Міністерство освіти і науки України
Львівський національний університет імені ІванаФранка
Факультет іноземних мов
Кафедра світової літератури
Курсова робота
ОСОБЛИВОСТІ ЖІНОЧОГО СВІТОСПРИЙНЯТТЯ У РОМАНІ
ВІРДЖИНІЇ ВУЛФ «МІСІС ДЕЛОУЕЙ»
студентки ІНА-34
факультетіноземних мов
Білик І.В.
Науковий керівник:
асистент кафедри
світовоїлітератури
к. ф. н. ПоліщукН.Ю.
Львів-2006
Зміст
Вступ
Основна частина
Висновки
Список використаної літератури
Вступ
Модернізм — сумарнийтермін, що позначає сукупність літературних напрямів та шкіл ХХ століття, якимпритаманні формотворчість, експериментаторство, тяжіння до умовних способів,антиреалістична спрямованість. [1]
Модернізм — цемистецтво, що втратило людину, відмовившись від розкриття її характеру і долі вїх умовності конкретно-історичних особливостей соціальної дійсності. [2]Відмінні риси модернізму пов’язані з відмовою від соціальної проблематики,національних традицій, від встановлення логічних зв’язків між явищаминавколишнього світу.
В англійськійлітературі модернізм став переважаючим напрямом у 20-х роках. У першомудесятиліття лідирувала група письменників, представники якої називали своємистецтво «сучасним» (modern); звідси і виникають терміни «модернізм» і «модерністи».Всі ці митці шукають різних форм втечі від дійсності та її актуальних питань,замикаються у вузькому світі інтимних переживань, приватних проблем. Для них втій чи іншій мірі характерним є песимістичний погляд на людину, абсолютизаціясвіту її внутрішнього стану і емоцій. Світосприйняття модерністів спирається натеорії сучасних філософів — ідеалістів і вчення Фрейда. Своїм попередником івчителем багато з них вважають Лоуренса. Багато спільного також є і в творчостіХакслі — його скепсис і невіра в людину. Але більшість письменників цьогонапрямку декларують свою увагу до проблем зовнішнього світу і заглиблюються вхудожнє дослідження та відображення внутрішнього світу окремої особистості.
Найбільш типовимпредставником англійського модернізму 20-х років і водночас найбільш значним ізписьменників цього напрямку був Джойс, але його теоретиком виступала ВірджиніяВулф (Virginia Woolf, 1882-1941), голова «групи Блумсбері»і одна з представників літературної школи, що отримала назву «психологічної».
Творчість Вулф,одного з класиків світової літератури ХХ століття багатогранна: романи, есе, літературнакритика, біографії, історико-культурні нариси. Творчим кредо письменниці булоподолання умовних меж жанрів і створення нових модифікацій і художніх форм. У цьомузмісті Вулф є знаковою фігурою для культури ХХ та ХХІ століть.
В. Вулф об’явиласебе противницею реалізму. В ряді літературних статей вона відвертовисловлюється проти реалізму та реалістів свого часу. «Вулф звинуватилахудожників-реалістів у сліпоті по відношенню до „головного“ і „справжнього“у житті людини і в манері зображати „швидкоплинне“ та „тривіальне“.»Справжнє" в уявленні Вулф — учениці Бергсона і переконаноїідеалістки — було те, що таїться в глибинах свідомості та підсвідомості людини,«тривіальним» — суспільні зв’язки і відносини, так як вони не мають«вічної» цінності". [3]
У статті «Сучаснахудожня проза» Вулф, протиставляючи творчість Уелса, Голсуорсі та іншихвідомих англійських прозаїків-реалістів творчості «молодих» на чолі зДжойсом, писала: «Всі вони матеріалісти, і тому, що вони переймаютьсяматеріальним життям людей, а не духовним, вони нас не лише розчаровують, але йприводять до висновку, що, чим швидше англійська проза чемно повернеться до нихспиною і руше вперед — нехай навіть в пустелю, — тим краще для нашої душі».Матеріалісти неприйнятні для неї тому, що «пишуть про неважливі речі».Вони «витрачають велику майстерність і не менші зусилля на те, щобпередати тривіальне та швидкоплинне як істинне та вічне».
Про ворожість«сучасного» (модерністського) мистецтва творчості критичних реалістів(котрих Вулф називає матеріалістами) письменниця говорила з самого початку 20-хроків. Вона закликала митців слова звільнитися від умовностей, яких зазвичайдотримуються романісти, і створити витвір, що розкриває таємниці душі. «Давайте,- писала вона, звертаючись до сучасних авторів, — фіксувати кожен атом в томупорядку, в якому вони виникають в нашій свідомості. Давайте малювати візерунки,які залишають у свідомості навіть мимолітні враження і незначні події, якими бнеясними вони не здавались».
Слідуючи своїместетичним принципам, Вулф відмовилася від характерів у тому розумінні, в якомуїх уявляли реалісти. Її книги позбавлені сюжету, навіть якої-небудь інтриги, щозв’язувала б розповідь. Вони розпадаються на окремі виконані в імпресіоністичнійманері замальовки внутрішніх станів різних людей, складаються із більш чи менштривалої передачі потоку їх свідомості.
Варто зауважити,що термін «потік свідомості» вперше був використаний Вулф іписьменниками «психологічної школи». Письменниця нанизує ланцюжоктонких емоцій і переживань персонажа, що виникають в той чи інший моментреальності або ж напливають з минулого. Меж часу для Вулф не існує, минуле такеж реальне для неї, як і сьогодення. За її переконанням, минуле, зберігаючись впам’яті, продовжує жити разом із сьогоденням, і має однакове право на художнєвираження в потоці свідомості того чи іншого персонажа.
В романах Вулфнемає ні зав’язок, ні розв’язок, ні послідовної дії. Головне в них не євідокремленим від другорядного, більше того, другорядне для читача часто єголовним для автора. Найменші деталі душевних змін, радісні чи сумні спогади,що виникають в силу несподіваних асоціацій, напливають один на одного,фіксуються, і визначають зміст книги.
У своїй манері,так само як і в літературних поглядах, Вулф багато чим зобов’язана МарселюПрусту. Вона, навіть, наслідувала його керуючись його технікою, що вироблена вкнигах циклу «У пошуках втраченого часу». Письменниця намагаєтьсявідтворити суб’єктивне сприйняття світу за взірцем «незадовільної пам’яті»Пруста, і так само як Пруст, говорить про неповторність кожного суб’єктивногосприйняття. У своєму погляді на світ і окрему особистість Вулф спиралась на туж філософію Бергсона, що і Пруст, і поділяла з ним уявлення про силу інтуїціїнад розумом. Була, проте, суттєва різниця: в той час як Пруст відтворювавхарактери верхівки буржуазно-аристократичного французького суспільства напевному етапі, англійська письменниця обмежувалась зображенням внутрішньогосвіту своїх персонажів, навмисно не зазначаючи їх соціального статусу. Навколишнійсвіт для героїв Вулф практично не існує. Всі її книги позбавлені логічногозв’язку і послідовності дії.
Вулф постійноговорила про те, що намагається передати життя в процесі його постійного руху,про бажання вловити мінливість і нетривалість людських емоцій.
Час дії у романахВулф іноді обмежений одним днем («Місіс Делоуей»), іноді декількомароками («На маяк») іноді десятиліттями («Роки»). Але дляавтора час не має значення. Місце дії також є мало суттєвим: дія можевідбуватися в будь-якому місті Англії і, навіть, Західної Європи, як в столиці,так і в провінції. Про те, що місце дії роману «Місіс Делоуей» — Лондон, читач дізнається лише з того, що персонажі чують бій годинника БігБена, а потім із вікон бачуть королівський кортеж, що проїжджає повз героїв. Діяроману «Місіс Делоуей» відбувається протягом декількох годин, ізначення має не те, що відбувається, а те, що думають і відчувають водночасрізні люди. Фіксуються їх різні стани (в термінології Вулф moments of being): відбуваєтьсяприйом в будинку світської леді (місіс Делоуей); одночасно повертається з Індіїчоловік, котрий любив її; в той же час покінчує життя самогубством молодийчоловік, що страждає на невроз, отриманий під час війни.
Актуальністьроботи. Жіноча література — це художні твори, створені жінками. Отже, жіночалітература вміщає різні за стилем, жанром, ступенем і мірою таланту та впливуна літературний процес тексти, що поєднані за одним чинником — статтю автора. Подібнадефініція поняття «жіноча література» збігається з визначеннямтерміну «національна література» (ще більш проблемного за визначенням)як література, створена на певній території певною мовою. І так само, як некожен твір будь-якої національної літератури слугує вираженню національної ідеїчи національного характеру, так і репрезентації жіночої суб’єктивності — не єобов’язковим надзавданням будь-якого тексту в межах жіночої літератури.
Про жіночулітературу Вірджинія Вулф писала: «Твір жінки є завжди жіночим, він неможе бути не жіночим, із найкращого боку він є жіночим, тільки проблема полягаєу визначенні того, що ми розуміємо під жіночим». [4]А саме на визначенні того, що є жіночим, і ґрунтується жіноча проза. Вона — насамперед соціокультурний феномен (а не жанрове визначення), що полягає устворенні жінками-письменницями текстів, які мають на меті передати специфічнежіноче світосприйняття.
Розглядаючи явище«жінка і література», на думку Вірджинії Вулф, мова повинна йти просоціальний стан жінки в «чоловічому» суспільстві.
Письменницяпоетично воскресила у своїй книзі «Місіс Делоуей» ідею Будинку,теплого жіночого начала, проте прекрасно усвідомлювала те, що дні Будинкузакінчуються, що на зміну феям домашнього вогнища йдуть кутасті емансипованіфеміністки. І вже інша, відцентрова сила керує вчинками цих жінок — геть відбудинку, у великий світ. Їхній ідеал уже не родина, не діти.
Як діє насвідомість людини убогість? Як впливає на її розвиток статок? Чому одна статьпроцвітає, а інша злиденна і невпевнена у завтрашньому дні? Чому в одних — традиція, а за іншими — порожнеча, і як це може позначитися на розвиткуписьменника? — от питання, що задає собі Вірджинія Вулф і намагається на нихвідповісти.
Гендерна нерівністьне дає спокою письменниці. Вірджинія Вулф дійшла висновку, що у літературіпереважають книги про жінок, написані чоловіками. В її творчості романизаймають особливе місце ще й тому, що в них у найбільш концентрованій форміпоставлені питання, що здавалися письменниці важливими і які, здається, невтратили своєї злободенності і сьогодні, — проблеми жіночої долі, осмислені всоціальному і філософському контексті, пошуки жінкою свого місця в родині,суспільстві, проблеми шлюбу, виховання дітей, взаємини з чоловіком, вічногоєдиноборства і бажаного, але такого важкого союзу з ним, прагненнясамовираження і перешкоди на цьому шляху.
Власне специфічнежіноче сприйняття яскраво виражене у романі Вулф «Місіс Делоуей». Письменницязмінила уявлення сучасників про жінку в літературі, тому вивчення даної теми єактуальним.
Методи дослідження.Для вирішення поставлених проблем окрім аналізу роману «Місіс Делоуей»використовувались дослідження наукових праць.
Творчість Вулфвивчали багато дослідників. У даній роботі були використані праці В. Івашової,Е. Ганієвої, Н. Михальської, У. Аллена, П. Муратова, Д. Жантиєвої, В. Бикова таінших.
Мета роботи — проаналізувати особливості жіночого світосприйняття у романі Вірджинії Вулф«Місіс Делоуей».
Завдання роботи — визначити специфіку жіночого світосприйняття у романі «Місіс Делоуей».
Предметдослідження — особливості жіночого світосприйняття у романі «Місіс Делоуей».Дана робота складається із вступу, розділу теоретичної частини, висновків ісписку використаної літератури.
В основній частинідана характеристика роману «Місіс Делоуей» в контексті художніхособливостей, стилю, аналізуються характери жіночих персонажів, особливості їхсвітосприйняття. У висновках підводяться підсумки, наведені основні положеннята результати курсової роботи.
Основна частина
Експериментальна прозаВірджинії Вулф — частина класичної спадщини літератури ХХ століття. Письменниця,що так багато думала про традиції, сама чимало зробила для створення традиціїсучасного психологічного письма. Вона дала письменникам, які йшли слідом занею, цілий арсенал прийомів, а головне — кути бачення, без яких неможливоуявити зображення психологічного і морального світу людини в європейській прозіХХ століття.
Творчість ВірджиніїВулф (1882-1941) сприяла розвиткові модерністського роману в Англії в періодміж двома світовими війнами. Вулф бачила своє завдання у зображенні відчуттів,скороминущих вражень і почуттів, витлумачуючи їх як справжню реальність.
Вірджинія Вулфввійшла у «велику літературу» завдяки експериментальним романамдвадцятих років. Як відомо, творчий експеримент — далеко не завжди синонімлітературного успіху. У літературі, як і в мистецтві взагалі, будь-якіексперименти можуть бути витлумачені як прикрі зриви смаку і порушення почуттяхудожнього такту і міри. До того ж експериментальні опуси мають дивнувластивість раптово старіти, у кращому випадку перетворюватись в експонатилітературного музею, що не викликають у нечисленних відвідувачів нічого, крімшанобливої нудьги.
Для Вірджинії Вулфмистецтво — це світ емоцій, багатої уяви, нескінченних асоціацій, це вміннятонко передавати миттєве враження і біг часу, нескінченна різноманітністьвідчуттів. Для Вулф передати реальність — означає зобразити світ почуттів,примусити читача проникнути у настрої героїв. Об’єктивний світ цікавить її лишев тій мірі, в якій він перетинається у свідомості її героїв. Вулф переконана внеможливості пізнання внутрішнього світу людини. Він залишається для неїірраціональною величиною. Е.М. Форстер дуже точно визначив характер їїтворчості: «вона ні про що, вона сама — ніщо».
Модерністськеосмислення прийомів психологічного аналізу пов’язане з пошуками композиційнихформ роману, в основі яких відтворення потоку почуттів героїв, їх переживання,емоції. Звідси — вільна форма внутрішніх монологів. В кожному творі Вулфставить конкретну задачу-експеримент: передати плин часу, зобразити розвитокпочуттів героїв у часі — від дитинства до юності і до старості; показати, наскільки неподібною є реакція різних людей на одну і ту ж подію. Вулф прагнекрізь призму одного дня показати все життя героя.
Історія письменницькоїкар’єри В. Вулф від її перших, традиційних за манерою письма романів «Великаподорож» (1915) і «Ніч і день», до останнього, модерністського«Між актами» (1941), її самогубство — своєрідний літопис розвиткумодернізму з його новаціями і художніми завоюваннями, прагненням до синтезумистецтв і суперечливою діалектикою. [5]
У порівнянні зіншими великими письменниками тієї епохи Відродження Вулф і досі не завжди єповністю зрозумілою для нас. Її розуміння суспільства, історії, стану людиниобмежене встановленими нею самою рамками. Її не варто обвинувачувати внерозумінні історії або суспільства — це далеко не так, просто центральна рольсоціальних і історичних сил у формуванні нової манери письма і новоїсловесності викликала у неї сумніви. Зміст її щоденників, історія її життя ітрагічної смерті свідчать, що відчуття кризи і граничної напруги, які вонапереживала як власний біль, є невід’ємною частиною сучасної словесності. Відмітимо,що, подібно до Клариси Делоуей, вона вірила в метафізику непокори: «Смерть- це непокора. Смерть — це спроба спілкування для тих, хто відчуваєнеможливість досягти центру, що раз за разом містичним чином вислизає; близькістьвиявляється віднятою, кожний залишаються наодинці з собою. Смерть — це щось назразок обійм». [6]
У творчостіВірджинії Вулф зійшлося безліч характерних рис цілої літературної епохи, алевона зуміла зберегти свій неповторний голос, а це уже властивість великогописьменника. [7]
Спроби розкритидушу, уловити її найтонші переливи, таємні муки і метання, усю її приховану відзовнішнього світу життя — от що таке творчість Вірджинії Вулф. У її романі«Місіс Делоуей» описаний лише один літній день червня 1923. у цьомутворі є тонко виписаний, акварельно-пейзажний зовнішній фон: дзеркало вітрин,шум вулиці, спів птахів у парку, шум дощу, голосу дітей, але там мало говорять.Більше думають. Ми чуємо внутрішній монолог героїв, занурюємося в їхні спогади,таємні думки і переживання, у їхні суми і сни. Місіс Делоуей, процвітаючасвітська дама, нещаслива майже все життя, вона не відбулася як особистість і якмати. В. Вульф показує нам жінку, яка не реалізувала себе у житті. Клариса некохає чоловіка, з яким одружена, водночас вона розуміє, що почуття Рігарда донеї також вже давно згасли. Як мати, Клариса відчуває, що донька все більшевіддаляється від неї. Сім’я Делоуеїв не є такою міцною, якою вона здаєтьсяіншим — друзям та гостям. Клариса Делоуей усвідомлює це лише в один літнійдень, спускаючись сходами у Ріджмент парку і зустрівши випадково Пітера Уолша,старого знайомого, неусвідомлену, приховану, задавлену першу любов…
Пітер повернувся вЛондон з Індії. Його уривкові спогади ніби говорять, що в минулому він бувлюдиною дещо інших поглядів як вищий світ. Мабуть, саме за це він буввідлучений від Оксфордського університету. Пітер Уолш і зараз іронічновідноситься до світського середовища. Але тепер він важливий чиновник в Індії. Колиі як він порвав зі своїми переконаннями? Це питання залишається без відповіді. ПітерУолш і Клариса Делоуей в юності кохали один одного, але вона вийшла заміж заіншого, тому що їй здавалося, що кохаючи Пітера, він буде намагатись придушитиїї особистість. Кохання Пітера ще живе; що ж стосується Клариси, то авторпрагне не зачіпати це питання. Вулф залишається вірна своїм принципам — в їїромані немає «любовного інтересу, трагічного, комічного».
Виражаючи точкузору автора, місіс Делоуей вважає, що особистість повинна бути відмежована відусього, що може порушити її недоторканість: різні переконання, віра, навітьлюбов призводять до руйнування людської душі.
А Пітер, щовтратив у житті багато чого: улюблену жінку, друзів, ідеали розгублено робитькрок назустріч Крарисі. Вона для нього не змінилася, залишилася тою ж, яку вінкохав у юності. роман закінчується фразою: "І він побачив її": [8]усе обривається на півслові, сон душі скінчений, життя героїв тількипочинається й усе ще може бути. [9]
Первісний задумлише почасти схожий на те, що нам відомо сьогодні під назвою «МісісДелоуей». Передбачалося, що в книзі буде шість або сім глав, які описуютьсвітське життя Лондона, одним з головних героїв був прем’єр-міністр; сюжетнілінії, як і в остаточному варіанті роману, «сходилися в одну крапку підчас прийому в місіс Делоуей». Передбачалося, що книга буде доситьжиттєрадісною — це видно за збереженими нарисами. «Повинно бути цікаво»,- писала Вулф у щоденнику. Однак в оповідання впліталися і похмурі ноти. Якпояснювала Вулф у передмові, що публікується в деяких виданнях, головнагероїня, Клариса Делоуей, повинна була покінчити із собою або померти під чассвого рауту. Потім задум зазнав ряд змін, але деяка одержимість смертю в романітак і залишилася — у книзі з’явився ще один головний герой — контужений під часвійни Септімус Уорен Сміт: по ходу роботи передбачалося, що на прийомі повинніоголосити про його смерть. Як і остаточний варіант, проміжний закінчуєтьсяописом прийому в будинку місіс Делоуей. [10]
До кінця 1922 рокуВулф продовжувала роботу над книгою, вносячи нові і нові виправлення і докладнокоментуючи всі зміни у своєму щоденнику; вона підкреслювала: «Попри все те- чітко вибудована композиція». Новий план спричинив за собою не тількисюжетні зміни. Ключ до всієї роботи — зауваження письменниці про те, щоосновний акцент повинен стояти на описі того, що відбувається у свідомостігероїв: «Проблема в тім, чи можна висвітлити, що діється у свідомостімісіс Делоуей і Скптімуса». Подібно до «Улісса» — і чи не підйого впливом? — книга написана як потік свідомості і сприйняття. Як і в Джойса,усі події, що відбуваються в романі, відбуваються в один день — день, колиКлариса Делоуей влаштовує прийоми. Спочатку Вулф хотіла назвати нову річ «Годинник»,щоб самим заголовком підкреслити різницю між плином «зовнішнього» і«внутрішнього» часу в романі. Хоча ідея здавалася досить привабливою,книга, проте, писалася важко. «Я понівечила місіс Делоуей, як старийпрапор вітром, — говорить Вулф у щоденнику. — Мені потрібно зупинитися; подумати,що ж я хочу розповісти». Коли книга була дописана, Вулф проговорюється:«Це мука… суцільна мука, однак — кінець». [11]Безсумнівно, це була робота, пов’язана із зануренням в глибини власної психіки,у таємницю творчості. Робота над книгою підкорялася перепадам настрою самоїВулф — від злетів до відчаю — і вимагала, щоб письменниця сформулювала свійпогляд на реальність, мистецтво і життя, що з такою повнотою виразила вкритичних роботах. Вулф потрібно було набути впевненості у власному голосі, учуйності свого сприйняття, у своїй здатності пам’ятати епоху. «У сорокроків я починаю осягати закономірності власного мислення», — пише вона вщоденнику.
Вимотуючий процеспродовжувався два роки. І що, усе написане — мляве і штучне? «Писати, говоривДостоєвський, треба внутрішнім чуттям — згадує Вулф у щоденнику. — А я? може, ялише нанизую слова, тому що люблю їх? Чи вийшли герої книжки живими, чи було внеї те, що сама вона називала „даром реальності“? „Люди подібнідо Арнольда Беннета говорять, що я не змогла оживити (або не оживила) героїв“Кімнати Джейкоба», — міркує Вулф. — Я позбавляю образів, почастинавмисно, не довіряючи реальності — її убогості". [12]Це питання про реальність, про те, чи додає вона реальності додаткові виміриабо ж фальсифікує її, було невідступне. Вона не довіряла матеріалізму йособливо — псевдореалізму Арнольда Беннета. На цей рід реалізму вона накинуласяв есе «Містер Беннет і місіс Браун», написаному під час роботи над«Місіс Делоуей» і надрукованому в 1924 році. То було зречення відедвардіанського роману й особливо від натуралізму Беннета; саме це есе провелоіснуючий і донині поділ між масовою літературою і «літературою для естетів».Реальність — це не віра у факти, як думають багато романістів; це віра вестетику і метафізику. А новий спосіб письма — роман, здатний передати цюреальність, — завдання, яке Вулф намагалася вирішити в «Місіс Делоуей».Як помітила вона сама, книга вартувала "…диявольської боротьби. План їївислизає, але це майстерна побудова. Мені весь час доводиться вивертати себенавиворіт, щоби бути гідною тексту". Через рік, у жовтні 1923-го, воназапише: «Мені довелося цілий рік брести наосліп, щоб намацати той спосібзображення, що я називаю „тунелем“, коли можна в міру необхідностівставляти цілі шматки, пов’язані з минулим героїв…»[13]А цикл творчої лихоманки, творчої кризи, депресії продовжувався ще цілий рік,до жовтня 1924-го.
Лондон іБлумсбері, життя суспільства і внутрішнє життя душі, ритм творчих злетів івнутрішньої зосередженості — і очищений від усяких домішок досвід відчаю — усеце ввійшло до роману «Місіс Делоуей». Це книга про Лондон, про великемісто імперії, яким він зберігся після війни. Можливо, дечим цей романзобов’язаний Конраду, яким Вулф так захоплювалася, його «Секретномуагентові», адже «Місіс Делоуей» — книга про два взаємозалежніміста: світський Лондон Клариси й інший Лондон — місто, що «безповоротнопоглинуло безліч молодих людей на прізвище Сміт». [14]
Головний предметроману — характер і особистість Клариси Делоуей. Героїня постає перед нами уметушливій підготовці до прийому, у спілкуванні з друзями і рідними і, нарешті,в ролі господині світського прийому. Постає у множині граней свого внутрішньогосвіту, у сприйнятті чоловіка, дочки, прислуги, у внутрішніх монологах, спогадах.Між першою фразою роману («Місіс Делоуей сказала, що купить квіти сама»)і останньою («Це Клариса, — подумав він про себе») вмістився шляхгероїні від «місіс Делоуей» до «Клариси», тобто самої себе.Цей день став днем самопізнання. Те, що суть характерів розкривається уполіфонії голосів, співставленні точок зору є типовим для жанрово-стилістичноїструктури сучасної психологічної прози. Своєрідність стилю Вулф — в ритмі іхарактері мислення, в точності психологічних деталей. Вона приділяє великуувагу дрібницям побуту. Можна цілком впевнено сказати, що Вулф є близькою доПруста: у романі одним з основних прийомів є асоціативний потік. Вонапобудувала інший спосіб оповіді, що є типово жіночим — розповідь фрагментарна,думки розірвані, оповідь скаче.
Щодо місісДелоуей, її життя — це щось подібне до обряду. Коли вона повертається додому,то стає героїнею, що повернулася з далеких мандрівок, героїнею, гідноюпоклоніння і трепету. Покоївка приймає в місіс Делоуей парасольку і «тримаєїї, як священну зброю богині, яка тільки що принесла тій славу на бойовищі, атепер — недбало передана служниці, щоб та поставила її на стійку для парасолі».[15]Вірджинія Вулф вибудувала типово жіночий образ: Клариса іде купити квіти. Готуєтьсядо прийому, в цей час всі її думки про свої спогади, почуття, стосунки зчоловіком і дочкою, вона думає про свій дім. Нехай життя відбулося не так якхотілося, все ж таки, це її особистий світ, який належить лише їй.
У той же часоповідання «відволікається» від безпосередніх подій. Особлива роль уромані належить годинникам, зокрема головному годиннику Лондона — Біг Бену, щоасоціюється з будинком парламенту, владою; бронзовий гул Біг Бена відзначаєщогодини з тих сімнадцяти, протягом яких відбувається дія роману. Ударикурантів визначають саме структуру книги. так, годинник над містом допомагаєз’єднати свідомість героїв, що рухаються в єдиному часі, який то розводить їх упросторі, то зводить разом. Але є ще простір внутрішнього часу героїв, десьогодення подібне ріці, що впадає в океан минулого. Часом це хаотичніфрагменти образів, спогадів і пророцтв, що обтяжують свідомість Септімуса Смітаі штовхають його до самогубства, але часто це фрагменти, пов’язані зпросвітленням, одкровенням, частина «світлого німба» життя, як тоді,коли Клариса згадує про поцілунок, що вона одержала від Салі Сетон, — у ту митьвона почувала себе «як полум’я, що блакитним ірисом постає над сірником; внутрішнійзміст був майже ясний». [16] Для Клариси цяфрагментарність одночасно і знак хаосу, і знак якогось іншого порядку; буття вїї свідомості дробиться, щоб відразу зібратися воєдино — це частина ритму,заданого світобудові споконвічно. А для самої Вірджинії Вулф такафрагментарність — частина методів побудови «тунелю в минуле», методу,що лежить в основі роману.
Щодо Салі Сетон,то вона колись була для Клариси втіленням непокори, протиріччя і абсолютноговільнодумства. А тепер місіс Делоуей дізнається, що Салі одружена і виховуєдітей. Це змушує Кларису задуматись над тим, що трапилося в житті Салі Сетон,що вона пішла на компроміс сама з собою.
У Клариси Делоуеймало спільного з традиційною романтичною героїнею. Їй п’ятдесят два роки, вонатільки що перехворіла тяжким грипом, від якого дотепер не одужала. Їїпереслідує почуття емоційної спустошеності і відчуття, що життя убожіє. Алевона зразкова господиня, часточка соціальної верхівки Англії, дружина важливогополітика, члена парламенту від консервативної партії, і в неї багато світськихобов’язків, що їй не цікаві і тяжкі. Що ж, світське життя для того і існує, щобдодати зміст існуванню; і Клариса «у свою чергу намагається зігрівати ісвітити; вона влаштовувала прийом». [17] Весь роман — оповідь проїї здатність «зігрівати і світити». Кларисі даний дар "інстинктивноосягати людей… Їй досить було уперше опинитися з кимось в одному просторі — івона була готова наїжитися або замуркотати. Як кішка". [18]Цей дар робить її уразливою, їй часто хочеться від усіх сховатися, як івідбувається під час її прийому. Пітер Уолш, який тридцять років тому хотів знею одружитися й знову з’явився в її будинку, знає цю її рису дуже давно:"Ідеальна господиня, кликав він її (вона ж ридала через це в спальні), унеї задатки ідеальної господині, сказав він". [19]Власне, одна з історій, що розгортаються в книзі, — історія відкриття (скорішенавіть — пригадування) Пітером Уолшем всеоб’єднучої цілісності Клариси, коливін блукав Лондоном. Під час прийому він почуває наснагу, екстаз і намагаєтьсязрозуміти, що тому причиною:
Це Клариса, — сказав він.
І тут він побачивїї. [20]
Один проникливийкритик розглянув у романі Вірджинії Вулф зачарованість «метафізичноюгосподинею», жінкою, що наділена даром не тільки влаштовувати прийоми, алей очищати зв’язки між домашніми і зв’язки між людьми в суспільстві, виявляти вних зміст буття, здатність очищати, перетворюючи це в центр свого існування.
Функція КларисиДелоуей у романі полягає в тім, щоб зібрати ці сили життя навколо себе, іприйом, що влаштовується нею, — природний прояв цього її прагнення.
Але не можназабувати, що прийом «зім’ятий» звісткою про смерть, а її почуттяповноти життя так і залишається нереалізованим. Протягом усього роману їїдолають сумні думки про те, що вибір, пропонований їй життям, стає усе більшубогий і що в глибині душі вона холодна і безстатева. Вона знову і зновуповертається до моменту, коли їй довелося вибирати між Пітером Уолшем іРічардом Делоуеєм і її охоплює відчуття порожнечі. Вона спить одна у верхнійкімнаті, її мучить безсоння. Туго натягнуті простирадла нагадують їй пробезплідність і смерть. Всі і усе виявляються пов’язані з почуттям утраченоїповноти, занадто багато відносин з людьми — з тією ж Салі Сетон, у яку вонабула майже закохана, — скінчилися нічим. Якщо вона і могла змінити своє життя,то все це вже в минулому, їй залишилася лише роль жінки містера Делоуея, людинизі світу влади. Ритм свідомості Клариси передається іншим героям: Пітеру Уолшу,Септімусу Сміту. Він охоплює місто, вбирає в себе юрбу, людей на вулицях,няньок, що гуляють з дітьми в парку і спостерігають помпезні спектаклі абополіт літачка, що виводить в повітрі якесь повідомлення, яке так і залишаєтьсянезрозумілим.
Метод розповідічерез свідомість персонажа. Яким користується Вулф, почасти йде від Джойса,однак її письмо переслідує інші цілі. У ритмі свідомості своїх героїв Вулфбачить відображення власної естетичної свідомості — це не тільки оповіднаструктура розповіді, але і сама його тканина, його основні образи і символи: квіти,перочинний ніж Пітера, бій годинника, лиховісні простирадла в спальні Клариси. Уцьому одна з особливостей «Місіс Делоуей», що і робить роман Вулфмодерністичним твором. [21]
Плідна енергіяжіночності, із усіма її трансцендентними конотаціями, проступає в місіс Делоуейне настільки явно, але ці мотиви — істотна частина авторського задуму. Багато вчому це пов’язано з міркуваннями Вулф про «жіночий модернізм». Але цетакож і особливість, властива самому стилеві письменниці: Вулф «зрушує»прозу убік поезії, що додає її текстам явно вираженої ліричності.
Вулф заглиблюєпрустівський асоціативний потік, намагаючись відобразити самий процес мисленняперсонажів роману, відтворити всі їх швидкоплинні відчуття і думки. Це як бирозмова душі з самою собою, «звіт відчуттів» (дефінція Н.В. Гоголя). Пророман «Місіс Делоуей» сама письменниця говорила: «Я взялася зацю книгу, сподіваючись, що зможу виразити в ній своє ставлення до творчості. Требаписати з самих глибин відчуття».
Змістова канва«Місіс Делоуей» спочатку представляється мізерною: описується всьогоодин день червня 1923 року в житті двох головних героїв — світської лондонськоїледі Клариси Делоуей, що вирушає рано-вранці купити квіти для свого прийому; втой самий час на вулиці з’являється скромний клерк Септімус Сміт. Післяконтузії на фронті він перебуває у стані важкої депресії, іноді йогопереслідують галюцинації. Образ Септімуса Сміта, який належав до «втраченогопокоління», виведений автором не для того, щоб розкрити типові риси людей,які після страшних випробувань війни побачили буржуазну Англію в новому світліі засудили її. Вулф дає зрозуміти, що у божевіллі Сміта і заключається їїпротест проти жорсткої дійсності. Автор описує смерть Сміта як можливий єдинийдля нього вихід. Самогубство показано як засіб звільнення від життя. СептімусСміт постає в романі свого роду двійником Клариси Делоуей. Як і вона, Смітбоїться життя. Сприймаючи його смерть як виклик дійсності, вона рада, що Смітпокінчив життя самогубством. Клариса відчуває свою спорідненість із Септімусом.Самогубство її двійника, ніби, дає Кларисі внутрішню свободу, наштовхує надумку про можливість залишити цей світ.
В романі двапротилежні типи особистості: екстравертований Септімус Сміт веде до відчуженнягероя від себе самого. Для інтравертованої Клариси Делоуей характерна фіксаціяінтересів на явищах власного внутрішнього світу, схильність до самоаналізу.
Клариса, готуючисьдо вечора, думає про минуле, перш за все про Пітера, якого вона відкинула зпрезирством багато років тому, вийшовши заміж за Річарда Делоуея. Цікавий штрих:сам же Річард не раз поривався сказати Кларисі, що любить її, але оскільки дужедовго цього не говорив, він не наважувався на подібну розмову. Історіяповторюється і того ж вечора. Пітер не може відмовити собі прийти до Клариси. Він,як метелик, летить на полум’я. прийом закінчується, гості розходяться. Кларисанаближається до Пітера, який хвилюється, але багато пристрасних слів сказаномовчки, та жодне вголос. Колись Клариса прийняла кардинальне рішення — забезпечити своє матеріальне становище. Тому вона відкинула Пітера і вийшлазаміж за Річарда. Вчинити за покликом серця означало б приректи себе набезгрішшя, хоча життя з Пітером малювалося їй романтичним і змістовним, щозабезпечило б справжнє інтимне зближення. Вона жила протягом років як би ізстрілою в грудях. Її вибір Річарда в контексті роману сприймається як потреба вособистому відгородженому інтелектуально-соційному просторі. «Кімната»- ключове слово у творах Вулф. Для Клариси кімната — це особиста захиснашкаралупа. У неї завжди було відчуття, що «дуже небезпечно жити навітьодин день». Світ за межами її «кімнати» приносить дезорієнтацію.Це відчуття впливає на характер оповіді в романі. Позначилося і відлуння війни — психологічний фон твору.
«Кімната»і квіти. Героїня входить до квіткового магазину, і ця подія виростає прямо-такив якийсь екстремальний момент, оскільки з погляду «кімнатної» психології,вона, з одного боку, входить на «ворожу територію», з іншого, — знаходячись в оазисі кольорів, вступає в межі альтернативної гавані. Але ісеред ірисів і троянд, Клариса все ж таки відчуває присутність ззовнінебезпечного світу. Нехай Річард набрид їй. Але він — основа її шкаралупи, її«кімнати», її будинку, життя, миру і спокою, які вона неначе знайшла.
Для Вулф «кімната»- це ще й ідеал особистої самотності жінки (privacy), її незалежності. Для героїні, не дивлячись на те, що вона заміжняжінка і мати, «кімната» — синонім збереження своєї невинності,чистоти — Кларісс в перекладі означає «чиста». Тілесна незалежністьпроходить через все її заміжнє життя, а її титул «місіс Делоуей» — цефігуральна «коробка», в якій міститься особиста індивідуальністьКлариси. Цей титул, це ім’я — теж шкаралупа. Вибір назви роману відкриваєцентральну ідею і тему. [22]
Квіти — глибокаметафора твору. Багато що в ньому виражається через образ кольорів. Квіти — цеі сфера відчутної комунікації, і джерело інформації. Молода жінка, яку Пітерзустрічає на вулиці, одягнена в квіткове плаття з прикріпленими до нього живимиквітами. Вона перетинала Трафальгарську площу, а червона гвоздика горіла в їїочах і робила її губи червоними. Про що подумав Пітер? Ось його внутрішніймонолог: «Ці квіткові деталі указують на те, що вона незаміжня; її неспокушають, як Кларису, життєві блага; хоча вона не багата, як Клариса». [23]
Сади — тежметафора. Вони — результат гібридизації двох мотивів — відгородженого саду іцнотливості природно-просторової території. До кінця роману два сади втілюютьдва жіночі характери — Клариси і Салі. Квіти — свого роду статус характерівроману. В саду Бортон, де біля фонтану відбувається освідчення Пітера у коханнідо Клариси, Клариса бачить, як Салі зриває головки квітів. Вона думає: значить,вона зла, якщо так поводиться з квітами. [24]
Для Клариси квіти — це психологічне очищення і піднесення. Вона намагається знайти гармонію квітіві людей. Цей упертий взаємозв’язок головної героїні з квітами переростає вромані в лейтмотив, в ідейний та емоційний фон. Це момент постійнохарактеристики дійових осіб, переживань і ситуацій.
Із публікацією«Місіс Делоуей» і наступних романів Вірджинія Вулф здобула репутаціючи не найбільш яскравого модерністського прозаїка в англійській літературі. Зцією роллю було пов’язане і захоплене визнання, і загострене неприйняттязробленого письменницею. Вулф стала автором, якого найчастіше порівнюють зМарселем Прустом, Томасом Маном, Вільямом Фолкнером; для багатьох сучасниківвона була втіленням абсолютного експерименту, з яким вони готові булипримиритися.
У жодному зпопередніх здобутків Вулф сила емоційного сприйняття «переливів реальності»і майстерність їхньої передачі не досягали таких висот, як у «Місіс Делоуей».У зв’язку з цим романом Вулф писала в щоденнику: «Я хочу показати життя ісмерть, розум і божевілля, я хочу покритикувати соціальну систему і показати їїв дії… Я думаю, що це найбільш задовільний з моїх романів». [25]
Подібна самооцінкає великою рідкістю для Вірджинії Вулф. До своїх творів вона завжди буланалаштована критично, мучилася від непевності у своїх силах, страждала віддумок про те, що бажані цілі виявилися недосягнутими. Це не раз приводило донервових зривів, а часом і до глибокої депресії.
Висновки
В даній роботібула поставлена мета — проаналізувати особливості жіночого світосприйняття вромані Вірджинії Вулф «Місіс Делоуей».
Для досягненняцієї мети вирішувались такі завдання: визначити специфіку жіночогосвітосприйняття у романі «Місіс Делоуей».
В результатіроботи можемо зробити наступні висновки.
Для нас ВірджиніяВулф — письменниця, що працювала в 20-і та 30-і роки ХХ століття, і її головніромани: «Місіс Делоуей» (1925), «На маяк» (1927), «Орландо»(1928) і «Хвилі» (1931) — зіграли немало важливу роль в історіїанглійської модерністської прози. Усі ці книги, кожна на свій лад, зачіпають ідосліджують подібні проблеми: проблему переваги етичного, проблему сприйняття іпроблему емоційних станів, коли психічне та естетичне переплетені вже тому, щосаме сучасне життя, життя без Бога, будується як твір мистецтва і таємницяреальності захована від дозвільного погляду. Романи Вулф були покликані статитому доказом. Вони краще, що вийшли з-під її пера, але на той час, колиписьменниця за них прийнялася, вона вже давно була автором з цілком устояноюрепутацією. Кар’єра Вулф, так само як її «літературні редакції» івідношення до сучасної, тобто модерністської, прози — усе це, по великомурахунку, сформувалося задовго до початку Першої світової війни. Вона обрала тойже шлях, що і батько, Леслі Стівен — ставши дуже впливовим критиком кінці ХІХстоліття.
Надзвичайна широтаїї творчості — досягнення зв’язані не тільки з дев’ятьма її романами, але і зтворчістю в цілому. Включаючи її феміністські есе, критику, біографію РоджераФрая, статті, що публікувалися в періодиці, щоденники і листи, велика частинаяких була надрукована лише після її смерті, — усе це змушує бачити в ній,усупереч давнім обвинуваченням у вузькості поглядів, центральну фігуру тієїепохи, що визначила весь діапазон інтелектуальних пошуків письменниці ісформувала сучасні уявлення про мистецтво. Скептичне відношення до реалізму,сучасна словесність і фемінізм кидають новий відсвіт на її творчість, вимагаючинового осмислення її спадщини.
Проблеми жіночоїдолі посідають у романах Вулф вадливе місце. Це ті проблеми, які хвилювали самуписьменницю — жінка в родині та поза нею.
У ритмі свідомостісвоїх героїв Вулф бачить відображення власної естетичної свідомості — це нетільки оповідальна структура розповіді, але і сама його тканина, його основніобрази і символи.
Надзвичайнозначущий в своїй індивідуальній специфічності, в жанрових і стильовихвідносинах, роман «Місіс Делоуей» важко піддається аналізу, як йогоформа (стиль, жанр, композиція, художня мова, ритм), так особливо і його зміст(тема, фабула, конфлікт, характери і обставини, художня ідея, тенденція). Зрозуміло,це наслідок того, що письменницю цікавить не реальний світ, а лише йоговідбиток у свідомості і підсвідомості. Відмовляючись від реального життя з йогопроблемами, вона йде в світ переживань і відчуттів, багатих асоціацій імінливих відчуттів, в світ «уявного життя». Вона спонукає читачапроникнути у внутрішній світ героя, а не вивчати причини, що збудили в ньомупевні відчуття.
В романі «МісісДелоуей» Вулф ставить собі за мету крізь призму подій одного днявідтворити все життя своєї героїні місіс Делоуей і тих людей, долі яких так чиінакше з нею пов’язані. Через події одного дня відтворюється минуле кожного згероїв. Червневим ранком місіс Делоуей відправляється купити квіти для свогоприйому. З цього моменту ми вливаємось у потік часу, який розбитий на окремівідрізки ударами годинника на вежі Біг Бен. Поступово вимальовуються контурижиття героїні; вони виникають із потоку її спогадів, із розмов з людьми. Паралельнорозвиваються долі людей, яких місіс Делоуей не знає, але життя яких протікаєпоруч із її життям, тут, в Лондоні. У романі поданий немовби поперечний розрізодного дня у Вест-Енді.
Роман ВірджиніїВулф насичений проблемами часу — соціальними, моральними, навіть політичними. Алежанрова специфіка «Місіс Делоуей» як психологічного роману виділяєсеред всіх аспектів життя проблему духовного стану суспільства.
Список використаної літератури
1. Вірджинія Вулф. Вибрані твори. — К.: Фоліо, 2005. — 480с.
2. Вирджиния Вулф. Эссе. — М., 2002. — 32с.
3. Вірджинія Вулф. Власний простір. — 24с.
4. Аллен У. Традиция и мечта. — М., 1970. — 90с.
5. Аникин Б., Михальская Н. История английской литературы. — М., 1997. — 391с.
6. Берковский Н.Я. Статьи и лекции по зарубежнойлитературе. СПб, 2002. — 480с.
7. Быкова Н.Я. Хрестоматия по зарубежной литературе. — М., 1997. — 640с.
8. Ганиева Е. Вступительная статья // Вулф Вирджиния. Избранное. — М.: Художественнаялитература, 1989. — 3-22с.
9. Зарубежная литература ХХ века // под ред. АндрееваД.Г. Английский роман ХХ века, 1918-1939. — М., 1965 — 410 с.
10. Ивашева.В. Литература Великобритании ХХ в. — М., 1984. — 59с.
11. Михальская Н.П. Вулф Вирджиния // Зарубежные писатели,библиографический словарь, ч.І. — М.: Просвещение, 1997. — 147-151с.
12. Maccarthy D. Phantasmagoria // Sunday Jites, 1928. October 14. — 7р.
13. V. Woolf. A Writters Diary, p.72.
14. http://polysphere. freenet. Kg/no1/PSF1A14/htm
15. http://www.library. bu/shpargalka/belarus/biography/001/bgr-003. htm