Мовний світ прозаїків українського зарубіжжя

План
 
1. Мовний світ прозаїків українськогозарубіжжя
2.  Словесно-художніобрази у творчості О.Гай-Головка, Ольги Мак, С.Риндика, Л.Мосендза, С. Кузьменко
3.  Свободатворчості і художній текст

 
1.Мовний світ прозаїків українського зарубіжжя
 
Свогочасу Олесь Гончар писав: «А мова й історія — це жєдине ціле, одинкровообіг, тож і відроджувати їх маємо водночас. Маємо відродити в нашихсучасних українцях і українках генетичну пам'ять, почуття гордості, маємо і дозбайдужілих душ торкнутися запашистим євшан-зіллям рідного слова!».
Українськіписьменники зробили вирішальний внесок у спробу нашої незалежності. Саме приСпілці письменників України був створений Народний рух України, Товариствоукраїнської мови (очолив Дмитро Павличко, а згодом — Павло Мовчан). Письменникиє носіями національної культури, духовності.
Коженмитець має свою творчу лабораторію, пам'ятає, що правильне вживання на письмітого чи іншого слова – то ознака культури, яскравого, виразного мислення. Словаж у тексті не хочуть бути однаковими, тому й сполучаються в речення длянайточнішого втілення думки. Письменник має шукати дзвінкоголосе, вічно живеслово.
Умові всебічно відбивається ментальність нації, специфічне світосприйняття,світобачення людей, особливості індивідуальної психології. Іншими словами, унаціональній мові віддзеркалюється душа народу.
Аналізостанніх джерел і досліджень проблеми засвідчує, що мова творів письменниківукраїнського зарубіжжя знайшла відображення у працях І.Огієнка, Д.Нитченка,П.Одарченка, С.Караванського, Анатоля Юриняка, Я.Рудницького та інших, якіздебільшого подавали позитивні приклади, а якщо й критикували того чи іншогоавтора, то надто делікатно, не порушуючи проблеми ідіолекту та ідіолексики, незаглиблювались у контекст.
Наразі ми поставили перед собою мету дослідити мову прозових творів письменниківукраїнського зарубіжжя. Ідіолект розглядаємо як індивідуальну мову; ідіолексикаж — це світосприйняття дійсності. Як же письменники особисто розуміють лексику,як ставляться до новотворів, термінів та їх інтерпретують у тексті спробуєморозглянути на конкретних прикладах.
У процесі прочитання текстівпереконуємося в тому, що майстерність прозаїка полягає в його умінні віднайти,наприклад, в семантиці такий компонент відповідної назви кольору, котрийакцентував би увагу реципієнта на несподіваності асоціацій, поєднаннірізнопланових понять, водночас нейтралізуючи семантику кольору, щоб колір ставджерелом появи виразного емоційно-оцінного змісту кольороназви, як, скажімо,новела Василя Дацея «Синя фантазія». Кольороназва інтригує читача, і він відпочатку до розв’язки твору шукає відповідь, чому автор фантазію назвав синьою.Проза українського зарубіжжя ХХ століття активно послуговується стилістичнимприйомом нейтралізації семантики кольору у називанні предметів, явищ задлястворення конкретно-чуттєвих образів, саме такі назви вживаються уметафоричному, переносному розумінні. І поряд з цим, як свідчать приклади, мибачимо, як той чи інший письменник уміє використовувати слова в їх прямомузначенні для створення конкретно-чуттєвих образів, але прикметники напозначення кольору вживають так, що усталена, відома риса виокремлюєтьсяоновленим контекстом, наприклад, у романі В.Винниченка «Слово за тобою,Сталіне!» (Нью-Йорк, 1971): «…з таким же золотавим, як спіла пшениця, волоссям»(с.91); «сонце зачервонило білу стіну» (с.330). Відприкметникове дієслововодночас вказує і на колір, і на дію; поєднання червоного й білого кольоріврозкриває різку зміну настрою ліричного героя Іваненка, який потрапив улікарню.
Не тільки кольорова гама відбиваєсвіт словесної символіки в художньому тексті. Наприклад, образно-символічногозначення набувають назви небесних світил, астральними є зорі, сонце, місяць;біблійні слова-символи ангел, сатана, Христос, Іуда; явищ природи – дощ, вітер,гроза, блискавка, веселка, хмари; птахи-символи – зозуля, сокіл, голубка, орел;предметів – хата і хатні речі; абстрактні поняття – щастя-доля, недоля, погляд,мрія, фантазія тощо. Через систему символів, образного порівняння в однихвипадках може створюватися картина горя, нещастя, смутку, а в інших черезпередачу опосередкованих ознак предметів чи осіб символічно складеться картинащастя, радості, достатку. На конкретних прикладах повісті В.Дацея «Шиємо (з)власного» (Братислава, 2002), яка була написана автором наприкінці ХХ століття.Сам письменник у листі від 19 лютого 2007 року до автора цієї праці уточнює:«Твори, які я видав і видаю в цьому столітті можна віднести до ХХ ст., бо вонибули написані тоді, а декотрі були й опубліковані в минулому столітті». Отже,простежимо за словесним символом у тексті. Функціонування слова-символу вхудожньому мовленні несе прозорий відбиток його образно-смислового значення якпевної ідеї, абстракції, що знаходить реалізацію в рамках прозової структури. Всистемі художнього світу відбуваються процеси взаємодії слова символу іззмістовою організацією твору, що зумовлено природою поняття-символу. Слова-ідеї,як правило, в прозовому творі розширюють контекст, його розуміння, сприйняття іпозатекстовими рамками до загальносуспільного, загальногуманного масштабу.Показовими в цьому плані є окремі сакральні символи: собор, Ісус Христос, душа,ангел.
Компоненти слів-символів,символів-порівняння входять до складу багатьох фразеологізмів, стійкихсловосполучень для підсилення мовного колориту, національного характеру,позитивних чи негативних рис людської вдачі. В.Дацей вживає такі образи-символиу фраземах (в дужках зазначаємо сторінки книжки): глухий кут (39) – безвихідь;із золотими руками (61) – працьовитий, тямущий, обізнаний у своїй справі;сидів, як мокра курка (85) – покірний, смиренний, ошелешений; відіб’є нюх, якперець (65) – неприємний, відразний; побігли мурашки (65) – стривоженість душі,неприємність, острах; зажене за грати (65) – неволя; відкусити язика (67) –замовчати, не говорити те, що не личить; клин клином (73) – однаковісінькоюмірою щось вчинити; ходити по лезу ножа (74) – відчувати небезпеку, перебуватина грані небезпеки; розмотувати клубок (83) – викривати приховане, нез’ясоване; он, де ви воркуєте (85) –мило розмовляти; піднятися на один-два щаблі по суспільній драбині (84) – кар’єрний зріст, підвищення по службі;дурна, як пень (91) – нерозважлива, нетямуща; гори переносити (93) – бутинадзвичайно сильним, надзвичайно працьовитим, стійко переносити труднощі. Якбачимо, словесний символ в художньому, прозовому тексті має полісемантичнийряд. Кожне слово дешифрується в контекстуальному прочитанні. Скажімо, у фраземі«гори переносити» підсилення несе дієслово, яке вказує на певні перешкоди, щогідно долаються людиною. Однак слово-образ гора має архетипне, релігійнезначення: на висоті відбувалися жертвоприношення, жили боги Олімпу – почесне місцеперебування. Узагальнений образ землі, країни передає гора (наприклад, Арарат),гора вказує на приналежність до певної етнічної групи (вірменська нація).Підйом на гору – подолання труднощів – виступає синонімом «гори переносити».
Мизазначили вище, що слова і словосполучення повинні якнайточніше передаватидумку. Перечитавши чимало творів різних письменників українського зарубіжжя,бачимо, що не кожен з них, на жаль, дбає про красу слова, про стилістичну ісинтаксичну будову речення. Майже всі літератори й досі послуговуютьсяхарківським правописом, часто вдаються до вживання іншомовної лексики.
Скажімо,у назві книги «Нарис компаративної метрики» (Мюнхен, 1985) ІгорКачуровський легко міг би замінити латинське слово на власне українське:порівняльної метрики. Знаходимо у праці вченого й інші терміни, не суголоснісучасному правопису: «під час моїх викладів на літніх семестрах»(с.9), «силяботонічна система» (с. 10), «варіянти» (с. 44),«багрянцем осени» (с. 44), «евентуальні (себто випадкові — В.М.)спекуляції щодо цього питання» (с. 83), «керує оркестрою» (с.21), «приготовляє нову збірку сатир» (с. 98), «пише новелі»(с. 275).
Невластивісучасній українській мові словосполучення знаходимо й у книзі Докії Гуменної«Жадоба» (Нью-Йорк, 1959). Деякі «новотвори» викликають учитача легку іронію, наводять на кумедні роздуми. Ось кілька прикладів:«Бажання любити мріло в ній» (с. 195), «вона вибухла голоснимриданням» (с. 209), «він любить подрочити Катрю» (с. 180). Осьдо чого призводить нехтування культурою мови, правилами стилістичногосинтаксису, морфології. Письменниця не особливо задумується над тим, чи доречновживати у реченні подібні фрази.
Укнизі спогадів Паші Ємець «Дорогою терпіння» (Лос-Анджелес, 1998)чоловік «перехрестився на собор» (с. 35). Письменниця не засвоїлаформули звертання, а тому пише: «Князь, ви мене любите» (с. 43),«сестра, ви бачили північне сяйво» (с. 42). При відмінюванні імендопускається огріхів, бо «Раїса Ізраїлевна договорилась» (у значеннідомовилась — В.М.; с 35). Трапляютьсяречення, де зайві прийменникові та займенникові конструкції, порушено правиламилозвучності, недоречні повтори, вживання російських слів. «Я стараласязалишатися сама собою, вірила в добро, а підкріплення своїм духовним силамзавжди знаходила в чудовій природі — в деревах, в квітах, в небесах, навіть вбезмежних сибірських снігах» (с. 54); «за висловом одного врача»(с. 49); «а наш доктор одружився» (с. 43);«мимо діжурної кімнати» (с. 41); «поговори з главврачом»(с. 28); «він саджав за стіл певну кількістьлюдей» (с. 31).
Подібнімовні помилки знову ж таки притаманні ідіолекту Докії Гуменної у книзі нарисів«Багато неба» (Нью-Йорк, 1954). Вона принципово послуговуєтьсяхарківським правописом, але прикметник «чехо-словацький» розділяєдефісом; рясніють фрази «плян», «кляса»,«централя» (с. 90, 106), «репатріяція» (с. 23) тощо.Невластиво сучасним мовним нормам вжито у тексті слова «нумер»(с. 221), «гігантичні» (там само),«вражіння» (с. 35), «ріжниця» (с. 47), «ввечорі»(с. 44). Нехтує письменниця й засобами милозвучності «В Детройті» (с.35), «я зазирала в вічі» (с. 218), «входили з спущенимиочима» (с. 233). Трапляються порушення засобів стилістики, синтаксису якось: «Різні готелі можуть переночувати чотири тисячі одвідувачів» (с.216).
Сучасна тональність слова ЕммиАндієвської в романі «Герострати» (Мюнхен, 1971) відбиває час і людину в ньому:«Ну ж і авто! – збирач автографів очевидячки знову корегував свою думку промене» (с.292), «Якщо ви дасте мені зараз авто…» (с.293). У реченнях мипрочитуємо коротке, відрубне авто (від повного складеного іменника – композитіншомовного походження: грецьке авто + латинське мобіль = автомобіль). Думку йпочуття, волю людини до існування у просторі передає письменниця короткоюформою дієслова на позначення швидкості. Воно у тексті не вмотивоване, бовідповідає усіченому «живіть», наприклад «Жжіть! Тут жжіть і тут жжіть»(с.318); у скороченій формі називає страуса: «Струсь гнав на трамвай» (с.304),якщо таку номінацію вважати авторським неологізмом. З порушенням мовних нормвживає письменниця відрубну фразу «наші авта» (с.306), «ключ від авта» (с.339),тому що композит (складне слово, яке включає два кореня) не можна розривати,адже дослівно з грецької авто означає сам, «а в складних словах відповідаєпоняттям «само» (с.13). Тому доречнішим було б вжити «наші автомашини», «ключвід автомобіля». Адже письменниця, як бачимо, не застосувала до «збирачаавтографів» щось на зразок «збирач авт», бо відчувала в цьому порушенняморфологічної норми. До речі, усічену фразу «авто» (авта, авт) вживають у своїхтворах майже всі письменники українського зарубіжжя. Юрій Косач, скажімо, такожвдається до морфологічної видозміни слова «д’горі», але воно в контекстіпрочитується як прислівник «догори»: «пилюгою вулиць, що пнялись д’горі». І впоезії П.Тичини, наприклад, натрапляємо на усічену форму слова: «Всіх панів до ‘дної ями». Але таке слововживання вхудожньому тексті характеризує стиль письменника, відтворює слово знесподіваного боку.
Вчитуючись у тексти Е.Андієвської,хочеться зауважити, що й вона також часто зраджує почуття міри при доборівиражальних засобів мови, зокрема розмовної лексики, що має пейоративнезабарвлення. Аперцепційне, усвідомлене сприймання деяких ідіолектівконтекстуально несе спотворення їхнього первинного значення; інколи зниженіслова зовсім не пасують до описуваної ситуації, наприклад: «звідки такіроз’юшені почуття проти людини» (с.35), «публіка затупотіла, відплескуючи собіруки», «після виступу обох промовців якийсь зовсім молодий суддя, якого хтось білямене одразу ж облаяв вискочнем і приїжджим, устиг чи то попросити, чи простоурвати собі слово» (с.280), «у вуха вдарив вереск баби-квітарки», «трамвай, уякий ми майже втелющилися, нагло загальмував» (с.306) «і, зауваживши, щокрамниця має рудименти (з лат. – початок, перша ступінь; перенос. – пережиткиявища, що зникли – В.М.) кількох східців, ніби щоб остаточно переконати мене,мовляв, це і є саме той прохід до базару» (с.341), «поторкав йогоКозютко-Млодютко…коли ви вже скінчите приватні порахунки» (с.83), «я остаточнонастроївся йти», «Я лишився, і тепер цього вже ніщо не направить» (у значеннівиправити, поправити ситуацію – В.М; с.151), «бо це ж незміренна радістьдірватися до слухача й глядача!» (с.165), «дійсність здається неймовірнішою відвигадки лише тому, що вона триває майже поруч у якомусь додатковому плані, щонагло відбруньковувався від знаного і щоденного» (с.352), «тоді розповідж промого відвідувача» (с.366), «а він не розтуляє рота, хоч тепер, коли мене опавцей сумнів, він зайшовся кашлем і схопився за груди» (с.431), «аж поки на йогомісці залишився лише судовий окличник, котрий виголосив довге казання» (с.287).Недоречно вжито авторський прикметник-неологізм на позначення годинника: «Вінпросто монструозний (потворний – В.М.), де ж би я купував такий годинник»(с.371). У жодному словнику немає пояснення такому прикметникові. Прихильністьпочуває письменниця до народнопоетичного слова «заки», розмовного «роба», хоч вконтексті ці значення гідно представляли б синоніми доки, поки, до того часу,як; робоча форма, змінний одяг, одяг на повсякдень, халат, мантія: «публіка вжена повний рот вітала власника пральні, який розповідав, як до нього, ще закистати відомими, кінозірки носили прати білизну» (с.284), «один із суддів, щонападали, схопивши в руки поли своєї роби (правильніше – свою робу – В.М.), абивони не матлялися, як чорні брами» (с.286). Оминає прозаїк цілком нормативнеслово «бородань» (розмовне бородай), часто вживаючи російськомовне напозначення людини з бородою тільки «бородач» (с.367). Не відповідаєморфологічним нормам сучасної української літературної мови іменник чоловічогороду другої відміни прогноз, який у тексті письменниця перетворює на іменникжіночого роду: «Однак і дурню ясно: самі вже ідеї моєї прогнози»; «Адже твоя«прогноза» моїй і в підметки не годиться» (с.82). З порушенням норм створеноприкметник «фосфоричні очі кота» (с.356). Подібний приклад стосується йприйменникової конструкції: «Зо шматка хліба далебі меценатствую» (с.83), тодіколи контекст вимагає застосування складеного прийменника «із-за». Не увластивій формі письменниця застосовує порівняння: «Він один з тих, яківважають: гроші – це забобон і вандалізм» (с.164), адже останнє латинське слововживається на позначення безглуздого знищення культурних і матеріальнихцінностей, а отже в названому контексті є зайвим, нісенітницею. Чомусьписьменниця не вживає синоніми до називання бруківки (асфальтівка,заасфальтована дорога, дорога з твердим покриттям), часто вдаючись тільки дооднієї назви – брук: «Кошики з квітами гепнули об брук» (с.305), «публікукинуто…на брук» (с.306). Не прикрашає художній текст зайва повнотависловлювання, тавтологія: «ніби мова мовиться про когось стороннього»(с.322), «аж я на мить завагався, чи я дійсно не бовкнув чогосьіншого, і почав вибачатися, запевняючи, що я нічого страшного чиганебного не жадав, просто я мушу геть» (с.323). Аналізуючи речення,можемо констатувати, що Е.Андієвська не творить свіжі терміни, нестерті образи,а вживає слова з порушенням норм сучасної української літературної мови, з цієїпричини, з причини створення окремих мертвих слів знижується як загальнийрівень мовної культури художнього тексту, так й образно-словесне пізнаннясоціо-культурного буття.
Наконкретних прикладах бачимо, що згадані літератори не особливо дбали про високухудожньо-мовну творчість та граничну точність у доборі слів. Наведені прикладиз ідіолексики – це не новотвори, а спотворення мови. Бо не можна, скажімо,віднести до зразків фрази і словосполучення, які використала у мемуарах НаталяПилипенко «Життя в театрі» (Нью-Йорк, 1968),а саме: «в зударі», «виконуючи ролю”, „заповнив залю“,»у заголовній ролі" тощо. Таку стереотипну мовну поведінкулітераторів не слід трактувати й народнорозмовною, як і«галицько-діаспорним» діалектом на полтавський еталон, бо ж усізгадані вище письменники народилися, виховувалися, навчалися саме уНаддніпрянській Україні. Феномен такої індивідуальної мови полягає не стільки убезграмотності того чи іншого автора, як у безвідповідальному підході до виборуслова, що визначається суб'єктивізмом висловлювання, мірою мовного чуття.
Неприкрашають рідну мову словотвори Степана Риндика (збірка оповідань«Пригоди і люди» — Чикаго, 1960), як ось: «скрившись запереліском» (с. 31), «скомпрометувати чоловіка» (с. 32), «супругаКучменка»(с. 85), «віддалення швидко зменшувалось» (с. 340), «дужерозлостився» (с. 393) тощо.
ЗдавалосяЛеся Богуславець-Ткач, яка мешкає в Австралії, добре знає українську мову, бо уМельбурні багато років трудиться радіожурналістом, часто буває в Україні, аотже, вивчила стилістичні можливості словотвору, правопис в цілому. На жаль,сучасна письменниця О.Д. Богуславець-Ткач дещо розчарувала книгою «Від Находкидо Чернівців» (Мельбурн, 1988). До творення новихслів вона підходить з порушенням способів, наявних у мові. Так прийменник зіменником пише разом «підчас подорожі», легкий автомобіль у неї став«таксівкою» (с. 179), їдальня «готелева»(с. 179), мова«ріжна'' (с. 43), „мадама каже“ (с. 38), „в голові всемішається“ (с. 51) Письменниця також не дотримується засобівмилозвучності: „матеріалів в більшості“ (с. 186), „зупиняємось вСімферополі“ (с. 92) тощо. Не прикрашають книгу фрази „почот“,»дикторка питається", «головний по вагоні».
Очевидно,що на мовну культуру значний вплив справили умови перебування в чужомовномусередовищі; віддаленість од материкової Батьківщини; заперечення чи не визнанняза основу київського повоєнного правопису. І саме останній аргумент свідчитьпро те, що мова письменників суголосна добі. Мова кидає світло на внутрішнійсвіт наратора, який начебто «роздвоївся»: з одного боку, дотримуєтьсяправописних норм Григорія Голоскевича (харківський правопис), з іншого — намагається не відставати од сучасного правопису, не чітко пам'ятаючи, щолітературна норма — це сукупність загальновизнаних мовних засобів, яківважаються правильними й зразковими на певному історичному етапі. Одним ізпоказників досконалості літературної мови є сталість норм.
Палкимприхильником «Українського правопису», затвердженого М. Скрипником 8вересня 1928 року, виступила письменниця Ольга Мак (Петрова), яка опублікуваластаттю «Катедра українських студій чи кафедра малоросіянства?»(«Сучасність». – 1996 — №10), а також надіслала свої полемічніроздуми усім, кого тільки знала (в тому числі й автору цієї праці. Вона, доречі, писала в листі, що виконала обов'язок, котрий «муляв мене, мов піщинка вчоботі»).
Письменницязгадує професора-мовознавця Костянтина Біду (1916-1979), дійсного члена УВАН(Українська вільна академія наук) і НТШ (Наукове товариство імені Т.Шевченка),бо «визнавав харківський правопис, а харківський правопис, ставши свогороду засадничним заборолом перед ворожою інвазією (з латинської- вторгнення — В.М.) на нашу мову, велів писати катедра, а не кафедра!». Не будемо посилатисяна статтю письменниці, яка ностальгійно виливає свій біль за молодістю, заминулим. Саме у молодості вона й навчалася за харківським правописом. А ще ж їїчоловік, кандидат філологічних наук Вадим Олександрович Дорошенко (1905-1944),був учнем столичних мовознавців. І хоч, як пише Ольга Мак, правопис — річумовна, але він є визнаний суспільством і узаконений, стає обов'язковим дляукраїнської літературної мови.
Простежимона прикладах, як же цих основних правил дотримується письменниця у книзі«З часів єжовщини» (Мюнхен, 1954). На жаль, натрапляємо на безлічслів-покручів, яких не знайдемо у жодному словнику: «поплечників» (с.11),«наложила»(с. 12), «не задріть" (с. 27), «боляк» (с. 227),«рівнож» (с. 303) тощо. Не дуже вдалими з граматичної та стилістичноїточкизорує речення чи словосполучення, у яких порушено морфологічні засоби стилістики.Письменниця Ольга Мак допускає чимало помилок: «Той покричав, дав дляпорядку кілька разів у морду, але через дві неділі таки випустив» (с.111); «в ночі мене автом відвезли з будинку» (с. 126), «вчиласяв тому самому педагогічному інституті» (с. 15); «наложила натомістьна них нові права» (с. 12); вона не підлягала жодній контролі" (с.11); «у той самий час» (с. 13); «час-до-часу нервовосхлипуючи» (с. 56); «від недалекого ставу тягло свіжим вітром»(с. 308); «адресую грошевий переказ» (с. 247).
Стилістичні функції словарозширюються, якщо вони входять у систему художніх засобів. Наприклад, сьогоднічасто вживається у професійній лексиці слово «меценат», але в 70-х рокахминулого століття в українській літературній мові воно майже не вживалося, хібащо в словнику іншомовних термінів латинське слово трактували на позначенняпокровителя наук і мистецтв. Е.Андієвська це слово вводить в художній світ зіронічним підтекстом: «Мовляв, дивіться, меценат, який зі шкіри вилазить,спеціально працює малощо не цілу добу, заощаджуючи гроші на так зване приватневидавництво», «Їм легко було меценатствувати, маючи дідівську спадщину напротринькування» (с.83). Інші слова (роман «Герострати») у мові авторській чимові персонажів на позначення інтер’єру, ознак діяльності людини внавколишньому світі, фіксації побуту – це зріз мовно-предметний,мовно-професійний: скрипаль, кінооператор, режисер, фоторепортер, магнітофон,фірма, капітал, фільм, гравюри, антиквар, шофер, турист, крамниця, глинянийчайничок, тартинки, мушля, колодязь тощо. Василь Барка в романі «Спокутник іключі землі» (К., 2004), наприклад, часто вживає іменник паровик. Отже, лишехудожній стиль здатний оживити в емоційній тональності реалії різних технічнихепох – паровик і атомна бомба. Письменники дають змогу відчути добу, в якійживуть герої твору, через емоційний мовно-понятійний світ, крізь чутливі серцяі душі персонажів твору. Через моделювання, концепцію зображення людини і світупостає й мовно-виражальна формула відображення художньо-образного світупрозаїка.
В мові художнього текстуЕ.Андієвської відбивається час, що номінований досягненнями науково-технічноїреволюції, бо сьогодення є механізованим, технізованим, отже, життяіндустріалізоване з уже згадуваними автомобілями (саморухами), а такожтрамваями, годинниками, сифонами, атомними бомбами (в тексті – атомовими,с.281), фунікулерами. А ось в романі В.Винниченка «Слово за тобою, Сталіне!»час відбиває боротьбу людства за збереження миру, психологічно-правдивуатмосферу загального страху перед війною: вічна турбота за добро і щастякожного. Про сонячне піднесення внутрішнього єства, про екзистенційний перелом,про гуманістичний творчий настрій ще 14 квітня 1921 року письменник у своєму«Щоденнику» занотував: «Мій перелом, як ця весна. Неначе зненацька, неначенесподівано, замість тоскного, морозяного туману в душі, замість холодної,безнадійної сльоти, крізь яку не видно нічого вперед на п’ять кроків, через якувесь світ здається вогкою, слизькою і темною ковбанею, — замість цього «раптом»п’яний вітер, сонце, молоді, жилаві уперті зелені бруньки, безмежний простірблакиті, галас і гомін всього живого». В цих словах відбито головну ідею миру:природа, як людська натура, здатна до подвійних вимірів – будувати й руйнувати.Війна є злом, руйнівною силою, а добро, милосердя – вселяє надію на мир. Людинамусить замислитися над своїм покликанням на землі. Розв’язання світовогоконфлікту мирним шляхом, покласти кінець «холодній війні» — головна ідея твору,адже «наше готування до нової війни новими засобами вбивання й руйнування –божевілля і злочин супроти людства» (с.366). Автор устами головного персонажаСтепана Іваненка випереджає час, ніби зазирає у 1991-й рік: «Режим сам творитьзброю, яка конче повернеться проти нього…Радянський режим уже підточений дотакої міри, що досить якогось струсу, і він завалиться» (с.344). Антитезоюголовній думці письменник малює красу рідного краю. Він у пристрасному монолозіпромовляє слова-захоплення навколишнім світом, малює ліричні пейзажі України. Внаш час екологічних проблем ці слова, картини пейзажу були б інакшими, але напочатку 50-х років ХХ століття В.Винниченко уявляв природу такою: «Іноді вонивиходили на Володимирську, сідали десь на лаві й мовчки дивились перед себе. Атам, перед ними, не було ні політики, ні руїн; і старий сивий Дніпро, істриножений далекий обрій Чернігівщини, широченне небо над ними, все лишилосьцілим, таким самим, як було і двадцять, і двісті років тому. Слава великимсилам, непіддатним ніяким танкам, бомбам, ворожнечам крихітних людей!» (с.168). Останнє словосполученнявказує на всесильність природи, на безмежність Всесвіту, перед якими людиназдається крихітною. Письменнику навіть важко уявити, щоб таку красу знищилаатомна зброя.
Різнобарвними картинами українськогостепу В.Винниченко малює внутрішній стан головного персонажа Степана ПетровичаІваненка, якого послала Москва на Батьківщину в службове відрядження. Українине бачив Іваненко 15 років, і ось: «Степан Петрович повернув на першу межу іпопрямував нею низеньким, зелено-срібним тинком хлібів. Над головою йому десьвисоко вгорі відразу зачулось срібне дзеленчання жайворонка, залітали жовті йбілі метелики; запурхали з-під ніг якісь сірі птички; запахло давнім-давнім,срібно-зеленим дитинством; ворухнулись у душі ніжні, трошки шершаві від роботируки матері; вистрибнула улюблена пісня сестри «На городі верба рясна»; в душізчинився заколот…
…Жайворонок, зрадівши, ще дрібніше таніжніше задзеленчав угорі. Сонце задоволено і гаряче припало поцілунком до лицянеобачного анкетера і засміялось золотими проміннями в примружених очах» (c.287). Через світ природи автор, отже, передає екзистенційне почуття ліричногогероя. Образ центрального персонажа є актом свідомості. Але «якщо образ є актомсвідомості, – завважував О.Потебня у праці «Думка і мова», – то уявлення єпізнання цієї свідомості».
Картини природи, світу кольорів – цетворчий акт, народжений уявою автора. Поряд з картинами пейзажу, з чистолітературними сентенціями у внутрішніх монологах вияскравлюється несподіванерозмовне слово, що, наприклад, забарвлює характерні для стилю Д.Гуменноїриторичні речення інтимною інтонацією, як ось: «Тут – іще передвечірні сутінки,а там, у долині, Пітсбург потонув уже в вечір, мерехтить веселими електричнимисвітлами, якимись моторошними загравами, – може пожежами?
Гарнийякий цей Пітсбург! Тут би малярем бути. Скільки несподіваних кожну митькраєвидів! Скільки тем: могутня промисловість… і оці гори лісисті, і вілли втрояндових кущах, що повилися аж на дороги… То внизу мерехтить тільки частинаміста, що розтяглося по обидва боки Мононгагела й Алегени. От тут Мононгагелаз’єднується з Алегени, а там вони вливаються в ріку Огайо, і мости дугамипідносяться над міським промисловим пейзажем» («Багато неба», с.88-89).Могутня промисловість – автор не приховує своєї іронічно-саркастичної оцінки,коли пише про високо розвиненений індустріальний центр серед розкішної природи,яку людина повинна зберегти для наступних поколінь. Трояндові кущі повилися –ознака краси на фоні промислового задимленого пейзажу, як і мости дугамипідносяться, наче підняті вгору руки, що просять у Бога порятунку відзабруднення навколишнього середовища промисловими відходами. Якби письменниця,подорожуючи містами Америки, не відчувала беззахисності природи, то, мабуть, ненародилися б з-під її пера іронічні епітети, побудовані на асоціаціях.Іронічний зміст таких означень ми відчуваємо лише в контексті сучаснихекологічних проблем: на традиційних пейзажах вловлюються глибинні зміни,викликані сприйманням природи в епоху глобальної індустріалізації.
Певнаріч, літературна мова нерозривно пов'язана з поняттям мовної норми. Наведенівище негативні приклади з творів, авторами яких є письменники українськоїдіаспори, не можна віднести ані до народнорозмовної, ані до літературної мови.Це швидше всього слова-покручі, мертві, слова, які ніколи не приживуться у мовінароду. Бо одним із складників загальнонародної мови є літературна мова(відшліфована), що має певні норми у граматиці, лексиці, вимові й акцентуванні.Письменники українського зарубіжжя у конкретних випадках відступилися від нормияк сукупності загальновизнаних мовних засобів, що вважаються правильними,зразковими на певному історичному відтинку. І це вносить певну нестабільність уграматичні правила. Культура мови — це культура думки. Не секрет, що культурамови починається з самоусвідомлення мовної особистості. Вона зароджується йрозвивається там, де носіям національної літературної мови не байдуже, як вониговорять і пишуть, як сприймається їхня мова в різних суспільних середовищах.
Вдамосядо порівняльного методу, для того, щоб дізнатися, чи на своєму місці те чи іншеслово з наведених вище прикладів. Для цього вчитуємось у праці відомих на Заходіукраїнських мовознавців Івана Огієнка та Святослава Караванського. Отже, заІ.Огієнком слово «оздоба» — це прикраса; прикметник«евентуальний» взагалі відсутній у словнику І.Огієнка; дієслова — вибухла, мріло — відсутні; не знайшли й іменника «централя»; условнику І.Огієнка відсутній прикметник «гігантичний», а єгігантський, велетенський. Не знайшли ми в І.Огієнка «ріжниці», аправильно наведений приклад абстрактного іменника — різниця. Немає й слова«почот», бо є варта, «задрити», бо є «заздрість».І.Огієнко так пояснює значення цього слова: «дивитися зле», споглядати з-підлоба, вкінці набрало значення завидувати — звідси заздрити, заздрість».
Англіцизми,деформовану лексику вживає Степан Ярмусь у передмові до«Етимологічно-семантичного словника» І.Огієнка (т.1 с. 6-7), як-то:дезидерат передплатників; показчик — відсутнє спрощення приголосних; скомплікованоюсправою; типографічні знаки – орфографічна помилка; подяку за вирозуміння;прохає вибачення за цю проволоку тощо. Таких слів немає у словнику І.Огієнка,бо ж існує, наприклад, не проволока, а зволікання.
Авторпередмови Юрій Мулик-Луцик пише, що «Словник” митрополита Іларіона є не тількиетимологічним, а й словником семантичним, таким, що подає значення слів»'.У післямові до 4 тому словника літературознавець Магдалина Ласло-Куцюк пише, щочерез усю довголітню, плідну діяльність Івана Огієнка «червоною ниткоюпроходить бажання боротись за єдність української мови. За неї він боровся,живучи до війни у Польщі і намагаючись навчити гaличанговорити правильно, по-літературному; за це він боровся, живучи в еміграції івиступаючи проти намагання великої частини інтелігенції з діаспори утвердитивідмінний правопис, ніж той, яким користувалися у Києві» .
Сучаснийучений-філолог Василь Лизанчук також обстоює соборність правописних норм, бо цеє «важливий та актуальний принцип – соборності правописних норм,орієнтація на взаємодоповнювальність особливостей мовного розвитку у східних тазахідних частинах національної території, а також зарубіжного українства».Життя не стоїть на місці, воно вносить корективи й у мовні правила, у лексичнийсклад рідної мови. Дехто з науковців ревно захищає правописні норми, які затвердивсвоїм підписом М. Скрипник. На нашу думку, цей академічний«харківський» правопис не був ідеальним на період його створення.Крім того, минуло вісімдесят років з часу його прийняття, тому, аби неперетворити нашу мову на мертву, потрібно враховувати реалії сучасності,виробити не догматичні, а єдині правописні норми – спільні для всіх українців.
О.Пономарівслушно зазначає, що «наслідком історичного розвитку мовознавчої науки таодним із її великих досягнень є визначення структурно-функціональних стилів мови,а також принципів застосування їх у мовній діяльності суспільства». Саме конкретнітекстуальні приклади з творів літераторів українського зарубіжжя свідчать проте, що стилістичний напрям у лінгвістиці зміщено без урахування проблемфункціонування стилів мови, а це межує з мовною неграмотністю. Мовна ж культурав художньому тексті – це надійна основа, тверда опора у виражені незалежностідумки, еталон виховання в царині володіння нормами сучасної українськоїлітературної мови.
Щераз нагадаємо, що культура мови – це культура думки.
Такимчином:
1.Більшість письменників української діаспори всупереч усталеним мовним нормампродовжують практику використання «харківського» правопису швидшевсього з ідеологічних, а не філологічних міркувань, що призводить додисгармонії культури мовлення, недотримання єдиних орфографічних правил.
2.Індивідуальна мова літераторів не є зразковою, а отже, це створює штучніперешкоди написанню творів високої художньої вартості.
3.Наведені зразки ідіолекту не належать до нормативної лексики, а стилістичнийнапрям (як виняток) у лінгвістиці зміщено без урахування проблем функціональнихстилів сучасної української літературної мови.
4.Ідіолексика прозових творів письменників українського зарубіжжя не завжди чіткой виразно відбиває світосприйняття, світобачення дійсності через причинуневідповідності слова для найточнішого висвітлення думки, а подеколи через використаннямертвих слів.
2. Словесно-художні образи у творчостіО.Гай-Головка, Ольги Мак, С.Риндика, Л.Мосендза, С. Кузьменко
Утворах реципієнти сприймають аналіз із психологічно-загостреною формулоюсвітобачення, світовідчуття, з індивідуальною неповторністю ставлення дооповідання, його появи з першооснови до реалізації творчого процесу: задум,його втілення, літературний пошук щодо шліфування твору. Тобто, читач небайдужий до проявів художнього таланту митця.
Длятих письменників, які опинилися на чужині, українська мова, українське словоставало не тільки комунікативною формою, а засобом для вираження власнихроздумів, узагальнень, розкриття власної душі. Кожен із письменників, певнаріч, хотів бути почутим, визнаним ще за життя. Олекса Гай-Головко писав:«Чомусь у нас увійшло у звичку віддавати належне більш чи менш визначнимлюдям за життя, а митцям — після їхньої смерті. Це дуже несправедливо. Коли б устародавніх Атенах чи Римі не було митців, ми нічого не знали б про греків іримлян, про їхнє життя, звичаї, традиції, дух і культуру. Народи цих країндобре розуміли завдання своїх митців і тому віддавали належне саме їм заїхнього життя, призначаючи для них найпочесніші місця, а під час великихнаціональних свят увінчували їх лавровими вінками» .
Сталосятак, що більшість письменників діаспори давно уже відійшли за межу вічності,серед них й Олекса Несторович Гай-Головко. 1959 року видавництво «Муза»(Вінніпег) благословило у світ його книгу оповідань «Одчайдушні». Донеї увійшли дванадцять гостросюжетних оповідань. Із збірки помітно вирізняєтьсяоповідання «Сповідь Золотої Троянди». Загадковий незнайомець у Лондонірозшукує Дениса Малюту. Він передав українському вигнанцеві пакет. Денис палкокохав свою Золоту Троянду. Кохання світле, чисте, прозоре. Кульмінацією є зґвалтуваннядівчини майором Улановим і помста кривднику-садисту. Автор уникає портретописання,змалювання пейзажів. Проникнувши у внутрішній світ своїх героїв, він зосереджуєтьсяна динамізмі, розгортанні сюжету.Стан героїні показано в кількох непередбаченихситуаціях. Оповідання насичене елементами романтичної піднесеності з поєднаннямнатуралізму, реального життя з елементами сентименталізму. Ці елементи логічновмотивовані і підсилюють драматичний динамізм оповіді.
Укомпозиційній єдності, силовому полі змальовано психологічні сцени в оповіданні«Лист без початку» (головні герої закохані Валеріан і Люба ). Оповіданнязасвідчують, що автор уміє обирати ситуації незвичні, інтригуючі, пригоди неймовірні(іноді на грані фантастики), сюжетні ходи заплутані. Заради високої ідеї,несхитних борців за незалежність України є Денис Малюта із «СповідіЗолотої Троянди», Валер'ян із «Листа без початку», лейтенант Морозіз «Втечі», Дудник, Корінь і Литвин із «Лицарів ЗалізноїКогорти» та інші.
Ужанрі повісті працювали письменники зарубіжжя: Зосим Дончук, ЮрійТис-Крохмалюк, Олекса Ізарський, Ольга Мак, Іван Смолій та інші. Для порівняннявізьмемо повість Ольги Мак «Каміння під косою». Повість буланадрукована 1973 року в Торонто й двічі передрукована у Києві (1994 та 2006року). Події розгортаються в колишній столиці України Харкові. ХлопчикАндрійко пробирається до міста у пошуках харчів, порятунку від голодної смерті.Письменниця поволі вводить читача у світ своїх героїв. Вони прочитуються у дії,у вчинках, у напружених сценах. Повість «Каміння під косою» (назваобразна, метафорична, інтригуюча) розкриває жахливі картини голодомору вУкраїні через внутрішній, психологічний архетип головного героя Андрія, якогописьменниця наділяє позитивними рисами характеру — вольового і рішучого.Бездушному прорабові, який не хоче прийняти хлопця на роботу без документів,навертаючи знову до голодного села, відповідає:«А ви ж чому до колгоспу невступаєте?.. Чому до міста тулитесь?»
Іхоч відчувається у деяких реченнях виклад публіцистичного стилю, все ж таки,повість Ольги Мак багатогранна, сповнена несподіванок, таємниць. Авторкамайстерно володіє «словесною рудою», реалістично виписує картини протогочасну історичну епоху. Не менш інтригуючою є інша повість Ольги Мак підназвою «Чудасій». Монологи, дії, вчинки дивака Олексія Ухарозкривають головну думку: щастя людини постає у праці, чесності із самимсобою, милосердному ставленні до інших. «Філософію серця» Ольга Мак розглядаєтворчо, застосовуючи імпресіоністичний стиль письма, і втілює цю філософіюкрізь призму головного героя Олексія. Він видається людям дивакуватим, бо завиконану роботу відмовляється брати гроші. Дивакуватим видається і тоді, колиледащі сестри, мама сидять на його шиї, за його кошт харчуються, купляютьдорогі речі. Нарешті дивакуватим виглядає і тоді, коли вривається йому терпецьі він сестер проганяє з дому. Дивакуватість постає тоді, коли працює усекретній фізико-хімічній лабораторії, дивом рятується від енкаведистів напочатку війни і опиняється на Заході, в одному з монастирів. Бо головне кредолюдини, вважає головний герой повісті «Чудасій» — це праця в ім'я достаткуі щастя інших.
Продовжувачемтрадицій В.Винниченка, І.Франка, Г.Хоткевича був Леонід Мосендз. Його перуналежить роман «Останній пророк» – про становлення, зростанняукраїнського національного руху, виплеканого в уяві автора. Критик Б.Кравців,торкаючись ідейної тематики твору, пише: «Тема, певна річ, охоплює шуканнямісця між іншими народами, визначення історичної місії народу». Романскладається з 3-х частин. Відчувається як творчий пошук митця пульсує у двохвимірах – це створення цілісної картини життя євреїв під римською окупацією іавторські шукання через внутрішній світ героїв, внутрішній сюжет: переживаннягероя, його морально-етичні, релігійні почуття. Опрацювавши біблійні сюжети, авторроману через «мікрокосмос» світосприйняття передає«макрокосмос» етнопсихології всіх гебреїв.
Навколодолі головного героя твору Єгоханана (Йвана) створюється світ музичної симфоніїз різними відтінками мотивів; образ вічного міста Єрусалиму (місто підіндексом, безіменне) поволі перетворюється на інше, де макрокосмос імікрокосмос постають завуальовано, приховано, «де зверху позолота, а всередині мерзота» — зрізи, розтини, надрізи іудейського суспільстваповністю передають і доповнюють дух свого часу. Ідея виміру — це віра юдеїв уМесію. Ось він з'явиться, виведе Ізраїль з неволі, як вивів Мойсей народ зєгипетського рабства.
Алебіблійна стилізація створюється за допомогою ремінісценції, зокрема Т.Шевченка«Усе йде, все минає» (с.49). І тут символ зв'язку між поколіннямибезперервний. Чи визволить народ Месія? Автор заперечує тезу такими рядками:«Лише з вогню і крові виростає правда! Перед месією ще прийде пророк — івін принесе народові пізнання цієї правди» (с.46). Роман Леоніда Мосендза«порушує світові проблеми і вона повинна стати частиною світовоїлітератури», такої думки дотримувався О.Тарнавський. Можливо оцінка тутдещо перебільшена, але те, що автор заглибився у передхристиянську епоху до2000 років тому, внісши ясність в історичні реалії, розкривши «біліплями» Святого Письма. Такий підхід характеризує його як автора, якийзаглибився у світові проблеми. Єрусалим, звісна річ, письменник розглядає якУкраїну і розуміння гебрейського національного визволення він трактує яквизволення власного народу з-під чужоземного гніту. «Останній пророк»є вершиною художньої прози Л.Мосендза.
УСтепана Риндика надрукована книга “Пригоди і люди", тут молодшим читачам адресованеоповідання «Нерви». З тонким гумором автор передає побутподолян, сільського хлопчика серед розкішної подільської природи. Дореволюційнашкола, дореволюційне виховання, дореволюційна духовність, побожність родини змальованіз високим пієтетом, піднесенням. Розповідь від першої особи. Безіменний хлопчиккаже: «Коли мені минуло вісім років, мене дали до школи. Ідучи, я маввеликий страх і по дорозі безнастанно шептав собі: “буки-аз-ба, віди-аз-ва, адалі ані руш!»
Маленькийшколяр так захопився наукою, що дуже швидко засвоїв граматику, знав усі букви ічитав усе, що на очі потрапляло. Батько змушений був заховати до скрині Бібліюі всі книги. Перелякавшись такою текстоманією дитини, батьки звернулися долікаря аби той вилікував нерви. І коли того самогодня,прийшовши од лікаря, хлопчик скривдив меншу сестричку, то «мама мене небила, тільки налила до келішка води, капнула туди п'ять крапель і дала менівипити. А сестрі сказала, щоб тікала од мене, бо я маю нерви. Тоді і япереконався, що Майорко добрий доктор… п'ю овер'янові краплі і заспокоююся. Апотім сідаю і пишу якусь напасть». У саркастичному, іронічному тоні авторуводить читача у внутрішній світ юного героя, розкриває характер, поведінку,вчинки. Відчувається, що за безіменним героєм оповідання прихований сам автор.Тому цей жанр малої форми написаний в автобіографічному ключі.
Доопису власного життя вдається прозаїк і в оповіданні «Ходім нагород». Розпустивши «крила фантазії», автор переносить юнихукраїнських читачів Америки у благословенний подільський край, де«розцвітали сади білі, сади білі на Поділлі» (с.234). Віддавшиськрилатим мріям, прозаїк звертається до юних читачів: «Америка — гарнакраїна. Гріх казати, що ні. Але наше село краще. Особливо той наш город. Ходім,дітки, туди і самі побачите» (с.231). І далі письменник уводить читача у світукраїнської природи, що зринає в його уяві, неначе з екрана. Вдаючись додитячої мови, пестливих слів, автор легко розповідає про мурашник, промолоденького часничка, моркву і огірочка, про цибулю, яка має солодкого цибуха.З більших цибухів діти робили дудку, грали і примовляли: «Дудка в Дудки ночував,Дудка в Дудки дудку вкрав». Отакі мовні алітерації, каламбури допомагаютьдитині якомога довше затримати у своїй пам'яті твір, а деякі епізоди навітьзафіксувати, вивчити.
Реалістичнотрадиційну гумористику представляє письменниця Світлана Кузьменко. Зразком єкнига гумористичних оповідань, об'єднаних у своєрідну повість«Новоталалаївські рефлексії». Плід фантазії прозаїка настількидинамічний, що засобами комічного майстерно вимальовується персоніфікованакартина «однієї з наймальовничіших частин Південної Америки місто НоваТалалаївка, але ця картина зріло постає в діях і вчинках персонажів. Аписьменниці про все це „розповів“ добрий приятель, а отже сутьрозмови вона подає „так як доводилося чути“.
Сюжетнаканва побудована нетрадиційно: гумористичний вступ під назвою „Незабутнємісто“, а далі — »Науковий відступ" -це образ українця,колишнього вчителя таборової гімназії, а тепер витирача склянок у рестораніНью-Йорка Аполлінарія Кізочки. Пестливе прізвище додає гумористичномуоповіданню саркастичного, іронічного забарвлення. Кізочка «приїхав у НовуТалалаївку відвідати знайомих. Саме у цей час тут проходив світовий конгрес земляків-науковціву діаспорі. Відвідавши форум, Кізочка зустрівся зі своїм колишнім (не надтосумлінним) учнем, а тепер докторантом Семеном Шустрим. Застосовуючидіалектизми, фразеологізми на зразок „Пан професор працюють руком, а я головом“,авторвисміює негативні явища суспільного середовища. Добгавшись до пенсійного віку,Кізочка так і не спромігся наукової висоти. І все ж таки фінал небезнадійний.Світлана Кузьменко — майстер словесної гри, несподіваної літературної інтриги — у кульмінації показує, як її головний герой покинув дослідження в ділянцікласичних мов, переїхав на постійне проживання до Нової Талалаївки і тепер вінпрацює над своєю найбільшою працею „Життєвість філософії СеменаШустрого“
Отже,як ми говорили вище, письменники діаспори допускають мовні огріхи, що негативнопозначається на культурі мовлення. Тому спробуємо нижче розглянути видипомилок.
Культурамовлення вимагає від мовця доброго знання і дотримання норм літературної мови.Але в процесі спілкування люди допускають помилки. Для правильного спілкування,попередження і виправлення помилок треба пам'ятати, що кожна помилка — цепорушення якоїсь мовної норми. Оскільки існують норми вимови, слововживання,граматичні, стилістичні, орфографічні і пунктуаційні, то й помилки відповідаютьцим нормам.
Видипомилок, які зустрічаються в усному і писемному мовленні, а саме: помилки взмісті – тема розкрита неповно; про щось сказано недостатньо; у тексті є щосьзайве; перекручені факти чи події; не проведена основна думка; матеріал незовсім відповідає основній думці; нема послідовності у викладі думки.
 
3. Свобода творчості і художній текст
 
Відомаукраїнська письменниця Ліна Костенко про рідну мову поетично висловлюється так:

Словаросли із грунту,
мовжита.
Добірнимзерном колосилась
мова.
Вонаяк хліб. Вона мені
свята.
Ікров'ю предків тяжко
пурпурова.
Важливо,на яких художніх зразках виховується мовний смак читача, чого чекає він відлітературного тексту – щоб той був написаний такою мовою, як у житті, чи щобвиявляв безмежні можливості індивідуального осмислення загальновживаного слова.Взагалі формула «як у житті» виявляється досить складною, розуміють їїпо-різному, коли йдеться про мову художньої літератури. Даючи читачеві зразкилітературної мови, письменник весь час відчуває над собою дію художньої влади.До нього озивається попередня традиція української класичної літератури, найого мовній практиці не може не позначатися вплив сучасної мовної стихії, тобтовін постійно повинен шліфувати, удосконалювати стилістику своїх творів, шукатинайприроднішу форму самовираження.
Зцього погляду зрозуміло висловлена думка І. Драча:
 
Художнику– немає скутих норм.
Він– норма сам. Він сам в своєму стилі.
Історіяукраїнської літератури засвідчує постійну увагу художників слова до рівня,стану, умов функціонування літературної мови. В певні періоди суспільногорозвитку, коли тільки художня література репрезентувала літературну мову,письменники наголошували на виробленні літературних норм у художній практиці,змагалися за розширення словника літературної мови. Леся Українка, пишучидраму, ліричну поезію на теми життя східних народів, на теми давньої історії,розширюючи інтелектуальні рамки української поезії, творила словник українськоїінтелігенції, моделювала життєві ситуації, в яких могла б звучати українськамова. В реальному житті таких ситуацій не було, але письменницька уявапереносила її в майбутнє. При цьому мовна практика поетеси не відривалася відживого народного коріння мови. Отже, знання й відчуття цього коріння давалозмогу письменниці нагромаджувати мовно-культурний потенціал нації, виводитиукраїнську літературу й літературну мову за обрії сільської і традиційноїнароднопоетичної тематики. Природно, що для цього треба було «кувати» новіслова, словосполучення, формувати комунікативний синтаксис, орієнтований нарізні життєві ситуації. В таких випадках художник слова сам творитьіндивідуальну літературну норму, яка при дії багатьох чинників стаєзагальнолітературною нормою. Користуючись, скажімо, сьогодні такими словами, якмистецтво, переможець, променистий, ми навряд чи пов'язуємо їх із авторствомОлени Пчілки. А саме вона вважається творцем цих слів. Для багатьох новотворівпоказовим є сам час введення їх у літературну мову, поширення в практицібагатьох письменників, носіїв мови. Слово, як і будь-який винахід чи ідеявинаходу, з'являється на потребу часу, і авторство його може бути пов'язане зтим текстом, де воно знайшло найяскравішу форму втілення.
Завважимо,що кожний майстер слова має індивідуальні смаки і щодо новотворів, і щодо відборузасобів із загальновживаної народної мови. Художня література завждиорієнтується на джерела народної мови, а це й діалектні відміни за якимивпізнаємо письменника, вихідця з певного етнографічного регіону. Аленаціональний письменник завжди спрямовує свою мовнутворчістьна вироблення літературної мови, спільної для представниківусіх діалектів.
Прицьому хочеться заакцентувати, що лексикон історичного роману, наприклад,розкриває перед читачем часову глибину художнього слова. Йдеться не тільки продавні реалії, зафіксовані в певних найменуваннях, а й про створення загальногомовного колориту давньої епохи через вживання відповідних зворотів,сполучників, добір синонімів із старокнижної мови тощо. Вміло користуєтьсятакими засобами мовної стилізації Ліна Костенко у віршованому історичномуромані «Маруся Чурай». Індивідуалізовані мовні партії персонажів вказують, щостарокнижні розмовні вислови мають право на співіснування в тексті:
Тодістара Бобренчиха, вдова,
Судутакі б промовила слова:
–Пане полковнику і пане войте!
УскаржуюсяБогу і вам
наМарусю,
щовона, забувши страх божий,
струїласина мого Григорія.
Івтеди син мій Григорій наглою смертю вмер,
наздоровлі перед тим не скорбівши,
презотруєння і през чари бісовські.
Усучасній літературній мові ви не зустрінете виділених слів проте вонизабезпечують часовий колорит тексту, близького до історичних пам'ятокукраїнської мови.
Перейнятисямовною стихією конкретної історичної епохи повинен не тільки письменник, а йчитач, який сприймає художній твір і зіставляє, порівнює можливі засобисловесного вираження художньої думки. Незвичність, несподіваність мовногозвороту змушує нашу уяву працювати, сприймати відчуття естетичної вартостітексту.
Доцільність,влучність, афористичність вислову викликає найбільше позитивних емоцій читача.Існує, скажімо, в широкій мовній практиці певний фразеологічний зворот, а вхудожньому тексті він матиме нове осмислення, тлумачення, часом протиставленняподібному. Індивідуальні афоризми характеризують стиль письменника:
Чужадуша – то, кажуть, темний ліс.
Ая скажу: не кожна, ой не кожна!
Чужадуша – то тихе море сліз.
Плюватив неї – гріх тяжкий, не можна.
Нелегко,кажуть, жити на дві хати.
Аще нелегше – жить на дві душі!
Життя– така велика ковзаниця.
Комувдалось, не падавши, пройти?
Язроду не співала на два криласи,
менібуло це важко зрозуміть.
(Л.Костенко).
Отже,зчаста афористичні рядки мають як прямий (лежить на поверхні) зміст, так іпереносний (за конкретними реаліями і прямими зв'язками слів-понять зринають глибиннівіддалені асоціації).
Художнійстиль не обов'язково підлягає загальним літературним нормам. Він має можливостівикористовувати мовні форми вираження інших часових зрізів, позалітературнідіалектні, розмовні вислови, просторіччя, жаргони тощо. Однак звертання допозалітературних форм регламентується художньо-естетичними правилами, законами.Відхилення від стилістично нейтральної мовної норми мають зберігати міруестетичності. Естетичне ставлення до слова, проникнення в його етимологічнусутність, у семантичні асоціації притаманне передовсім поетам. Скажімо, процессловесної творчості в поезії Р. Лубківського відчутно естетизується:
Словавмирають. Блякнуть. їх багато.
Іраптом чуєш злато слово. Злато!
Ажхочеться скупатися у тім
Отецькімслові, слові золотім!
Іхочеться, і прагнеться без тями
Доцього слова припадать устами...
Числово тільки виросло з любові?
Світися,правдо, в батьківському слові!
Так,спеціальних філологічних законів немає, як написати вірш, все залежить відсвітоглядної будови автора. Кожний шукає в безмежних мовних контекстах свійшлях, свої прийоми як саме видобути естетичний заряд із давно відомих слів. Прикладз поезії Л.Костенко:
Страшніслова, коли вони мовчать,
коливони зненацька причаїлись,
колине знаєш, з, чого їх почать,
бовсі слова уже були чиїмись.
Хтосьними плакав, мучився, болів,
ізних почав і ними ж і завершив.
Людеймільярди, і мільярди слів,
ати їх маєш вимовити вперше!
Всеповторялось: і краса, й потворність.
Усебуло: асфальти й спориші.
Поезія– це завжди неповторність,
якийсьбезсмертний дотик до душі
Тутспрацьовують принципи: звичність – незвичність, повторюваність –неповторюваність. Саме вони є підмурівком вироблення індивідуального словникапоета. У поезії не буває так, «як у житті». А ось мова прози, що відбиває віндивідуалізованих партіях персонажів особливості усного розмовного мовлення.Проза більшою мірою, ніж поезія, залежить від поширення літературної мови всуспільстві. Принцип «як у житті» вимагає від прозаїка пошуків найхарактернішихознак усного розмовного мовлення, які б відбивали на письмі особливостідіалогічного та монологічного мовлення. Методика побудови діалогів і монологіву художній прозі полягає в тому, що всі вислови повинні справляти враженняприродного звучання в устах персонажів.
Відомо,як багато працював над мовою своїх оповідань Григір Тютюнник. Мова його творівнадзвичайно характеристична, кількома штрихами здатна передати сутність мовця,його соціальний стан, рівень освіти, настрій тощо. Як, наприклад, діалог діда звнучком (оповідання «Дивак») відбиває подих полів, привернення уваги до книжнихі розмовних слівсамого явища.
Високохудожньо,заакцентовуючи на тому, що людина повинна жити в гармонії з природою,змодельовано світ Є.Гуцалом в новелі «Сім’я дикої качки». Ровесники Юрко і Тося– полярні характери, у них різний погляд, здавалося б, на ідентичні речі,моральні принципи. В цьому розкривається основний мотив протиставлення.Антитеза розкриває два світи – сонячного, конструктивного і потворного,непривітного. Так, йдучи з невдалої рибалки без настрою, юнак розігрує дівчинурізними вигадками, а коли та здивовано глянула, зізнався: «Це я набрехав, щобпобачити, чи ти розумна…». Одначе Тося не образилась, вона не зважала на йогофантастичні розповіді, лише попросила притишити голос, не налякати каченят, щоїх запримітила у траві. Внутрішній світ Юрка, навпаки, збунтувався. Він спіймавдиких каченят всупереч дівчині й приніс додому. У цій деталі прочитується коддвосвіття. Внутрішній світ дівчини схильний до творення краси, збереженнягармонії із зовнішнім світом: вона ж диких каченят віднесла назад до річки.Причому художня деталь, застосована автором, не передається діалогом, читач самдомислює, що після цієї історії стосунки між ровесниками зіпсувалися, дівчинавтратила інтерес до черствої людини; у такий спосіб, за авторською версію, вонарозвіяла недоречний комплімент-сумнів свого ровесника, залишившись в очахЮркових товаришів доброю, чуйною і розумною. Та й Юрко, їдучи в машині доміста, думав про Тосю, чи підійшла б, якби її покликав, і, «переживаючиболісний сором, був певен, що, мабуть, не підійшла б…». Екзистенційний вимірперсонажа автор моделює в розв’язціепітетом «болісний сором». Разом з тим, Юрко залишився черстводухом. Цим авторзаакцентовує, що для персонажа «болісний сором» – миттєвий внутрішнійподразник. Покидаючи село, міг би підійти до Тосі, попросити пробачення занерозумний вчинок. Через концептуальне прочитання добра і зла, хороших інеприємних вчинків героїв Є.Гуцало майстерно моделює світ у двох вимірах, удвох площинах.
Іншеоповідання Є.Гуцала «У поїзді» розкриває езотеричні, приховані почуття ЯрославаЧумака. Концептуальним художнім прийомом при цьому виступає час і простір.«Минуло сім років од їхньої першої і останньої зустрічі. За цей час, мабуть,вона закінчила свій педагогічний…». Чисто випадково зустрів. Така раптовістьувиразнює антисвіт. Спогади центрального персонажа (через раптовість,несподіванку) змушують задуматися його над сенсом буття. Серце сповнененеспокоєм, він запримітив, що її «обличчя, як і колись, вражало чистотоюбілини, тільки тепер оте молочне світло, яке так запам’яталось Ярославу, вженаче приблякло». Кольороназви символізують з одного боку чисті почуття, зіншого – втрачені надії, втрачений час. Внутрішній неспокій персонажа, в якого«біль отой печальний не минав, чіпко тримався», автор розкриває порівнянням:«Немов його настрій кинув прозору тінь на сонячний, мінливий світ». Останнєхарактеризує часово-просторові виміри, що посутньо впливають на подієвість.Художній прийом мінливого світу криється за авторською версією: внутрішнійнеспокій головного героя твору щоразу переривається розмовоюпопутників-пасажирів про птахів. «От ворона, — з неабиякою насолодою вівзалізничний кашкет. – Не всі ж і однакові ті ворони»; під цим кутом зору –протиставлення людини природі – дешифрується двосвіття. Оприявнюється ідейністьписьменника в системі таких думок, що вигранюють людину в нестандартнихситуаціях, людину, яка намагається пізнати світ через поєднання з природою: якптахи бувають неоднаковими, так і люди різняться за світоглядом, принципами,пізнанням довкілля. Внутрішній світ Ярослава сповнений любові до Світлани; йогоезотеричні почуття залишилися нерозкритими для дівчини, котра зійшла на станціїКозятин. Трагедія персонажа, отже, криється в змарнованому часі, фатальнійкомбінації (її ми йменуємо індивідуальністю). Іронією долі через сім років йомусудилося побачити кохану дівчину, але ситуація (переповнений вагон, вагання йнерішучість Ярослава) не дозволила здійснити давню мрію, зізнатись їй усправжніх почуттях. Словосполучення «не виднілося Світлани під широкимзалізничним козирком перону» є не лише розв’язкою твору, а й вказують як намарні сподівання персонажа, так і на втрачені роки. Головна думка твору – осуд пасивності,байдужості людини до своєї долі; попереду на неї чекатимуть нові випробування зновим, незнаним світом.
Є.Гуцало серед розмовнихвисловів вживає оцінні (власне авторські) новотвори, словосполучення, сповненіфразеологізмами, народнорозмовного мовлення. А народжуються такі висловиінтенцією митця, мисленням, творчою уявою.