Зміст
Вступ
1. Царівнаукраїнської літератури
2. Провісникукраїнського фемінізму
3. Новелістика ОльгиКобилянської
Висновки
Список використаноїлітератури
Вступ
Аналізуючи творчість О. Кобилянської в цілому, Л. Білецькийвизначає, зокрема, три, на його думку, характерні прикмети новелістикиписьменниці: 1) ліризм, глибоку внутрішню настроєвість, переплетену надзвичайночуйним смутком; тугу за чимсь високим, за ідеалом краси й пориваючимустремлінням до внутрішньої свободи людини, якої так бракує в реальнійдійсності й яка так світить далекою перспективою звільнити душу від внутрішніхкайданів, що її сковують; 2) психологізм глибокий і зворушливий узорамивнутрішньої духовости автора – виняткова, витончена особистість, душа якоївисвічується найрізнороднішими переливами настроїв, що підносять душу й роблятьїї живою й реальною; заторкнутість найделікатніших проявів душі людини; 3) почуттяприроди, що творить найголовнішу естетичну функцію в артистичному пафосіписьменниці, що символізує людську природу – вужче та глибше.
Кожен твір будь-якого доброго письменника є глибоко оригінальним усвоїй суті, проте для творчості в цілому характерним є наявність тем, мотивів,образів, що стають наскрізними, тою чи іншою мірою проступають у багатьохтворах. Новелам О. Кобилянської це також властиво. Квінтесенцією усієїтворчості письменниці можна вважати одвічний і нестримний пошук гармонії такраси, непогамовне прагнення досконалості та рівноваги, що творить атмосферунезвичайного, високого, загадкового, а персонажів наділяє характером сильної,небуденної особистості тонкої психологічної побудови.
Природа є й органічним світом Гуцула з новели «Природа». Однаквона не є тлом, на якому розгортається любовна пригода двох пройнятих чуттєвимпотягом істот; це дійова особа психологічного ряду, яка співпереживає з ниминайтонші порухи душевного пориву. Природа, як і Гуцул, відкрита, горда інеприступна; вона непоборена, страшна і незбагненна у своїй красі та силі. Саметакою вона манить до себе її – русинку із рудим волоссям, для якої стаєпроекцією її власної душі: «Так, були хвилі, коли вона була спосібна зробитищось велике, була нап'ята, мов лук, що має в далеку далечину пустити стрілу».Саме в природі шукала Вона відлуння внутрішніх поривів до незвіданого,таємничого, потягу до незвичайного і загадкового, саме там переживала відчуттясильного зворушення, напоєності життям у настроєвих перемінах: «Вона страхбажала опинитися на морі, побачити його раз у бурю, або як сходить сонце, або вмісячну ніч. То, певно, іншого роду краса, як гори: несупокійна і повна перемін,принадна й пишна. Гори, з їх стоїчним і мрачним супокоєм, настроювали сумно івсе більше та більше розбуджували спрагу краси, та вгасити її не уміли».
1.Царівна української літератури
Біографічнийнарис
Коли в житті трапляється нагода познайомитися з іще однимписьменником, художником або музикантом, особисто запізнатися з митцем завдякийого творам, особливо коли це випадає у дитячі та юнацькі роки, часто виникаютьзапитання: а яким він був у дитинстві? Що він робив, коли мав стільки років,скільки зараз я? Чи він кохав і був коханим? Зазнав розчарувань чи, навпаки,спізнав щастя? Про що він думав, про що мріяв у житті? Часом цікаво подивитисяна його фотографії того часу. Роздивляючись їх, мимоволі шукаєш в обличчіпевних рис чи ознак, які б уже зараз вирізняли його з-посеред інших якнеординарну, творчо обдаровану особистість, які б до певної міри натякали наприйдешнє визнання у світі відомих і славетних.
Ольга Кобилянська була людиною зі своїми чеснотами та вадами, зісвітом тонких відчуттів та глибоких переживань, з помилками і втратами у житті,з мріями, які збувалися і не зовсім. У цьому сенсі вона не становила винятку.Проте вона таки була винятковою.
Ольга Юліанівна Кобилянська народилася 27 листопада 1863 р. в містечкуҐура-Гумора (сучасна назва Ґура-Гуморулуй) на півдні Буковини (тепер – територіяРумунії) у родині дрібного урядовця. Батько, Юліан Кобилянський, народився вГаличині. Він належав до шляхетного роду, який мав свій герб і походив ізНаддніпрянщини. На жаль, папери, що посвідчували б спадковість родової ознаки,з легковажної руки батька Якова Кобилянського (діда О. Кобилянської), якийвважав, що синові для доброго заробітку достатньо буде лише його розумноїголови, не мали нотаріального підтвердження, що, зрештою, позначилося і наподальшій долі О. Кобилянської. Мати Ольги, Марія Вернер, походила з німецькоїродини, що дала німецькій літературі поета-романтика Захарія Вернера. Будучиспольщеною німкою, з любові до свого чоловіка Марія Вернер вивчила українськумову, прийняла греко-католицьку віру та виховувала усіх дітей у пошані й любовідо свого українського коріння. У багатодітній родині (семеро дітей!) Ольга булачетвертою дитиною.
Через п'ять років після її народження батька переводять до Сучави.Там Кобилянські знайомляться з місцевим парохом та українським письменникомМиколою Устияновичем. Це була чи не єдина родина серед тамтешньої інтелігенції,де співали українських пісень та говорили по-українськи. Як між родинами вцілому, так і між їх доньками, зокрема Ольгою Кобилянською та ОльгоюУстиянович, зароджуються приятельські стосунки, що триватимуть до кінця життямайбутньої письменниці. 1871 року родина Кобилянських переїздить до Кімполунга, де минулидитинство і юність Ольги. У Кімполунзі дівчина відвідує початкову народну школу,навчання в якій проводилося виключно німецькою – офіційною мовою тогочасноїБуковини. У школі на О. Кобилянську значний вплив мала її вчителька п.Міллер, яка прищепила дівчинці любов до книг, а у частих бесідах про літературустала для неї старшою подругою. З народної школи Ольга перейшла до дівочоїнормальної школи, в якій навчалася лише до п'ятого курсу, бо для оплатиподальшого навчання доньки в батька не вистачало грошей – добру освіту важливо булодати насамперед синам. «Господарське знання, знання красного шиття, гафтів,краснопис… знання святого письма, читання взагалі, знання французької мови(хочаб лише поверховне), гра на гітарі, на фортеп'яні, танці – от і все, щодавалось дівчині як духовне віно», – так писала у своїх спогадах О. Кобилянськапро освіту матері. Подібно доля мала би складатися і в письменниці.
Кіміюлунзький період життєпису був, напевне, одним ізнайщасливіших у житті О. Кобилянської. Вона була молодою, сповненою енергії талюбові, перед нею відкривався світ, який хотілося пізнати і підкорити. Це бувчас, в якому мріялося про нові, незнані ще вершини, подумки ширялося в небі,вірилося у своемайбутнє.Тому, незважаючи на вимушене припинення навчання, О. Кобилянсь-капродовжувала здобувати нові знання шляхом самоосвіти, що хибила на несистематичність,проте була досить глибокою. У цьому своїми порадами частково допомагали брати,які навчалися в університеті. Водночас бездоганне володіння німецькою мовоюнадавало вільний доступ до набутків тогочасної науки та культури. О. Кобилянськабула ознайомлена із відомими на той час працями економічного, соціологічного,природознавчого характеру. Серед лектури красного письменства знаходимо імена занглійської (Шекспір), датської (Якобсен, Банг), норвезької (Ібсен, Лі,Гамсун), німецької класичної (Ґете, Шіллер, Гайне, Гердер) та сучасної(Гауптман, Шпільгаген), швейцарської (Келлер), австрійської і російської(Толстой, Тургенев, Достоєвський) літератур. Із сучасної філософії добре зналата захоплювалася ідеями німецького філософа Ф. Ніцше.
Хоч О. Кобилянська і мала друзів серед однолітків, часамипочувалася дуже самотньою – у своєму інтелектуально-світоглядному розвиткувона їх просто переросла.
Брак людського спілкування компенсувала дівчині багата буковинськаприрода. Під час частих прогулянок Ольги саме природа стала щирим повірникомтаємниць дівочого серця, гарним сповідником сміливих дум та поривів, якими буласповнена молода душа, мовби другою рідною домівкою, де О. Кобилянська вжене мусила критися від когось, соромитися самої себе. Навпаки, саме природазміцнювала, впевнювала її, допомагала викристалізовуватися її почуванням,віднаходити втрачену душевну рівновагу:»… Безчисленні проходи в гори, в їхнайдикіші частини – пішки чи верхом, це не робило різниці – це було одиноке, щовдовольняло мене. Це було щось, що… заповняло душу, викликувало в нійспів-відгомін і ущасливлювало… Прекрасна і сильна, дико-романтична природа моєїбатьківщини стала яким-то світом моїм, котрий голубив і годував заразом голоднудушу мою… Бували місяці, коли я ані одної днини не пропускала, не вийшовши наякийсь шпиль гори, не відкривши якогось нового чарівного закутку між скалами,не сполохавши якогось хижуна з-поміж густих смерек і не покупавши босих ніг урозціненому потоці…».
Саме на той час припадають перші проби пера О. Кобилянської. Увіці 13–14 років вона пише вірші німецькою мовою та малює олівцем, потайки ведещоденник, також німецькою мовою у Готичному письмі, який подекуди настількизахопливий, що годі й відірватися від цього своєрідного цікавого «роману».
До попередніх уподобань Ольги можна було б хіба додати захопленнямузикою із самого дитинства, безмежну і незрадливу любов до якої Кобилянськапронесе крізь усю свою творчість: «Але з мене, мабуть, помимо всього, музик маввийти, а вийшов літерат… Я сама не виграваю з нот коректно, тому що вчиласьмалою, 8-літньою дівчинкою на фортепіані лиш 2 місяці, але в мене є сильний слух. Кажудругому виграти, а потім з слуху буду сама грати. Так звичайно роблю, хотьтепер навіть фортепіана не маю. Се одна річ в житті, тота музика, за котроюбуду жалувати, доки життя мого, – що мене не давали вчити родичі…».
Тоді ж О. Кобилянська мала й ще одне хобі, про яке самазгадувала у щоденнику, – це пристрасть до верхової їзди, що дарувала їй відчуття повноїсвободи у стримуваному леті її єства:»… В мене тільки одне бажання – їздити верхи. Якраз цьоготижня я їздила щодня, це для мене велика втіха, вона ніколи не набридне мені. Ястаю зовсім інша, коли сідаю на коня… Я б рада не їхати, а летіти. Недавно ябула вдарила Жабку нагайкою, вона брикнула задніми ногами й пустилася вчвал… Яміцно сиділа в сідлі, зціпивши зуби і з усієї сили стримуючи кобилу…». (Записвід 27 вересня 1885, ввечері).
Вона любила життя, любила його неповторну красу у багатстві їїпрояву. Любила все, що було створено до неї, і відчувала, що в ній зароджуєтьсянове почуття любові – любові творення.
Не маючи відповідної для малювання школи, Ольга відмовляється відцього заняття, проте, не задовольняючись самими лише віршами та щоденником,починає писати оповідання (по-німецьки), які надсилає до численних журналів.Однак їх повертали назад, пояснюючи відмову недосконалістю молодого таланту.Перші оповідання О. Кобилянської – «Гортенза, або Нарис з життя одної дівчини» (1880),«Воля чи доля» (1883), алегоричні замальовки «Видиво» (1885), «Голубка і дуб» (1886),більше оповідання «Вона вийшла заміж» (1886–1887).
Умовно названий «кімполунзький» період творчості ранньої О.Кобилянської знаменний і тим переломом у її світогляді, який спричинилознайомство письменниці-початківця із Софією Окуневською, донькою повітовоголікаря.
Саме вона, а згодом і її своячка Наталя Кобринська, прочитавшиперші твори Ольги, переконливо радили їй писати по-українськи. Як згадує самаписьменниця, С. Окуневська першою заговорила до неї українською мовою,вона ж навчала її фонетики, а разом з Н. Кобринською діставала для неїкращі твори з української літератури, які мали б допомогти майбутнійписьменниці виробити гарний стиль. И О. Кобилянська старанно опановувала законирідної мови, хоча це давалось нелегко. Будучи вже навіть відомою письменницею,вона часто просила українських письменників та митців виправляти мову їїтворів, і вони радо на це приставали.
Ідеяжіночої емансипації
У 18–19 років, будучи ще в Кімполунзі, а потім у Чернівцях, О. Кобилянськазахоплювалася ідеєю жіночої емансипації. Разом з М. Матковською вонаорганізовує у Чернівцях «Товариство руських жінок на Буковині». Влітку 1892 р.пише працю «Рівноправність жінок», того ж року виступає в журналі «Народ» ізнарисом «Жіноча вистава в Чикаго», 1893 р. бере участь у виданні альманаху«Наша доля», вміщуючи в ньому оглядову статтю про жіночий рух у країнах Європи,а 1894 р. робить прилюдну доповідь «Дещо про ідею жіночого руху» (див. «Літературно-критичнийдодаток»), опубліковану згодом у газетах і випущену окремим відбитком. Тогосамого року Кобилянська відкриває бібліотеку, навчає дітей грамоти.
На жаль, радісна пора «кімполунзького раю», де Ольга вперше почалаписати, мусила завершитися. 1889 р. Юліан Кобилянський виходить на пенсіюй оселяється з родиною в с Димці Серетського повіту. Для О. Кобилянськоїрозлука з улюбленим краєм була важкою та болісною, там, за її словами, воназалишала «велику частку своєї душі і своїх почуттів, багато образів, уяви ісвоєї сили».
Проте на новому місці Кобилянські довго не затрималися: черезхворобливість матері та через молодших братів Ольги, які закінчували навчання,1891 р. родина переїжджає до Чернівців – міста, в якому О. Кобилянськажитиме до самої смерті.
Для письменниці почався новий період життя. Із приїздом доЧернівців – «серця Буковинської України» – для неї відкривається новий світ,широкий і багатий для творчої праці. Ізольованість малих провінційних містечок,в яких до того часу жила Кобилянська, позбавляла її активного, жвавогоспілкування з українським культурним життям, Ольга була відірвана від йогопульсуючого ритму, що повністю заполонив її у Чернівцях. Тут вона могла читатилітературні та мистецькі журнали, ознайомитися з творами української сучасноїлітератури, безпосередньо спілкуватися з освіченими людьми, інтелігенцією.Відтак життя письменниці, стаючи дедалі розмаїтішим і багатшим на події, даєнові, додаткові імпульси для творчих пошуків. Заохочена ще з молодих літпідтримкою С. Окуневської і Н. Кобринської, Кобилянська твердо постановляєписати по-українськи. Вона переробляє німецьку повість «Вона вийшла заміж» іпід заголовком «Людина» друкує її в «Зорі» 1894 р. Пише українською мовоюсвою наступну повість «Лореляй» і 1891 р. надсилає до журналу «Народ»,редактором якого був Михайло Павлик. Схваливши повість, Павлик проте відмовляє О.Кобилянській у друкуванні, мотивуючи свій крок завеликим обсягом твору таполітичним спрямуванням самого журналу. Саме завдяки повісті «Лореляй» з О. Кобилянськоюяк письменницею знайомиться Леся Українка, яка 1891 р. прочитала рукопис йвідтоді пильно стежила за будь-якими з'явами інших творів. А 1899 р. назасіданні «Літературно-артистичного товариства» у Києві виголошує доповідь «Малорусскиеписатели на Буковине» (1900 p. надрукована російською мовою в журналі «Жизнь»),в якій уже значну увагу приділяє аналізові творчості О. Кобилянської тавиокремлює її як високовартісне мистецьке явище сучасної українськоїлітератури. Відтоді й упродовж понад 10 літ (від 1899 до 1913 pp.) між Лесею Українкоюта О. Кобилянською починається листування, сповнене щирого почуттявзаємної симпатії…
Доволі часто зміст цих листів, окрім розповіді про основні подіїта епізоди зі свого життя, обміну літературними новинами чи творчими порадами(які є також своєрідною декларацією естетичних поглядів й уподобань їхавторів), наскрізь просякнутий глибокою метафоричністю, ліризмом переживань, іподекуди складається враження, що це радше зразки якоїсь високої поезії,інтимної лірики: «Мій любий чарівний квіте!.. Мені здається, що цвіт папороті,якби він був, то був би до Вас подібний… Любий, далекий лотосевий квіте!.» –зверталася Леся Українка до О. Кобилянської. Ольга ж, своєю чергою, називалаЛесю Українку «білим лебедем». А з 1901 р. у їхньому листуванніз'являється нова (погодься, оригінальна!) поетична фігура – Хтосик біленький іХтосик чорненький: «До когось дуже любого, дуже дорогого, що ніколи несердиться на когось і завжди когось розуміє… хто має силу ходити по гострімкамінні, то завжди перейде по ньому до чогось високого, до вищого, ніж звичайноможна дійти рівними та гладкими стежками. А хтось має силу, хтось може… хтось багатоможе і буде могти і не загине, а зірве собі золоту зірку і цвіт папороті і будезнати те, чого багато-багато інших людей не знають» – з листа Лесі Українки доО. Кобилянської (1 серпня 1901 p., Буркут); «Дорогий Хтосічку», «Мій любий чорненькийхтось!», «Хтосічок чорненький».
2.Провісник українського фемінізму
Повість «Людина» (1886) була першим твором, яким О. Кобилянськапровістила свою появу в українській літературі. Однак перша проба літературногопера не була вдалою. Спочатку твір був меншим за обсягом, за жанром належав дооповідання й називався «Вона вийшла заміж». У цьому первісному варіанті Н. Кобринськахотіла його вмістити до жіночого альманаху «Перший вінок» (1887), протередактор видання, Іван Франко, відмовив їй через слабкість твору. Згодом О.Кобилянська переробила його на повість і під заголовком «Людина» відіслала донімецького часопису «An der schoner blauen Donau». Редактор часопису, позитивнооцінивши твір у цілому, порадив його скоротити. 1888 р. О. Кобилянськависилає повість до «Правди», однак редактор газети повернув рукопис йогоавторці з порадою добре оволодіти українською мовою. Ображена О. Кобилянськазакинула «Людину», почавши працювати над «Царівною», і повернулася допершотвору аж 1892 р. Повість «Людина» побачила світ у галицькому часописі«Зоря» 1894 р.
Очевидно, Франко мав рацію, коли відмовив О. Кобилянській упублікації повісті. Адже твір і справді видається дещо слабким, невиразним, допевної міри тенденційним, позбавленим тих рис мистецького хисту, які притаманніпізнішим творам письменниці – справжнім шедеврам української літератури.Водночас повість «Людина» своєю появою започаткувала новий етап українськоїпрози. З одного боку, це була психологічна проза, що змістила акценти іззовнішнього світу подієвості на світ внутрішніх переживань героїв. З іншогобоку, ця проза «ілюструвала й обстоювала певні нові ідеї, зокрема ідеїемансипації й фемінізму» (Соломія Павличко[1]).
Позбавлена яскравих мистецьких знахідок, повість О. Кобилянської єрадше літературною демонстрацією поглядів письменниці на проблему становищаукраїнської жінки в сучасному їй суспільстві, викладених значною мірою вдоповіді «Дещо про ідею жіночого руху». Тому «Людина», ця «повість ідей» (своєрідийаналог «драми ідей»), цікава насамперед з цієї точки зору.
Олена Ляуфлер – донька лісового радника, – відкриваючи ряд жіночихобразів усіх майбутніх «феміністичних» творів О. Кобилянської, вводить нас унову для тогочасної української літератури проблематику. Поряд з давно усталенимі звичним світом чоловіків несміливо, бо вперше, проступає жінка з повноціннимособистісним світовідчуттям, з багатим внутрішнім світом, наділена відкритимрозумом, щирим серцем, волею і правом до щастя, дарованого їй життям.
Уособлюючи собою тип нової жінки, Олена опиняється позасуспільством, стає його аутсайдером, оскільки погляди і думки, які вонасповідує, залишаються не лише незбагненними, несприйнятними, а й простоворожими для суспільства, зміст життя якого в різних формах його функціонуваннявизначають чоловіки. Для чоловічої свідомості єдино прийнятним способомсамореалізації жінки був шлюб, поза рамками якого категорія «жінки» буланемислимою. Та й самі жінки підтримували усталений упродовж століть стереотипвиключно «берегині» родинного затишку, вважаючи будь-які думки, висловлені про «якусьрівноправність між мужчиною і жінкою» безглуздими та хворобливими:»… дуже лихийі небезпечний демон заволодів душею доньки (Олени Н.П.)… та й уніс її вкраїну смішливості й безумства!» – вважає пані радникова.
Повстаючи проти нав'язаних суспільством стереотипів, Олена кидаєвиклик суспільній моралі, заснованій на облуді й брехні. Сповідуючи ідеївзаємного кохання і поваги одне до одного як основу і запоруку щасливої родини,відкидаючи модель подружжя без любові як брудні стосунки, що ображають людськугідність, вона оголює затаєні хвороби сучасності, викриває фальш та лицемірствояк основоположні закони функціонування того суспільства. Воно ж, своєю чергою,звичний уже для нього триб життя не помічає і вважає його за крамолу; небажаючи жодних змін, воно натомість прирікає Олену на самотність та відчуження,відгороджуючись німою стіною непорозуміння.
За порушеною в повісті О. Кобилянської проблемою жінки вукраїнській суспільній свідомості кінця XIX – початку XX ст. проступає не меншважлива проблема людини в багатстві смислових відтінків, в художньомуосмисленні якої відчутне нашарування конфлікту двох ідеологій: проминальноїідеології позитивізму та ідеології нової, модерної доби.
Поширення філософії позитивізму у поєднанні з одночаснимивідкриттями дарвінізму своїм наслідком дало спрощене розуміння людини якмеханічного організму, позбавленого власних відчуттів та переживань. Виразникомвласне такого світогляду є лікар, чиї міркування про людину зводяться досприйняття її на рівні тварини, що керується інстинктами, проте наділенарозумом. Для нього людина – лише «звірина привички», яка легко пристосовуєтьсядо будь-яких обставин життя. З цієї точки зору він дивиться і на жінку, – вйого розумінні досить примітивну істоту, здатну виконувати лише ті функції, якіїй визначила природа – бути дружиною і матір'ю. Такою була загальна думка тогосуспільства, в якому доводилося жити Олені: рідний брат Олени відвертовисміював погляди сестри; її потенційний наречений К. за єдино справжнє бажаннякожної дівчини вважав прагнення вийти заміж; та навіть Фельс, майбутній чоловікОлени, висловлював думку про зайвість читання книжок для жінки-господині.Виняток становив хіба що коханий Олени Стефан Лієвич, який помер, хоча і в йогословах відчувався акцент на відмінності чоловічої – він сам вибирає собі долю –та жіночої – вона підкоряється волі долі – поведінки в житті.
Протилежний комплекс думок сформувався у свідомості Олени Ляуфлер.Людина, з її точки зору, цінна вже сама по собі, оскільки щедро обдарованаприродою. Це не просто істота, створена для боротьби за існування ісамовідтворення у розмноженні, подібно до тварини. Людина – це насамперед душа,здатна тонко відчувати й відповідно (болісно або радісно) реагувати на найменшіпрояви неповторного життя. Людина – це розум, завдяки якому можна пізнаватинавколишній світ, творчо мислити й аналізувати певні явища і факти. У розумінніОлени людина – сильна індивідуальність, яка завдяки природно вродженим, як інабутим внаслідок щоденної праці над собою рисам характеру не лише непіддається тискові зовнішніх обставин, а й сама визначає власну долю. Разом зтим вишколена в постійному духовно-моральному самовдосконаленні ця людинасвідома і свого суспільного призначення на користь загальної справи.
У цьому контексті – людини – по-новому осмислюється й жінка,оскільки окреслений вище ідеал людини мав би однаково реалізуватися як учоловікові, так і в жінці. Олена Ляуфлер є мовби зародковим станом народженнятакої жінки – сильної духом, вольової та незалежної. Нею, до прикладу, вповністане Наталка Веркович із повісті «Царівна». Тому до певної міри лишепровіщаючи задекларований ідеал майбутніх персонажів, сама Олена його недосягає. Вона заламується, бо не витримує психологічного тиску – тяжких умовжиття власної родини, зосібна молодшої сестри Ірини. І в цьому випадку О. Кобилянськаторкається ще одного важливого аспекту жіночої долі. Не допускаючи свободивибору жінки в особистому житті, суспільство позбавляє її відчуття повноцінногощастя у взаємному коханні.
У своєму вимушеному одруженні із Фельсом – черговим, проте неабсолютним носієм обмеженого щодо місця жінки в сучасному суспільствічоловічого світогляду – Олена з гіркотою лише підтверджує те, проти чого щенедавно боролася усім своїм єством – думку про шлюб як єдино можливий порятуноквід злиденного існування жінки того часу. Шлюб із Фельсом, остаточно хоронячи вній «людину» (про що свідчить символічне прощання дівчини зі справжнім світомщирого почуття: знищені напередодні весілля листи від коханого Стефана, як іпопередня – у сні – зустріч із мертвим нареченим), демонструє крах вільної ісамодостатньої особистості, не спроможної протистояти життєвому випробуванню.
3.Новелістика Ольги Кобилянської
Коли ти бачиш щось невимовно прекрасне, бажання розповідати пронього поступається прагненню споглядати це прекрасне мовчки. На жаль, любийчитачу, наші з тобою можливості щодо естетичної насолоди творчістю О.Кобилянської вкрай обмежені тут, на сторінках цієї книжки. Сподіваючись на твоєщире зацікавлення справжніми шедеврами цього класика літератури в повномуобсязі, обмежуся лише орієнтовними коментарями.
Поряд В. Стефаником, М. Коцюбинським, Г. Хоткевичем, М. Яцковим та іншимимитцями О. Кобилянська творила певну віху в становленні модерноїукраїнської літератури. В час розмаїття нових мистецьких течій і стилів,багатства пошуків реалізації творчих інтенцій поч. XX ст. у літературі цьогоперіоду формується «естетико-літературна концепція неоромантизму, в якійсвоєрідно відбилися спроби універсалізації людини і світу, особистості ісуспільства, кінечного і безкінечного, реальності й ідеалу, причому основоютакого синтезу служила естетична ілюзія, духовно-творчий порив особистості».
Мистецтво є тим першим крилом-відповіддю на заданий письменницеюпошук, у ньому, зокрема в музиці, О. Кобилянська вбачала розв'язок своїхзапитів. Неперевершеним зразком малої прози в цьому сенсі є новела «Valse melancolique». Коли авторку запитали пропровідну думку новели, вона дивуючись відповіла зустрічним запитанням: «А чи вимаєте її, коли переживаєте настрій, який не дає вам спокою, викликає прагненняздійснити велику мрію, кличе вас кудись так сильно, що ви не можете навітьпередати цього поклику?.».
Коли ми слухаємо музичний твір, у кожного з нас виникають своїдумки, асоціації, свої переживання. У цій новелі персонажем стає власне Музика.Вслухайся в те, що промовляє до нас музика через Ганну-малярку, Софію-піаністку,Марту-вчительку; пізнай красу поривань до вічного, «артизм» (мистецтво) понаджиття, неземну любов (абсолютну любов до мистецтва) понад любов земну(кохання). Вслухайся в те, як музика промовляє до нас: у багатстві звуків ікольорів, зміні настроєвих переходів, у відтінках і напівтонах світла й теміні,радості і смутку, злету і падіння. Зазирни в бурхливий внутрішній світМузики-Софії, почуй дисо-нансну драму обдарованого, проте надтріснутогомолодого житгя. Відчуй вплив мелодії на композиційну побудову новели… Прочитай «Valse melancolique».
Друге крило-відповідь на творчий пошук О. Кобилянської становитьсвіт Карпат. Його мешканці – гуцули нічим не поступаються іншим героям – зі сфери мистецтва йінтелігенції. Це також багаті й цікаві особистості, самобутні та обдаровані,пристрасні і чутливі, а водночас вільні, природні, повні снаги до життя: «Нагордих вершинах, в самотніх кутах вели своє життя – без панів і без наймитів.Неосвічені такі, що аж диво й жаль бере… їх світ був ліс і гори, і лише тутдозрівали вони вповні!.. Ще не мали жодного почуття о тій глибокій розкладаючійтузі, з хорим усміхом на устах, яку викликує лиш образования й культура. Вони жили з дняна день, не дбаючи о будучність і її безнадійність; їх бажання були прості йпрозорі, а умова їх щастя – блиск сонця й синє небо…».
Цей вільнолюбний народ, чий гордий дух вихований на вершинах гір,спрямованих до безмежного піднебесся, а його краса як зовнішня, фізична, так івнутрішня, душевна, викохана в мальовничій барвистості глибоких пралісів, – він мислиться якорганічна складова самої природи; зливаючись та розчиняючись у ній, становить знею одне ціле.
Такою є гуцулка Параска з новели «Некультурна». Кожен епізод їїжитія, про який дізнаєшся з її розповіді, наскрізь просякнутий відчуттям, авідтак і сприйняттям того, що все у світі вже наперед визначено, кожна річ абоподія є закономірною, логічною ланкою велично задуманого плану, продиктованогоБогом і природою.
Усе, що відбувається з Параскою, все, що довелося їй пережити засвоє життя, сталося тому, що так мало статися, за її словами: «така була вжеволя Божа і судільниць!». Ця глибока і до певної міри «наївна» філософія життясповнює її гармонійним спокоєм, надає гуцулці цілковитої врівноваженості,задоволення, відчуття щастя: «В тебе… таке щастя, що не покине тебе ніколи. Вдушу поклав тобі Бог твоє щастя, щоб не могло тебе ніколи покинути; і такстоїть тобі до смерті: щастя, веселість, радість. Смутку нема…». Це відчуттящастя випливає зсередини Параски, з її внутрішньої настроєності, викликаноїорганічною спаяністю гуцулки з природою, в їхній цілісності, нерозривній єдності.Параска, мов сама природа, жвава, здорова, фізично сильна і гарна: «(булагарна)… ще якоюсь іншою, внутрішньою красою, повною дикого, невиробленогоартизму і вічної молодості… з її оживлених темних очей б'є безжурність, зкожного руху, з інтонації голосу сила непригнетеного життя, гумору, а заразом –дитиняча наївність!»
Природність її єства, щирість та напоєність внутрішнім щастям, мовяке сяйво, освітлює все її багате й нелегке життя: дозволяє їй одружитися іспізнати родинне життя, допомагає їй пережити пригоду у страшному, наповненомузлими духами і силами лісі поблизу Чортового млина; перемагає в ній несвідомийпотяг до зла і помсти за невдалий жарт; сповнює її беззастережною вірою у своюдобру долю, коли віщування сну, в яке завжди вірила і яке завжди справджувалося– «Тепер відступило твоє щастя від тебе; тепер ти вже без нього будеш проживатина світі!» – вона заперечує одним-єдиним словом: сон «брехливий».
Справжньому митцеві ніколи не загрожує одноманітність, він завждиоригінальний і неповторний. Будучи вірною концепції своїх» героя, водночасволодіючи тонким відчуттям світу, О. Кобилянська створює образ ще однієївідміни сильної особистості – гордої, незалежної, самодостатньої, – у шедеврі «пейзажноїновели» «Битва». Цього разу нею стає ліс (власне природа), який із небувалоюсилою експресії переростає в живу істоту – здатну відчувати красу, яку даруєжиття, біль і страждання, які приносить смерть. Бачене на власні очівирубування лісу виливається на сторінки у тужливий реквієм за карпатським пралісом,за знищеною навіки його первозданною красою. Правічний і величний, розкішний інеприступний, мов сам король, мудрий та непорушний у святій тишині Божоїприсутності (створений-бо від віків), ліс зазнає вторгнення чужого – мізерногоу своєму дочасному триванні створіння – людини, що наважується порушитиодвічний спокій. І наче людина, ліс протистоїть своєму ворогові, вступає узапеклий і жорстокий, не на життя, а на смерть, бій.
Він згодом загине, однак до останнього подиху чинить відчайдушнийопір, борониться від нападників, як тільки може – кожен окремо і водночас усі разом: «Обманчивийбрунатно-зелений мох піддавався під їх грабіжливими руками, і вони ховзалисявдолину. Крем'яниста земля роздроблювалася під їх ногами, і вони ранили собіруки… З вириваного при корені вогкого моху вилізали уникаючі світла гидкікомахи і розбігалися їм по руках. Коли… кинулися на якесь спорохнявіле деревона землі… виповзлося з-під нього сполошене гаддя й розсичалося на них… Колючі кущі дикоїрожі…лукуватосплетені з другими корчами й нерозривними плющами, повоями й терням, стояли,мов непроходимі стіни… Молоді ялинки… кололи в лице, рвали волосся і чіпалисяворожо одежі».
Виникає враження справжньої битви, кривавої та немилосердної,посилене страшними картинами жертв по обидва боки: ґвалтовно здерта одіжсмерек, оголені трупи велетнів, повалені одні на одних, над якими, наче надмерцями, кружляють птахи, розкидані пні, що нагадують білі кістки на бойовомуполі, скалічені навіки, поранені й загиблі лісоруби – усе віддає червонимвідсвітком крові: з дерев «витікала кров. Потік… витікав лагідно з-поміж них,обмивав їх і забирав їх кров з собою. Місцями, де сонячне проміння гралось зйого перлами, осідала-ся вона на його камінні й закрасила його на всі часи темно-понсовоюбарвою.»; багаття, запалювані на вершинах, «палахкотіли червоними жаднимиязиками», «криваво-червоний вогонь палахкотів»; місяць «збільшився у великий матово-червонийкруг»; «яркі калюжі крові» від ягід придавленої крушини чи справжня кров зпоранених рук «наємників».
Спустошення, абсолютна мертвеччина (навіть зозуля пересталакувати), що прийшли на зміну бою, сповнюють гіркотою від усвідомлення страшноїістини: людина, що своєю особою радісно провіщає переможну ходу цивілізації, усвоїй суті залишається великим варваром.
Художнє експериментування О. Кобилянської в руслі модерністичнихтенденцій знайшло також своє вираження у жанрі поезії в прозі.
Висновки
…Кобилянська – це дійсний жрець мистецтва (штуки), правдиве йогосвятилище, – скажу за Хоткевичем.
І ця перевага артистичного змислу, це перебування у вищих сферах,ця високо настроєна струна її творчості, – це не додаток, не приправа до тихобразів дійсности, які малює авторка, це не патетична фразеологія сучаснихписьменників – це конечна потреба душі, яка сумує і гине, коли попаде в іншеповітря. Коли авторка тільки торкнеться землі – почується сумна нота. Скількиразів зійдемо з тої висоти в круг життєвих інтересів, стаємо – що так скажу –сліпими; якийсь чудний вир життя бере нас у свій круговорот, перестаємо бутисамими собою, тратимо певність себе; відкривається перед нами прірва, бачимострахіття в душах людських, ведених якимсь фатумом. Тому жити у Кобилянської –значить, мати свої внутрішні події, стежити, пильнувати за внутрішнім своїмрозвоєм, мати очі все звернені на ту дорогу, якою йде душа. Вона описує дужемало зовнішніх подій, бо її герої мало живуть інтересами дійсного життя. Тимбільше зате поширюється область психології, тим більше цілість набирає більшетонкого оброблення, більше докладности та глибини. Повісти Кобилянської – цедійсні психологічні трактати [1, 10].
Не все, що ми називаємо життям, вона уважає за гідне вводити утворчість. І тому, коли приступаємо до читання її повістей та оповідань, чуємоне раз довкола себе тишу. Те пестре, гамірне життя, з тисячами дрібних подій недоходить до нашого слуху, а представляється нашим очам, як вигладжене чиєюсьневидимою рукою, в загальних рисах, немов в далекій перспективі. Всі дисонансиусунені з його. Не всяке життя, зображуване авторкою, надає світло ідеалу. Вонотратить свій буденний характер, стає чимсь, що підносить вгору; має своюмелодію для нас. І ми весь час, читаючи ті твори, не можемо позбутися вражіннячогось високого, вражіння тої художньої атмосфери, якою дише кожна стрічка, якубачимо навіть в стилі письменниці. Стиль її ударяє нас простотою, але, разом зтим, певного рода елеганцією, красою та аристократизмом. В його діянні лежитьщось очищуюче, катарсичне, як в діянні музики.'Має в собі щось з того, що бможна назвати тонкістю у відчуванні, Feinfiihligkeit (світло). Він вірно віддаєпсихіку самої Кобилянської, її стремління змалювати нам кождий предмет в йогонепорочній красі та чистоті, без примітки чогось грубого, ображаючого [1, 20].
Своєю творчістю Кобилянська внесла в українську літературу дужеважний елемент культурний. Тим більше важний, що здоровий. Немає в тійтворчости тих глибокорозкладових рис, які у мистецтві приводять до хворобливоїтуги та погоні за чимсь вічно новим і свіжим, а в результаті спроваджує повнунездібність відчувати удари людського серця, холод душі. Правда, нові часивибили на ній п'ятно якоїсь блідости, в отяжілій повазі стилю та інтелігенціїписьменниці чується атмосфера змучення, однак немає тут ніде упадку зназначеної раз висоти, єсть певного рода завзятість і витривалість у стремліннідо тої висоти та плеканні ніжних почувань душі. Кобилянській найбільше з усіхнаших нових письменників належить будучність [1, 8].
Списоквикористаної літератури
1. КобилянськаО. Твори: У 5 т. – К.: Художня література, 1963.
2. КобилянськаО. Твори: У 3 т. – К.: Дніпро, 1977.
3. КобилянськаО. Людина.Царівна. –К.: Видавничо-виробничафірма «Котигорошко» Лтд, 1994.
4. Кобилянська О.Оповідання.– Львів: Каменяр, 1982.
5. Кобилянська О.Повісті.Оповідання. –К.: Дніпро,1989.
6. КобилянськаО. Слова зворушеного серця. Щоденники. Автобіографія. Листи. – К., 1982.
7. Кобилянська О. Дещо про ідею жіночого руху // Кобилянська О. Твори: У 5 т. – Т. 5. – К.: Художнялітература, 1963.– С. 151–158.
8. Білецький Л. Ольга Кобилянська // Білецький Л. Трисильветки. Марко Вовчок. – Ольга Кобилянська. – Леся Українка. – Вінніпег, 1951. – С. 23–75.
9. Богачевська М. Дума України – жіночого роду. – К.: Воскресіння, 1993.
10. Вулф В.Жінки та розповідна література // І. Незалежний культурологічний журнал. Тендерністудії. – №3. – 2000. – С. 78–87.
11. Гундорова Т.Неоромантичні тенденції творчості О. Кобилянської (До 125-річчя з днянародження) // Радянське літературознавство. – 1988. – №11. – С. 32–42.
12. Гундорова Т. Ольга Кобилянська contra Ніцше, абоНародження жінки з духу природи // Тендер і культура: 36. статей. – К.: Факт, 2001. – С. 34–53.
13. Гундорова Т.Творчість О. Кобилянської в контексті європейського неоромантичного руху.Культурологічний аспект // Творчість О. Кобилянської в контексті української та світовоїлітератури (до 125-річчя з дня народження письменниці). Тези доповідей іповідомлень Республіканської наукової конференції (24–26 листопада 1988 року).Ч.І. Літературознавство. – Чернівці: ЧДУ, 1988. – СІ 12–113.
14. Денисюк І. Розвиток української малої прози XIX – початку XX ст. – Львів: Науково-видавничетовариство «Академічний експрес», 1999.
15. Кісь О. Дефініціїфемінізму // І. Незалежний культурологічний журнал. Тендерні студії. – №3. –* 2000.– С14–22.
16. Луців Л.О. Кобилянськаі Ф. Ніцшс (Відбиток з Літературно-наукового вісника, річник XXVI, T.XCV–XCVI). – Л., 1928. –С.3-30.
17. Луцький О. Ольга Кобилянська // О. Луцький і сучасники. Листи доОльги Кобилянської й Івана Франка та інші забуті сторінки. – Нью-Йорк, 1994. – С. 109–124.
18. О. Луцький і сучасники. Листи до Ольги Кобилянської й ІванаФранка та інші забуті сторінки. – Нью-Йорк, 1994.
19. Павличко С. Криза народництва на зламі віків і появамодерністського дискурсу // Павличко С. Дискурс модернізму в українській літературі. – К.: Либідь, 1997. – С. 27–97.
20. Рисак О. Музика у творчості Ольги Кобилянської // Рисак О. «Найперше – музика у Слові»: Проблемисинтезу мистецтв в українській літературі к. XIX – п. XX ст. – Луцьк: Вежа, 1999. – С. 293–320.
21. Рудницький М. Ольга Кобилянська // Рудницький М. Письменникизблизька: У 3-х книгах. – Книга третя. – Львів: Книжково–журнальневидавництво, 1964.– С. 5–20.
22. Чопик Р. Очікуючи Його. Ольга Кобилянська: від Царівни доЦезарєвича (не роман) // Чопик Р. Переступний вік (Українське письменство на зламіХ1Х–ХХ ст.).– Львів-Івано-Франківськ:Лілся-НВ, 1998.– С. 62–116.