Дипломнаробота
Поетичнаспадщина Адама Міцкевича
1. Проблема „Адам Міцкевич і Україна” в українськійлітературній критиці
Творчі зв’язки української літератури зпоезією і публіцистикою Адама Міцкевича є предметом зацікавленнялітературознавців ще з кінця ХІХ століття, коли вперше цю проблему поставив у1885 році Іван Франко у статті „Адам Міцкевич в українській літературі”.Галицькі літературні діячі кінця ХІХ – початку ХХ століття були добре обізнаніз польською культурою, з творчістю польського поета зокрема, проблеми, теми імотиви творів якого були їм дуже близькі. „Вплив Міцкевича на нашуінтелігенцію, з моменту його першого виступу аж до наших днів, був далекобільший, безпосередніший і триваліший вже хоча б тому, що мова творів Міцкевичазрозуміла для інтелігентних українців не тільки в Галичині”, – зауважувавІ.Франко у своїй статті. [384]. Український письменник-літературознавець вказуєна вагоме значення творів А.Міцкевича не тільки на сучасний момент, але і умайбутньому, коли у всій повноті розвинуться ті здорові зерна, „які генійпольського пророка сіяв у численних поколіннях українського народу” [390].Франко окреслює роль і значення творчості А.Міцкевича у загальнолюдськійхудожній культурі: „Адам Міцкевич, без сумніву, найбільший поет польської націїі один з найгеніальніших людей, яких видало людство” [; 256]. ТворчістьА.Міцкевича розглядається І.Франком і в інших статтях. І.Франко завжди знав іпереймався чужими болями і проблемами. Зокрема його дуже хвилювала краща впольській літературі кінця ХІХ ст. Аналізуючи літературні явища і процеси, щовідбуваються. Франко намагався звернути увагу на період розквіту польськоїлітератури в статті „Сучасні польські поети” (1899): „Час більше-менше від 1820– до 1848 р. – се була доба великого розцвіту польської поезії… Можна сказатисміло, що тоді польська поезія уперше вийшла в повнім блиску на європейську рівнюі була домінуючим, найважливішим об’явом у духовному житті нації. Чуття ідумки, які розбуджувала вона, робилися національною євангелією; гарячіші головивважали своїм обов’язком не тільки любити і пестити їх але переводити їх ужиття. Національна політика розвивалася під впливом національної поезії [;385]. Одним із таких поетів, поезія яких виливала на політику і культуру був,на думку Франка, А.Міцкевич. Його особистість і його творчість українськийкритик ставив за взірець найвищого служіння нації сучасним українським іпольським митцям слова. Франко особливо підкреслював, що А.Міцкевич не тількисловом, але й ділом доводив свої творчі та життєві стремління, інакше „великимнаціональним поемам відповідали такі зусилля, як повстання 1831 р., конспіраціїв Галичині [; 385].
І.Франко дав високу оцінку і багатьомтворам А.Міцкевича, які сам перекладав. Особливої уваги, на його думку,заслуговує „політично-сатирична поема”, яку він називав у перекладі„Петербург”. Ця поема, на думку перекладача, – „одна з найвизначніших творівМіцкевича, яка показує нам його епічний талант, його бистроумність, йогосатиричний хист [; 304]. І.Франко підкреслював той факт, що ця поема малавеличезний вплив на задум поеми Т.Шевченка „Сон”. У „Вступному слові” Франкозазначив, що для перекладу він підібрав переважно епічні твори, оскількивважає, що „Міцкевич удачею свого таланту визначний епічний поет”. Правда, вподальшому Франко вказує і на такі риси автора поеми „Петербург”, якідозволяють бачити в нього і явні ознаки видатного лірика, оскільки його поема„не має одноцільної епічної основи”, в ній змальовано „не так, може, живудійсність, як радше стан душі, настрій, погляди та враження автора” [; 304].До творчості А.Міцкевича Франко звертався, здійснюючи типологічне порівняннятворів Т.Шевченка і великого польського поета. Так, образ Перебенді воднойменній поемі Шевченка критик розглядає у контексті польської романтичноїтрадиції, творчості Міцкевича зокрема. Порівнюючи „Велику імпровізаціюпольського поета і „Перебендю” усі „Переднє слово [До видання: Шевченко Т.Г.„Перебендя”]”, Франко спробував обґрунтувати вплив Міцкевичевого образу нацентрального персонажа поеми Шевченка, а також образів кобзарів у поетів„української школи”.
Рецензуючи чотиритомне видання творівА.Міцкевича, І.Франко високо ставить сонети поета, захищаючи їх від критикиК.Козьмяна, які той критикував із позицій застарілих семантичних оцінок: „Зжалем і усмішкою читаємо сьогодні подібні оцінки таких перлин всесвітньоїпоезії, як „Кримські сонети” [; 29]. В статті „Поет зради”, яку Франко написавзначно пізніше, він взяв собі в союзники цього „псевдокласика”, пославшись найого негативну оцінку поеми А.Міцкевича „Конрад Валенрад”. В 1897 році Франкопублікує цю статтю німецькою мовою. Вона відразу викликала різкі, навіть дещонесправедливі відгуки. До сьогодні стаття викликає інтерес дослідників,породжує різні припущення і тлумачення. Зокрема О.Забужко доводить, що не була„етапна” стаття і не тільки через те, що автор „ознаменував нею розрив зпольськими радикалами, для котрих польські національні інтереси під час виборів1897 р. виявилися цілком у дусі Міцкевичевої етики” щодо української сторони, –ширше, це був розрив із польським громадянством взагалі, зрада-бо польськихколег і однодумців стала для Франка, тим ударом, після якого він сповна так докінця життя і не оправився [; 94]. Однобічність Франкових оцінок, на якузвертають увагу багато франкознавців, проявилася в тому, що він „поставив уодин ряд образи-типи зрадників „особистих” які керуються виключно особистими,егоїстичними мотивами і „зрадників” – патріотів, котрі вважали, „що свою гарячулюбов до рідного краю можуть доказати тільки зрадою ворогам своєї батьківщини”,як це вчинила Гражина. Але ж називати „зрадою” виступ проти ворогів свого краюнеправомірно” [; 53]. Франко у цій статті суперечить своїй власній позиції, що„для політики наші приватні моральні закони не писані” [; 167], що „війна маєвсе і всюди свої права” [; 244], допускаючи обман противника як правомірний іморальний „воєнно-тактичний прийом”. „Вважаючи, що межі індивідуальної ігрупової (політико-державної, військової) „моралі” не збігаються, І.Франкоразом з тим застерігав від їх повного розриву і протиставлення, відбезоглядного застосування політиці принципу: „Мета виправдовує засоби”,відстоюючи інший моральний постулат: „Чиста справа вимагає чистих рук”. ТомуКаменяр відкидав звинувачення у „валенродизмі”, яке висували проти нього деякіпольські політики, вважаючи ніби він як публіцист і вчений-соціолог і політолог„впихається між поляків, щоб боротись „проти всього, що… полякам може служитизахистом і користю” [; 54].
Творчість А.Міцкевича вивчали українськіромантики П.Гулак-Артемовський, Л.Боровиковський, М.Костомаров, та ін., якізнали творчість польського поета і творчо використовували його поетичний спадок:„… вони вчилися уважно ставитися до традиції, творчо використовувати народніпісні та легенди” [; 21]. Вони перекладали твори А.Міцкевича і деякі образи імотиви знайшли свою поетичну рецензію у їхній творчості. Так,П.Гулак-Артемовський, перекладаючи „Пані Твардовські” Міцкевича, створив свійвласний оригінальний твір. Для українських поетів О.Шпигоцького іЛ.Боровиковського переклади та переспіви творів А.Міцкевича є водночас іпершими спробами писати в новому романтичному стилі. Через студіювання творчостіпоета і перекладацьку діяльність Л.Боровиковський прийшов до написання такихоригінальних творів, як „Козак”, „Палій”, „Розставання” та ін. Хлопець з балади„Розставання”, що „хоче на полі шукати долі”, і герой балади „Козак”, що „хочевесь світ під коліно зломить, побить, потопить у Дунаї” – всі вони своїмнестримним потягом до подвигу до мандрів виразно нагадують безстрашного бедуїнаіз „Фариса”.
М.Костомаров проявляв постійний інтерес дотворчості польського письменника, зокрема до „Книги польського народу іпольського пілігримства”, яка надихнула його на власну працю „Книга буттяукраїнського народу”. Ця праця М.Костомарова була ідеологічною програмоюдіяльності Кирило-Мефодіївців. Костомаров часто цитує Міцкевича, ставить окремійого поезії епіграфами до своїх творів („Кремуцій Корд” та ін.).
Звернення до творчості А.Міцкевичаукраїнської письменниці, поетеси, літературного критика – Лесі Українки,пояснюється її працею над статтею „Заметки о новейшей польской литературе”, якабула надрукована в журналі „Жизнь” за 1901 р. У статті авторка наводить багатоуривків з польської поезії, цитуючи Яна Касировича, Адама Асника в перекладі наросійську мову. Стаття Лесі Українки про польську літературу показує глибокерозуміння письменницею розвитку польської літератури, її напрямків і естетичнихшукань. Поряд з позитивними оцінками творів Б.Пруса, Є.Ожешко, А.Асника,поетеса ставить поетів, які були органічно близькими їй – Міцкевича,Словацького, Конопницьку. У 1893 р. вона пише „На мотив з Міцкевича” поезію,яка є варіацією на тему „Непевності” Міцкевича. Рядки цього вірша сталиепіграфом до твору Лесі Українки. Крім того, зближує українську поетесу зА.Міцкевичем й трактування завдань поезії, її суспільної ролі, що виражене вобразі Вайдельта з „Конрада Валленрода” і в „Давній казці” української авторки.Творчі зв’язки Лесі Українки і А.Міцкевича стали предметом аналізу польськогодослідження В.Пйотровського, який у статті „Леся Українка і Адам Міцкевич”прагне зупинитись на деяких спірних, найменш висвітлених питаннях типологіїтворчості і обох поетів.
Окремі аспекти творчого впливу естетичнихконцепцій, образів, мотивів Міцкевича на українську літературу досліджено вокремих працях, присвячених творчості українських письменників. Особисті ітворчі контакти Т.Шевченка з польськими культурними діячами, письменниками таїхньою літературною спадщиною, у тому числі А.Міцкевича, детально розкрито упрацях О.Третяка, О.Колесси, В.Щураша, М.Мочульського, Б.Навроцького,П.Зайцева, В.Дьякова, П.Большакова та інших дослідників. Порівняльні аспектитворчості українського і польського поетів частково розглядалися у працяхМ.Здзеховського, Я.Гординського, Є.Маланюка, Е.Касперського, Г.Грабовича,Л.Плюща, О.Забужко та ін. Проте, ці подібності та відмінності не мали глибокогопояснення і розкриття слідів впливів, запозичень, відштовхувань тощо. Насьогодні добре вивчено зв’язки Міцкева з Україною у праці Г.Вервеса „АдамМіцкевич в українській літературі”. У ній докладно проаналізовано сприйняттятворчості Міцкевича українськими письменниками, розглянуто основні перекладийого творів, відгуки про його творчість на Україні. У своїй ґрунтовній праціавтор критикує твердження О.Колесси у книзі „Міцкевич і Шевченко”, про прямізапозичення українським письменником мотивів і образів поезії А.Міцкевича.аналізуючи балади А.Міцкевича і Т.Шевченка, Г.Вервес вказує на принциповівідмінності балад українського поета і, заперечуючи думку свого попередника,робить висновки не про прямі запозичення, а звернення національних поетів, до спільноджерела – фольклору, тобто – це „оригінальні твори, які своїм корінням глибокосягають у національний фольклор” [; 92]. Дослідник доводить свою думку,аргументує її, піддаючи образи, мотиви, деталі, ритмомелодику таких творів як„Русалка” і „Рибка”, „Світязь” та „Лілея”, „Втеча” та „Тополя” ґрунтовномуаналізові. Г.Вервес говорить про вплив фольклорного матеріалу на творчістьбагатьох письменників, що не означає взаємного запозичування: „У „Втечі”Міцкевича, наприклад, є ряд сюжетних моментів, які знайдемо і в Бюргеровій„Ленорі”, і в „Світлані” Жуковського, і в „Наталі” Костомарова: дівчинапобивається за милим, милим встає із могили і прибуває до неї, обоє зникають вмороці ночі і т.д. Це мотиви, за якими легко можна доводити „виливи” наМіцкевича без кінця” [; 93]. Проте, Г.Вервес вказує на основні риси, якізближують польського і українського поета – пріоритет національних інтересів, зпоєднанням фантастично-романтичних „шатів” з реаліями життя, з малювання величіі трагедії історії своїх народів, гостра критика антилюдської, антигуманноїсуші царизму, необмеженої монархії тощо.
Критикує Г.Вервес і позиції та твердженняЮ.Третяка, який у книзі „Про вплив Міцкевича на Шевченка” (1892) пише проідейно-тематичну залежність поеми Шевченка „Великий льох” від ІІ і ІІІ частини„Дзядів” А.Міцкевича: „Коли б Міцкевич не написав своєї поеми про Петербург, небуло б „Мідного їздця" (тобто ”Мідного вершника” Пушкіна – Г.В.), не булоб і „Сну” [; 103]. Г.Вервес вказує, що основною вадою методології О.Колесси іЮ.Третяка є те, що „вони за подібностями, які справді є між обома, творами, небачили відмінною, що є в них, не помітили, що, перегукуючись з польським поетомв ряді місць своєї поеми, Шевченко одночасно докорінно відмінний від Міцкевичав постановці і розв’язанні найгостріших питань суспільно-політичної ваги.Компаративісти не могли зрозуміти, що спільності і відмінності, які є в обохтворах, полягали в спільних і відмінних історичних умовах, за яких поеми булинаписані, в спільностях і відмінностях світоглядів… Міцкевича і Шевченка” [;110]. Піддає гострій критиці дослідник і намагання Третяка і Колесси трактуватибогоборчі мотиви „Сну” як навіяні „імпровізацією” Міцкевича та ін. КнигаГ.Вервеса побудована із кількох розділів, один з яких має назву „Іван Франко іАдам Міцкевич”, у якому дослідник розкриває глибинні зв’язки українськогописьменника з польською літературою взагалі і творчістю А.Міцкевича зокрема. Уцьому розділі проаналізовано критичні статті та відгуки Франка про розвитокпольської літератури і творчість Міцкевича, зачну увагу приділено причинам інаслідкам написання статті „Поет зради”. Дослідник підкреслює достоїнстваперекладів „Пана Тадеуша”, „Додаток” („Дзяди”, „Ордонового редуту” та іншихтворів А.Міцкевича українським письменником.
Зрозуміло, що праця Г.Вервеса (друге їївидання було у 1955 р.) несе на собі відбиток часу, коли вона створювалась, алеі на сьогодні це дослідження зберігає своє значення завдяки багатствуфактичного матеріалу, глибокому аналізу впливів творчості польського поета наукраїнську літературу. „Всі, хто торкався тієї теми після Г.Вервеса, лишедоповнювали його, спираючись на концепцію названої праці” [; 70].
Заслуговують на увагу в цьому питаннястатті Є.Прісовського „Про типологічну спорідненість поем Т.Шевченка „Сон”,„Кавказ” та А.Міцкевича „Поминки” й Г.Гейне „Німеччина”: розділи книгиО.Забужко „Шевченків міф України. Спроби філософського аналізу” та „Філософськіідеї та європейський контекст: Франківський період”, зокрема питання „Естетикадемонічного: Петербург у Міцкевича, Пушкіна і Шевченка. „Комедія” як кінець„Петербурзького тексту”, стаття Ю.Горової „Топос Сибіру у творчості ТарасаШевченка та польських романтиків” та ін. Першим у світовій компаративістицісинтетичним порівняльним дослідженням чільних представників трьох національнихлітератур – української (Шевченко), польської (Міцкевич) і російської (Пушкін)стала монографічна праця Є.Нахліка „Доля – Los – Судьба. Шевченко і польські таросійські романтики”. У праці розглянуто письменницьку і особисту долюШевченка, його світоглядні та художні шукання, індивідуальна психологія(дискурс свободи, революціонізм, християнізм, міленаризм, месіанізм,міфотворчість, історіософічність, художній історизм, дуалізм, амбівалентність, топікадолі, акзистенційні роздуми та ін.) у глибинному взаємозв’язку із творчістюпольських романтиків Словацького, Красінського, Залеського, Норвіда таМіцкевича. Як зазначає сам автор: „По-справжньому осягнути особливості інеповторну суть письменницьких постатей і вписати їх у світовий літературнийрозвиток можна лише в порівнянні з іншими. Тло допомагає краще збагнутиШевченка, а також, навзаєм, Пушкіна, Міцкевича, Словацького, Красінського іЛермонтова, які складають порівняльний ряд цієї монографії. З огляду наконкретно-історичний та історико-літературний контекст, контактно-генетичнізв’язки є типологічні співвідношення, це є найоптимальніший компаративістичнийряд, у який можна поставити Шевченка-поета. Важливо й те, що Міцкевич, Пушкін іШевченко вважалися не тільки і чільними поетами своїх новочасних національнихлітератур, а й їхніми основоположниками” [; 9]. Особливу увагу в питаннівисвітлення теми нашої дипломної роботи привертають увагу питання монографії„Ставлення Шевченка, Пушкіна, Міцкевича, Словацького і Красінського докріпаччини (панщини; „Міцкевич у рецензії Шевченка (в контексті його ставленнядо поляків)”, „Проблема класицизму, романтизму й реалізму у Пушкіна, Міцкевичаі Шевченка”, „Міфотворчість і месіанізм Міцкевича”, „Міцкевичева парадигма таїї вплив на Шевченка” (в розділі „Скандал зла” (Проблема теодицеї), „Міцкевич,від Густава до Конрада” та інші. Дослідженню зв’язків А.Міцкевича з іншимиукраїнськими письменниками присвячено ряд праць і Журавської, зокрема книги„Леся Українка та зарубіжні літератури”, в яких творчість українськихписьменників розглядається як творчий діалог з культурами і літературамиЄвропи, в тому числі Польщі. Дослідниця висвітлює культурні зв’язки, переклади,критичні статті, перегуки Лесі Українки, Івана Франка і Адама Міцкевича уконтексті осмислення взаємозв’язків польської і української культур.
Ґрунтовним дослідженням впливу творчостіАдама Міцкевича на П.Гулака-Артемовського є стаття Айзенштока у якій дослідниквказує на роль українського письменника у освоєнні творчого спадку А.Міцкевичана Україні. Автор статті аналізує особисті творчі контакти Гулака-Артемовськогоз польським поетом під час його перебування на Україні, а також той величезнийвплив, який справили балади Міцкевича на українського автора „Пані Твардовської”та його подальшого поетично романтичного доробку.
Чимало статей в українськомулітературознавстві присвячено дослідженню і оцінці окремих творів А.Міцкевича.Це статті М.Рильського, С.Родзевича, М.Живова, В.Арцимович та ін. Це роботивиконані в жанрі ювілейних та вступних статей. Одною з кращих можна назватистаттю М.Рильського „Тема батьківщини у творах Пушкіна, Міцкевича і Шевченка”.Крім того, М.Рильський є автором монографії „Про поезію Адама Міцкевича”, уякій висвітлює різні аспекти творчості польського поета.
До 200-річчя від дня народження АдамаМіцкевича у Дрогобичі відбулася Міжнародна конференція, матеріали якої булинадруковані у спеціальному випуску. До нього увійшли статті про творчістьпольського поета викладачів Дрогобицького педуніверситету, серед нихкомпаративістичні дослідження М.Борецького, Л.Гулевич, М.Гольберга, В.Зварича, А.Войтюка,О.Химич та інших науковців: В.Мацапури, Н.Баландіної, Ю.Булаховської,І.Вороновської, Л.Зінченко. Матеріали конференції ще раз підтверджуютьважливість вивчення діалогічної природи культури, необхідність подальшогодослідження і опрацювання теми „Адам Міцкевич і Україна”, адже ідеї великогопольського поета суголосні нашому сьогоденню.
2. Адам Міцкевич у перекладах
Перша спроба освоєння творчості А.Міцкевичана Україні належить „Вестника Европы” в 1827 році була надрукована вільнапереробка балади польською поема „Пані Твардовські”. Дослідники припускають, щонаписано переспів значно раніше, десь відразу після знайомстваГулака-Артемовського з Міцкевичем. Як вже зазначалося в роботі, це був доситьвільний переспів. Автор розширив баладу, доповнивши її елементами національногопобуту і народного гумору. Вдавшись до переспівів, український письменникстворив оригінальний твір, художні якості якого забезпечили їй широкупопулярність. Соціальна проблематика творів А.Міцкевича привабила українськихписьменників-романтиків О.Шпигоцького і Л.Боровиковського. В 1830 році в„Вестнике Европы” з’являється переклад сонету „Акерманські статті”, якийздійснив О.Шпигоцький. Перекладає він і інші сонети. Сентиментальногозабарвлення набуває його переклад на російську мову поеми „Конрад Валленрод”.Творчість А.Міцкевича справила неабиякі враження на українського перекладача інадихнула на створення оригінальних творів в дусі романтизму. Тому у Шпигоцькогознаходимо як переклади сонетів А.Міцкевича, так і „запозичення основної думки”деяких сонетів з [; 70]. Саме до таких належать „Два малороссийские сонеты”.Особливий інтерес до творчості польського поета виявив Л.Боровиковський, про щосвідчать його листи до І.Срезнєвського. Він працював над перекладами польськихписьменників, розцінюючи свою роботу як „один із засобів розширення горизонтівукраїнської літератури (крім Міцкевича Л.Боровиковський переклав на українськумову уривок з „Конрада Валленрода” („Вілія”), дев’ять сонетів: „До Лела”,„Розвалення замку”, „Морська тиша”, „Байдари”, „Аюдаг”, „Могили гарему”, „Алуштавдень”, „Американські степи”, „Чатирдаг”, а також вірш „Новий рік”. Увагаперекладача зосереджується також на „Фарисі”. Літературознавці вказують надосить складну для перекладу форму поеми: художні засоби, до яких вдаєтьсяпоет, дуже різноманітні, ритміка, інтонаційне забарвлення постійно змінюється.Отже, перекладач поставив перед собою досить сміливе і складне завдання.Відтворення мовного багатства оригіналу з тим, щоб найповніше передати змістпоеми, примусило перекладача звернутись до зразків народнопісенної лексики тафразеології. Боровиковському вдалося відтворити ритміко-мелодійні особливостіоригіналу. Менше вправності, на думку Г.Вервеса, виявив він у передачі образноїсистеми поеми. Переклад Л.Боровиковського на той час (1829 рік) був великимдосягненням, оскільки романтичної поеми, сприяв виробленню нового, романтичногостилю. Перекладацька практика, безсумнівно, відбилася і на його власнійтворчості. До написання таких творів, як „Козак”, „Палій”, „Розставання” таінші, поет прийшов під впливом польської романтичної літератури, а також творівО.Пушкіна та А.Міцкевича. І хлопець з балади „Розставання”, що „хоче по полішукати долі”, і герой балади „Козак”, що „хоче весь світ під коліно зломить,побить, потопить у Дунаї” – всі вони нестримним потягом до подвигу і мандрівнагадують бедуїна із „Фариса”. Проте, дослідники вказують і відмінності впсихологічних аспектах зображення героїв: їх терзають внутрішні протиріччя іневпевненість у власних силах, сумніви щодо можливості перемоги, тоді якМіцкевич змальовує цільну і сконцентровану натуру. Герої Л.Боровиковськоговирушають у мандри часто, з впевненістю у власній загибелі. Настрій його творівпесимістичний:
А може поляжу й сам серед степів
З тобою, мій вірний коню?
Широким я тілом згодую орлів,
А кров’ю моря доповню.
Кінець 30-х – початок 40-х років ХІХстоліття – час, коли українська література розширює межі своїх літературних іособистих зв’язків, тому активізується і перекладацька діяльність письменників.Вона набуває постійного характеру. В цей час перекладає А.МіцкевичаМ.Костомаров, якого цікавлять не тільки літературні твори польського поета, алей лекції зокрема.
В деяких творах М.Костомарова наявніспільні мотиви з творами польського поета. Літературознавці розцінюють їх як безпосереднійвплив творів А.Міцкевича, так і споріднених джерел, з якого черпали теми імотиви обидва поети, – фольклору. Так, в баладі „Дівчина” М.Костомароварозкрито тему, яка звучить і у „Курганку Марилі” А.Міцкевича: смерть дівчини івболівання її близьких за нею. Вони відвідують могилку покійної, і все цевідбувається на очах подорожнього, діалог з яким має місце в обох творах. Увірші Костомарова „До Марії Потоцької”, а також в сонетах А.Міцкевича „ГробницяПотоцької” і „Бахчисарай” наявний спільний мотив тлінності всього земного івічності природи. У Костомарова –
Усе славне, світове розлетиться і пропаде,
Тільки чистеє, святеє позостанеться навік
Втіленням подібних мотивів є рядки, з„Бахчисараю” А.Міцкевича:
О де ви, де тепер, любов, могуття й славо,
Що мали у віках сіяти величаво?
Ганьба! Немає вас, а джерело дзвенить
На фольклорному матеріалі побудовано й іншітвори М.Костомарова, зокрема „Співець Митуса” і „Євшан-зілля”. Г.Вервесстверджує, що поет звертався також до „Пісні вайделота” із „КонрадаВалленрода”. Значний внесок в історію українського перекладу було зробленоІваном Франком, який познайомив читача з вершинами світового літературногомистецтва. Про зацікавленість творчістю А.Міцкевича свідчать багаточисленніпереклади його творів: „Господарський вечір” (1895) – уривок із першої книги„Пана Тадеуша”, „Буря” (1896), уривок із восьмої частини „Пана Тадеуша”, „Гетьз моїх очей” (1899), „Ордонів редуш”, „Чати”, „Втеча” (1907), повністю„Додаток”: – „Дорога до Росії”, „Передмістя столиці”, „Петербург”, „Пам’ятникПетра Великого”, „Перегляд війська”, „Олешкевич” (1910); „До друзів росіян”(1910), „Нічліг” (1912), „Смерть полковника” (1913), „До альбому Собанської”(„Судьбами різними в вир світа кинені” – 1913), „Непевність”, „В день від’їздуіз Одеси”, „До матері польки”, „Епілог” до „Пана Тадеуша” (1913). За винятком„Чатів” та „”Непевності” всі інші твори польського поета стали відомі в Українісаме завдяки перекладам І.Франка. Майстер перекладу, у доробку якогоналічується десятки творів світового письменства, ставив високі вимоги до цьоговиду творчості, основними з яких є: обізнаність перекладача з життям, творчістюі епохою письменника, з якого робиться переклад; найповніше відтворенняідейного змісту і краси оригіналу, його художньо-стильових особливостей; підхіддо перекладуваного твору як до нерозривної єдності змісту і форми. Отже,І.Франко був не тільки практиком але й теоретиком перекладу в українськійлітературі. Діяльність І.Франка є важливою сторінкою в історії українськихлітературних зв’язків.
В своїй перекладацькій практиці він незміннодотримувався тих високих вимог, які ставив до справи перекладу. Переклади зМіцкевича були наслідком багаторічної праці над вивченням його літературного ісуспільного оточення, його епохи, творчості, стилю, всієї практики перекладуйого творів протягом ХІХ ст. Тобто, І.Франко раніше виступив як дослідник, апотім як перекладач А.Міцкевича. Франко-перекладач розумів підпорядкованістьусіх художньо-стильових засобів ідейному задумові перекладуваного твору. Тому іпри відтворенні ритму, і при передачі образної системи оригіналу він звертавувагу на те, яку роль виконують вони в творі. Так, помірний плин ритму „Дорогидо Росії” Міцкевича, за спостереженням Г.Вервеса, Франко передає п’ятистопнимямбом, що дає змогу не порушувати епічного тону розповіді оригіналу тазберігали однакову кількість складів у рядку. При відтворенні образної системиоригіналу Франко також намагався донести до читача ідейну наснаженість тахудожню довершеність творів Міцкевича. Для такої передачі він вдавався дорізних прийомів, найулюбленіший з них – це прийом так званого „суцільногоперекладу” (термін Франка). Цей прийом полягає в тому, що місця оригіналу, яківизначають головний задум, а також найяскравіші образи його, необхідно передатиякнайточніше, щоб не нарушити думку, яку хоче поет донести. [ ;213-214]. Дотворчості А.Міцкевича зверталися й інші майстри перекладу – М.Старицький, ЛесяУкраїнка, П.Грабовський. Дослідниця перекладацької майстерності П.Куліша,І.Девдюк, зокрема відзначає „пріоритет у запровадженні адекватного перекладу вУкраїні, який належить П.Кулішеві [; 11]. Кулішеві одному з перших середукраїнських перекладачів удалося зламати традицію переспіву вбурлескно-травестійному стилі, яка була досить сильною в українськійлітературі. П.Кулішеві належать переклади трьох балад А.Міцкевича –„Романтичність”, „Світезянка” і „Повернення тата”. Переклади творів у Кулішавийшли за назвами „Чумацькі діти”, „Русалка” і „Химери”. Зіставлення перекладівз оригіналом, які здійснили дослідники (Г.Вервес, В.Мацапура, Н.Баландіна),засвідчує досить вільне поводження перекладача з оригіналом. Г.Вервес, зокрема,вказує на те, що перекладач „збільшує його, робить різні вставки, докоріннозмінює ідейно-політичну спрямованість. „Проникливий, теплий голос, якимМіцкевич передає вболівання натовпу над дівчиною, перетворюється у Куліша нанеприховане іронізування над „некультурністю” селянського люду, названогоперекладачем „простою” [; 135].
„В баладі, як відомо, виведено представникакласицизму, якого картає Міцкевич за зневажливе ставлення до народу. Куліш непогоджується з автором, що цей старець знає лише „мертву правду”, що він „незнає життєвих істин” і тому малює зовсім інший портрет. У нього старець –позитивна постать, він знає „великі речі”, „він у небо позирає і в землюглибоко”. Подавши в позитивному плані захисника класицизму, перекладач позбавивбаладу бойового, наступального характеру” [; 135].
Піддає критиці Г.Вервес і баладу„Повернення батька”, вказуючи на те, що „якщо баладу „Романтичність” Кулішвикористовує для проповіді зневажливого ставлення до народу, а „Світезянку”,для втілення ідеалу заможного господаря в дусі своєї „хуторної поезії”, тобаладою „Повернення батька” він підкреслює своє зневажливе ставлення доісторичних традицій українського народу. Характерно, що розбійників, яківиступають у творі Міцкевича, Куліш замінює гайдамаками” [; 136]. Іншідослідники перекладацьких інтерпретацій П.Куліша, В.І.Маципура і Н.Ф.Баландінапідкреслює, що хоч вони і далекі до ідеальних із сучасного погляду, проте, вонибільше належать до вільних перекладів, ніж до переспівів. „Вони були кроком упередв освоєнні творчої спадщини польського письменника у порівнянні з практикоюпопередників (наприклад, П.Гулака-Артемовського, котрий „переспівав” баладуА.Міцкевича „Пані Твардовські)” [; 88]. Автори визначають переклади П.Кулішаяк новаторські, в яких передано емоційність, ритмічний малюнок, психологізморигіналу. Критикуючи переклади, здійснені П.Кулішем, Г.Вервес в противагуцьому ставив переклад О.Навроцького, підкреслюючи сприймання образів і мотивівМіцкевича через призму шевченківських образів. Серед кращих, критик називаєпереклади балад „Лілії”, віршів „Моряк” та „Над чистою великою водою”, байок„Осел і пес”, „Жаби і царі”. Але найкращими щодо передачі загальної думкиоригіналу та передачі його художніх особливостей є вірш „Фарис”. З великих творівпольського поета увагу О.Навроцького привертає „Конрад Валленрод”, хочаГ.Вервес вказує на певні недоліки перекладу: вся поема, за винятком „Піснівайделота”, передана коломийковим віршем, який найменше відповідаєзагально-похмурому тонові оригіналу.
Одним з перших, хто розпочав справжнювелику роботу по ознайомленню українського читача з кращими надбаннямислов’янських літератур, був Михайло Старицький. Щоб передати особливостіперекладацького стилю письменника, Г.Вервес проводить слова самого Старицького,звернені до своєї знайомої в одному із листів: „Пам’ятаймо, що у всіхперекладах, за які я брався, моїм головним завданням було передати всі тонкощітонів первотвору тими ж самими барвами; я уникав обминати трудне місце абопереказувати його власними словами, або іноді й зовсім випускати, – ні! Меніхотілося виробити саму мову до повного комплексу всіх барв на палітрі” [;146]. Отже, вперше перекладач поставив собі за мету не тільки ознайомити читачаз тематикою творчості, але й передати стиль оригіналу, всі тонкощі йогохудожніх особливостей. Проте, як зазначає Г.Вервес, Старицький не цілкомзвільняється від усталеної манери українізування оригіналу, що особливо помітнона його перекладах з А.Міцкевича, зокрема в „Чатах”, де жінку воєводи названо Оксаною,і в сонеті „До Німана”, де річку Німан названо Сулою і т.д. Перекладач незавжди дотримувався норм сонетного канону. „Та незважаючи на це, він невідступає від оригіналу настільки, щоб нехтувати його змістом, а в окремих йогоперекладах читач знайде проникливу передачу ліричної безпосередності тапочуття” [; 146].
Переклади творів польських письменників,критичні, полемічні статті, літературознавчі дослідження, образи, теми і мотививласних оригінальних творів свідчать про значну ґрунтовну зацікавленість і обізнаністьпольською літературою української письменниці Лесі Українки. Її перу належитьпрекрасний переклад уривка з „Конрада Валлерода” А. Міцкевича – „Вілія”. Увірші „Я не кохаю тебе” вона використала мотиви поезії Міцкевича „Непевність”. Багатоє спільного між сонетами Лесі Українки з циклу „Кримські спогади” і деякими із„Кримських сонетів” польського поета. Тематична, ідейна і образна близькістьсонетарію обох письменників претендує на дещо детальніший аналіз, і це будепредметом дослідження у наступному розділі дипломної роботи. Значний вклад усправу перекладу творів слов’янської літератури, в тому числі польської,здійснили такі перекладачі як М.Зеров, М.Рильський, М.Драй-Хмара. Перекладитворів польського поета, здійснені такими майстрами слова, суттєво збагатилиукраїнську міцкевичіану, а „Пан Тадеуш” в перекладі М.Рильського і посьогоднішній день є найкращим в українській літературі.
Перу М.Зерова належать такі переклади зпольської поезії як байки „Пан і пес”, „Горох при дорозі” І.Красіцького, вірш„Шевченкові” А.Сови, „Тарасова могила” Б.Залеського, „Ave vita!” Міріама, трагедіїЮ.Словацького „Мазепа” і „Балладина” (фрагмент). Перекладав Зеров і сонетА.Міцкевича „Могила Потоцької" і „Чатир-Даг”. Свої вимоги доперекладацької майстерності М.Зеров висловив у статті „У справі віршованогоперекладу” (1928): „Не досить розуміти самі слова, треба відчувати крізь нихсвітогляд автора, орієнтуватися в його стилістичному прямуванні, знатиобставини, в яких цей текст народився, та його місце в житті й розвитку даногоавтора” [; 91]. Отже, Зеров увібрав у свій стиль перекладацької справинайкращі надбання українського перекладу XIX ст. Свідченням тому є перекладсонета „Чатир-Даг”, у якому збережено стиль, настрій, форму. У сонетахзбережено сам дух сходу, яким сповнені „Кримські сонети” польськогописьменника, а також все багатство художньо-зображальних засобів: яскравіпорівняння, метафори, філософська глибина афоризмів, притаманних східнійпоезії. Авторову перекладу вдалося передати захоплення величного природоюКриму, його екзотикою, божественною величчю Чатир-Дагу.
А „Кримські сонети” А.Міцкевича справили неабияке враження на М.Зерова, про що свідчать його власні оригінальні твори, тежнаписані в жанрі сонета: „Чатир-Даг” – 1,11, „Партеніт”, „На верхів’ях Качі”.Вони увійшли до поетичного циклу „Крим”. Сонети: „Чатир-Даг” – 1,11; за своїмпафосом суголосні однойменному сонету Міцкевича. „Оспівування величі, красивершини, її гіперболізація однаково панують як в поезіях українського неокласика,так і польського класика. В сонетах М.Зерова більш деталізується краєвиднавколо вершин. Кримські реалії лишень відтінюють неповторну красу цієї східноїсвятині [; 92].
Захоплення, обожнювання не зимною красоюЧатир-Дагу, який здається поетові втіленням незбагненної таємничої сили – ті жсамі почуття, які викликали споглядання неповторної краси Криму в обох поетів:
Богам висот – перелетам – громам,
Землі родючої цілющим сокам,
Безмовним хмарам, гомінким потокам
І легкокрилим в небі шуляками –
Ти, Еклезі, наш найсвятіший храм!
Таке ж захоплення і „обожнювання” чуємо урядках А.Міцкевича:
Побожно тінь твого цілують мусульмани,
О щогло Кримських гір, великий Чатир-Даг!
Ти світу мінарет, ти Криму падишах!
Верхів’ям знісшися у хмари і тумани,
Під брамою небес сидиш ти, нездоланний,
Мов ангел Гавриїл, усім лихим на страх;...
Високого рівня майстерності в перекладітворів А.Міцкевича досяг інший неокласик М.Рильський. його перекладацькамайстерність була і є предметом зацікавлень багатьох літературознавців і лінгвостилістів.„Читати іншомовного поета в перекладі, – зазначає Г.Вервес, – це теж саме, щодивитися на предмети через скло: чим воно чистіше, тим ми краще бачимо ірозуміємо поетів. Саме завдяки Рильському скло наших перекладів творівМіцкевича і Пушкіна було завжди чистим і це становить предмет нашої гордості.Його геніальний переклад „Пана Тадеуша”, „Кримських сонетів” є, за визначеннямпольської критики, найкращим перекладом з Міцкевича на іноземні мови” [;21-22].
У книзі „Про поезію Адама Міцкевича”М.Рильський вказує на стриману, навіть дещо приховану, але надзвичайну ліричнунасиченість „Кримських сонетів”, на їх живописну, кольористичну орнаментацію,коли кожний вірш може одночасно стати тлом і для малюнка, на їх звуковеоформлення, що будить у читача просторово-слухові враження і асоціації. Посуті, всі „Кримські сонети” прекрасний живопис” [; 105] – пише М.Рильський.Тому Рильський-перекладач розуміє всю складність задачі, яку перед собоюпоставив. А йому вдається відтворити оригінал, уникаючи всіх принадних моментів„переспіву”, зберігаючи, насамперед, пристрасний, трагічний тон Міцкевичевоговірша і його контрастну образність:
Світильник золотий спада на Чатир-Даг,
Розбився на скалки у нього на плечах
І гасне...
Спокійний, мовчазний, з холодною душею
Ти, ніби драгоман між небом і землею,
Уважно слухаєш, в ногах прославши грім,
Як розмовляє бог із творивом своїм
У поезії Міцкевича в перекладі М.Рильськогоні на мить не спадає висока й напружена тональність. Ліричний або трагічнийвисновок – вибух у кінці вірша не розмагнічує уваги читача складнимнагромадженням слів лише для ритму.
Українські культури багата ще однимперекладом, який, „за висловом М.Борецького, „збагачує душу” нашої нації,наводить міст між польським і українським народами, минулим і сучасністю” [;94]. Літературознавець має на увазі, мініатюру А.Міцкевича „Polafy sie, tzy me czyste…”– „яскравий взірець романтичної лірики, сповнений глибоко-філософськихузагальнень життя та притаманної романтизмові світової скорботи” [; 94]. ПерекладЄвгена Маланюка, на думку дослідника „вражає своєю настроєвою і ритмомелодійноюадекватністю віршеві Адама Міцкевича, хоч український поет не є буквалістом іпроявляє при перекладі виразну творчу самобутність, що відчувається уже припершому його читанні та зіставленні з оригіналом: [; 95]
І вибухли сльози // щирі – без міри
На моє дитинство // ясне-прекрасне,
На молодість дику, // пінну – вершинну,
На вік мій зрілий, // зрілий – прозрілий:
І вибухли сльози // щирі – без міри...
Серед українських перекладачів творівА.Міцкевича чільне місце займає доробок М.Пригари, яка переклала „Піснюфіларетів", „Пролісок”, „Могилу Марилі”, „Смерть полковника”, байки„Друзі”, „Хворий король та лиси”, „Лис і цап”, „Голено, стрижено”, балади„Світець”: „Світезянка”. Перекладацьку майстерність М.Пригари високо оцінивГ.Вервес, який зазначив, що вона знаходить барви й кольори, щоб передатиособливо складні вирази вірша „Пролісок”, досягає неабиякої вправності упередачі романтичної загадковості зображуваних польським поетом явищ і подій убаладах. За оцінкою науковця, Марія Пригара – „досвідчений майстер і вміє тонковідчувати поетичний оригінал” [; 240]. Дослідник відзначає значний інтерес дотворів А.Міцкевича українських перекладачів: „Український читач має в перекладівсі балади Міцкевича, є повний переклад „Кримських сонетів”, майже повністюперекладені „Любовні сонети”. Перекладені також майже всі ліричні твори поета”.[; 234]. Г.Вервес високо оцінює вірш „На грецьку кімнату” в перекладіО.Новицького, „Під небом холодним”, „До мого провожатого” в перекладіТ.Масенка, „Пісню пілігрима” і „Матрос” в перекладі А.Малишка, „Пісню солдата”в перекладі М.Шеремети, „До матері-польки” в перекладі М.Лукаша, „Геть з-передочей моїх” в перекладі П.Тичини, „Два слова”, „Зальоти” в перекладі М.Бажана,переклади М.Рильського та ін. Постійний інтерес літературознавців іперекладачів до творчості А.Міцкевича свідчить про духовну близькість йогопоезії до української літератури, і по великому рахунку підтверджує діалогічнуприроду культури, активну участь нашої національної культури у цьому великомудіалозі.
3. Самобутність авторського сприйняттяА.Міцкевичем історії та культури українського народу
Адам Міцкевич жив і працював чи не внайдраматичніший період історії Польщі – добу відчаю й зневіри, що насталапісля її третього розподілу, і водночас неабиякої жертовності і смертельнихнебезпек, на які наражали себе знедолені дочки і сини могутньої колись РечіПосполитої. Польський поет народився 24 грудня 1798 року у провінційному фільваркунеподалік Новогрудка –давньої столиці литовських князів, де кілька століть томумістилася резиденція Київських митрополитів і де віки поспіль творилася спільнаісторія польського, литовського, українського і білоруського народів. Тутсформувалися природні нахили та риси вдачі майбутнього поета. Тут юнак переживнадзвичайне національне піднесення, пов’язане з визволенням Польщі французькимивійськами під проводом Наполеона І. Це емоційне очарування закарбується наскрижалях душі майбутнього поета і зробить його переконаним наполеоністом доостаннього подиху. Патріотична наснага приведе його дещо пізніше в товариствофіломанів – „молодих борців за незалежність Польщі” [; 102], які присягалисявсе життя працювати для добра Вітчизни. Не дивно, що серед перших творівМіцкевича бачимо „Пісню філаретів”, політичні ідеї якої стали приводом допершого арешту.
Тим часом, на фронті літературної боротьбиМіцкевич-романтик зажив немало опонентів, а за громадянські переконаннясподобився участі не благодійного митця. Саме ці переконання привели його наУкраїну. А.Міцкевич отримав призначення учителя у віддалених від Польщігуберніях. На пропозицію самовільно обрати місце педагогічної праці А.Міцкевичвідповів: „Одеса”, тобто вказав на один із центрів компактного проживанняполяків, з-поміж яких було чимало владоможних та освічених. Щоб одержатисупровідні документи, опальний польський поет та два його друзі-однодумціЙ.Єжовський і Ф.Малєвський наприкінці жовтня 1824 року відбули доСанкт-Петербурга. Цим подорожуванням було покладено початок п’ятирічним мандрамА.Міцкевича, які виразно розпадаються на чотири хронологічні відтинки івключають петербурзький (24.11.1824-24.01.1825), одеський (17.02.1825-15 серпня1825 та після повернення із Криму жовтень – 12.11.1825), московський (др. пол.1825-30.11.1827) та знову петербурзький (зима 1827- березень 1829) періоди.
Другий період мандрів польського поета,улягає в тематичні рамки нашої роботи і сміливо може бути названий українським.Вже сам факт проїзду Черніговом, Києвом, Стебловим, перебування в Одесі,Севастополі, Сімферополі, Євпаторії, Ялті, зустрічі в Харкові та Єлизаветградізалишили по собі неповторну згадку від побуту, знайомств, бесід, від баченого,почутого й пережитого А.Міцкевичем. Саме на Україні було створено перлинисвітової лірики – „Кримські сонети” та „Сонети”. З відбуттям до Москвиетнографічна лінія зв’язку Міцкевича з Україною, де він перебував упродовждев’яти місяців поспіль, переривається раз і назавжди. Але творчіремінісценції, пов’язані з Україною, залишаються тривкими і досить потужними.1826 рік, коли у Москві одна за одною вийшли дві поетичні збірки „Сонети” та„Кримські сонети”, є тому підтвердженням. Дослідники творчості А.Міцкевичавбачають у поезіях дві групи, пов’язані з подіями у житті поета. В поезіяхпершої групи вбачають відгомін і рецидиви нещасливого кохання поета з МарилеюВерещак (деякі з тих поезій за часом написання відповідають литовському періодуМіцкевичевої творчості). Ті, у яких переважає жага пристрасті й насолод,небезпідставно поєднуються з обставинами взаємин Міцкевича з КароліноюСобанською.
Створюючи свої сонети, Міцкевич звернувсядо традиції Петрарки, твори якого читав в оригіналі під час перебування вОдесі. Епіграфом до першої частини стали слова Петрарки: „Коли почасти бувіншим, ніж зараз чоловіком”. Саме такими словами, на думку М.Живова, поетпідкреслив, що даний цикл належить до минулого, і є своєрідним підсумкомпрожитого етапу життя. [; 100]. Епіграфом другого циклу сонетів став вислів Гете:„Хто хоче поета пізнати, повинен в краю його побувати”.
У „Кримських сонетах” автор виступаєспостережливим пілігримом. Як мандрівник він захоплюється природою Криму:неповторним Чатир-Дагом, Алуштою, урвищем, що пролягає уздовж гори Чатир-Даг,якій присвячено однойменний сонет, викликає у поета глибокі релігійні почуття:
Мов янгол Гавриїл, сама потуга й міць,
Ти входи стережеш до зоряного даху;
Ліс на тобі, як плащ, і, яничари жаху,
Гаптують свій тюрбан потоки блискавиць
У „Кримських сонетах” Міцкевич здійснюєсвоєрідний синтез культур, який було започатковано Гете і німецькимиромантиками. (Гете „Західно-Східний дивак”). Тут створено образи двох культур –Сходу і Заходу, представниками яких є Мірза і Пілігрим. Це своєрідний поетичнийдіалог, у процесі якого відбувається взаємозбагачення. „Мусульманський Схід зйого природою і звичаями, пророче слово Біблії, романтичні теорії творчостізнаходить своє глибоке втілення у цьому творі. Разом з тим тут оживають важливіархетипи культури, які суголосні нашому часові. [; 74].
Образи Мірзи і Пілігрима, непідробнасимпатія автора до кримських татар, якому до вподоби їхня розважливість танеквапливий ритм життя… слугують на користь тій тезі, що дозволяє розглядатиГетевський „Західно-Східний дивак” та „Кримські сонети” як „дві великі пам’яткипоетичного орієнталізму романтичної епохи” [; 74].
Переконливим прикладом такої поезії єрозмірковування Міцкевича над історичною долею Бахчисарая у сонеті„Бахчисарай”. Східна екзотика, за всієї привабливості, теж не вічна. І Пілігримзвертає увагу не на безмодність, занепад, руїни… Колись володарі замку мріялипро незмінну славу і могутність. Минули століття, і залишився тільки фонтан,тільки він є вічним:
„О де ви, де тепер, любов, могуття й славо,
Що мали у віках сіяти величаво?
Ганьба! Немає вас, а джерело дзвенить”
Враження, яке справив Бахчисарай намандрівника виливається у двох рядках сонету:
Руїна – пише тут на мурах гість незнаний,
Як Валтасарові, на віковічний згад.
Ці ж почуття викликає споруда в українськоїпоетеси Лесі Українки у вірші „Бахчисарайський дворець”
Хоч не зруйнована – руїна ся будова
З усіх кутків тут пустка вигляда
Перегукуються і закінчення творів обохпоетів. Українська поетеса, продовжуючи роздуми про колишню славу, багатство івелич кримських ханів, від сили яких залишились лише „звалища сумні”, робитьдещо глибший висновок, зазначаючи, що рабство, яке існувало в Кримськомуханстві, нічим не відрізняється від рабства, яке панує в Російській імперії [;60].
Колись тут сила і неволя панувань,
Та сила зникла, все лежить в руїні, –
Неволя й досі править в сій країні
Цикл Лесі Українки „Кримські спогади”, доякого увійшли сонети „9. Бахчисарай”, „10. Бахчисарайський палац”, „11.Бахчисарайська гробниця”, написано, як вказують дослідники, під впливом сонетівА.Міцкевича (В.Чапля, І.Качуровський). Назви деяких сонетів зберігаються міжсобою. Пор.: 1. „Тиша морська” – „2. Cisza morska”; „5. Негода” – „4. Вuzia”;„7. Байдари” – „10. Bajdary”; „9. Бахчисарай” – „6. Bakczysaraj”. У сонеті ЛесіУкраїнки описується нічний Бахчисарай. У Адама Міцкевича є сонет, який маєназву „Бахчисарай уночі”. Проте сонет „Бахчисарай” близький тематично і ідейнодо твору української поетеси.
Близькі за тематикою сонети „Могили гарему”А.Міцкевича та „Бахчисарайська гробниця” Лесі Українки: Пор.:
Ні квітів, ні дерев, ні огорожі...
І серед пустки, наче на сторожі,
Стоїть гробниця. Ті, що в ній спочили,
Навіки в ній своє імення скрили
У Міцкевича: Окрила забуття і часу їхзаслона,
Над ними зносяться тюрбани кам’яні,
Неначе бунчуки у демонській війні,
Гяур їх імена тут креслить беззаконно.
На думку відомого польськоголітературознавця Ю.Кляйнера, А.Міцкевич своїми „Кримськими сонетами” не тількивідкрив нову сторінку в світовій ліриці, для нього самого це було виразомдуховного перелому „Перед обличчям Кримських гір, перед обличчям Чатир-Дагупробудилося в нім релігійне відчуття світу. У великій природі відкрилася йомувперше… велич Бога” [; 62]. Кримські сонети пройняті роздумами поета провічні проблеми буття, життя і смерть, руйнації і творення, добра і зла…Навіяний переживаннями, які опанували душу поета біля надгробку співвітчизниці –польської бранки кримського хана Марії Потоцької, – сонет сповненийностальгічної туги, яку сконцентровано у кількох рядках.
Чи то не погляд твій, в печалі, у жалі,
Сліди повипікав огненною сльозою?
Ступінь туги, ностальгії сягає у цьомусонеті найвищої сили напруження і виливається у заключні слова, сповнені потойбічноїмедитативності:
О полько! Як і ти, я вмру на чужині;
Хай приязна рука мене хоч поховає!
Тут мандрівці ведуть розмови негучні;
І вчую я слова, що чув у ріднім краї;
Поет, складаючи тобі на честь пісні,
Побачить гроб і мій – для мене заспіває.
У стані ностальгічної туги поет не разподумки звертається до отчого краю, який йому миліший над усе. І ці настрої, їхсердечна тональність проступають навіть там, де їх не можна було сподіватись.Такою є поезія „Американські степи”, заключна частина якої сповненанадзвичайної елегійності:
Спинімось! Тихо як!… Десь линутьжуравлі,
Що й сокіл би не взрів, – лиш чути, декурличе...
Чутно й метелика, що тріпається в млі,
І вужа, що повзе зіллями таємниче...
Я так напружив слух, що вчув би в цій землі
І голос із Литви. Вперед! Ніхто не кличе.
Сонет „Американські степи”, що виконуєфункцію експозиції циклу, заповідає гам у внутрішніх переживань та роздумівгероя, що народжувались в процесі пізнавання Кримських краєвидів. Це були і радісніпочуття героя-мандрівника, зумовлені потужною стихією та незвичною красоюприроди („Плавання”, „Алушта вночі”), і туга за Батьківщиною („МогилаПотоцької”, „Пілігрим”), і трагічне почуття самотності („Буря”, „Могилигарему”).
Південна природа своєю незвичною красою таекзотикою викликає постійні думки про Литву. Таким чином, виникає темаБатьківщини, тема поета-вигнанця. За цими темами і мотивами сонетарійА.Міцкевича близький до лірики Лесі Українки. Вони обоє довгий час залишалисяпоза Батьківщиною, а тому окремі їхні твори, це, як писав І.Франко, „голоснийта страшний стогін примученої душі”, який тим страшніший, що „не пливе доякогось песимістичного світогляду, не є доктриною, а тільки є виразом безмірноболючих обставин [ „ ] " [; 254]. Один із віршів Лесі Українки має назву„Зимова ніч на чужині”, вказуючи словом „чужина” свою відірваність від рідноїземлі. У сонеті „Пілігрим” Міцкевич з болем звертається до своєї Батьківщини:
О Литво! Шум лісів, породжених тобою,
Миліший, ніж Байдар всі солов’ї гучні,
І більше я радів твоїй трясовині,
Як цим шовковицям з їх ніжною красою!
Леся Українка, вимушено перебуваючи „у сійчужій-чужій Ялті”, думками теж линула до лісів і трясовин своєї Волині. Тож недивно, що Крим українська поетеса в якійсь мірі бачила і сприймала очима свогопольського попередника.
Цікавою є думка В.Кубацького у ґрунтовніймонографії „Кримські сонети” про те, що у цьому циклі поет стверджує положенняпро єдність – географічну, культурну, історичну – Криму з Україною. Це єдністьне виключала глибокої своєрідності двох культур. Своєрідною розробкою польськоїтематики в українській поезії можна вважати цикл віршів Миколи Бажана „Міцкевичв Одесі. 1825 рік”. Беручи за основу одну із сторінок біографії великогопольського поета, Бажан висвітлює цю сторінку зі своєї точки зору, алевикористовує стиль і форму „Кримських сонетів” Міцкевича. Тут і запал молодихроків польського поета – „Пісня про три ножі”, тут і характерна риса йогопристрасної вдачі – боротьба проти поневолення на Заході і Сході, і силанатхненних і імпровізацій.
Вірші Бажана малюють образ Міцкевича –буремного, сумного, скорботного і разом з тим – величного в своїйнепримиренності, в своїй пристрасті.
… Тишина залягла.
Міцкевич каштанове пасмо волосся
Рукою недбало відкинув з чола.
-О пані! — сказав. — Господиня кохана:
Можливо, у вас і бажання нема,
Але чорно-біла тропа фортеп’яна
Блищить так печально, недвижна й німа, -
Нехай оживе, забринить, зарокоче,
Як ложе потоку, як річище слів,
Бо слово не може мовчати, не хоче,
Бодай би поет заніміти волів!
[ ] імпровізація
українська тема не вичерпується поетичнимизбірками А.Міцкевича. Її легко помітити в „Чатах”, що вийшли в 1827 року зпідзаголовком „Українська балада”. Балада була написана під враженням відперебування на Україні.
Українські географічні реалії породили йіншу баладу А.Міцкевича – „Світязь”. Балада А.Міцкевича „Світязь” – один ізнайемоційніших творів поета. Твір побудований на матеріалі слов’янськоїісторії, поетизованої митцем у дусі романтизму. Назва балади – реальнийгеографічний об’єкт – озеро Світязь – одне з найпрекрасніших місць України,розташоване у Волинській області. З цим озером пов’язано багато народнихлегенд, переказів, повір’їв; Новогрудок – містечко, яке нині входить до складуБілорусії, неподалік від якого народився Міцкевич; Плужини – маєток, депроживав Михайло Верещак, брат коханої поета. Географічні реалії наближаютьлегендарне минуле до дійсності, показують, що життя слов’ян має глибоке корінняв історії.
У композиції балади переплелися різні часи.В експозиції звучить схвильована й емоційна розповідь про озеро Світязь, з якимпов’язано так багато древніх легенд і сказань. Міцкевич – майстер таємничогозмісту, що досягається передовсім за рахунок виразного пейзажу-змалюваннястихії води, яка вабить своєю таємницею. В описі Світязя поет органічно поєднавказку і реальність, сучасність і таємницю давнини, що загалом властиве для йоготворчого стилю. Згадка про нечисту силу, про бенкети сатани, характерна дляпоетики романтизму, ще більше посилює напруження, викликаючи почуття жаху, якимтак майстерно оперували романтики. У баладі вже традиційно з’являється химера –жінка, яку витягли з озера і яка, підвівшися з хвилі, розповіла про давнєминуле.
Далі розповідь зосереджується на історичнихподіях і на образі головної героїні – дочки князя Тугана. Під загрозою навали зРусі князь Туган був змушений зібрати військо і вирушити на допомогу Мендогу(князю Литви, який правив у ХІІІ ст. і об’єднав литовські племена). Алемешканці Туганової держави залишалися без оборони, що надзвичайно хвилювалокнязя. У діалозі князя зі своєю дочкою, що насичений народнопісеннимистилістичними засобами, розкривається конфлікт між обов’язком воїна і любов’юдо народу, який вирішує княжна, кажучи батькові, щоб він йшов „помогтиБатьківщині”, а мешканець Туганової держави захистить Бог. Введення в структурутексту чудесного знамення – появи ангела, який начебто вночі з’явився княжні,свідчить про відкриту авторську позицію. Тут виявляється концептуальнесприймання поетом історії в міфічних категоріях, у пошуку глибокого„провіденційного” сенсу. Є.Нахлік приводить слова польської дослідниціМ.Цеслі-Коритовської з цього приводу: „Він схилявся до переконання про теологічнийхарактер історії, про те, що в ній реалізується Божий план, існування і сенсякого народ усвідомлює собі власне через міфічний переказ . Напереконання Міцкевича, міф вічний, адже історія безупинно реалізує іпідтверджує міфічний взірець і є сценою дальших виявів. Як і більшістьромантиків, Міцкевич вірив, що народ – особливий посередник Божого одкровення”[; 202].
Ліричний монолог княжни розкриває всю гамускладних людських емоцій – і тривогу, і любов до народу, і мужнє прийняттясвоєї долі, і жах перед можливим полоном:
„Боже, – гукнула я, – боже!
Як не втекти нам від лютої кари,
Нас захисти перед нею,
Громом убий із високої хмари
Чи заховай під землею!”
Вона до кінця впевнена у правоті своїх дій,бо її вчинками керують вищі поняття – воля і Бог, які поет ставить на одинщабель.
Кульмінаційним моментом твору є показоблоги замку Тугана. Оточені з різних боків військом з Русі люди шукають виходуз тяжкого становища. І тут їм на допомогу знову приходить Бог, до якого зпалкою молитвою звернулась княжна. Озеро Світязь розступилося перед мешканцямиТуганової держави, врятувавши їх від поневолення. У даному випадку смертьтрактується як порятунок від неволі. За фольклорною традицією відбуваєтьсяперетворення: дівчата й жінки перетворилися на білі лілії, цар-зілля. Думка провідродження народу звучить і в розгадуванні таємниці: пан, рибалки, сам поет –нащадки славного роду.
Із народнопісенною традицією баладу зближуєвикористання традиційних образів-символів: вода – символ очищення від гріхів,смерті й поховання, життя і воскресіння із мертвих (згадаймо „мертву” і „живу”воду у народних казках), образ жінки, що раптово з’являється із синіх хвиль,лілія – символ чистоти, непорочної краси; зілля – символ смерті й відродження,магічного впливу на людину, її долю. Через багато років, коли неперевершенийспівець Польщі вже викладатиме в паризькому Колеж де Франс, тема України знайдесвоє відображення і в „Лекціях слов’янських літератур”. Це своєріднийлітературний дискурс про історичне минуле України, її пісні та думи, що ряснієтакими подробицями, що можуть бути адекватно оціненими в контексті романтизмута „української школи” в польському романтизм: „Між державами монголів ітурків, між Росією і Польщею лежить край безмежний, надзвичайно цікавий дляісторії і літератури. Від нижнього Дунаю, майже від міста, Бэлграда, тягнетьсявін з одного боку вздовж Карпат, з другого – понад Чорним морем за Дніпро і Донаж до Кавказу. Ця велика місцевість носить назву України...
Українські простори є столицею ліричноїпоезії, звідки пісні невідомих поетів поширювалися часто на цілу Слов’янщину.Козак, сидячи біля своєї землянки або в курені з очерету і слухаючи мовчки, яккінь його, пасучись неподалік, жує траву, кидає погляд на зелені степи і думає,і марить про бої, що тут відбулися. Пісня, яка у нього виливається з грудей,стає втіленням народного чуття: усюди сприйнята з запалом, вона переходить ізпокоління в покоління. Дунай, священна ріка слов’ян, завжди відіграє помітнуроль у тих піснях… На тій ниві, за словами давнього пророка, кінськимикопитами збиті, тілами полеглих устеленій, кістками їх засіяній, а дрібнимдощем теплої крові зрошеній, буйно запанував смуток. Смуток і туга – головнаознака тих околиць...” [; 54] .
Глибоке розуміння української душі, якавиливається у фольклорі глибоким смутком поріднює сприймання Міцкевича зЮ.Словацьким, який у незакінченій повісті „Король Лядави” дав характеристикународної пісні: „Народне письменство, йдучи за духом часу, почало відшукуватиті звуки розпачу і суму, які були колись властивістю пісень українськогонароду, тих запорізьких козаків, які так прославилися війнами проти турків, яківоювали часом навіть з Польщею. Їх пісні, в яких сльози переплелись ізнаріканнями, розлягаються над сумними берегами Дону.
Поезія тих народів у нашому письменствізамінює місце пісень трубадурів, які славились у Франції, і міннезінгерів уНімеччині; вони будуть покладені в основу літератури майбутнього” .
Сказане, звичайно, збуджує думки проспоріднене сприймання української душі, українського фольклору, який ставосновою „української школи” в польському романтизмові. Але наразі виходитимемоз того, що великим і безсмертним робили Міцкевича передусім його поезії, якіправили за взірець митцям різних країн, в тому числі й України.
Неабияке враження справило знайомство зМіцкевичем та його творчістю на П.П.Гулака-Артемовського.
Відомості про стосункиП.Гулака-Артемовського і А.Міцкевича під час його перебування у Харкові подає усвоїй статті І.Я.Айзеншток.
Використовуючи фольклорний матеріал уранніх баладах Міцкевич їх сюжети та образи пропускав крізь світосприйняттяпоета-романтика; використовувана ним народна лексика, художні засоби народноїпоезії вкраплені у стилістичну картину традиційної романтичної балади.Оповідачем у ній завжди виступає сам автор – то романтично піднесений, тоскептично іронічний у своєму ставленні до матеріалу; поет ніби стоїть над своїмматеріалом, розпоряджаючись ним за власною поетичною фантазією, інколи навітьвиступаючи в очевидну суперечність з фольклорним сюжетом та його оформленням.
Таку суперечність бачить І.Я.Айзеншток убаладі „Пані Твардовські”. „Фольклорний сюжет оформлений у нього майже виключнозасобами тогочасної літературної мови, з дуже незначною домішкою першонародної лексикита майже без використання художніх засобів народної поезії [; 52].
Цього не міг не помітитиП.Гулак-Артемовський, який був чудовим знавцем фольклору як українського, так іпольського.
Український письменник здійснив творчупереробку балади А.Міцкевича. Українська переробка балади вдвоє переважаєобсягом польський оригінал: ста двадцяти чотирьом рядками „Пані Твардовської”Міцкевича відповідають двісті вісім рядків переробки Гулака-Артемовського.Зіставлення польського та українського текстів, яке здійснює автор статті,доводить, що таке збільшення обсягу викликане значним розширенням іконкретнішим зображенням окремих побутових подробиць. Так, після першої строфив українській переробці йдуть ще дві, де розвинуто картину нестримних веселощіву корчмі:
Ріжуть скрипки і бандури,
Хлопці, піт аж ллється з шкури,
Коло їх гарцюють.
Бряжчать чарки, люльки шкварчать,
Шумує горілка;
Стук, гармидер, свистять, кричать,
Голосить сопілка
Події, зображені в баладі Міцкевича значнообросли портретними характеристиками, побутовими подробицями, деталями, яківідсутні в баладі Міцкевича. Крім того, Гулак-Артемовський додав і новіподробиці на основі народних переказів про пана Твардовського. Так з’явилася вукраїнській переробці згадка про зграю птахів, що злетілися на дах корчми, вякій відбувався останній торг Твардовського з дияволом (про це, зокрема,згадували народні перекази, поширені на Правобережжі, де їх легко міг почутиукраїнський поет [; 53] .
Значно розширеним, порівняно з польськиморигіналом, виявився в українській переробці кінець балади: п’яти заключнимчотиривіршам Міцкевича відповідають аж чотири строфи – своєрідне навчанняТвардовського з нагоди втечі чорта, не пов’язане безпосередньо з сюжетом баладий засноване на поширених фольклорних уявленнях про те, що „баба сильніша відчорта”. Проте, Гулаку-Артемовському, таке закінчення могло здаватися необхіднимдля чіткого жанрового визначення переробленої ним балади, для наближення її дозвичайного Гулакові-Артемовському жанру аполога. Балади А.Міцкевича справиливелике враження на Т.Шевченка, який під впливом балад „Втеча”, „Рибка” і „Світязь”написав оригінальні твори „Тополя”, „Русалка” і „Лелія”. Це доказуютьлітературознавці Третяк, Колесса на основі компаративістичного аналізу. Своїдокази вони намагалися підкріпити наявністю багатьох спільних фру, мотивів ізворотів у баладах обох поетів. Так, наприклад, вплив балади Міцкевича „Втеча”на „Тополю” Шевченка О.Колесса доводив тим, що в обох творах є „подібні”вирази, як: „Він воює, рік минув, його нема, загинув, може” – у Міцкевича;„Пішов – та й загинув… Минає рік, минає другий – козака немає” – у Шевченка”[; 73-74]. В баладі „Русалка” Третяк вбачає вплив „Рибки” Міцкевича, доводячийого „спільністю деяких картин пейзажу.
Г.Вервес, заперечуючи доводи обохдослідників, стверджує, що заперечити запозичення мотивів не важко, „оскількимайже до всіх балад Шевченка можна знайти численні фольклорні джерела іаналогії в оригінальній творчості українського поета, нарешті – що головне – вгущі самого життя, в соціальній дійсності, сучасником якої був Шевченко. Дотого ж балади Шевченка, в котрих компаративісти вбачали вплив Міцкевича,докорінно відмінні і своєю сюжетною основою, і своїм стилем, і способомпередачі фантастичного” [; 90].
Балада „Втеча” А.Міцкевича побудована наоснові народної легенди, широко відомої в усіх слов’янських народів. Це легендапро виклик дівчиною за допомогою чаклунства свого коханого з могили і профатальний кінець його появи; прибувши, він забирає з собою в могилу дівчину.
З’явлення химери Т.Бовсунівська пояснюєтим, що в романтичній літературі вона є уособленням душевного дисонансу. „Вонапозбавлена логічної мотивації і вільна у своєму формовиявленні, бо залежитьлише від напряму мислення, від духовної орієнтації особистості, в уяві якоїнароджується. Перетворення химери веде до самоутвердження особистості” [; 48].
Як відзначає дослідниця, „часто химериз’являлись через відчуття національної пригніченості, як це ми маємо вромантизмі польському, сербському, українському” [; 48] .
Найбільш близькими до народної поетикидива, зазначає далі дослідниця, є романтичні балади, в яких химера утримуєтьсяяк жанрова ознака. В баладах Міцкевича частими є епізоди з оживленими мерцями,які жадають помсти („Світезянка”, „Лілеї”). Усталеною передумовою майбутньогоповернення душі з потойбіччя є у кожному випадку невгамовна образа чинесправедливість. Наприклад, зганьблена паном дівка топиться й повертається вжерибкою до своєї дитини (балада „Рибка”). Для слов’янських балад характерненамагання героїв повернутись з потойбіччя для звершення якоїсь вагомої справи,в той час як для західноєвропейських баладних форм більш притаманна у цьомувипадку мотивація нового плану життя, яка не завжди містить помсту.
За висловом дослідниці, подібність усюжетах пояснюється скоріше як жанрова ознака слов’янських романтичних балад,яка базується на спільних фольклорних мотивах. В основі Шевченкової „Тополі”лежать численні народні пісні про важку долю жінки і перетворення її в тополю,а також дівчину, яка, марно чекаючи козака з походу, звертається до ворожки,щоб за допомогою чаклунки викликати його до себе.
Фольклорні джерела були основою написаннябалад „Русалка” Т.Шевченка і „Рибка” А.Міцкевича. Щодо Шевченкової баладиГ.Вервес наводить народну пісню про знищення дитини матір’ю:
Ой в місті Берестечку
Сталася новина,
Молодая Марусенька
Синочка повила,
Повила ‘го, узяла ‘го
Попід білі боки,
Ой закинула, закинула
У Дунай глибокий,
Пливи, пливи, дитяточко,
Пливи враз з водою,
Чей же я си погуляю
Ще рік дівонькою
Як доводить науковець, подібностей міжбаладами Шевченка і Міцкевича дуже мало: „У Шевченка русалкою стає дочка, а уМіцкевича мати; жертвою помсти – в першій баладі виведено матір, а у Міцкевича– ненависне Катрусі подружжя – пана разом з княгинею. В „Русалці” виступаєкілька русалок, в „Рибці” – одна; у Шевченка зовсім відсутні деякі постаті, якіє в баладі Міцкевича (напр., постать слуги та ін.). Але що є спільного?Виявляється, що в обох баладах „невірним, зрадливим коханком, через котрогоскоюється лихо – єсть пан. Він доводить матір до розпуки; супроти него палаєжадоба помсти, через пана вона гине”. (О.Колесса). Балада Шевченка буланаписана уже в 1846 році, тобто набагато пізніше після „Катерини”, „Слепой” іцілого ряду творів, у яких є постаті „панів лукавих”, і постатіматерів-покриток. І невже поет був настільки безпорадним, щоб запозичувати тіпостаті в Адама Міцкевича, постаті, відомі йому з дитинства?” [; 92].
Так само Г.Вервес заперечує розповсюджену влітературознавстві думку про вплив „Світязя” на „Лілею”. В основі баладипольського поета лежить історико-патріотична тема, у Шевченка – тема соціальноїнерівності. Мотив перетворення дівчини після смерті в лілею є спільним дляфольклорних джерел обох слов’янських народів, а також в романтичній літературівзагалі.
Літературознавець доходить до висновку, щотвори Міцкевича і Шевченка – оригінальні і побудовані на молитвах, образахсюжетах фольклору і слов’янські романтичні традиції.
У балдах Шевченка і Міцкевича є справдіодна спільна риса, яка вирізняє їх від інших поетів. У ”Втечі” Міцкевича є рядсюжетних моментів, які зустрічаються в Бюргеровій “Ленорі”, “Світлані”Жуковського і “Наталі” Костомарова. Але в цій баладі звучить найголовнішиймотив – мотив соціальної нерівності. Горе дівчини саме тому й велике, що вонабідна, що її силоміць хочуть видати за багатого князя-нелюба. Єдиний порятуноквід ненависного шлюбу вона знаходить у чарах, за допомогою яких і викликаємилого. Це і є те почуття “пригніченості” про яке пише Т. Бовсунівська, черезяке з’являється химера. Цей мотив лежить в основі конфлікту, проникає в усінайфантастичніші ситуації балади: дівчина воліє краще мандрувати у невідомудолину, аніж залишитися там, де панує насильство; вона легко погоджується напрохання свого незвичайного супутника викинути геть усі релігійні реліквії, щопов’язували її з тим життям.
В баладі ”Чати” романтична фантастика майжезовсім відсутня. Натомість яскраво виступає життєва правда. Козак Наум виявляєсимпатію до бідного закоханого юнака, який все втратив”, і молодої жінки купленоїбагатієм за гроші:
“Хлопче, годі балакать! Я навчу тебе плакать!
Підіймай-но скоріше гвинтівку,
Глянь чи справна рушниця, порох сип наполицю
І стріляй хоч у себе, хоч в дівку!
Вище! З правого краю! Знай я першийстріляю.
Першим в лоб хай дістане той злодій...”
Смерть, що є результатом соціальноїнерівності, кривда, як наслідок соціальної несправедливості. Ця рисавиявляється не тільки у “Лілеї” та “Русалці”, але й у ранніх баладах, зокрема в“Причинній”, “Тополі” та “Утопленій”: У “Причинній” дівчина страждає відрозлуки з милим. Трагізм її становища підсилюється тим, що вона „одна, як тапташка в далекім краю”. Причина її загибелі – в жахливій дійсності, в якійдівчина не знаходить захисту; кінчає самогубством і козак. Це балада за сюжетомі мотивами більше схожа із твором Ю.Словацького “Українська думка”, джереломякого була українська народнопісенна творчість, ще раз підтверджує думку Г.Вервеса не стільки про вплив творів Міцкевича на Шевченка, скільки провикористання фольклорних джерел.
Жанр балади Міцкевича використовувався дляпостановки естетичних проблем. Балади “Романтичність” – це своєрідний маніфестромантичної школи в польській літературі. За традицією, тут теж присутнярозмова з померлими і його виклик з потойбічного світу:
“Ти? Серед ночі! О мій Ясеньку!
Любиш мене і в могилі?
Йди ж бо, іди помаленьку –
Мачусі ми немилі – ...”
Полеміка розгортається довкола появи химери– померлого закоханого Яся, душа якого не може покинути кохану і щоночі до неїприходить. Дівчині після смерті світ немилий, вона “не любить світу”:
До мене люди – як звірі.
Регочуть, коли я плачу.
Кажуть я – не ймуть віри,
Я бачу – вони не бачать
У полеміку дівчини і людей, які нерозуміють її, бо не чують і не бачать того, що чує і бачить її любляче серце.Це своєрідна полеміка поета-романтика із своїми опонентами, які не „чують”, і“не бачать”, і “не вірять”:
“… Вигадує духів простолюд, п’яниці –
Недоумки враз зліплять їм духа.
Верзе вона груші на вербах, дурниці,
А ви й розвісили вуха”.
Ліричний герой відповідає на це словами, щостановлять суть романтичного мистецтва, де людина і світ сповнені нерозгаданихтаємниць, які не піддаються раціональному осмисленню, возвеличення творчоїуяви, фантастики, міфу; віра в магічну, чарівну силу кохання тощо:
“Дівчина чує, – кажу йому в тиші, –
А люд має віру глибоку.
Віра й чуття промовляють сильніше,
Ніж мудре скельце і око
Деякі балади А.Міцкевича, на думкудослідників, своїми мотивами і ситуаціями дуже близькі до українськогофольклору, тим Г.Вервес вказує, що українська казка із другої частини “ЗаписокЮжной Руси за 1857 р. дуже нагадує сюжет балади „Рибка”. Крім надзвичайної близькостіфабул дослідник помічає аналогії і в художніх прийомах. „Подібно до казки уМіцкевича від розповіді про тяжку долю дівчини підсилюється плачем дитини. “Оттая дитина все плаче” – в казці. “Та крізь той галас плач дитини чути в лісі” –в баладі. Як в казці, так і в балді хлопець-слуга приносить думку туди, дезганьблена мати там погодує її, ставши знову людиною. Характерно, що на викликслуги в обох творах вона відповідає надзвичайно подібними словами, крімтекстуальної, ці місця мають і ритміко-інтонаційну подібність. У казці:
Біжу, біжу, мій синочку!
Пісок очі забиває,
Очерет ніжки підкошує,
Бистра вода не пускає.
В баладі:
„Tu jestem, wrzece, u spodu, –
Cichy my gtos odpowiada:
Tutaj dzie cata odef chtodu,
A iwiz mi oczki wyjada…”
У своїх творах польський поетвикористовував українську народнопоетичну творчість, про що свідчать цілівставки з народних пісень, наприклад в “Курганку Марилі”, а особливо в другійчастині “Поминок”.
“Геніальну спробу дати аналіз романтичноїпсихології, романтичного світобачення дав Міцкевич у віленсько-ковенських “Дзядах”.Виступаючи проти вульгарного містицизму, він утверджує роль творчої уяви,фантастики, містичного прозріння у створенні художнього образу” [; 72].
Над поемою “Дзяди” Міцкевич працювавупродовж багатьох років. Цей твір міцно пов’язаний із фольклорними традиціями ісягає своїм корінням правитоків народної творчості. На це вказує сам Міцкевич укороткій передмові, що нею відкривається друга частина поеми: “Дзяди. Це назваурочистого обряду, що його й досі народ справляє в багатьох повітах Литви,Прусії та Курляндії, вшановуючи пам’ять про дідів чи взагалі померлих предків.Цей обряд, що зародився ще за поганських часів, називається “Козлячою учтою”,на якій верховодить Козляр, Гусляр – себто віщун, одночасно жрець і поет”… Людигадають, що потравами напоями й співом вони приносять полегкість душам учистилищі.
Така зворушлива мета святкування, глухамісцина, нічний час, химерні обряди багато говорили моїй уяві; я слухав казки,оповідки та пісні про повернення небіжчиків із проханнями й пересторогами. „Вусіх цих химерних вигадках можна було вгледіти певні моральні настанови, певніповчання, виражені по-народному щиро.
Нинішня поема окреслює все в подібному дусі,обрядові ж співи, ворожіння й закляття здебільшого тотожні народній поезії, ачасом і дослівно взяті із неї” [; 130].
У своїй монографічній праці “Адам Міцкевич:життя і творчість” Т.Вервес називає цю поему “Дзяди”, хоч в українській перекладацькійта літературознавчій практиці за цим твором утворилась назва “Поминки”.Міцкевичеві “Дзяди” – це поліфонічна лірико-драматична поема з виразнимиознаками епопеї. Вона залишається незавершеною. Проте окремі її частини сприймаютьсяяк викінчені художні твори, що глибинно пов’язані між собою. Фрагментарноїзалишилась тільки перша частина, написання якої дослідники відносять до межі1822–1823 років. Друга і четверта частини, що їх називають литовськими абовіленсько-ковенськими “Дзядами”, написані дещо раніше, в часи, коли Міцкевич,закінчивши Віленський університет, вчителював у Ковно. “Дзяди” з особливоюпереконливістю показали, що на літературних обріях з’явився самобутнійромантик, чия творча уява жодною мірою не вклалася в канони класицизму,характерні для тогочасної польської літератури. Та вже в цих ранніх “Дзядах”, надумку багатьох дослідників (Г.Вервес, В.Гуменюк та ін.), романтичнапіднесеність і фантазія несподівано узгоджувалися з суворою правдою життя. Цезасвідчили соціально окреслені картини другої частини. А у четвертій частинізбурена емоційність зраненого кохання примножена осмисленням суспільногопідґрунтя ліричної драми.
Через десятиліття (1832 р.) з’явилисядрезденські “Дзяди” – третя частина, в якій творчий геній розкрився в усійсвоїй повноті. Це був безпосередній відгук поета на польське повстання 1830-1831років та на його придушення царизмом. Міцкевич, якому не довелося взяти участів повстанні, зосередив свою увагу на картинах винищення паростківнаціонально-визвольних змагань, що з’явилися, зокрема, в студентськомусередовищі, до якого свого часу належав і сам поет. Але сила художньогоузагальнення дала змогу кинути виклик не лише самодержавній сваволі, щоспалахнула в час написання твору з новою силою, а й тиранії майбутніх часів.Тут, можливо, виявився досвід власного ув’язнення, заслання, еміграції, ізнайомства з учасниками російського декабристського руху і драматичнепередчуття дальших неминучих суспільних змін.
Провідна сюжетна лінія третьої частини,витончено психологічна і водночас гостро публіцистична, позначено мінливоюемоційною гамою – від зворушливого співчуття до їдкого сарказму. Йдеться тут іпро осягнення вічної тайни буття, боротьби добра і зла; про пристраснеусвідомлення божественного призначення митця-пророка.
Славу митця-пророка здобув сам А.Міцкевич,неодноразово передбачивши революційний переворот у Франції. Слава пророка середемігрантів укріпилася, коли у посланні “До матері Польщі” (нап. у липні 1830 р.)поет, охоплений трагічними передчуттями, кинув у вічі рідному народові якраз напередодні Листопадового повстання гірке, жахливе у своїй правдивості пророцтвопро його майбутню поразку, криваву розправу з його учасниками, настання довгоїепохи підпільної боротьби, арешти, ув’язнення і страти. Є.Нахлік зауважує: “Міцкевичпророкував здійснення не тільки того, що хотів передбачити, тобто хотів, абивоно збулося, а й того, чого аж ніяк не бажав, але що мимоволі відкривалосяйого прозорливому “другому зору ”[; 24].
У “Дзядах” окреслюються погляди Міцкевичана панщину, які займали у його творчій концепції другорядне місце. Як зауважив В.Вайнтрауб,“Романтизм пробудив у ньому також інтерес до простих людей, до фольклору. Та цебули зацікавлення не літературні, а суспільно політичні” [; 71]. Елементитворчої концепції виявляли себе в баладах (зображенні бідної жінки, дівчини-сиротиі пана). Одна із сцен другої частини “Дядів”, „ставить питання в категоріяхморальних, а не політичних. У цій частині йдеться про те, як душу злогопоміщика переслідують душі підданих, яких він утискував і над якими знущався.“Єдиний висновок, що його можемо висувати з тієї сцени, полягає у тому, що паниповинні добре обходитися зі своїми підданими. Натомість абсолютно нема даних,які б давали змогу бачити в цій сцені напад на суспільну систему, в якій існуютьпоміщики і панщанні селяни.” [; 71]. Подібний підхід – моральне вдосконаленнявідносин між поміщиками і кріпаками – обстоювали у 1820-1830-х рр. й українськіписьменники Л.Боровиковський, П.Гулак-Артемовський, Г. Квітка-Основ’яненко,Є.Гребінка. У 1840 роках Шевченко, Куліш і Костомаров ставили за мету знищеннякріпацтва (ця мета поставлена у програмових документах Кирило-Мефодіївськогобратства).
По поразці повстання 1830-1831 рр. польськеДемократичне товариство в еміграції зрозуміло, що вибори можливо тільки зучастю у боротьбі якнайширших мас, а для того, щоб підняти селян на повстання,треба обіцяти їм проведення демократичних реформ, передусім знесення панщини.Для Міцкевича, однак, важливішою була віра в містичні чинники, ніж конкретніполітичні розрахунки. Міцкевич водному з листів „радив пояснити селянам, щопанщину утримує окупаційна влада, яка гальмує ініціативу польських поміщиків(але там-таки він осуджував суперечки емігрантів щодо аристократії тадемократії як безплідні й безсенсовні”. Усе-таки “Pan Tadeusz (1834) закінчується,зокрема, знаменитою сценою громадянського урівноправнення і, на цій основі,соціальної та національної згоди: сопліцівські селяни тішаться знесеннямпанщини (першим розпорядженням Тадеуша як власника успадкованого маєтку сталозвільнення їх і наділення землею), Тадеуш вітає колишніх підданих як вільних ірівних співгромадян – краян ..” [; 71]. Досягненням соціальної та національноїконсолідації на демократичних засадах було й Шевченковим ідеалом: у “Гайдамаках”він зазначив, що в боротьбі за національне і соціальне визволення “Убогий,багатий / Поєднались”, “Просте козацтво й старшина / На певне діло налетіли” [;871], до суспільної згоди серед українства закликав у посланні “І мертвим, іживим...”, а в першій редакції “Відьми радив „незнайомому братові”: „Шукай собібрата в палатах і в хаті” [; 19]. Пафос національно-визвольних змагань єсерцевиною “Дзядів” А.Міцкевича, але твір не обмежується ним. Г.Вервесвідзначає: „По силі змальовування трагедії народу, позбавленого самостійногодержавного існування, поема ця не має нічого рівного в світовій літературі” [;103]. “Ці картини, – наводить, тут же дослідник висловлювання Жорж Санд, –такі, яких ні Байрон, ні Гете, ні Данте не могли б зобразити… Жодний голос непіднявся з подібною силою, щоб оспівати такий важливий предмет, яким є падіннянароду” [; 109].
У поетичній творчості Шевченка образи імотиви А.Міцкевича мають особливе значення. Романтичний образ поета-пророка,речника народу, який у творчості Міцкевича найвиразніше постає саме в третійчастині “Дядів”, є одним з домінантних у Шевченковому “Кобзарі”. Не важкопростежити відчутну в обох поетів закоріненість цього образу в національнійфольклорній традиції, а також у романтичній творчості, зокрема поетівромантичного напрямку в польській літературі (образ Вернигори є у Виспянськогов драмі “Весілля”, а також у Ю.Словацького у поемі “Беньовський” та “Срібнийсон Саломеї”) “Вернигора” М.Чайковського, “Канівський замок” С.Гощинського і вукраїнських поетів-романтиків Метлинського, Костомарова та ін.
Про фольклорну закоріненість образів обохпоетів писав І.Франко, знаходячи певні ідейні і емоційні паралелі між“Імпровізацією” з “Дзядів” і Шевченковим “Перебендею”. І.Франко, кажучи такожпро деякій відгомін Міцкевичевих мотивів у баладах українського поета,відзначає посилення цього відгомону в історичних поемах. [; 256-257].
Чимало дослідників (М.Дашкевич, О.Третек,М.Якубець ), говорячи про поему “Гайдамаки”, підкреслюють її зв’язок з творомМіцкевича, що знаходить своє вираження у романтичній актуалізації історичнихподій, поетичному воскресінні образів предків.
Про виплив творчості і особистостіМіцкевича на Шевченкову поезію писали і сперечалися багато українських іпольських дослідників: М.Петров, М.Дашкевич, І.Франко, О.Огоновський, О.Третяк,О.Колесса, В.Щурат, Б.Лепкий, С.Смаль-Стоцький, М.Зеров, П.Зайцев, М.Рильський,М.Якубець, Г.Вервес, С.Козак, Я.Дзира, І.Гуменюк та інші. Суть дискусії полягаєу тому, наскільки значним був цей незаперечний ідейно-художній вилив, слідиякого, як вже відзначалося, помітні у баладах. Дослідники задумалися надпитанням чи є подібності між другою частиною “Дядів” і разючі подібності міжтретьою частиною і додатком до неї між поемами “Сон” та “Великий льох” – наслідкомШевченкових запозичень і ремінісценцій, творчого освоєння спадщини А.Міцкевичачи переважно типологічними збігами? Більшість дослідників схиляються до того,що маємо справу із перши, і з другим, і з третім, і що творчість польськогопоета відігравало роль своєрідного збудника, каталізатора поетичної фантазіїШевченка, літературної опори його поетичних побудов, світосприймання (зокрема,кордоцентризму), політико-філософських шукань і тираноборчої патетики [; 98].
Дослідники стверджують, що вступ прислужитьсядля політичної сатири й антиімперської тенденції у “Сні” та “Великому льосі”,імпровізація зпохопила Шевченка до богоборчих настроїв у комедії “Сон” таінших.
“Сон”, “Кавказ” Т.Шевченка й “Дзяди”А.Міцкевича (особливо розділи “Перегляд війська” мають до того ж іще виразнеантимілітаристичне та антиколоніальне спрямування).
Типологічна спорідненість цих творівпояснюється близькістю типів поетичного мислення авторів як носіївдемократичної ідеї, й ідентичністю об’єктів їх сатиричного викриття.
Велика площа, Кажуть,
То – цькувальня,
На лови цар готує там собак...
З цими рядками А.Міцкевича перегукуютьсярядки Шевченкового “Кавказу”:
Хортам, і гончим, і псарям,
І нашим батюшка-царям
Слава.
Імперія в трактуванні обох поетів – псарня,де собака вартісніша за людину, а в людини переважають звірячі, хижацькіінстинкти. Ще у паризьких лекціях Міцкевич твердив, що царська Росія утілюєсатанинську ідею величі замість ідеї свободи. Але ця ідея величі, яка базуєтьсяна “кривавих скрижалях” історії інших народів. У Шевченка ця думка висловлена збільшою гостротою сарказму.
Тематична близькість та ідейнаспівзвучність виявляється і в описах Петербурга, зображенні пам’ятника Петру I,показі солдатської муштри.
А.Міцкевич порівнює сіру солдатську масу зогірками „на грядці під листками, з хробаками”, наголошуючи цими іронічнимипорівняннями на втраті індивідуальності, власної особистості. Далі поет вказує,що добрий кінь ціниться більше, ніж солдат, ніж людина:
Один гвардійський добри кінь
Має ціну, як добрі три солдати,
А офіцерський кін – кажи: амінь –
Бо за такого вже належить дати
Музику чи поета...
Кінь дорожчий за музику чи поета – осьвона, здавалось би, спокійно проголошена істина, але за цим спокоєм – внутрішняіронічність, гнів автора, що говорить про знецінення людей в колоніальнійпідпільній країні. Знецінюється не тільки солдат, але й оточення царягенералами.
Всі світяться, але не власним світлом,
З очей царя проміння йде на них.
Всі генерали – хробачки, що літом
Вночі поблискують на пнях старих.
Як ласки царської тепло скінчиться,
Втрачає блиск нужденна хробачня,
Живе, в болоті темнім копошиться,
Являє гидь свою при світлі дня.
Образна система, метафоричні, стилістичнізасоби сатиричного зображення типологічно подібні.
Якщо Міцкевич так часто, характеризуючисолдафонство, вдається до порівнянь із тваринним світом, то в Шевченка поряд ізтакими порівняннями іде ще й трагічно-іронічний епітет, що вказує на повнувтрату свободи особистості:
А в городах, мов журавлі,
Замоштрували москалі;
Нагодовані, обуті,
І кайданами окуті,
Муштруються...
І Шевченко і Міцкевич таврують безмежнийдеспотизм, абсолютну владу царя-солдафона, його обмеженість:
Мундир військовий –
То є царська шкіра,
Солдатом цар росте, живе, гниє, –
пише А.Міцкевич. А Шевченко у поемі “Сон” усаркастичному дусі змальовує царське подружжя, яке навіть під час балу ведемову
О отечестві, здається,
Та нових петлицях,
Та о муштрах ще новіших!..
Взаємини царя з підлеглими в “Дзядах” вписанів тому ж дусі, що й Шевченкова „картина генерального мордобитія” у поемі “Сон”.Як справедливо помічає Д.Павличко, „наказ, що йде від Царя” з рота в рот – аждо останнього сержанта”, нагадує ляпас що також іде від царя по лицях та пузахверховного чиновництва Росії в поемі “Сон”. Цим не хочу я сказати, що тутвідбулось якесь запозичення, ні, це просто матеріал зображення підказував обомгеніям подібні метафори " [; 181]. Гнів Міцкевича більш внутрішній, йогокартини царської сваволі більш відповідні формам реального життя. Шевченко жтворить фарсову, навіть фантасмагоричну картину, аби ще гостріше відтворитибезглуздість самодержавної системи, її разючу невідповідність нормам людськогобуття.
У творчості і польського і українськогопоета, як уже мовилося вище, співзвучні мотиви викриття загарбницької колоніальноїполітики царизму. У Міцкевича у “Дзядах”:
… цар підгострює ножі,
Щоб розпанахати Європи тіло,
Розсунути російські рубежі...
То тут, то там творити різанину,
Загарбувати землі без упину
Чужинних на довколишніх держав...
Спостерігаємо типологічну спорідненістьмотивів А.Міцкевича із узагальнюючого характеристикою Шевченком царськоїполітики в поемі “Сон”:
Той неситим оком –
За край світа зазирає,
Чи нема країни,
Щоб загарбать і з собою
Взять у домовину
Той же сарказм, іронія, звучить у рядкахШевченкової поеми, коли він описує пам’ятник Петра І:
А він руку простягає,
Мов світ увесь хоче
Загарбати
А.Міцкевич у своїй поемі суголоснийШевченковому баченню самодержавної “сатанинської” величі царської влади.Міцкевич пише, що Петро для того, щоб побудувати столицю, –
В сипкі піски й болотяні грязюки
Велів палів сто тисяч вігнати,
І тіл людських сто тисяч утоптати.
Потім на тих палях і тих тілах
Грунт заснувавши, інші покоління
Виряг до тачок, возів та кораблів
Петербург
У Шевченка:
Що ти зробив з козаками?
Болота засипав
Благородними костями,
Поставив столицю
На їх трупах катованих! –
Не замовчали поети напис на плиті монументаПетрові І,:
Тут першому цареві будувала
Цариця пам’ятник, –
наголошує польський поет устами Пушкіна.Шевченко цей напис подає з історичним коментарем стосовно України:
От собі й читаю,
Що на скелі наковано:
Первому – вторая
Таки диво наставила.
Тапер же я знаю:
Це той первий, що розпинав
Нашу Україну,
А вторая доконала
Вдову сиротину.
Кати! кати! Людоїди!
Про Петербург, як місто “на багнищі” зтінями українських мучеників, на їх кістках напише пізніше Є.Маланюк, мовніінтонації якого близькі і до поезії Т.Шевченка:
В нещасний час, “на зло Європі”,
Вам божевільний деміург
Створив кубло гнилих утопій,
З туману й крові Петербург.
Твір Міцкевича закінчується сумним акордом– “До приятелів росіян”, в якому, після гострої сатири самодержавної влади,прославляє декабристів і оплакує їх долю разом з долею польських борців завизволення. А.Міцкевич з глибоким співчуттям і вдячністю звертається до „приятелів-росіян”– декабристів, з якими він познайомився перебуваючи у Петербурзі:
Чи я вам згадуюсь? Мені ж ви досі славні,
В думках про смерть братів, заслання і суди
Й ви, не чужинці ви в думках тих –
рівноправні,
Ви в спогадах моїх і в мареннях завжди.
Зіставляючи твори Т.Шевченка та А.МіцкевичаЄ.Маланюк зауважує: “Характеристично, що в обох поетів у петербурзьких віршахбринить зовсім інша, аніж у росіян нота – нота іронії, погорди, зневажливости.У Шевченка навіть сарказм і карикатуризація, хоч його козацький темперамент незавши витримує в цьому стилі до кінця і він звичайно перериває вірш нестримнимпрокльоном. У Міцкевича навіть і ненависть, і Гротеск мають монументальнийхарактер” [; 379].
“Дзяди” Міцкевича – це драма, яка написанапід враженням поразки Листопадового повстання Польщі. Тому основна фабула драмипов’язана ідейно, тематично, емоційно з переслідуванням філоманів. Так виникаєтема Сибіру, як “політичного пекла”, куди заслали юнаків за те, що вони кинуливиклик демократизмові. Візія заслання юнаків передувала візії Польщі якрозп’ятого Христа і була її поясненням. Весь польський народ виступав у роліМесії, що надавало сенсу його стражданням.
Через категорію невинності патріотичнажертва наближається до жертви Христова. “Драматичність символу Сибіру в очахпатріотів виникла з абсурдності жорстоких покарань за фактично не існуючіпровини. Це, власне, робило засланців в очах громади мучениками. В поеміШевченка “Юродивий” міститься згадка про “невольників святих”, яких „сотнями вкайданах гнали в Сибір”. У поемі „Неофіти”, побудованій на аналогіях російськоїта давньоримської деспотії, навмисна “помилка” у називані Скіфії Сибіромвикликала ілюзії з царською політикою репресій і гонінь. Невинність борців заволю підкреслювалася авторським осудом винесеного вироку (кількаразовеповторення питання “за що?”:) та проголошення їм. слави:
Хвала вам, душі молодиє!
Хвала вам душі святиє !
Вовіки – віки похвала !
В основу поеми “Чернець” покладено історіюСемена Палія, провідника національно-визвольної війни українців XVII-XVIII ст.Побоюючись зростання популярності Палія серед народу, Мазепа звинуватив йогоперед Петром І у зносинах з польськими гетьманами та в антиросійських намірах,внаслідок чого героя було заслано до Сибіру. Мотив каторги у творі символізувавприборкання волелюбних і незалежницьких прагнень особистості:
… Бий поклони!
І плють старечу усмиряй.
Святе писаніє читай,
Читай, читай та слухай дзвона,
А серцеві не потурай,
Воно тебе в Сибір водило,
Воно тебе весь вік дурило...
Завершується “Перегляд війська” А Міцкевичарядками в яких поет з болісним ліризмом говорить про долю слов’янського світу, уярмленогоцаризмом:
О бідний чоловіче! Слов’янине,
Так жаль мені тебе, але серце гине,
Сльоза тяжка з мойого ока плине
Народе бідний! Жаль твоєї долі,
Твій героїзм – то героїзм неволі.
Одвертий проклін царизмові і ця ліричнатужлива кінцівка, в якій – біль, викликаний лихом, яке приносить царизм,звучить особливо виразно, виділяючись у поемі на фоні однотонної мелодії. Ізнову спостерігаємо типологічну спорідненість Міцкевича і Шевченка, коли вонисаме в кінці творів звертаються з інтимно задушевним, сповненим позитивного пафосусловом до народу (у Міцкевича) і до України у поемі:
Україно! Україно!
Оце твої діти,
Твої квіти молодії,
Чорнилом политі.
Московською блекотою
В німецьких темницях
Заглушені!… Плач Украйно!
Бездітна вдовице!
Німецький романтик Г.Гейне у передмові до „Німеччини”мріяв про той час, “коли ми знищимо догідливість аж до останнього притулку –небес, коли ми Бога, який живе на землі в людині, врятуємо його від йогоприниження, коли ми станемо визволителями бога (коли ми зметемо злидні з лицявсієї землі), коли ми поновимо гідність бідного, знедоленого народу і осміяногогенія, і збезчещену красу...” [; 23 ] У Міцкевича і у Шевченка вчуваємо ітрагедійність і відверту революційну пристрасть. Дискус мучеництва у творах А.Міцкевича,польських романтиків і в українській літературі.
Типологічна спорідненість поем Шевченка іпольських романтиків виявляється в образній близькості картин їхнього емоційно-смисловогозвучання. У “Сні”, в картині Сибіру, кільки разів проходить образ кайданів, уякі „залиті” „живі люди”:
Заворушилась пустиня
Мов з тісної домовини
На той останній страшний суд
Мертвці за правдою встають
То не вмерлі, не убиті,
Не суда просити!
Ні, то люди, живі люди,
В кайдани залиті.
Сакралізація мук вигнання сягає апогею упоемі Шевченка. Серед тих, хто страждає у пеклі Сибіру, Голгофи, зустрічаємозбірний образ мучеників за волю:
В кайдани убрані
Цар всесвітній! Цар волі, цар,
Штемпом увінчаний!
В муці, в каторзі не просить,
Не плаче, не стогне!
Раз добром нагріте серце
Вік не прохолодне!
Як зазначається в коментарях до поеми, „царволі” – це „уособлення ідеї саможертовного служіння народові: він втілює риси,властиві кільком поколінням борців із самодержавством, перед усім декабристам,що їх Шевченко глибоко шанував як „первых русских благовестителей свободы” [;703]. Образ „царя, штемпом увінчаного”, що з’являється в поемі, асоціюється збіблійним образом Христа, увінчаного терновим вінцем. Улюбленими постатямиромантиків були Христос і Прометей, як і втілювали найвищу жертовність зарадилюдського добра, добровільно прирікаючи себе на найбільші муки та самотність.
Міфотворча паралель між муками і воскресіннямХриста і польського народу, позбавленого державності виявляє себе у творчостіА.Міцкевича, який уподібнював поділену загарбниками Польщу із розп’ятимХристом, який невинно страждає за гріхи людства і їх спокутує. У вірші „Доматері-польки” читаємо:
Спаситель наш, в невинності дитинній,
Голубив хрест і був на нім розп’ятий...
О мати — полько! Й ти подбай ще нині
Про іграшки підхожі для хлоп’яти.
Сакралізація майбутніх мук сина Польщізвучить у наступних рядках вірша, у яких смисловими домінантами є слова „плаха”,„петля”, „пута”, „бій”, „хрест”, „кров”, „свобода”:
Окуй у пута змалку бідолаху,
Впряжи його у тачку із землею,
Щоб він не зблід, ступаючи на плаху,
Щоб він не червонів перед петлею.
Не піде син із рицарством до бою,
Щоб водрузить Христа в Єрусалимі,
Не скропить волі кровію живою,
Як воїни свободи невтомні.
Поет бачив долю борця за визволення Польщіяк страждання, але смерть його, жертва не буде жертвою Христа, яка веде довоскресіння:
О мати — полько! Горе йому буде!
Молись за нього… Глянь, он Скорбна мати:
Розкраяні мечами в неї груди,
Й тобі судилось муку цю прийняти
Хай дійдуть згоди нації й держави,
На землю злине миру благостиня,
А твого сина жде борня без слави
І мученицька смерть – без воскресіння.
Романтизм не обмежувався просто аналогієюпатріотів. Вони повинні були пройти через приниження, зраду, забуття, пізнавшибезліч страждань. Лише тоді вони перетворювалися на „справжніх всесвітніхгероїв”, „учнів Христа”. Страждання політичних в’язнів прирівнюється до мук дантівськогопекла, а Сибір – кола цього політичного пекла. Польська дослідниця Зоф’яТрояновичова зазначала, що „жоден із творів світової літератури не був такимплідним для вираження сибірських переживань, як “Божественна комедія” – їївикористовували декабристи, повними жменями черпали з неї автори листів іспогадів із заслання, посилалася на неї романтична поезія” [; 289]. А.Міцкевичу праці “Слов’янська література” ототожнював Сибір із „політичним пеклом”, яке“виконує ту саму роль, що й пекло в поезії середніх віків, так добре описанеДанте” [; 285]. Дантівські асоціації спостерігаємо у поемі Шевченка “Юродивий”,де також звучить тема політичних заслань. Дорога до Сибіру, що пролягала черездикі засніжені пустелі, нагадувала мандрівку пеклом, праця каторжан у підземнихкопальнях, їхні фізичні і моральні муки – сцени поета Данте:
А я полину на Сибір,
Аж за Байкал і загляну в гори,
В вертепи темнії і в нори,
Без дна глибокії, і вас –
Споборники святої волі –
Із тьми, із смрада, із неволі
Царям і людям на показ
На світ вас виведу надалі
Рядами довгими в кайданах...
Глибокі сибірські підземелля асоціювалися зхтонічним царством Аїда і могли викликати в пам’яті напис на брамі пекла: „Хтовходить сюди, прощається з надією”. Образи дантівського пекла як центр стражданняполітичних в’язнів, борців за визволення народу, мук Христа, чаші страждань,сповнений по вінця, що знаходять своє вираження у творчості поетів-романтиків,розвинуться в українській літературі дещо пізніше, тематично трансформуються утворах, присвячених мучеництву політичних в’язнів сталінських тюрем і таборів.Згадаймо хіба роман І.Багряного ”Сад Гетсиманський”, у якому світовіобрази-символи страждань є засобами вираження найвищого ступеня жертовності. Доречі, на в’язниці (це вже було останнє коло політичного пекла Андрія Чумака – герояроману) викарбовано слова: „
На словах Данте „Покиньте сю надію” імотивах політичного пекла будується поетична структура циклу “Тюремні сонети”Івана Франка. Цикл починається своєрідним заспівом, у якому змальовується „дімплачу, і смутку, і зітхання”, „гніздо грані, і зопсуття, і муки!”. Цитата зДанте завершує ряд образів: тюрма – це пекло:
Тут стережуть основ, але основу
Усіх основ – людського серця мову,
І волю, й мисль зневажують, як дрантя.
Ви, що попавши в западню ту, хтіли
Найти в ній людський смисл і ціли, -
Lasciate ogni speranza, – мовив Данте.
Образ уярмленої України як розп’ятої нахресті поневоленої землі, співзвучний з образом Міцкевича, зустрічаємо у віршіІ.Франка „Рефлексія” із циклу „Поклони”. Як у А.Міцкевича і Т.Шевченка, твірФранка побудовано на монологічному зверненні до України:
Важке ярмо твоє, мій рідний краю,
Не легкий твій тягар!
Мов під хрестом, отсе під ним я упадаю
З батьківської руки твоєї допиваю
Затроєний пугар
Ліричний герой (поет) уклінно падає передХресним розп’яттям. Це – метафоричне вираження синівської жертовності, щознаходили своє втілення у поезії А.Міцкевича “До матері – польки”.
У цьому ж романі, як і у творахА.Міцкевича, Т.Шевченка апогею сягає мотив невинності, жертовності. Драматизмвиникає з абсурдності жорстоких покарань за фактично неіснуючі провини, за те,що людина страждає лише за синівську відданість своєму народові. Витоки цихмотивів зосереджено у творах Міцкевича і Шевченка. В поемі „Юродивий” Т.Шевченка оспівуються „невольники святі”, яких „сотнями в кайданах гнали” наСибір [; 260].
Темі вигнання, заслання присвячена і поемаЮ. Словацького „Ангеллі”. У ній, як зауважує Ю. Горова, помітний значний впливпопулярних у Польщі спогадів Й.Копца, який за участь у повстанні Костюшка бувзасланий на Камчатку („Щоденник подорожі через цілу вздовж Азію...”, 1837). [;59]. „Ю. Словацький критично ставився до міфу Сибіру А. Міцкевича, в якому самфакт заслання диктував сакралізацію засуджених. В поемі „Ангеллі” головнийгерой – це єдина серед засланців особа, наділена автором позитивними рисами.Але зумовлені вони не патріотичними почуттями, а настановами місцевого Шамана,який „влив в нього сердечну любов”. Такий песимізм викликаний не так оцінкоюпольських засланців, як польської еміграції [; 59]. До цієї теми Ю. Словацькийзвертався й пізніше у поемі „Беньовський”, вже не вдаючись до іронії взображенні героїв твору. Це історія засланого на Камчатку учасника Барськоїконфедерації М. Беньовського, який, організувавши там бунти, утік до Китаю. Зметою героїзації мученицького подвигу польських патріотів автор вдався досимволіки прометеїзму:
Приборкання волелюбних і незалежницькихпрагнень особистості символізував мотив каторги у поемі „Чернець” Т. Шевченка.
Досвід каторги, заслання, що мав дляромантиків сенс глибокий і істотний, часто сприймався як Боже провидіння.Заслання, на думку А. Міцкевича, мали на меті відірвати поляків від світу, „знищитивсі колишні вузли, що прив’язували їх до матеріальної й розумової сили, довсього, що становило зелену могутність” [; 59].
Своєю чергою „самотнє життя, життя зприродою, з самим собою мало „змусити їх, аби заглибитися в самих себе, в самихсобі шукали сили [; 59]. Іншими словами, увиразнювалась думка про моральнепереродження через страждання. Заслання відіграє важливу роль у духовномупереродженні Конрада. На каторзі його дух мав позбутися негативних рис, загартуватися,щоб дорости до ролі народного пророка.
Подібне значення мало заслання й усвітогляді Шевченка. У листі до графині Анастасії Толстой, написаному зНовопетровського укріплення, поет називав самотність і муки заслання причиноюморального вдосконалення та духовного сходження: „… Я теперь счастливеесчастливейшего из людей”… Теперь, и только теперь я вполне уверовал в слово:„ Любя наказую вы”. Теперь только молюся и благодарю его за бесконечную любовько мне, за ниспосланное испытание. Оно очистило, исцелило мое бедное больноесердце. Оно отвело призму от глаз моих, сквозь которую я смотрел на людей и насамого себя. Оно научило меня, как любить врагов и ненавидящих нас. А этому неучит никакая школа, кроме школы испытания и продолжительной беседы с самимсобою. Я теперь чувствую себя если не совершенным, то по крайней меребезукоризненным христианином. Как золото из огня, как младенец из купели, явыхожу теперь из мрачного чистилища, чтобы начать новый, благороднейший путьжизни. И это я называю истинным, настоящем счастьем…” [; 125].
Шлях через страждання і самотністьсамопожертви до віри в народ, до ролі національного поводиря і пророкапроходить через творчість І. Франка. Яскраве втілення цих ідей знаходимо вбагатьох поезіях і поемах українського письменника, зокрема в поемах „ІванВишенський” і „Мойсей”. Герой однойменної поеми І.Франка Іван Вишенський черезусамітнення і муки душевного роздвоєння, страждання приходить до ідеї служіннянайвищій меті – служіння своєму народові.
З мотивами мучеництва, страждання впольській і українській літературі тісно пов’язані мотиви месіанствапоневолених народів. Він пов’язаний із сподіваннями, що завдяки своїмстражданням повстане з неволі народ — месія і поведе людство до царствасправедливості. Ці ідеї, викладені у „Книзі польського народу і польськогопілігримства” А. Міцкевича вилинули на „Книги буття українського народу” М.Костомарова[; 287].
У висвітленні ідей месіанства знаходимоспільні проблеми і їх бачення польським і українським письменниками: „… в цейчас українці і поляки були позбавлені власної незалежної держави, таким чином,не могли самостійно і активно брати участь у нормальному державному,цивілізаційному й духовному житті, а отже, це був народ-каліка, котрий мусивстворити своєрідні замінники цієї держави, щоб утримати і збагатити власнунаціональну свідомість, щоб бути осередком власної ідеї поступу, власноїдосконалості, і тому, реалізовуючи загальновідоме керування душами, обидвамесіаністи вважали себе апостолами народу, здатними пробудити в ньому могутнійдух і виконати свою історичну місію. Отож, Їхній месіанізм був своєріднимзасобом зцілення духовно-релігійного солідарністю поневоленого народу” [;288]. Однак, Костомаров, на відміну від Міцкевича, необхідною умовою вважав„християнізацію суспільного світу й усуспільнення християнства, звиродніле укатолицизм [; 288].
Костомаров, на відміну від Міцкевича, який недуже вірив у проводирські здібності слов’янських народів, крім поляків,виголошує віру у слов’янський народ як колективного героя, здатного до такоїмісії. Костомаров переконаний, що саме слов’янські народи, очолені Україною,виведуть світ на дорогу свободи і справедливості: „І встане Україна з своєїмогили, і знову озветься до всіх братів своїх слов’ян, і почують крик її, івстане Слов’янщизна, і не позостанеться ні царя, ні царевича, ні царівни, нікнязя, ні графа, ні герцога, ні сіятельства, ні превосходительства, ні пана, нібоярина, ні кріпака, ні холопа – ні в Московщині, ні в Польщі, ні в Україні, нів Чехії, ні у хорушан, ні у сербів, ні у болгар. Україна буде неподлечною РіччюПосполитою в союзі слов’янськім. [; 296]. Костомаров високо підніс духовнідостоїнства слов’ян, їх християнські моральні цінності, а також те, що вонидосі були відсутні у світовій історії. Є. Нахлік, аналізуючи месіаністичнуідеологію А.Міцкевича, вказує на те, що він уподібнює до Христа не окремогонаслідувача, а весь народ, Польщу, яка стає всесвітнім месією – Христом народів(видіння ксьондза Пйотра у третій частині „Дзядів”, де вперше проведено аналогіюміж долею поділеної між загарбниками Польщі і долею Христа...) [; 202].
Турботу Міцкевича, як романтика, складає неспасіння індивідуальної душі, а спасіння, визволення усього народу і навітьлюдства, у чому польський поет був близький М.Костомарову.
Схильні радше до символічного наснаженнядійсності ніж до її відображення, романтики представляли нову постатьмученицького пантеону, яка через страждання повинна прийти до шляхунацілнального визволення і духовного відродження. Поема „Дзяди” А.Міцкевичажанрово визначається як містерія. Польська література епохи романтизму частозверталася до цього жанру; до нього зверталися Міцкевич, Словацький,Красінський. Хвиля містицизму оповила багатьох польських письменників післяпоразки польського повстання, під час еміграції. За звернення домістико-фантастичних образів і мотивів спостерігаємо в творчості Ю.Словацького(драми „Балладина”, „Срібний сон Соломеї”, у яких романтична фантазіядомінувала над зображенням історичних подій).
Дослідники творчості Т.Шевченка (Г.Вервес,Є.Нахлік, В.Гуменюк) вказують на те, що український поет не міг зацікавитисьматеріями польських поетів, зокрема „Дзядами” А.Міцкевича. Два світи – реальнийі фантастичний, персонажі – люди, янголи, дияволи, містерійна таємничість другоїта деяких сцен третьої частини „Дзядів” наштовхнули на думку Є.Нахліка,українського посла „на розбудову власних містично-історіософських візій у„Великому льосі”, що має жанровизначальний підзаголовок „Містерія” [; 98]. Вобох творах душі померлих виступають як злі сили зацікавлені в якихось земнихподіях, оскільки від подій залежить їх доля. Вони не тільки виявляютьзацікавленість в подіях, але і активно в них втручаються. У другій частині„Дзядів” трьох душ не пускають до раю, і вони прилітають на цей світ розказати,за що їх Бог покарав (Правда, їхні гріхи лише моральні, а при душі у „Великомульосі” спокушують національні, політичні провини).
Господь жорстоко карає трьох дівчаток-дітейі позбавляє їх життя, а душі не пускає в рай, аж поки москалі „розкопа великийльох”, тобто душі окремих українців не заспокояться, доки вороги не знищатьсаму українську душу, або вона не прокинеться від летаргійного сну.
За що покарано душі дівчат? Перша підліткомперейшла з повними відрами дорогу Б.Хмельницькому, тобто символічно посприялаудачі, коли він їхав до Переяслава підписувати фатальну угоду з Москвою. Другаще недолітком, не розуміючи, що коїть напоїла коня цареві Петрові – розпинателевіУкраїни, коли той повертався з Полтавської битви через Батурин. Третя ж зовсімнемовлям у сповитку, побачивши з канівських гір лискучу царську галеру, щоплила по Дніпру, усміхнулась Катерині ІІ, „лютому ворогу”, „голодній вовчиці”.
Зіставивши деталі: поступовий спад віку і,нарешті, спустілі, окрадені гори, С.Смаль-Стоцький, а за ним і О.Павлов прийшлидо висновку, що три душі уособлюють собою занепад національно-державницькоїсвідомості українського народу. „За гетьмана Хмельницького свідомість буланайбільше дозрілою, в часах гетьмана Мазепи – поменшала, а в періодзакріпачення України Катериною ІІ – стала немовлям” [; 71].
Мозаїка образів і деталей поеми символічнорозкриває Шевченкове трактування історіософії України. Першу душу гетьман Хмельницький„на руках носив і цілував”, гетьманша „всього було їй надає”, „всі її любили ікохали, до неї „залицялися і сватати стали”(тобто висловлювали прихильність іспівпрацю сусідні держави), але вона, перейшовши „з повними відрами” Богдановішлях на Переяслав, – „тою клятою водою батька, матір, себе, брата, собакотруїла” [; 1; 222]. Пріся – це та Україна, що при „сватанні” виявилаприхильність серед решти залицяльників саме до „ московських”. Той „нелюб” став„волі отрутою”: Гріх цей – не лише гріх затурканого, на все згодного простолюдуі не гріх самого гетьмана з старшиною, це – гріх усіх, хто згодився на спілку зМосквою.
Друга душа – це „персоніфікація тієїчастини України, яка зрадила Мазепу” і посприяла перемозі царя-поневолювача надсвоїм гетьманом-оборонцем – що „цареві московському коня напоїла”. І ця душа несвідома свого гріха, а тільки здогадується, за що її Бог карає. [; 208]:
І за що мене карають,
Я й сама не знаю!
Мабуть, за те, що всякому
Служила, годила...
Що цареві московському
Коня напоїла!
Гріх її непростимий, бо наслідки йогострашні:
Коло мене
І сестра і мати
Зарізані, обнявшися,
Зо мною лежали;
За твердженням В.Пахаренка, сестра – цеперсоніфікація України, вірної Мазепі, мати персоніфікує Гетьманщину в цілому(мати обох сестер) [; 209]. Третя душа – це „образ нової, сказати б.малоросійської України, яка народилася після скасування Гетьманщини, післязруйнування Січі, – України „сповитої”, що не сміла й слова промовити („ще й неговорила”), а тільки плакала [; 209].
Мати її на руках носила, забавляла і, щоброзважити, золоту галеру показала:
„… А в галері
Князі, і всі сили,
Воєводи… і між ними
Цариця сиділа”
Дівчинка-немовля глянула, усміхнулась, та йдуху не стало, і мати вмерла. Тяжкий гріх вчинила дитина своїм усміхом,несвідомо („сповитая”).
Дві перші частини поеми Тараса Шевченкабезпосередньо перегукуються з „Дзядами”. Це підтверджується вже самимзвертанням до душ людей, що давно померли, і побудовою діалогів, а також трансформацієюцих душ у птахів.
У творі, на відміну від Шевченкової поеми, присутніелементи магії, чаклування, заклинання. Чаклун готує напої та наїдки для душпомерлих і викликає їх. І от починають прилітати ці душі. Спочатку починають прилітатидуші двох дітей, яких не пускають до раю, бо на цім світі вони знали тільки радощі,тільки солодощі. Вони просять дати їм два гірчичних зернятка, „бо хто не зазнававні разу гіркого, той не знатиме солодощів”. На новий заклик Чаклуна з’являєтьсядуша пана, властителя цього села. Його супроводжують хижі птахи – душі селян,над якими він при житті знущався. Душа пана не може потрапити ні до раю, на щовона навіть на претендує, ні навіть до пекла. Вона вічно блукає по землі,терзана муками голоду:
Ах, від спраги я страждаю!
Хоч пів кухлика водиці!
Ах, подайте, я благаю,
Хоч два зернятка пшениці!
Душі–птахи згадують йому всі кривди:
Крук
Мучить голод невблаганний?
А згадай, як я, змарнілий,
В твій садок закрався, пане!
Яблука там червоніли;
Три дні я не їв нічого,
Кілька яблучок зриваю...
Садівник зчинив тривогу,
Напустив собак на мене,
Як на вовка, цілу зграю.
Оповідання птахів про гріхи пана одно відодного страшніше. Гріхи його справді жахливі, бо нелюдське, жорстоке знущаннянад селянами не знає меж. Сова розповідає:
Мучить голод невблаганний?
А згадай-но, як святками
Я прийшла в мороз різдвяний
До твоєї пане брами.
„Пане! – мовила, – на діток
Зглянься на моїх сиріток!
Чоловік мій на тім світі,
Доньку ти забрав до двору,
Я лишила матір хвору,
Дітки злиднями прибиті.
Пане! Поможи, благаю,
Більш терпіть я сил не маю!
Але ж камінь чи почує?
Із дитятком серед снігу
Та й на лютому морозі
Я, шукаючи нічлігу,
Там і вмерла на дорозі.
Жалості не мав ти, пане!
Фантастичні істоти, містичні подіїсповнюють твір польського поета, який, як і Гете в „Фаусті” і Байрон у„Манфреді”, за допомогою умовно-фантастичного прагне розкрити життєві реалії,сувору правду життя. У третій частині „Дзядів” правдиве, реальне життя змінюютьумовні, містичні сцени. Боротьба за душу Конрада, боротьба між силами добра ізла – лише умовність, але допомагає збагнути небезпеку для „темних сил” такихчесних і самовідданих людей, яким є Конрад. Те, що над головою Новосільцева,який спить, сам Везельвул сидить разом з підлеглими йому чортами і веде з нимисварку за його душу теж умовність, але передає спустошеність, нищість,потворність внутрішнього світу сенатора. Далі його риси розкриваються не лише увзаєминах з Пеліканом і Доктором, у ставленні до сліпої пані Роллісон, але й утак званому „Видінні сенатора”.
Цікавою є сцена ІХ драми, у якій дійовимиособами є Гусляр і Жінка. Гусляр запрошує Жінку до церкви, а вонавідмовляється, тому, що хоче побачити „тільки одного духа: мого, що багатороків тому з’явився після мого весілля, кривавий і блідий і ані словечка невимовив”. Г.Вервес зауважує, що у „Жінці в жалобі” не важко розпізнати Марилю,а в „Привиді”, якого хочуть викликати, – її коханого вигнанця, Гусляр пояснюєдалі, що може викликати і дух живої людини, але він буде безмовний: голос подаютьлише покійним. З’являється і дух професора Августа Бекю, якого все ще печутьсрібняки, одержані у вигляді нагороди за зраду від царських посіпак, дух ЛеонаБайкова, помічника Новосільцева, тіло якого роздирають чорти. Нарешті в далинізамаячили кибитки. В них везуть на Північ живих людей. В одній з кибиток Жінкабачить свого знайомого, що терпить страшні муки: тисяча мечів пронизали йоготіло, і всі вони пройшли через саму душу. Лише смерть визволить його, „назапитання Жінки, хто його так поранив, Гусляр відповідає: „Вороги народу...”
Втручання злих сил бачимо в поемах обохпоетів. Так в третій частині „Дзядів” чорти виступають за одно з сенаторомНовосільцевим і у Шевченка три ворони, що уособлюють панівні верстви України,стурбовані тим, що має народитись новий Гонта-Іван, який „розпустить правду йволю по всій Україні”. Подібний містичний герой-визволитель виступає в третійчастині „Дзядів” під час видіння ксьондза Петра. Він також має воскресити народвід тиранів. Якщо герой Міцкевича виступає як „воскреситель” народу, оборонецьйого інтересів, і водночас – як посланець божий, то у Шевченка образ Івана,навколо якого поет розкриває свою ідею, є символом впевненості в неминучостісправедливої помсти. Перша ворона стурбована загрозою розплати:
… як виросте той Гонта,
Все наше пропало!
Усе добре поплюндрує
Й брата не покине!
І розпустить правду й волю
По всій Україні!
Так от бачите, сестриці,
Що тут компонують!
На катів та на все добре
Кайдани готують!
Друга ворона фоном кортом „розлили з річкукрові Та в Сибір загнали Свою шляхту.” [; 1; 226].
Ефектне сполучення різноманітних часових іпросторових площин, поєднання умовно-символічних та реально-побутових картин,поетичне застосування народних вірувань та прикмет, легендарних переказів ідійсних спостережень, по-громадськи піднесений і водночас глибоко ліричний,сокровенний голос авторового болю, який то криється в підтексті, то виявляєтьсябезпосередньо, – усе це спільні типологічні риси обох поетів. Вражаючепоєднання реальних, соціально окреслених картин і фантастичних образівпідноситься до містких поетичних узагальнень, до романтичної символіки, Є.Нахлікзауважує, що „Шевченко, на відміну від схильного до містичних роздумуваньМіцкевича, більше тяжів до реального, конкретного світосприймання, тим-тоШевченкове освоєння містерійного досвіду польського поета немає йогоорганічности і того першорядного значення, якого набув містичний елемент ухудожньому світі автора „Dzi adow” [; 99]. Влучним є порівняння поетичноїсамобутності Міцкевича і Шевченка, зроблене І.Франком: „Далеко не дорівнюючиМіцкевичеві в ширині думок, в грандіозності картин і силі фантазії, Шевченкодорівнює йому з погляду на метку характеристику головної фігури, а далекоперевищив його з погляду на ясність і реальність цілої картини” [; 297]. Цейвисновок І.Франко зробив, порівнюючи „Велику імпровізацію та „Перебендю”.І.Франко спробував обґрунтувати ймовірність впливу на центрального персонажаШевченкового „Перебенді образів поета, що їх створили Міцкевич у третій частині„Дзядів” і О.Пушкін у віршах „Пророк”, „Поет”, а також образів кобзаря уписьменників „української школи” – Т.Падури, С.Гощинського, М.Чайковського.І.Франко зауважує: ”Рівняючи Шевченкового „Перебендю” до „Імпровізації”Міцкевича, ми бачимо дуже виразну схожість в деякий думках обох поем. Як поемМіцкевича не помірно вищі над товпою звичайних людей, котрі його не розуміють,так само й Шевченків „Перебендя”, хоч і неозначеного, космополітичного костюма– перебраний в бідну свитину українського співця-кобзаря [; 292]. „ Його насім світі ніхто не прийма” – говориться про кобзаря в поемі. Образи Міцкевича іШевченка зближує своєрідне надсвідоме чуття, яке дозволяє їм проникати вглибинну суть речей і явищ; Перебендя „все знає”, „все чує: що море говорить,де сонце ночує”. Обидва пророки вважають себе посередниками між народом іБогом, доносять боже слово до люду „Поет” Міцкевича виступає в суперечку зБогом. Перебендя на самоті серед українського тиску голосить „боже слово. Тосерце поволі з Богом розмовляє”. Типологічну схожість обох образів становитьдушевне роздвоєння, і свій глибокий біль від душевних мук заглушують піснею,поезією. Проте, у Шевченкового героя, як зауважує І.Франко, нема „ані слідуякобінського погляду на народ, як на масу, котру можна і треба ущасливлюватиуказом з гори, ані тіні якої-небудь месіаністичної претензії – бути спасителем,пророком свого народу. Перебендя попросту і без претензій робить свою скромну,але немаловажну суспільну службу він людям тугу розганяє [; 293]. Свого герояШевченко розкриває в різних обставинах, в спілкуванні з різними людьми. Докожного слухача сліпий кобзар вміє найти відповідну йому пісню, яка їмнайбільше до вподоби і яка найбільше відповідає його головній темі. Ми бачимойого „з дівчатами на вигоні”, де він співає „Не ходи, Грицю, на вечорниці” івеснянки, які „дишуть здоровим, чистим чуттям радощів життя і молодої, свіжоїсили” [; 293]; в шинку де гуляють парубки, він співає пісні „Сербин”,„Шинкарка”. Співаючи пісні парубкам, Перебендя хоче отверезити гарячі головисвоїми піснями. Ми бачимо кобзаря в інтерпретації Шевченка як „вартового”чистоти народного життя.
Відрізняє героїв Міцкевича і Шевченка те,що в українського поета кобзар – постать реальна, вихоплена з народного життя іє його органічною духовною частиною. Конрад – фігура містична, алегорична, якзауважуває І.Франко „не прикріплений до жодного місця, не одягнений, що такскажу, в жоден національний костюм [; 297].
Образ співців-бандуристів був доситьпоширений у творчості польських романтиків „української школи”. У 1824 р.Падура написав свою думу „Лірник”, посвячену „тіням Івана Мазепа, гетьманазадніпровського”. Головні мотиви лірника Пандури – журба і туга. Показово, що уцьому творі бандуристи прирівнюються до апостола. Образ старця-бандуристазмальовано і С.Гощинським в „Каньовському замку”. Це старий, сліпий каліка,який спирається на костур, але який говорить про себе „У мене це костур, а вкогось піка”. В сльоту, в погоду, чи то в день, чи в ночі цілу Русь перейду зайого допомогою. А від Канева аж до самої Сміли всі одразу пізнаю могили. Пеньтоді кожний впізнаю біля моєї дороги, кожну муравку, на яку наступлю ногою [;301]. Кобзар, лірник виступає головним героєм повісті М.Чайковського„Вернигора”. Автор ідеалізує його, називає пророком і патріотом польським.Примітки до „Гайдамаків” свідчать, що Шевченкові була знайома ця повість,деколи він навіть використовував ремінісценції з неї. Образ Вернигори – співця,лірника знаходить свій розвиток у творчості Ю.Словацького; у поемі: ”Беньовський”про нього згадується, а у драмі „Срібний сон Соломеї” він є одним із героїв.
Отже, аналізуючи вплив Міцкевичевого образупоета Конрада на змалювання Шевченком свого Перебенді, слід говорити скорішепро Кобзаря, як традиційний образ в польській і українській поезії. Шевченконадає йому індивідуально-національних рис і якостей.
До українських письменників, які особливоплідно використовували у своїй творчості досвід європейських, зокрема слов’янськихлітератур, належить Пантелеймон Куліш. Так само, як і для Шевченка, для нього Міцкевичбув одним із найбільших літературних авторитетів, і серед численних впливів,які сприяли формуванню світогляду і стилю українського письменника (Шекспір,Вальтер Скотт, Шіллер, Гете, Гоголь), помітний також вплив Міцкевича, твориякого він перекладав. Про це свідчать численні поетичні рядки з Міцкевичевихпоетичних творів, які Куліш використовував як епіграфи.
П.Куліш своєрідно скористався з досвідуМіцкевича у поемі „Великі проводи”. Проводи – це, власне, один із варіантів перекладуслова „дзяди”, синонім слова „поминки”. Суть назви поеми, як бачимо, певноюмірою запозичена у Міцкевича, – звернення до діянь предків задля глибшогоосягнення сучасних проблем.
„Пан Тадеуш” для польської культури маєнепроминальне, тобто першорядне значення, – як „абсолютний” твір,по-справжньому народний, тобто такий, що ніколи не втратить актуальності длянаціонального самоусвідомлення поляків. Навіть спроби деструкції як образупоеми так і самого її автора, Адама Міцкевича, здійснені в минулому столітті(„антиброзовника” кампанія Тадеуша Боя-Желенського, романи „Транс Атлантик”Вітольда Гомбровича та „Боденське озеро” Станіслава Дигайа), тільки доводятьфакт, що „Пан Тадеуш” не втрачає своєї центральної ролі вічної „книги буття”польського народу, мало того – підтверджує свою актуальність жвавими дискусіяминавколо твору, — так окреслить місце твору А. Міцкевича в польськійнаціональній культурі Р.Радишевський [; 3].
Висланий за участь у студентських гуртках,Міцкевич „завжди носив у серці, як невигойну рану, свій рідний край”, своюЛитву, „край, куди не суджено було йому вернутись”. Україна з її живописноюприродою, її побутом нагадувала поетові рідну Литву, край, де пройшли йогодитячі та юнацькі роки. Не випадково Міцкевич з такою теплотою згадує в своїйпоемі про милу, що стояла перед домом Головинських на березі Росі:
Чи на Вкраїні я б ту милу упізнав,
Що сотню панночок і сотню хлопців бравих,
Ховала в холодку при танцях і забавах,
Як вечір повивав блакитнооку Рось?
Народні пісні, які довелось чути і вивчатиА.Міцкевичу в Україні і в Росії, пісні, в яких відбився характер і вираженадуша народу, тонко відтворена природа, безперечно, мали вплив на творця „Пана Тадеуша”.Зв’язок Міцкевича з усною народною творчістю, як польського, білоруського так іукраїнського народу с особливою силою позначився саме в цій поемі. Ось чому„Пан Тадеуш” такий близький і дорогий українському читачеві. ЗдаєтьсяА.Міцкевич бачить душу народу і зумів передати її красу в своєму творі.
В поемі „Пан Тадеуш” відчутні відгукиокремих сонетів А.Міцкевича. Кримські пейзажі викликали в уяві поета йогобатьківщину, наводили його на роздуми про долю його народу. Поеми була написанатрадиційним, регулярним тринадцяти складовим розміром (як і деякі з „Кримськихсонетів”), герої „Пана Тадеуша” були досить далекими від романтичнихіндивідуалістів з попередніх творів А.Міцкевича, через це твір був сприйнятийяк різкий поворот у бік літературних традицій не властивих романтичномуноваторству й актуальним проблемам того часу.
Написана на „психологічне замовленнявеликої еміграції”, як „аполітична поема” для „покріплення сердець”, твір бувприйнятий тією ж еміграцією занадто холодно. У Варшаві „Пан Тадеуш” офіційновизнавався „обурливим, незносним”, багато писалося також про те, що поема булазадумана за чужоземними шаблонами. Познанське періодичне видання „Рік” взагалівбачало у творі антинаціональний і анти польський характер: поему, мовляв,треба було б видавати власне в Петербурзі (хоча, як відомо, імперською владоютвір було оцінено, як „шкідливий і революційний”). Однак незаперечнийпатріотизм „Пана Тадеуша” підтвердив найбільший моральний авторитет тогочасноїпольської еміграції Ю.У.Нємцевич. Він написав коротко: „Народність польська вцьому творі ніколи не помре”. За фактом позитивної оцінки поеми можна визнатинайвидатніших мислителів того часу: прихильно відгукнувся про твір поет ікритик К.Бродзинський, З.Красінський, який порівняв „Пана Тадеуша” з „Одіссеєю”та „Дон Кіхотом”, твір привітав (не без критичних ноток) Ц.Норвід. Ю.Словацьким,який прочитав поему в грудні 1834 року, повідомляв матері, що під першим, дужесильним враженням хотів їхати до Адама і потиснути йому руку. Він побачив утворі світлого оптимізму, віру в перемогу добра над злом. Щоправда, пізнішеСловацький полемізуватиме з „Паном Тадеушем” у своїй поемі „Беньовський”, атакож спробує дати своє продовження поеми.
Безсумнівним є те, що у поемі розвиваєтьсяміф про історичну місію польського народу, який зародився у попередніх творахпоета, у яких Польща порівнюється із розп’ятим Христом, а еміграціяпредставлена як пілігрим-мандрівник, до вільної Вітчизни й охоронець ідеїсвободи. Отже, ця поема – найглибше втілення польської традиції, генетичний коднаціональної ідентичності. Порівнюючи поему з іншими творами А.Міцкевича,Ю.Кляйнер писав: „Для того, щоб повністю зрозуміти і відчути „КонрадаВаленрода” і „Дзяди”, треба вжитися в минуле національної трагедії; для того,щоб уповні перейнятися „Паном Тадеушом”, вистачить бути поляком” [; 9].
Поема „Пан Тадеуш” – епічне полотно, дестверджується про кінець власного світу, але разом із тим, підсумовуючи свійособистий досвід, поет висловив переконання в тому, що людина може жити черездуховні символічні топоси „пам’яті” польської спільноти, закладені в категоріяхроду, природу, звичаїв тощо. Цікавими в цьому плані є самоствердженняГ.Вервеса, який аналізуючи роман О.Гончара „Собор”, виводить поняття „слов’янськості”в українському варіанті. Піднімаючи проблему збереження історичної пам’яті,духовної єдності поколінь, боротьби добра – „будівника” і зла – „руйнівника”О.Гончар близький до традиції слов’янських літератур взагалі і до поемиА.Міцкевича зокрема. О.Гончар не розкриває характерів героїв в їх розвитку, а подаєцілісну картину героїв, тими яких сягають рівня символу. Так само А.Міцкевичрозвитку характеру ні Зосі, ні Тадеуша, ні Асесора в поемі не подає.
Подібність Г.Вервес спостерігає і упобудові фабули обох творів: „Як будується в „Панові Тадеуші” і в „Соборі”(перша книга поеми, перший розділ роману)? Головна ознака – лаконізм призображенні місця дії, часу знайомства з героями (усі вони „основні”) й очевидно,при визначені конфлікту, як він постає в уяві улюблених героїв обох авторів(Тадеуша і Миколи Баглая), — аж до появи неодухотворених героїв із світу архітектури(замок Гарешків у А.Міцкевича, козацький собор у Гончара). Навколо них не раз схрестилисямечі ворогуючих таборів, однак, з тою, різницею, що в польському творі сутичкибудуть джерелом поблажливого гумору, в українському – все нових і нових трагедій”[; 40-41].Оплакуючи трагедію Польщі і поляків, змальовуючи образ розтерзаноївітчизни, Міцкевич з тим більшою любов’ю змальовує те, що зосталося хоча б у пам’яті:маленький фільварок Сопліци і його нехитре господарство. Поет квапливо поспішає„прив’язати” до цієї місцевості людей, природу, господарство, будівлі, навітьруїни старого замку. Так, між іншим, познайомивши читача з молодою парою, апотім, майже з усіма героями поеми, Міцкевич, якось непомітно переносить усюстрокату громаду до замку і там підчас учти, під виглядом тостів-монологів,вставних реплік, доповнень, запитань і відповідей-натяків перед читачемрозкривається уся велика трагедія Польщі і вся нікчемність „домашньої війни” зазамок.
В „Соборі” усе суще неповторного козацькогокраю „перепускається” через душу Миколи Баглая теж так, між іншим, серед нічноїтиші споглядання святині, роздумів про майбутніх героїв та антигероїв твору.Все тут – від собору, що підкреслює чар української місячної ночі, відвелетенських заводів, що викидають погрозливі вогняні спалахи й чорний дим накозацьку Зачіплянку, – аж до баби Шпачихи, кмітливого рибалки Катратого, аж допилу на шляху, білого цвіту акацій, лелеки на риштуванні, – навіки приписанетут, численними коріннями вросло в цю землю, втиснуло у небо і душі людські, якодне нероздільне ціле. Г.Вервес відзначає: „Ми не повинні дивуватися близькостітворів письменників слов’янського світу. Перегук у підході до мистецькихпроблем тільки підкреслює нашу єдність і давню спорідненість наших культур” [;41].
Історичне минуле, втілене в конкретнихобразах-символах, зближує обох письменників. А. Міцкевич у травні 1839 р пишедо Ю.Нємцевича: „… зараз я пишу сільську поему, в якій намагаюсь зберегти пам’ятьнаших старовинних звичаїв і намалювати картину нашого сільського життя,полювань, розваг, битв, наїздів, тощо. Дія відбувається на Литві біля 1812року, коли ще живі були старовинні легенди і не стерлися сліди старовинногосільського побуту” [; 10].
Як споріднені ці думки Міцкевича зроздумами Гоголя про старовину, його захоплення минулим: легендами, побутом,звичаями українського народу. Гоголь старанно збирає для своїх „ Вечорів нахуторі поблизу Диканьки” відомості про минуле України. Так само і Міцкевич іззахопленням збирає відомості про минуле рідної Литви. Поет просить своїхдрузів-поляків, що часто збиралися у нього, повідомляти про все, що їм буловідомо з життя польської шляхти. Польське населення в Литві представлено було восновному середньою застянковою ( від слова „застянок”, тобто „околиця”) шляхтою,життя якої, її побут мало чим відрізнялися від життя звичайного селянства. УМіцкевича, як і у Гоголя, переважає прагнення змалювати все те позитивне, щобуло в житті його рідного краю, відтворити найбільш характерні національні рисипольського суспільства в недалекому минулому.
Герої „Останнього наїзду на Литві” виглядаютьтак само, як і сотні років тому, їхній одяг, реалії звичаї, поведінка нібиперенесені з „Життя порядної людини” М.Рея (XVI ст.), з мемуарів Пасека. „ПанТадеуш”, ніби всупереч історії, всупереч тим катаклізмам, які потрясли Польщу іЄвропу на зламі XVIII-XІX ст., демонструє, що потягом принаймні трьохсот літпольська дійсність ніскільки не змінилася. Тому поема містить ідеалізований збірнийобраз народу, який живе в ідилічному світі, де панують високі моральніцінності, гарантом яких є традиція. Її втіленням став передусім устрій давньоїРечі Посполитої; що дозволяв органічно поєднувати ідеали віри і свободи, а, якстверджував Монтеск’є, з духу законів можна пізнати дух народів.
Щоб проілюструвати цей „дух законів”,Міцкевич увів до сюжету „Пана Тадеуша” дві інсинуації старої Польщі –шляхетський сеймик і „заїзд”. Сам факт „сеймикування” підкреслює основну думкупоета про органічне свободолюбство польського народу – на противагу до країн,устрої яких спираються на поліцейські режими.
Цікавим у цьому плані є погляд Міцкевича напанщину. В ідеалістичному світі висвітлюється ця позиція. У одному із своїхлистів (1833) Міцкевич радив пояснити селянам, що панщину утримує окупаційнавлада, яка гальмує ініціативу польських поміщиків (але там-таки він осуджувавсуперечки емігрантів щодо аристократії та демократії як безплідні і безсенсові.[; 71]. „Пан Тадеуш” закінчується, зокрема, знаменитою сценою громадянськогоурівноправлення і, на цій основі, соціальної та національної згоди:сопліцівські селяни радіють знесенню панщини (першим розпорядженням Тадеуша яквласника успадкованого маєтку стало звільнення селян і наділення їх землею),Тадеуш вітає колишніх підданих як вільних співгромадян-краян:
“Я земляків моїх
Братами вільними і рівними вітаю!”
“Всьому народові здоров’я я бажаю”, –
Домбровський голосом могутнім підхопив,
Ідилію підкреслено вигуками шляхтичів:
“Славимо своїх поводирів!
Нехай живуть війська! Нехай живуть селяни!
Нехай пани живуть! Нехай живуть всі стани!”
Проте, Міцкевич був непослідовним у питанніпро звільнення селян: за спогадами одного із знайомих, якого приводитьЄ.Нахлік, в 1839 р. він уже виступав противником загальної свободи і освіти: „Улюбленоюідеєю Міцкевича була ідея волосної (gminna) власности. У меморіалі „Shtad zasad”,що його поет відредагував для свого легіону, він уявляв майбутній суспільнийустрій польського села як комбінацію приватної селянської власності і сильноївласности волосної, але не вказував, яким чином волості й окремі селяни маютьстати власниками землі. З цього приводу В. Вайатруб іронічно зауважив, що„Srtad zasad” заповідає таке суспільне Ельдорадо, в якому всі селяни будутьволодіти землею – і в складі волості, і теж індивідуально, але в якомурівночасно права власності поміщиків залишаться непорушними” [;72].
У поемі трактується ще один важливий моментйого ідеології – це Ґлорифікація польсько-литовської унії. У „Книгах польськогонароду” поет висловлював переконання, що після загальної війни за визволеннянародів настане їхнє братерство й пожертва для інших, подібну формуспівіснування вже виробила стародавня Польща в іпостасі поєднання Литви іПольської Корони. Для того, щоб звернути увагу на цю проблему, Міцкевич навітьвдається до штучної інтриги. Серед місцевої шляхти вміщує шляхетський“застянок” – Добжинських, які є мазурським острівцем у литовському морі.Племінна окремішність мазурів стає предметом різноманітних сварок інепорозумінь, але тим яскравіше постає факт їхнього братання перед загрозоюспільного ворога. Саме діяльність ксьондза Робака – організація повстання втилу російської армії має на меті довести Наполеонові, що Литва на засадіперемоги морального права прагне з’єднатися з Польською Короною, а крім того,постать французького полководця і його емісара Робака для Міцкевича сталавозвеличенням свободолюбного духу історії та вищого сенсу людської екзистенції.
З іншого боку, про демократичність польськихпорядків свідчить традиція “заїздів” – законних звичаїв, необхідність яких булаобумовлена відсутністю державної поліції. Шляхетські “заїзди” були виконавчоювладою, яка впроваджувала в життя судові вироки, через що навіть найзаможнішімагнати не могли їх ігнорувати. Міцкевич підкреслює, що тільки деформаціясуспільних звичаїв призвела до беззаконних “заїздів”. Прикладом такого беззаконняу творі є “заїзд” на Сопліцово, який стався внаслідок демагогічної промовиГервація і запевнення, що він нібито керується судовими “декретами”. Аледопомога з боку інших шляхетських “застянків” красномовно свідчить проживучість морального інстинкту в суспільстві.
Традиція в поемі не зводиться домеханічного повторювання звичаїв давньої Польщі – вона впритул стикається ізсучасною історією. Після повернення з Вільна Тадеуш побачив на стінахсопліцівського будинку портрети Костюшка, Рейтана, Ясинського – представниківпатріотичної Польщі, які боролися за її незалежність наприкінці XVIII століття.Символом того, що це, не така вже давня, традиція знайшла своє продовження всучасності, є “Мазурка Домбровського”, яка звучить із дзиҐара, – ознакавторгнення історичного минулого в ідилічний стан шляхетського побуту.
Таким чином, у поемі розповідається просвіт минулого, який промовляє до майбутнього, опосередковано втручається в хідподій, і є одним із героїв твору.
Отже, поема несе потужне ідейно-естетичненавантаження: бережливе ставлення до традицій, реінтерпретація й апофеоздавнього суспільного устрою Речі Посполитої, ідеалізація шляхетської держави,яка має відродитися вільною й оновленою разом із майбутніми європейськимидержавами.