтенціональності ранньогоукраїнського модернізму. Разом із тим цей період літературного життя виявляєпобутування специфічних форм авторської свідомості в літературі, якінедвозначно засвідчують зміну естетичних парадигм творчості й рецепції.
Модернізмактуалізує у національному мистецтві культуру візії, міфів, фіктивних світів.Ламаючи стереотипи реалістичного мистецтва, він апелює до людської уяви, докультурного спадку минулих епох, до індивідуалістичного мислення тасвітосприйняття. Саме ці засадничі чинники зумовлюють характерність візійногопростору раннього українського модернізму. Модерна творчість заперечувалапозірно об’єктивний світ літератури ХІХ століття. Натомість у кожній минулійепосі, кожній національній культурі, кожній людській індивідуальності вонасхильна була вбачати не так прояв загальних об’єктивних закономірностей, якнеповторну «душу», особливу візію світу. Звідси – адорація творенняфіктивних культурних світів майстрами раннього модернізму.
У літературознавчих працяхостанніх літ український модернізм – визначне явище нашого культурного життянаприкінці ХІХ та перших десятиліть ХХ сторіччя – нарешті здобувається нареабілітацію та серйозні, неупереджені оцінки. Тривалий час цей оригінальнийестетичний феномен залишався у ролі попелюшки в історії української літературита мистецтва. Річ не тільки в тому, що оцінки літератури безбожнопрофанувалися, а твори підлягали голобельній соціологічній критиці. Нерідкоблизькі, суголосні письменники опинялися в різних, антагоністичних«таборах», а їх творчі дискусії переносились у річище«категоричного імперативу» ідеології. Прийнято було говорити й писатипро «мерзенне паплюження трудящих мас у статтях всякого політичного іморального хамства в брудних писаннях Винниченка, клерикалізм, містику іпорнографію галицьких поетів-декадентів із гуртка „Молода Муза“ і т.п.». Можливо, нині й не слід було б акцентувати на подібних смутнихтрадиціях нашої історико-літературної науки, а проте їх наслідки, хай не увідкритій, а завуальованій формі, поширюються на сьогодення. Принаймні, дляповноцінної реабілітації модернізму як естетичної системи потрібні не лише новімонографії з цієї проблематики, а й – не меншою мірою – видання великого йрізножанрового корпусу текстів, що означував би своєрідну дискусію цієї епохи.Тим часом проект видання цих текстів лише розгортається.
Явищераннього модернізму, що обіймає останні роки минулого та перші десятиліттянинішнього сторіччя, є не лише своєрідним, а й у багатьох відношенняхунікальним предметом наукового аналізу. По-перше, український модернізмнароджувався непросто, надто суперечливо, важко торуючи собі шлях доутвердження нових естетичних цінностей. У цьому не можна винуватити лишетворців модернізму. Звичайно, одні з них мали скромний талант (Микола Вороний;молодомузівці) для здійснення завдань такої великої ваги, інші змушені булизважати на панівні в українському середовищі анахронічні смаки, зокрема влітературній критиці, як-от Леся Українка чи Ольга Кобилянська. Слід визнати,що далеко не все в цьому процесі залежало від бажання чи міри таланту адептівмодерного мистецтва. Назагал українське суспільство на межі віків залишалосядосить-таки консервативним, воно не виробило скільки-небудь значущих новітніхкультурних інституцій, на які могла б спертися європейська естетика модернізму.Проте наявність цих та інших об’єктивних чинників зовсім не заперечуєсміливості та новаторства тих «перших хоробрих», які заявили пропотребу творення нового естетичного дискурсу в українській культурі –національного відповідника європейського модернізму.
По-друге,ранній український модернізм, на жаль, так і залишився незавершеним,незреалізованим проектом. Справді визначну роль перших поколінь українськихмодерністів сьогодні можна було б оцінити в тому разі, якщо б на їх досягненнябула оперта творчість наступних літературних поколінь. Але не так сталося. У1920-х роках в умовах підрадянської України модернізм став фактично забороненимявищем, що підлягало ідеологічно-цензурному переслідуванню. Відтак, замістьоб’єктивних оцінок та переосмислення досвіду, український модернізм зазнавшельмувань та огуд, що тяжіли над ним довгі десятиліття, залишався протягомтривалого часу «заблокованим простором» (термін Ліни Костенко)української культурної свідомості. Чи правомірно тепер приписувати йому усігріхи земні? Власне, ті гріхи, в яких годилося б звинуватити не першихмодерністів, які й не могли стати абсолютними новаторами в конкретно-історичнихумовах свого віку, а умови та спадкоємців, котрі мусили б розвинути йудосконалити модерністичні засади українського мистецтва та вивести їх намагістралі нашої національної культури ХХ віку.
Справді,в багатьох відношеннях ранній український модернізм розвивався як нетиповий (ізпогляду західноєвропейських уявлень) варіант нової естетики, зазнаючи впливусоціокультурних обставин провінційної України (суттєво відмінних, одначе, вавстро-угорській Галичині та підросійській Східній Україні). Є підставиговорити про його часову спізненість і певну розволокість у часі (знову-такищодо західного еталона!), адже європейський fin de siècle вумовах України перетворився на comment de siècle, тобто ставреально розвиватися як дискурс уже на початку ХХ століття, і цей розвиток (ізперервами) продовжувався в 1910-х та 1920-х роках. Головне ж – українськиймодернізм трансформував популярні настрої схилку віку (утома, безсилля,відчай), які не вельми прищепилися на наших теренах, у бадьоро-оптимістичнімотиви, співзвучні початку нового століття і станові культурної емансипаціїукраїнства, романтики культурної інституалізації нації.
Другавразлива ознака раннього українського модернізму – непослідовна йогоконфронтація з народницько-громадівською філософією творчості, а то йінтеграція з останньою. Тут треба зважити на специфічні умови українськогонаціонального життя, що ставило на порядок денний як одну із першочерговихвимогу визнання національних цінностей, вимогу патріотичного змагання до Ukrainairredenta. Цей чинник пояснює поєднання модерного індивідуалізму таестетизму з народницькими симпатіями й патріотизмом в українському дискурсі.Тим не менше згадане поєднання, яке було б неможливим у французькому,німецькому чи англійському мистецтві перелому віків, не виглядає на цілковитуєресь, а вказує на своєрідні національні обставини розвитку модерної філософіїкультури. Уже згадано, що подібне спостерігалося не лише в Україні, але й уПольщі, Болгарії, Ірландії, Чехії тощо.
Звідсиочевидні перверсії раннього українського модернізму. Звичайно, він програв утому відношенні, що був позбавлений різкого збурення й конфронтації позицій увигляді «бунту молодих». Нерідко нова естетика знаходила собіадекватні форми у, сказати б, розчиненій, латентній модерністичності, заміняючипринципові декларації та критичні маніфести вартісними мистецькимидосягненнями, як-от драматичні поеми Лесі Українки, новели Ольги Кобилянської,Михайла Коцюбинського й Василя Стефаника, поезії у прозі Михайла Яцкова таГната Хоткевича.
Модернізмуніс кардинальні зміни у світовідчування та естетичні орієнтації нового часу. Іхоч як би скромно ми не оцінювали значення його українського інваріанта,вказуючи на «недокрівність» (М. Неврлий) чи риторичність (С.Павличко), слід визнати за ним ту величезну заслугу, що її можна було бкваліфікувати як естетичну революцію. Це утвердження символізму художньогомислення, символічної образності, індивідуально-неповторної візії світу якнадзавдання мистецтва. Йшлося про радикальне оновлення моделі національноїкультури в цілому, починаючи від її підвалин. Про перспективи модерноїукраїнської літератури один із найглибших критиків цієї доби Микита Сріблянський(Шаповал) писав так: "…Перед нами яскраво стоїть глибока проблемакультури: чи йти старим шляхом українофільщини, чи залишити традиціїхутірського світогляду і варварства та шукати культурного самоозначення? Так,шукати культурного самоозначення, бо це значить визволятись від залежності одчужої культури, маючи підставу і поживу у власній сфері мишлення ісвітовідчування… Так нова література рішає основну проблему українства –культурну емансипацію його, і трагедію залежності, історично конечну до цьогочасу трагедію рабства". Звичайно, програма такої революції була скерованав перспективу, на бурхливий і тривалий ефект, українське ж суспільство (а щебільшою мірою тут причетні обставини, в яких воно на ті часи опинилося) неспромоглося ні на те, ні на інше.
Отже, узагальнюючи міркуваннялітературознавців, можемо твердити, що модернізм в українській літературі такиіснував, навіть якщо він не був тотожний світовому. Українській модернізм небув монолітним явищем, він складався з кількох модернізмів, розмежованиххронологічно та ідейно. Модернізм в Україні протистояв народницькій, хутірськійлітературі, заперечував її традиційність і канонічність, згідно з кращимизразками світового модернізму. Український модернізм має певні свої риси, якіхоч і відрізняються від інших літератур, проте не суперечать їм. Тож зупевненістю можемо твердити, що модернізм – це світоглядна, філософськаконцепція, певна естетика, з якої вже випливає літературний напрям.
РОЗДІЛІІ. Визначення хронологічних рамок та фактографіямодернізму
Згідно зтвердженням літературознавчого словника-довідника, «модернізм якконкретно-історичне явище виник у Франції, невдовзі поширився у європейськихлітературах, найяскравіше реалізувався у творчості письменників межі ХІХ — ХХстоліть, передовсім символістів і неоромантиків».
Українськалітературна енциклопедія твердить, що модернізм – «філософсько-естетична йхудожня система, що склалася в перші десятиліття ХХ століття й об’єдналарізнорідні, іноді істотно відмінні напрями й течії, для яких притаманні новасуб’єктивно-індивідуалістська концепція людини (із домінуваннямдезінтеграційного начала) та пов’язане з цим протиставлення нових виражальних ізображальних засобів класичним формам мистецтва ХІХ століття».
Отже,хронологічним початком модернізму є кінець ХІХ століття. М. Ільницький вважаєпочатком українського модернізму 1896 рік. Саме тоді з’явилися знакові дляукраїнської літератури твори: «Блакитна троянда» Лесі Українки,«Зів’яле листя» Івана Франка, «Царівна» Ольги Кобилянської.
С. Павличко у монографії«Дискурс модернізму в українській літературі» починає оглядлітературного процесу від 1898 року. «Того року у Львові була заснованаВидавнича Спілка й почав виходити „Літературно-науковий вісник“. Тогороку українська інтелігенція відсвяткувала століття „Енеїди“».
Як попередньо було зазначено, Я.Поліщук вважає, що «естетика модернізму протягом кількох історичнихперіодів защеплювалася на українському ґрунті. Проте чи не найбільш яскраво йпослідовно вона була реалізована наприкінці ХІХ та на початку ХХстоліття». Дослідник також зазначає, що «у літературознавчих працяхостанніх літ український модернізм – визначне явище нашого культурного життянаприкінці ХІХ та перших десятиліть ХХ сторіччя – нарешті здобувається нареабілітацію та серйозні, неупереджені оцінки».
Отже, початковий відлікукраїнського модернізму більш-менш здається зрозумілим. С. Павличко в«Дискурсі модернізму в українській літературі» закінчує оглядукраїнського модернізму нью-йоркською групою, тобто 60 – 70 роками ХХ століття.На її думку, діаспорні українські поети продовжували розвиток модернізму, навідміну від шістдесятників, яким заважала «патріотичназаангажованість». Зрештою, дати кінця українського модернізму ще невстановлено. Проте С. Павличко твердить, що «українська література ХХстоліття зазнала кількох спроб модерністичного оновлення. Хронологічно їх можнапозначити роками fin de siècle, десятиліттям напередодні першої світовоївійни, десятиліттям по ній, кінцем 40-х, нарешті, 60-ми і 80-ми роками. Кожногоразу оновлення виявлялося частковим і не охоплювало художньої культури вцілому. Жодного разу модернізмові не вдалося повністю здолати стереотипи й мовутрадиційної культури, відтак невдоволена іманентна потреба модернізаціїуспадковувалася наступними поколіннями».
У монографії «Національнішляхи поетичного модерну першої половини ХХ ст.: Україна і Польща» В.Моренець пропонує відмовитись від діахронного вивчення модернізму, оскільки ізсамого поняття «modernis» «проминулі віки вивітрили увесьпершородний сенс, лишаючи звукову оболонку вільною для нових наповнень».Дослідник вважає, що є підстави для «перенесення центру уваги здіахронного плану (який, до речі, аж ніяк не скасовується), на синхронніплощини, динамічна множина яких… складає діахронічний вимір історико-літературногопроцесу». Серед таких підстав автор убачає те, «що саме привласненнятерміну „модернізм“ літературно-критичною практикою кінця ХІХ –перших десятиліть ХХ століття (обмежуємося цим моментом як безсумнівно»модерністським" в очах європейської критики, таким, що сам термін«модернізм» став його власною назвою) було актом арбітральним.Упродовж чи не всього першого десятиліття ХХ століття фактично синонімічнимийому були присутні в критичному обігові терміни «декадентизм»,«символізм», "імпресіонізм", «неоромантизм» таінші". Дослідник пропонує "«увільнити» це поняття відвиключної приналежності до першої половини ХХ століття і спробувати поглянутина нього з тривалішої часової перспективи, себто побачити в ньому щось більше йводнораз простіше за структурно-смислові злами виключно нашого часу".
Отже, до модернізму відносятьтакож неоромантизм, імпресіонізм, символізм, футуризм, декадентизм, дадаїзм,імажизм, кубізм, експресіонізм, сюрреалізм, конструктивізм тощо.
В. Агеєва у книзі«Українська імпресіоністична проза» намагається знайти, «якспіввідноситься термін модернізм із широковживаними і в критиці кінця ХІХ –початку ХХ століття, і пізніше термінами: неоромантизм, імпресіонізм,експресіонізм, символізм, передсимволізм». Вона вважає, що «ясно, щоне всі стилі, які побутували в українській літературі в її модерністськийперіод, належали власне до модернізму. Прикметно, що в різних національнихлітературах у модерністський період їхнього розвитку різні стилі були найбільшпредставницькими. (Так, в російській літературі це був, очевидно, символізм, вукраїнській – неоромантизм і, частково, імпресіонізм.)» Дослідниця пояснюєпроблему розрізнення стилів у модерністський період української літературиненормальними умовами мистецького розвитку.
Українськалітературна енциклопедія подає таке: «Найболючішим виявом кризи»класичного" розуміння людини, життєвої проблематики та способу їххудожнього відтворення стало декадентство. В руслі його настроїв і пафосуперебувала певна частина митців останньої чверті ХІХ – початку ХХ століття (С.Маларме, Ж. К. Гюїсманс, Г. Д’Аннуціо, О. Уайльд, М. Мінський, К. Бальмонт, З.Гіппіус). Як у декадентстві, так і в мистецтві, вільному від його впливу, ізкінця ХІХ – у перші десятиліття ХХ століття відбувається кардинальнапереорієнтація на інші, некласичні принципи художнього відображення дійсності,культивування інших форм і авторських підходів. Виявляється тупиковість,безперспективність декадентства з його культом смерті, занепаду, прямолінійноюфаталістичністю й естетським самозамилуванням.
Оновлюванийреалізм, неоромантизм та модернізм, що народжувався, існуючи поряд здекадентством, а далі переживаючи його в часі, дедалі більше виступають йогоантитезою як нове активне й вольове «відродження» в розумінні йхудожньому осягненні людини. При цьому спостерігається процес дегероїзаціїособистості, поглиблене вираження й утвердження індивідуального. Разом зосвоєнням арсеналу художніх форм попередніх століть відбувається їхнє рішучепереосмислення й розширення. В поетиці симптоматичними стали посиленасуб’єктивізація викладу, розмивання структури твору, звернення до складніших укомпозиційному, стильовому, жанровому, семіотичному планах форм художньоїумовності (міф, притча, парабола тощо)".
Оскількилітературознавчий словник-довідник як течію модернізму виділяє символізм,звернемось до дефініції авторів словника: «символізм – одна зі стильовихтечій модернізму. Виник у Франції в 70-х роках ХІХ століття, в українськійлітературі з’явився на початку ХХ століття (Олександр Олесь, М. Вороний, Г.Чупринка, П. Карманський, В. Пачовський, С. Твердохліб та інші). Поставши протиобмежених позитивістських тенденцій у мистецтві, дистанціювання довколишньогосвіту і людської душі, конфліктно непереборного протистояння ідеалу та дійсності,символізм базувався на сформульованому Ш. Бодлером законі»відповідностей", розімкнутих у безкінечний, постійно оновлюванийсвіт, де відбувається «активне самоперетворення внутрішнього назовнішнє», їх синтез, спостерігається «самтожна відмінність внутрішньогоі зовнішнього». Йдеться про сутність (єство), не пізнаванну за допомогоюраціоналістичних засобів, а лише доступну інтуїції, на ірраціональній основі,що розкривається через натяк, осяяння, тобто через музику і поезію".Автори словника зазначають, що, «на жаль, історичні умови не далиможливості українським символістам розкрити свій потенціал, і все-таки вонизважилися на рішучі кроки оновлення вітчизняного письменства, пробудженнянаціональної свідомості, стали однією з перших ланок перманентних відроджень вУкраїні ХХ століття».
МиколаІльницький у книзі «Від „Молодої Музи“ до „Празькоїшколи“» наголошує на тезі, яка «утвердилася в європейськомулітературознавстві, – про нерозчленованість явищ символістичного інеоромантичного характеру». Адже ці явища «в деяких країнах (Франція,Росія) називали символізмом, в інших (Німеччина, Австрія) – неоромантизмом.Посилаючись на книгу Д. Наливайка „Мистецтво: напрями, течії, стилі“,М. Ільницький звертає увагу на ще одну обставину. Серед трьох тенденцій символізму,що їх запропонувала М. Подраза-Квятковська (1) здатність виражати йутверджувати ідеальний бік буття; 2) інтерес до підсвідомого; 3)зосередженість на створенні нової сутності й поетики, покликаних виразитибачення і переживання сутності реального світу), Д. Наливайко найбільш значноюдля символізму кінця ХІХ – початку ХХ століття вбачає третю тенденцію.»Саме ця тенденція символізму була найбільш характерною для українськоїпоезії початку ХХ століття і, здається, здатна помирити з символізмом такогонеоромантика, як П. Карманський та з неоромантизмом такого символіста, як М.Яцків".
«Притакому підході не можна говорити про „чистоту“ символізму чинеоромантизму, бо неоромантизм збагачувався деякими рисами, властивимисимволістичному світосприйняттю».
Авторилітературознавчого словника-довідника неоромантизм трактують так:«стильова хвиля модернізму, що виникла в українській літературі на початкуХХ століття, пойменована Лесею Українкою „ново романтизмом“.Визначальною рисою неоромантизму, на противагу романтизму з його концептуальнимрозривом між ідеалом і дійсністю, виявилася конструктивна спроба подолатипротистояння цих конфліктно непереборних опозицій, завдяки могутній силі волізробити сподіване, можливе дійсним, не опускаючи цього можливого до рівняінертного животіння. Найповніше неоромантизм окреслився у ліриці та вдраматичних творах Лесі Українки».
Вукраїнській літературній енциклопедії подано таку дефініцію неоромантизму:«об’єднуюча назва різних романтичних течій і тенденцій у європейських таамериканській літературах кінця ХІХ – початку ХХ століття. Неоромантизмпов’язаний з романтичними традиціями кінця ХVІІІ – першої третини ХІХ століття,характеризується як пізня модифікація романтичного типу творчості, що проходитьчерез літературу й мистецтво упродовж ХІХ століття. Йому властиві неприйняття»прози життя" суспільства, створення світу пригод і екзотики зромантичним героєм, що виступає носієм гуманістичних цінностей. Неоромантизмрозвивався у тісних взаємозв’язках як із реалізмом, так і з модернізмом.Особливою строкатістю неоромантизм відзначався у німецькій та австрійськійлітературах, де найвагомішим складником його був символізм, хоч сам цей терміну німецькомовних літературах увійшов у вжиток після 2 Світової війни. Дляфранцузької літератури характерне чіткіше розмежування символізму йнеоромантизму".
Отже,через синхронність виникнення і побутування часом може відбутися сплутуваннясимволізму й неоромантизму. Власне, це пояснюється дифузією жанрів і стилів улітературі, тим більше сприятливим чинником для цього явища є наближеністьперебування в часі об’єктів, що надаються до дифузії.
Літературознавчийсловник-довідник так пояснює поняття футуризм: «один із напрямівавангардизму ХХ століття. Виник в Італії як альтернатива кубізмові. Яквідгалуження модернізму, він протиставився йому неприйняттям вічних цінностей,захоплювався акцентуванням „грубих“ речей, екстраполюванням сучасногов майбутнє, позбавлене „вантажу“ будь-яких традицій, нібито зайвихпри розбудові ні на що не схожої культури за останнім словом науки і техніки. Вестетиці футуризму відбувався процес деестетизації та дегуманізації мистецтва,поєднувався принцип позитивізму й інтуїтивізму. Головними елементами поезії, затвердженням Т. Марінетті – першого теоретика футуризму, проголошувалисяхоробрість, сміливість та бунт, „натиск, лихоманне безсоння, гімнастичнийкрок, ляпас та удар кулака“. Ця настанова зумовлювалася епатаційною»етикою" авангардизму, асоційованою з позамистецькою сферою –військовою, трактувалася як підрозділ для штурму, атаки. Водночас футуризмприваблював кострубатою «красою», охопленою стрімким рухом оновлення,суголоссям міського темпоритму, розширював зображально-виражальні можливостіпоетичного мовлення, вводячи в нього елементи прозаїзації, пафос стенографуванняліричних переживань, словотворчості тощо".
Вартозазначити, що готується до друку монографія Олега Ільницького «Українськийфутуризм», яка не потрапила в поле нашого аналізу через те, що ще невийшла у світ.
У своючергу варто розглянути трактування авангардизму авторів цього ж словника.«Авангардизм – термін на означення так званих „лівих течій“ умистецтві. Авангардизм виникає у кризові періоди історії мистецтва, коли певнийнапрям або стиль переживає вичерпаність своїх зображально-виражальнихможливостей, існує за рахунок інерції, тиражуючи свої вчорашні творчі здобутки,перетворені на одноманітні „кліше“, замикаючись на своїх канонічнихзразках. Тому роль авангардизму у розкритті хворобливих явищ у мистецтві, яківін подає у гіпертрофовано абсурдній формі, безперечно, виправдана і вконкретний кризовий момент еволюції естетичної свідомості – бажана».
Українськалітературна енциклопедія так трактує поняття авангардизм: «умовний термін,яким позначають ряд нереалістичних течій європейського мистецтва і літератури зрізними філософськими, політичними і естетичними програмами. Цей термінвикористовують з кінця ХІХ століття при сумарному розгляді тиххудожньо-мистецьких тенденцій, які спрямовані на докорінну перебудову іоновлення художньої практики суспільства. В своїх загальних рисах авангардизмхарактеризується тенденцією до радикальної зміни комунікативних функційлітератури й мистецтва, до рішучого розриву з традицією, до експерименту зформою. Застосовуючи критерій відношення мистецтва до дійсності,літературознавство розмежовує крайні вияви модерністського»авангарду" і ліві течії авангардизму, які у 70-і рокихарактеризувалися нереалістичною формою, але здебільшого прогресивним змістом.Перший період авангардизму (так званий історичний авангардизм) охоплює 1905 –38 роки (футуризм, кубізм, експресіонізм, дадаїзм, сюрреалізм, конструктивізмта інші). Другий період – після 2-ї Світової війни (так званий неоавангардизм:«конкретна поезія», «антироман», «література абсурду»,гепенінг, «комп’ютерна лірика» тощо. Прагнення безпосередньо впливатина публіку, знищити стіну між мистецтвом для еліти і масовою культурою,зруйнувати межі між різними видами мистецтва («вірші-малюнки», колажітощо), досягти наукової точності мислення (інтерес до природознавства, техніки,психології), фрагментарне відображення дійсності – ці тенденції тією чи іншоюмірою знайшли ідейно-художнє втіленнявсередині різноманітних течій авангардизму".
Такожварто звернути увагу на згаданий вище напрям у мистецтві, якому протистояв футуризм,– кубізм. Літературознавчий словник-довідник трактує так: «авангардистськатечія у західноєвропейському (французькому) малярстві. Її представники (П.Пікассо, Ж. Брак та інші) у пошуках „четвертого виміру“ та розмиванняберегів живопису намагалися у своїх композиційних конструкціях розкластиоманливий видимий світ на геометричні складники». Також автори словниказазначають, «в українському поетичному авангардизмі кубізм не мавособливого поширення, хоч твори деяких поетів виповнювалися кубічними елементами».Що цікаво, українська літературна енциклопедія терміну кубізм не наводить, алеподає термін кубофутуризм, роблячи посилання на статтю футуризм, тобтоабсолютно ототожнює ці два поняття.
Також домодерністських течій дослідники схильні зараховувати імпресіонізм. Українськалітературна енциклопедія так трактує цей термін: «напрям у мистецтві йлітературі другої половини ХІХ – початку ХХ століття, представники якогопрагнули відтворити реальний світ у його рухливості і мінливості, передати своївраження. Розглядаючи світ як об’єктивну данність, імпресіоністи невідокремлювали дійсність від сприйняття і вважали, що передані засобамимистецтва враження здатні виражати істини буття». Згідно з визначеннямлітературознавчого словника-довідника, це «напрям у мистецтві, якийосновним завданням вважав ушляхетнене, витончене відтворення особистіснихвражень та спостережень, мінливих миттєвих відчуттів та переживань. Ставилосяза мету передати те, яким видався світ у даний момент через призмусуб’єктивного сприйняття. Це зумовило функціональні та композиційні зміниопису: опис став епізодичним, фрагментарним, суб’єктивним. Імпресіоністичнітенденції викликали також зміни в характері оповіді епічних жанрів: вона певноюмірою ліризувалася, що спричинило піднесення ролі й розширення функціївнутрішнього монологу». Імпресіоністичні тенденції в українськійлітературі автори словника спостерігають у творчості М. Коцюбинського, Г.Михайличенка, М. Хвильового, М. Ірчана, П. Тичини, В. Чумака, М. Йогансена, С.Черкасенка, М. Рильського.
В. Агеєвау дослідженні «Українська імпресіоністична проза» висловлює думку, що"імпресіонізм був багато в чому порубіжним явищем, з’єднувальною ланкоюміж класичним реалізмом другої половини ХІХ століття, з його вірою у можливістьраціонального пізнання й пояснення світу, – і періодом активного утвердження напереломі століть суб’єктивних стилів і напрямів, добою модернізму.Імпресіоністи вірили, що світ являється нам у відчуттях, а відтак передачаконкретних вражень від того чи іншого конкретного явища, образу, сприйнятогозором художника, дозволить досягти нічим не спотвореної правди дійсності".В. Агеєва називає імпресіонізм явищем переломним між народницьким реалізмом імодернізмом, вона пов’язує цю порубіжність «з рішучим філософським переломом,переходом від панування позитивістського світогляду досуб’єктивно-ідеалістичних, інтуїтивістських течій початку ХХ століття… Алеімпресіонізм, декларуючи своїм завданням лише фіксацію конкретних, нічим неопосередкованих чуттєвих вражень, котрі максимально наближали до правдидійсності як вона дається людині, все ж мав двоїстий характер, представлявзначно більший простір для прояву суб’єктивного начала, ніж реалізм інатуралізм».
Поданотакож у словнику тлумачення ще одного напряму в модернізмі: "імажизм –модерністська течія у світовій літературі, наріжним каменем якої є поняттяобразу як самодостатньої одиниці поетики художнього твору. Основні засадиімажизму зводилися до усвідомлення значимості образу в поетичній мові якінтелектуального емоційного комплексу. Одночасно образ вважався не оздобленням,а органічною цілісністю поетичної естетики. Імажисти впроваджували йкультивували верлібр, а також японську хоку. Вважається, що після 1930 рокуімажизм припинив своє існування в літературі як напрям. В українськійлітературі творчість Б.-І. Антонича мала певні ознаки імажизму".
Українськалітературна енциклопедія трактує імажизм як модерністську течію, що виникла в10-х роках ХХ століття. Імажисти виступали проти штампів, риторичності,багатослів’я у поезії, проголошували доктрину максимально конкретного,«чистого образу», стислість вираження, відхід від традиційноїпісенної форми поезії, заміну метра стильовим ритмом, нестрофічну форму,вільний вірш.
Розглянутоу літературознавчому словнику-довіднику також дадаїзм. Це «авангардистськалітературно-мистецька течія, виникла 1916 року. Дадаїзм схилявся доабсолютизації авангардистських принципів, до створення художньої формипозахудожніми засобами (колажі з клаптів шпалери чи фрагментів друкованоїпродукції, предметні комбінації, елементи стихійної словотворчості у поезії,посилення какофонії у музиці тощо), мав свої різновиди, зокрема»мерцизм". Епатацію (відхід від загальноприйнятих норм) традиційнихсмаків дадаїсти доводили до крайніх меж, свідомо організовували скандальнілітературні вечори «хімічної», «гімнастичної» чи«сатиричної» поезії, прагнучи розширити її зображально-виражальніможливості явищами та предметами позамистецької сфери. Відгомін дадаїзмуспостерігався в українському авангардизмі".
Українськалітературна енциклопедія також називає дадаїзм авангардистським напрямом улітературі й образотворчому мистецтві; дадаїсти, як подає енциклопедія,повністю відкидали художні традиції європейської культури, ідейність іобразність літератури, морально-етичні норми, літературні авторитети.
Як подає літературознавчийсловник-довідник, експресіонізм – «літературно-мистецька стильоватенденція авангардизму, що оформилася в Німеччині на початку ХХ століття,передовсім у малярському середовищі, проіснувавши до початку 30-х. Джерелаекспресіонізму наявні в романтизмі, у „філософії життя“, йогоестетика постала на запереченні не тільки міметичних різновидів мистецтва, а йімпресіонізму, який спирався на вираження миттєвих вражень митця. Основний творчийпринцип експресіонізму – відображення загостреного суб’єктивного світобаченнячерез гіпертрофоване авторське „Я“, напругу його переживань таемоцій, бурхливу реакцію на дегуманізацію суспільства, знеосіблення в ньомулюдини, на розпад духовності, засвідчений катаклізмами світового масштабупочатку ХХ століття, зокрема Першою світовою війною та революціями. Дляекспресіонізму характерні „нервова“ емоційність та ірраціональність,символ, гіпербола, гротеск, фрагментарність та плакатність письма, позбавленогоприкрас, схильного або до підкресленого контрастування барв, мотивів тощо. Томучасто у творах експресіоністів поєднувалися протилежні явища – примітивізмбуденщини з космічним безміром, побутове мовлення з вишуканими поетизмами,вульгарність із високим пафосом, пацифістські інтонації з активнимреволюціонізмом, екзистенціональні мотиви, зумовлені жахом буття, зпрокомуністичними. Найяскравіше експресіонізм проявився у ліриці, зокрема впоетичному зображенні сновидінь, гротескних поемах чи „пролетарських“піснях, у театральному мистецтві».
Українська літературнаенциклопедія трактує експресіонізм як соціальний напрям у літературі імистецтві. «Для нього характерні загострена емоційність таірраціональність, схильність до контрастності зображення, гіперболізація художніхдеталей, фрагментарність, плакатність письма. Головний творчий принципекспресіонізму – вираження суб’єктивного бачення світу через авторське»я" та узагальнені образи, що витісняють з творів експресіонізму живіхарактери і сюжет".
Сюрреалізм – «авангардистськатечія, котра виникла спочатку в літературі, потім поширилася на малярство,скульптуру та інші мистецтва. Сюрреалізм як іманентне явище формувався наоснові дадаїзму, живився філософськими джерелами інтуїтивізму, фантазійногомислення та фройдизму, особливу роль відводячи у творчій діяльностіпідсвідомому та несвідомому, реалізованому через прийоми автоматичного письма,правила випадковості, сновидіння тощо».
Конструктивізм – «один ізнапрямів авангардизму, що виник на початку ХХ століття, виявив тенденціїраціоналізації мистецтва за критеріями доцільності, економності, лаконічностіформотвірних засобів, призводячи до опрощення та схематизації естетичнихчинників під кутом зору утилітарних (виробничих) інтересів».
Згідно з українською літературноюенциклопедією, конструктивізм – «авангардистський стильовий напрям уросійській та українській літературах 10 – 30 роках ХХ століття. Виникненняйого пов’язане з конструктивізмом у вітчизняному та зарубіжному мистецтві йархітектурі, з розвитком індустріальної культури. Прагнучи до зближенняхудожньої творчості з виробництвом, конструктивісти заперечували образністьмистецтва, ігнорували його пізнавально-виховну суть. Конструктивізм спрощувавлюдину, ставив машини і продукти на ціннісно вище місце. Нехтуючиіндивідуальними та національними особливостями людини, конструктивізм намагавсярозкрити її соціальні якості через „біографію речі“. Не випадковопрогресивні ідеї й позитивні результати конструктивізму виявилися насамперед вархітектурі та інших видах технізованого мистецтва (дизайн, плакат, книжковаграфіка, реклама)».
Прототипом модернізму вважаємодекаданс, який виник у другій половині ХІХ століття і був втіленням кризиакадемізму, раціоналізму, позитивізму.
Отже,говорити про певні канони модернізму, чіткі його риси і постійні ознаки недоводиться. Оскільки модернізм є сукупністю багатьох течій, з яких чи не кожнавиникає як заперечення іншої, то можемо твердити, що кожен з дослідників маєрацію, вбачаючи в модернізмі риси, яких не відзначають інші колеги. Ось щоподає з цього приводу українська літературна енциклопедія: «Здебільшого домодернізму відносять незвичні на загальному мистецькому тлі яскраві явища,винятково оригінальні за формою, викличні у своїх філософських і естетичнихзасадах. Модернізм не має єдиної світоглядної основи, для нього характернийширокий спектр світорозумінь і світовідчуттів: від бачення людини трагічною,самотньою істотою в чужому їй і абсурдному світі – до уявлень про стверднийсмисл людського існування й історії (Б. Брехт, Л. Арагон, П. Елюар, П. Неруда,В. Незвал, В. Маяковський та інші, що в різні періоди були близькими домодернізму). При цьому загальнофілософський фундамент модернізму становлять усеж ірраціоналізм, „філософія життя“, інтуїтивізм, неореалізм (С. Кіркегор,Ф. Ніцше, В. Дільтей, Г. Зіммель, Х. Ортега-і-Гассет, З. Фройд, А. Бергсон, Л.Клагес, К. Г. Юнг, Дж. Е. Мур), пізніше екзистенціалізм – філософські напрями ітечії, окремі ідеї яких виявились прийнятними для художньої практики модернізму(розрив з інтелектуально-раціоналістською традицією, панлогізмом ісистематизмом у художньому і філософському мисленні, смисловизначальністьконечності людського існування; акцентуація на складності сприйняття йвідчуття, на динаміці й безперервній змінюваності психологічних станів, наутрудненості, а то й неможливості подолання дуалізму суб’єкта і об’єкта,відособленості індивідів; елітарна природа творчості тощо). Стимульований ними,у модернізмі здійснюється рішучий поворот до суб’єктивізації художньоговідображення. На місце об’єктивної даності, авторського „всевідання“,відносно незалежних у структурі художнього твору характерів ставитьсясуб’єктивне сприйняття, переживання, вираження. Паралельно з урізноманітненнямформ авторської свідомості більш визначених меж набуває автономна сфера думки йпереживання персонажа, принципово чи мимовільно стверджується позиціяагностицизму щодо дійсності, інколи художній твір постає як світ однієїсуб’єктивної свідомості. Людина розкривається тут в її різноманітних,примхливих, несподіваних, позірно дріб’язкових, часто неусвідомлюваних неюпереживаннях, за формою, як правило, фрагментарних, – що не суперечитьцілісності художньої концепції твору. У деяких різновидах модернізмукардинально переосмислюється категорія героїчного: на зміну»пророкам", борцям приходить пересічна, іноді просто нікчемна людина,без претензії на моральні чи якісь інші ідеали, антигерой. Модернізм зафіксувавнародження «масової» людини, людини з натовпу, середньостатистичногооб’єкта різноманітних політичних, ідеологічних, культурних маніпуляцій.Модернізм розкриває трагізм існування передусім звичайної людини; вияв його – векзистенційній площині, а не тільки в соціальній чи психологічнійдетермінованості. Виразніше, ніж інші напрями мистецтва, модернізм у своїхсвітоглядних і естетичних засадах відбиває суспільно-політичнну реальність ХХстоліття – епохи масових рухів, тоталітарних режимів і світових воєн. Загальнийгуманістичний зміст модернізму – у пошуку тривкого життєвого, духовного началав індивіді.
Першімодерністичні спроби з’являються у річищі натуралізму, пізнього символізму,імпресіонізму, іноді на пограниччі з декадентськими настроями, сигналізуючи просебе змінами в структурі художнього образу, фрагментарністю викладу, посиленням«побічних» тем і деталізацій, непрямих характеристик, навмисноюстилістичною утрудненістю (А. Жід, С. Маларме, С. Георге, А. Шніцлер, К.Гамсун, А. Стріндберг, Я. Каспрович, К. Тетмайєр, Й. С. Махар, Е. Верхарн, М.Метерлінк, О. Блок). У ряді країн модернізм оформляється організаційно. Виразномодерністського забарвлення набувають такі напрями й течії літератури ХХстоліття, як футуризм, дадаїзм, сюрреалізм, імажинізм, неокласицизм,експресіонізм (останньому, як і творам деяких течій, не чужасоціально-політична концептуальність). На загальному тлі світового модернізму,який рішуче пориває з традицією і позначений певним екстремізмом у галузіхудожньої форми, визнані метри модернізму (Дж. Джойс, М. Пруст, Ф. Кафка)займають більш помірковані позиції, що передбачає як значне новаторство, так ісинтез минулих здобутків літератури. Поетику зрілого модернізму характеризуєрозуміння твору як замкнутої художньої системи, що вибудовує нову дійсність іпринципово протиставлена звичним формам сприйняття реальності. Головні риси його– гра ускладненого (В. Вулф) чи, навпаки, з художньою доцільністю спрощеного(Г. Стайн) стилю, що вловлює найрізноманітніші пливкі враження, стани, настрої,не будучи зв’язаним при цьому ні сюжетно, ні необхідністю характеротворення;намагання в докладних описах найдрібніших порухів емоційного життя конструюватийого розпорошену в часі цілісність (М. Пруст); побудова універсальної картинисучасного світу – від культурно-інтелектуального до позасвідомого рівня, віднатуралістичних описів до культурно-історичних ремінісценцій і цитацій (Дж.Джойс); підкреслення засобами реалістичного в основі письма фантасмагоричноїабсурдності людського буття (Ф. Кафка, експресіоністи). У модерністській прозівдосконалюється оповідний принцип «потоку свідомості» (відповідники єі в поезії), випробовуються композиційні прийоми паралельного викладурівновіддалених у часі й просторі подій тощо. І поезія модернізму прикметнапередусім яскравою, невідомою для ХІХ століття метафорою, побудовою теми завіддаленими, переважно зовні немотивованими предметними чи культурнимиасоціаціями, умисним, художньо обґрунтованим алогізмом зв’язку думок та описів,«словоноваціями», синтаксичними зміщеннями, фонічною образністю.Визначальні позиції у версифікації завойовують верлібр, тонічний вірш. У творивсіх родів літератури проникають місткий символ, міф.
В 30-хроках ХХ століття модернізм у світовій літературі переходить у стадіюавангардизму, далі – неоавангардизму. Поряд з розвитком модернізму зазнаєоновлення і реалістичне типове художнє мислення. В окремих випадках межі міжреалізмом і модернізмом досить умовні, хисткі: реалізм збагачується поетикоюмодерністського плану, зокрема у відтворенні багатоликості характеру, вбагатоаспектності зображення ситуації, події.
Вукраїнській літературі модернізм не проявився у повному й концептуальномувигляді, однак засвідчив себе рядом формальних особливостей поетики та зразкаминетрадиційного суб’єктивно-індивідуалістського розуміння людини і дійсності.Художня думка в Україні в цілому зберегла віру в суспільно-політичні,національні, моральні, гуманістичні ідеали ХVІІІ – ХХ століття, коригуючи йоновлюючи їх відповідно до власних обставин історичного і духовного розвитку.Модернізм в українській літературі зовні постає в полеміці з народництвом у йоготривіальному значенні («просвітянство», утилітарне призначеннямистецтва), але він же й виступає одним із спадкоємців народницької (в широкомурозумінні цього слова) літератури ХХ століття. Переважає бачення людини врозкритості її внутрішнього світу до інших, у зв’язках з народом як духовноюсоборністю".
Отже,з’ясовуючи хронологічні рамки і фактографію модернізму, доходимо такихвисновків. Згідно з твердженням М. Ільницького, модернізм в українськійлітературі почався 1896 року (це найраніша дата із запропонованихдослідниками). Т. Гундорова як модерністів називає Ю. Андруховича і «Новудегенерацію», отже модернізм триває донині. До явищ, що так чи інакшеналежать до модернізму, відносимо декаданс, імпресіонізм, неоромантизм,експресіонізм, символізм, футуризм, кубізм, дадаїзм, імажизм, авангардизм,неокласицизм тощо. Усі ці трансформації модернізму полягають в абсолютномузапереченні попередників, неприйнятті жодної естетики, кимсь запровадженоїраніше. Кожен із цих напрямів робить акцент на якійсь одній деталі художньоїформи, на певній системі вираження власного світосприйняття, що, зрештою, незаперечує на сто відсотків попередні знахідки. Проте кожен із цих напрямів євпертою дитиною попереднього, яка продовжує війну між батьками й дітьми,задекларовану багато сотень років тому.
РозділІІІ. «Авторські версії» модернізму
Чи ненайпершим дослідженням, яке оприлюднило існування модернізму в українськійлітературі, є книга Віри Агеєвої «Українська імпресіоністична проза».У вступі дослідниця з’ясовує поняття модернізму, яке не має канонічноготрактування, лише різні авторські інтерпретації. В. Агеєва модернізмом називаєсукупність стилів, які розвинулись в українській літературі на початку ХХстоліття. Вона виокремлює такі течії, як імпресіонізм, експресіонізм,символізм, неоромантизм. Даючи характеристику кожного з них, дослідницянаголошує на відсутності «чистого» стилю в історії літератури, кожентвір має ознаки, характерні кільком стилям, це свого роду колаж. Такождослідниця наголошує на тому, що модернізм – це не лише сукупність стилів ітечій, а й епоха в літературі, естетичний перелом на межі століть. У своїйпраці В. Агеєва характеризує імпресіоністичну прозу як певну цілість. Під часаналізу авторка виділяє три рівні структури твору: ідеологічно-ціннісний,просторово-часовий і власне мовний (фразеологічний). Отож, розглядаючи першийрівень, дослідниця з’ясовує співвідношення позицій автора й героя як носіївоцінки на прикладах творів кожного автора окремо: М. Коцюбинського, Г. Косинки,А. Головка, М. Івченка. При розгляді другого рівня В. Агеєва твердить, що«час імпресіоністичної новели – це епізод втечі з суспільства, зі своєїепохи, з узвичаєного кола громадських, побутових обов’язків». Характернимирисами цієї прози авторка називає також дискретну, уривчасту,«моментну» організацію художнього часу і простору. В останньомурозділі В. Агеєва робить мовний аналіз імпресіоністичної прози. Вона виділяєтаку рису, як перевага фразеологічної позиції героя, постійний вплив словагероя на авторське, що пов’язано з відтворенням вражень конкретногосприймаючого суб’єкта, орієнтацією на ціннісну позицію героя.
1995 рокувийшла друком праця Миколи Ільницького «Від „Молодої Музи“ до»Празької школи"", в якій автор розглядає творчістьпоетів-модерністів, яких штучно було вилучено з історії української літературичерез порушення вимог соцреалізму, відхід від політики колоніалізму,неможливість зробити їхню творчість інструментом політичної боротьби. М.Ільницький подає біографічні відомості про поетів, які не догодили радянськомустереотипу писання віршів, робить огляд їхньої творчості. Він підходить доаналізу поезії хронологічно, залежно від часу життя поета. Тому оглядпочинається творчістю Петра Карманського, а завершується статтею про Юрія Липу(між тим Василь Пачовський, Богдан Лепкий, Микола Євшан, Олесь Бабій, БогданКравців, Богдан-Ігор Антонич, Іван Крушельницький, Євген Маланюк, ОксанаЛятуринська, Олег Ольжич). М. Ільницький не робить географічного розмежуванняпоетів, «адже виразно виявляється спорідненість світовідчування істильових ознак поетів Галичини й української еміграції з поетамиНаддніпрянщини періоду національного відродження, що стало „розстрілянимвідродженням“. Їх об’єднують ідеї активності героя, конструктивногочину». Дослідник робить аналіз поезій кожного автора, виявляючи характернітенденції української модерністської поезії. Хоча варто зазначити, що М.Ільницький не зловживає терміном «модернізм», він лише короткоз’ясовує в першому розділі значення цього терміна, а далі проводить аналізісторичної ситуації і, відповідно до неї, творчості поетів-модерністів.
1997 рокувийшла у світ монографія Тамари Гундорової «Про-Явлення Слова. Дискурсіяраннього українського модернізму. Постмодерна інтерпретація». Дослідниця«прагнула проаналізувати мово-мислення, характерне для ранньогоукраїнського модернізму, „дискурсію як форму розгортання думки і якавтономізацію буття слова“». Для дослідниці модернізм як стиль«постає явищем колонізаційним, що відчужує окремі літературні традиції,продукує ситуації розриву, стимулює опозиційність всередині національноїкультури», до того ж це «своєрідний культурний інтертекст, щооб’єднує автора і читачів в єдиному комунікативному просторі, окреслюваномузакодовуванням і розкодовуванням певних значень». Т. Гундорова доходитьвисновку, що минуле все ж таки вдалося. Дослідниця застосовує різноманітнісучасні теорії, підходячи до аналізу модернізму: постструктуралістськудеконструкцію, постмодерний синтез психоаналізу, феноменології і семіотикитексту. Монографія складається з чотирьох частин, які написано вкультурологічному, естетичному, семіотичному й риторичному «ключах».У статті «Модернізм поза каноном» Т. Гундорова наголошує на переходівід «модернізму» до «модернізмів», на знятті«проголошеної українським модернізмом опозиції». Створюючи канонмодерністів, авторка зараховує до нього також Івана Франка, який часто виступавпроти декадентства і модернізму як такого. Як вважає Костянтин Москалець,«загалом синтетизм, сповідуваний дослідницею як творчий принцип, не можене викликати спротиву, оскільки він створює просто-таки первісно-магічнуатмосферу взаємопов’язаності, де найрізнородніші за своїми інтенціями автори(часто один автор, як, скажімо, Гнат Хоткевич, діаметрально протилежний у своїхранніх і пізніх творах, настановах тощо), тексти, теорії об’єднуються вмогутньому хорі, суголосий спів якого під диригуванням дослідниці повиненслужити одній-єдиній меті: підтверджувати тезу, що інтерпретація українськогомодернізму початку ХХ століття „дає змогу побачити останній в контекстієвропейської культури не обділеним, неповним, а диференційованим, динамічним ізначущим процесом“. Цю тезу К. Москалець називає сумнівною. Аналізуючиукраїнський модернізм, Т. Гундорова згадує Юрія Андруховича і „Нову дегенерацію“,тобто її хронологія модернізму сягає 90-х років ХХ століття. Оскількидослідниця інтерпретує модернізм постмодерно, то назви розділів є характерними:»Замість вступу", «Замість висновків», «Замістьдослідження».
МонографіяСоломії Павличко «Дискурс модернізму в українській літературі» впершевийшла друком 1997 року, була перевидана 1999 року із доповненнями. Книга нелишилась непоміченою. Вона одразу викликала шквал обурення з одного боку ішалене захоплення – з іншого. Саме це є показником її актуальності і потрібностів нашому пострадянському, постколоніальному, постшаблонному суспільстві. Незважаючи на численні закиди щодо псевдонауковості, ми розглядаємо дослідженняС. Павличко як ґрунтовну літературознавчу працю. Припускаючи на самім початкукниги, що модернізм в Україні існував, авторка робить діахронний оглядлітературного процесу кінця ХІХ – початку ХХ століття в Україні. «Вонаприйшла й побачила шлях української літератури під іншим ракурсом, ніж булоприйнято донині. Бодай тому, що спробувала її, історію літератури,перепрочитати, маючи досвід вивчення англомовних художніх текстів».Власне, С. Павличко відкидає будь-які джерела, писані радянськими вимогами.Вона опирається на незаангажовану літературу: тексти письменників і поетів, атакож дослідження або дореволюційні, або діаспорні, які не перебували підвпливом радянського заперечення модернізму.
С.Павличко робить хронологічну періодизацію українського модернізму, виділяючиокремо модернізм рубежу ХІХ – ХХ століть, модернізм 10-х років, модернізм 40-хроків, нью-йоркську групу. Причому кожен із цих модернізмів має свої завдання іформи, заперечує своїх попередників. Адже до модернізму слід підходити «неяк до набору стильових, формальних або жанрових принципів, а як до певноїмистецької філософії, певної моделі літературного розвитку в нашомустолітті».
«Особливуувагу приділяє С. Павличко розглядові функцій літературної критики внародницькому дискурсі». Оскільки до модернізму в українській літературіС. Павличко підходить хронологічно, то насамперед вона з’ясовує передумовивиникнення модернізму на українському ґрунті. Відповідно, дослідниця звертаєувагу на народницьку літературу, запереченням якої і постав модернізм.«Проводячи думку, що утвердження народництва майже точно збіглося з йогокризою – як художньою, так і теоретичною, – авторка простежує появуантинародницьких настроїв у творчості Лесі Українки, Ольги Кобилянської (чим,власне, доводить, що першими модерністами в українській літературі булижінки-письменниці)».
Роблячиогляд творчості Миколи Вороного, Олександра Олеся, «молодомузівців»,Гната Хоткевича, Михайла Яцківа, С. Павличко простежує формування новогоестетичного простору в Україні рубежу ХІХ – ХХ століть. Аналізуючи концепціютворчості Миколи Євшана і «Української хати», дослідниця доходитьвисновку, що цей модернізм можна розглядати як ніцшеанство.
Пізнішиймодернізм, 20-х років, позбавлений європейських впливів, стає дискурсомпролетарського мистецтва. Відповідно С. Павличко розглядає в цьому контекстіпроблему європеїзму й антиєвропеїзму.
Модернізм40-х років – діаспорний – був сплеском, оскільки був позбавлений каноніврадянськості, мав безпосередні контакти із західними літературами. Але цеймодернізм знищив сам себе через внутрішній конфлікт між патріотизмом ікосмополітизмом.
Натомістьмодернізм 60 – 70 років (нью-йоркська група) відмовився від народництва,національних мотивів. «Поети нью-йоркської групи наклали серйознеобмеження на можливу тематику: жодного патріотизму, жодної політики, жоднихсліз за бідною Україною».
Не зважаючина всі спроби зламати традиційний канон української літератури, «жодногоразу модернізмові не вдалося повністю здолати стереотипи й мову традиційноїкультури, відтак невдоволена іманентна потреба модернізації успадковуваласянаступним поколінням».
«Модернізмв українській літературі починався з дискурсу про модернізм, з постановкизавдання, з інтимних записів і цілком відкритих маніфестів, закликів, критики.Однак сам цей дискурс часто виявлявся кволим, неясним» – робить висновокС. Павличко.
КостянтинМоскалець у статті «Роман з дискурсом» наголошує на тому, що легкістьписьма С. Павличко зумовлена загальною феміністичною спрямованістю дослідниці.Це її перевага над здебільшого понурими і зацикленими, часто нечитабельнимимакабресками представників маскулінного табору.
Умонографії «Міфологічний горизонт українського модернізму», виданій2002 року, Ярослав Поліщук, послуговуючись методологією міфологічної(архетипної) критики, робить міфологічну інтерпретацію раннього українськогомодернізму, акцентуючи на творчості Лесі Українки. Дослідник означивприсутність міфологічного чинника в літературі системно, осмисливши його нарізних рівнях: архетипно-ініціаційному (кшталтування героя), аналогічному(вироблення символічного культурного коду) та дискретному (творення візійнихсвітів із переосмисленим, естетично самодостатнім міфом, який нерідко називаютьавторським). Власне, цей останній рівень і вимагає розгляду авторського міфу,яскравим прикладом якого є творчість Лесі Українки. Автор досліджує лише три візійнихсвіти драматурга: античний, середньовічний та поганський.
Я. Поліщукпідходить до модернізму як до незавершеного, незреалізованого проекту, протетакого, що склався, і його існування не ставиться під сумнів. Це філософськаконцепція, світоглядна модель, і дослідник аналізує її, дотримуючисьміфологічної методології.
У першійчастині дослідження автор з’ясовує загальні засади модерної культури, їїфілософське підґрунтя і місце міфу в системі модерністської естетики. У другійчастині Я. Поліщук робить огляд архетипних моделей, виявляє характер модерногогероя. Варто зазначити, що автор оперує терміном «модерний» наокреслення понять, що належать до модернізму, а не послуговується терміном«модерністський». У третій частині дослідник звертається до творчостіЛесі Українки, аналізуючи її драми «Кассандра», «Дон Жуан»,«Лісова пісня». Отже, зводячи український модернізм лише додраматургії Лесі Українки, Я. Поліщук застосовує дедуктивний метод аналізу,ведучи своє дослідження від загальних засад модернізму до творчості окремогоавтора. Дослідник доходить висновку, що «народження нового естетичногокоду відбувається коштом ревізії уже вироблених культурних кодів минулихепох».
Умонографії «Національні шляхи поетичного модерну першої половини ХХ ст.:Україна і Польща», виданій 2002 року, Володимир Моренець робить спробуприблизного окреслення власних національних шляхів розвитку двох поезій упросторі останнього сторіччя через зіставлення конвенцій, іманентних спонук івластивих філософсько-стильових здобутків кожної з національних літератур.Дослідник, застосовуючи метод компаративістики, в аналізі конкретних явищвиходить з української перспективи, при цьому жодну з порівнюваних сторін нетрактуючи компліментарно. Як і водиться в сучасному українському літературознавстві,автор насамперед подає своє тлумачення модернізму. З’ясувавши це поняття,дослідник у другому розділі проводить порівняльний аналіз «МолодоїПольщі» та раннього українського модернізму, зараховуючи до нього, крім«Молодої Музи», поетів Наддніпрянської України – О. Олеся, Г.Чупринку, С. Черкасенка, М. Вороного. Він звертається до маніфестівукраїнського модернізму початку ХХ століття. Також проводить аналіз текстівпольських поетів, говорячи про модерністський іронічний дискурс. У третьому розділіВ. Моренець реабілітовує Тичину перед літературою, доводячи, що той –модерніст, не зважаючи на те, що дослідники модернізму оминають цю постать.Автор твердить, що Тичина – модерніст, а відтак – естет. Погоджуючись ізтвердженням С. Тельнюка, В. Моренець додає, що Тичина – символіст. Длячіткішого відтінення постаті Тичини в українській і світовій літературі, автормонографії звертається до подібних зразків у польській поезії. Розглядаючипоняття «формізм – футуризм – авангард – модернізм» (четвертийрозділ), автор простежує відмінність і подібність у трактуванні цих течій інапрямів польськими й українськими поетами і дослідниками. В. Моренець вважає,що модерний епізод, який у польській літературі прибрав назву«Краківського Авангарду», а в українській – в силу вельми слабкоїсвоєї презентативності – назви не має, у систематиці монографії повністювідповідає явищу європейського конструктивізму. У п’ятому розділі автордетальніше підходить до аналізу конструктивізму на українському ґрунті,звертаючи увагу на те, що він був «трагічно редукованим до першихобережних, а проте цілком упізнаваних своїх конфігурацій». Порівнюючи з«Краківським Авангардом», В. Моренець з’ясовує засадничі принципипоетики конструктивізму. Він виокремлює принцип образного «розквітаннятвору», а також еквівалентизацію почуттів. До українських поетів, завдякияким конструктивізм почав набирати характеру напряму, автор відносить М.Бажана, В. Поліщука, почасти Б.-І. Антонича. Як вияв протесту проти соцреалізмуВ. Моренець ідентифікує неокласиків у шостому розділі монографії. Він називаєїх «охоронцями літературної культури й духовного аристократизму».Останнім розділом дослідник завершує «розгляд головних модерних пропозиційу поезії першої половини ХХ століття». Автор звертається саме до польськоїперспективи, оскільки 30 – 40 роки в Україні не були монолітними щодоідейно-естетичних явищ, українську поезію просто неможливо «підвести підякийсь один, достатньо переконливий еволюційний знаменник, виведений із їївласної художньої практики». Отже, українська і польська поезії ХХстоліття, твердить автор дослідження, підлягають компаративному аналізу не лишечерез особистісні контакти авторів, але й через подібність філософських ісвітоглядних позицій. Зрештою, розглядаючи обидва модернізми, можемо скластибільш-менш повну картину цього літературного напряму, оскільки на сто відсотківвін не виявився ані в польській, ані в українській поезії, тому модельмодернізму автор створює, об’єднуючи риси, що їх виявляє в обидвох літературах.
Отже,зробивши огляд монографій про український модернізм, можемо сказати, щовідповідно до хронології, часу написання і виходу у світ працьлітературознавців спостерігаємо переакцентацію у дослідженні українськогомодернізму. Якщо перші дослідження вдавались до описів української літературимодерністського періоду, почасти оминаючи термін «модернізм», пізнішідослідження шукали аргументів на користь українського модернізму, то тепермаємо ґрунтовні аналітичні праці, які приймають як аксіому існування українськогомодернізму і створюють свої методологічні концепції цього напряму в українськійлітературі. Застосовуючи різноманітні підходи до аналізу модернізму(міфологічна критика, компаративістика), літературознавці відшуковують новізнаки в цьому ще дуже суперечливому дискурсі.
ВИСНОВКИ
У своєму дослідженні ми зробилиспробу прослідкувати розвиток модернізму на українському ґрунті, з’ясувати, якіявища зараховують до модернізму, встановити хронологічні межі модернізму,окреслити методологію кожного з авторів для аналізу модерної літератури.
У першомурозділі ми з’ясували поняття «модернізм» у трактуванні різнихдослідників, адже єдиного чіткого визначення цього поняття у літературознавствіще немає.
Вважаємо, що модернізм вукраїнській літературі таки існував, навіть якщо він не був тотожний світовому.Деякі дослідники схидьні до думки, що модернізм в українській літературі існуєй дотепер. Український модернізм не був монолітним явищем, він складався зкількох модернізмів, розмежованих хронологічно та ідейно. Модернізм в Україніпротистояв народницькій, хутірській літературі, заперечував її традиційність іканонічність, згідно з кращими зразками світового модернізму. Українськиймодернізм має певні свої риси, які хоч і відрізняються від інших літератур,проте не суперечать їм. Тож з упевненістю можемо твердити, що модернізм – цесвітоглядна, філософська концепція, певна естетика, з якої вже випливаєлітературний напрям.
У другомурозділі ми встановили хронологічні рамки українського модернізму і з’ясувалийого фактографію, визначили явища, що також відносять до модернізму. Початкоммодернізму в українській літературі вважаємо 1896 рік (це найраніша дата іззапропонованих дослідниками). Т. Гундорова як модерністів називає Ю.Андруховича і «Нову дегенерацію», отже модернізм триває донині. Протезараховувати вище названих представників сучасної української літератури домодерністів не вважаємо за потрібне, оскільки їхня творчість радше відповідаєфілософській концепції постмодернізму. До явищ, що так чи інакше належать домодернізму, відносимо декаданс, імпресіонізм, неоромантизм, експресіонізм,символізм, футуризм, кубізм, дадаїзм, імажизм, авангардизм, неокласицизм тощо.Усі ці трансформації модернізму полягають в абсолютному запереченніпопередників, неприйнятті жодної естетики, запровадженої раніше. Кожен із цихнапрямів робить акцент на якійсь одній деталі художньої форми, на певнійсистемі вираження власного світосприйняття, що, зрештою, не заперечує попереднізнахідки. Проте кожен із цих напрямів є впертою дитиною попереднього, якапродовжує війну між батьками й дітьми, задекларовану багато сотень років тому.
У третьомурозділі ми розглянули «авторські версії» модернізму, зробили оглядконцепцій і підходів до модернізму.Отже, можемо твердити, що відповідно до хронології,часу написання і виходу у світ праць літературознавців спостерігаємопереакцентацію у дослідженні українського модернізму. Якщо перші дослідженнявдавались до описів української літератури модерністського періоду, почастиоминаючи термін «модернізм», пізніші дослідження шукали аргументів накористь українського модернізму, то тепер маємо ґрунтовні аналітичні праці, якіприймають як аксіому існування українського модернізму і створюють своїметодологічні концепції цього напряму в українській літературі. Застосовуючирізноманітні підходи до аналізу модернізму (міфологічна критика,компаративістика), літературознавці відшуковують нові знаки в цьому ще дужесуперечливому дискурсі.
Вважаємо, що тема роботи є цікавою і доречною на нинішньому етапірозвитку українського літературознавства.
СПИСОКЛІТЕРАТУРИ
1. Агеєва В. Українська імпресіоністичнапроза. Київ, 1994.
2. Великий тлумачний словник сучасноїукраїнської мови. Київ, 2001.
3. Гундорова Т. Про-Явлення Слова.Дискурсія раннього українського модернізму. Постмодерна інтерпретація. Львів,1997.
4. Жінка як текст. Київ, 2002.
5. ІльницькийМ. Від «Молодої Музи» до «Празької школи». Львів, 1995.
6. Літературознавчий словник-довідник.Київ, 1997.
7. Моренець В. Національні шляхи поетичногомодерну першої половини ХХ ст.: Україна і Польща. Київ, 2002.
8. Москалець К. Людина на крижині. Київ,1999.
9. Павличко С. Дискурс модернізму вукраїнській літературі. Київ, 1999.
10. Поліщук Я. Міфологічний горизонтукраїнського модернізму. Івано-Франківськ, 2002.
11. Словник іншомовних слів (Л. Пустовіт, О.Скопненко, Г. Сюта, Т. Цимбалюк). Київ, 2000.
12. Українська літературна енциклопедія: у3-х томах. Київ, 1985-1995.