ОСТАННІЙ БІБЛІЙНИЙПРОРОКУ ХУДОЖНЬОМУОСМИСЛЕННІ Л.МОСЕНДЗА
Л. Мосендз своєю візитною карткою вважав роман «Останній пророк». Роботі надтвором передувала значна підготовка: студіювання Біблії, Талмуду, історіїПалестини і Риму, старогебрейської мови. «Стара гебрейська затяжка для мене, — зізнавався він у листі від 21.04.48. — Страшна і темна це мова, як і Талмуд…».Над цим твором письменник, як стверджував Б. Кравців, працював «із прикметноюйому, як науковцеві, ґрунтовністю і систематичністю», почавши роботу надроманом у 1935 році у Чехословаччині і продовживши її в Австрії та Швейцарії.
Спроби Л. Мосендза надрукувати роман, за винятком тих розділів, якіз’явилися у «Віснику», виявлялися безуспішними. Більше того, видавництво К. Мулькевичау Бельгії – всупереч домовленості – не надрукувало надіслані дві частини ізволікало з поверненням рукописів, що дуже непокоїло і обурювало автора. Впершетвір з’явився друком у Канаді уже після смерті письменника завдяки зусиллямочолюваного Арсеном Шумовським комітету у справі видання художніх творів Л. Мосендза.В Україні роман не перевидавався, лише журнал «Дніпро» упродовж 1994-1995 роківзнайомив читачів з цим твором.
Ще за життя письменника сучасники дорікали йому за відхід від українськоїтематики, намагалися переконати у необхідності осмислювати подіїнаціонально-визвольної боротьби. До спроби реабілітації Л. Мосендза в очахчитацької громадськості вдавався Б. Кравців, підкреслюючи, що «Останній пророк»- це роман «про історію українського націоналізму, безкомпромісового, мужньогонаціонального руху, що його чітку й виразну візію виплекав собі у своїй уявіавтор, задивлений у величну ідею й у виідеалізований характер носіїв цьогоруху, які йдуть до вимріяної мети вперто і послідовно». Проте жодних підставдля таких категоричних тверджень письменник, на нашу думку, не дав. І не тількитому, що зображені у творі події відбуваються то у Геброні – одному з найдавнішихміст світу, колишній резиденції Давида, то в Єрусалимі, а насамперед тому, щогерої сприймають світ згідно з тогочасними уявленнями. Це твір, у якому авторпроповідує, точніше, намагається проповідувати устами героїв, це твір, у якому послідовновідтворюються різні точки зору — незалежні одна від одної, нерідко діаметральнопротилежні за характером, це твір, герой якого творить себе і у процесісамотворення – світ, це, зрештою, художня спроба самого письменника виповістиустами пророка заповітне. Мотив пророцтва ґенетично притаманний роману, в якомузображується Іоанн Предтеча, адже тільки пророк здатний здійснити прорив зминулого в майбутнє. Пройнятий тугою за провідником, справжнім вождем, цейроман ті проблеми, які хвилювали українців, уводив у коло знакових,невідкладних, що потребують нагального осмислення.
Символічним було те, що хворий письменник, щоб не здатися на волюобставин, не піддатися тій «тітці», що вже вперто чатувала на нього, прагнуввийти за власні межі, у трансцендентні виміри, наблизитися, за висловомОртеги-і-Гасета, до «чогось позамежного». Доля останнього пророка, що готувавдо приходу Месії, була для нього тим імпульсом, який давав змогу прилучитися довічності. Сумніви і вагання, духовні пошуки Л. Мосендза вилилися у творі, хоч,безперечно, немає потреби ототожнювати «біографічного» автора (М. Бахтін) ійого героя – і не лише через значну часову дистанцію між ними, а й тому, щоподібне ототожнення призведе до нівеляції поліфонії цього широко закроєногохудожнього полотна, яке зображувало переломний період історії, тобто той час,коли особливо гостро відчувалася потреба у провидцях.
Драматична доля «Останнього пророка» призвела до того, що він виявивсяобійденим увагою як читачів, так і літературознавців. Сучасний дослідник Ю. Мариненковважає роман «сконструйованим з окремих «партій» персонажів, кожна з якихстановить цілісну, замкнену в собі світоглядну систему, і в основі кожноїпослідовно повторюється одна, етична, проблема – сформулювати власний кодексповедінки в непростих життєвих обставинах». У зв’язку з відсутністю ґрунтовнихлітературознавчих праць про твір простежимо історію його видання, характеросмислення біблійного матеріалу та образу пророка в романі. З цією метоюз’ясуємо джерельну основу твору, ступінь відповідності авторської інтерпретаціїпершоджерелу – Книзі Книг.
Місцем дії у романі «Останній пророк» стала поневолена римлянамиПалестина, що чекала появи Месії, тобто Палестина на рубежі двох епох –Дохристової і Христової. Багатостраждальному народу, котрий після довгихблукань знайшов землю обітовану, тепер загрожувало нове лихо – стагнація підгнітом могутнього Риму і розчинення в чужій історії. Культ римськогоімператора, культ сили послідовно насаджувався завойованим і наслідком цьоговпливу було б духовне рабство, поглинання завойованих завойовниками. Культурнаекспансія римлян виявлялася у зневазі до законів і традицій іудеїв, узапровадженому переписі населення, що викликав опір, зокрема в Галілеї. ПротеСамарія і Юдея поставилися до перепису поміркованіше, ніж, скажімо, мешканцізаораного римлянами Сефорісу.
У творі осмислюється філософія духу у процесі його становлення, щопротистоїть руїні – спочатку ще не усвідомленій, а потім все глибшій – по мірітого, як упевненішою ставала хода римського легіонера палестинською землею.Конкретизація змісту «руїна» виявлялася у насильницьки здійснюваному переписінаселення, у спробах Ірода втриматися на троні будь-якою ціною – навіть шляхомзнищення усіх немовлят, у знищенні міст, що намагалися чинити опір, протенайглибшою вона була у людських душах. Під впливом неволі ослаблювався інстинктсамозбереження, а постійні чвари між садукеями і фарисеями підривали імуннісили поневоленого народу. Л. Мосендз, можливо, через відсутність необхіднихматеріалів не показав у творі спалахи народного обурення і протесту, здебільшогозосередивши увагу на наслідках поразки: «кращі загинули, гірші зігнулися щенижче», запанували зневіра і покора. Отже, звертається увага на зміни усвідомості поневолених, котрі змирилися зі своїм становищем, зневірилися упояві Месії. Римська влада в Палестині трималася на військових підрозділах(легіях) та зрадниках, котрі, дбаючи насамперед про власні інтереси, булипотрібні чужинцям, щоб грабувати народ, що платив податки за все («З чого вжеїх не брали? І з винограду, й зі смокви, й із комина, і з воріт, з первородногоі з померлого…»). За рахунок нещадного обдирання селян і ремісників наживалисяцар Ірод і садукеї, котрих щедро винагороджували завойовники за можливістьвикачувати багатства з поневоленого краю. Виживання подоланих стало гіпотетичним,бо флюїди рабської психології надто загрозливі, коли ослаблені вітальні силинароду – того народу, який перетворили з суб’єкта в об’єкт історії.
Історія життя Єгоханана – останнього пророка, котрийбув свідком пришестя Месії, виявилася для Л. Мосендза настільки захоплюючою, щодавала змогу відгукнутися на все: на потреби часу, який вимагав розробки новоїтактики, на поклик далекої України, котра перебувала у мороці невідання, наміжеміґрантську гризню, на «Вальдшнепи» М. Хвильового, зокрема на виведеноготам «безвольного українця» Карамазова, який здавався письменнику-еміґранту «національно-фальшивим»,«морально брудним». Всупереч йому зображувався Єгоханан — той, кого «Єговалюбить», «дар Єгови», тобто ім’я героя засвідчувало змилування Бога над родомлюдським.
Духовні борсання Єгоханана, пошуки ним справедливості у садукеїв,фарисеїв, а потім у зелотів суголосні авторським. Рефлектуючий герой самдошукується відповіді, за показною святістю розпізнає лицемірство і гонитву занаживою. При всій своїй винятковості Єгоханан не відокремився від людей, непіддався гордині. Ще з дитинства перший серед дітей, потім аскет-назорей,згодом невтомний правдошукач – такі етапи його духовного поступу. Л. Мосендз підкреслюваваскетизм героя, його раннє усвідомлення свого призначення: «То справді вже небув син, а вибранець і назорей, що може вже й тепер розмовляє з Єдиним!». Зодного боку, його провіденційно обрано на пророка, а з другого – він сам цюмісію обрав. Ця обраність викликає у героя загострене почуття відповідальності,що немає нічого спільного з месіанізмом.
Єгоханан – активний персонаж, увесь час знаходиться у пошуку, усамостановленні. Молодший від Христа лише на шість місяців, він досить критичнооцінює побачене. Йому здавалося, що «розвинулася нова книга народного життя. Іїї сторінки, як і ті, що їх він досі знав, були теж позначені горем інеправдою, обманом і злобою, утиском і сльозами». Начебто ненароком кинутіСимоном репліки збуджують роботу його думки, дають поживу для роздумів.Єгоханан наполегливо студіює священні книги, ретельно дошукується відповіді напитання, тому, вступаючи в полеміку з опонентами, оперує деталями з життяізраїльсько-юдейської держави. За рахунок таких згадок, відсиланьінтертекстуальний простір роману розширюється. У пошуках відповіді на питання,котрі не давали спокою, на котрі не знаходив відповіді, Єгоханан все частішезгадував Соломона. Згадки про миротворця і мудреця, автора трьох тисяч притч –це спроби увібрати зернини мудрості, засвоїти чужий досвід, залучити його дорозв’язання насущних проблем. Роздуми і оцінки героя, пошуки ним відповіді нанелегкі питання створюють другий, не менш важливий план роману – інтертекстуальнеполе.
Єгоханана чекає ще одне випробування – випробування спокоєм, самотністю,якими спокушає його розчарований Озій, пропонуючи залишитися серед тиші полів.І хоч Озію не вдалося утримати біля себе спраглого до дії юнака, проте йогопередбачення чергового розчарування Єгоханана у зелотах виявилося правомірним,бо ґрунтувалося цього разу на знанні обох сторін. Це був вияв віщої мудростілюдини, наділеної аналітичним розумом.
У романі виразно протиставляються справжні пророки фальшивим(«Шукав був Месію, а знайшов фальшивих пророків…»), котрі лише претендують навиняткову роль. Засудження цих ошуканців має біблійну основу: «А пророк той аботой сновидець нехай буде забитий, бо намовляв на відступство від Господа, Богавашого…». Справжньому пророку, на думку Л. Мосендза, притаманні винятковість,виключна саможертовність, підпорядкування особистого інтересам громади. Йогоповедінка — це свого роду проповідь, адже пророки, як стверджує О. Мень, — це,з одного боку, «люди, нерозривно зв’язані зі своїм народом і зі своєю епохою, вкотру вони міцно вписані, і їх важко зрозуміти, якщо відокремити відісторичного тла; і одночасно – це натхненні провісники Божі, чия проповідь ідебезкінечно далі їх країни і їх часу». Природа пророків подвійна: вони вбираютьбожественне і людське, у конкретиці невиразних буднів прагнуть до духовноїдосконалості і чистоти. Отже, вони – люди, покликані Богом, провісники Йоговолі, проте вони не можуть дорівнятися до Нього. Їхнє призначення — дослухатисядо слова Божого і повідомляти його людям, котрі мають готуватися до приходуМесії.
Ні зарозумілі садукеї з їх пересиченістю, ні підступніфарисеї з їх заграванням з масами не висунули і не могли висунути зі своїх лавпророка, бо надто далекі вони від народних інтересів. Провісниками майбутньогопоставали у творі архангели, Єгоханан та праведники, перед котрими з’являлисяБожі знамення. Своєрідність становища останнього старозавітного пророка, йогомежовий стан між Старим і Новим Заповітами підкреслювався Ісусом: «Між народженимивід жінок не було більшого над Івана Христителя! Та найменший у ЦарствіНебеснім – той більший від нього!». Пророк не прагнув вивищення над собіподібними, відходив у тінь перед більшим від себе. Його межовий стан міжепохами – Дохристовою і Христовою — обумовлював особливий статус: велич і водночасобмеженість дій.
Останній пророк заслуговує, звичайно, на зіставлення зіншими, зокрема, з першим – Мойсеєм, котрий виводив ізраїльський народ зважкого єгипетського полону. Він, як і останній пророк, був покликаний доцього, про що повідомив його ангел з тернового куща. За сорок років блуканьМойсей допустив погрішності у виконанні обов’язку, тому йому не судилося увійтиу «землю обітовану». Єгоханан також не позбавлений людських захоплень, вірить іразом з тим прагне доказів появи очікуваного Месії, тобто, він вищий за звичайнихлюдей, але не може дорівнятися до того, хто вищий за нього.
Пророчий дар реалізується у певних, нерідко виняткових обставинах і можебути сприйнятий чи, навпаки, відкинутий загалом, від котрого залежить визнаннячи неприйняття пророцтв, що в значній мірі обумовлюється ірраціональнимчинником — вірою. Посвяченість Єгоханана обумовлює особливий статус сказаногоним, але мовлене не лише оприявнює буття, а й потребує розуміння. «Взаємозв’язокмовлення з розумінням і зрозумілістю, — стверджує М. Гайдеґґер, — прояснюєтьсяз однієї екзистенційної можливості, приналежної до самого мовлення, — зіслухання. Ми не випадково говоримо, коли «неправильно» почули, що не «зрозуміли».Слухання конститутивне для мовлення. І як словесна озвученість ґрунтується вмовленні, так акустичне сприйняття в слуханні. Вчування в … є екзистенційноювідкритістю присутності як співбуття для інших». Єгоханана чують, хоч не завждирозуміють, бо надто незвичними виявляються звинувачувальні акценти в йогомовленні. Без прагнення зрозуміти, без орієнтованості на сприймання сказаненебагато значить. Поведінка обранця свідчить про його самодостатність: він непотребує чийогось визнання, навпаки, іноді знічується, коли привертає надмірнуувагу. Сором чи неслава це ті умовності, на які він не зважає.
І незабаром Єгоханана, як підкреслює автор, приймуть за пророка, назвавшиМесією. Та й він сам відчуватиме, як наснажується пророчою мудрістю: «Поколінняминає й інше покоління настає, — каже пророк. Але земля триває навіки. А з неюй вибраний народ, заприсяжений народ Божий. В отцях і праотцях триватиме, в матеряхі праматерях. Від Сари, що онтам в Авраамовій печері, аж до Елісеби в їхнійпредківській. А покоління минає й інше настає, лише земля триває навіки!».Пророк має переконувати у своїх передбаченнях, інакше залишиться не визнаним,як Тірца, котра промовляла у пустелі, як не прийнята троянцями Кассандра, чиїпророцтва потребували розтлумачення. Пророчий дар, в інтерпретації Л. Мосендза,виявляється в обранців і має божественну природу.
Про характер видінь, які постають перед героями, О.Лосєв писав: «Якщо жхтось скаже, що декотрим Святим являвся Сам Бог безпосередньо, той хайдізнається з ясних слів Священного Писання…, що потаємно Божого ніхто не бачиві ніколи не побачить; але що Бог з’являвся святим у відомих видіннях, гіднихЙого і відповідних до здатності тих, котрим були сі святі видіння». Ці ясновидіннявідкривають героям перспективу, керують їх діями, сповнюють вищого сенсу, але йперетворюють у знаряддя провіденційних сил. Духовно-уявний контакт з Богомдопомагає їм вистояти, зберегти чистоту душі у життєвих випробуваннях.
Про народження Івана Хрестителя (у романі Єгоханана) мова йде, зокрема, вЄвангелії від св. Луки. Л. Мосендз не лише зберігає євангельську канву, а йзбагачує розповідь багатьма подробицями, які підтверджували б праведне життяЗахарія і Єлисавети (у творі Елісеба). Батьки Єгоханана випросили собімолитвами сина, котрий став одним з найбільших пророків. У святилищі передотцем Захарієм з’явилося видіння: «Хтось мужній, сильний, Первородний у сяйві йблисках стояв перед завісою. Меч у простягненній правиці його прийшовся передЗахарієвими грудьми, натиснув на них…». Письменник безпосередньо не зображувавархангела Гавриїла, адже смертні не можуть бачити його, тому лише відтворюваватмосферу, в якій з’явилося видіння, та його наслідки.
Звернемо увагу на функції заголовків, що мають розділи.«Батьки» виконують не лише номінативну функцію, називаючи Захарія і Елісебу –тих, хто виростив вибранця, а й містять елемент загадковості, адже вонивказують на святість тих, хто плекав виняткового Єгоханана, адже, як сказано уЄвангелії від св. Матвія, «багато покликаних, — та вибраних мало». ОтецьЗахарій зображувався праведником, бо ревно дотримувався усіх заповідей. Надумку автора, смертні теж здатні прозрівати, тобто усвідомлювати реальний станречей. Сам Захарій, наприклад, не відчував загрози римської експансії, навітьтішився тим, що чужинці байдужі до «справ закону», доки не зазнав ударуримського легіонера. Тільки після завданої йому наруги він вибухнув палкоюмолитвою: «Син, син! От кого треба б було тепер! Син міцний тілом і палкийдухом. З благословенням Вишнього, мечем Ґедеоновим, пращею Давидовою, правицеюСамсоновою. Щоб побив, знищив і витеребив їх, як Ґедеон мадіянитян, як Давид –Ґоліята, як Самсон – філістимлян». Син, випроханий у молитвах, мав успадкуватисилу і міць своїх предків. Молитва добре обізнаного з історією ізраїльськогонароду Захарія відкриває широкий міжтекстовий простір, адже в ній згадуєтьсяпереможна священна війна, яку вів, виконуючи волю Божу, Ґедеон, натякається напращу Давида, якою той у єдиноборстві переміг велетня Голіафа, підкреслюєтьсясила Господнього Духу, що зробив Самсона непереможним у бою з филистимлянами. Утакий спосіб утверджувалася сила Божого заступництва, адже, коли Всевишнійвідступився від досі нездоланного Самсона, то його відразу схопили вороги.Текст, як стверджує Р. Барт, «зітканий з цитат, відсилань, відгомонів»,прочитання яких збагачує його додатковими аргументами, виявляє взаємодію з іншимитекстами.
Ім’я Елісеба (євр. Елішеба) походить від двох слів: «ель»– Бог і «шеба» – присягати, таким чином вказує на вірність Всевишньому, котромувона віддала найдорожче – свого єдиного сина. Самопосвята матері стає заповіддюдля Єгоханана: «Ти з безвісти Господньої об’явився і через мене ступив на шляхжиття. Не схибни з колії! І вдень, і вночі тримайся її, — праці, жертви йофіри. Тоді через тебе пошле Вічний на нарід свій усі благословення і сповнитьусе, приречене нам».
Винятковість уже передбачає маркованість. Заголовокдругого розділу «Вибранець» – посилює читацьке очікування незвичайного. У ньомуосновна увага приділяється Єгоханану – не Івану чи Іоанну, а саме Єгоханану. Цеім’я має багаті соціальні і символічні конотації. Воно привносить відчуттясоціального середовища, історичної вірогідності, вписує героя у соціальне середовищеГеброна.
Третій розділ – «Манівці» – настроює на сприйняттяісторій в історії, на розкриття ланцюга дій, натякає на помилкові захопленнягероя. Уже початок третього розділу «Гей, ти, Єгоханане! Досить тобі, сислегебронський, цілими днями пергамени вигризати та по закутках храмових самомутинятися! Ходи-но до міста!» – чергова спроба збити героя, «відкритого довсього, що дихало народом і його майбутнім», на манівці. Проте роздоріжжя,пошуки мають закінчитися виходом на справжній шлях, який передбачає виконанняБожої волі, донесення Його слова до людей, котрі мусять духовновдосконалюватися через усвідомлення своєї гріховності і покаяння. Пророк маєстати речником Божого слова, транслятором тієї необхідної для народу енергії,яка б зміцнила його знекровлений організм.
Роман завдяки системі персонажів та топосам (Єрусалим,Геброн) не втрачає конкретно-хронікальної прикріпленості і набуває разом із тимнадісторичної вагомості завдяки пророчим візіям, що готують до приходу Месії,покликаного рятувати людство від духовного занепаду. Єгоханан реально сприймаєтогочасний стан, тому невтомно картає обраний народ за непослух ісамовдоволення: «Лише ситість і надмір спокою є тим найбільшим нещастям, відякого терпить народ! Це є найвище зло, найпривабливіша омана, найоблуднішанеправда, яка лише може впасти на цю землю! Це воно, приманливе й зазивнемариво безмежних ситощів і безграничного миру заколисує солодкими снами, мріямибезтурботности, безконечністю солодкого відпочинку. Це ситість душі й тіла танадмір спокою маняться кожному нуждареві, як найвища ціна за всі зусилля йогожиття…». Єгоханан допомагає прозрінню людей, не раз натякає на «гріх Содоми»,тобто такий гріх, який неодмінно викличе Божий гнів і нещадне покарання.Пропаговані ним знання сприяють духовному очищенню людей.
Історія створення роману та листування останніх років переконують у тому,що твір лишився недописаним. Посмертне видання частин «Батьки», «Вибранець»,«Манівці» не вичерпує авторського задуму, адже герой так і не самовизначився,точніше, не розкрився у своїй конструктивній діяльності. Манівці мали бскінчитися: Єгоханан мусив готувати ґрунт до появи Месії, але це лишилося лишев планах прозаїка. Що ж до кінцівки третього розділу, то вона справдізаслуговує на увагу: після участі в експропріації скарбу Беназара, яка призвеладо смерті багатія, Єгоханан відвідує Геброн і переконується, що з землеюбатьків його вже ніщо не пов’язує. Повернувшись до Єрусалиму, він не поспішаєдо зелотів, а шукає допомоги для хворого сина Закхії і змушує своєюнаполегливістю і переконаністю зупинитися ессена, для котрого це означаєзвернутися до проблем нижчого за станом. «Ти посквернитися боїшся дихом устнещасного, але забуваєш, що сказав Єдиний: милість давайте, а не жертву!..», — наголошує він. Отже, кінцівка третього розділу готує читача до сприйняттянового періоду життя Єгоханана – його розходження з зелотами і зближення зессенами, котрі прагнули врятувати ізраїльський народ від занепаду, моральнооздоровити суспільство.
Єрусалим поставав у творі як святе місто і як образ людської спільноти,що пов’язла у гріхах і тому потребувала духовного наставника, котрий вивів биїї на справжній шлях. Місто, яке спочатку вразило Єгоханана величчю храмів,безліччю паломників, згодом сприймалося ним як місто облуди, як «хворе серце».Навіть учні при храмі, котрі мали б відчувати його святість, швидше нагадують робочихволів, що покірно виконують повинність, ніж слуг народу. В Об’явленні св. ІванаБогослова Єрусалим постає як святе місто: «Славу божу він має. А світлість йогоподібна до каменя дорогоцінного, як каменя ясписа, що блищить, як кришталь. Мурвоно мало великий і високий, мало дванадцять брам, а на брамах дванадцятьАнголів…». Число дванадцять символізує синів Якова, від яких походилодванадцять ізраїльських племен, а також впорядкованість і довершеність світу.Невипадково місто спочатку навіває на Єгоханана благоговіння. Воно здаєтьсявічним як місто мудрого царя Давида, котрий, як і Месія, походив з Віфлеєму.Ісус мав стати спадкоємцем Давида, перебравши і його месіанське призначення.
Л. Мосендз не першим порівнював ізраїльський народ з українським.Згадаймо, наприклад, поезії Лесі Українки «І ти колись боролась, мов Ізраїль,Україно моя…», «Як Ізраїль діставсь ворогам у полон…», в яких проводилисяпаралелі між життям двох народів-страдників. Далеко не риторичні питанняпостають і перед героєм Л.Мосендза — Захарієм: «Кому служити відправи? За когоприносити жертви? Кого благословляти? Для кого взивати Бога Ізраїльського,Господа сильного й могутнього? Він бо Господь оселі живих, а не кладовищамертвих! Чи ж це велетенське кладовище народу, безмежне поле кісток, варте всіхтих сподівань, незчисленних жертов і безодні одчаю?» [4, 53]. Точка зору автораі героя збігаються: у цих болючих питаннях відчувається потреба дошукатисявідповіді. Молитва Захарія позбавлена мізерних турбот, особистих інтересів,вона пройнята піклуванням про пришестя Месії, котрий мав би звільнити народ відрабства, від римських завойовників. Важливо, що герой, зазнавши особистоїкривди і образи, благає не про індивідуальну помсту, а про відплату завойовникам.
Герої, співвідносячи біблійне вчення з реаліями – з повсякденними фактамиримської експансії, шукають точки опертя, самовизначаються. У пошуках істинивони полемізують один з одним, висловлюють припущення і шукають їхобґрунтування. Завдяки цьому текст роману збагачується численними вкрапленнями,які, взаємодіючи, утворюють поліфонічне полотно, розширюють змістовий потенціалтвору, накладаючи одну точку зору на іншу.
Садукеї, котрі не визнавали «воскресення мертвих», відкидали ідеюпосмертного існування душі, ворогували з фарисеями, які на відміну від них нескупилися на обіцянки земного раю на землі і тому користувалися більшимисимпатіями у народу, ніж ненависні за співпрацю з Іродом і римлянами садукеї.Щоб переконати в єдиноправильності власного рішення, фарисеї виголошували на зібранніу Ганана довгі промови, в яких виявляли вершини крутійства. Непосвяченомуслухачеві могло б здатися, що то оратори змагаються у красномовстві, а невирішують важливі питання. Повороти їх думок, підтекст сказаного настількинесподівані, що будь-кого можуть вразити. Але у своїй масі і фарисеї, і садукеїпротистоять загалу, використовують його настрої в ім’я власних потреб. Маніпулюванняінтересами інших досягає таких масштабів, що може призвести до непередбачуванихнаслідків. Так, Йосиф, керуючись старозавітним принципом «око за око, зуб зазуб», за ненавмисне покалічення радить зробити те ж саме з тим, хто до цьогопризвів. Важливо, що на суді всі ретельно приховують справжню причинузіткнення: «І те, що позовник, і обвинувачений, і свідки вперто мовчали проправдиву причину суперечки – зелотів, це здавалося первосвященикам значноважливішим, ніж сама суперечка». Розписаний наперед суд порушує Гарімоверішення боронити обвинуваченого, несподіване втручання фарисея заводитьприсутніх у глухий кут. Тлумачачи принцип «око за око», Гарім вдається допротилежного, адже ж у Господньому законі не сказано про два ока чи пророзплату життям за око.
Робота над романом позначилася на тональності та лексичному складіМосендзових листів, що рясніють рефлексіями з приводу релігійних конфесій,змагання Бога з дияволом і т.п. Помітна суголосність його висловлювань пропророка і письменницьку працю, яка теж трактується як «покликання Боже».Зіставлення роздумів Л. Мосендза з «Думками про мистецтво» Є.Маланюка переконуєу співвіднесеності їх тверджень, що ґрунтуються на постулаті: мистецтво – церелігія, тому митець утаємничений у вищі істини. Звідси така його іпостась, якпровісник майбутнього, тобто пророк. Аналіз роману Л. Мосендза з залученнямміжтекстових зіставлень дозволяє виявити поле його взаємодії з іншими текстами:Біблією, Талмудом, «житійною» літературою, творами самого письменника та іншихпредставників Празької поетичної школи. Висловлені нами міркування можуть бутипоглиблені за рахунок залучення більшої кількості текстів, виявлення новихдодаткових змістів, більшого числа перегуків. «Останній пророк» не розчинився уцьому інтертексті, а лише збагатився додатковими конотаціями, виявляючибагатство зв’язків з іншими текстами.
ЛІТЕРАТУРА
1. Мосендз у листах: Особисте //Слово і час. – 1997.- № 10.- С.27-32.
2. Кравців Б. Леонід Мосендз ійого «Останній пророк» // Мосендз Л. Останній пророк. – Торонто, 1960. – С. V –ХХХІІ.
3. Мариненко Ю. «Це покликанняБоже» // Дивослово.- 2003.- №2. – С.7-11.
4. Мосендз Л. Останній пророк. –Торонто, 1960.- 456 с.
5. Біблія або Книги СвятогоПисьма Старого й Нового Заповіту із мови давньоєврейської та грецької наукраїнську наново перекладена. -1990. Книги Старого Заповіту.- 958 с.; КнигиНового Заповіту.- 296 с.
6. Мень А. Ветхозаветныепророки. – Л.: Библиотека «Звезды» и издательства «Советский писатель», 1991. –256 с.
7. Гайдеґґер М. Бытие и время. –М., 1997.
8. Лосев А. Миф – Число –Сущность / Сост. А.Тахо-Годи. – М.: Мысль, 1994.- 919 с.
9. Барт Р. От произведения ктексту // Избранные работы: Семиотика. Поэтика: Пер. с фр. / Сост., общ. ред. ивступ. ст. Г.Косикова. – М.: Прогресс, Универс, 1994. – С.413-423.