Мотиви лірики М.Вінграновського
Миколаїв 2009
Вступ
Актуальністьдослідження: Стаття присвячена дослідженню мотивів лірики відомогоукраїнського поета доби «шістдесятництва» – Миколи Вінграновського. Актуальністьполягає в тому, що ця тема не розглядалася раніше в літературному процесізмістовно. Також Микола Вінграновський наш земляк, він з Миколаївської області.Та дуже прикро, що саме цього поета ми не вивчаємо у шкільній програмі. Аджепоезія Вінграновського розкриває важливі питання нашої доби. У поетичномукосмосі українського шістдесятництва постать Миколи Вінграновського досізберігає чар загадковості – попри те навіть, що писати про цього митця мали зачесть кращі українські літературознавці: Т. Салига, І. Дзюба, Л. Талай,Д. Кіт, О. Сизоненко, Л. Тарнашинська та ін.
Метоюнашоїстатті є дослідження мотивів лірики Миколи Вінграновського. З’ясувати наскількиширока палітра лірики поета. Прослідкувати стильову манеру автора, дослідитидинаміку почуттів ліричного героя поезій, розкрити особливості і закономірностіпобудови його творів. Поставлена мета передбачає виконання таких завдань:
· Дослідити постать М.Вінграновського як шістдесятника, впливлітературного явища на ідейно-естетичні переконання митця;
· Визначити мотиви лірики Миколи Степановича;
· Прослідкувати і зробити висновок про стильову манеру автора;
· Виявити особливість зображення ліричного героя в поетичнихмініатюрах.
Характерпоставлених завдань визначив методи дослідження, основою дослідження мотивівлірики стали емпіричні та теоретичні методи дослідницької роботи. Теоретичний:критичний аналіз, узагальнення систематизація на основі першоджерел.
Об’єктомдослідженнястатті є вивчення мотивів ліричних творів Миколи Вінграновського.
Предмет дослідження – ліричнітвори М.Вінграновського.
Вивчившице питання з теоретичної точки зору, я планую відкрити ще одну сторону знань,про глибину поетичного обдарування визначного українського поета. Моєю гіпотезоює припущення, що на мотиви лірики вплинула доба шістдесятництва. Зпрактичної сторони дослідження, я маю намір все ж таки довести правильністьсвоєї гіпотези або спростувати її.
1.Висвітлення творчості Миколи Вінграновського в літературі
Одниміз найяскравіших явищ в нашій літературі – поезія Миколи Вінграновського. Кажу:поезія, хоч в останні роки він більше пиcав прозу. Проте і проза йогонавдивовижу поетична. Він у всьому поет. А щоб пізнати поета, радив колисьмудрий Гете, треба піти в його країну… Що ж таке: поетова країна? Це не простогеографічне чи політико-адміністративне поняття. Це і земля, де він народився ізростав, де вбирав у себе безліч вражень дитинства, що формували основу йогодуху. Це і доба, що дала настроєність і масштаб цьому духові. Це і люди, в якихі через яких поставали йому земля і доба: батько і мати, кревні й сусіди, друзій ровесники… Це народ. Це великі книги й великі імена, до яких тягнувся…
Рікнародження: 1936-й. Той, що дав літературі українській ще й Івана Драча,Володимира Підпалого, Віталія Коротича; роком раніше народилися ВасильСимоненко і Борис Олійник, роком пізніше – Євген Гуцало. Майже всі ті, когопізніше назвали поколінням шестидесятників, хто разом із трохи старшимиГригором Тютюнником, Ліною Костенко, Дмитром Павличком, Віктором Близнецем татрохи молодшими Валерієм Шевчуком, Володимиром Дроздом та іншими ознаменувалинову хвилю в українській літературі, визначали обличчя молодого тоділітературного покоління. Їх називали «дітьми війни». Справді, на їхню дитячудолю випали тяжкі випробування воєнного лихоліття та повоєнної відбудови. І цівраження потім лягли в основу багатьох їхніх творів. Але хочеться звернутиувагу й на інше в долі цього покоління. Великі історичні події, картинизрушення світу, запавши в дитячу свідомість, сприяли формуванню такогодушевного ладу, в якому визрівали розмах уяви, масштабність мислення, духтривожної причетності до історії, почуття відповідальності за долю свогонароду. Неповторна, щемливо зворушлива мішанина нужди, вбогості, високихпоривань, наївності й чіпкої енергії, малих матеріальних та великих духовнихзапитів…
Несліпий випадок, а велика потреба нашого народу в духовному відродженні, вприпливі нових творчих сил стояла за долею кожного з отих «дітей війни» і велаїх дорогами, всю символічну значущість яких видно лиш тепер… Так і МиколуВінграновського привела вона з Богопільської (нині Первомайської) школи наМиколаївщині – через захоплення Шевченком, Пушкіним, Лєрмонтовим – доКиївського театрального інституту, «вивела» на Олександра Петровича Довженка,непомильне око якого зразу ж вирізнило обдарованого юнака, а щаслива рука«коронувала» на долю артиста, кінорежисера й поета, на болісну й щасливупричетність до вічного творення духовності свого народу…Пам'ятним і неповторнимбув для української поезії 1961 рік. «Літературна газета», попередницятеперішньої «Літературної України», подала низку щедрих і дерзновеннихпублікацій віршів на всю сторінку, відкривши читачам ряд імен, які зразу жпривернули загальну увагу шанувальників українського слова і без яких сьогодніне уявиш нашої літератури. 7 квітня газета вийшла із заголовком на всю четвертусторінку: «Микола Вінграновський. З книги першої, ще не виданої». Фотокрасивого інтелігентного юнака, який гордо ступає київською вулицею, – іп'ятнадцять віршів, що відтоді так і лишилися в українській поезії їїнепритьмянілими перлинами: «Прелюд Землі», «Зоряний прелюд», «Прелюд кохання»та інші. 5 травня так само на всю сторінку: «Вірші лікаря Віталія Коротича».18липня – «Ніж у сонці. Феєрична трагедія в двох частинах» Івана Драча.
17вересня – «Зелена радість конвалій» Євгена Гуцала…Не часто трапляється, щобперші газетні публікації віршів ще не відомих авторів викликали такі ряснівідгуки й полеміку, як воно сталося з Миколою Вінграновським та Іваном Драчем.Багато читачів гаряче вітали їх. Але не бракувало й таких, кого вірші молодихпоетів спантеличили: в них знаходили «штукарство», «туманності», «навмиснуускладненість», «деструкцію» тощо. Вагомим актом поетичного самоствердженняМиколи Вінграновського стала його перша поетична збірка «Атомні прелюди», щовийшла 1962 року.
Виразнимсвідченням дальшого творчого розвитку Вінграновського стала збірка «На срібнімберезі» (1978)… А 1984 року вийшла просто дивовижна невеличка книжечка – «Губамитеплими і оком золотим». Потім були ще поетичні збірки, була велика книжка«Вибраного» (1986), в якій, до речі, була представлена і проза.
Останняж збірка – «Цю жінку я люблю» (1990) – містить, крім інтимної лірики, ще йраніше не публіковані вірші з 60–70-х років та нові поезії, в якихВінграновський немовби вертається до свого громадянського пафосу періоду«шестидесятництва», але вже в іншій якості – із складнішим, драматичнішимрозгортанням думки й переживання.
2.Шістдесятництво як феномен української літератури ХХ ст.
У 1953 р.помер «вождь усіх часів та народів» Йосип Сталін. А в 1956 р. на XX з'їздіпартії Микита Хрущов виступив із доповіддю «Про культ особи і його наслідки»,засудивши злодіяння Сталіна та його прислужників і цим розпочавши період такзваної хрущовської відлиги. Є. Сверстюк, один із найяскравіших представниківцього покоління, його філософ і літописець, так характеризував головний,світоглядно-психологічний, переворот, що настав: «…люди раптом прокинулись відпадіння страшного ідола і кинулись до пробоїна в стіні, де він упав. Ціліідеологічні загони було кинуто на заліплення пробоїни. Однак одиниці кинулисьїї розширювати. З цього почалися шістдесятники – ті, яким засвітилась істина іякі вже не захотіли зректися чи відступитися від украденого світла». З'явиласянадія. Надія на громадянську свободу, захищеність від беззаконня, від свавіллявлади, на торжество справжньої демократії і права. Люди позбувалися страху,починали сміливіше й вільніше думати і говорити. Першими відчули й усвідомилицю свободу – інтелігенти. Ще в 1953 р. вийшла дебютна книга Д. Павличка«Любов і ненависть», а в 1957 р. Л. Костенко «Проміння землі» – митців,які стали немовби «предтечами» шістдесятництва, а згодом на рівних влилися уцей широкий соціокультурний рух. У 1961 р. з'являється низка «кардинально»нових творів: М. Вінграновського «З книги першої, ще не виданої». Молодіталанти намагалися позбутися нагляду і тиску КДБ, гуртувалися самочинно,виходячи зі справжніх ідейно-естетичних інтересів. Вони збиралися, зокрема, накиївській квартирі І. Світличного, яка на початку 60-х pp. стала своєріднимцентром національної культури. Наступного, 1962 р., гарматним залпом«вистрелили» у світ перші поетичні збірки М. Вінграновського «Атомні прелюди».Це був таки справді – вибух. У культурне життя під'яремної України увірваласязграя молодих талантів, які здійснили справжню революцію в найрізноманітнішихмистецьких сферах: в літературі, кіно, малярстві… Ця хвиля творчої свободиявила Україні й світові плеяду митців, імена яких на той час були незнайомими іновими, а тепер є славою і гордістю нації. Саме їх стали називатишістдесятниками. Діапазон оцінок їх дебютних публікацій – від захопленогосхвалення до категоричного осуду. Щойно читацька публіка трохи отямилася відперших вражень, розгорілися дискусії на вічні теми: батьки і діти, традиції чиноваторство. На М. Вінграновського, В. Коротича та особливо І. Драчапосипався град звинувачень у навмисній незрозумілості, затуманеності поетичногомислення, силуваній оригінальності… Та в цій запальній полеміці пролунали йінші голоси – на захист новаторів 60-х стали посивілі новатори 20-х: П. Тичинай М. Рильський, трохи молодший від них А. Малишко…
Поставившиза мету дослідити мотиви лірики М.Вінграновського, ми спробували з’ясувати,який вплив на формування особистості письменника мало явище шістдесятництва, яквоно відобразилося в поезії, створеній поетом.
Незаперечнимє спостереження: розмаїтий, різножанровий талант, як правило не прагнекількості – його веде творчим шляхом тільки прагнення самовираження у різнихформах, нездоланне бажання відчути й здолати опір різного мовлення матеріалу,різної словесно жанрової фактури. Класичний сонет, сонет-балада, елегія,медитація, романс, станси, японське хоку, верлібр, вірші написані гекзаметром,античним елегійним дистихом – все це М. Вінграновський.У 1983 році в Едмонтонівийшла збірка Яра Славутича «Живі смолоскипи». Живими смолоскипами авторназиває багатьох політичних діячів і літераторів – В. Чорновола, Л. Лук'яненка,В. Мороза, М. Руденка, В. Стуса, І. Світличного, В. Симоненка,М.Вінграновський. Саме вони й чимало інших діячів української літератури такультури ввійшли в історію під назвою шістдесятників.
Формуванняі розвиток шістдесятництва як творчої сили відбувалося у складних умовах. Вже впершій половині 50-их років було видно, що остання хвиля сталінського терору незламала хребта українській нації. Хрущовська відлига розкрила широкі потенційніможливості України.
«Прихідшістдесятників в історико-літературний процес відбувався за умов ще неабиякоговпливу постсталінських ідей, а поряд з тим – ХХ з'їзд партії, що ознаменувавпояву чогось нового не тільки в політичному житті країни, але й в свідомостінароду. Зароджується віра в неминучі суспільні зміни, віра в завтрашній день» І.Дзюба. У 1965 році І. Дзюба так охарактеризував епоху шістдесятників: «Буваютьепохи, коли вирішальні битви провадяться на площині соціальної моралі,громадської поведінки, коли навіть елементарна людська гідність, опираючисьбрутальному тискові, може стати великою бунтівничою революційною силою. Дотаких епох, на мою думку, належить наша епоха…». Культурницький рух шістдесятниківне був локальним явищем, бо охоплював не тільки літераторів. Це був ізагальноукраїнський політичний рух широкого кола людей, який ставив проблемидемократизації, необхідності боротися з національним нігілізмом, а в літературі– звільнення від чиновницького диктату. Що стосується української поезії, то вїї лави прийшло могутнє молоде поповнення – Д. Павличко, І. Драч, М. Вінграновський,В. Симоненко. Непідробна громадська напруга, високий художній рівеньтворів здобули їм широку читацьку аудиторію, їхні перші збірочки вмить зникли зполиць книгарень. Усе це сприяло зростанню інтересу до рідної мови, культури,історії. Недовгим було, згадує М.Вінграновський, «наше поетичне щастя. Тодішнілітературні тарбозаври…. не дрімали, і вони почали наш погром і розгром» М.Вінграновський.Основним об'єктом творчості молодих поетів, які голосно заявили про себе напочатку 60-х років, була людина на складних перехрестах історії, основнимідеалом – ідеал борця за те, що людство могло жити й розвиватися на всійпланеті в атмосфері миру, віри в майбутнє, щоб досягнення розуму й булипоставлені на благо, а не на шкоду людині.
3.Поезія М.Вінграновського у контексті української літератури другої половини ХХстоліття
Микола Вінграновський – перший з-поміж рівних у плеядішістдесятників. Творчість його – багатогранна та багатоаспектна. У своїй роботія досліджувала риси модерніського стилю поета, філософські мотиви його лірики,а також інтимні і пейзажно-настроєві поезії митця. «Космізм», риси міфологізму,філософські мотиви виразно проступають вже у першій збірці поета «Атомніпрелюди». Автор порушує багато проблем, які хвилюють і змушують замислитись:війна і мир, а в ширшому аспекті – життя і смерть, письменник торкається такожпитання витоків всього сущого, зокрема витоків та першоджерел нашого народу,його вірувань.
Людина у М.Вінграновського – відправна точка у ланцюгу роздумів,що призводить до кінцевого пункту – існування життя взагалі. І одночасно людина– це також певний світ зі своїм космосом душі: «Демон», «Прелюд Землі», «Тринадцятийпрелюд», «Проклятий прелюд», «Прадід», «Тост», «Без назви».
Екзистенційні настрої з роздумами над походженням людини, всьогосущого є тут основними. Подальші збірки М.Вінграновського відрізняються від «Атомнихпрелюдів». Тут уже не спостерігаємо тієї глобальної «космічності». Більш зрілатворчість митця спрямована на розкриття внутрішнього світу людини. Поетприділяє більше уваги земному, хоч і тут людина осмислюється з позиційбуття-небуття: «Баба Марта», «Ніжінки, ні хати тієї нема», «Сумні без батька двоє діточок цих», «Оксана», «Марія»,«Качки летять! Марієчко, – качки…», «Вона була задумлива як сад», «Гайявата», «Щемолодесенька. Навшпиньках не ходило». Тут немає такого яскраво вираженогоглобалізму, але поет ставить питання людини як особистості, з внутрішнімсвітом, переживаннями, уподобаннями і настроями, що само по собі являєекзистенцію буття людини у цьому світі. Тут більше йдеться про космос людськоїдуші. В цьому плані ранні і пізніші збірки М.Вінграновського можна порівняти зфілософією кордоцентризму Григорія Сковороди, що розглядав світ у трьохаспектах: макросвіт (Всесвіт, навколишнє середовище), мікросвіт (людина і їїперебування у цьому середовищі) і третій світ – Книга (як істина, як світло іправда, що несе добро у ці два світи). Поетика філософської лірики, з якої миможемо провести паралель у міфологізм творів М.Вінграновського, має своїхарактерні риси. Спостерігаємо у поета такі ключові образи, як образ саду («Саду»,«Вона була задумлива як сад», «Ранковий сонет», «За гай ступило сонце і пішло»,«Кінотриптих»). Хоч цей образ і використовується іншими письменниками, та уМ.Вінграновського він набуває свого, своєрідного забарвлення.
ОбразДніпра теж займає вагоме місце у багатьох віршах поета («Чуєш Дніпре мій», «Скажимені, Дніпре», «Ніч Івана Богуна») і набуває власних ознак. Саме у віршах, дефункціонує образ Дніпра, бачимо й запитальні конструкції. Одним з основнихключових образів у збірці «Атомні прелюди» є образ Землі – колиски всьоголюдства.
Міфологізм– характерна ознака таких поезій, як «Скіфська колискова», «Димар», «Прадід», «Вхолодній балці ніч відьмача», «У лісі темно, в лісі ніч», «Індустріальний сонет»,«На міднім небі вечір почорнів», «Імператриця Варвара», «Жоржина» та ін. Поетнерозривно пов’язаний з рідною землею, тому й не дивно, що давні віруваннязнаходять відображення в творах митця. Це наша історія і те, що було до неї. Середрис модерніського стилю спостерігаємо й такі, як кадровість поезій, новотвори,верлібризація.
Інтимната пейзажно-настроєва лірика представлена поезіями «Вас так ніхто не любить, яодин», «Ти тут! Ти тут! Кохана, – ти як світ», «Не починайся…», «За літом літо,літо літо лове», «Елегія», «Вечірнє», «Ходімте в сад. Я покажу вам сад» ізмушує звернути на себе увагу. В її рядках – усі душевні переживання, рухи йпорухи людської душі.
Наукацих віршів – це, можна сказати, виклик тому бурхливому потоковісоціалізовано-політизованої і, на жаль, здебільшого сірої «актуальної» лірики,який сьогодні виявився на гребені. А, можливо, то просто природне й мудрепрагнення митця в жорстокій веремії різних зламів переоцінки цінностей говоритиз читачем передусім про таємне і неминуче, про те, що врешті-решт тримає на ційсвятій і грішній землі.
ЛірикаМиколи Вінграновського нічого нікому не нав’язує. Вона справді вільна. Кожензавдяки багатоплановості, воістину якійсь незглибимості образів може відкрити вній щось своє, неповторне. І лише одне залишається беззаперечним: органічна,практично ніде не декларована, проте глибинна й незрадлива злитістьВінграновського-митця зі світом. Вируючим, запроблемованим, а все ж прекрасним.І якщо й проривається в ліриці крик зраненої пекучими болями сьогодення душі,то не для того, аби змусити нас знову й знову здригнутися.
Про щоб не писав Микола Вінграновський, він пише не з гніву і тим більше не зненависті, а з любові. І навіть найгостріші речі зігріті якимось непотьмаренимвнутрішнім світом, зворушливою людяністю і добротою. У збірці знайшла місцепоезія, яку не називають ні сексуальною, ні еротичною, але в якій присутніпоетично одухотворені ці людські почуття. Саме одухотвореність і робить земніпочуття поетичними, небесними, як у вірші М. Вінграновського.
Як передано тут вищу мить взаємного саморозкриття в любові,щастя взаємопізнання довіри і повного злиття душею і тілом двох закоханих! Щоможе бути вищим бажанішим для поета, ніж слава-любов людська, визнання?! Ось ізчим порівнюється рука коханої, ось який рівень одухотворення: «У білій лодії мипливем по водах любощів між берегами ночі…». «Контрасти передають повнотужиття: човен названо урочисто-старовинно лодією, бо йдеться про вічне почуття,ця лодія біла, значить, чиста, хоч і пливе «по водах любощів між берегами ночі.»Тут ніч і «темна глибина», в яку повергає «темна слада», створюють атмосферуінтимної таємничості». Контрастність світла і темноти завершується злиття водному почутті – щастя до сліз. Весь таємничий світ глибокої інтимності,зітканий із золотої гри світла і «темної слади», завершується образами світанняі ранку – переходом із ночі любощів у день, у будень життя.
«Ліричнийгерой Миколи Вінграновського, проймаючись проблемами суспільного порядку,найчастіше свідомо раціоналізує своє мислення, часто вдається до декларацій,хоча насправді він великий лірик і вміє жити за дещо химерними законами своєїдуші», – говорить один із дослідників поетової творчості Тарас Салига.
Принципиморалі, етики ліричного героя Миколи Вінграновського загалом не залишалися позаувагою критики. Це герой послідовно демонструє кращі якості своїх сучасників, ачасом набирається життєвого досвіду, у чомусь еволюціонує, але залишаєтьсялюдиною витончених смаків, щедрої уяви і гострого погляду на світ. Якщо він уосмисленні баченого стає філософом, то в душі у нього продовжують вируватиемоції, свято казки, дива, дитинної безпосередності.
Відкриваєтьсязбірка віршем «Синьйорито акаціє, добрий вечір…» Ліричний герой веде розмову ізакацією, коли «осінь зійшла по плечі», – він уже не юнак, а досвідченийчоловік, котрий багато чого бачив у житті. Новаторство стилю МиколиВінграновського-надзвичайно тема розмови. Воно ніколи не було самим лишепротиставленням поезії попередників і сучасників поета, не було простимзмаганням у слові. Потреба художньої доцільності, довершеності завжди випливалав поета з проблеми правдивого спілкування з реальною дійсністю, зі своєрідногочаросвіту любові до життя, до людей, зрозуміння свого творчого обов'язку.
Темарозмови присутня і в інших віршах. Так, ліричний герой розмовляє зі своєюкоханою, яка начебто прийшла до нього в гості. Насправді ж цей монолог дуженагадує сповідь у формі листа. Краса душі ліричного героя розкривається в йогозворушливому любовному освідченні:
Однакліричний герой не хоче згадувати обличчя своєї любові, бо «її обличчя-тообличчя муки».
Головнаі домінантна ознака лірики Миколи Вінграновського-оптимістичність і емоційністьсвітобачення ліричного героя. Його переживання завжди напружені і драматичні, завждиохоплені тривогою за долю коханої людини (див. доданок C)
«МиколаВінграновський любить декоративну многократність і поетичну «кабалістику» чисел.Не оминає нагоди приголомшити довірливого читача несподівано точною і незбитоюцифрою своїх душевних афектів та відповідних їм об'явлень природи», – слушнозауважує у своїй статті Іван Дзюба. Фольклорна числова символіка вельми суттєвадля Вінграновського Найчастіше вона розвивається в нього у лініях паралелізму.Ліричний герой найчастіше полюбляє такі числа: 3, 13, 40, 300, які генетично пов'язаніз народним характером мислення. Неважко помітити, що числова атрибутика беренайбезпосереднішу і найактивнішу участь у творенні сюжету твору і органічновзаємодіє з образами, хоч і теж фольклорного характеру, але іншого смисловогоплану:
Тринадцятьруж під вікном цвіло.
Тринадцятьруж – чотирнадцята біла.
Тринадцятьдум тривожило чоло,
Тринадцятьдум – чотирнадцята збігла.
Рядкизбірки «Цю жінку я люблю» сповнені усіх кольорів та відтінків. Поет вдається докольору не лише як означення певної властивості предмета. Він звертається донього з іншою метою, прагнучи намалювати «фарбами» складні переливи почуттівсвого ліричного героя.
МиколаВінграновський прекрасно живописує словом. Його рядки сповнені всіх кольорів тавідтінків. Ось, наприклад:
Вгірчичнім світлі днів осінніх,
На літостарше, ти ідеш.
Й течетвій погляд темно-синій,
Яквітер в затінку небес.
Поет непросто вдається до кольористики як означень предмета. Він звертається до неї зметою більшою. Його охоплює стихія гамою кольорів-зіставленнями іпротиставленнями – вилити душу, висловитись, акварельно, у повній пластиці,зафіксувати природу, виразивши між рядками і своє ліричне ставлення до неї.
Колірпотрібен Миколі Вінграновському не лише в малюванні пейзажу. Кольором поетфіксує протилежність чуттів, настрою, емоцій, колір у нього – це вічна боротьбапротилежностей, це контрастування речей, на зіткнення яких утворюється якасьнова якість, що так багато значить для ідеї вірша. Як бачимо, поезія Миколи Вінграновськоготеж має кольористичній палітри з'єднуються свої мотиви й настрої. В залежностівід стану, поет йде до відповідної гармонії кольорових барв, за якою й будегармонія думки, ідеї.
Усиньому морі я висіяв сни,
Усиньому морі на синьому глеї
Я висіявсни із твоєї весни,
Усиньому морі з весни із твоєї.
«Найчастішепоет вдається до синього, білого, червоного і чорного кольору. При відтвореннінастроїв печальних, елегійних, поет звертається до тонів і півтонів цихкольорів, до сонцетіней. Колориститика – це якась випадкова тенденція в поезіїтільки Миколи Вінграновського. Згадаймо, хоча б, яким щедрим барвоцвітом виграєпоезія Василя Симоненка чи Івана Драча»
ВіршіМиколи Вінграновського, особливо в зіставленні з віршами поетів, що приблизновходили в літературу в одну добу (Василь Симоненко, Ліна Костенко, Іван ДрачБорис Олійник), мають цілком виразкову палітру. Поетові завжди вистачає такихтонів і півтонів художнього слова, які ніколи не приводять його до стандарту. Вінвірить у диво, а тому диво стає хлібом насущим його поезії. Ліричний герой«підбирає» колір в залежності від пори року: якщо це осінь, то дні мають«гірчичне світло», якщо кінець літа, то:
Щосьбіло ткали павучки
Нажовтому папері,
І синєліто на гачки
Всезачиняло двері…
Любовналірика – це романтичний погляд на світ, шляхетність душі, щирість зізнань,культура вислову. Жінка, наречена, кохана, мати – образи, у яких втілюютьсянайсвітліші поетові почування, його роздуми про рідну землю, джереладуховності. Інтимна лірика Миколи Вінграновського возвеличує, підносить людину,а не лише фіксує її настрої. Інтимні струни підносять з глибини людської душінайсвітліші, найчистіші порухи. Всі вірші збірки» Цю жінку я люблю» так чиінакше виходять за рамки особистого світу. Душевна драма чуттів ліричного герояне абстрагована від реалій дійсності, від часу. Вона протікає крізь час івідбувається у нашому часі. І тому молоді пристрасті душі ліричного героя в поезіяхМиколи Вінграновського мають особливий драматичний сенс, свою філософію (див. доданокE)
Поетпрагне показувати світ інтимних пристрастей ліричного героя в реальних, а ненадуманих зв’язках із життям, відповідно до високоморальних принципів. Саметому «його лірика не має нічого спільного ані з надокучливим моралізуванням,ані з натренованим дидактизмом». Чи не в кожному вірші збірки відчуваєтьсяповна самотність ліричного героя:
Не рушмене. Я сам сумую
Собі уруки сам дивлюся
Цясамотність просочується у тканину вірша; часто в тексті нема безпосередньоївказівки на такий стан героя, але читач відчує його, пройметься ним, бо коженвірш насичений таким сумом, що мимоволі починаєш співчувати героєві. З багатьохвіршів можна судити про те, що ліричному героєві дуже важко бути самотньому;йому бракує людини, з якою б він міг розділити своє велике і світле почуття.Він хоче одного:
…любити доти,
Доки незгаснуть серця перші кроки
І першіболі пережитих ран.
Ліричнийгерой прагне померти із ім’ям коханої на вустах, намагається пояснити їй про тещо:
ЛюбитиВас – любить для Вас,
ЛюбитиВас – любити радість
Вчервнево-вересневий час.
Але неменш любить ліричний герой ту пору, коли в’юнці вимальовується жінка, коли воназнаходить свою долю і присвячує своє життя чоловікові, дітям:
…Люблю тупору благовісну,
Коли донеї, як до пісні,
Свою яголову хилю…
Як білявогнища в пітьмі,
Деслово пахне, як дитина,
Де вжене скажеш «так» чи «ні»…
Коли бзахотілося раптом узяти акварелі і намалювати на папері ці два портрети, тохудожник здивовано розвів би руками: намалювати нічого не вдасться! І не требарозчаровуватися, бо сам ліричний герой поезії відверто зізнається:
Чим тизбентежена?.. Оце я тут живу,
Отут явидумав себе й тебе для тебе…
Отут ясерце виняньчив для неба,
Незнаючи, що сонцем назову.
Тобто,ще раз підкреслює, що усі ці події, герої, дійові особи – нереальні; це все –абстракція. І щоб зрозуміти її, треба серцем доторкнутися до цих поезій, требарозуміти неземні образи.
Уліричному героєві вражає те, що кохаючи цю жінку, він одночасно ніби й «проклинає»її.
Якбачимо, у душі ліричного героя проходить боротьба, душа розполовинена: одначастина до нестями кохає, а інша – наче хоче звільнитися від цього кохання,скинути його зі своїх плечей:
Дорогоціннідні я біля тебе знищив.
Заспалені роки нічого не просив я.
Навколотебе в їхнім попелищі
Ростепокора і росте безсилля.
Узбірці «Цю жінку я люблю…» читач вловлює між рядками і незримий образ Часу.Поет постійно наче наголошує на тому, що усе скороминуще, але кохання вічне.
4.Художній світ поезії М. Вінграновського
Поети-шістдесятникистрімко й потужно ввірвались у духовний і культурний простір України. Своєютворчістю вони відновлювали традицію шляхетної лірики, що була брутальноперервана в нашому письменстві в роки сталінського терору, – поезії, щовирізняється сміливою і глибокою думкою, вишуканістю образу, жанровимрозмаїттям. Ліричний герой шістдесятників, позбавлений плакатності таневизначеного «ми», промовляв до читача відверто і щиро, від власного імені.Він, герой, жив і творив, не озираючись на упереджених критиків і заздріснихнедоброзичливців, плекаючи лише, як писала Ліна Костенко, «цензора в собі». Вінбеззастережно віддав на суд читачів свої почуття й самого себе, свій усесвіт, уякому злиті в неподільне ціле суспільне й особисте, національна самосвідомістьі людська гідність, любов до Батьківщини й до жінки. Саме в інтимній ліриціодного з найяскравіших шістдесятників – Миколи Вінграновського – усі ці поняттявиявляються повновартісно й багатогранно.
Прокохання М.Вінграновський писав завжди, а своєрідна антологія інтимної лірикиМ.Вінграновського 1990 року «Цю жінку я люблю», до якої ввійшли твори більш яктридцятилітнього відрізка творчості, безсумнівно, одна з найкращих вукраїнському письменстві книжок про Любов. Вінграновський-поет у нійнесподіваний і впізнаваний, традиційно-класичний і сміливо-новаторський.Здається, що течія його поезії плине між двох берегів: по один бік – ідеяпошуку суспільної та творчої рівноваги й гармонії, ясність і шляхетна простотавірша, висока культура образу, по другий – чуттєвість, дивовижно органічнаобразність, що містить у собі парадоксальну єдність гармонійного йдисгармонійного, якусь язичницьку стихію пристрасної любові, бентежний духнеспокою. Тож любовна тема у книжці «Цю жінку я люблю» виявлена різнобічно,образи кохання й коханої репрезентовані в багатьох обличчях настроях, сповненихто мажорних, то мінорних інтонацій. Різним постає ліричний герой, що у своїйлюбові то падає вниз, то здіймається до небес. Уже в одному з ранніх віршів1957 року «Ну, не мовчи ж…» поет накреслив своєрідний «портрет» власної лірики– поєднання теми почуттів («В які молитви, у які корани / Молитися, вітри, щобвивчитись кохать?») із темою шляхетності духу – людської гідності,громадянської честі, любові до Вітчизни. Справжньою М.Вінграновський вважавпоезію, що не скаламучує людську душу: «Нам слів таких потрібно від поетів, /Щоб не піднять з душі, як небо не піднять». Цій настанові поет був вірнийупродовж життя, перетворивши її на кредо своєї творчості. І справді, ковткомчистої води для спраглого сприймаються одкровення інтимної лірикиМ.Вінграновського. Пара фраз із шедевру українського «поетичного кіно» «Криницядля спраглих» виникає відразу: читач «вдивляється» в сюжети віршів, як урозкадрований на окремі епізоди фільм; «помічає» несподівані образи, вихопленіособливим авторським поглядом, ніби камерою оператора, з потоку буденності;відкриває «другий план», захований у глибину твору; насолоджується радістюпершовідкривача, який дешифрує простий тільки на перший погляд текст.М.Вінграновський щасливо уник небезпеки крайнощів – він не покривсентиментально-нудотним глянцем образ Любові, як і не дозволив собі цинічногочи бодай зверхнього погляду на почуття, широкі й безкінечні, як дорога, на якійпоет почуває себе вічним мандрівником: «І я іду дорогою Любові, / І вічно непройду її ніяк…»
Чи некожна літературна епоха пропонує власну філософію кохання, свій образПрекрасної Дами. Так, Стендаль у психологічному есе «Про кохання» не тількипроголошував це почуття одним із найважливіших у житті людини, а йпроаналізував виникнення й розвиток цієї пристрасті, здійснив спробукласифікації її різновидів. У любовній ліриці М.Вінграновського так само ретельной відверто аналізується кохання, постає його цілісний образ. На відміну відфранцузького письменника, що видокремлював «пристрасть-кохання», «пристрасть-честолюбність»,«пристрасть-потяг» і «фізичну пристрасть», М.Вінграновський подав набагатоширшу типологію кохання, тонко змальовуючи різні його стадії та грані, кольорита звуки.
Поетпростежив різний «вік» кохання. Так, зародження почуттів називається «передчуттямлюбові»: «Передчуттям любові і добра. І в ці рази я тішусь та радію». Боячисьсполохати, ніби пташку, ці почуття, ліричний герой заклинає: «Не зрадь хоч раз,не проминися даром, Один хоч раз, передчуття моє» («Передчуттям любові і добра»).А у вірші «Ще молодесенька» очікування кохання втілено у зворушливому образіантропоморфізованого серця: «Навшпиньки не ходило, її ще серце під вікномлюбові».
Здатністьлюдини кохати перетворюється в системі цінностей поета на вагомий критерійвартісності особистості. На його думку, людина, що не вміє кохати і не цінуєпочуттів інших, – убога. Почуття любові виступає у Вінграновського силою, щонадихає і відроджує, що може врятувати людське серце від зубожіння. Адже «Любов– не зло», проголошує ліричний герой, а у вірші «Зупинилась тиша тиха інезбудна» заклинає: «Йди ж, моя любове, доки твоя воля, коли навіть пройдеш ісаму себе…», тому що «Є ще в світі душі і печальні очі, в спраглому чеканнівиглядають нас». Привертають увагу слова доки твоя воля, що створюють своєріднумолитовну інтонацію, надаючи образу любові сакрального значення. Сприйняттякохання як святого переживання в поезії М.Вінграновського відбите неодноразово.Так, лише до істинного, справжнього почуття, вважає ліричний герой, можуть бутизвернені слова молитви. Святість кохання передається поетом через такіхарактеристики, як «вічне», «безкінечне», «неосягнене». Для ліричного героякохання безкінечне, як світ: «Не спитаю цей світ, не спитаю, де кінець іпочаток його, бо кохання – нема йому краю…». Навіть страждання не змусятьвідмовитися від щастя кохати: «Що варте ще одне страждання до всіх вминуленихстраждань. І вічне, вічне поспішання, На свято серця і жадань» («Мій Києве,гайда до неї»). Так він долучається до вічності, наближується до Всевишнього. Уліриці М.Вінграновського досить часто звучить мотив кохання як боротьби: «Ізнов несу в твоєму слові, Як світле сниво, як плавбу, Як рух тієї ще любові, Щовизнає лиш боротьбу»; «Тебе любити – не збагнути, Прощанням щастя доганять…»; «Люблютебе. Боюсь тебе» («Я скучив по тобі, де небо молоде»). У поезії «Ще під інеємчовен лежав без весла» ліричний герой просить любов «Не минайся», а в іншійнаказує: «Не починайся. Ні з очей, / Ні з губ мені не починайся. / В ХолоднійБалці сон тече – / Не снись. Не звись. Не називайся». У складній діалектиціщастя / нещастя, любові/ненависті поет убачав рух самого людськогоіснування й космічного буття.
Біографіївідомих жінок стають для М.Вінграновського дороговказом у пошуках ідеалу. Так,символом відданості для поета стала Юлія Солнцева, дружина Олександра Довженка:«Всі Ваші дні, як птахів перелеття, Лягли за велетнем в суворості доріг. Тягартрудів, тягар його безсмертя, Як щастя знак, на ваші плечі ліг» («ЮліїІполитівні Солнцевій»). Він схилився в пошані перед жінкою, називаючи їїгероїчною, за важкий і радісний хрест самопожертви – життя з геніальноюлюдиною. «В стражданні Ви пішли його шляхами», стверджував митець, такі жінкинародили в ньому дивовижні почуття: «Мене осяяння сповняє перед Вами». Лексемаосяяння має особливе функціональне навантаження в поезії М.Вінграновського.Якщо в названому вірші осяяння асоціюється з пієтетом, захопленням, то в іншійпоезії – «Осяяння» – виступає джерелом високого мистецтва. Вірш побудований якрозповідь про екскурсію музеєм, зі стін якого дивляться картини Рафаеля,Мікеланджело, Джорджоне, Тіціана. Саме в залах цього музею і відбулася зустрічіз тією єдиною, що «любила, проклинала і любила». Поет щасливий, що може наЗемлі «Творити світ для згоди і любові, / Що всі століття, пройдені людьми,/Віддать я в змозі за єдину мить, / Тобі присвячену, тобою осіянну!» Для М. Вінграновського,як свого часу й для Артюра Рембо, мотив осяяння пов’язаний з усвідомленнямпевної істини. Витвори мистецтва для українського поета – свідчення любові, щонадала сенсу існуванню їх авторам, наповнивши повнозвуччям: «Ван Гог… Рембрандті Гойя… Рафаель… / Безсмертні келихи людського повнозвуччя, / осяяннябезсмертні океани…» Щоб передати стан емоційного спустошення ліричного героя,М.Вінграновський знову вдався до філігранного малюнка тривірша: «У хатіхолодно. Твоїх духів лиш запах./ Серед подвір’я на сухій акації / Одружуєтьсяшпак». Поєднанням різних за своєю природою, але зі спільною семантикоювираження некомфортності буття образів («холодно», «суха акація», «лиш запах»парфумів) поет створив щемне відчуття самотності. Антиномічна пара «повнота –порожнеча» доповнюється своєрідним виміром «глибоко – мілко». Умирає кохання, імитець засвідчив: «Оце глибоко. А це ось мілко поміж нас».
Увірші-спогаді «Уже тоді, оповесні» тема розлуки поглиблюється мотивомпередбачення драматичної розв’язки. Ліричний герой заздалегідь угадував тібеззаперечні знаки, що знаменують згасання любові, бачив її печальне обличчя: «Ужетоді прощання полохливе /Носив я в серці – ношу кам’яну. / Мені вже бачилисьпідбиті горем очі, / І повні вуха сліз на вицвілій подушці, / І губ краї,опущені в печаль…» Поет обіграв відомий вислів «Час – найкращий лікар»,сподіваючись, що згодом «все забудеться, пригоїться, примре, / А час і простірзроблять своє діло…» Але минули роки, а почуття провини не полишає: «Та ось вжестільки літ. За мною тінь твоя марою ходить. І золоті слова любові дорогої.Мені звучать на спечених устах…» Утрата повнозвучності всесвіту позначається іна його кольористиці. Розлука знебарвлює світ: «А ти заплакала й пішла. Ічорним цвітом підійшла…» («Я тій сльозі сказав: не йди»); або «Минулося. І вжене треба. Воно минуло, не болить. Над білим полем біле небо. В гнізді сорочімсніг сидить» («Минулося. І вже не треба»).
Особливасторінка любовної лірики М.Вінграновського – тема запізнілого кохання, коли «осіньзійшла на плечі» і «коли стало любити важче /І солодше любити знов». Важконазвати іншого поета, у якого б ця тема звучала так зворушливо і драматично. Улюбовній ліриці українського поета осінь – один із найвживанішихобразів-символів. Народжений восени, М.Вінграновський – дитя осені, томупо-особливому тонко побачив її красу і зрозумів її світлу печаль. У вірші «Мояосінь» повільному й невідворотному завмиранню природи протиставляєтьсяпристрасть кохання: «Подовшали тривоги і листи, / Ліси на глину, на пісокопали. / Лиш ти одна, мені одна лиш ти / Мій палиш сон і душу мою палиш». Затрадицією класиків, у М.Вінграновського мотиви природи переплетені з любовнимий філософськими. Для нього осіння пора як зрілість природи, почуттів йособистості – декорація, на тлі якої гостро відчувається «проминальність» (заБ.-І. Антоничем) людського життя. Тому зазвичай образ осені в його поезіїпов’язується з мотивом дороги, а кохання постає в несподіваних «обличчях» толелеки («Цю любов-лелеку. Не радістю вкриваю, а плачем»), то човна («У білійлодії тоді ми пливемо. По водах любощів між берегами ночі»), а то шляху («Збивсяз ніг золотий поріг, біля тебенько, коло тебе») чи стежки («Ви, як стежка,кохана. Лине сон мій по вашій стежині»), які об’єднує семантика руху.
Нерідков його творах традиційні осінні пейзажі («Прощалось літо. Тьмянів лист»; «Пахнезвечора небо осінніми птицями»; «Вже ночі під листопадом ночують»; «Гайда, мійКиєве-листопад…»; «В гірчичнім світлі днів осінніх», «Стоїть голубою Журбою. Осіньморська голуба», «Та вітер зі степу несе у лиман. Осіннє насіння акацій» таін.) межують з оригінальними поетичними знахідками, у яких епітет осінній несерізне емоційно-змістове навантаження: то відтворює «реакцію» природи напоетичні одкровення автора («І на слова мої дивилася вода. Кленовими осіннімиочима»), то виступає означенням вікової зрілості («Осінь, ви і осінній я…»), ато холодності, байдужості коханої («Осінніми імлистими устами. Не бий, не ріж,не дорізай мене»). А в поезії «Прощалось літо. Тьмянів лист» М.Вінграновськийвіртуозно обіграв прихід осені, не називаючи його: «І синє літо на гачки. Вжезачиняло двері».
Загаломприрода в інтимній ліриці митця відіграє особливу роль. Пантеїстичнесвітовідчуття автора втілюється в одухотворенні всього живого – дерев, квітів,води, у тісному взаємозв’язку з яким він проживає кожну мить: «Ти, сивий лісе всутіні прозорій, і ви, гаї в зелених льолях літ, нічого так не треба, як впідзор’ї мені ваш голос чуть і стежить ваш політ» («Ти, сивий лісе в сутініпрозорій»). Образи природи перетворюються в М.Вінграновського на ще один вимірлюдських сутностей: «І сивіє життя, як поле ковилове», «І місяць під водою, неначесовість плаче під вікном…» («За літом літо…»).
Дляліричного героя любов до природи така ж інтимна, як і кохання. Так, запрошенняв сад звучить як освідчення: «Ходімте в сад. Я покажу вам сад, де на колінахяблуні спить вітер…» А в іншій поезії вже сама кохана порівнюється із садом: «Вонабула задумлива, як сад. Вона була темнава, ніби сад. Вона була схвильована, мовсад. Вона була мов сад і мов не сад» (цікаво, що на подібну метафорунатрапляємо і в ліриці Вільяма Шекспіра: «Ти – наче сад прекрасний, чарівний, зним інші в порівняння не ідуть»). У вірші-зверненні «Саду» М.Вінграновськийстворив надзвичайно місткий і символічний образ саду, який «зелені руки, повнібілоквіту, на теплу ніч розкинув…» В уяві читача мимоволі виникає трирівневийасоціативний ряд: сад у рідному селі («Люблю сердечну землю під тобою, лопатисхилені на стовбури твої, і сизий гній люблю під лободою, і білих сіл замисленігаї…»), світовий сад, у якому серед дерев-держав – Україна («Схилилась Українанедаремно. Чоластими плодами в мої дні»), Едемський сад із деревом пізнання («Люблютебе, глибокий саде мій! Люблю плодів нестигливе гойдання, легку печальність іясне чекання твоїх думок зелених в вітровій»).
Природа– повноправний учасник великої містерії кохання. Вона народжується, квітне івмирає разом із любов’ю, щоразу відроджуючись для нових почуттів. Образ природизникає, коли зникає кохання: «Де рука твоя, де рука моя – Не живе там нічзолота» («Ходить ніч твоя»). Природа в інтимній ліриці М.Вінграновського – це ісвіт, який оберігає кохання від вульгарної буденщини, лицемірства, і світ, уякий ліричний герой кличе свою кохану: «Прибудьмо з Києва на дині і на сливи, насвіт святий, на серце і чоло…» Там він знайде спокій і душевну рівновагу: «Поїдуз Києва. Важке, підтале серце на води і на зорі понесу…» Для героя поезіїМ.Вінграновського комфорт, зручності, побутовий затишок – поняття третьорядні.Він готовий, за гораціанською формулою, «задовольнятися малим», тільки б знати,що кохана поруч. Вірш «Півпуда бринзи і корзина перцю» у традиціях буколічноїпоезії зображує просте, невибагливе життя «під тихий крок зорі, під водипризаснулі». Вимогливий лише у своєму бажанні кохати й бути коханим, ліричнийгерой мріє про ідилію «раю в курені»: «Ми станемо тут жити і любити, під темнимлетом темних кажанів тут будем колисати свої діти й варить їм сірий дощик вказані».
Щоправда,властивого поезії сентименталізму різкого протиставлення міста – села,цивілізації – природи в ліриці М.Вінграновського немає. Любовні сюжети йоготворів досить часто розгортаються і на урбаністичному тлі Києва, Львова,Ленінграда… У віршах «Романс», «Ти схожа. Дві краплі води», «Над Чернівцямивороняччя», «Мій Києве, гайда до неї», «Повернення до Львова» та інших його урбаністика,як свого часу й поезія П. Филиповича, за спостереженням Н. Костенко,постає у «класичній оболонці, іноді у формі міського класичного романсу ізхарактерною для цього жанру інтимно-романтичною стилістикою» 2. Місто, як істеп, і лиман доповнюють авторську модель світу, яку важко уявити однобокою,нецілісною. У М.Вінграновського вміло використані найбуденніші міські «декорації»як привід для несподіваних спостережень за людськими почуттями, а художнімпорівнянням у зображенні коханої і власних переживань нерідко служить буденнапобутова картинка. Так, у вірші «Прощалось літо. Тьмянів лист» звичайна, наперший погляд, історія про недільний похід батька із сином у зоопаркперетворюється на драматичний етюд – зразок інтимної поезії високого звучання.Настрій героя суголосний з настроєм природи, що стоїть на порозі осені: «Щось білоткали павучки на жовтому папері, і синє літо на гачки вже зачиняло двері»;перегукується із печаллю звірів, що замкнені в різних клітках: «Тремтіли в пумидві сльози останніми сльозами», «Й сховавшись в лапи, лев ридав під шурхотіннягуми». І в їхніх стражданнях ліричний герой бачить власну драму: «В прощанніліта син дививсь на лева і на мене» і «Ті дві сльози, ті дві грози у пуми, як умами». Можливо, ця поезія – спроба відтворити ідею парадоксальності шлюбу:комфортну несвободу, немов у зоопарку, і водночас непереможне бажання єдностіістот, що належать різним, як лев і пума, світам.
Усвоїй інтертекстуальній стратегії поет пішов шляхом глибинної багатозначностіобразів, створенням другого і нерідко третього смислового ряду. У віршахМ.Вінграновського за образом Жінки завжди стоїть образ України. Цю властивістьйого поезії і – ширше – усіх поетів-шістдесятників завважила О. Пахльовськав дослідженні «Українські шістдесятники; філософія бунту», наголошуючи, що вонистворили «генетичний код нової України», сублімувавши «автентичні рисиелітарної та евроцентричної природи модерної української культури» 3.М.Вінграновський став одним із творців цього коду, запропонувавши як складовусвою формулу, яка ґрунтується не тільки на філософії бунту, а й філософіїлюбові. Україну, як і кохану, він ладен боронити від усіх, заховавши не лише «засерце своє, що у грудях гуде», а й «серед неба у Бога» («Я б тебе заховав законя чи могилу»).
ОбразУкраїни в інтимній ліриці М.Вінграновського, хоча й «захований» за образомКоханої, зітканий зі звуків, кольорів, запахів, позначений топосами (Київ,Канів, Львів, Ніжин, Полтава, Обухів, Чернівці, Холодна Балка), іменами(Шевченко, Наливайко, Остряниця), архетипними образами (могили, степ, Дніпро,яничари). На думку митця, у любові до України, як і в любові до жінки,висвічується людська сутність, здатність віддати себе всього, тому іспівіснують ці любові в бутті ліричного героя в одному вимірі: «Я люблю тебестепом, Дніпром і Тарасом, Орлім небом в барвистості хмарних споруд. Я люблютвої рухи, вчаровані часом, І вологу, розтулену музику губ» («Не чіпай нашісиві минулі тривоги»). Поетові однаково болить і доля України, й убогістьобділених любов’ю людських душ. Тож особливістю інтимної лірикиМ.Вінграновського виступає, безперечно, абсолютне злиття теми власне любовної іпатріотичної, своєрідне перетікання в межах одного вірша пристрасногоосвідчення Жінці в щире зізнання в любові рідній землі. Характерний у цьомусенсі вірш «У ніч кам’яну, коли темно воді і дорозі». В образі кам’яної ночісвіт постає складним і суперечливим: «коли темно траві і нічого не видно мені»,«коли проклятий раб в мені голову зводить», «коли люблять не спать яничари».Прочитується своєрідна рецепція відомого 66 сонета В. Шекспіра, в якому такожідеться про катастрофічний стан світу. Однак якщо у вірші англійського поетагерой згоджується стерпіти це в ім’я кохання – «Втомився жити. У ніщо б пішов.Та як лишу саму мою любов?», то ліричний герой М.Вінграновського шукає сили влюбові до Батьківщини, заклинаючи: «Будь при мені, будь навіки мені при мені».Ці ж слова адресовані й коханню, яке сприймається таким органічним іневіддільним від свого існування, як і любов до України. Їхня єдність – цеєдність духу і тіла, розуму і серця, почуття і обов’язку.
5.Ідейна спрямованість лірики поета
Одниніз найцікавіших, на нашу думку, творів М.Вінграновського, в якому висловленаавторська філософія кохання, – вірш «Ми підійшли до скирти, і впізнала…».Спочатку розкривається тема стосунків між чоловіком і жінкою, але у класичномулюбовному трикутнику досить несподівані персонажі – він, вона і… скирта.Скирта, ніби любляча жінка після тривалої розлуки, біжить назустріч своємукоханому: «Ми підійшли до скирти, і впізнала / Мене відразу скирта молода, / Івже на груди кинулася скирта, / Солом’яними стиглими руками / Мене всьогозненацька обпекла». Але коханий не сам. З ним не просто інша жінка, вона –суперниця й чужинка: «із мовою нерідною для скирти, / З великими, якзненависть, очима, / В яких любов гойдалася моя…» Навіть сам ліричний геройусвідомлює, що ця жінка – лише дзеркало його власного кохання, в якомупарадоксально поєдналися любов і ненависть, але ж вона жива, із плоті і крові,не те, що скирта… Але скирта – рідна по духу й безмежно любляча – не вступає удвобій із суперницею, де нагородою для переможниці стане чоловік. Відступивши,як Мавка під натиском вічних «килин», вона жертовно підставляє свої «плечі»коханому: «За руки взявшись пружно і святково, / Ми вилізли на скирту золоту».А жінка-спокусниця, смакуючи близький тріумф, кидає виклик закоханомучоловікові: «Мені сказала жінка на вітрах, / Щоб скочив я із скирти золотої /На обережну листопадну ніч». У цьому контексті образ скирти, можливо,перетворюється в М.Вінграновського на своєрідну міфологему чи навітьфілософему, що поєднує такі характеристики, як «рідне», «те, що захищає», «те,що приймає тебе таким, яким ти є». Отже, поет долучається до витворення щеодного концепту, який поряд із традиційними, починаючи з поезії ТарасаШевченка, образами Дніпра, козацьких могил, калини, верби ідентифікує Україну.Завдяки такому ідейно-емоційному навантаженню образу скирти сюжет розгортаєтьсяу площині більшого масштабу: власне любовний конфлікт переростає в конфліктвічного і тимчасового, обов’язку і пристрасті, ліричний герой опиняється передвибором: «І я на край вже зсунувся поволі». Та раптом стається диво – скиртапіднімає коханого над буденністю, відриває від привабливої спокуси віддатисячуттєвим радощам життя: «Як раптом скирта почала рости, / Здіймаючи мене понадстепами / Над селами, гаями уночі, / Вже хмари омивають мої плечі, / Уже всамому небі я стою, / Уже по груди в небі, вже по пояс…» І знову змінюється (ів буквальному значенні, і в алегоричному) масштаб авторського узагальнення,сягаючи висот понять «народ» і «людство»: «Вже Україну видно мені всю, / Ісвіт, і Всесвіт, повний таємниці, / І все благословенне у житті /З відкритимиобіймами чекає, / Щоб скочив я до нього унизу!.. І скочив я…» Вибір зроблено.Кохання, що підносить над суєтою, вказує шлях до удосконалення особистості йводночас перетворюється на спосіб пізнання світу. Схоже, що М.Вінграновськийпродовжує незримий діалог з читачем, розпочатий ще Данте в «Новому житті»,проголошуючи, що лише той, хто вміє по-справжньому кохати, може побачити ізрозуміти справжнє, заради чого варто жити. На відміну від поезії іншихшістдесятників, інтимна лірика М.Вінграновського не позначена такою кількістю «озвучених»образів і мотивів світової літератури, що дало б підстави говорити про її,сказати б, екстравертну інтертекстуальну стратегію. Проте її входження впарадигму світової любовної лірики безперечне. Високим ступенем сповідальності,місткістю образів лірика М. Вінграновського органічно вписується у світовутрадицію любовної поезії, перетворючись в єдиний символічний вірш, у якомузвучать теми й настрої, що здобули статус вічних. У його творах легко віднайтиперегуки з мотивами поезії не лише Данте й Шекспіра. М. Вінграновський у своїйінтимній ліриці піднявся на такий рівень, за яким – геніальна простота, що непотребує маркерів освіченості й ерудиції. Та все ж, як нам здається, особливовиразні в інтимній поезії М. Вінграновського традиції петраркізму. Слід «школиПетрарки» помітний на різних рівнях тексту. Це й багатогранний образ кохання вМ.Вінграновського, як свого часу в Петрарки, й ідеальний платонізм, ічуттєвість, і роздум над незбагненною складністю внутрішніх порухів людськоїдуші. Як і у великого попередника, нерідко у віршах поета є звертання до жінкина «Ви»: «Дружиною мені приснились ви / Ми з вами ідемо, побравшися за руки», «Ходімтев сад, Я покажу вам сад», «Сміятись вам, мовчати вами, / Вашим ім’ям сповнятьгортань…», «Мені приснились ми… Схвильовано і тихо / Ми ідемо по губи у Дніпрі,/ І погляд ваш мені любов’ю диха», «Любити вас – любити знадність, / Любити вас– любить для вас, / Любити вас – любити радість / В червнево-вересневий час».Виразні перегуки з традиціями любовної лірики Петрарки можна простежити й нажанровому рівні. Це використання сонетної форми («Ранковий сонет», «Ти плачеш.Плач. Сльозам немає влади», «Боюсь поворухнутись… тишина…», «Сонет»),опрацювання жанру елегії («Літа жадань, літа сум’ять і знади!», «Серпневаелегія», «Зіходить ніч на витишений сад…», «Відпахла липа, білим цвітом злита…»).Варто зазначити, що традиційні для елегії роздуми над прожитим, поєднаннясумних і радісних інтонацій загалом властиві інтимній ліриці М.Вінграновського.
Одниміз найяскравіших явищ в нашій літературі – поезія Миколи Вінграновського. Кажу:поезія, хоч в останні роки він більше пиcав прозу. Проте і проза йогонавдивовижу поетична. Він у всьому поет. А щоб пізнати поета, радив колисьмудрий Гете, треба піти в його країну… Що ж таке: поетова країна? Це не простогеографічне чи політико-адміністративне поняття. Це і земля, де він народився ізростав, де вбирав у себе безліч вражень дитинства, що формували основу йогодуху. Це і доба, що дала настроєність і масштаб цьому духові. Це і люди, в якихі через яких поставали йому земля і доба: батько і мати, кревні й сусіди, друзій ровесники… Це народ. Це великі книги й великі імена, до яких тягнувся…
Час…Рік народження: 1936-й. Той, що дав літературі українській ще й Івана Драча,Володимира Підпалого, Віталія Коротича; роком раніше народилися ВасильСимоненко і Борис Олійник, роком пізніше – Євген Гуцало. Майже всі ті, когопізніше назвали поколінням шестидесятників, хто разом із трохи старшимиГригором Тютюнником, Ліною Костенко, Дмитром Павличком, Віктором Близнецем татрохи молодшими Валерієм Шевчуком, Володимиром Дроздом та іншими ознаменувалинову хвилю в українській літературі, визначали обличчя молодого тоділітературного покоління. Їх називали «дітьми війни». Справді, на їхню дитячудолю випали тяжкі випробування воєнного лихоліття та повоєнної відбудови. І цівраження потім лягли в основу багатьох їхніх творів. Але хочеться звернутиувагу й на інше в долі цього покоління. Великі історичні події, картинизрушення світу, запавши в дитячу свідомість, сприяли формуванню такогодушевного ладу, в якому визрівали розмах уяви, масштабність мислення, духтривожної причетності до історії, почуття відповідальності за долю свого народу.Неповторна, щемливо зворушлива мішанина нужди, вбогості, високих поривань,наївності й чіпкої енергії, малих матеріальних та великих духовних запитів…Несліпий випадок а велика потреба нашого народу в духовному відродженні, вприпливі нових творчих сил стояла за долею кожного з отих «дітей війни» і велаїх дорогами, всю символічну значущість яких видно лиш тепер… Так і МиколуВінграновського привела вона з Богопільської (нині Первомайської) школи наМиколаївщині – через захоплення Шевченком, Пушкіним, Лєрмонтовим – доКиївського театрального інституту, «вивела» на Олександра Петровича Довженка,непомильне око якого зразу ж вирізнило обдарованого юнака, а щаслива рука«коронувала» на долю артиста, кінорежисера й поета, на болісну й щасливупричетність до вічного творення духовності свого народу…Пам'ятним і неповторнимбув для української поезії 1961 рік. «Літературна газета», попередницятеперішньої «Літературної України», подала низку щедрих і дерзновеннихпублікацій віршів на всю сторінку, відкривши читачам ряд імен, які зразу жпривернули загальну увагу шанувальників українського слова і без яких сьогодніне уявиш нашої літератури. 7 квітня газета вийшла із заголовком на всю четвертусторінку: «Микола Вінграновський. З книги першої, ще не виданої». Фотокрасивого інтелігентного юнака, який гордо ступає київською вулицею, – іп'ятнадцять віршів, що відтоді так і лишилися в українській поезії їїнепритьмянілими перлинами: «Прелюд Землі», «Зоряний прелюд», «Прелюд кохання»та інші. 5 травня так само на всю сторінку: «Вірші лікаря Віталія Коротича».18липня – «Ніж у сонці. Феєрична трагедія в двох частинах» Івана Драча. 17вересня – «Зелена радість конвалій» Євгена Гуцала…Не часто трапляється, щобперші газетні публікації віршів ще не відомих авторів викликали такі ряснівідгуки й полеміку, як воно сталося з Миколою Вінграновським та Іваном Драчем.Багато читачів гаряче вітали їх. Але не бракувало й таких, кого вірші молодихпоетів спантеличили: в них знаходили «штукарство», «туманності», «навмиснуускладненість», «деструкцію» тощо.
Вагомимактом поетичного самоствердження Миколи Вінграновського стала його першапоетична збірка «Атомні прелюди», що вийшла 1962 року.
Книжкавразила і багатьох окрилила своєю незвичайністю – масштабністю поетичної думкий бентежною силою уяви; діапазоном голосу, що вміщав у собі і громадянськупатетику, і благородний сарказм, і щемливу ніжність; високим моральним тонусомі самостійністю громадянської позиції, тією гідністю і суверенністю, з якимиговорилося про болі народу, проблеми доби, суперечності історії. Космос,людство, земля, народ, доба, Україна – ось який масштаб узяла поетична моваВінграновського, ось у яких вимірах жив його ліричний герой. Наступна поетичназбірка Миколи Вінграновського вийшла через п'ять років. Звалася вона «Стопоезій», але насправді в ній їх було… дев'яносто дев'ять. Це сталося внаслідокрізних цензурних втручань і «перетрясок», і така невідповідність виглядаласимволічно, бо вказувала на ті труднощі, які поетові доводилося долати на шляхудо читача. На той час уже відбулися не лише ідеологічні погроми, жертвами якихстали поети-шестидесятники та інші молоді митці, а й політичні арештинаціонально активної молоді. На зміну хрущовській відносній «відлизі» приходилоте, що пізніше дістало назву брежнєвського «застою», хоч фактично було незастоєм, а реакцією. Суспільна атмосфера стала вкрай несприятливою для вільноїтворчості, для реалізації таланту в будь-якій сфері мистецтва і культури.Потрібна була велика, душевна опірність, щоб вистояти, залишитися собою,говорити з читачем несфальшованим голосом. Микола Вінграновський зміг це зробити,хоч, звичайно, він сам змінювався: нові обставини, новий життєвий досвід,природний внутрішній розвиток, – а відповідно змінювався і характер його поезії.На місце громадянської вибуховості починають приходити розважливість іроздумливість; патетичні та героїчні інтонації обростають обертонамижурливості, гіркоти, тихої радості; масштабність притишується зосередженістю.Вже вгадується внутрішній рух від душевної «романтики» до душевного «реалізму».
Виразнимсвідченням дальшого творчого розвитку Вінграновського стала збірка «На срібнімберезі» (1978). Поетів голос став начебто тихішим, але відбулося внутрішнєускладнення й збагачення його лірики, підвищилася прихована, в собі зосередженаінтенсивність душевного життя. А 1984 року вийшла просто дивовижна невеличкакнижечка – «Губами теплими і оком золотим». В ній органічно переплелися ікартини природи, і спогади дитинства, й інтимна лірика, і предметна реальністьсвіту, і химерія, і казка, і добра витівка, і гумор, і затамована жура:найбуденніші будні людини і природи постають як світова містерія…Потім були щепоетичні збірки, була велика книжка «Вибраного» (1986), в якій, до речі, булапредставлена і проза.
Останняж збірка – «Цю жінку я люблю» (1990) – містить, крім інтимної лірики, ще йраніше не публіковані вірші з 60–70-х років та нові поезії, в якихВінграновський немовби вертається до свого громадянського пафосу періоду«шестидесятництва», але вже в іншій якості – із складнішим, драматичнішимрозгортанням думки й переживання.
ПоезіяМиколи Вінграновського вся напружено й тремко зосереджена на «клятих питаннях» –і вічних, і нашої доби. Щоб переконатися у цьому, варто перечитати бодай кількадавніших та новіших творів – «Демона», «Елегію», «Український прелюд»,«Оксані», «Поїхали на Сквиру…», «До себе», «Останню ніч Богуна», «Хтосьопівночі…»; власне чи не кожен вірш це засвідчить. Але його поезія переступаєчерез декларативне і понятійне з'ясування цих питань буття особистості, нації,людства – і оперує глибинними емоційними планами, образами уяви, драматичнимикартинами душевних переживань. У химерній і пристрасній медитації «Води ізочерету хлюпавиця…» не вжито жодного поняття із сфери громадянського життя(хіба що найзагальніше: «твоя свята мета»), а проте вірш з великою силою іпластичністю відтворює драматизм саме громадянського самопочування,громадянської місії українського поета другої половини XX століття. УВінграновського майже завжди світоглядне й громадянське самоозначеннявключається в ширшу й незглибнішу сферу, в загальну динаміку душевного життя,стає всепроникним і всюдиприявним у душі: розпросторює свою владу на вседуховне єство людини, а не залишається, як це здебільшого буває в меншсуб'єктивній поезії, відокремленою ділянкою спеціальних силкувань.
Але вцій непідлеглій стихії його поезії є тремке ядро, осереддя, навколо якогорозгортається увесь вміст душевного життя і до якого все так чи інакше знову йзнову повертається, все невтримно тяжіє. Це – народ, нація. Україна. Україна вусій складності її історичної долі – це для нього не тема, не мотив, не образ,до яких звертаються рідше або частіше, віддаючи данину злобі дня, традиції чивласному сентименту. Це щось більше, це те, чим живе його душа. І, зрештою,все, що він пише, – про неї. Навіть у найінтимніших поезіях не варто надто дослівносприймати адресування. Може виявитися, що мова йде «не про ту любов», про іншу.Його мадонна, його Марія, його наречена, подруга, жона, мати, дівчина, Оксана,Надія, дитя, ластів'ятко, Дніпро, Рось – всі і все, кому й чому він звіряєтьсяв любові, – все це зливається в один великий і неосяжний образ. Поет говоритьпро свою Вітчизну, про Україну в її незбагненності й невизначальності. Вона длянього – в усьому житті.
Одназ підстав душевної структури Вінграновського – його глибока, органічнанародність і національність. Звідти ж багато що і в душевному типі, і впоетичному стилі його. Колись Довженко говорив про вроджений такт і цноту,розважну гідність та душевну мудрість свого батька й діда – українських селян,про їхню внутрішню культуру й аристократизм, про дивовижну артистичність. Щосьіз цих якостей «дніпровського племені» відчувається в підґрунті поезіїВінграновського (плюс «містерія» українського степу, півдня), і це певною міроюріднить її з довженківським духом. Як і з Шевченком. У мові про свій народВінграновський має щось таке, що йде від Шевченка. Це і ота всеприсутністьобразу України, і всепоглинальність любові до неї, і почуття відповідальностіза свій народ, і безоглядність поетичного переживання.
Щедавно, майже одночасно з поезією, почав він писати і прозу. Створив кількаповістей та багато оповідань. Працював над історичним романом про СеверинаНаливайка. Але із закінчених і повністю видрукуваних прозових творів кращі, намій погляд, – це ті, де відтворено світ дитинства або сферу співжиття людини іживої природи (а власне, вся природа у Вінграновського – вищою мірою жива).
Уповістях та оповіданнях останнього часу Вінграновський якоюсь то веселою, тосумовитою поетичною барвою поєднує світ людей і світ звірів, птахів, рослин,життя всього живого й «неживого». Причому в зображенні «персонажів» з фауни вінпоказав себе не лише художником, а й – несподівано – оригінальне спостережливимнатуралістом (оригінальне, тому що спостережливість його межує з фантазією і внеї переходить), а також, сказати б, вигадливим «зоопсихологом». Ідучи віднародної казки, він натхненно одухотворює звірів і птахів і так це психологізуєі злагіднює гумором, що часом здається: так, мабуть, і справді могли б«подумати» або «сказати» ті істоти! І вічна для літератури тема дружби дитинизі звіром або птахом має у Вінграновського свою особливість: у дітях немовбивідновлюється єдність живого світу, відчуття якої втрачене дорослими.
Дітидля Вінграновського – не просто тема. Це і особливе ставлення до життя,внутрішньо близьке йому, це компенсація втрат дорослої тверезості і практичноїдоцільності. Не випадково, мабуть, він останнім часом з великою радістю (цевідчувається!) писав вірші для дітей і про дітей. І в них, може, найбільше єсобою. Бо сягає тієї свободи самовираження, яка є тільки в дитинстві і якузгодом людина неминуче втрачає. Його «дитячі» вірші – принципово новаторськітим, що співмірні з дитячою уявою, з поетичністю дитячої душі. І проливаютьнове світло на природу всієї поезії Вінграновського як такої, в якій живедарована людям у дитинстві безпосередність сприйняття світу, парадоксальністьфантазії і душевна чистота.
Зрештою,його «дитячі» твори – ніякі не дитячі (принаймні не спеціально дитячі): вонидля всіх і про всіх. І тут – ще один напрям творчих можливостей поета, який і вмайбутньому ще дивуватиме і дивуватиме нас…Тридцять років тому МиколаВінграновський входив у поезію з гордою поставою, сильним голосом і «стодумноюдумою» про народ, про добу, про життя. Багато що змінилося за той час. Творчістьйого вже всіма визнана як одна з окрас нашої літератури, один із яскравих їїздобутків. Але сам поет весь час виходить на нові й незнані обрії. Він весь часу дорозі. У великого таланту завжди попереду більше, ніж позаду.
Оскількиметою мого дослідження було прослідкувати стильову манеру автора, розкритиособливості і закономірності побудови його творів, а також з’ясувати чивплинула на ідейно-естетичні переконання митця доба шістдесятництво, менідовелось довести свою гіпотезу на практиці.
Такимчином, я проходила практику в дорослій бібліотеці, філія №18 в особі завідуючоїякої була Ясько Ольга Іванівна. В бібліотеці, я знайшла достатньо матеріалу,щоб розкрити моє питання, а також зробити поставлене завдання, щоб довестиправильність моєї гіпотези.
Длятого щоб побачити, чи знають люди такого митця як Микола Вінграновський, ятакож зробила опитування, участь в якому прийняло 20 людей, разного стану тавіку, від 7 до 70 років.
Наразі опитування, я зробила висновок, та виразила його у виді діаграми. Опитуваннядало змогу дійти таких висновків, що 45% знають Миколу Вінграновського якпоета, а також приймають мою пропозицію, що до введення моєї розглянутої теми ушкільну програму. 42% подобається поет Микола Вінграновський та його творчість.13% – не знають на жаль, хто такий Микола Вінграновський. Отже, більшостіподобається цей поет, та вважають запотрібним вивчати його в шкільних та вищихзакладах.
Завдякипрактиці, я довела свою гіпотезу, а також зробила ряд своїх завдань. Такимчином можно підійти й до висновку.
Висновки
У ліриціМиколи Вінграновського ми не знайдемо фрази для фрази. Його поетична фраза – цезафіксований і перелитий у слово стан людської душі. Ця поезія не перевантаженані ретроспективними асоціаціями, ні асоціаціями якимись модерними. Якщо усе це,на сторінках поетичних книг його і присутнє, то присутнє в бажаних пропорціях.Ось чому поет такий природний, такий свій.
Мивважаємо, що цілком вдало обрано дану тему. Вона є актуальною у наш час, МиколаВінграновський у своїх ліричних творах оспівував питання нашого часу. Та дужевдало показав свій душевний настрій на листі паперу.
Основнийзміст роботи полягав у тому, щоб доцільно переглянути мотиви, а також з'ясувативплив на естетичне формування його поглядів. Достатньо було взяти його лірику,проаналізувати її, а також розглянути добу шістдесятництва й пізніше дійтиостаточних висновків. Таким чином було здобуто бажані результати, зроблено рядпоставлених завдань, а також досягнута поставлена мета. Гіпотезу такожпідтверджено на практиці. Бажані результати ми побачили при опитуванні людей,більшість з яких 87%, погодились з моєю гіпотезою, а також згодились з моєюпропозицією. Пропановано цю тему розглядати у шкільних та вищих закладах, томущо вона цікава і актуальна. Цю тему також можуть використовувать не тільки учній студенти, а й вчителя та декани, літературознавці і люди які поважають тацінують лірику такого дивовижного поета, як Микола Вінграновський. Тому, мивважаємо що саме ця тема допоможе нам у деяких питаннях нашого з вами часу. Боу цій поезії розглядаються такі важливі питання сьогодення.
Отож, творча спадщина Миколи Вінграновського багата, цікава,надзвичайно різноманітна і займає належне місце серед творчості поетівукраїнського літературного процесу.
Список джерел
1. Антонишин С.Я вас люблю. Роздуми над поезією М. Вінграновського // Київ. – 1992. – №7.
2. Білоцерківець Н. Насрібнім березі (М.Вінграновському – 60) // Українська культура. – 1996. –№11.
3. Буряк О.Міфологізм художнього мислення Б.-І. Антонича та І. Калинця. – Кіровоград,2001.
4. ВінграновськийМ. Атомні прелюди. Поезії. – К.: Радянський письменник, 1962.
5. ВінграновськийМ. «За мене відповідає моя творчість» // Тарнашинська Л. Закон піраміди:Діалоги про літературу та соціокультурний клімат довкола неї. – К.: Пульсари,2001.
6. ВінграновськийМ. Київ. – К.: Дніпро, 1982.
7. ВінграновськийМ. Любове, ні! не прощавай! – К.: Український письменник, 1996.
8. Вінграновський М. Стопоезій. – К.: Молодь, 1967.
9. Вінграновський М. Цюжінку я люблю. – К.: Дніпро, 1990.
10. Вінграновський М. // Українськалітература ХХ століття. — К., 1993. 11. Вінграновський М. Я повів своє словопросто. // Дніпро. – 1986. – №11.
12. Вінграновський М. Якя написав «Гайявату» // Поезія: Вип. I. – К., 1985.
13. Данилюк Н. Яобізвався серцем в світі: (Народнопісенне слово в поезії МиколиВінграновського.) // Культура слова. — Випуск 33. – 1987.
14. Дзюба І. ПоезіяМиколи Вінграновського // Визвольний шлях. – 1967. — березень-Лондон.- 375 с.
15. Дзюба І. Чарівникслова // Українське слово: Хрестоматія української літератури талітературної критики ХХ ст.: У 4 кн. – К.3. – К.: Рось, 1995.