Образ Г.С. Сковороди в українській літературі

Зміст
Вступ
Розділ І.Причини й передумови актуалізації образуГригорія Сковороди в українській літературі кінця ХХ століття
Розділ ІІ. Образ видатного філософа й письменника вукраїнській прозі 70-80-х років
Розділ ІІІ. Поетичний портрет Григорія Савича Сковороди
Висновки
Література

Вступ
ГригорійСавич Сковорода є однією з величних постатей української культури. Видатнийпросвітитель, філософ і письменник, він був всебічно обдарованою людиною. Йогогеній зріс і викристалізувався на рідному національному ґрунті, а йогопроповідь, його філософія, його мудрість мали універсальний, всесвітнійхарактер. Не менший інтерес ніж літературно-філософська спадщина Сковороди викликаютьвідомості про його життя. Так, О.Ізмайлов у своїх спогадах наводить такевисловлювання Л.Толстого: “Багато в його світогляді є дивовижно близького мені.Я недавно ще раз його перечитав. Мені хочеться написати про нього. І я це зроблю.Його біографія, мабуть, ще краща за його твори, але які гарні й твори”. Тож недивно, що протягом ХІХ-ХХ століть факти життєвого та творчого шляху митця булиоб’єктом уваги дослідників, його яскрава особистість надихала письменників настворення високохудожніх творів.
Матеріалом нашого дослідження булитвори української літератури 70-80-х років ХХ ст., в яких було створено образмандрівного філософа, видатного мислителя доби Просвітництва – ГригоріяСковороди. Їх аналіз показав, що постать митця стала джерелом для творів різнихлітературних родів і жанрів: прозових, зокрема повістей (В.Чередниченко“Молодість Григорія Сковороди”, І.Ільєнко “Основ’янська повість”), художньогожиттєпису (І.Пільгук “Григорій Сковорода”), поетичних творів, наприклад, циклівБ.І.Олійника, І.Ф.Драча, С.Тельнюка, окремих поезій Л.Костенко, В.Коржа,П.Бондарчука та інших, драматичних творів (М.Марченко “Холодна криниця”).
Українськимивченими зроблено чимало в справі збирання, публікації та вивчення творчостіСковороди. Але необхідно зазначити, що лише поодинокі праці літературознавціввисвітлюють питання художніх інтерпретацій постаті митця як конкретногоісторичного образу в українській літературі. Найбільш повним дослідженням цієїпроблеми є монографія Т.С. Пінчук “Григорій Сковорода і наш час”(Луганськ,1996), в якій розглядається відтворення образу мислителя в українськійлітературі взагалі – від перших художніх біографій, основаних на спогадахсучасників Сковороди до творів кінця ХХ століття. Проблемі специфікивідображення постаті філософа в поезії присвячена стаття Т.С.Пінчук “Штрихи допоетичного портрета Григорія Сковороди”(1988). Окремі аспекти питання висвітлилиу своїх статтях інші літературознавці: З.Геник-Березовська (“ГригорійСковорода: образ художній і справжній”) звернула увагу на співвіднесеністьхудожнього образу митця та реальної історичної особистості, наголосила нанебезпеці стереотипності у його відтворенні, М.Радецька подала оглядісторико-біографічної прози про Г.С.Сковороду, довела, що саме цей жанр художньоїлітератури надає найбільші можливості для розкриття образу, М.Черняк такожаналізує прозові твори про філософа у статті “Образ Григорія Сковороди вхудожній літературі".
Таким чином, актуальністьтеми полягає в тому, що відтворення образу Григорія Сковороди в українськійлітературі 70-80-х років не було предметом окремого спеціального аналізу, арозглядалося в контексті загального розвитку вітчизняної літератури або якскладова частина сукупності творів цієї тематики ХІХ-ХХ століття. Цим зумовленімета й завдання дослідження. Головною метою нашої роботи єлітературознавчий аналіз художніх творів даного періоду, в яких письменникамибуло створено образ Г.С.Сковороди, з точки зору його повноти й цілісності,специфіки засобів образності. З цього і випливають завдання дослідження:
▪обґрунтувати актуальність теми;
▪ пояснитипричини актуалізації постаті українського мислителя в літературі 70-80-х роківХХ ст.;
▪ датиоцінку особливостей створення образу Григорія Сковороди в кожному заналізованих творів;
 ▪ виділитихудожні твори, в яких автори подали творче осмислення літературно-філософськоїспадщини митця, створивши глибокий і цілісний образ видатного просвітителя;
▪схарактеризувати основні тенденції вітчизняної літератури досліджуваногоперіоду, зумовлені впливом культурних скарбів українського народу, зокремавиявити, яке відображення у художніх творах знайшов життєвий та творчий шляхСковороди, його філософське вчення.
Результатидослідження можуть бути використані при проведенні загального аналізу розвиткулітературного процесу в Україні в 70-80-ті роки ХХ століття, для підготовкиматеріалів про вшанування пам’яті Г.С.Сковороди у літературі, як додатковийматеріал до занять у школі, вищому навчальному закладі.

РозділІ. Причини й передумови актуалізації образу Григорія Сковороди в українськійлітературі кінця ХХ століття.
Протягомостанніх майже ста років літературно-філософська спадщина й сама постатьГригорія Савича Сковороди ставала знаряддям різних ідей і поглядів. Наінтерпретацію його творчості впливали напрочуд цікаві факти життя митця, різніпідходи до її аналізу, зокрема психологічний, біографічний. Образ мислителя бувпостійно у центрі уваги письменників і критиків, оскільки давав багатийматеріал для освоєння, авторського тлумачення, наукових досліджень. Численнізвертання не лише дослідників а й митців до постаті Сковороди зумовленіісторичною значимістю особи мислителя, якого І.Я.Франко назвав “чи ненайзамітнішим з усіх духовних діячів наших ХVІІІ ст.”[23,79]. Але окрімзацікавлення цією яскравою особистістю, важливою причиною інтересу до образуСковороди в українській літературі була необхідність звертання до її традицій,адже у мистецтві поряд із послідовною, поступовою спадкоємністю, частоспостерігається “ретроспективна, “зворотна” спадкоємність, зверненнябезпосередньо до традицій віддалених епох, бо “значне бачиться навідстані”[2,64]. Це є актуальним передусім для літератури кінця ХХ століття,коли роль людини в історії, “на крутозламі суспільних формацій стає провідноютемою мистецтва слова”[6,1]. Аналіз минувшини стає ключем до розв’язаннянайболючіших проблем сучасності, а з’ясування місця особистості в прогресілюдства дає можливість торувати шлях у майбутнє. Навіть якщо увага письменниказосереджена на подіях і постатях минулого, це неминуче перетворюється напризму, крізь яку автор розглядає сучасні йому реалії. Тому спроби освоєнняодного й того ж самого матеріалу, здійснені в різні історичні періоди будутьсуттєво відрізнятися один від одного, відбиваючи як риси розвитку суспільства,так і особливості власне літературного процесу, адже ”конкретний історичнийобраз великої національно-культурної ваги, яким би віддаленим у часі він небув, продовжує жити в динамічному духовному потоці сьогодення. При цьомуідейно-естетичне й морально-
філософськейого наповнення пов’язане з провідними тенденціями літературно-мистецькогожиття”[21,10]. А дослідження того як мистецтво, зокрема література, трактує йінтерпретує певні культурно-історичні реалії, дає змогу повніше зрозумітилогіку його розвитку в різні періоди, бо повноцінне художнє життя такого образузумовлюється специфікою національної художньої думки в кожний конкретний моментїї саморозвитку. Художнє осмислення історичної особистості перетворюється нарозкриття суперечностей сучасності, висвітлення злободенних проблем, переважной не властивих віддаленому минулому, в якому жив і творив герой книги. Аленезважаючи на можливу варіативність трактування образу, він зберігає внутрішнюцілісність, певну непроникливість, оскільки сам об’єкт освоєння є принциповоневичерпним, незглибимим, завжди є самоцінним, залишаючи можливості йогоподальших літературних інтерпретацій, що зумовлено насамперед йогокультурно-історичною значимістю, мистецьким безсмертям. Це значить не те, щообрази такого масштабу взагалі не можуть бути освоєні літературою, просто зкожною новою вдалою спробою рівень їх підвищується, відкриваючи тим самим новіплощини для трактування, тобто простежується певна етапність, поступовістьнаближення до образу.
70-80-тіроки характеризувалися досягненням досить високого рівня в освоєнні образуСковороди, що значною мірою було зумовлено свідомим і відповідальним ставленнямписьменників як до власної творчості, так і до надбань минулого. Отже,головними причинами звернення митців у літературі досліджуваного періоду дообразу Григорія Савича Сковороди були зростання інтересу до цієї історичноїособистості напередодні 250-річного ювілею філософа, необхідність встановленнятворчого зв’язку між літературою кінця ХХ століття й давніми культурнимитрадиціями українського народу, актуалізація ідей гуманізму й пов’язаний із цимінтерес до філософії Сковороди, активний пошук нових етичних йідейно-філософських критеріїв в умовах моральної дезорієнтації суспільства.Розділ ІІ. Образ видатногофілософа й письменника в українській прозі 70-80-х років ХХ століття.
70-80-х роки вукраїнській літературі – це період активного розвитку історико-біографічногожанру, що проходив у загальному руслі інтересу до “мемуаристики,документалістики, письменницьких біографій”[15,198]. Як зазначає Б.І.Мельничук устатті “Повість про письменника”, цей час був позначений “кількісним зростаннямісторико-біографічної літератури, а також змінами якісного порядку, зокремапомітним жанровим збагаченням”[14,34]. Новими творчими здобутками в цій галузібули розкриття внутрішнього світу героїв, психологічна заглибленість, намаганнявідобразити процес творення митця. У центрі уваги письменників – відтвореннябезпосереднього зв’язку між реальними подіями ісвіторозумінням персонажу. Слід зауважити, що не всі твори цього жанру носилириси новаторства, але саме наприкінці 70-х – на початку 80-х критики відзначалипомітне зростання потоку документально-художніх творів, центральними образамияких були історичні особи попередніх епох і які “не просто белетризувалижиттєвий шлях героя, а й розкривали авторське розуміння всіх протиріч йоговнутрішнього світу”[4,110]. Ці повісті й романи споріднювалавідмова від усталених канонів творення образів реальних осіб, розкриттядуховної еволюції героя. Їх жанр О.Галич визначає як документально-біографічнупрозу, де провідне значення для створення сюжетної канви твору, характерутворчого домислу мали саме факти життя персонажа .
У контекстізагального розвитку біографічної прози помітно активізувалося зверненняписьменників до образу Григорія Сковороди, що було позначено прагненнямвідкрити в постаті свого попередника нові, зумовлені загальними і ідеологічнимитенденціями риси. Крім того, саме історико-біографічна проза мала найбільші можливостідля повного і всебічного розкриття цього образу. Письменники широковикористовували біографію Сковороди, окремі факти з життя, творчу спадщину,народні легенди про нього. Докладність, глибинність образу митця посилюваласязастосуванням психологічного аналізу у змалюванні філософа. У різні часиздійснювався різний підхід до трактування образу: від містика, аскета до бунтівника. Подібна розбіжністьконцепцій розв’язання характеру історичної особи пояснюється недостатністю йоголітературно-філософської спадщини, поверховим її прочитанням, ідеологічноюпозицією деяких дослідників.
Зрозуміло, щотвори про Г.Сковороду, які вийшли у 70-80-х роках, не були першою спробоюосвоєння образу українського мислителя, а їх автори спирались на певний досвідсвоїх попередників. Тому ми маємо змогу говорити про певну “історичнуетапність” напряму розкриття образу. Через історико-біографічний тип йогорозробки (твори І.Срезневського, В.Нарєжого, П.Куліша, В.Поліщука),художньо-філософські інтерпретації, що спричинили символізацію образу,збільшення його художньої умовності, узагальненості (П.Тичина, М.Рильський,Ю.Клен, В.Шевчук) українська література прийшла до освоєння образу на рівнідіалогізму, взаємодії, який простежується у значній кількості літературнихтворів досліджуваного періоду.
Літературознавцінеодноразово вказували на складність створення цілісного образу Сковороди вбіографічній прозі. Це зумовлено “нечіткістю самої філософії образу, щовідбиває нечіткість і недосконалість документально-біографічної першооснови”[23,84],а також такою типової на той час вадою жанру, як відсутність повноціннихзасобів ідейно-художнього вирішення “поетичної біографії” незвичайної людини. Узв’язку з обмеженістю документальних даних постала дискусія про правомірністьвключення домислу автора в тканину життєпису. Більшість критиків висловлюваладумку про те, що “домисел потрібний в художньому творі, важлива міра, смак,доцільність, ідейно-естетична вартість його”[ 23,84]. Але в той самий часпомилкова акцентуація спричинила наявність неповноти оцінки, суттєвих хиб учисленних працях про Сковороду. Склався досить далекий від реальності стереотипобразу філософа. Постійне наголошення на його скромності, згадки про стоптаніпостоли, запилюжену свитку, торбу і ціпок подорожнього заступили “рисиінтелігентності, силу характеру, артистизм всебічно обдарованого мислителя імитця”[10,183]. Значна кількість творівдосліджуваного періоду була спрямована на подолання цього трафарету, аледосягти цієї мети вдавалося далеко не всім.
На початку сімдесятихроків з’явилися численні наукові розвідки про Григорія Сковороду. Безпосереднімприводом до їх написання й публікації стало святкування 250-річного ювілеюмитця. Значна їх частина мала відверто популяризаторський характер і не внеслачогось суттєво нового у сковородинознавство. Але поряд з ними вийшли цілкоморигінальні, ґрунтовні дослідження, об’єктом яких стали життєвий шляхСковороди, концепції його філософського вчення, літературна спадщина. Так, наувагу заслуговує праця А.Ніжинець “На зламі двох світів”. Книга побудована затакою схемою: короткий вступ і два основні розділи( “У пошуках істини” та“Сковорода і Харківський колегіум”). Увага автора фіксується насамперед натому, що “виводило Григорія Сковороду за межі вісімнадцятого століття, вело умайбуття, безсмертя”[3,86]. Докладно простежується, якнаполегливо шукав український філософ істину, підкреслюється оригінальністьйого мислення. Найвищим ідеалом для Сковороди проголошується концепція“вольності”, свободи. Змістовним елементом праці А.Ніженець виступаєдослідження зв’язків поглядів мислителя з античною філософією, зокрема йогороль у розвиткові ідей Епікура у площині української наукової думки.
Розвідкастановить нову сторінку в сковородинознавстві, оскільки містить маловідомі абой зовсім невідомі факти його біографії, пов’язані з працею Григорія Савича у Харківськомуколегіумі у 1759-1769 роках, використання яких стало можливим внаслідокґрунтовного вивчення дослідницею архівних матеріалів. Аналіз цих даних дозволивавтору зробити широкі узагальнення стосовно принципів педагогічної діяльностіСковороди-викладача, розкрити сутність його методики у викладанні синтаксису йгрецької мови, визначити
новаторські рисискладених ним курсів етики (“Начальная дверько христианскому добронравию”) та поетики (“Рассуждение о поезии и руководствок искусству оной”). Заслуга А.Ніжинець полягає у розкритті стосунків Сковородиз його сучасниками-поетами. У дослідженні український філософ показаний “велетнем думки, буревієм, що середтемряви і мракобісся на зламі вісімнадцятого й дев’ятнадцятого століття,руйнував застій думки, високо підніс ідею вільної, натхненної праці, ідеї щастяі прогресу людства”[3,88].
Але незважаючи навагомість досліджень найбільш цікавими з точки зору інтерпретацій образу мислителяє біографічна проза про нього. Значне місце серед художніх творів про Г.Сковороду 70-80-х років ХХст. займає роман І.Пільгука “Григорій Сковорода”(1971р.). Жанр твору сам автор визначив як “художній життєпис”, адже в ньомучітка документованість фактів біографії та історичних реалій поєднується земоційно забарвленою оповіддю про формування характеру й світоглядуукраїнського поета і філософа. Історичні екскурси, що містять у собі оцінкутогочасної дійсності з позицій автора, покликані якнайповніше змалюватисоціальне середовище, у якому жив Григорій Сковорода, зобразити “життяцарського двора з його плітками й інтригами”[30,8], деякі епізоди історіїЗапорізької Січі, події гайдамаччини й війни з турками. Усі ці події авторнамагається подати крізь призму сприйняття філософа-гуманіста. Але у творівиразно простежується досить традиційне для радянської літератури “непоглиблене і творче самостійне прочитання “сковородинівського всесвіту”, азбереження його (звісно, в адаптованому вигляді) в офіційно акцентованому лонінаціональної культури взагалі”[21,25].Отжеу творі постає традиційний образ мандрівного філософа з посохом і книгами уторбинці, що “подорожував по Україні, часом вчителював, а більше спостерігавстрадницьке життя народу і перейнявся його болями”.
Своєрідною єкомпозиція роману. Він складається з трьох частин. У першій та другій послідовно розповідається про життяСковороди – від прощання із батьківською домівкою до зрілого віку. Третя жчастина значно відрізняється своєю структурою, способом викладу матеріалу, атому дещо випадає із загального плану оповіді. Так, якщо перші дві частинимають чітку сюжетну лінію, події описуються в хронологічному порядку, то третя,яка є своєрідним поєднанням народних легенд і переказів про Г.Сковороду ізкритичним аналізом літературної і філософської спадщини мислителя, порушуєстрункість композиції, виглядає штучно створеним додатком до художньоїбіографії. Це зумовлено тим, що зображення літературної діяльності поета восновній частині твору мало другорядний характер, а оскільки філософськівчення, світогляд Сковороди не можна збагнути, не приймаючи до уваги йогохудожні твори, автор був змушений приділити їх розгляду окремий розділ роману.Крім того є й інша, цілком зрозуміла й благородна патріотична мета, заради якоїІ.Пільгук вводить цю третю частину, — “підкреслення всенародної поваги допам’яті філософа, возвеличення його імені”[21,26]. Адже автор поставив передсобою таке завдання: “Повідати нащадкам, як наша правда засівалася у рідномуґрунті з давніх-давен і наливалася жадобою волелюбства та нев’янучою силоюнародної мудрості”[20,135]. Щоправда він не зумів уникнути впливу свого часу, атому Григорій Сковорода виступає у творі “предтечею народовладдя вкомуністичному його варіанті”[21,26].Попри всі намагання І.Пільгука пов’язати гуманістичні погляди філософа зрадянською дійсністю початку 70-х років, тези про любов до народу, душевнеблагородство та працелюбність, допомогу скривдженим і приниженим не могли незалишитися на рівні моральних абстракцій, адже їм повністю суперечили реаліїтоталітарно-шовіністичного радянського суспільства. За відсутністю можливостіфілософсько-психологічного вглиблення в образ Сковороди автор зосередив своюувагу на окремих яскравих деталях та епізодах життя героя (так, відмова поетавід шлюбу з дочкою майора виступає прикладом благородних поривань Сковороди,його прагнень зробити світ кращим).Але іноді надмірна деталізація ускладнюєсприйняття твору, уводить читача від центрального образу життєпису. Зокремаопис подорожі цариці Єлизавети до Москви і Києва, підготовки до неї насиченийзанадто великою кількістю подробиць. Завантаження тканини роману безліччюдеталей певною мірою спричинило значну редукцію, штучне спрощення образумандрівного філософа. Тут складні, багатошарові ідеї та погляди Сковороди“втискуються в рамки просвітительства”, їх розвиток змальовується як рух “відідеалізму до матеріалізму, дедалі гострішої постановки соціальних проблем”, вякій більшовики бачили навіть елементи “класової ненависті”[21,26]. Тому,оцінюючи цей твір варто зважити на традицію формування радянськоголітературного процесу.
Однак не слідвбачати у романі Пільгука лише прояв ідеології. Дійсно, багато в чому авторнаслідував традиційне трактування канонічного образу, він не зміг уникнутилубковості у змалюванні Сковороди (ідеалізація у нарисах про останні роки життяпоета).
Натомість інтересстановить докладні розповіді про вихованців видатного педагога, зокремаВ.Томару та М.Ковалинського, їх життя і громадську діяльність. Деякі фактибіографії отримали оригінальне тлумачення, так, за Пільгуком, діда Сковороди наЗапорожжі за неспокійну вдачу прозвали Скорою водою, а пізніше це прізвисько вустах народу зазнало змін.
Крізь увесь твірвиразно проходить мотив утечи Сковороди від “сітей”, в які прагнув спійматийого світ. Усе відкинув мандрівний філософ: і звабливість тихого родинного життя (“Бо чорні дівочі очі плетуть сіті,в яких може запутатися людина. Ні, хай плетуться вони для інших… Не час щеприбиватися до берега спокою, коли душа рветься у простори...”) [20,80], іпідступні й улесливі запрошення єзуїтів (“Не залишали єзуїти переслідуватиГригорія Савича, коли помандрував він в інші міста. По всій імперії Габсбургівбули розставлені їхні хитро плетені, як павутиння, сіті.”) [20,69], і численні запрошення православногодухівництва (“Годі блукати по світу… Час причалити до пристані!.. ти будешстовпом церкви і прикрасою обителі”) [20,120]. Крізь випробування пронісСковорода свою духовну свободу, оберігаючи її від будь-яких зазіхань: “Мир ловить людей різними сітями,прикриваючи їх багатствами, почестями, славою, друзями, знайомими,покровительством, вигодами, утіхами й святинею”[20,121]. Автор розповідає про життямандрівного філософа просто й переконливо, хоча й не уникає певної ідеалізації.Твір завершується “Післясловом”, де І.Пільгук дає перелік тих, хто звертався дообразу Сковороди протягом двох з половиною століть, використовує при цьому рядісторичних документів ( переважно, листів), авторські відступи, роздуми прошлях митця набувають публіцистичної експресії.
Значна кількістьтворів 70-х років має явно “ювілейний” характер, тобто у контексті уславленнята вшанування пам’яті митця відбувалася поступова канонізація цього образу,перетворення його на побронзовілий меморіал. Так, надрукована у цей час повістьВ.Чередниченко “Молодість Григорія Сковороди” виразно свідчить про “регресивнутенденцію до поверхово-ілюстративного висвітлення історичного матеріалу та йогорегламентованого ідеологічного потрактування”[21,28]. Цей “фрагмент знезакінченого роману” за життя письменниці так і не перетворився на повноціннийтвір через його схематичність і трафаретність. Невдалою виявилася спроба авторарозкрити традиційні для образу Сковороди морально-філософські питання свободимитця, його духовної самореалізації. У повісті описано подорож юного Григоріядо Петербурга та його участь у придворній капелі. Романтичними рисами позначенозмалювання незвичайної вроди й таланту хлопця, почуття власної гідності: “Умалиновому кунтуші, підперезаний синім турецьким поясом, з прадідівськоюшаблюкою на боці, з мережаним коміром тонкої лляної сорочки, з чорним хвилястимволоссям, старанно підголеним у кружок, високий і стрункий дев’ятнадцятирічнийстудент Сковорода був красенем...”[29,66] Він постає освіченою, чулою людиною,гарним музикою, який сповнений живого інтересу до життя. Але змалювання образумислителя характеризується типовими для радянської біографічної прози рисами.Так, увага насамперед зосереджується на яскравих епізодах його життя (похід Академіїдо Лаври, розмова юнака з Олексою Розумовським), які не завжди сприяютьповноцінному розкриттю образа. Крім того, у досить невеликий за обсягом твірвміщено таку кількість побутових подробиць, другорядних персонажів, які лишепобічно пов’язані з життям Сковороди, а іноді взагалі не мають значення длярозкриття центрального образу (Тодося, Андріян, Пріся та ін.), що є суттєвимнедоліком біографічного твору. Певна ідеалізація наявна в образі Розумовського,якого автор показує як красеня, “велетня”, що піклується про “нашу рідну країнуМалоросію”[29,75]. Слабкість композиції,хронологічні зсуви деякою мірою виправдовує тільки те, що “Молодість ГригоріяСковороди” – не закінчений твір, а лише ескіз, схема, якій не судився подальшийрозвиток у площині роману. Поява цього та подібних творів була зумовлена тим,що соцреалістична естетика була зорієнтована передусім на канон (ідеологічний,світоглядний), на адаптацію історичних образів, очевидна штучність чого значнозменшувала художню вартість творів.
Подібним заідейно-філософським рівнем, “меморіальністю” образу Сковороди є “Основ’янськаповість” І.Ільєнка. У творі подано охудожнений переказ біографії ГригоріяКвітки-Основ’яненка. Автор намагався використати вчення Сковороди як певнийстрижень повісті, але не спромігся піти далі прямого цитуваннялітературно-філософської спадщини мислителя. Ми стикаємося з уже звичноютрактовкою постаті “незвичайного любомудра”[9,91], у якій переважає моралізаторство, повчальність. Головний персонажповісті – Григорій Квітка – не вдається до творчого осмислення вченняСковороди, сприймаючи його твори як сукупність готових рецептів: “Знову і зновуперечитував він рукописні трактати Сковороди, шукаючи виходу з тісноголабіринту”[9, 100]. У потрібний момент Григорій згадує той чи інший вислів, алеце цитування не виглядає чимось природним, а здається більш схожим на стислийвиклад етичних, світоглядних принципів українського філософа з метою їхпопуляризації. Тут відсутня хоча б мінімальна цілісність у створенні образуСковороди, очевидним є однобічний характер використаних засобів творення.Наведення розрізнених цитат або пропонує читачеві традиційне меморіальнеутілення постаті мислителя, або взагалі призводить до розмитості,невизначеності образу. Автор зупиняється на побіжних згадках про філософа: “Суєтне людське щастя ,- думавГригорій, згадуючи вірш Сковороди “Всякому городу нрав і права”[ 9,102], або “Звірившись на море, перестаєшналежати собі”. Я добре пам’ятаю ціслова Сковороди”[9,101], і як підсумок – “Григорійлюбив згадувати юність, коли Сковорода гостював у них”[9,89]. Отже, самі лише спомини – безбудь-яких спроб осмислення, інтерпретації. Тому можна говорити про повістьІ.Ільєнка як про свідчення “гальмівних тенденцій в українській прозі початку70-х років ХХ ст.”[21,28]. Ми бачимо відсутністьавторського особистісного освоєння образу, нових світоглядних ракурсів.Використання окремих відбитків філософського вчення Сковороди І.Ільєнкомпозбавлено цілісності, не відповідає авторській меті. Посередній художнійрівень повісті підтверджується й тим, що твір залишився в журнальному варіантій не був перевиданий книгою.
Усімдесяті-вісімдесяті роки до образу українського мислителя вже вкотре у своїйтворчості звернувся В.Шевчук. Після виходу у кінці шістдесятих роману “ГригорійСковорода”, який став значною подією в українській літературі завдяки якісноновому освоєнню образу, “глибинному алегоричному сенсу” твору[21,25], авторздійснив ще кілька спроб використання освоєного ним історичного матеріалу. Так,у книзі “Під вічним небом” у межах висвітлення життєдіяльності та духовноговнеску у скарбницю людської мудрості таких персоналій, як Сократ ( розділ “Навчитель істини”), Григорій Сковорода (“Осяяння”) та Махатма Ганді (“Великадуша”), автор намагався підкреслити загальнолюдську гуманістичну спрямованістьідей українського філософа, їх місце в розвиткові світової філософської думки.Здобутком твору є трактовка духовної спадщини Сковороди як закономірного виявунаціонального культурного прогресу нашого народу. Також В.Шевчук наголошує натому, що як творчість, так і життя митця пройшли під знаком гуманізму,народолюбства. У порівнянні з романом ця повість становить менший інтерес зпозицій новизни у трактовці постаті мислителя, оскільки має швидше“культурологічний, параметрований потребою введення духовно-філософськогонадбання України в загальносвітовий контекст” сенс [21,25].
Подальшимкроком в освоєнні цього матеріалу В.Шевчуком стала стаття “Григорій Сковорода –людина, мислитель, митець”. Цей популяризаторський твір мав публіцистичнийхарактер і не претендував на всебічне висвітлення життєвого й творчого шляхуфілософа, глибоку трактовку його спадщини. Загальними штрихами автор окресливмісце й значення Сковороди для української культури, пояснив причини йогопопулярності серед сучасників – письменників, дослідників, читачів,актуальність його вчення: “він зумів сказати щось вічно цікаве, сокровенне, тещо залишається в міжчассі, не старіючи й не бліднучи”[31,209]. Об’єктом увагиВ.Шевчука стали також культурний розвиток України ( творчість мандрованихдяків, просвітницькі віяння у колі тогочасної інтелігенції), суспільні умови:“над селянами зависла, а тоді й затяглася петля кріпаччини”, “зникає, власнезнищується, постійний і надійний притулок вільнолюбства – Запорозька Січ”, “йдемасове зубожіння народу”[31,215]. Заслуговує на увагу цікава гіпотеза авторапро створений Григорієм Сковородою курс вивчення поезії, що, як відомо, ставпричиною суперечок між ним і переяславським єпископом Никодимом Сребницьким.Оскільки текст поетики до нас не дійшов, В.Шевчук висловлює думку, що причиноюконфлікту був не стільки зміст, скільки новаторська її форма. Автор вважає, щонею була збірка “Сад божественних пісень”, яка є ніби своєрідним “зведеннямвсіх основних поетичних розмірів українського бароко”[31, 212]. Тому обуренняєпископа було зумовлено тим, що Сковорода відмовився від написання традиційногокурсу поетики, подавши замість нього систему практичних вправ. Автор аналізуємотиви декількох пісень збірки, виділяючи в них відбиття філософських концепціймислителя, наводить стислий виклад життєвих і творчих принципів ГригоріяСковороди. В цілому твір має характер популяризаторського викладу вже освоєногоісторичного матеріалу і становить інтерес саме з цих позицій, адже чогось суттєвонового у сковородинознавство внесено не було.
У 1984 роціз’явилася найвагоміша за змістом книга про Григорія Сковороду – колективнехудожньо-філософське та історично-публіцистичне дослідження, що було здійсненоІ.Драчем, С.Кримським та М.Поповичем. Це найзначніша спроба осягнути феноменукраїнського мислителя у широкому соціально-історичному контексті, з’ясуватиглибинну суть цього культурного явища. У дослідженні на багатому фактичномуматеріалі простежується життєвий і творчий шлях Сковороди, розкривається процесформування його світогляду. Автори використали архівні джерела, документи,численні історичні матеріали, мемуари, твори художньої літератури, що сприялостворенню цілісного, повнокровного образу, об’єктивності та неупередженості його трактування. Твірцілеспрямовано протиставляється тим інтерпретаціям образу Сковороди, в якихтворчість митця зумисне відривається від історичних умов, національного ґрунту,тенденцій розвитку світового гуманізму. У дослідженні поєднано художній викладта літературознавчий аналіз. Автори намагаються вмотивувати процес формуваннясвітогляду мислителя, його філософські принципи тогочасною соціальною дійсністю,культурно-історичним контекстом доби, прагнуть знайти джерела його життєвих ітворчих настанов. Широке й повноцінне тлумачення спадщини Сковороди сприяєстворенню цілісного образу філософа, музиканта, поета, педагога – надзвичайноїлюдини у всій її багатогранності. У дослідженні значну увагу приділенопроясненню термінологічної, етично-естетичної системи понять, на основі якоїпобудовані літературно-філософські твори Сковороди, зокрема “Сад божественнихпісень”. Автори вважають це необхідним, адже “на думку Сковороди, картини іпоетичні фігури, стаючи емблемами і символами, розкривають нам дійсність унових, власне людських аспектах буття. Саме тому їм і належить велика роль упізнанні таємниці життя і смерті”[8,30]. Ґрунтовний аналіз поезії, байок,епістолярної спадщини митця розкриває цікаві й своєрідні риси його характеру .
Дослідження “ГригорійСковорода” стоїть на межі науки й художньої літератури, що спричинило йогоспецифічні “композиційно-стильові особливості”[21,29]. Книга складається з тринадцяти розділів, котрі вхронологічному порядку “відбивають життя і творчу діяльність українськогомислителя на загальному тлі соціального розвитку тодішнього суспільства[13,53].Так, у першому розділі – “Зерно” – розповідається про дитячі роки ГригоріяСковороди, у наступних розділах — “Палаюче серце” ,”Театр життя” – мова йдетьсяпро його навчання у Києво-Могилянській академії, спів у придворній капелі вПетербурзі .
Серед трьохавторів дослідження заслуга у розробці художнього його елементу належить,насамперед, І.Драчу. Він поставив собі за мету побачити й зрозуміти цей феноменукраїнської культури, яким є Григорій Сковорода, не в якості самодостатнього,вирваного з історичних реалій явища, а в усій багатогранності його зв’язків зтогочасною дійсністю, розвитком історико-філософської науки, етичними йестетичними настановами, що панували в суспільстві. У той самий час відтворенняісторичного фону не набуває ознак белетризації, а виступає передумовою появиСковороди, як “зумовленого часом та культурним розвитком нації конкретногопрояву національного духу”[21,30].
Значну частинудослідження І.Драч приділив питанню патріотизму Сковороди, в якому духовнездоров’я народу та його вільний культурний самовияв збігається іззагальногуманістичними потребами світу. “Декому Сковорода здавався людиною,байдужою до національного життя і національних прагнень. Посилались на його книжнумову, на індиферентність до української старовини. Та патріотизм Сковороди – цепередусім не вірність звичаям і навіть не потяг до землі, на якій він виріс,хоча останнє почуття і змусило його назвати Гетьманщину – “Малоросію” своєюматір’ю. Сковорода любить рідний край по-своєму. В його патріотизмі безмежнасинівська відданість невіддільна від гостро критичного ставлення до минувшини ісучасності. Йому чужа національна пиха, але він не може жити довго поза межамибатьківщини, а на рідній землі йому достатньо свитини під голову – йогодомівкою стала вся Україна”[8,110]. Як бачимо, автор намагається спростуватиофіційну фальш, заідеологізоване тлумачення постаті мислителя в радянськомулітературознавстві. Дослідження пройняте шанобливим, відповідальним ставленнямдо української історії та культури. Це було повноцінне “особистісне сприйманняісторії”, що стало основою створення цілісного літературного портрета ГригоріяСковороди [21,31].
Аналізхудожніх творів 70-80-х років дає змогу говорити про актуалізацію образуСковороди в літературі досліджуваного періоду, що було проявом активногорозвитку історико-біографічної прози. У цей час з’явилися нові наукові розвідкий дослідження, були створені повісті й романи, у центрі яких – постатьукраїнського мислителя. На фоні значної кількості популяризаторських творівювілейного характеру яскраво виділяються насамперед художній життєпис “ГригорійСковорода” І.Пільгука та колективне дослідження І.Драча, С.Кримського і М.Поповича. Ці твори були кроком уперед в освоєнні образу мислителя, відзначалисяновизною авторської інтерпретації, що свідчило про поступове подолання влітературі тенденцій до меморіалізації образу Сковороди.

РозділІІІ. Поетичний портрет Григорія Савича Сковороди.
Увагадо постаті Григорія Савича Сковороди в українській літературі ХХст. зумовленаусвідомленою потребою культурного самопізнання й національно-духовноїсамоідентифікації. Письменники прагнули по-новому поглянути на життя йтворчість видатного просвітителя. У сімдесятих роках – періоді духовної-інтелектуальноїстагнації суспільства – образ Сковороди набуває особливого значення як “символнепокореної духовної міці народу”, що виступає протилежністю морально-етичнійдеградації суспільства [21,35]. Мислитель стає близьким, життєво необхідним уцю епоху ще й завдяки гуманістичній спрямованості його ідей, адже й улітературі в цей час у центрі уваги стоїть людина: “Людинознавство – нервкожного літературного твору. Людина в поезії висвітлюється вморально-психологічних аспектах, актуальних саме для цього часу”[17,12].
Актуалізаціяобразу Сковороди відбувалася в загальному контексті звернення поетів докультурних надбань українського народу, що було характерною рисою вітчизняноїлітератури кінця ХХ ст., на яку звертали увагу дослідники. Так, М.Славинськийзазначав: “Пам’ять… Це слово в поезії вісімдесятих – серед найсвященнішихслів, які знає людство”. На порозі нового тисячоліття виникла нагальна потребазбагнути, освоїти скарби культури нашого народу – “прамову сонця, вітру,струмка”, сягнути найглибшого свого коріння, зберегти все “духовно вартісне,спроможне працювати на сьогодення й майбуття”[24,119]. У поемах, циклах,окремих віршах діють реальні історичні особи, осмислюються достеменні події,факти, подробиці. Дійсно, мистецтво, а особливо поезію цього періоду не можнауявити без постійних звертань до історії культури, без її нового, глибинного,сучасного прочитання. З одного боку, це було свідченням життєвості того, щостворили попередні покоління, а з іншого – умовою плідного розвитку тогочасноїхудожньої думки. Українська лірика потребувала освоєння духовних скарбів свогонароду для поглиблення філософського виміру творів, примноження їх образногоарсеналу.
У цьомукультурно-історичному контексті звернення до образу Григорія Сковороди, що якніхто з інших митців лишався символом, оберегом духовної незалежності, ставалоалегорією “розмови про свободу і правду”[21,35]. По-різному використовувався йтрактувався цей образ, але він незмінно викликав посилений інтерес в умовахвтрати етичних орієнтирів. У багатьох поетичних творах образ Сковородирозкривається під різним кутом зору, з наголошенням на різних рисах характерумислителя, поета, гуманіста, який віддалений від автора століттями, алеобов’язково світоглядно близький йому в чомусь. У сімдесяті роки поетичнасковородіана збагачується як кількісно, так і якісно, з’являються нові їїжанри: поетичні цикли (В.Підпалий “Григорій Сковорода”, А.Малишко твори зізбірки “Рута”, В.Коломієць “Мандри Григорія Сковороди”), ліро-епічні поеми(В.Бондар “Сковорода у Бабаях”, Ф.Малицький “Мудрець із Чорнух”). Такі майстрихудожнього слова як Д.Павличко, І.Драч, В.Підпалий та деякі інші здійсниливдалі спроби висвітлення непересічної постаті українського мислителя наширокому “соціально-історичному тлі, у дзеркалі власних суджень прожиття”[22,66].
Але поряд із творамивисокої художньої вартості ми доволі часто стикаємося із номінативнимвикористанням відомих імен, при якому історико-культурний ареол слави, що їхоточує, і є “єдиним світлом і пафосом вірша”[27,135]. А це вже стоїть на межіексплуатації чужої слави. Бо самого емоційного враження, позбавленогоконцептуального ставлення, самого захоплення в якості змісту й ідейного стрижнятвору ще не досить для народження високохудожньої поезії. Вільний поетичнийпереказ усім відомих картин, символічне оперування, гра славнозвісними іменамибез жодних зіставлень, переосмислень, аналізу абсолютно нічого не дає читачеві,окрім, можливо, свідчення того, що автор є освіченою людиною або принаймніобізнаною із найбільш відомими у світі історичними постатями. У такому випадкуідея твору зводиться безпосередньо до його теми. Досить часто у поезіях такогоплану, а особливо тих, що належать літераторам-початківцям, ігнорується абоспотворюється властивий першовзіцеві зміст. Образ використовується настількидовільно, що від нього може залишитися сама тільки назва. Це свідченнятенденції до орнаментування твору, використання відомих, прославлених іншимимитцями образів у якості прикрас. Тут образ стає не пафосом твору, а яскравоюдеталлю, жодним чином не пов’язаною з ідейно-тематичним його звучанням.
Так,поезія С.Тельнюка “Світ і його ловив” є просто розширеною трактовою відомоговислову Григорія Сковороди: “Світ ловив мене, але не спіймав”, який, до речі,подано як епіграф твору. При цьому не названо жодних імен або фактів, незгадано подій, що могли б прояснити цю фразу. На рівні емоцій розповідається,що:
Світі його ловив… І не спіймав.
Хочдумав: він попався! Він попався!
А віну хижих сітях задихався
Інедостойні словеса казав.[26,77].
Людині,яка нічого не знає про Сковороду цей твір буде незрозумілим, а тому, хто хочтрохи знайомий з цією постаттю – не скаже нічого нового. Отже, це простопо-новому скомпонована (автор використав форму сонета) ілюстрація до епітафіївидатного мислителя. Меншою декларативністю позначений триптих С.Тельнюка “Звіршів про Сковороду”. Хоча й тут складний внутрішній світ митця часомзамінюється трафаретним портретом :
Засмаглий,чорний, ніби циганчук,
Ходивсобі і мислив по-латині,
Ішову перелатаній свитині,
Ціпкане випускаючи із рук.[25,125].
Алеавтор намагається піднятися до широких філософських узагальнень, підноситьпостать Сковороди до всесвітнього масштабу: “В ходу його вслухалася Земля Іпружно оберталась під ногами”. Емоційно наснаженим є момент прощання ГригоріяСавича із життям, де підкреслено його прагнення охопити розумом всю безмежністьВсесвіту: “І мчала мисль в Коперникове небо Й переступала зоряний поріг”. Вцілому триптих попри певні досягнення в освоєнні історичного образу єнедосконалим з композиційної точки зору, не є цілісним, створює враженняокремих елементів.
Змальовуючияскраву особистість письменники часто зловживають літературними штампами, нібипрацюючи за єдиним зразком, що призводить до значного розходження між реальнимобразом і його стереотипним відтворенням. За радянських часів ця тенденціяпосилювалася ідеологічною навантаженістю, ідейно-політичним спрямуваннямтворів. Так, Григорій Сковорода у поезіях В.Коржа (“Пильнування”), П.Бондарчука(“До істини”) з живого, сповненого складного внутрішнього руху історичногообразу перетворився на мислителя, що вболіває за народ і всі надії якогосправджуються в радянський час. На фоні цих настанов виділяється трафаретністьвикористаних авторами деталей, які створюють цей образ: “в полотняній мантії”, “турботторбина” (“Пильнування”), “в латаній свитині”(“До істини”). За цими описамигубиться сама особистість Сковороди, він перетворюється на непохитногоморалізатора, надлюдину, на
Сурового філософа– Григорія,
Ласкавого суддю –Сковороду.[11,107].
Штучне спрощенняобразу, шаблонність зумовлюють його канонічність. Відсутність авторськоїконцепції перетворює вірш на римовану ілюстрацію, повторення вже сказаногоіншими. Упадає в очі невідповідність пафосу вірша, його високої мети тимзасобам, за допомогою яких твориться образ. Нагромадження метафор ( “місивдумки”, “мудрість пік”, “ловив життя хвилини”, “зорить Сковорода”) попри наміриавтора призводить до комічного ефекту, вражаючи стильовою недоречністю:
Філософ в латанійсвитині,
Топтав до істинивін путь.[1,108].
Тенденція доідеологічної насиченості властива й поезії “Сковорода” В.Осадчого.Антиклерикальні виступи Сковороди згідно із радянською традицією трактуютьсяавтором як критика релігії взагалі:
Філософи тодішньоїдоби –
То, переважно,лиш Христа раби.
Ти ж смолоскипомправди палахтів...
Або ще:… Таістина, що вічна є природа,
Існує поза волеюбогів. [19,77].
Отже, тутатеїстична наснаженість твору є даниною ідеологічному ладу, за часів якого живписьменник.
Поряд ізподібними ілюстративно-пропагандистськими творами в сімдесяті роки з’явилосячимало поезій, позначених новим, нетрадиційним підходом до освоєння образуСковороди. Так, вдалим експериментом по проникненню в духовний світ філософа,спробою подивитися на оточуючі реалії його очима став поетичний цикл І.Драча.це вже не яскрава ілюстрація, не оцінюючий сторонній погляд і не спробатлумачення спадщини мислителя. У поезіях циклу зникає межа між душею, розумом,думками й почуттями Григорія Сковороди й автора, вони зливаються у неподільнеціле, відчувають один і той самий біль. Ці твори дійсно вистраждані, виболеніавтором, а тому вражаюче особистісні, незважаючи на те, що дві поезії є прямимипереспівами пісень Сковороди (“Сердечна печера Григорія Варсави Сковороди” –пісня 8, “Час” – пісня 23). Поетичний роздум відбувається на рівні“універсальних морально-етичних категорій”, перевтілення в мислителяздійснюється за рахунок відтворення “ ймовірно притаманного йому способумислення, темпу і логіки, розсудливої емоційності”[21,57].
Болючі питання,що підіймає автор є актуальними для будь-якого часу, а тому заклик очиститисвою душу може бути звернений як до сучасників Сковороди, так і до людей ХХстоліття:
Душі своєїволодіння
Ти перегляньбезжальним оком –
Яке покільчилосьнасіння?
Погані трави рвижорстоко...[7,228].
Це алегоричнапроповідь, в якій І.Драч виклав концептуальні моменти етичного вчення Сковороди– відмова від матеріального багатства, засудження гордощів, поверховості внавчанні. Духовна чистота проголошується тут запорукою щастя:
… прекрасніквіти
Пести, охороняй,юначе,
І в квітах будешти сивіти,
Сам будеш квіткоюненаче.[7,228].
Поетичнийексперимент доводить: слово Сковороди витримує випробування часом, його ідеїперегукуються з думками далеких нащадків. І ця світоглядна близькість І.Драча йГ.Сковороди зумовлює непідробну щирість, особистісність поезії “Молитва слізГригорія Варсави Сковороди». Твір пройнятий невимовним болем, він звучитьпристрасним зверненням до вищої сили, проханням людини, яка усвідомлюєнеможливість очищення всього світу силою своєї душі: “Сліз мені он як бракує”і у своєму розчаруванні шукає втіхи:
Дай мені вод циху душу,
Хай я цю мукурозрушу,
Тугу розтрощу –
Сліз в тебепрошу,
Втіш мене,отче![7,228].
У поезії “Час”звучить заклик діяти, не гаяти ані хвилини. Кожна прожита мить є важливою вжитті людини, кожна особистість є цінною для суспільства – ця думка проходитькрізь увесь твір. Не можна пробачити навіть однієї прожитої марно хвилини,жодної долі, що не залишила по собі сліду, а значить:
Любий друже, митьнаспіла,
Байдики облишураз
І сю ж митьберись до діла:
Плине час, ізрине час![7,230].
Останнім акордомциклу є вірш “Сердечна печера Григорія Варсави Сковороди” – надривна молитва,крик душі, в якому утверджується “самовартісність особистості, її безціннанеповторність”[21,58].
Смертельні ранидушу мені гнули,
Пекельні бідизашморг затягнули,
Тьма страхомдихала, о лютий люде!
О время люте![7,229].
І не суттєво, якесаме це “время люте” – ХVІІІ чи ХХ століття, бо завжди кожна людина несе до смерті свій “тяжкийхрест”, молячи про допомогу:
Так на Голгофу яспішу в заклятті,
Де лікар мій ідва між нього таті,
Де Іоанн рида прицій годині
При хрестовині.
Господоньку, моявідрадо в горі!
Сприйми слова ці,струєні та хворі,
Даждь зцілення –я ж твого слова пастир,
Не дай пропасти!..[7,229].
На прикладі“Сковородіани” І.Драча можна говорити про художньо-філософське освоєння образу,розширення ідейно-естетичних обріїв поезії, що виступило запереченням літературі, “украй засміченій примітивними світоглядними гаслами івульгарно-соціологічними формулами смислу життя”[21,59].
У 1976 роціБ.Олійник створив цикл поезій “Сковорода і світ”, що був присвячений 250-тійрічниці від дня народження митця. Твори були написані зі свідомою метоюзобразити Сковороду як особистість світового рівня, видатного представникавеликої культури, що й зумовило урочисте й піднесене звучання поезій. Образфілософа побудований на контрастах, зіставленні дріб’язкового й величного, матеріальногой духовного, так, уже в першому творі циклу психологічний портрет Сковородивимальовується як протилежність розбещеній суспільній верхівці:
Уже пороги вкриласивина:
Пішли універсалина підметки.
Уже гоноровитастаршина
Клейноди обмінялана маєтки.
 ...І тепло так іситно.
 От ще тільки,
 Аби не той… учорнім, як шуліка,
Що наступа нарідні мозолі,
Що не даєпохрамувати всмак
І на похміллявиспаться в барлозі.
То в глупу нічсколошкає собак,
То костуромзагрима на порозі:
Гей ви, погрязлів смальці і гульбі,
Ну, раз би чесноглянули на себе:
Як недостойніправедного неба,
Хоч землю непаскудьте по собі!.. [18,36].
Автор наголошуєна моральній вищості Сковороди, що виступає уособленням совісті народу, тиммірилом, по якому “вивірятимуть путь нащадки”. У шести віршах циклупростежуються окремі події життя філософа: прощання з рідним селом (“Вихід”),навчання в Києво-Могилянській академії (“Дія”), подорож до Італії (“Рим”).Характерним для цих творів є контрастність образів, поєднання несумісного: “Вшкапових чоботях ішов чудний месія”, змалювання поряд матеріального,побутового:
Варили борщ ізатірку Чорнухи.
На сонцівигрівалися коти.
Собаки ледьпідводили хвости,
Ліниво позираючина мухи.
а також високого,величного:
Розсунувши плечеммалі Чорнухи,
В будуччину ішовСковорода .[18,37].
Кожна поезіязавершується морально-філософським узагальненням, в якому утверджується величвже не однієї людини, а всього українського народу, бо:
Його мочання –золота криниця.
Я – тількипосланець його коша.
Він ще запроситьвас, безсмертні, до світлиці,
О, ви ще взнаєте,яка в нього душа![18,40].
Створюючи образмислителя автор використав доволі традиційні деталі для його змалювання: “знебагатими саквами припалий пилом дивний пілігрим”, “здійме бриль крислатий”,“сяє… пшеничний бриль довкруг його чола. І золотіє на старій свитині…бджола”. Це, а також свідоме піднесення Сковороди до рівня символу, зумовлюєканонізацію образу, перетворення його на нерухомий пам’ятник, що втрачаєжиттєвість, кам’яніє. Хоча це зроблено із благородною метою, в цьому піднесенніважко не відчути “придиху декларативності, яка шириться в літературі 70-хроків”[21,63]. Але це не зменшує ідейно-естетичну вартість поезій, їхнаціонально-патріотичний пафос, виразність образу, емоційну наснаженість.
На противагумеморіальним образам, духу пишномовництва, які вже були приречені, у кінці 70-х– на початку 80-х років у літературі сформувалися абсолютно протилежні поглядина освоєння історичних образів та культурних надбань минувшини взагалі.Яскравим прикладом цих нових тенденцій є твір Л.Костенко “Ой ні, ще рано думатипро все”. провідним мотивом твору є “несмертельність людського духу, явленого врізних формах, але передовсім – у творчості”[21,63]. Образ Сковороди єнаскрізним у поезії, реалізуючись у двох вимірах, у двох протилежних площинах– духовній і матеріальний. Перший – це той дух неспокою, що змушує людину,поета шукати й творити, голос власної душі, який вимагає відповіді:
Минає день, минаєдень, минає день!
А де ж мій садбожественних пісень?[12,9].
А ще існує той“меморіальний” образ Сковороди, якого завдяки численним прославлянням іпіднесенням все ж таки спіймав світ: “Прикипіли ноги до постаменту, хліб уторбі закам’янів. – Біда, — каже Григорій Савич. – Він мене таки спіймав, цейсвіт...”. Л.Костенко відмовляється від цього усталеного, канонізованого образу,для неї важливішим є живе духовне спілкування з митцем. І не має значення те,що між ними пролягли століття, бо цей естетично-філософський діалог єнадчасовим. Вона звільнює мислителя від постаменту, щоб іти разом із ним:
Ніхто не смієзупинити нас
… Тим часом мипроходимо крізь час.
Він твердоставить кам’яну стопу.
Йдемо крізь ніч,крізь бурю у степу,
Крізь дощ і сніг,дебати і дебюти.
Ми є тому, що насне може бути.[12,10].
Останні рядки –сміливий виклик стереотипності, хрестоматійній трафаретності. Діалог зфілософом, у який вступає автор – не “мовно стилістичний, а надрядковий,змістовний, зі значенням, яке несе в собі сам образ”[21,65]. Образ Сковороди непринижується, не редукується, але позбавляється штучної нерухомості, стаєдоступним для духовного діалогу.
Аналіз поетичнихтворів 70-80-х років показав, що освоєння історичного образу проходило різнимишляхами, а твори, що зображували постать Сковороди мали різну художню вартість.Так, у цей час з’явилося чимало поезій ілюстративно-популяризаторськогохарактеру, які не внесли чогось суттєво нового в питанні створення образумислителя в художній літературі. Але окремі твори відзначалися глибокоюпсихологічною проникливістю, перевтіленням в образ ( цикл поезій І.Драча).значним досягненням поетичної Сковородіани є підняття художнього осмисленняобразу до рівня над текстуального діалогу, поряд із традиційнимиісторико-біографічним й художньо-філософським шляхами його освоєння( поезіяЛ.Костенко). Очевидним є те, що загальні літературні тенденції зумовлюютьнапрями осмислення культурних надбань минулого, втілення конкретногоісторичного образу.

Висновки
Аналіз поетичнихі прозових творів української літератури 70-80-х років ХХ століття, у яких булостворено образ видатного філософа і письменника Григорія Савича Сковороди, даєзмогу зробити певні висновки. Цей період у мистецтві характеризується посиленоюувагою до життя і творчості українського мислителя, що було зумовленозагальними закономірностями розвитку літератури, зверненням до духовних надбаньукраїнського народу, а також інтересом усього суспільства до цієї непересічноїособистості напередодні 250-річного ювілею митця.
Освоєнняконкретного історичного образу відбувалося різними шляхами, які є свідченнямосновних літературних тенденцій тієї доби. Так, у контексті загального розвиткуісторико-біографічної прози з’явилися численні повісті й романи проГ.С.Сковороду. Деякі з них мали відверто ілюстративно-популяризаторськийхарактер(твір І.Ільєнка “Основ’янська повість”, фрагмент з романуВ.Чередниченко “Молодість Григорія Сковороди”). Інші прозові твори були дійснокроком уперед в осмисленні особистості Сковороди, його ролі в духовномурозвитку нашого народу, їх автори створили цілісний художній образ митця,розкрили концептуальні положення його філософії. Так, найзначнішою спробоюосягнути цей феномен української культури стало колективне дослідження“Григорій Сковорода” І.Драча, С.Кримського та М.Поповича .
У поезії цьогоперіоду поряд із відмираючими тенденціями до ідеологічно-політичноготрактування образу Сковороди, які проявилися у творах В.Коржа, П.Бондарчука, беззмістовногопереспівування відомих фактів, створення поетичних ілюстрацій, а також орнаментуваннятворів славетними іменами, що слабо пов’язувалися із ідейно-тематичним змістомпоезій, спостерігалися нові, оригінальні шляхи освоєння культурної спадщини.Яскравим прикладом подібного альтернативного підходу є вірш Л.Костенко “Ой ні,ще рано думати про все”, в якому відбувається відхід від традиційної длярадянських часів канонізації видатної людини, а освоєння історичного образупроходить на рівні духовного діалогу.
Отже, длялітературного процесу досліджуваного періоду образ Григорія Сковороди бувнадзвичайно актуальним, існувала значна кількість підходів до його трактування,з’явилися нові твори про українського мислителя, що мали неоднаковухудожньо-естетичну вартість. Велике значення при цьому мав культурно-естетичнийавторитет образу Сковороди, його вагомість для національної духовності, пафоснасимволічність, що зумовлює неможливість остаточного його пізнання. З цьогопогляду українська поетична й прозова сковородіана в загальному планіосмислення вітчизняної духовної спадщини має значні перспективи. Аналіз творівпоказує динаміку духовно-інтелектуального освоєння образу письменника ймислителя, що збагачується новими рисами та ідеями, привнесеними часом,культурним розвитком суспільства.

Література
 
1.Бондарчук П. До істини // Донбас. – 1972. — №6. –С.107.
2.Бушмин А.С. Преемственность в развитии литературы. – Л.,1978. – 223с.
3.Вербицька Є. Нове про Г.С.Сковороду // Прапор. –1971. — №6. – С.86-88.
4.Галич О. Духовна естафета поколінь// Прапор. – 1982.- №4. – С.109-114.
5.Геник-Березовська З. Григорій Сковорода: образхудожній і справжній// Слово і час. – 1995. — №3. – С.61-68.
6.Дацюк О.О. Особливості жанрової еволюції сучасноїхудожньої біографії: Автореф. дис. канд. філол. наук: 10.01.06. – Рівне,1997. –16с.
7.Драч І.Ф. Вибрані твори: В 2 т. – К.,1986. – Т.1. –С.228-230.
8.Драч І.Ф., Кримський С.Б., Попович М.В. ГригорійСковорода: Біогр. повість – К.,1984. – 214с.
9.Ільєнко І. Основ’янська повість // Прапор. – 1972. — №9. – С.86-108; №10. – С.98-109; №11. – С.89-100.
10.Компан О. На шляху у світове та вічне// Вітчизна. –1984. — №11. – С.181-188.
11.Корж В. Пильнування // Донбас. – 1976. — №6. –С.107.
12.Костенко Л. Сад нетанучих скульптур. – К.,1987. –С.9-10.
13.Марценюк С. Він будив свідомість народу // Людина ісвіт. – 1984. — №12. – С.53.
14.Мельничук Б.І. Проблема історичної та художньоїправди в українській історико-біографічній літературі (Від початків досьогодення): Автореф. дис. докт. філол. наук: 10.01.01. – Львів,1997. – 43с.
15.Михайлов А. Страницы жизни // Октябрь. – 1981. — №10. – С.196-201.
16.Моренець В. На відстані серця: літ.-критичнінариси, есе. – К.,1986. –240с.
17.Моренець В.П. Робота сумління (Про людинознавчуфункцію сучасної української поезії) // Радянське літературознавство. – 1986. — №5. – С.10-20.
18.Олійник Б.І. Вибрані твори в 2-х т. – К.,1985. –т.2. – С.35-41.
19.Осадчий В. Сковорода // Дніпро. – 1972. — №8. –С.77.
20.Пільгук І. Дуби шумлять. – К.,1990. – 576с.
21.Пінчук Т.С. Григорій Сковорода і наш час. –Луганськ,1996. – 73с.
22.Пінчук Т.С. Штрихи до поетичного портрета ГригоріяСковороди // Радянське літературознавство. – 1988. — №2. – С.65-68.
23.Радецька М.М. Григорій Сковорода вісторико-біографічній прозі // Українське літературознавство. – Львів,1982. –Вип.39. – С.77-85.
24.Славинський М. Освідчення в любові (Поезія останніхроків: тенденції, проблеми, перспективи) // Література і сучасність:Літ.-критичні статті. – К.,1987. – Вип.20. – 216с.
25.Тельнюк С. Мить: Вірші, балади, поеми. – К.,1985. –С.125-126.
26.Тельнюк С. Світ і його ловив // Дніпро. – 1972. — №8. – С.78.
27. “Хлюпни нам, море, свіжі лави...” Молода поезія:соціальна зрілість, громадянська активність // Київ. – 1985. — №2. – С.132-139.
28.Ходорківський І.Д. Образ митця: Оглядіст.-біографічних творів про письменників. – К.,1985. – 137с.
29.Чередниченко В. Молодість Григорія Сковороди //Прапор. – 1971. — №6. – С.64-75.
30.Черняк А.М. Образ Григорія Сковороди в художнійлітературі // Українська мова та література в школі. – 1981. — №12. – С.7-10.
31.Шевчук В. Дорога в тисячу років: роздуми, статті, есе. –К.,1990. – 411с.