Карнавалізаціяв романі В. Гюго «Собор Паризької Богоматері»
Роман «Собор Паризької богоматері» Гюгопочав писати за два дні до революції — 25 липня 1830 року, завершив на початкулютого 1831 року.
Найвиразніше втілення переломної епохи,змальованої в романі, він бачить у самому соборі як пам'ятнику архітектури, вякому старі форми, позначені недоторканістю догматичних архітектурних традицій,стали поєднуватися з новими формами, що відбивають зародження та зростанняопозиції застарілим традиціям. Собор — не лише місце, в якому або вбезпосередній близькості до якого відбувається більша частина дії роману. І нетільки композиційний його центр, що до нього стягуються всі сюжетні лініїроману. У третій книзі та в другому розділі п'ятої книги, де подано докладнийопис архітектури середньовічного Парижу, собор виростає до величного символу,що втілює невичерпний талант французького народу в статті про «КвентінаДорварда», визначаючи життя як примхливу драму, в якій змішується добре й зле,прекрасне й потворне, Гюго в передмові до «Кромвеля» додав до цього й те, щопрекрасне в сусідстві з потворним робиться чистішим і величнішим. Саме в такомуромантичному контрасті до Квазімодо, Гудули, Клода змальовано чарівнуЕсмеральду. Та попри всю зовнішню протилежність між нею й Квазімодо у нихчимало спільного не тільки через ту романтичну випадковість, за якою Квазімодоколись опинився у колисці Агнеси-Есмеральди. Якщо в ньому загинув обдарованиймузикант, то Есмеральда — найповніше втілення народного таланту, що виявляєтьсяі в її танцях, і в її «чаклунствах» із кізочкою Джалі. Як і Квазімодо, воназдатна па самовіддане кохання, що виросло з безмежної вдячності (до ротмістраФеба). Глибока людяність дівчини робить її рятівницею не лише Квазімодо,незважаючи на всю його непривабливу роль у попередніх подіях її життя, а йдраматурга-невдахи П'єра Гренгуара, «Доля й суспільство були однаковонесправедливі до неї» так само, як і до Квазімодо.
Дух непокори й протесту, властивийЕсмеральді й відродженому Квазімодо та до певної міри Гудулі, з найбільшоюповнотою відчувається в колективному образі мешканців «Двору чудес» —паризького плебсу, королевою якого є Есмеральда, а короткочасним володарем —Квазімодо, Гюго підкреслює, що «це все-таки був народ», від якого на той часнічим не відрізнявся «добрий паризький простолюд» та середньовічністуденти-гультяї типу Жеана Фролло. Автор не модернізує й тим більше неідеалізує середньовічні низи: вони бувають жорстокими й забобонними, як у сценіпокарання Квазімодо, корисливими та байдужими, про що свідчать пригодиГренгуара у «Дворі чудес». Це такий саме закономірний наслідок пригніченого Ібезправного становища середньовічного народу, як І його гнів проти гнобителів,який відчувається вже з перших сторінок роману — в масовій сцені чеканняпочатку містерії на честь фламандських послів.
У романі постійно звертається увага наконтраст між настроями паризьких низів і заможних міщан, змальованих, якправило, досить іронічно. В строкатому, активно діючому суспільному середовищіроману незріла французька буржуазія грає епізодичну роль саме тому, що вона вжевідірвалася від низів, а до активних антифеодальних позицій ше не доросла,Найвиразніше змальовано в романі представників набагато демократичніше йкласова зрілішої фламандської буржуазії
«Собор Паризької богоматері» стає вершиноюбеззастережного викриття й засудження не лише церкви чи дворянства, а й усієїфеодально-середньовічної надбудови, чимало пережитків якої Гюго бачить і уФранції свого часу. Зокрема серед паризької жандармерії, яка -«наводитьпорядок» тими самими методами, що паризькі судді, змальовані в романі; в умовахв'язниці XIX ст., де середньовічні традиції, за іронічним зауваженням письменника,дбайливо зберігаються.
Добро і зло в романі, попри всюідеалістичність філософсько-історичної концепції Гюго і романтичну винятковістьхарактерів та ситуацій, має цілком точну класову адресу і досить конкретнісуспільно-професійні ознаки, з якими й пов'язана романтична типізаціяцентральних образів роману. А образи другого плану, персонажі та обставиниісторичного фону і особливо масові сцени змальовані так, що засобиромантично-виняткові взаємодіють із засобами життєподібними, а інколипоступаються місцем останнім. Це характерно для образів короля, Коппеноля,Жеана, Феба та багатьох епізодичних персонажів, наприклад трьохцокотух-міщанок, з чиїх розмов ми дізнаємося про передісторію Гудули.
Всім ідей по-художнім змістом творупідтверджується чітко сформульований Гюго в період роботи над романом висновок,до якого письменник прийшов під впливом революційних подій цього часу: «Короліцарюють сьогодні, народу належить завтра».
Отже бачимо, що створюючи картини роману танаділяючи їх певними особливостями поведінки героїв, автор намагаєтьсяпоказати, що тогочасне життя строкате та особливе, різнобарвне та швидкоплиннеяк і карнавал.