Криза ідентичності особи в драмі М. Куліша "Мина Мазайло"

ЗМІСТ
 ВСТУПРОЗДІЛ І. КРИЗА ІДЕНТИЧНОСТІ ОСОБИ у ТВОРЧОСТІ МИКОЛИКУЛІША1.1 Творчість М.Куліша в контексті розвиткуукраїнської драматургії 20-х — 30-х років ХХ століття1.2 Криза особистості в контексті національноїспецифіки української драматургії 20-х– початку 30-х pокiв ХХ столiттяРОЗДІЛ II. ВІДТВОРЕННЯ ПРОБЛЕМ УКРАЇНІЗАЦІЇ ВТВОРЧОСТІ М.КУЛІША ТА ЇЇ НАСЛІДКИ В ДРАМІ2.1 Національна соціокультурна концепція М.Куліша2.2 Проблема українізації в драмі М.Куліша “МинаМазайло”ВИСНОВКИСПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
ВСТУП
 
Актуальністьтеми. Актуальність дослідження полягає в тому,що у сучасному літературознавстві назріла потреба вироблення підходів, які бдавали можливість осягнути етнічно-культурну ідентичність української літератури.Йдеться про необхідність розкриття національного хаpактеpу в драматургії,виходячи з ідеологічних, морально-етичних, соціальних та культурних орієнтирівукраїнця у зіставленні їх із загальнолюдськими ідеалами. Ця пpоблема досiфундаментально не досліджувалася, тому що українська культура певну кількістьчасу була зоною забороненою. Відтак національний характер як літературознавчакатегорія не набував належного теоретичного обґрунтування, а це, безперечно,обмежувало можливості досліджень такого плану. Тому аналіз дpаматуpгiї 20 –початку 30-х pокiв ХХ столiття з позицiй ментальності українця видаєтьсясвоєчасним і нагальним. Оскiльки саме в п’єсі образ-характер увиразнюється вдії, у конфліктах та конфліктних ситуаціях, то доцiльно охарактеризувати художнюмодель українського національного типу на прикладі драматичного мистецтва.
Метакурсової роботи полягає в багатоаспектному аналізідрами М.Куліша “Мина Мазайло” та дослідженні кризи особистості в драмі.
У відповідностіз метою завдання дослідження можна сформулювати наступним чином:
1. Опрацювати критичні матеріали, пов’язаніз творчістю письменника.
2. Висвiтлити специфіку художньогомоделювання нацiонального характеру в українській драматургiї 20 – початку 30-хрокiв ХХ століття.
3. Виявити художні прийоми при осмисленнінацiонального характеру в драмі “Мина Мазайло”.
4. Простежити національну соціокультурнуконцепцію поглядів Миколи Куліша, її еволюцію та становлення.
Завдання роботи полягаєв осмисленні національного характеру через образну систему, тісно пов’язану зжанровою природою драми, її композиційною структурою та поетикою.
Об'єктом дослідженняє художня інтерпретація національного характеру у п’єсах М.Кулiша
Предметом дослідженняє драма М.Куліша «Мина Мазайло», аналізуючи яку, ми розглядаємо проблемутворення драматичних образів – носіїв національного характеру як підставу длявисвітлення процесу деформації українського національного характеру під впливометнічно чужорідних, руйнівних соціально-політичних обставин.
Матеріалом дослідженняє відповідно художній текст драми. Використовувався ряд традиційних методів:метод системного аналізу, метод інтерпретації художнього тексту, біографічний,етнопсихологічний, культурно-історичний методи дослідження.
Наукова новизна роботи полягаєу тому, що це дослідження є у сучасному лiтеpатуpознавствi на матеpiалiукраїнської дpаматуpгiї 20 – початку 30-х pокiв ХХ столiття виокремленонаціональний характер як самодостатню категорію, яка має безпосередній вплив нажанрову природу драми та її поетику. Аналiзуючи драматичний твір, маємодовести, що завдяки майстерно відтвореним образам національних характерівукраїнська драматургiя, всупереч несприятливим тенденціям, зберегла своюнаціональну самобутність та утримувала належний художній рівень лише тоді, колимитець опирається на національний ґрунт.
Наукова новизнаобумовлена необхідністю подальшої розробки проблем, пов'язаних з механізмамиформування художнього образа. Актуальним є дослідження проблеми аналізу образаперсонажа з погляду його характеру. Вивчення способів аналізу образа в рамкахструктурного підходу виводить дослідження на новий рівень і дозволяє виявитиглибинні процеси, що лежать в основі організації тексту художнього твору.
Теоретична значимістьдослідження полягає в утвердженні категорії “український національнийхарактер”, яка розкриває свою сутність у конфліктних ситуаціях, перебуває утісному взаємозв’язку з жанровою природою драматичного твору, сприймається заважливий компонент творення власне драми.
Практичнацінність роботи обумовлена тим, що метод інтерпретації художнього тексту,спрямований на поглиблений аналіз психологізму твору, його жанрової специфіки,ґрунтується на національних засадах і може бути використаний у викладаннi курсуiсторiї української лiтератури ХХ столiття, вивченнi творчостi окремихписьменникiв, написаннi монографiчних праць з вiдповiдної проблематики.матеріали та результати дослідження можуть бути використані для подальшихдосліджень Актуальним використання досліджених матеріалів є у школах, а саме укурсі української мови та літератури, вищих навчальних закладів гуманітарногоспрямування, лекційних курсах, у вищих навчальних закладах, школах злінгвістичним профілем навчання.
Структураі обсяг роботи. Робота складається з вступу, двохрозділів, висновків, бібліографічного переліку використаних джерел.
У вступі обґрунтовановибір теми курсової роботи, відзначена актуальність проведених досліджень,викладені мета і завдання роботи, показані наукова новизна, теоретичназначимість і практична цінність одержаних результатів, вказуються методидослідження матеріалу. Зосереджено увагу на соціальній, історичній, генетичнійта етнопсихологічній суті українського національного характеру в драматургії якносія певних естетичних, ідеологічних, морально-етичних ідеалів та уподобаньукраїнців.
У першомурозділі розглядається творчість М.Куліша в контексті розвитку українськоїдраматургії 20-х — 30-х років ХХ століття. Визначається, що головну увагудраматурги зосереджували на проблемі відображення національного характеру вукpаїнській драматургiї 20 – початку 30-х років ХХ століття, яка розвивалася ускладнiй боротьбi напрямiв та течiй. Викладається, що творчість М.Куліша вукраїнській літературознавчій критиці розглядається в контексті трьох етапів:кінець 20-х — початок 30-х pp. XX ст., кінець 40-х -середина 80-х pp. XX ст. такінець 80-х pp. XX — початок XXI ст. Порушуючи соціальні, політичні,сімейно-побутові проблеми українського села, М.Куліш, всупереч тенденції“пролетарської літератури”, показав, що нові більшовицькі порядки невідповідали виробленому з давніх-давен етноментальному досвіду, тому вступали усуперечність з українською національною природою.
У другомурозділі аналізується розв’язання пpоблеми національного характеру в українськійдраматургії та зазначається, що вона потребує методологічних підходів, критеріїяких випливають із попереднього етнічно-культурного досвіду українства,соціально-політичних обставин, морально-етичних ідеалів, зумовленихментальністю. Визначається категорія національного характеру яклітературознавчої категорії – це змодельований у драматичному творі образ ізвиразними етноментальними рисами, з притаманною йому моделлю світоуявлення,історичною пам’яттю, відповідною шкалою цінностей, унікальним світовідчуттям,генетичним кодом, специфічним способом мислення, які сформувалися з урахуваннямсвоєрідності території, мови, побуту, звичаїв і традицій, під впливомекономічного й культурного розвитку. Наводиться та обгрунтовується національнасоціокультурна концепція М.Куліша та аналіз драми “Мина Мазайло” з точки зоруцієї концепції, викладається відбиття проблеми українізації та її наслідки вцій драмі.
У висновкахпідводяться підсумки проведеного дослідження, узагальнюються результати тапропонуються шляхи подальшого вивчення проблемного питання.
Повний обсягроботи складає 33 сторінки. Бібліографія нараховує 26 позицій.
РОЗДІЛ І. КРИЗА ІДЕНТИЧНОСТІ ОСОБИ у ТВОРЧОСТІМИКОЛИ КУЛІША 1.1 Творчість М.Куліша в контексті розвитку української драматургії 20-х— 30-х років ХХ століття
20-тi роки ХХстоліття в iсторiї української культури позначилися унiкальною тенденцiєю, яказумовила появу художнiх творiв, спрямованих на дискредитацiю нацiональнихiдеалів. Радянська система не тiльки викоpiнювала будь-який пpиpодний виявнезалежної вдачi pозстpiлами, голодомоpами та депоpтацiями, а й намагаласязасобами лiтеpатуpи i мистецтва спотвоpити iстоpичну пам’ять укpаїнськогонаpоду. Тому драматурги шукали нові форми художнього вираження.
Серед українськихдраматургів 20-30-х років ХХ ст. – М.Ірчана, І.Кочерги, І.Дніпровського,І.Микитенка, О.Корнійчука – найпомітнішою постаттю був Микола Куліш. Вінзбагатив українську драматургію новими засобами національно-психологічногописьма і створив новий вид національно-політичної драми, відображаючи звичаї,традиції та побут українського народу. Письменник зумів показати душу українцята ті недоліки, які виразно виявилися в складних умовах тоталітаризму.
Письменники цьогоперіоду намагалися розвинути традиції української класичної драматургії.Прикладами цього можуть слугувати твори С.Васильченка “Куди вітер віє?”,М.Ірчана “Бунтар”, Я.Мамонтова “Захід”, М.Івченка “Повідь”, але їм не вдалосявловити пульс національного життя, заглибитись в етнопсихологічну сутністьхарактеру як одного з найважливіших компонентів у композиційній структурідраматичного твору [4;67].
Головну увагу митцізосереджували на проблемі відображення національного характеру в укpаїнськійдраматургiї 20 – початку 30-х років ХХ століття, яка розвивалася у складнiйборотьбi напрямiв, течiй, стилiв. Драматичний твір – це художня модельнаціонального життя з його складнощами, суперечностями, конфліктами [2;21].
Персонаж драматичноготвору втілює у собі відповідний тип із почуттям, волею, розумом, виявляючи уконфліктних ситуаціях найхарактерніші властивості національного характеру,розкриває свою ментальну суть у цілеспрямованих діях відповідно до жанровоїспецифіки – співіснує, віднаходить взаєморозуміння чи вступає у суперечність з іншимидійовими особами, відстоює своє кредо, сам визначає свою долю, реалізуючи себев конкретно індивідуальному вияві в межах драматичного мистецтва. Створюючидраматичні, комічні чи трагічні образи-характери у світлі естетичного ідеалу,митець враховує життєві реалії, закладаючи їх в основу художнього твору.Образ-характер пов’язаний із поняттями прекрасного, піднесеного, потворного,трагічного, комічного тощо, які набувають своєрідного національногозабарвлення. Засобами художньої умовності драматург перетворює величні чинікчемні явища дійсності в естетичні події відповідно до національної вдачі,адже, за спостереженням Г.Костюка, “драма – це створення вже розвинутоговсередині себе національного життя”.
Драматичний доробокмитця був предметом пильної уваги з боку критиків і рецензентів — М. Євгеньєва,Б. Алперса, М. Новицького, П. Руліна, Ю. Смолича, Й. Шевченка, Н. Осинського.Причини переважно негативної рецепції п'єс автора в перший період полягають уневідповідності задуму
М. Куліша створитиоригінальну драму з ускладненою картиною світу й очікувань тогочасногорадянського «масового» читача на твір, де буде наявна чітка авторськаоцінка подій, дидактичний елемент, показ керівної ролі партії й колективу,сюжет, що послідовно розгортатиметься, і зрозуміла мова. Незважаючи навульгарно-соціологічні оцінки творчої спадщини митця, деяким рецензентамудалося виділити такі домінанти художнього світу п'єс автора, як звернення допсихологізму, ліризму, багатогранне зображення характерів, що зумовлювалоперевагу словесного матеріалу над дією [2;26].
Такі дослідники, як Д.Вакуленко, Г. Домницька, Н. Кузякіна,
Й. Кисельов, М. Острик,Є. Старинкевич, поряд із вказаними ознаками творчості митця відзначили такожінтелектуалізм, вплив поетики вертепної драми на його п'єси, апеляцію допідтексту, новаторство в галузі планування сценічного простору, складністьфілософсько-етичної концепції, використання символіки й ускладненістьхудожнього стилю тощо [2;23].
Одним із головнихпредметів вивчення драматургії М. Куліша в українському літературознавстві 90-хpp. XX — початку XXI ст. стає поетика. Учені звернулися до аналізу такихстильових складових необарокової драми автора, як барокова, реалістична,експресіоністична, романтична та неоромантична. Дослідники схарактеризувалидеякі композиційні особливості п'єс, архітектоніку, мовностильову манерудраматурга, символіку та виділили провідні мотиви. Набувають актуальностікомпаративні студії, що підтвердили новаторський характер драматургії митця вукраїнській і світовій літературі.
Радянська література,особливо 20-х — початку 30-х pp. минулого століття, засвідчила закоріненістьавторської свідомості, а отже, і художнього світу творів у соціальну міфологію,що, звичайно, не могло не позначитися на їхній поетиці, зокрема і п'єс М.Куліша [4;69].
Порушуючи соціальні,політичні, сімейно-побутові проблеми українського села, М.Куліш, всуперечтенденції “пролетарської літератури”, показав, що нові більшовицькі порядки невідповідали виробленому з давніх-давен етноментальному досвіду, тому вступали усуперечність з українською національною природою. Інтуїтивно відчуваючи, що безнаціональних основ українська драматургія втратить не тільки свою самобутністьта оригінальність, а й мистецьку вартість, драматург відтворював суворі реалії увсій багатогранності, вміло конструював гострі конфлікти та конфліктні ситуаціїдля розкриття етнопсихологічної суті героя [12;655].
М.Кулiш об’єктивновисвітлював складну проблему характеру в укpаїнській дpаматуpгiї 20 – початку30-х років ХХ століття. Натомість чимало драматургів, зваблених більшовицькоюідеологією, перебуваючи під її тиском, відходили від національних основ,зосереджуючи головну увагу на “класових” проблемах [12;658]. Такий підхідкардинально змінював суспільне уявлення про людину – замість толерантногоставлення до особистості, закарбованого в генетичній пам’яті українця,нав’язувалася жорстока класова ненависть. Внаслідок цього українськадраматургія втрачала національну специфіку. Етнопсихологічному типу українця,відображеному у новій літературі ХІХ ст., насамперед у творах корифеївукраїнського театру, де також висвітлювалася майнова нерівність,протиставлялися персонажі з ознаками, не характерними для українського народу.
У соціально-політичнійдрамі змінився об’єкт зображення, який вимагав нового сюжетоскладання,групування дійових осіб за позахудожніми класовими ознаками. Регламентованіпринципи “пролетарської літератури” обмежували творчі можливості письменників.“Знецінення багатьох основоположних естетичних понять, зневажливе ставлення доталанту, фактичне позбавлення митця права на свободу думки, творчості – всі ціі багато інших сумнозвісних чинників призвели до непоправних, трагічнихнаслідків, до відчутного зниження рівня нашої літератури, культури”, –зазначала В.Агєєва, аналізуючи проблеми розвитку “малої прози” у 20-ті роки ХХстоліття [4;70]. Така тенденція помітна і в драматургії цього періоду. Загрозоюдля драми, основний компонент якої – чітко індивідуалізовані образи-характери,було більшовицьке підпорядкування особистості масі, класу, колективу.
Важливим моментом булой те, що укpаїнцям безцеремонно нав’язували чужий їм “тип завойовника,нещадного до будь-якого вiдступу од iдеї всесвiтньої pеволюцiї, оpтодоксальноpеволюцiйного в усьому, тип аскета, заснований на нелюдськiй дисциплiнi, вжеpтву якiй без найменшого вагання пpиносилося будь-що i будь-хто: батьки,дiти, близькi, власне життя тощо… Цим завданням вiдповiдала й сувоpаpегламентацiя людського життя: аскетичний побут, колективізм як запереченняжиття особистого, сiм’я лише як “бойова спiлка однодумцiв” i т. iн.” [1;16]. Інезважаючи на те, що у сфері драматургії працювали Я.Мамонтов, Є.Кротевич,А.Головко, Ю.Яновський, І.Дніпровський, І.Микитенко, О.Корнійчук, М.Ірчан,І.Кочерга та інші, витворити нову драму за чітко виписаним регламентом, в якомунепорушними були принцип класовості, партійності, народності, було не такпросто [12;660].1.2 Криза особистості в контексті національноїспецифіки української драматургії 20-х– початку 30-х pокiв ХХ столiття
Тpагiзм лiтеpатуpноїситуацiї 20-х– початку 30-х pокiв ХХ столiття виявився в тому, що укpаїнськадраматургія поступово відходила від національної основи і втpачала своюнаціональну специфiку.
Особливістьукраїнського національного типу в тому, що він базується на сімейному укладі, івсе в нього починається з рідного порога; в українській свідомості утвердивсянезаперечний культ сім’ї, і це утвердилося як захисний засіб в умовахбагатолітньої бездержавності. Нікому не вдавалося знищити український світ, боукраїнці черпали потужну енергію з джерела, яке надійно оберігали від злогоока. Українська “задивленість у себе”, “притаєність”, “закритість” від світузумовили “активно-рефлексивну настанову української душі”. Українець завждипрагнув створити “свій світ”, “свою домівку”, “своє затишшя”, і руйнуваннясімейного гнізда – трагедія для нього [4;71].
Національнаспецифіка української літератури, яка визначається оригінальністю, самобутністюта неповторністю культурної ідентичності українського народу. Впродовжрадянського періоду все, що свідчило про національну своєрідність українця,намагалися викорінити, нівелювати, замінити фальшивими гаслами.
Протягом столітьУкраїна йшла не своїм шляхом. В умовах утисків, переслідувань, при пильній і невсипущійцензурі національна література не могла розвиватися за об’єктивними законамивнутрішньої динаміки – вона була скована умовами існування системи, яка нетерпіла свободи духу, творчої фантазії, вільного незалежного слова. Шлях її бувтяжкий.
Ще Дідропідкреслював: «У поневоленого народу все вироджується. Доводитьсяпринижуватись у тоні і в рухах, щоб позбавити правду її ваги і вражаючої сили.Від цього поети перетворюються на блазнів при королівських дворах. До нихставляться з такою зневагою, що їм дозволяють вільно висловлювати свої погляди.Або, якщо це вам більше до вподоби, поети нагадують злочинців, яких притягуютьдо суду і які тільки тому здобувають виправдання, що спромоглися удати з себебожевільних» [1;15]. Однак Микола Куліш не був таким.
За стильовоюманерою Микола Куліш – реаліст. Він детально показував навколишню дійсність.Але під тиском офіційних органів, цензорів і рецензентів змушений був шукатибільш умовних художніх засобів. Основним засобом, до якого вдається драматург,стає езопова мова.
Микола Куліш –найвидатніший український драматург XX ст. Це митець великого масштабу іфілософської глибини, який потребує сучасного прочитання і відповідногоосмислення. «Якщо ми хочемо збагнути глибино покоління 20-х років, якщо михочемо знати його вірою, його внутрішню трагедію дисгармонійності, йогозвитяжні шукання нових шляхів, нової людини і, нарешті, його започаткування втеорії і практиці нової доби модерного пореволюційного українського мистецтва,доби, яка ще й дотепер не завершена, – то ми повинні якнайглибше вивчититворчість і образи М.Куліша. Саме в них ми знайдемо таємниці й розгадки цих років,що їх вірним, активним творцем і сином був М.Куліш», – підкреслювавГригорій Костюк [5; 127-128].
Творчість МиколиКуліша привертала увагу багатьох дослідників. Найґрунтовніше досліджуваладраматургію Миколи Куліша Наталя Кузякіна. Об’єктивну оцінку творчості МиколиКуліша дав Ю.Лавріненко, який багато зробив для українськоголітературознавства, намагаючись висвітлювати проблеми саме з урахуваннямнаціональної специфіки української літератури. «Поринути у твори Куліша, –підкреслював він, – це значить поринути в український національний світ на всюйого глибину і ширину. А що Куліш не був ніколи засліплений своєю безмежноюлюбов’ю до України і української людини і викрив її найтрагічніші суперечностіі слабості, то шлях через його український світ раз-у-раз виводить нас навершини, з яких видно людство і вічність» [6; 656-657].
«Проблематворення національного характеру в драматургії Миколи Куліша є надзвичайноактуальною і вимагає пильної уваги, – як відзначає В.Працьовитий. Вона ніколифундаментально не досліджувалася. Якщо й були окремі праці, то вони стосувалисярадянського характеру. Порушувати проблему характеру могли собі дозволити лише російськілітературознавці, висвітлюючи „руський характер“ [8;103]. Постановкапроблеми з позиції національно-суспільних ідеалів вимагає певних методологічнихпідходів, зумовлених традиціями, звичаями, менталітетом та способом життяукраїнського народу. Тут не можна обійтися без народної моралі українця, котрийтисячоліттями знаходився під впливом християнства і має своє уявлення пролюдину-творця, господаря, сім’янина, громадянина, патріота тощо.
М.Куліш вбачав унездоланному тяжінні до рідної землі потужну енергію української нації і томузмальовував образ-характер українського селянина. Такий підхід до художньогозображення був зумовлений не тільки традиціями української класичної драми, а йсвітовим літературним досвідом. Бо тільки ті письменники, які глибоко проникалиу рідний ґрунт і порушували національні проблеми як складні суперечностілюдської природи, спромоглися на художньо переконливі п’єси. Це В.Шекспір(Англія), Кальдерон де ла Барка (Іспанія), Ж.-Б.Мольєр (Франція), О.Островський(Росія) та інші [1;13].
РОЗДІЛ II. ВІДТВОРЕННЯ ПРОБЛЕМ УКРАЇНІЗАЦІЇ ВТВОРЧОСТІ М.КУЛІША ТА ЇЇ НАСЛІДКИ В ДРАМІ 2.1 Національна соціокультурна концепція М.Куліша
Національний характеряк літературознавча категорія лише частково привертав увагу дослідників. Нанаціональний характер, який виражав сутність нації і мав безпосередній вплив нахудожню творчість, звернув увагу німецький мислитель Ґ.-В.-Ф.Геґель, аналізуючинадбання різних національних культур. Він дійшов висновку, що поезія,ототожнена з мистецтвом слова взагалі, “неодмінно потребує визначеності щодонаціонального характеру, з якого вона випливає, і зміст та спосіб спогляданняякого зумовлюють її зміст і спосіб зображення”. Нерозривний зв’язок письменниказ національним підсонням відстоював І.Франко. ”Кождий чільний сучасний письменник– чи він слов’янин, чи німець, чи француз, чи скандінавець… – може нині матиякесь значення, хто має і вміє цілій освіченій людськості сказати якесь своєслово в тих великих питаннях, що ворушать її душею, та заразом сказати те словов такій формі, яка б найбільше відповідала його національній вдачі”, –наголошував він [4;70].
Національний характеряк літературознавча категорія – це змодельований у драматичному творі образ ізвиразними етноментальними рисами, з притаманною йому моделлю світоуявлення,історичною пам’яттю, відповідною шкалою цінностей, унікальним світовідчуттям,генетичним кодом, специфічним способом мислення, які сформувалися з урахуваннямсвоєрідності території, мови, побуту, звичаїв і традицій, під впливомекономічного й культурного розвитку.
Категорія національного – одна з найбільш делікатних,складних і нерозв’язаних у суспільному житті сучасної цивілізації. Невипадкововона є складовою часткою або чинником світоглядних і широкого спектрусоціопсихологічних проблем, зіткнень, конфліктів. Категорія національногознаходить своє безпосереднє відбиття у національному русі. Національний рух вУкраїні – це явище і феномен, що вже протягом кількох століть цікавить широкеколо аналітиків та істориків, державних діячів, письменників, політологів,філософів, соціологів тощо, причому не лише українських. Поняття “українське”,“світ українського” на підсвідомому рівні у колі інтелектуалів частоасоціювалися з потенціалом полемічності, поліпроблемності, нерозгаданості.
У світовій гуманітарній науці, літературі й мистецтвісформувалася окрема дослідницька й образно-мистецька течія – дослідженнякатегорії національного, динаміки національних пріоритетів в українській дійсностіта у свідомості знакових українських постатей. У художній та науковій думці вжетривалий час предметом аналізу постає україніада – розвій українських начал,цінностей, ментальності в Україні та світі.
Одним з яскравих представників україніади був громадськийдіяч, педагог і драматург Микола Куліш. Значну частину свого життя вінприсвятив утвердженню й розвитку національного руху, утвердженню інтересу донього. Цілком закономірно, що і його погляди на характер, зміст і спрямуваннянаціонального, ставлення до форм та виявів національного теж були еволюційнимита динамічними.
Категорія національного, відчуття національноїприналежності рано увійшли у свідомість Куліша. Вони виявили себе вже під часйого навчання в Олешківському міському училищі. Микола Куліш належав до людейіз глибинним усвідомленням національних коренів, із генетичним українськимсвітоглядом, із багатоаспектним українським світомисленням. Куліш-ученьзахоплювався українською мовою, фольклором, музичною культурою, поціновуваввияви українських начал та поважливе ставлення до всього українського, йособливо піднесено, комфортно відчував себе в Олешках, де навчанняздійснювалося російською мовою, коли опинявся в атмосфері українського. Цеповною мірою відповідало його ментальній та мовленнєвій стихії. Антоніна Кулішу своїх “Спогадах про Миколу Куліша” наголошувала на таких деталях: “Вінпочував себе дуже добре в нашому товаристві, мабуть, ще й тому, що в нас, побічз російською, вживали й української мови та нею навіть частіше говорили. А колиспівали українських пісень – “Плавай, плавай”, “Коли розлучаються двоє” –Микола ставав радісний, веселий і був душею товариства” [8;703].
Стійкий інтерес до питань українського національногожиття та розвою почав формуватися в М.Куліша з розгортанням українськоїнаціональної революції, ще під час його перебування на військовій службі, упершій половині 1917 року.Національні пріоритети в громадській та культурнійдіяльності М.Куліша продовжували себе виявляти і на початку 20-х років, хоча уцей час, перебуваючи на різних адміністративно-державних посадах у системірадянської влади (зокрема на посаді завідувача повітового відділу освіти),майбутній драматург певний час (орієнтовно до 1924 – 1925 років) більшесимпатизував національній ідеї в радянській ідеологічній оболонці, яка булатоді для багатьох діячів культури, мистецтва, інтелектуального світу Українивидавалася більш перспективною. Національне Микола Куліш розглядав яксвітоглядну категорію. Він вважав, що треба формувати, розвивати й поглиблюватинаціональні домінанти як окремої особистості, так і суспільної свідомості. Устатті “Чергова справа” він пропонував розвивати національну свідомість здопомогою різноманітних соціопедагогічних рішень, прийомів, у тому числі йадміністративних: “По всіх чисто школах й дитячих будинках, без ніякоговинятку, з четвертого року навчання вводиться українознавство (мова, історіякультури, географія); викладається теж українською мовою” [23;45].
Водночас його світоглядна й педагогічна позиція булагнучкою. Ця гнучкість полягала у тому, щоб українська мова вивчалася й звучалаусюди, проте це не означало, що вона усюди має бути тотально домінуючою.М.Куліш був прихильником того, щоб виховувати смаки й свідомість позитивноюаурою українського начала й українського світу, актуалізуючи різноманітніісторико-духовні та образно-творчі досягнення нації. Національне має статиповсякденною часткою, незамінним, інколи й підсвідомим компонентом побуту,життя, формування особистості. Національне укорінене в народі, народній свідомостіта художньому слові.
Тенденції замовчування в літературі національноїпроблеми або її негативної інтерпретації зустрічали з боку Миколи Кулішакритичні судження. М.Куліш був серед ініціаторів та учасників розбудовинаціональної системи освіти, на теоретичному рівні опікувався проблемамистатусу й перспективами розвою української мови, формування національноїдуховної та світоглядної культури. Драматург був митцем і національним діячеміз широким педагогічним, просвітницьким та просвітительським спектром дій, якийусе своє суспільне, драматургічне й інтелектуальне життя так чи інакше служивпросвіті українського суспільства, прагнув піднести національну культуру,національний інтелект на рівень європейського та світового звучання.2.2 Проблема українізації в драмі М.Куліша“Мина Мазайло”
У гpуднi 1928 p.М.Кулiш закiнчив національно-полiтичну комедiю “Мина Мазайло”, яка сталасатиpою на малоpосiв-каp’єpистiв i pосiйських великодеpжавників. Один із кращихтворів Миколи Куліша „Мина Мазайло“ висвітлює проблеми русифікаціїУкраїни, яку у 20-х роках більшовицькі ідеологи намагалися прикрити так званоюукраїнізацією. Ця п’єса присвячена проблемам національного відродження України.Вона допомагає усвідомити страшну обікраденість нашої культури тоталітарноюсистемою і сприяє формуванню національної свідомості. Комедію М.Куліш написавна «живому» матеріалі українізації, запроваджуваної у 20-х рр. ХХ ст.,узагальнюючи, типізуючи явища тогочасної дійсності. Українізація»зверху" не означала серйозних намірів щодо відновлення повноправногофункціонування української мови та формування національної свідомості. За рокитотальної русифікації пересічний українець-міщанин загубив почуттяприналежності до своєї нації, потребу користуватися рідною мовою. Типовимпредставником такого міщанина-безбатченка у комедії М. Куліша є Мина Мазайло.Як тягар і сором герой носить власне прізвище. Він байдужий до свого родоводу ідо походження прізвища — Мазайло. Для Мини воно звучить занадто по-українськи, ів цьому полягає почуття меншовартості. Саме тому герой комедії вирішує змінитипрізвище: «Маю повне, необмежене право змінити не то що своє прізвище – по батьковій дідове ім’я й прізвище». Він також шукає вчительку, яка навчила б йогоправильно говорити «по-руському». «Правильних проізношеній?.. Вжезнайшов! Найняв! В понеділок прийде на лекцію… Прекрасна вчителька. Рафінаднаруська вимова… Прізвище Баронова-Кзино». У той же час, коли Мина задумуєтьсянад кращим варіантом свого майбутнього прізвища (Сіренєв, Розов, Тюльпанов,Алмазов, Мазєзін), син його, Мокій, хоче відтворити повну форму родовогопрізвища: «Мазайло-Квач, Улю! Це ж таке оригінальне, демократичне, живепрізвище. Це ж зовсім не те, як якесь заяложене, солодко-міщанське: Арсенський,Ленський… Взагалі українські прізвища оригінальні, змістовні, колоритні…». Навколоцього і зав'язується сімейний конфлікт комедії.
Мина Мазало є нелітературним привидом, а українським типом манкурта, нігіліста, реальноюісторією. Дружина письменника згадувала, що, ще працюючи над своїм «Миною», їїчоловік якось зайшов до загсу і там прочитав список змінених прізвищ. Між іншимтам було прізвище Гімненко змінене на Алмазов. Це так його розсмішило, що вінвирішив вставити цей випадок у п’єсу.
Драматург усвідомлював,що йому треба шукати власні засоби характеротворення, які б відповідали нетільки українській народній стихії, а й новому світобаченню митця. І вінзнайшов свій шлях у комедіографії.
Художня своєрідністькомедії «Мина Мазайло» полягає в тому, що за сатиричними виявамиталанту митця відкривається глибина національно-психологічного аналізу дійства,у детально відтворених картинах сімейного побуту ховається тонкий ліризм,забарвлений гумором та іронією.
Особливість політичнихдраматичних творів у тому, що в основу їхнього сюжету покладені важливісуспільні процеси. Матеріалізована у характерах дійових осіб, політична комедія“певним чином визначає і художню структуру сюжету, в якому домінуючим стаєбитва ідей – політичний діалог, дискусія, словесний двобій – між персонажами увідстоюванні життєво важливих принципів”.
Головний герой творуМина Мазайло уособлює типового міщанина, який в iм’я особистих вигод здатен нетiльки змiнити укpаїнське пpiзвище на pосiйське, а й вiдцуpатися власного pоду.У сім’ї він виступає грубим, войовничим деспотом. Він загрожує сину, якийприхильно ставиться до українізації і не хоче міняти прізвище: «Заставлю! Виб’юз голови дур український! А як ні – то через труп переступлю. Через труп!» або«Уб’ю!.. Вижену з дому!». Під час родинної дискусії Мазало виявляє свою повнунекомпетентність і нерозуміння української історії. Слово «українець» для ньогострашне і ненависне, він воліє бути, у крайньому разі, малоросом, — усе жближче до «великої нації»: «Українцями звуться ті, хто вчить нещаснихслужбовців так званої української мови. Не малоруської і не тарасошевченківської,а української – і це наша малоросійська трагедія». Але трагедія зовсім не втому, в чому її вбачає герой. І за царських, і за радянських часів політикауряду щодо української мови була однаковою – обмежити, заборонити, усунути зактивного обігу як «другосортну». Тимчасова «відлига» — «українізація» — нічогоне вирішувала, бо у підсвідомості пересічних українців вже зафіксовано їхменшовартість. Недаремно Мазайло говорить: «Серцем передчуваю, що українізація– це спосіб робити з мене провінціала, другосортного службовця і не дати меніходу на вищі посади». Усвідомлення такого повороту українізації (іншого він іне припускає) спонукає Мину вперто брати уроки у Баронової-Козино та неодмінноміняти прізвище. Справа дійшла до того, що все українське сприймається ним нетільки як чуже, але як і вороже:
- ІЦе як я підходив до загсу — думалось: ащо, як там сидить не службовець, а українець? Почує, що міняю, так би мовити,його українське — і заноровиться. На зло тобі заноровиться.
У такому ході думоквідчувається серйозна трагедія народу, для якого перекинчики і відступники — непоодиноке явище.
Та, здається, ще не всевтрачено. Генетична пам'ять українця навіяла Мині страх перед зрадоюБатьківщини, приславши дідів Запорожця, Чумака та Селянина: «Ой-о! Залишаю!Залишаю корінь, тільки не чіпайте мене, діду, не чіпайте мене, Боже мій, Божемій…». Зосередивши увагу на новому соціальному типові марґінала, драматургнамагався показати його у різних вимірах – національно-політичних,морально-етичних та сімейно-побутових.
М.Куліш, якспостережливий художник, відразу помітив, що під тиском більшовицької диктатуривідбувалося витравлення національно-культурних особливостей українців. На цютенденцію звернув увагу І.Дзюба: “Як і до революції, чимало українцівсоромляться своєї національности, своєї мови, вважаючи її “мужицькою”,”некультурною”, третьосортною, не розуміють навіть найелементарніших своїхобов’язків до своєї батьківщини, свого народу: знати і цінувати українськуісторію, культуру, мову, читати українські книжки, підтримувати українськийтеатр і т.п. і т.п. ”[10;235].
Усе життя Мазайловідчував утиски у зв'язку зі своїм прізвищем:
— Ще малим, як оддавбатько в город до школи, першого ж дня на регіт взяли. Мазайло! Жоднагімназистка не хотіла гуляти — Мазайло! За репетитора не брали — Мазайло! Наслужбу не приймали — Мазайло! Од кохання відмовлялися — Мазайло!..
Зневажливо ставиться довсього українського, у тому числі до свого прізвища, дружина Мазайла – Килина(«Мене обдурив: я покохала не Мазайла, а Мазалова, чом не сказав?») та йогодочка Рина. Міщаночка Уля ховається за прізвищем Розсохина (хоч справжнєпрізвище Розсоха). Та перевершує всіх у своїй ненависті до всього українськоготьотя Мотя з Курська: «… та якби ви побачили, які взагалі осоружні, огидливі насцені ваші українці…Ідіоти! І хоть би один путній, хоч трішки пристойний був.Жодного! Ви розумієте? Жодного! Всі, як один, дикі й жорстокі…». Побачивши навокзалі напис українською мовою «Харків», вона з розпачем і обуреннямзапитує: «Навіщо ви нам іспортілі город?» На проблеми тогочасноїукраїнізації тьотя Мотя дивиться як на явище тимчасове. Те, що в українськійопері «Тарас Бульба» артисти співають по-українському – «єто же безобразіє!».Її докази мають «залізну логіку» чеховського героя: «Дає того не может бить,потому што єтого не может бить нікада!».Українська мова для неї просто«австріяцька вигадка».
Вбивчим за силоюсарказму є висловлювання тьоті Моті: «По-моєму, прілічніє бить ізнасілованной,нєжєлі українізірованной». Коли в домі Мазайлів вирішили провести засідання зприводу зміни прізвища глави сім’ї з участю комсомольців, то тьотя Мотя взялакерівництво у свої руки, що цілком відповідало її характерові, а також у пародійнійформі відбило дискусії, які проводилися більшовицькою владою Але її зачепило заживе, коли Уля сказала, що ноги в неї відповідають «українському стандарту», бовідразу кинулась крадькома вимірювати свої.
Під знаком українськоїмови розвивається сюжетна лінія Мокія і Улі. На думку Мокія, Улі необхідновивчити рідну мову вже тому, що у неї і прізвище, і зовнішність — всеукраїнське: «Так! Очі, кажу, губи, стан». І наполегливий хлопець домагаєтьсяцього. Використавши засіб паралельної дії, М. Куліш показує розучування Миною«Сінокос» з учителькою «правильних проізношеній» йукраїнського «Під горою над криницею» Мокієм та Улею, чим посилюєефект комедійності. Отже, Уля не виконала прохання Рини: закохати в себе Мокіяі сприяти тому, щоб він зрікся своєї «укрмови». Вплив виявивсязворотнім. Ставлення автора комедії до образу Мокія не є однозначним; з одногобоку, М. Куліш іронізує над його захопленням політикою українізації, а з іншого- драматург значною мірою втілює у ньому своє розуміння важливості мовнихпроблем. Адже не може не приваблювати турбота Мокія про кожне слово, «щобне пропало». Мокія не можна назвати позитивним героєм, але в нього багатохороших рис: глибокі знання української історії, літератури, фольклору, тонкевідчуття мови. Він романтик і мрійник. Але коли він говорить дівчині замістьслів кохання: «Ах, Улю! » Мені вже давно хотілось вам сказати… Хотілосьсказати, а тепер ще охотніше скажу: Улю! Даівайте я вас українізую!» — товиглядає смішним і недолугим, дійсно «вдарений мовою», тобто теж ідеєю. Усуперечці з батьком він жорстокий, нестриманий. У нестямі кричить: «З новимпрізвищем! У криницю!».
Для творення комічниххарактерів автор використовує дуже влучні репліки, почерпнуті з народногосередовища, які свідчать про меншовартісний характер українця колоніальної доби[3;31].
З обуренням ставитьсядо шовіністичної політики в Україні дядько Тарас: «Тільки й слави, що навокзалі „Харків“ написано, а спитаєшся по-нашому — всяке на тебе очідере… Всяке тобі штокає, какає — приступу немає». Суть офіційноїукраїнізації дядько Тарас виводить із гіркого власного досвіду: «Їхняукраїнізація — це спосіб спочатку виявити, а потім знищити усіх українцівразом, щоб і духу не було…». На жаль, його слова стали пророчими. «Подумай,Мокію, що скажуть на тім світі діди й прадіди, почувши, що ти міняєшпрізвище…». Дядько виявляється слабкішим за тітку Мотю і покладається на їїмилість, слабохарактерний, тьотя Мотя зробила з нього лакея.
Дядько Тарас доповнюєсобою картину соціального типажу, котрий десь думками залишився в історичномуминулому гетьманщини і нічого доброго не сподівається від «совєтськоївлади»: «Та який же дурень!..(Побачив, як обнялися тьотя, Мазало,Мазайлиха, Рина). Так… Як був собі до революції у нас підрядчик один земськийта будував він земству школи, лікарні, дороги. Ну, а собі за це – будинки. Хочі крав, дак міцно ж будував, не те, що тепер для житлокоопів будують. Та не проце я хотів сказати. Як прийшла революція, то націоналізували його будинки. Товін, через п’ять років із тюрми війшовши пішов просто до виконкому. Прийшов,двері прочинив та й пита: я ще вам не потрібний? Ні, кажуть… Ну, то я посліприйду… Так оце і я тепер спитаю (сумно-лукаво)- я ще вам не потрібний?
Якщо розглянутиконфліктну ситуацію, в якій розкриваються погляди героїв на оточуючу дійсність,то один з найхарактерніших діалогів драми показує нам роль і місце кожного зучасників не тільки в п'єсі, а й в світі ідеології:
ТьотяМотя
— Ходімо, я ж покажугазету мої милі. Ви не впізнаєте її!..
Дядько Тарас услід:
— Ну, то я посліприйду.
ТьотяМотя
— Ба ні!.. Ви нампотрібний! Будь ласка, одчиніть двері, як хто прийде до нас поздоровити МинуМарковича… Будь ласка! (Пішли)».
Цей діалог засвідчує,що справжній патріот дядько Тарас не потрібний Україні, а якщо й знадобиться нащось, то тільки на роль прислужника, швейцара, бо бал в Україні вже правилизапроданці.
Окремо у п’єсі стоїтьпостать Улі. Автор постійно підсміюється, іронізує в ремарках: «Уля – як Уля ».Тобто така, як усі дівчата її кола. Самозакохано вдивляється в люстерко,емоційно-сентиментальна, мрійлива. Але мрії її поки що не простягаються далі«вигідної партії». «Вигідна партія» на той час – комуніст із пристойним стажем,тоді можна щоліта відпочивати в Криму, як Оля Семихаткова. Уля, як і їїподруги, прагне хоч трохи змінити прізвище – Розсохи на, щоб звучало не такпо-українськи – Розсоха. Але коли вона познайомилася з Мокієм і закохалася внього, то серцем сприйняла його погляди. Тепер її слова звучать музикою: «Ізнаєш, «дружина» — це краще, як «жінка» — то означає, «рождающая,» «супруга» жпо-вкраїнському – «пара волів», а «дружина»… Ось послухай: рекомендую – моядружина, або: моя дружинонько. …Або по-вкраїнському – одружитися з нею… Це ж нете, що «женится на ней», розумієш Ринусько! Одружитися з нею, чуєш? З нею… Тутчується зразу, що жінка рівноправно стоїть поруч з чоловіком, це краще, як«жениться на ней», — ти чуєш?».
Під впливом Мокія Улястала ходити до бібліотеки, читати, цікавитися мовою, порівнювати і до деяких«філологічних» висновків дійшла сама. І хоч Рина їй говорить: «Яка ти українка,Улько! Ти вже й мови не знаєш.Сама ж казала, що покійна твоя баба по-малоросійському говорила».
На що Уля відповідає:«Мама ще й тепер по-українському як коли закидають». Віднині вона й себе вважаєукраїнкою, говорячи, що у неї все українське – навіть губи, очі, ноги. Уфінальній сцені уля повністю виступає на боці Мокія.
Звичайно, Микола Кулішрозумів, що справжнім патріотам, які виховувалися на святинях українськогонароду, немає місця на рідній землі. Їх зневажають, пригнічують і визискують. Інайгірше, що цьому потурають самі українці. Проводирем такої лінії стала тьотяМотя з Курська – неосвічена, малограмотна, але агресивна російська шовіністка,яка зуміла підкорити собі всю родину. За палку любов до народу і гордість занього дядька Тараса прозвали шовіністом. В такий спосіб драматург, мов у крапліводи відтворив складну ситуацію в Україні в епоху більшовизму.
Драматург, як завжди,відбивав правду життя, а ця гірка правда була в тому, що чимало українцівзгубили генетичний зв’язок з предками, обірвали родову нитку живодайногоукраїнського кореня і втратили почуття людської гідності, лицарської честі танаціонального гонору. Але естетична позиція митця в ставленні до малоросійствацього потворного явища – чітка і безкомпромісна. Драматург досить дошкульновисміював українців, які не тільки не знають своєї мови, культури, історії,традицій, звичаїв, а й відрікаються від усього свого рідного, паплюжать самихсебе.
Створивши певнийсоцiальний тип Мини Мазайла, який вирiшив змiнити своє прiзвище, М.Кулішспрямував сарказм саме на нього. Конфлiкту як такого у комедiї немає – вiнвиходить за межi твору: зречення свого роду – ганебний вчинок з погляду народноїморалi. Тому тут усе вирiшують конфлiктнi ситуацiї, в яких розкриваютьсяобрази-характери Мокія, Улі, Рини, тьоті Моті з Курська та дядька Тараса зКиєва.
У комедії “МинаМазайло” М.Куліш простежив, як родина Мазайлів вiдповiдно до рiзних iнтересiв розшаровуваласяi розпадалася. Особливо загострилися стосунки мiж батьком та сином, якіпо-рiзному ставилися до українiзацiї. Хата Мини Мазайла перетворилася надискусiйний клуб: сiм’я Мазайлiв певною мiрою уособлювала розшаровану iзбаламучену українську нацiю, яка втратила власнi орiєнтири пiд тискомбiльшовизму. I незважаючи на велику умовнiсть комедiйного твору, яка виявиласяу гiперболiзацiї образiв, драматург прагнув витворити нацiональнi характеритак, щоб кожен з них був соцiально заземленим. Усi персонажi виписанiколоритно, багатогранно i художньо переконливо. Вчинки дiйових осiб оправданiвнутрiшньо i зовнiшньо, психологічно й емоційно.
М.Кулiш витворивповнокровнi художнi типи, якi вiдображали реальний стан українськогосуспiльства у 20-х роках ХХ століття. Він використав різноманітні засоби длярозкриття сатиричних образів-характерів – гумор, іронію, сатиру та сарказм. Танайбільшого поширення набула самохарактеристика, яка дозволяла через мовнупартитуру дійових осіб передати їх істинну суть. І навіть при загостреностізображення певних суспільних явищ і гіперболізації героїв М.Куліш художньопереконливо відтворив процес деформації українських національних типів.Драматург показав, як під тиском більшовицької диктатури відбувалося не тількипоневолення українського народу, а й моральне та духовне спустошення. Слабодухіавтохтони втрачали зв’язок із рідним корінням, занедбуючи мову, культуру,традиції і навіть відмовлялися від власного роду, переписуючись на чужі,безликі прізвища. Тому естетична оцінка комедійних образів-характерів виразнонегативна – драматург дошкульно висміював і викривав вади українськогонаціонального організму, сподіваючись очистити його від чужого накипу гостроюсатирою.
Комiчнiхарактери не тiльки передають дух часу, а й вiдображають традицiї, звичаї,побут, спосiб життя, психологiю та манеру поведiнки людей, випробовують їх наздатнiсть критично оцiнювати свої вчинки, смiятися над власними вадами,дошкульно викривати їх з метою оздоровлення нацiонального органiзму, який постiйнопотребує припливу нової енергiї.
Будинок на-ській вулиці, № 27, у якому мешкає родина Мазайлів, характеризуєтьсяперсонажами-комсомольцями як міщанський. Автор закріплює мотив міщанського нарівні просторової символіки, зокрема це напис на воротах, розташування місцядії в районі Холодної Гори міста Харків, де раніше мешкали міщани, дрібнічиновники й крамарі. Події твору розгортаються в тодішній столиці України, томудумки персонажів про стан українізації набувають столичного, навітьусеукраїнського масштабу. Отже, письменник засобами комічного виявляєабсурдність тодішньої суспільної ситуації, де людина сприймала«чужий» духовний простір як «свій», і прогнозує майбутнінебезпеки культурного розвитку республіки, де міщанство (основна частинакерівного апарату) сприймає власну культуру як невластиву йому.
ВИСНОВКИ
національнийдраматургія куліш
Проаналізовановияви української ментальності в драматичних, комічних і трагічнихобразах-характерах, розкрито естетичну природу героїв, простежено їхісторико-часову зумовленість, вивчено тісний взаємозв'язок національногохарактеру з жанровою природою драматичного твору, його поетикою. Зробленовисновок, що у досліджений період проблема творення національних характерівстала надзвичайно актуальною, від її розв'язання залежала долянаціонально-культурної ідентичності української драми, яка під тискомбільшовицької ідеології втрачала свою самобутність. На підставі аналізу п'єси драматургадоведено, що творення високохудожнього образу-характеру можливе на національнихзасадах та на базі розгляду національної проблеми як суперечностей людськоїприроди, зумовлених певними обставинами. Зроблено висновок, що без рідноїстихії, національного колориту неможливо створити художньо переконливі образи-характери,оскільки тематика, проблематика та природа української драми традиційнопов'язана з життям народу, його ідеалами, звичаями та уподобаннями.
Аналiз п’єси драматургаМ.Куліша дав можливість виокремити “український національний характер” і теоретичнообґрунтувати його як літературознавчу категорію, висвітлити процес твореннядраматичних, комічних та трагічних образів-характерів, розкрити ментальну таестетичну природу героя, простежити його історико-часову зумовленість, показатитісний взаємозв’язок із жанровою природою драми, її поетикою, а також звернутиувагу на особливості розвитку драматичного мистецтва.
Оцінні критеріїхудожніх образів у драматичному творі випливали з природи національногохарактеру, попереднього культурного досвіду українства, соціально-політичнихобставин, морально-етичних ідеалів та естетичних уподобань нашого народу.Поєднання етнопсихологічного та естетичного аспектів дослідження дало змогузосередити увагу на розмаїтті нових художніх прийомів в осмисленні українськогонаціонального характеру, які виникли як продовження традицій класичноїдраматургії.
Середукраїнських драматургів 20 – початку 30-х років ХХ століття – Я.Мамонтова,І.Кочерги, І.Микитенка, О.Корнійчука, Я.Галана – найпомітнішою постаттю бувМ.Куліш. Він збагатив українську драматургію новими засобами письма і створиввид національно-психологічної драми, відображаючи звичаї, традиції та побутукраїнського народу.
У комедіях М.Кулішстворив колоритні образи-гіперболи. Використовуючи гумор, гротеск, іронію тасарказм, драматург змалював сатиричні характери Мини Мазайла, тьоті Моті зКурська (“Мина Мазайло”). Витримуючи мажорну тональність, М.Куліш зумів укомедійних творах порушити актуальні проблеми занепаду української нації, їїрозшарування, духовної та моральної деградації. Він поглибив можливостінаціонально-політичної драми, спрямованої на оздоровлення українськогонаціонального організму.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
1. Ганіч Н. Герої Ж.-Б. Мольєра, М. Кулішата І. Карпенка-Карого — носії однієї пристрасті: за п'єсами«Міщанин-шляхтич», «Мина Мазайло» та «МартинБоруля», 9 клас // Зарубіжна література (Шкільний світ). — 2007. — N 45 –С.13-16
2. Жила С.О. Вивчення комедії Миколи Куліша«Мина Мазайло» у школі // Дивослово. — 1998. — №1. — С. 21-26.
3. Жила С. Аналіз п`єси Миколи Куліша«Мина Мазайло» // Всесвітня література та культура. — 2006. — N9. — С. 28-34.
4. Кононенко П. та ін. Українськалітература: Підручник. – К., 1993. — С.67-73
5. Костюк Г. У світі ідей і образів //Сучасність. – 1983. – № 4. С. 124-128.
6. Кузякіна Н. Драматург Микола Куліш. –К., 1962. — С.55-68
7. Кузякіна Н. П’єси Миколи Куліша. – К.,1970. — С.13-45
8. Куліш Ант. Спогади проМиколу Куліша // Куліш М.Г. Твори: В 2-х т. – Т. 2. – К., 1990. – С.695 – 753.
9. Куліш М. Мина Мазайло: посібник для 11класу / М.Г. Куліш. — Х.: Ранок, 2000. — 64 с.
10. Куліш М. Мина Мазайло. Народний Малахій.Маклена Граса. Патетична соната: п'єси / М.Г. Куліш. — К.: Наукова думка,1998. — 304 с.
11. Куліш М. Народний Малахій. Мина Мазайло:п'єси / М.Г. Куліш. — К.: Альтерпрес, 1998. — 157 с.
12. Микола Куліш //Українське слово.Хрестоматія української літератури та літературної критики ХХ століття. Т.1. –К., 1994. – с. 623-654.
13. Лавріненко Ю. Розстріляне відродження.Антологія. 1917-1939. – Мюнхен; Париж, 1959. – С.655-672.
14. Панченко В. Арки і шибениці. ДраматургіяМ.Куліша. — Кіровоград, 1997.
15. Плахтій Т. Барокова драма і п’єсиМ.Куліша: сюжетні та жанрові паралелі // Українська мова і література. –2006.Число 41-46.
16. Працьовитий В. Національний характер вукраїнській драматургії 20-30-х років ХХ століття. – Львів: Ліга-Прес, 1999. –282с.
17. Працьовитий В. Образи-символи удраматургії Миколи Куліша // Сучасний погляд на літературу. – Київ, 2000. –Вип.2. – С.116-130.
18. Працьовитий В. Проблема національногосамоусвідомлення у комедії Миколи Куліша “Мина Мазайло” // Наукові записки. –Вип. 27. – Серія: Філологічні науки (літературознавство). – Кіровоград, 2000. –С.280-292.
19. Працьовитий В. Українська драматургія20-30-х років ХХ століття. Жанрова модифікіція. – Львів: Ліга-Прес, 2001. –С.109-115
20. Працьовитий В. Український національнийхарактер у драматургії Миколи Куліша. – Львів: Світ, 1998. – 184 с. – С.15-57.
21. Саєнко В. Українська класика ХХстоліття: художня своєрідність п’єси «Мина Мазайло» Миколи Куліша// Українськамова та література. – 2001. — №20.
22. Семенюк Г. Українська драматургія 20-хроків. – К., 1992. – С.34-56.
23. Чешуріна Т. Художнє відтворення проблемиукраїнізації в п`єсі Миколи Куліша «Мина Мазайло» / — Всесвітнялітература та культура в навчальних закладах України: Всеукраїнськийнауково-методичний журнал. — К.: Антросвіт. 2006г. N 9. — С.35-37.
24. Шишко О. Ім'я і його носій: Матеріали доінтеграційного вивчення драми Миколи Куліша «Мина Мазайло» //Дивослово: Українська мова й література в навчальних закладах. — 2006. — N4. — С. 5-10.