Літературно-громадськаспадщина Ю. Яновського
У романтичному стилінаписана повість «Байгород», яка створювалася 1927 р. в Одесі, «колиспогади юнацтва авторового підступили клубком до його горлянки. Авторові нашомуздавалося тоді, що море витікає з берегів і широкою водою тече в степи, переламуючись,перегинаючись через обрій», — так пояснено задум у «Коментарях до книжок...». Аспогади ті були про реальні події — жорстокі сутички вояків отаманші МарусіНикифорової з червоноармійським загоном Полупанова в Єлизаветграді та першаюнацька любов майбутнього автора до Галі Москалець, що так нещасливозакінчилася.
Над містом гуркочуть снаряди, свистять кулі, небезпека чигає закожним рогом — на цьому тлі розцвітає романтичне кохання Кіхани (знову незвичнеім'я) до Лізи. «Злива почуттів», емоцій, вражень переважає в творі, загадковіситуації (особливо довкола Лізиного чоловіка) наповнюють описи романтичною таємничістю,нестримний авторський голос проривається через ліричні відступи. Герої показанів хаосі почуттів, психологічних роздумів про себе і довколишні події. Здається,сюжетні колізії мало цікавлять письменника. В центрі мистецького зображенняромантичний конфлікт між життєвим началом і війною, смертю, актуальна тогочаснаколізія між любов'ю і революційним обов'язком.
Яновський був далекий від вирішення якихось ідеологічних проблем,навіть не прагнув щось оспівати чи когось возвеличити, що хотіла бачити в «Байгороді»тогочасна критика. Насамперед упадає в око наскрізна ідея визволенняіндивідуальності, особистості, людини, живої, чутливої, вразливої та,можливо, не готової сприймати належним чином випробування долі, звільнитися відтягарів, накинутих і ззовні, чужих для чистої душі. А саме такий Кіхана. Вцьому образі чимало від автора, який був не лише його прообразом, а йнатхненником всеперемагаючої ідеї торжества життя над смертю, любові над війноюта розрухою. І хоч Кіхана загинув, любов, як найприродніше почуття, перемогласмерть, вона продовжує жити в пам'яті. Коли його знайшли, «… сходило сонце. Зміста нісся великодній дзвін, тихий і нерівний». Автор над усе любить життя,яке описує, і своїх героїв, як «дітей, що вчилися ходити». «Го-гой! Як весело йтивперед» — так оптимістично закінчується повість.
Роман «Майстер корабля» (1928) з'явився о тій порі, колибагато українських письменників, слідом за М. Хвильовим, який відверто поставивпитання «Камо грядеши?», «Україна чи Малоросія?», шукали відповіді на них. Якимшляхом розвиватиметься тепер українська нація і культура зокрема? Саме тодіз'являються романи В. Підмогильного «Місто», «Невеличка драма», М. Івченка «Робітнісили», Є. Плужника «Недуга», В. Винниченка «Сонячна машина», М. Хвильового«Санаторійна зона», «Вальдшнепи», в яких провідне місце відводиться творчійінтелігенції, власне, еліті суспільства. Це абсолютно не збігалося ізнав'язуваною більшовицькою ідеологією правлячою роллю робітничого класу якгегемона. В цьому ж ряду і роман «Майстер корабля» Юрія Яновського.
Це був абсолютно новаторський (за змістом і формою) твір вукраїнській літературі. Вплив зарубіжної романтичної класики відчуваєтьсятільки на рівні світоглядному, що лише розширило художні обрії роману.
У його основі — власний досвід перебування на Одеській кінофабриців 1925—1927 рр. Можна також провести паралель між героями і реальнимипрототипами: То-Ма-Кі (Товариш Майстер Кіно)— сам Юрій Яновський, Сев — режисерО. Довженко, Професор — художник, знавець старовини професор В. Кричевський,Директор — Павло Нечеса (очолював кінофабрику), Тайах — відома балерина ІтаПензо, пізніше репресована, подобалася Довженкові та Яновському, Богдан — акторГригорій Гричер, Місто — портова Одеса, тодішній «Голлівуд на березі Чорногоморя».
Незвичний, новий для української літератури сюжет.
Режисер Сев знімає фільм про матроса Богдана. Для зйомок будуєтьсявітрильник. Але це не бутафорна споруда — на ньому плаватимуть учні мореходноїшколи. Тому майстри дуже стараються.
Композиція досить вільна, роман ніби розбудовується на очах.Незвична форма оповіді — монолог-сповідь сімдесятилітнього То-Ма-Кі, якийзгадує свою далеку молодість, пов'язану з кіномистецтвом. Читач мандрує разоміз героями з майбутнього в минуле. Таємничі, часом небезпечні пригоди змінюютьодна одну. Дія відбувається то в Одесі, то в Італії, Румунії, навіть на островіЯва. Мариністичний колорит Міста, що з'явився в українській літературі чи невперше в такому обсязі, змінюється екзотикою чужих країн. Екзотичні також іменагероїв: Тайах, Сев, То-Ма-Кі, його сини Майкл і Генрі. Автор сміливо став вопозицію до літературних трафаретів. Усе це не сподобалося тогочасній критиці.
У романтичному творі обов'язково має бути любовна колізія іПрекрасна Дама. Тут це загадкова танцівниця Тайах, в яку закохані Сев, То-Ма-Кіта Богдан. Усі вони готові впасти їй до ніг. Це сильні, вольові натури, якими і мають бутиромантичні герої. Любовна сюжетна лінія у творі є втіленням етичного кредомитця, який сповідує культ жіночності, вірної дружби, краси людських взаємин.
«Майстер корабля» написаний відчайдушним романтиком, залюбленим уморе, життя, людей, письменником, що вміє «горіти» над твором. Тутутверджується «романтика вітаїзму», непереможне життєлюбство, до якого закликаву статтях М. Хвильовий і яке наснажувало багатьох митців 20-х рр. Ю. Яновськийопоетизував вільне творче начало в українській людині, розбудженій до новогожиття. (Це символізує будівництво вітрильника.)
Майстер на носі корабля — дерев'яна фігурка із профілем жінки, якаведе його вперед, оберігає від рифів. Що повинна взяти з собою в подальшудорогу українська нація? Який багаж духовності, які морально-етичні вартості?Що буде оберігати ЇЇ в майбутньому? Ці проблеми і порушуються в романі.
Так сталося, що саме цей твір засвідчив, апофеоз духовногозростання романтика Юрія Яновського. «Чотири шаблі» проклали місток додуховного згасання, самозречення заради… фізичного виживання.
Після з'яви .1935 р. роману в новелах «Вершники» письменникстав досить відомим. Цей твір узагалі протягом довгого часу вважався вершиннимздобутком митця. «В цій невеликій книжці закладено три роки роботи, три рокивсіляких думок і самовідчувань, усяких життєвих умов»1,— читаємо взаписниках автора. Що за цими словами?
Насамперед «Вершники» були своєрідним компромісом із самим собою,способом реабілітувати себе перед офіційною критикою, «виправити» помилки«Чотирьох шабель», що за них було розіп'ято письменника. Роман цей з'явивсясвоєчасно. Вже були арештовані М. Куліш, В. Підмогильний, Є. Плужник, М. Зеров,М. Драй-Хмара, розстріляний Г. Косинка...
«Вершники» написані ідеологічно правильно, є в них і провідна рольбільшовицької партії, і перемога червоного прапора, і оспівування «непорушного»союзу робітників і селян, героїзм комуністів. Роман був даниною своєму часові,але, на відміну від подібних творів, усе таки талановитою. Кажемо так завдяки кращимновелам: «Дитинство», />«Подвійне коло»,«Шаланда в морі», які нагадують обережний рух корабля між рифами. Цей корабельпливе — вони споріднені з народно-пісенною традицією, в них автор апелює дозагальнолюдських цінностей. Він показує трагедію українського народу — розпадроду, родини заради якихось нових цінностей. Всі три новели зв'язані між собоюцією болючою та актуальною проблемою.
Новела «Подвійне коло» (коло інтересів класових і родинних)—класичний зразок художнього втілення болючих роздумів митця про непростий часв історії свого народу, коли брат убиває брата. Той «умовний» бій у степу підКомпаніївкою символізує собою всю складну ситуацію в Україні під часгромадянської війни. І хоча врешті-решт перемагає інтернаціональний загін ІванаПоловця, але емоційний акцент зовсім на іншому — автор не підтримує цю кривавурізню, хоча вона і задля нового життя. Звернімося до тексту.
Махновський загін Панаса б'ється з петлюрівцями, яких очолює братОверко. Куля Панаса «вибила Оверкові мозок на колесо, блискавка розкололахмару, слідом ударив грім» — символічна картина. І ось похорон. У його описівирізняється така суттєва деталь: «По обличчю Панаса Половця бігли дощовікраплі, збоку здавалося, що він слізно плаче коло готової могили. У всьогозагону текли дощові сльози, це була страшна річ, щоб отак плакав гірко цілийвійськовий загін, а дощ не вгавав». І наче не буде кінця і краю дощу, бо«залізна жорстокість» панувала над людьми. Чи ж вимиє дощ —у слов'янськійміфології символ очищення від усякої нечисті — цю грішну землю? Автор не можевважати закономірним, нормальним вирішення конфліктів, наведення ладу черезбратовбивство. Дощ на обличчі Панаса і всього загону — то його німий докір, бовголос, відверто він уже не міг висловлювати своїх думок і виражати своїістинні почування. «...І думав я не тільки те, що написав у книжках»,— занотуєЮ. Яновський у щоденнику. Передусім ці слова стосуються «Вершників».
«ЧОТИРИ ШАБЛІ»Що це за твір у долі Яновського і в українськійлітературі 20—30-х рр.? За визначенням автора, найбільш «багатостраждальний» у його біографії.Він «дуже багато поклав туди роботи», «живої крові і нервів»1.Написаний у 1926—1929 рр. Окремі розділи з'являлися в періодиці, найчастіше«Рейд» (третя пісня), що виходив і окремим виданням. Уперше роман надруковано1930 р., тоді ж опубліковано розділ у російській «Красной нови». Його прочитавМаксим Горький і досить високо оцінив: якщо це написане молодим автором, то знього «будет толк»2.
На основі чого виник задум роману?
Працюючи головним редактором Одеської кінофабрики, ІО. Яновськийпознайомився і потоваришував із легендарним військовим діячем українськогопартизанського руху під час визвольних змагань 1917—1920 рр. Юрієм Тютюнником.Саме він розповів письменнику чимало цікавого з тих героїчних часів, ізяскравими подробицями, деталями. Юрій Тютюнник теж мав героїчну біографію і мігстати прообразом котроїсь із дійових осіб майбутнього роману. Юрій Яновськийсерйозно вивчав також історичні факти, фольклорні джерела.
Твір був різко засуджений ортодоксальною вульгарно-соціологічноюкритикою як націоналістичний, неправдивий, наклепницький стосовно тріумфальнихдій Червоної Армії під проводом комуністів. Авторові дорікали за оспівуванняанархії та отаманства. За ці серйозні «вади» «Чотири шаблі» надовго буливикреслені з української літератури, перші видання заховані до спецфондів.Митця змусили виправдовуватися за переклади роману чеською та німецькою мовами,з'яву їх за кордоном, а невдовзі й прилюдно засудити роман як свою гіркупомилку.
Певно, треба було мати в серці багато мужності, щоб витримати всізвинувачення за цей по-справжньому щирий, чесний і правдивий твір, щоб насильнозмінити свої ідейно-художні орієнтири, власне, відректися від свого «Я».«Чотири шаблі» стали останнім твором, у якому Яновський був і це самим собою.
З молодечою пристрастю і сміливістю тут показано могутню стихіюнаціонально-визвольного руху в Україні у революційний час та його трагічнінаслідки. Така тема в українській літературі була порушена Юрієм Яновським />/>уперше. Маємо і їїоригінальне вирішення, на якому позначилося романтичне світовідчування молодогоЯновського.
Епіграф «Пустимо стрілку, як грім по небу; Пустимось кіньми, як дрібендощик; Блиснем шаблями, як сонце в хмарі» (взятий із збірки «Народньїеюжнорусские песни» А. Метлинсько-го) —своєрідна заявка письменника напоетизацію стихії народної боротьби і символ духовного піднесення цієїборотьби.
Твір складається з семи розділів (пісень). Окремими новелами вонидрукувалися в часописах і мали назви: «Козак Швачка», «Успенівська операція»,«Рейд», «Загибель бригади», «Маршал Остюк», «Ми на золотому ручаї», «Китайськашахта» (або ще «Шахай умер»). Таким чином, Ю. Яновський «Чотирма шаблями»започаткував в українській літературі новий різновид роману—роман у новелах (пізнішето будуть «Вершники», «Тронка» О. Гончара).
Кожен розділ має обов'язковий пісенний зачин, який звучить якавторське тлумачення дальшої оповіді, обіцянка певного настрою. Ці пісні-зачинив композиції роману, а ще більше в його загальному ідейно-художньомуспрямуванні, мають велике значення. Вони підсилюють визвольний пафос вікамипоневоленого українського народу, передають його як частину свідомості цьогонароду, його заповітних бажань і мрій, його невід'ємний духовний світ,приспаний довгою неволею. Ось уривок до третьої пісні («Рейд»):
Приходь і здалеку, одчай труби,
Великої військової тривоги!
Летіть, летіть весняної доби
Земля і кінь, списи і корогови!
О вітре мандрів, весну розвівай,
Підкинь до неба пил полків кінноти!
Земля лежить — щасливий теплий край,
коливаються її висоти.
Народ пробудився, його глибинне єство, серцевина свідомостівиходить на поверхню. Прикметно, що роман починається весіллям Шахая, ватажкапартизанських загонів. Такий зачин символізує початок нового шляху, новогожиття, початок, боротьби. «Груди їм розпирало чекання» — красномовна метафора.Ось Шахай іде по осінньому ярмарку. Опис його романтизований, деталі «оживлені»метафорикою. Разом із подібними описами письменник вносить у твірнаціонально-фольклорний колорит, так само як і тими піснями, що звучать навесіллі. Взагалі вся поетика роману, .і надто перших чотирьох пісень, депоказано стихію визвольної боротьби, близька до української народнопоетичноїтрадиції. Експресія вираження настрою, почуттів домінує над зображенням.Це відчутно і в розкішних батальних сценах, подібних яким не було втогочасній українській прозі: «Кулеметники розбіглися з тачанками на фланги, іГалат без шапки лаявся коло підводи з патронами, не сміючи підвести голос.Тільки ворожі гармати стукали далеко. Все робилося в такій страшній і нервовійтиші, що всім здавалося — нічого на землі немає: ні міст, ні сіл, ні людськихзвичаїв, тільки вони самі зійшлися тут на герць, самі на ввесь світ — вони таїхній ворог...».
Прагнучи увіковічнити в слові визвольний рух рідного народу, Ю.Яновський втілив його насамперед у героях «Чотирьох шабель». «Присвячуюпартизанам України»1 — ці слова стоять біля автографа твору, однакне ввійшли в жодне його видання. Шахай, Остюк, Галат, Марченко — їх авторназиває в пісенному зачині «чотири паростки міцного дуба» (тобто сини великогонароду). Різні вони, але об'єднані спільною метою, певною мірою романтизовані,навіть ідеалізовані. Автор зумисне ставить їх у такі ситуації, в якихмаксимально виразились би їхня глибинна суть, відвага, геройство, сила. Шахайвидається бригаді «надлюдською силою». Тяжко поранений Остюк продовжує героїчнобитися і керувати кіннотниками. «Це сиділи на скелі орли» — уже на початкуроману говорить про них Яновський. Ми ще не бачимо їх у бою, але вже готові досприймання їх як героїв, яким симпатизує митець.
Стиль перших чотирьох розділів характеризується захопленим,радісним сприйманням життя, боротьби народу за визволення. Ця боротьба показанав дусі кращої романтичної традиції XIX ст., яскраво виявленої в «Чорній раді» П.Куліша, «Гайдамаках» Т. Шевченка. Цей романтичний пафос письменник не мігвитримати незмінним в останніх розділах. Але це не свідчить про його професійнуневправність як молодого ще автора.
Річ у тім, що твір писався тоді, коли вже відгриміли бої, анаціонально-визвольні змагання зазнали поразки, багато колишніх вояків АрміїУкраїнської Народної Республіки емігрували за кордон. А ті, що лишилися, змушенібули змиритися зі своєю долею і долею своєї нації. Такою була об'єктивнареальність, і такою її зображує Ю. Яновський.
Повернулися до мирної праці наші легендарні герої, але перед цимвони вдосталь намандрувалися по світу. Остюк дипломатом (чи емігрантом) уПарижі, Марченко на півночі золотошукачем. Про це розповідь в останніх трьохрозділах. Відбувається осмислення своєї поразки і власне трагедії народу. Душігероїв стомлені й спустошені. їх навіть не цінують як колишніх бійців (так нешанували довгий час немічні нащадки патріотів України Мазепу, Бандеру). Про цемала бути восьма пісня. І життя довколишнє не таке прекрасне, як колисьмріялося перед боями. Немає причин для оптимізму. «Як покручене бурею дерево»стоїть Остюк, колишній стрункий і міцний кіннотник, перед друзями. З болемоглядається довкола і бачить: «Голий безводний степ оточує заводи і шахти. Ніводи, ні дерева. Хліборобів ковтнула вигідніша, не хліборобська праця… Де тарука, що насадить тут зелений і запашний сад? Багаті і врожайні поля?». Біль,розчарування вчуваються і в зізнаннях Галата: «Я хочу жити і відчувати, що я єгосподар усього в країні». На цьому тлі фальшиво сприймається патетична промоваШахая.
Як бачимо, в «Чотирьох шаблях» молодий Юрій Яновський проявивдобру обізнаність із реальним станом речей, він досить помірковано роздумує надтим, що ж одержав народ після переможних боїв під червоним прапором. Алехудожнє витлумачення цих болючих проблем залишає на потім, про що пише впісляслові. У самому ж творі він зосереджується на іншому.
Із мріями про краще майбутнє поринули в нестримну стихію боротьбиза визволення Шахай, Остюк, Галат і Марченко, брати Виривайли. Не раз вонивідчайдушно кидалися в бій із піснею «червоного прапора красна зоря обійде ізнами далекі моря». Як згадує Г. Костюк, Юрій Яновський у розмові з ним такпояснював ідейну спрямованість «Чотирьох шабель»: «… я пишу щось більше, ніжбільшовицька партизанщина. Я пишу про великий стихійний вибух вікамипоневоленого народу. Більшовицька партизанщина лише частка його. А народ усвоїй цілості має свою історію, свою культуру, свою поезію, звичаї. Не завждице покривалося більшовицькою партизанщиною. Але й покривалося. Мій Галат, СанькаШворень і багато інших — пролетарі, робітники. Але вони сини свого великогонароду»1.
Як бачимо, наприкінці 20-х рр. Юрію Яновському поталанилояскравими романтичними фарбами передати стихію, дух визвольної боротьбиукраїнського народу, спробувати правдиво відтворити і пореволюційну дійсність.Придивімося уважно до останніх сторінок роману. «Комуністи, наперед! — прошепотівОстюк. Зайшли до кліті. Кліть рушила. Вони повисли в — чорній мряці.Вітер свистів внизу. На поясах у них блимали лампи. Друзі падали вглибину,наче вирушали із своєї планети в путь поміж вічних зір» (курсив — Р. М).Це символічна картина. В ній передбачення Яновським майбутнього України, котре,як бачимо зараз, справдилося.
Романтик Юрій Яновський, як і Довженко чи Хвильовий, теж бувфанатиком-мрійником, коли починав пізнавати світ, але потім, як свідчить роман«Чотири шаблі», прозрів і глибоко розчарувався. Однак про це він уже ніколи неміг розказати нам.
/>Поглибленийінтерес до минувшини рідного краю, що його переживала творча інтелігенціяміжвоєнного двадцятиліття, зумовив появу низки повістей і романів, в основуяких покладалася героїчна тематика києво-руського чи козацького періодів. Увагутогочасного читача привернули повісті Катрі Гриневичевої («Шоломи на сонці»,1928; «Шестикрилець», 1935), спрямовані на художнє осмислення подій уГалицько-Волинській землі на межі XII—XIII ст., зокрема непересічнапостать князя Романа Мстиславича та боротьба за утвердження запроваджуваних нимдержавотворчих ідей, коли його справу довелося продовжувати вже простимгаличанам—полонинським пастухам на чолі з Дужем.
Помітною у прозі тих літ виявилася трилогія Б. Лепкого «Мазепа»,яку він почав писати ще у 20-х рр. Монументальний твір про героїчну спробуукраїнства визволитися з-під московського ярма характеризувався перевагоюромантичної манери зображення над аналітичним осягненням подій початку XVIII ст., спричиняючиліризацію оповіді, посилення в ній ефекту авторської присутності.
Унікальним явищем в українській історичній прозі 30-х рр. бувдоробок Наталени Королевої, в жилах якої текла іспанська та українська(сіверська) кров. Захопившись археологічними студіями, письменниця цілкомсвідомо обирала коло своїх літературних мотивів, переосмислювала абоєвангельські сюжети про Ісуса Христа («Водні они», 1935; «Ошй езі уегііаз?»,тобто «Що є істина?», 1939), або гостродраматичні події пізнього середньовіччя,коли було винайдено порох — «диявольський вогонь» (повість «1313», 1935), або жфатальні сторінки з періоду панування римського імператора Публія Енія Адріанаіз II ст. н. є. («Сонтіні», 1938), або ж родова хроніка іспанського пращура письменниці з XVI ст.— КарлосаЛачерди, який завдяки Адамові Дуніну-Борковському оселився на благодатнійВолині («Предок», 1937).
Період другої світової війни. «Празька школа» існувалаза інерцією під час другої світової війни, розв'язаної фашистською Німеччиноюта більшовицьким СРСР, які змовилися переділити світ (горезвісний пактРіббентропа — Молотова). Із закінченням війни «празька школа» відійшла вісторію. В ці трагічні роки окрему сторінку в українській літературі складаєпоезія та пісенність Української повстанської армії, що друкувалась у виданняхОУН—УПА («На чатах», «Ідея і чин», «Чорний ліс» та ін.). Серед авторів (МаркоБоєслав, Марта Гай, П. Гетьманець та ін., що загинули в боях з німецькими чирадянськими окупантами), вирізняється постать надзвичайно талановитогоМирослава Кушніра, який збагатив українську поезію романтизованим світом,великою волею до життя. Оточений більшовицькими карателями біля села Дібча, вінпідірвався гранатою восени 1944 р., як напророчив собі в одному з віршів.Чимало авторських пісень УПА поширилися серед народу як баладні, ліричні,маршові та сатиричні пісні.
Під час другої світової війни на території, окупованій німецькимифашистами, виходила українська періодика [газети «Українське слово» (Київ),«Нова Україна» (Харків), «Волинь» (Рівне), журнал «Літаври» (Київ)], дедрукувалися твори тогочасних письменників, як і на сторінках журналів «Пробоєм»(Прага), «Український вісник» (Берлін) тощо.