Літературнийтекст – це витвір мистецтва у вузькому значенні цих слів, тобто є однією з формсуспільної свідомості[1].Як і всякемистецтво, художній твір є виразником ідей автора, має емоційну таінтелектуальну наповненість. Це своєрідна реакція автора на те, що його оточуєта хвилює, тому важливою метою є не тільки показати власні почуття, а йвикликати відповідні емоції у читача. Літературний твір, як і будь-який витвірмистецтва, є суб’єктивним відображенням об’єктивної дійсності[2].Складний характер відображення характеризує художнє мислення і оригінальнебачення письменника, творче перетворення певної проблеми, що постає у центрітвору. Таким чином, художній твір являє собою нерозривну єдність суб’єктивногоі об’єктивного первенів. Створений автором художній твір починає жити власнимжиттям, виконуючий цілий ряд функцій. Розглянемо ці функції на прикладі твору,який я аналізую — «Кленові листки» Василя Стефаника. Та спочатку кілька слівпро твір та його автора.
Напевно,українська література не породила жодного письменника-новеліста, який був би настільки яскравим спалахом таланту, як Стефаник. Його можна сміливо назватиукраїнським Едгаром По, адже, як і американець, Стефаник є легендарною постаттюмедіума, пророка, завдяки якому до народу приходить слово про власну долю, протрагічну безвихідь теперішнього і про славне минуле. «Стефаникові слова не лишевідображають, а й творять автентичний світ українського селянина на межі XIX іXX століть. А ще точніше — просто людини на межі власного життя і вічності.Вибираючи найтрагічніші епізоди людського життя, письменник проникає у глибиннісвіти, де мова, життя, культура — суть одне, а слово має величну владу імагічну силу»[3]. В 1900 роціу “Літературно-науковому віснику» з’явилась окраса збірки “Дорога” – новела«Кленові листки», яка одразу здобула статус глибоко психологічного твору, аджевона розкриває щирі переживання і страждання простих людей, велич їхніхпочуттів.
Розглянемофункції художнього твору на прикладі Стефаникових «Кленових листків».
Будь-якийтвір, відображуючи життя, виконує пізнавальну гносеологічну функцію[4].Може виникнути доволі логічне питання: навіщо ця функція літературному творові,якщо вона і так притаманна наукам, хіба цього не достатньо? Але мистецтво даєпізнання життя в особливому ракурсі: не розчленовано, як його показують науки,а цілісно, синкретично. Новела «Кленові листки» відображає життя закріпаченогоселянства, змальовує важкі будні простої родини. Тема новели збігається ізпредметом вивчення історії ХVІІІ-ХІХ століття, але автор висвітлює життя селян тількиз одного боку, показуючи власне бачення проблеми і надаючи таким чином творусуб’єктивізму.
Інша важливафункція – оціночна або аксіологічна[5]. Вона полягаєу тому, що твори проникнуті авторським упередженим почуттям. У новелі Стефаникаскладається ціла система стверджень і заперечень, оцінок, які покликанізатвердити у свідомості читача ряд цінностей, викликати співчуття до знедоленоїсім’ї, яка переживає тяжке горе. Саме так подає автор твору тогочасну дійсність, ійого позиція є надзвичайно важливою. Як підтверджує дослідник Халізєв, будь-якийписьменник певним чином подає і освітлює реальність (буття і його явища),оцінює їх, проявляє себе у якості об’єкту художньої діяльності.[6]Авторська суб’єктивність організовує твір, породжує його художню цілісність:«Дух авторства не стільки присутній, він навіть домінує у творі. Він єцентральним персонажем літературного процесу».[7] Стефаник у новелівиступає як чіткий носій свого уявлення про реальність. Халізєв вводить дляцього термін «ідея»[8], що позначаєкомплекс думок і почуттів автора. Художня ідея письменника (або ж «концепція»[9])– це інтерпретація і оцінка життєвих явищ, що відрізняється від філософських іпубліцистичних узагальнень, це мистецтво автора воскрешає старі, стерті упам’яті істини, надаючи твору гостроти і актуальності. Саме такою є новела«Кленові листки». Письменник із початку твору чітко висловлює свою позиці (засудженнякласової нерівності і співчуття до знедолених) за допомогою яскравих описівскладного побуту бідняків: «Очі його запалилися, і в них появилася страшналюбов до дітей, він шукав їх очима по хаті», «Хоч це не горілка, а болото, алез мужиком то так мається: що де у світі є найгірше, то він має то спожити, щоде в світі є найтяжче, то він має виконати...». Гіркі репліки вкладає автор і увуста головного персонажа: «Та й ти не йдеш, бідний чоловіче, спати, але титягнеш ціп та й молотиш напотемки, аби завтра мали з чим іти в жорна. Та тактебе ціп і звалить на сніп, та й так деревієш до ранку у сні, аж тебе росаприпаде. Та й лишень очі пролупиш, то зараз тебе та роса їсть, бо мало тебебіда їсть, ще вона вночі тебе найде! Промиєш очі та й точишся на лан, такийчорний, що сонце перед тобою меркне», «Я косю ваші лани та й забуваю не лиш за діти, алеза себе не пам'ятаю!», «Ти б йому завернув худобу, поцілував би його в ноги, боти його сплодив, та й сумління тебе п'є, але минаєш, ще ховаєшся від нього, абивін не чув!..». Саме за допомогою таких трагічних слів автор вселяє у читачасвоє бачення реальності, мимоволі ми вже з перших рядків починаємо співчуватиголовному герою і його сім’ї. А отже, дотримуємося того, що Халізєв назвавхудожньою ідеєю автора.
На основіпізнавальної та оціночної функцій твору можна виділити третю – виховну, якавідома ще з античних часів[10].Цю функціюлітература і мистецтво здійснюють шляхом формування особистості читача,впливаючи на його світогляд. Новела не носить безпосередньо повчальногохарактеру, але вона духовна збагачує людину і вчить високій моральній якості –вмінню співпереживати.
Не можнаоминути і естетичну функцію твору, яка полягає у тому, щоб справити на читачапотужне емоційне враження, дати йому інтелектуальну, а часом і чуттєву насолодувід слова[11]. Особливароль цієї функції зумовлена тим, що без неї неможливо здійснення інших функцій– оціночної, виховної, пізнавальної, бо кожна з них передбачає емоційно-особистуреакцію. А вона виникає завдяки естетичному впливу на читача. «Кленові листки»справляють надзвичайно сильне враження завдяки гострій пронизливій мовіСтефаника, яскравим тропам і експресивній мові, на зразок, «Вони (дві білісльози) викотилися на повіки і замерзли», «Я би ті моря берегами обходив», «яправду говорю, мій жаль каркає, серце каркає!», «та й кров моя застигла на їх(дітей) господарстві...». Багатий твір Стефаника і на порівняння, щорозраховані на емоційну реакцію читача: «Вони поспускали рукави, як стадоперепелиць, що спочивають, але всі готові летіти.», «Я з богом за груди неберуся, але нащо він тото пускає на світ, як голе в терен?!», «Скує тебе,наб'є, як товарину, бо ти тато злодієві та й мусиш із ним бути у змові...»,«Щоб не казали, люди, що каркаю над головами своїх дітей, як ворон над стервом,не кажіть, люди, не кажіть!», «Семенку, здійми з грядок сорочки, щоб яполатала, бо ходите чорні, як ворони.», а особливо поетично звучить порівняння:«Дріботів ногами по грубій верстві пилу і лишав за собою маленькі сліди, якбілі квіти».
Варто сказатиі про ще одну функцію літературного твору – функцію самовираження[12].Ця функція важлива не лише для автора – її значення значно ширше, ніж здаєтьсяна перший погляд. Коли читач пропускає крізь себе твір, який йому припав досмаку, він починає частково ототожнювати себе з автором, цитувати його слова.Тому не дивно, що дуже часто людина виражає свій психологічний стан задопомогою цитати з улюбленого вірша чи роману. Коли автору вдається втілити урядках наші думки, твір стає і читацьким, а не лише авторським самовираженням.
Розглянемо точкизору у «Кленових листках».
Точка зору –це один з найважливіших аспектів будь-якого твору. Як зазначає Борис Успенський«точка зору має стосунок до всіх видів мистецтва і безпосередньо пов’язана зсемантикою, тобто репрезентацією того або іншого моменту дійсності»[13].Щодо цієї новели ми можемо казати, про наявність багатьох планів точок зору,про так званий «монтаж» — тобто поєднання точки зору головного героя і автора.
Точка зору вплані ідеології часто є чи не найважливішим смисловим навантаженням твору.Функцією героя і є підтримання ідеологічної точки зору, демонстрація того, якгерой оцінює навколишній світ.[14] Часто мибачимо зміну авторських позиції у творі, але в даному випадку читач навпакипомітить смислову єдність новели. Із самого початку перед нашими очима постаєкартина, яка певним чином задає тон усьому твору: «Куми зате сиділи як вкопані,лишень руками діставали хліб або чарку горілки, але і руки найрадше не рухалиб, лишень спочивали би, зігнені в кулак на колінах. Нерадо вони брали хліб тачарку». Такий вступ налаштовує читача на сприйняття песимістичних настроївзлиденного життя і насущних проблем, а отже і співчуття, що реалізує виховнуфункцію твору. На початку новели ми маємо справу з авторською точкою зору, письменникодразу нас попереджає про можливі варіанти розвитку подій. Якби після цьогомова йшла про щасливе одруження чи процвітання села, у читача залишилося бпочуття негармонійності новели, фарсу, гротеску. Зовсім іншу мету мав Стефаник.Впродовж усього твору позиція автора залишається незмінною: «Діти обідали наземлі, обливали пазухи і шелестіли ложками. Коло них лежала мама, марна, жовта,і бгала коліна під груди. По чорнім, нечесанім волоссі спливала мука і біль, агуби заціпилися, аби не кричати». Ця сумна картина перегукується із темнимпохмурим початком твору, доповнюючи його. Читач бачить розвиток дії – ми поволінаближаємося до неминучої розв’язки, яка була психологічно закладена ще напочатку твору. Ми можемо стверджувати, що у творі є так звана поліфонія, щопередбачає наявність кількох незалежних точок зору у плані ідеології. Першоюточкою зору є безпосередньо авторська. Точка зору Івана господаря поглиблюєавторську, робить її більш гострою, соціально орієнтованою: «А я, бігма, незнаю, що з цього має бути?! Чи маю лишити жнива та й обходити жінку і варитидітям їсти, чи я маю лишити їх тут яа ласку божу та й тягнути голоден косою?»,«Я вас дуже перепрошую за мою таку мову, але ви гадаєте, що я за неї дбаю абоза дітьми дбаю, але за собою я дбаю?! Бігме, не дбаю, най їх зараз вихватає тай мене з ними!», «Та чому не летите з моєї голови? Я вам розчиню і вікна, ідвері, гай», «Я з богом за груди не беруся, але нащо він тото пускає на світ,як голе в терен». Тобто, один з головних героїв оформлює, конкретизує авторськудумку. Іван є носієм оцінки, а не її предметом. На мою думку, автор у творіпоказує ще один варіант точки зору – невинну дитячу. Ідеологія дитина втіленане у слові, а у дії, поведінці. Малий Семенко хоч і знає, що сім’ї бракуєхліба, ділиться із собакою: «Щипав з платка кулеші, метав псові по куснику ісміявся, що він на воздусі хапає», відчуває відповідальність за свою родину: «Якя буду служити та й буду дужий, то я їх [молодших сестер] не дам [ображати], абуду до них щонеділі приходити». У той самий час, це наївна, природнаідеологія: сидячи біля помираючої матері, хлопчик не усвідомлює до кінця, щовідбувається, і питає, коли ж йому класти свічку їй до рук, він же не знає,коли матір помре.
Яскравовиявлена у невеликій новелі і фразеологічна точка зору. Одразу привертає увагувелика кількість діалектизмів: марікувати – нарікати; борше – швидше; дюгати — колоти, шпигати; як мийка усотаний — смертельно втомлений; єгомость — такназивали попа в Галичині; путерії набрати — путнім стати, набрати розуму, сили;ясла — відгороджене в хліві місце, куди закладають корм для худоби; товарина –худоба; війт — голова волосної управи; цізорик — складаний ножик; не замилили — не помилилися, збиткувати – знущатися; грядка — жердка під стелею, що на нійвішають одежу; співорити — закричати з переляку; оченаш — «Отченаш...» — слова молитви; в хоромах — в сінях. Фразеологічні ознаки можутьвикористовуватися у двох функціях: для характеристики особи, що їх вживає, абодля маркування авторської позиції.[15] У даномувипадку Стефаник вживає діалектизми для передання місцевого колориту, а не дляхарактеристики персонажів, оскільки вони присутні як у мові персонажів, так і умові автора. Як зазначає Борис Успенський, дуже рідко трапляються твори, девикористана лише одна точка зору. Особливу увагу варто звертати на використанняу тексті власних назв, які стосуються тієї чи іншої особи.[16]Так куми головного героя у розмові називають дружину Івана теж «жінкою», тобто«дружиною Івана», таким чином вони приймають точку зору і думки Івана, стаютьна його місце: «Куме Іване, дайте трошки спокій, бо жінка, як мається звичай, утакім стані, то їй не треба цього слухати, бо така мова не дає здоров'я.».Іванова жінка, розмовляючи із Семенком називає себе «мамою», таким чиномадаптуючи власну мову до фразеологічної точки зору дитини: «То візьми віничок,покропи землю та й підмети хату. Мама не годна нахилитися, бо дуже болитьусередині». У попередньому реченні ми бачимо зменшувальну форму слова «віник».Як пише Борис Успенський, зменшувальні форми часто пов’язані з етикетнимиформами ввічливості[17], але вданому випадку ми бачимо вияв материного піклування, ніжності. Зовсім іншийхарактер носить зменшувальна форма у реченні: «Війточку, виберіть мене із цієїкари», — це благальна інтонація, тон приниження. «Часто у художньому творі однуособу називають різним способом»[18], — стверджуєдослідник Б. Успенський; різні ймення отримує і старша дитина у сім'ї –Семенко, у залежності від ставлення до нього, ступеню споріднення: «Семенку, тивже наївся?», «Не тішся, дитино, службі, бо не раз будеш свої дні оплакувати»,«А ти чий, шибенику, що пси на дорогах годуєш, а в поле що понесеш?», «Йди зомною, бідо, бо я також несу туди обід». У перших двох випадках ми відчуваємоматерину інтонацію, у третьому і четвертому – чужу людину, звертання маютьвідтінок іронії чи повчання. Стефаник вживає і прийом суміщення елементів двохточок зору – того, хто говорить і того, хто слухає. Успенський називає такийприйом «внутрішньомовною двомовністю» між однією та іншою людиною[19].Наприклад,коли Іван каже про себе у третій особі у розмові з кумами: «А то вони візьмутьздоров'я та й дають до шпиталю лічити, а потім пускають письмо до війта, абитато платив кошта». Матір у розмові із старшим сином теж каже про себе у третійособі, використано суміщення точки зору матері і дитини: «Семенку, аби просивтата, що мама наказувала, аби вас любив...».
Не меншважливою є точка зору у плані простору. У деяких випадках точка зору оповідачаможе бути фіксованою у творі, місце оповідача може збігатися з певнимперсонажем, тобто автор веде репортаж з місця знаходження цього персонажу[20].У новелі «Кленові листки» автор на початку твору «прикріплюється» до Івана,хазяїна хати, ми бачимо простір його очима, та згодом автор переміщується,змінює позицію — читач відчуває простір за допомогою маленького Семенка,Стефаник навіть позначає його шлях: «Дріботів ногами по грубій верстві пилу ілишав за собою маленькі сліди, як білі квіти», — коли хлопець зустрічає жінку,читач теж дізнається про неї, бо слідування автором за героєм часто стаєприводом описати певну подію[21], Семенконіби створює навколо себе маленький всесвіт: «Я змалюю собі велике колесо ізшпицями. Сів насеред дороги в пил і обводив довкола себе палицею, потім рисувавпромені в колесі».
Не меншважливим у творі є час. Відлік часу (хронологія подій) може бути проведенаавтором з позиції якого-небудь персонажу чи із власної позиції[22].Упершому випадку авторський час збігається із суб’єктивним відліком подій тогочи іншого персонажу. Саме такий варіант обрав для свого твору Стефаник – напочатку новели плин часу визначає Іван, голова родини. Для його мови характерніширокі відступи, зокрема, передбачення різних варіантів розвитку подій: «Апідросте, та й щось воно украде, бо воно ніколи добра не знало, та краденимхоче натішитися. Дивишся — іде до тебе жандар. Скує тебе, наб'є, як товарину,бо ти тато злодієві та й мусиш із ним бути у змові… Та й ти злодій навіки!Але це не решта, кінець ще напереді. Най би син,- ваша дитина, а людськийзлодій,- най би зогнив у тюрмі, бо злодія не шкода! Най би! А то вони візьмутьздоров'я та й дають до шпиталю лічити, а потім пускають письмо до війта, абитато платив кошта. З хати виганяють з бебехами! Ідеш до війта, по руках цілуєш:«Війточку, виберіть мене із цієї кари». «Ти,- каже війт,- біднийчоловік, то можу тебе випустити, але яку я вигоду буду мати за твоювигоду?» Стиснеш плечима, складешся, як цізорик, та й кажеш: «Місяцьвам буду задурно служити...»». Читач знає, що діти головного героя щенічого не вкрали, але батько вже передбачає у майбутньому можливість такихподій, він забігає наперед, а разом з ним і читач. Стефаник вживає теперішнійчас для того, аби передати майбутні дії батька: «Коби лиш багач або пан створивпащеку, а я його туди кидаю, аби лишень збутися! А потім воно бігає колохудоби, ноги — одна рана, роса їсть, стерня коле, а воно скаче та й плаче. Ти бйому завернув худобу, поцілував би його в ноги, бо ти його сплодив, та й сумліннятебе п'є, але минаєш, ще ховаєшся від нього, аби він не чув!..», Успенськийпише, що часто способом вираження часової позиції є саме граматична форма[23].Теперішній час зазвичай фіксує точку зору, з якої показано опис, а отже цілкомлогічним є його вживання у мові Івана як у випадках опису теперішньої ситуації:«Але мої діти ростуть по бур'янах разом з курами, а як що до чого прийде, отак,як тепер, то ніхто не знає, що вони цілий день їдять?», так і можливогомайбутнього: «Най би син,- ваша дитина, а людський злодій,- най би зогнив утюрмі, бо злодія не шкода! Най би! А то вони візьмуть здоров'я та й дають дошпиталю лічити, а потім пускають письмо до війта, аби тато платив кошта».Характерним для цього твору є поєднання умовного способу із теперішнім часом:«Ти б йому завернув худобу, поцілував би його в ноги, бо ти його сплодив, та йсумління тебе п'є, але минаєш, ще ховаєшся від нього, аби він не чув!..»Умовний спосіб підкреслює неможливість такої ситуації, хоча і її бажаність.Зовсім по-іншому використовує час автор в епізоді зі свічкою: «Тато зсукали щесвічку та й казали, що якби ви вмирали, аби вам дати в руки і засвітити. Коли яне знаю, коли давати...». Тут «якби» вжито у значенні «коли», що характерно длятворів Стефаника. Отже, автор не сумнівається у смерті матері Семенка.Щоправда, твір має відкритий фінал – ми не бачимо, як помирає дружина Івана, вонаспіває пісню, а отже у читача залишається бодай мала надія, що жінка житиме.
Коли авторбудує свою розповідь, він може створювати опис, спираючись на два варіанти:використовуючи суб’єктивну точку зору і намагатися описувати події об’єктивно,на скільки це є можливим. У «Кленових листках» Стефаник веде розповідь зісторони, але ми бачимо, як він переймається словами Івана: «нерадо вони бралихліб та чарку»… у вустах Івана — підтвердження позиції автора: «що де у світіє найгірше, то він має то спожити, що де в світі є найтяжче, то він маєвиконати...». Особливість стилю Стефаника полягає саме у тому, що він даєпростір думкам читача – з однієї сторони, і задає напрямок мислення з іншої.Читати новелу цікаво саме тому, що автор не показує прямо внутрішнюпсихологічну точку зору персонажа, зокрема він використовує посилання на певніфакти, що не залежать від суб’єкта, що їх описує[24].Наприклад: «відповідали набожно куми», «почав до них балакати», «він звернувсядо кумів», але ми не знайдемо жодного звертання до внутрішнього світу персонажу,на зразок «він подумав», «вона відчула». Немає і посилання на думку певногоспостерігача, на зразок «він, здається, знав», «йому, начебто, стало соромно».Таким чином, автор дає читачу свободу вибору у ставленні до подій. Ми маємосправу із твором без зміни авторської позиції, тобто, послідовно використаноспосіб зовнішнього опису, без звертання до внутрішнього стану героїв[25].Немає у творі іронії, тобто незбігу ідеологічного і фразеологічного плану[26].Навпаки,у словах Івана звучить пряма інвектива: «Ей, де я годен так ганьбити! А кобиколо моєї дитини і мамка, і нянька, і добродзейка ходила, коби мені люди всьогоназносили, то і я би, єгомость, знав, як діти вчити!» Суворими словами, точнимиепітетами створює новеліст тривожну атмосферу у «Кленових листках».
Епітетвластивий і поезії, і прозаїчній мові; хоча в першій він зазвичай більшрельєфний, як зазначає Веселовський.[27]. Цікавохарактеризує автор любов батька до його дітей: «появилася страшна любов додітей», — це підкреслює силу батьківського почуття і безвихідність ситуації, уяку потрапила сім’я. Вживає Стефаник і постійні епітети: «кленові листочкирозвіялися по пустім полю». У дохристиянські часи прикметник «пустий»зазвичай характеризував ворожий, чужий простір, тому не дивно, що у сумнійпророчій пісні про важку долю своїх дітей-листочків матір вживає саме цейепітет. Отже «пусте» поле – це вагома ознака простору. Коли ми кажемо просуттєвість певної ознаки, її характерність, читач повинен пам’ятати і провідносність цієї суттєвості[28]. Степипівдня України представляли собою незаселену нескінченність простору, томуцілком природною видавалася давнім християнам така характеристика поля як«пусте». У зв‘язку з цим, історично і відмічають у предметі рису, яка здаваласяхарактерною, суттєвою, показовою – звідси і постійність епітета «пусте» поруч зіменником «поле», яке давно вже не було пустим, незаселеним. Щодо такихвипадків Веселовський вживає термін «забуттяреального змісту епітету»[29],тобто поступове стирання того поняття, що позначав цей епітет давно, ще доприйняття християнства у нашому випадку.
ЗаВеселовським достоїнство стиля полягає саме у тому, щоб досягти якомога більшоїкількості думок у можливо меншій кількості слів[30].Звідси – розгорнуті порівняння у творі, які, як я вже зазначили виконуютьестетичну функцію. Автор використовує і паралелізми. За Веселовськимпаралелізм, як правило, ґрунтується на схожості дій об’єктів[31],його основою є ототожнення людського життя з природою[32],іноді один з членів паралелізму вбирає у себе зміст іншого, а той замовчується,таким чином виникає одночленний паралелізм[33]. Саме такимчином побудований паралелізм: «Ади, саранча, лиш хліба, та й хліба, та йхліба!», — де властивість саранчі знищувати весь хліб перенесена на дітей.
Цікавим, намою думку, є те, що у даній маленькій новелі є і елементи хронотопу дороги, проякий Бахтін зазначав: «Особливо важливе значення має зв’язок мотива зустрічі ізхронотопом дороги. У хронотопі дороги єдність просторово-часових визначеньрозкривається з винятковою чіткістю і ясністю. Значення хронотопа дороги улітературі величезне: рідко який твір не має яких-небудь варіацій мотивудороги»[34]. У новелі мибачимо і хронотоп дороги, коли Степанко несе обід батькові: «Пройшовши шматдороги, він знову поставив обід на землю.», і мотив зустрічей: «З одногоподвір'я вибіг'пес і пустився за ним.», «І якась жінка гупнула його в шию.».Тут ми бачимо одразу два мотиви зустрічі – із собакою та старою жінкою, алевони не впливають на основний мотив твору – життя бідної сім’ї і хворобаматері.
Саме дітямприсвятив Василь Стефаник цю новелу, а кленові листочки, що полетіли по полю –то тяжка сирітська доля, відірваність від родинного дерева, в устах матеріостання пісня звучить як пророкування наймитської долі її дітей, а сама новелає психологічною драмою, яка розкриває внутрішній світ героїв, змушує насплакати разом із хворою матір’ю.
Один знайяскравіших російських прозаїків XX сторіччя, Андрій Платонов, незадовго досмерті присвятив творчості Василя Стефаника глибоку й цікаву статтю. Чомусьздається, що російський геній побачив у творах Стефаника магію самореалізаціїспорідненої душі, «алхімію слова», яка відтворює світ таким, яким він є насправді.Платонов пише: «В каждый рассказ Стефаника, размером иногда всего в две-тристраницы, вжато, втиснено содержание, которое другому писателю показалось быдостаточным для повести, и это крайне сжатое содержание имеет такуюнепосредственно-простую и поэтическую форму, которая, будучи прекрасной,подтверждает жизненную истинность произведений Стефаника. Всегда желаемое иестественное явление в искусстве, когда одушевляющая сила поэзии и движущаясяправда действительности соединяются в одну суть, — это явление осуществляетсяСтефаником. И оттого смутный, для многих непонятный, мучительный поток жизни,изображаемый Стефаником, приобретает свой истинный, для всех видимый и всемиощущаемый смысл, потрясающий все человеческие сердца»[35].
СПИСОКЛІТЕРАТУРИ
1. Успенский Б.А. Поэтикакомпозиции., М., 1970,
2. Веселовский А.Н.Историческая поэтика., М., 1989,
3. Бахтин М.М. Вопросылитературы и эстетики., М., 1975
4. Хализев В.Е.Теориялитературы, М., 1999
5. Поспелов Г.Н.Эстетическое и художественное. М, 1965
6. Есин А.Б. Принципы иприемы анализа литературного произведения, М., 2000
7. Газета «Дзеркало Тижня»,№ 46 (625) 2 — 8 грудня 2006