Зміст
Вступ. 2
Розділ 1. Сутність козацької вольниці 4
Розділ 2. Літературознавці про козаччину. 8
Розділ 3. Козацька вольниця у творах українськихпоетів-романтиків. 11
Висновки. 18
Список використаних джерел. 20
Вступ
Література кінця XVIII — початку XIXстоліття характеризувалася бурлескно-травестійним, бароковим та романтичнимстилями. Хоч як не захоплювалися «Енеїдою» І. П. Котляревського,однак письменники цього періоду прагнули облагородити мову, піднести її довисокої літератури. Творчість поетів-романтиків якраз і ставила перед собоютаке завдання. Вперше про високі естетичні висоти народної мови заговорив ЄвгенГребінка, потім Григорій Квітка-Основ'яненко, Л.Боровиковський, А.Метлинськийта інші.
Що було властиве українськимпоетам-романтикам? Для стилю поетів-романтиків характерний піднесений викладсюжету, мелодійність, пестливі мовні форми.
Провісники й зачинателі українськогоромантизму були людьми вченими. Серед них – один академік (І.Срезневський), двачлени-кореспонденти Російської Академії наук (М.Максимович, М.Костомаров), двапрофесори (О.Бодянський, А.Метлинський), люди з університетською освітою(О.Шпигоцький, Л.Боровиковський, О.Корсун, М.Петренко). Західно-українські письменникиздебільшого мали духовну освіту й були священиками.
Левко Боровиковський започаткував романтизмяк творчий метод в українській літературі. Найбільше досягнення поета-романтика- дванадцять балад, написаних на сюжет українських народних переказів,здебільшого це балади про щиру любов молодих людей, як, наприклад, балада«Маруся». За минулою звитяжною славою козацтва сповнені суму й тугипоезії А. Метлинського. Поет тривожиться тим, що гинуть прадавні звичаї. Вірші«Гетьман», «Козача смерть», «Степ», «Смертьбандуриста» — це крик-розпач поета, що закликає шанувати нашу історію,звичаї й обряди. Всесвітньовідомі романси Євгена Гребінки «Очи черные, очистрастные», «Ні, мамо, не можна нелюба любити» — це теж твориукраїнського романтизму, які й нині чарують нас своєю народнопісенноюдовершеністю.
Отже, поети-романтики своєю творчістюсприяли популяризації української мови на народній основі, дбали про їївизнання.
До когорти романтиків слід віднести і В.Забілу,М. Петренко, О.Корсуна та Я.Кухаренка. Ці поети романтики вклали багато вформування героїчних образів української козацької вольниці. Їх твори не можнапорівняти з глибиною П.Куліша чи Т.Шевченка, але не слід їх і недооцінювати. Боцей внесок хоч не дуже й помітний, але сильний і значущий.
До образу українського козацтва зверталисьП.Білецький-Носенко, Є.Гребінка, Л.Боровиковський, А.Метлинський, М.Шашкевич, М.Костомаровта інші. Саме цим пояснюється актуальність теми козацької вольниці.
Розділ 1. Сутністькозацької вольниці
В історичній науці увагу дослідників більшепривертало питання українського державного будівництва. Це створило певнупрогалину в загальноісторичній концепції. Одним з таких питань є проблемаідентифікації власне тих елементів, які і були носіями українського державногобудівництва. І дійсно, питання хто такі українці, звідки вони з’явилися наісторичній арені і як розвивались залишаються сьогодні не з’ясованими імалодослідженими, що не дозволяє задовольнити особливу зацікавленістьякнайрізноманітніших верств населення щодо цієї проблематики.
«Етносоціальний розвиток українців – цедосить складний і довготривалий процес. Тому для більш повного розуміння цьогопроцесу важливим є дослідження питання виникнення українського козацтва саме якетносоціального елементу і визначення ролі Середнього Подніпров’я як ядраетнотворення в козацьку добу історії України, тобто з кінця ХV ст. Проблемаукраїнського козацтва, як етносоціального явища, чи не найважливіше питання зетнополітичної історії України. Протягом кількох століть дослідники звертали восновному увагу на козацтво, як на військово-політичну силу, залишаючи позаувагою його етнотворче значення, яке важко переоцінити, внаслідок виключноїролі в етносоціальних процесах саме українського козацтва. Геополітичнестановище, яке склалось на середній Наддніпрянщині на XVI ст., неминуче вело доасиміляції українського етносу і зникнення саме тих характерних рис, щоскладали підвалини етнічного образу українців. Внаслідок цього відбувся майжеповний відрив від етнічних коренів української еліти, тобто панівних станівсуспільства, які вже в XVI ст. не могли здійснити консолідацію етнотворчих сил,щоб продовжити процес формування етносу та етнонаціональної держави українців» [1,43].
Проблема виникнення козацтва посідає чи ненайголовніше місце в історії України кінця XV – початку XVI ст. Суперечки тадискусії з цього приводу, які тривають протягом декількох століть, не вщухаютьі внаслідок цього в історіографії даної проблеми нагромадилась величезнакількість гіпотез і теорій щодо виникнення козацтва.Перші згадки про українськекозацтво в офіційних державних документах, а також описах сучасників тогоперіоду стосуються безпосередньо земель і населення Середнього Подніпров’я, асаме території навколо Черкас та Канева. Дійсно, на цих землях склались всіпередумови появи козацтва, як унікального суспільно-політичного явища в історіїукраїнського народу і саме територія Середнього Подніпров’я стала колискоюукраїнського козацтва і його консолідуючим ядром внаслідок земельного питання,тісно пов’язаного з економічними факторами, які тут склалися, внаслідоквідсутності кріпацтва в середній Наддніпрянщині, а також близькість до Степу,що надавало порубіжний статус цій території і, як наслідок, захист її місцевимнаселенням від татарських, а згодом і турецьких набігів, а також традиціймісцевого населення і його етносоціальних та етнографічних особливостей. Отже,що ж являло собою це феноменальне явище, якому судилося стати в часи загальногоетносоціального занепаду українців, новою і могутньою етнотворчою силою, тобтояка етнотворча роль українського козацтва і чому саме територія СередньогоПодніпорв’я стає тим регіоном, який зміг не тільки зберегти етносоціальнийрозвиток, а й витворити сили, що згодом утворять українську державу. Козацтвона історичній арені, як відомо, з’являється в кінці XV ст., але як суспільнийстан, козацтво сформувалось лише на рубежі XVI–XVII ст. Тому досить важливим єпитання дослідження саме етносоціальної природи козацтва, тобто джерел його формування,як етнотворчої сили [2,16].
Отже, поява українського козацтва в кінціXV ст. була зумовлена колонізацією південних регіонів України і необхідністюзахисту від татарських набігів на землі Середнього Подніпров’я. На початковомуетапі зародження козацтва важливим джерелом стало фортечне боярство, якеперебувало на службі у магнатських маєтках, тобто ті люди, ремеслом яких булавійськова справа. Але поступово уходи на перетині державних економічнихінтересів.
Так фактично починається перший етапформування козацтва, як етносоціального елементу. Справа в тому, що колиуходники повертались з промислів у міста і містечка Середнього Подніпров’я звеликими запасами риби, хутра, меду, різної худоби, місцева адміністраціяпочинає збирати з уходників певну частину добутої здобичі. Таким чином, владамала від уходництва подвійну вигоду – захист кордонів від татар і матеріальнийприбуток. Поступово місцева адміністрація сама починає організовувати походипорти татар, очолюючи козацькі загони. Це були перші організатори козацтва,яких вже сучасна їм польська література називала першими гетьманами. Серед нихбули Предслав Лянцкоронський, Остафій Дашкевич, Бернард Претвич та інші. Доборотьби з татарським лихом вони залучали і місцеве населення СередньогоПодніпров’я, яке витісняє фортечних бояр і уходників на другий план, тому щопорубіжна специфіка середньої Наддніпрянщини змушувала місцеве населенняволодіти зброєю і це надало йому змогу займатись козакуванням [3,54].
Отже, головним джерелом формування козацтвана першому етапі стали вихідці з укріплених міст і містечок СередньогоПодніпров’я, до складу яких входили не лише міщани, а й торговці, селяни, аособливо категорія безземельних селян, тобто халупники, комірники, городники,які не були прив’язані безпосередньо до землі. Поряд з ними козакували бояри,слуги та ремісники, яких очолювали представники місцевої адміністрації, алеосновну масу все ж складало міщанство порубіжних міст. Щодо етнічного складуджерел першого етапу формування козацтва, то основу складав саме українськийелемент мешканців міст Середнього Подніпров’я, яке, як відомо, ще з часівДавньоруської держави становило ядро українського народу.
Другий етап формування козацтва, якетносоціального елементу починається з середини XVI ст. і пов’язаний він іззагальноєвропейським розвитком. Як відомо, в першій половині XVI ст. вбільшості країн Західної Європи відбувся могутній суспільно-політичний рухвідомий як Реформація. Цей рух, в свою чергу, став наслідком не менш важливогоперетворення у зовнішньополітичному житті світу, пов’язаного з періодом Великихгеографічних відкриттів, які кардинальним чином змінили соціально-економічні таполітичні відносини в Європі і світі.
На останньому етапі основним джереломформування козацького стану, як етносоціального елементу були українські селяниі дещо менше міщани, що досить сильно було пов’язано із великим етносоціальнимпроцесом масового покозачення населення, який зумовлювався також наростаннямвизвольної боротьби українського народу з кінця XVI – і протягом першої третиниXVII ст.
Отже, українське козацтво виникло у 80-90-хроках XV ст. на території Середнього Подніпров’я. Поява козацтва, як основногоетносоціального елементу в період пізнього середньовіччя України, стала одним зголовних стрижнів етносоціального розвитку українського народу на протязі всієїйого історії. Також можна відзначити, що вкотре територія СередньогоПодніпров’я стала центром, ядром консолідації всіх етнотворчих сил українськогонароду, зародивши і поставивши не лише на внутрішню, а й на зовнішню аренуукраїнське козацтво, що увібрало у себе найкращі риси етнотворення попередніхстоліть.
Козацтво, як етносоціальний елемент,формувалось на протязі декількох десятиліть з чотирьох етапів. Під час наступуна українські землі польської експансії, козацтво увібрало у себенайпрогресивніші сили українського народу, що згодом дозволило створитиукраїнську етнічну державу. Крім того, як основний етносоціальний елементукраїнського суспільства на Середньому Подніпров’ї, козацтво взяло на себефункцію захисту всього українського населення Речі Посполитої, його прав,традицій, культури та віросповідання.
Отож, козацтво відіграло величезну роль ветнотворенні і у формуванні української нації. Ядром же етносоціальних процесівв цей час залишається Середнє Подніпров’я, де виникає, формується ірозвивається українське козацтво, етносоціальна природа якого дозволила йомузахищати свою землю від нападів ворогів і сприяла етнічному розвиткуукраїнського народу, який не тільки не припинився в умовах литовської, а згодомі польської експансій, а навпаки, продовжувався все більшими темпами, саме натериторії середньої Наддніпрянщини, завдяки етнотворчій діяльності українськогокозацтва.
Розділ 2. Літературознавціпро козаччину
На поч. 19 ст. посилюється письменницькийінтерес до історії України. Павло Білецький-Носенко (1774-1856) був авторомпершого poману про історичні події 1648-57 «Зиновий Богдан Хмельницький». Твірнасичений маловідомими літописними свідченнями, текстами універсалів і вистyпівБ. Хмельницького. Показані також його соратники Т. Богун, М. Кривоніс, І.Золотаренко, Д. Нечай. Могутній визвольний рух був підготовлений, на думкуавтора, багаторічною боротьбою запорожців, цих «неустрашимыx флибустьеров». Уросійський текст роману вплетено чимало українських історичних обрядових пісеньі поетичних творів самого автора, тобто роман, по суті, двомовний.
Євген Гребінка (1812-1848), приділившипильну увагу художньому дослідженню подій рідної історії, поетизації козацькихватажків, написав низку романтичних поезій («Печаль», «Курган», «Украинскийбард», «Казак на чужбине» та ін.). Найчастіше в них згадується ім'я С.Наливайка. Персоніфікований образ могили виступає як символ волі й вічногозв'язку з рідною землею. У центрі поезії «Украинский бард» — ромaнтичний образбандуриста. На історичному матеріалі написані повість «Нежинский полковникЗолотаренко» (1842) і роман «Чайковский» (1843). Головний герой зазначеноїповісті — історична постать, людина надзвичайної мужності; Золотаренко гине підчас повернення козацького війська з походу. Провідний пафос роману «Чайковский»- утвердження демократичних основ Запорозької Січі, де виховуються справжнігерої-патріоти, яким і постає з твору головний герой – ОлексійПопович-Чайковський.
У творах Левка Боровиковського (1806-1889)«Козак», «Палій», «Смерть Пушкаря» «вольний козак» постає в ореолі такихсимволів, як «широкий степ», «буйний вітер», «вірний кінь». Сцена прошаннясічовика («Козак»), мотиви розлуки з батьківщиною дуже близькі до прощанняБайронового Чайльд-Гарольда. І все ж козак чи гайдамака у поета ще доситьабстраговані від їхньої справжньої суспільної ролі.
Для одного з найвизначніших представниківукраїнського романтизму Амвросія Метлинського (1814-1870) козацькі часи булидобою національної гідності (поезії «Бандура», «Степ», «Спис», «Козак та буря»,«Козача смерть»); героїчні характери історичного минулого протистоять нікчемнимперсонажам сучасного авторові періоду. Тема колишньої слави козацтва, гіркогосмутку за тим, що назавжди відійшло, звучить у творчості Амвросія Метлинського.У баладі «Козачая смерть» поет з жалем стверджув: там, «де недавно козакгомонів, його кінь тупотів», тепер тихо, спокійно. І постав перед нами«степ-земля», що «рідну й нерідну кров допиває», поле бою, рясно вкритетрупами. А проміж трупами, вмираючи, старий козак із сином розмовляє.Трагедійність ситуації пояснюється запитаннями сина. Болять йому рани, важкопомирати, не нажившись, не долюбивши, далеко від матері, від рідних.
«Батьку, батьку! Хто по нас заплаче,
Хто нас поховає?» –
«Чуєш, синку! Чорний ворон в'ється, кряче,
За дяка співає! »
В останню хвилину батько втішає сина, щоїхня смерть відплачена, адже й ворогів «не трохи гине». Зворушує схвильованийавторський відступ:
Отак розмовляло, далі застогнало,
А далі замовкло… тільки кров дзюрчала...
У баладі відчувається вплив українськихнародних дум і пісень, у яких змальовано смерть козака на полі бою. Так,врешті, як і в баладі Боровиковського «Чорноморець», побудованій на фольклорнійсимволіці. До тіла загиблого козака, «крізь реберця» котрого вже й «травапробивається», припадають у тузі три ластівки – птахи, які завжди в народнійпоетиці символізували любов. «Першая ластівка – мати рідная рида; А другая –сестра; третя ластівка — жінка покійного». Там, «де матуся рида», «кровава рікапротікає до моря глибокого». Плач сестри асоціюється з річкою, що залишиласлід, однак «просохла, не влившись до моря».
«А де жінка була — і росиці нема».Символічний вступ до балади побудований на фольклорній антитезі. «Не сірийтуман піднімається з Чорномор'я, а злітаються «гуси то сірії; «не хмару снігівбуйний вітер навів – піднімаються лебеді білії». Вони й розповідають прозагибель у степу «ясного сокола», «доброго молодця» – славногокозака-чорноморця.
Образ козацької вольниці, в якому проступаєідея національної незалежності України, змальовано в історичиих елегіях,елегійних віршах-роздумах, віршових оповіданнях та баладах «Могила», «Поминки»,«Козак» Я. Щоголева, «Іван Кучерявий», «Гей, Іване, пора» М. Петренка, «Старіпісні» О. Корсуна, «До могил» О. Шишацького-Ілліна. Слова Т. Шевченка «Тіїслави козацької / Повік не забудем!» найточніше формулюють лейтмотив цієї групитворів. У вірші «Козак, гайдамак, чумак» А. Метлинського окреслена деградація внаступності цих трьох персонажів — символів української історії. До ньогоблизький вірш «У полі» Я. Щоголева, де один за одним відпадають від колишньогокозака його атрибути (кінь, шабля, рушниця), і він стає звичайним «гречкосієм».Історичні особи наділені елементами легендарного суб'єктивно-авторськоговимислу («Палій» В.Забіли, «Дорошенко» О.Корсуна). І все ж у відображенніподій, пов'язаних із діяльністю Мазепи та Полтавською битвою, тогочаснаукраїнська поезія практично не відходила від ортодоксальної російськоїісторіографії, хоча були тут і яскраві винятки — балада «Мана» О. Корсуна,поема «Мазепа, гетьман український» С. Руданського. Поема «Кочубей» невідомогоавтора засвідчує показовий факт, що українська література мала свою поему проМазепу і Кочубея раніше, ніж з'явилася «Полтава» О. Пушкіна (липень 1828).Модифіковані, перетворені фантазією творця історичні факти стали основою поемиМ.Максимовича «Богдан Хмельницький» (1833). У ній дві сюжетні лінії: перша — причини й розмах Хмельниччини, друга — кохання Богдана і польки Марії(Минодори). Художній здобуток цього твору збагатила написана pociйською мовоюпоема Є. Гребінкн «Богдан» (1843). Хоча історичну конкретику в ній нерідкозаступають узагальнені символи − історія боротьби двох орлів із чорнимиворонами, образ могили тощо, − все ж простежується близький до історичноїдостовірності образ гетьмана, наголошується на тісному зв'язку його зкозацькими масами.
У баладі Костомарова «Брат з сестрою»оживає одна з найтрагічніших сторінок нашої історії – спустошення українськоїземлі турецько-татарськими людоловами. Під час набігу кримчаків на Київзагинули батько й мати, а їхню малу доньку забрано в ясир. Брат дівчинки, якийдивом врятувався, потрапляє до Запорозької Січі. Через роки, випадковоопинившись на невільничому ринку, він викупляє з неволі дівчину-бранку івінчається з нею. Коли ж з'ясувалося, що вони рідні, Івась із сестроюрозвіялися по степу жовтим і синім цвітом. Фінал балади набирає глибокотрагічного звучання. Адже трагедія цих двох людей — це трагедія всієїукраїнської землі, пограбованої, сплюндрованої, вкрай змученої безкінечнимиординськими розбоями.
Розділ 3. Козацькавольниця у творах українських поетів-романтиків
Єдиним твором на історичну тематику вдоробку поета є «Палій». Герой його – білоцерківський полковник Семен Палій(40-ві роки ХVІІ ст. – 1710), відомий своїми конфліктами з Мазепою та участю вПолтавській битві на боці Петра. Зображення історичної постаті та історичнихобставин у Забіли загалом невиразне (де спостереження свого часу детально,порівнявши Забілу з Т. Шевченком, аргументував І. Франко) і нагадує подібну жманеру віршів О.Корсуна, трохи пізніших поем Д.Мордовця, С.Руданського, почастиС.Воробкевича. Але, видається, не художньо-історіографічний опис мав передусімна увазі автор твору і навряд чи колоритна зримість історичної постаті булаконче необхідна поетові для вираження своїх ширших, світоглядних та естетичнихуявлень, що тут, подекуди безпосередньо, представлено.
Головним у творі є меланхолійний роздум зприводу минущості всякої історії, враження огромом часів, що нашаровуються надалекі сліди життя якоїсь конкретної, навіть і відомої людини («Де те військозапорозьке, Де те, що куріло? Де Палій ваш чорноусий? Усе те потліло! Нема вжетого нічого, Прахом розлетілось, І кістки там не влежали, Де чиїм хотілось…»). Це уявлення про підлеглість фрагмента людської історії (поет невипадковообирає типовий і значимий для національного самоусвідомлення приклад) осяжномуепічному плинові часу могло б видаватись однією з виразних ознак романтичногосвітовідчуття у поезії Забіли, але воно тут же коригується загаломсентиментальним за своєю ідеологією, сповненим релігійної резиґнації фіналом,який завершує досить несподіваний – після портретування та життєопису героя –поворот у смисловій композиції твору «Бо всі, хто живуть на світі, Що вонитакеє? Земля, курява і слава, І ніщо другеє. Бо над всіми заспівають, Земля вземлю й піде, І повстаєм тоді колись, Як Христос знов прийде»).
М.Петренко творив у той час, колиприскорено зростав український романтизм (кінець 30-х – поч. 40-х рр. ХІХ ст.),розвиваючись паралельно та у взаємоінтеграції з просвітительським реалізмом.Він належав до того естетико-психологічного типу українських митців, якісвідомо вдавались до нових принципів творчості. Українським романтикам властивезагострене почуття патріотизму, звідси – звертання до героїв та епізодівнаціональної історії, сум за втраченими національними реаліями в суспільстві,розуміння високої естетичної цінності усної народної поезії, схильність додемократизму, до ідеї народності літератури. Романтичні герої – незвичайні,сповнені палких бурхливих пристрастей, діють у виняткових обставинах.Петренкові притаманні етична шляхетність поетичного чуття й думки – і в цьомутакож пізнається генетична дія високої природи української народнопісенноїлірики. В його поезії проступають певна елітарність авторської позиції, певнасентиментально-романтична поза, настроєність на мінор. Народнопісенніімперсональні елементи й принципи найчастіше підпорядковуються суб’єктивномуавторському погляду, це вже лірика особистісно-психологічна.
Два твори М.Петренка порушують історичнутематику – «Іван Кучерявий» та «Гей, Іване, пора…». Перший з них мав бути,очевидно, ліричною історичною баладою (чи, може, й поемою), з чітко відділенимиодин від одного, відносно закінченими в собі розділами: мати журиться за сина,за чоловіка, за дочку, кожне з яких перебуває далеко від рідного дому, та от –здіймається курява на шляху: можливо, хтось повертається (твір на цьомууривається). Темою поеми, скоріше за все, мала бути участь земляків поета,мешканців Донецького краю, у козацьких походах, історичних подіях середини 17ст. Другий твір – баладного типу, сюжет його намічає сповнене пригод здобуваннягероєм дівчини – нареченої з Правобережжя (у «Польщі»). Обидва твори багаті нагеографічні реалії рідної для поета місцевості.
Творча практика не лише Петренка, а йбагатьох інших поетів доводить, що шлях стилізації під народну пісню –безплідний. Навпаки, піснями стають саме ті твори, де особистісний моментвиявлено яскраво, де поет-інтелігент звертається до такого ж читача. Можназіставити, з одного боку, вірші «Тебе не стане в сих місцях» та «Туди мої очі»,один з яких справді став піснею, і твори «Ой, біда мені, біда» та «Чого ти,козаче…» де наявні атрибути народнопісенної стилістики (коломийковий розмір водному, постійні епітети – в другому), але майже не відчувається особи автора.
Ой, біда мені, біда
З чорними бровами,
Ой, куда мені, куда
Діватися з вами.
Не оминув Петренко і другої лініїромантичних мотивів, а саме – звеличення історичного минулого України, однак увласній інтерпретації, з урахуванням історичної дистанції. На такому тлірозгортається дія балади «Гей, Іване, пора», опублікований ще 1841р. у збірці«Сніп». У звичайних тонах козацької романтики розповідається про те, як козакІван сідлає коня та збирається в дорогу: «Не добра добувать, Не ляхів воювать,– А поїдемо мі по дівчину…». На козака в дорозі чатує сім бід, та він на те незважає: «Мину Донець, минув Торець і степом скаче по Самарі», – бачимогеографічний антураж Слобідської України, характерну для неї мову. Баладазакінчується звертанням до коня:
А ти, мій коню, ти скоріш,
Мене до милої примчиш!
Тобі за те я гарну збрую
В татар здобуду золотую.
У ті часи, коли писався вірш, уже не булоні запорізького козацтва, ні «польської України», не існувало й Кримськогоханства. Однак романтична поезія ще жила відгомоном колишньої слави Гетьманщинита Запорізької Січі. В цій баладі чути й перегук з книжною традицією, зокрема,тут перейнято ритміку та строфіку балади А.Міцкевича «Три Будриси». Г.Нудьгатвердить, що «це єдиний зразок балади у творчості М.Петренка». Але це не так,їх принаймні дві. Балада «Іван Кучерявий» – типовий зразок козацької романтики.В ній йдеться про матір Грициху, яка згадує і старшого сина Івана Кучерявого,котрий «давно пішов з козаками у степ на татарів», і про їхнього батька, що «негод же він у неволі у польській Вкраїні», і про дочку, яка подалась «аж заДонець, в Святі гори, помолиться богу». Отже, Петренко не ігнорував і баладнихтем, де діють цілком конкретні люди, й мотивів туги, суму, печалі. Талант йоголише формувався й чомусь був обірваний в самому розквіті.
О. Корсун почав віршувати у традиції«котляревщини»; та й народні повір’я він збирає та переспівує ніби як лишеанекдотичний матеріал. Але поруч із примітивним слов’янофільством Корсунпереймає й інтерес до романтичної поезії, переспівуючи росіян та чехів, тавітає Шевченка 1845 р. віршем, у якому, щоправда, прохає в поета лише«голосіння над труною»та «пісень про колишнє». Образний світінтимно-особистісної та пейзажної лірики О.Корсуна («Коханка», «Від чого?»,«Зрада», «Кохання») переконує, що поет природно прийшов до притаманного зріломуромантизмові прагнення заглибитися у внутрішній світ людини, передати порухи їїсерця. У деяких віршах цієї групи («Старі пісні», «Козак та гулянка», «Ріднасторона», «Могила», «Дорошенко») з’являється характерний для українськоїромантичної творчості образ козака, звучать елегійні ноти смутку за старовиною,за славою запорожців, що вже безповоротно відійшла у минуле. Нащадкамзалишилися лише «старі пісні дідів старих, луна козацька з домовини».
В опереті «Черноморський побити»Яків Kухаренко обрисував побут кубанських козаків наприкінці XVIII ст. Оперетаця була перероблена й пристосована до сцени М. Старицьким в 1878 р. Підзаголовком «Чорноморці», з музикою Миколи Лисенка вона дотепертримається на малоруській сцені.
Оригінальною спробою художньогоузагальнення в темі козацького минулого України цікава поема Я. Кухаренка«Харко, запорозький кошовий» (1840-ві роки, опублікована 1913 р.). Поетнамагається (хоч це далеко не скрізь йому вдається) синтезувати подіїнаціональної історії та підвести під них національно-міфологічне підґрунтя.Герой поеми по зруйнуванню Запорожжя пливе морем, блудить у невідомому лісі,потрапляє ненароком у вовчу яму, звідти його визволяють місцеві мисливці, що занаціональною приналежністю йменують себе «імнгертинцями». Харко довгорозповідає їм про своє минуле; тутешня відьма-пророчиця, після серіїрізноманітних пригод і дійств, показує у дзеркалі майбутнє, до створення якогоматиме причетність герой; уривається поема на сцені зустрічі Харка з місцевоюцарицею Ганною. Незважаючи на чималий обсяг (272 десятирядкові строфи), твірзалишився незакінченим. Безперечним є перегук сюжету «Харка… » з першоючастиною «Енеїди» І. Котляревського, залежний один твір від іншого й у деякихстильових та образотвірних ознаках. Проте від впливу «Енеїди», твopy чітко іструнко спорудженого, відходить поема Я.Кухаренка у своїй надміру ускладненійкомпозиції, з чим пов'язані посилення мотивації дії, певне розщеплення постатейперсонажів тощо.
Історики літератури, в чиє поле зорупотрапляла ця поема, в один голос говорили про численні факти анахронізму увикладі різних історичних подій, їх суміщення. В цьому зв'язку могла бвикликати питання й постать Харка, «запорозького кошового». В одному з епізодів(боротьба проти Виговського) він міг би бути ідентифікований із Сірком, аледалі відходить від цього реального прототипу; скоріш усього, головний геройпоеми — це збірний образ. Поетові, очевидно, йшлося не про достовірністьокремих історичних реалій і постатей, а про спробу під певним кутом зоруінтегрувати гумористично-бурлескні й історично-концептуальні елементи,представити узагальнену картину минулого України останніх двох століть. Художніособливості твору засвідчують, що поет мав своїм завданням продовжити йрозвинути національну традицію художнього епічного бачення світу (однією звершин у якій була «Енеїда» І. Котляревського); бурлескний виклад тут непротистоїть історичній темі, а сама ця тема не є самодостатньою, як у типовійісторичній поемі. Вільне поводження автора з історичним матеріалом свідчить непро похибки у знанні, не про «плутанину», а про те, що поет намагався«ущільнити» історичний матеріал, редукувати його до одного сюжету, до одногоміфологічного мотиву, зокрема міфа про етнічного героя (інша справа, що й тутавтор наштовхнувся на концептуальні ускладнення). Отже, основний смисл поеми –міф про героя-засновника, поданий у бурлескно-міфологічній інтерпретації.Звідси примітивна натуралістичність та відповідний гумористичний тон предметнихописів (які мають свій колорит), зокрема численних побоїськ, жаских розправ,казкові і міфологічні акценти у зображенні долі головного героя, символічнепереродження (перебування у вовчій ямі як відгомін ритуального вмирання встарому статусі й народження – в новому), зацікавлення ним та допомога йому збоку носіїв оккультного знання (ворожка та її пророцтва) тощо. Головнимнедоліком поеми є не бурлескний її стиль, а позахудожнє своїм сенсом, догідливепристосування твору до політичної ситуації часу, – численні мотивиапологетизації московської держави, що, виступаючи як розміркування персонажівта елемент сюжетної дії, виявляються чужорідними в художній тканині поеми ірозривають її художню цілісність.
Оригінальна авторська варіація міфа прогероя-основоположника, що визволяє народ, розбудовує націю (плем'я, більшу чименшу етнічну спільноту), розпочинається в українській поезії з «Енеїдою» І.Котляревського. Крім «Харка, запорозького кошового» Я. Кухаренка, цю лініюпродовжували поеми «Великі проводи» П.Куліша, «Байда» В.Масляка, «Смертьотамана» Б.Грінченка, трагедія «Довбуш» Ю.Федьковича та ряд його ж віршів ізциклу «Дикі думи», в деяких відношеннях – вірш «Гамалія» Т.Шевченка. До творівназваної групи належить і поема «Цар Соловей» (1857) С.Руданського.
Висновки
Чільне місце в українській романтичнійпоезії фольклорно-історичного спрямування по праву посідає доба козаччини.
В українській романтичній поезії, як і уфольклорі, в центрі зображуваних подій постає козак, його молодецтво, сила іслава, його зневага до ворога, до смерті.
Протиставляючи героїчне минуле козаківрабському животінню їхніх нащадків, поети-романтики розбуджували притлумленепочуття національної гідності, закликали згадати колишню славу України. Такимчином, історична тематика в романтичній поезії набирає виразного громадянськогозвучання — формується громадянська течія.
Ще складніше, в окремих моментахсуперечливе, трактування має тема історичного минулого одна з найширших темпоезії цього періоду. З історією України пов'язані обгрунтування самостійностіукраїнської духовності, культури і, зокрема, літератури. Новочасний міф проУкраїну, початок якому кладуть «История русов», історичні праці М.Маркевича,романтична фольклористика, поезія А.Метлинського, М.Костомарова, Т.Шевченка,будується і на основі історично достовірних фактів, і на основі легенд,суб'єктивних інтерпретацій, свідомих чи мимовільних містифікацій. Творення йогонатикається на певні внутрішні труднощі, функціонування і розвиток проходитьчерез ряд суперечливих етапів.
Історичне минуле України в поезії 40-50-хроків маніфестує передусім образ козацької вольниці, в якому імпліцитно віносказальній формі проступає ідея національної незалежності України.Насамперед збройна боротьба козаків, тих чи інших козацьких ватажків за волювиступає основним змістом в історичній темі поезії цього часу. Доповнюють його(в аспекті державницького життя, якого явно бракує «козацьким» картинам) творина теми староруської історії (ряд віршових оповідань М.Устияновича, «СпівецьМитуса» М.Костомарова, «Ігор – князь Сіверський» С.Руданського). Прикметно, щов осмисленні історичної тематики у цей час майже відсутнє звернення до іншихісторичних сфер, інших явищ.
Глибоку складність української історії, їїподій і дійових осіб виразно відчували окремі культурні діячі ХІХ ст. – М.Костомаров,Т.Шевченко, П.Куліш, М.Драгоманов, І.Франко. З нею стикалися у процесіхудожнього творення й громадсько-культурного життя й ширші кола митців. Все цезумовлювало еволюцію міфа про Україну, диференціацію його на різні варіанти таподальше їх коригування.
У романтичному світобаченні козак виступаєяк ідеал «вільної» людини, часто необмежений ніякими суспільними нормами моралій обов’язку. Позбавлений соціальної характеристики, а отже, й реальнихісторичних рис, козак стає романтичним шукачем долі.
Список використанихджерел
1. Гнатюк В. Пісенні новотвори в українсько-руськійнародній словесності // К.: Наукова думка, 1966. – 315 с.
2. Героїчний епос українського народу: Хрестоматія:Навч. посіб. Упоряд. та прим. О.Таланчук, Ф.Кислого. − К.: Либідь, 1993.– 396 с.
3. Григор'єв-Наш. Історія України в народних думах тапіснях / Худож. В.Лопата. – К.: Веселка, 1993. – 271 с.
4. Думи: Іст.-героїч. цикл / Упоряд. О.Дея; Ілюстр.худож. В.Лопата. – К.: Дніпро, 1982. − 159 с.
5. Колесса Ф. Усна словесність. – Тернопіль:Підручники і посібники, 1996. – 38 с.
6. Народні думи, пісні, балади / Вступ. ст., упоряд.та прим. В.Яременка.− К.: Молодь, 1970. – 245 с.
7. Плісецький М. Українські народні думи: Сюжет іобрази. – К.: Кобза, 1994. − 363 с.
8. Жулинський М. Історія української літератури ХІХст.: у 2 книгах – Кн.1: Підручник – Київ: Либідь, 2005. – 656 с.
9. Історія української літератури (Перші десятиріччяХІХ століття): Підручник / П.Хропко та ін. – К: Либідь, 1992. – 512 с.
10. Чижевський Д. Історія української літератури. – K:Академія, 2003. – 568 с.
11. Українське козацтво: Мала енциклопедія. – К:Генеза; Запоріжжя: Прем’єр, 2002. – 568 с.
12. Крижаківський С. Михайло Петренко: Вчора, сьогодні,завтра // Слово і час. – 1993. − № 8. – С. 10-16.
13. О.Гончар. Зачарований небом (романтичний світМихайла Петренка) // Слово і час. – 1997. − № 11-12. – С. 21-26.
14. І прадіди в струнах бандури живуть: Укр. романт.поезія: Зб.: Для серед. та ст. шк. віку / Упоряд., передм. та довідки П.Хропка.– К.: Веселка, 1991. – 239 с.
15. Історія української літератури першої половини ХІХстоліття: навчальний посібник / В.Кравченко, О.Єременко. – Запоріжжя:Видавництво Запорізького національного університету, 2008. – 224 с.
16. Даренська Т. Михайло Петренко і Тарас Шевченко.Паралелі основних світоглядно-поетичних тем (До 185-ти річчя від дня народженняМ.Петренка) // Українська мова та література. – Ч. 9 (265). – 2002. – С. 4-5.
17. Нудьга Д. Два поети-романтики // Віктор Забіла.Михайло Петренко: Поезії. – К.: Радянський письменник, 1960. – С. 3-9.
18. Петренко Михайло // Українські поети-романтики.Поетичні твори. – К.: Наукова думка, 1987. – С. 286-307.
19. Шудря М. «Дивлюсь я на небо…» // Народна творчістьта етнографія. – 2000. – 2004. – № 4. – С. 125-126.
20. Історія української літератури першої кінця ХІХ –початку ХХ століття: Підручник / За ред. П.Хропка. – К.: Либідь, 1992. –
21. Історія української літератури ХІХ століття: Навч.посіб. для студ. філолог. спец. вузів / У 3-х кн. – Кн. 1.: перші десятиріччяХІХ ст../ За ред. М.Яценка. – К.: Либідь, 1995. – 368 с.
22. Історія української літератури ХІХ століття: Навч.посіб. для студ. філолог. спец. вузів / У 3-х кн. – Кн. 2.: 40-60-ті роки ХІХст../ За ред. М.Яценка. – К.: Либідь, 1997. – 432 с.
23. Історія української літератури ХІХ століття(70-90-ті роки): у 2-х кн. – Кн. 1.: Підручник / За ред. О.Гнідан. – К.: Вищашкола, 2002. – 575 с.
24. Історія української літератури ХІХ століття(70-90-ті роки): у 2-х кн. – Кн. 2.: Підручник / За ред. О.Гнідан. – К.: Вищашкола, 2003. – 439 с.
25. Гнідан О. Історія української літератури ХІХ – поч.ХХ ст.: Навч. посіб. – К.: Вища школа, 1987. – 158 с.