План
Вступ
Розділ 1. Гумор і сатира –яскраво виражене явище в українській літературі кінця ХІХ ст. – початку ХХ ст.
1.1 Гумор як постійно діючаформа вияву комічного
1.2 Сатира як «одвертосоціальний жанр» у літературі
Розділ 2. Засоби твореннягумору та сатири у творах Остапа Вишні
2.1 Жанрова своєрідність творівОстапа Вишні
2.2 Засоби творення комічного утворах «Зенітка» та «Чухраїнці»
2.3 Гумор та сатира у «Мисливськихусмішках» Остапа Вишні
Висновки
Література
Вступ
ОстапВишня — один із зачинателів і найвизначніших представників українськоїсатирично-гумористичної літератури. Всенародне визнання і тривала популярністьтворчості цього письменника зумовлюється його рідкісним талантом, глибоким,тонким знанням народного життя, і, головне, знанням природи і законів гумору.Письменник весь час перебував у роботі, творчих пошуках, у служінні своємународові. Протягом усієї творчої діяльності він продовжував і розвивав традиціїросійської і української сатиричної класики, традиції таких визнаний майстрів,як Котляревський, Гоголь, Шевченко, Чехов, Лесь Мартович, традиції народногогумору. Щоб сатира була справді сатирою і досягала своєї мети, тобто служиладобру й істині, заповідав Салтиков-Щедрін, треба, по-перше, щоб вона давала відчутичитачеві той ідеал, яким керується у своїй творчості сатирик, і, по-друге, щобвона цілком ясно усвідомлювала той предмет, проти якого спрямовано її жало.Ідеалом, яким керувався Остап Вишня, були інтереси українського народу, який натой час будував нове соціалістичне суспільство, а предметом, проти якогосатирик гострив своє перо, спрямовував нищівну силу свого сміху, були пережиткистарого в свідомості людей і вороги — зарубіжні і доморослі. У глибинномурозумінні цього ідеалу, в умінні дати добре відчути ідеал читачеві, у художніймайстерності й щирому бажанні боротися за торжество цього ідеалу і полягаєвелика життєстверджуюча сила творчості Остапа Вишні.
ПавлоМихайлович був письменником багатогранним, дуже широкого діапазону. В йоговеликому літературному доробку представлено різноманітні жанри малої прози. Мизустрічаємо тут гострі політичні памфлети і комедійні п'єси, фейлетони — різновид сатиричного, викривального жанру на актуальні теми, оповідання длядітей. Також Остап Вишня ввів в українську літературу й утвердив у ній новийрізновид гумористичного оповідання, назвавши його усмішкою.
Актуальністьтеми. Сьогоднібагато хто захоплюється творчістю Остапа Вишні. Адже, всі його твори надзвичайноцікаві, веселі, повчальні. Їх проймають тонкий гумор і любов до людей. Томуважливо дослідити жанрову своєрідність творчості письменника, засоби вираженнякомічного у його творах. Спроба з’ясувати ці питання розширить кругозір читачапро творчість видатного гумориста, дасть змогу порівняти його манеру письма із особливостямитворення комічного іншими представниками.
Об’єктомдослідженняє малі прозові гумористичні твори Остапа Вишні.
Предметдослідження –засоби творення гумору та сатири у творах Остапа Вишні.
Метадослідження– дослідити жанрову своєрідність творів Остапа Вишні, визначити засоби іприйоми творення комічного до яких вдається автор.
Реалізаціяпоставленої мети передбачає виконання таких завдань:
- розглянутиісторію виникнення та розвитку гумористично-сатиричних жанрів;
- виявитизасоби творення гумору та сатири, які використав Остап Вишня;
- дослідитижанрову своєрідність творчості митця;
- проаналізуватизасоби творення комічного у творах видатного гумориста.
Практичнезначення дослідження полягає в тому, що його матеріал може бути використаний прививченні творчості Остапа Вишні на уроках української літератури у школі, укурсі історії української літератури як навчального предмету філологічнихфакультетів.
Розділ1. Гумор і сатира – яскраво виражене явище в українській літературі к. ХІХ ст.– поч. ХХ ст.
Було б марною справою прагнути чіткого окреслення межі влітературі між XIX і XX ст.- література становить єдиний творчий організм,тематика, художні концепції, проблеми, порушувані й осмислювані митцями вминулому столітті, знаходять своє природне продовження на порозі віку XX ст. ів подальшому, в нові десятиліття.
Разом з тим час накладає свої ознаки на розвиток письменства,- зокрема й час революційного передгроззя, загострення соціальних конфліктів усуспільстві, рішучого виявлення громадянських позицій особистості, — спричинюєз'яву нових вимірів і критеріїв у художній творчості.
Певнаріч, на ці зміни чутливо реагує і такий «одверто соціальний жанр», як сатира тагумор. Спираючись на плідні традиції українського мистецтва сміху XIX ст.(досить назвати лише імена І. Котляревського, Г. Квітки-Основ'яненка, Є.Гребінки, Л. Боровиковського, Т. Шевченка, С. Руданського, І. Франка та інші),сатира поринає у вир суспільно-політичних подій і пристрастей, пов’язаних ізборотьбою демократичних сил суспільства проти соціального упослідження людини,приниження її національних інтересів, національної гідності. Гумористика нелише художньо відтворює чи інтерпретує події, соціальні конфлікти — вона стаєголосом протесту проти зневаження прав українства і закликом до боротьби.
Спалахгромадсько-політичної активності в українському суспільстві на початку XX ст.(тоді ж у Києві було засновано ряд українських газет і журналів, зокрема,сатиричний журнал «Шершень») викликав творче піднесення і в українській сатирі.Не випадково до зброї цього оперативного жанру звертаються, здавалось би,«чисті» прозаїки й поети: Леся Українка, Олександр Олесь, Микола Вороний,Микола Чернявський, Михайло Коцюбинський, Архип Тесленко, Степан Васильченко,Осип Маковей, Лесь Мартович (наприклад, повість «Забобон» останнього належитьдо видатних художніх здобутків тієї доби). На цей час припадає розквітсатиричного таланту поета й прозаїка ВолодимираСамійленка, сатира якого розкривала зловорожістьвеликодержавницької царської машини, піддаючи осудові політику пригнічення йнищення національної свідомості в Україні, лицемірство державної бюрократії,хижацьку репресивну систему, жорстокі заходи коронованого «батога» тощо.
Українськасатира була істотним чинником суспільного життя, діючи в річищізагальнонаціональної боротьби проти імперсько-шовіністичної політикиросійського царизму. А проте царські цензурні обмеження й заборони, що булидещо послаблені з виходом жовтневого маніфесту 1905 р. знову посилюються,паралізуючи дію й без того куцих політичних свобод. У сатирико-гумористичномужанрі й потому з'являються твори, але вже не помітно недавнього ентузіазму,передчуття бажаних перемін у житті української суспільності. Знову необхіднобуло чекати на благодатні зміни й працювати задля їх наближення.
1.1 Гумор як постійно діючаформа вияву комічного
Вдовготривалій боротьбі за свою національну ідентичність український народвиявляв не лише героїзм та волю до перемоги, а й розвивав критичнесвітосприймання. Це було своєрідним засобом духовного утвердження ісамозахисту. Національна специфіка гумору є історично змінною, вона обумовленапостійними зрушеннями в соціально-політичному та економічному житті народу.
Почуттягумору — здатність людини розуміти гумор. Воно надає людині впевненості в собій оптимізм. У крайніх випадках викликає почуття зверхності і влади над об'єктомприниження. Жарти добре розкривають вдачу людей. Про це вдало сказав славетнийдавньогрецький філософ й історик Плутарх. У своєму життєписі ОлександраМакедонського він писав «часто, слово чи жарт краще розкривають вдачу людини,ніж битви».
Гумор — 1.Доброзичливо-глузливе ставлення до чого-небудь, спрямоване на викриття вад.Фізична або вербальна дія, яка має на меті розсмішити.
2. Художній прийом у творахлітератури або мистецтва, заснований на зображенні чого-небудь у комічномувигляді, а також твір літератури або мистецтва, що використовує цей прийом.
3. Психічний стан; настрій людини.У доброму гуморі - у доброму настрої. Не в гуморі - у поганомунастрої.[16; 8-9].
Існуютьрізні форми гумору: іронія, оксюморон або гра слів, пародія, сатира, сарказм, анекдот,жарт, каламбур і так далі. Особливий видом гумору є чорний гумор (може бутитакож представлений в графічному вигляді — карикатура, шарж та ін.). Інструментгумору — це жарт. Зазвичай вдало вигаданий жарт знімає напругу, смуток абострах. Однак, жарт може викликати не тільки радість, а й бути актом агресії,оскільки людина може побачити в ньому зловмисну образу і приниження. Отже, длястворення гумору потрібен не аби який талант. Слід продумувати всі тонкощі іситуації, які можуть виникнути.
Словогумор має давньогрецьке коріння. В античній медицині стан людиниописувалося співвідношенням чотирьох рідин — крові, лімфи, жовтої та чорної жовчі- які вони називали «гумор ».Співвідношення і гармонія цих рідин визначали здоров'я і самопочуття людини. Впершеу вітчизняній традиції світ сміхової культури можна спостерігати у відомійпам’ятці періоду Київської Русі «Молінні Данила Заточеника». Це унікальнепершоджерело ХII століття дає нам можливість вивчення витоків формуванняукраїнського гумору, його місце в духовній культурі середньовіччя.
Пізнішев литовсько-польську добу української історії об’єктом народного гумору сталопанство, яке заради багатства відмовлялося від своєї національності. На рубежіXVI- XVII століть сатиричні стріли на адресу цієї верстви суспільства посилавІван Вишенський. У своїй «Книжці» він висміював тих, хто «грошолюбивий» і«цукролюбивий», але не піклується про духовний бік життя. Проти грошолюбства талицемірства було спрямоване і сатиричне перо Івана Пастелія, попередникаГригорія Сковороди.
Більшвідомі культурному загалу гумор і сатира Григорія Сковороди. Класикоюгумористичного жанру є вірш Г. Сковороди «Всякому городу нрав і права». У цьомувірші Г. Сковорода розмірковує над тим, що багато людей перебувають у полонісвоїх згубних пристрастей, марно витрачають життя, обманюють інших, наживаютьсяза їхній рахунок. У ліричного ж героя поезії є одна турбота, один клопіт — якпрожити життя чесно, по совісті. Але смерть нікого не пощадить — ні царя, німужика, і постати перед нею спокійно може лише «той, в кого совість, як чистийкришталь». У творі багато перелічень, порівнянь, дотепних висловів, якіхарактеризують марнославство людей. А цикл його байок «Олениця і кабан»,«Голова і тулуб», «Бджола і шершень», «Баба та гончар» є однією з вершинукраїнського народного гумору. Багато байок та іронічних афоризмів Сковородибазуються на народних прислів’ях та приказках. Особливий акцент варто зробитина таких: «Якби не був свинуватий, то не був би і багатий», «Пан не любитьправди, як пес мила», «Нема гіршої долі, як жити без волі», «Яка пташка, така йпісня», «Не той козак, що за водою пливе, а той, що проти».
Новийетап у розвитку сміхової культури започаткував Іван Котляревський. Своєрідністьйого «Енеїди» проявляється в широкому використанні бурлескної традиції XVIIIстоліття. Спираючись на досвід своїх здебільшого анонімних попередників,Котляревський підноситься до сатиричного викриття суперечностейфеодально-кріпосницької системи в Російській імперії. А на пропозицію царськогогенерала «перейти на російську мову», писати як Державін, Карамзін, ІванПетрович відповів: «Не для мене се, ваше превосходительство. Чи зможузрівнятись у божественній майстерності зі згаданими піїтами? Але найпаче — ямалорос і тому обов’язком своїм почитаю писати на мові рідної матері, земляківсвоїх» [9, 355]. Але ще за життя письменника про«Енеїду» будуть писати українські і російські літератори, а згодом літератори ідіячі культури Чехії, Польщі, Америки, Англії, Німеччини, Франції, Італії.
Найбільшоївідповідальності потребує аналіз сміхової культури, пов’язаної з іменами ТарасаШевченка та Миколи Гоголя. На думку відомого українського філософа МирославаПоповича, для Гоголя характерна «та філософсько-естетична система, в якійкарнавальний сміх сполучався з пастирським словом» [9, 362]. При цьому М. Попович справедливо зауважує, що складовіхудожньої сили Гоголя (і раціонально-проповідницький і карнавально-сміховий)сягають своїми коренями «в народну ярмарково-сміхову культуру». Що ж до Т.Шевченка,то коли він звертався до М. Гоголя: «Ти смієшся, а я плачу, великий мій друже»,він недооцінював сміхові аспекти своєї творчості. Його сміх ще в більшій мірісполучається з проповідництвом і політичною критикою одночасно. Для цьогодосить згадати комедію «Сон».
Традиціїсміхової культури М. Гоголя і Т. Шевченка в другій половині ХIХ століттярозвивали Марко Вовчок, Панас Мирний, Іван Франко. Український гумор цьогоперіоду — це самобутня сторінка історії нашої культури. Марко Вовчок присвятилаодин iз найкращих своїх сатиричних творів «Інститутка» саме Т. Шевченку. Цейтвір направлений на викриття соціальних вад того періоду. А гумор П. Мирногозвернений до беззаконня влади, соціальних контрастів Російської імперії, жорстокості царя. В йоготворах «Хіба ревуть воли, як ясла повні?», «Повія» та інших висміюєтьсяпанування суспільної неправди, лицемірство представників української соціальноїеліти, бездуховність людей. Кращі традиції українського гумору розвивав І.Франко. Про це яскраво свідчить викривальний пафос повісті «Основисуспільства», в якій показано процес розкладу і деградації польської шляхти, атакож оповідання «Свинська конституція» та ін. Варто підкреслити, що М. Вовчок,П.Мирний, І. Франко щиро використовували джерела народного гумору, кращі зразкифольклору, казок, приказок. Український гумор періоду першої революції вРосійській імперії — це головним чином гумор газетно-журнальний. Розвитокукраїнського гумору революційної доби пов’язаний з газетою «Громадська думка»(пізніше «Рада») та журналами «Шершень», «Рідний край», «Нова громада». Значнуроль у розвитку українського гумору відіграв «Шершень», фактично єдиний на тойчас сатиричний журнал (він виходив iз січня по серпень 1906 р. під редакцією В.Лозинського). Редакція «Шершня» листувалася з Іваном Франком і прислухалася дойого порад. В журналі дотепно висміювалась облудність царських свобод,безперспективність різних «теорій» розв’язання земельного питання.
Гуморрадянської доби – це тема окремої розмови. Попри те що й тоді працюваливидатні, талановиті митці (Остап Вишня, Федір Маківчук, Степан Олійник), натворах цього жанру, безперечно, позначилась надмірна заідеологізованість –вогонь гумору був спрямований передовсім на «класових ворогів».
Тепер,коли Україна стала незалежною державою, гумористи стоять перед нелегким вибором- як не знизити гостроту пера й опанувати водночас нові, підказані часом теми.Якими будуть наслідки цього вибору — підкаже найближчий час.
1.2Сатира як «одверто соціальний жанр» у літературі
Поняття«сатира» в теорії літератури не має точного визначення. Понад півстоліттятриває полеміка між дослідниками, що пропонують власні теорії цього явища.Різниця між теоріями полягає у погляді на «глибину проникнення» сатири в тексті в літературу. Ускладнює ситуацію те, що різні теорії найчастіше несуперечать, а доповнюють одна одну, виступаючи на різних рівнях. Питання сатириє науково «незручним», оскільки зачіпає аксіоми теорії літератури, що іноді єабо догматичними, прийнятими за основу давно і незручними для перегляду (зокрема,поняття родів літератури), або ж розпливчатими, невизначеними (поняття пафосучи комічного).
УЛітературному енциклопедичному словнику за ред. В.М. Кожевникова і П.А. Ніколаєвазустрічаємо визначення, яке важко заперечити: «сатира – вид комічного». Але втой же час визначення комічного – нечітке, описове (і не тільки в цьомусловнику). Інший Літературознавчий словник-довідник подає визначення комічногояк категорію естетики, що характеризує той аспект естетичного освоєння світу,що супроводжується сміхом. Такий погляд інтуїтивно правильний, проте вінналежить до сфери естетики і нічого не дає для розуміння сатири як явищалітературного.
Щобвстановити зв'язок цих явищ з літературою вчений А. Макарян вважає занеобхідне, насамперед, переглянути поділ на роди, взявши за критерій естетичнеставлення мистецтва до дійсності: об’єктивний для епосу, емоційно-співчутливийдля лірики, гостро конфліктне для драми і викривально-насмішкуватий для сатириі гумору.
Якрезультат, склалося доволі нелогічне визначення: сатира – це рід літератури заумови перегляду теорії про роди. Літературознавці усвідомлювали неточність ісамі ж коригували теорію сатири. Уже в кінці 60-х визначення «сатира – рідлітератури» відійшло, проте його основа, аналіз видів естетичного ставлення мистецтвадо дійсності стало основою подальшого теоретичного дослідження сатири.
Ще врадянській літературознавчій науці сатиру вважали особливим способом створенняхудожнього тексту. Проте і в цьому визначенні є своє «але». Л.Єршов зазначав: «Щож до суджень про сатиру як художній принцип, то тут… варто лише вказати, щопри такій постановці питання ми просто вторгаємося в сферу поняття «метод». Бож метод (чи то реалізм, романтизм, класицизм тощо) – це і є ні що інше, якпринцип художнього відображення життя». «Метод творчий, або художній –сукупність основних принципів художнього відбору життєвих явищ, їхузагальнення, осмислення й ідейно-естетичної оцінки з позицій певногоестетичного ідеалу, а також відповідних способів художнього відображеннядійсності...» [15, 21]. Як бачимо, фігурують ті ж самі ознаки, тоді як сатира існує в межахкожного з творчих методів: наприклад, сатиричний роман може бути романтичним,реалістичним, сюрреалістичним тощо. Окрім того, сатира має властивий тільки їйспецифічний психологічний механізм сприймання, не властивий художньому методу.
Дляоб'єднання всіх підходів до сатири потрібне визначення, яке б інтегрувалопідходи і виявляло прояви сатири на всіх рівнях тексту. Таке визначеннясформувалося відносно недавно, причому в завершеному вигляді його озвучив Ю. Борєв– на сьогодні один з провідних дослідників комічного. «Сатира – визначене (восновному – негативне) ставлення творця до предмета свого зображення (тобто дозображуваної дійсності), що визначає вибір засобів художнього зображення ізагальний характер образів…». Таким чином, зерном зародження сатири, її базою єставлення автора до зображуваного (неважливо, це вся зображувана дійсність, чиїї елементи). Також вона починається на рівні комунікативної інтенції автора,що оформлюється як сатиричний задум. Взявши базовим визначення комічного якаспект естетичного освоєння світу, що супроводжується сміхом, можна зробитивисновок, що джерела комічного, тобто ті якості, явища тощо, які викликаютьсміх, містяться, по-перше, в самому житті (первинні), по-друге, в тексті якмоделі життя (вторинні).
Сатира- гостра критика чогось, окремих осіб, людських груп чи суспільства звисміюванням, а то й гнівним засудженням вад і негативних явищ у різнихділянках індивідуального, суспільного й політичного життя, суперечних ззагальнообов'язковими принципами чи встановленими ідеалами. Художні засобисатири - гіпербола, гротеск, пародія, іронія в різних літературних жанрах — поезії, прозі, драматичній творчості. В образотворчому мистецтві сатиріпритаманні гумористично-сатиричний малюнок, карикатура.
Головнимджерелом комічного є невідповідність між зовнішніми і внутрішніми якостямиоб’єкта: змісту і форми, суті і вияву, мети і засобів тощо, а точніше –невідповідність зовнішності, що намагається показатися більш нормальною,істинною чи значущою, ніж є насправді.
В Українісатира відома з найдавніших часів у народній творчості. У літературірозвинулася з XVI – XVII ст., зокрема в творчості І. Вишенського й інших творахполемічної літератури. Сатиричне забарвлення мали деякі твори вертепного ішкільно-театрального репертуару, зокрема популярні в XVII — XVIII ст. інтермедії.
Ізлітературної творчості другої половини 19 століття до сатири можна зарахувати оповідання«Баба Параска та Баба Палажка» Івана Нечуя-Левицького, «Лови» Панаса Мирного,«Сміх» і «Коні не винні» Михайла Коцюбинського, деякі оповідання СтепанаВасильченка, Леся Мартовича, драму «Мартин Боруля» Івана Тобілевича, деякі комедіїМарка Кропивницького, Михайла Старицького й інші.
Провіднимисатириками початку ХХ століття були: Іван Франко, Володимир Самійленко, ОлександрОлесь, О. Маковей. По революції 1917 традиції народницької ХІХ століттяпродовжували репресовані у 1930-их pp. за свою творчість: Юрій Вухналь, Ю.Ґедзь, Василь Чечвянський. Особливе місце в розвитку українській сатирі посідаєОстап Вишня.
Політичнотенденційна в дусі партійних настанов була сатира гумористів і байкарів в УРСР:Дмитра Білоуса, Сергія Воскрекасенка, Д. Ключини, Олександра Ковіньки, Є.Кравченка, А. Косматенка, В. Лагоди, Федора Маківчука, Степана Олійника, П.Сліпчука та інших. Тенденційно-пасквільні були сатиричні твори О. Гаврилюка,Ярослава Галана, Ю. Мельничука, С. Тудора. До сатиричних належать деякі вірші ПавлаТичини із збірки «Партія веде» (1934). Прикладом сатири в кіномистецтві єкартина «Шкурник» (1928) Миколи Шпиковського.
Отже,в ході багатьох досліджень вчені літературознавці виділяють дві формикомічного:
— елементарно-комічнеабо ж гумор (комізм зовнішності, руху, стану, зіставлення, результату),поверхневе, випадкове відхилення від норми, що може бути швидко знищене(приклад: улюблений герой багатьох комедій: чоловік у пальто на пляжі. Вінсмішний, проте якщо зніме одяг, перестане бути таким. І навпаки, зовсім некомічний в іншій ситуації: на вулиці восени;
— соціально-комічнеабо ж сатира: стійке, тривале протиріччя не зовнішніх причин, а суті явища. Маєполітичний, етичний, естетичний характер і є об’єктивним. Взагалі такий поділ єправомірний, але певний сумнів викликає протиставлення елементарного ісоціального (за логікою, опозиціями є особисте-соціальне іелементарне-загальне). Гумор має об’єктом і соціальні явища, окрім того, межаміж гумором і сатирою дуже тонка. Твердження про об’єктивність сатири є взагалінезрозумілим, оскільки будь-яка сатира є суб’єктивною, а політична –максимально суб’єктивна. Так деякі вчені дотримувалися думки, що точнішим будеподіл комічного на елементарно-комічне (або ж зовнішньо-комічне):протиставлення випадкового, зовнішнього відхилення від норми івнутрішньо-комічне, коли конфлікт лежить глибоко в суті предмета. Та, напевне,точнішим буде поділ комічного на елементарно-комічне (або ж зовнішньо-комічне):протиставлення випадкового, зовнішнього відхилення від норми івнутрішньо-комічне, коли конфлікт лежить глибоко в суті предмета.
Що ж до поділу нагумор і сатиру, то можна погодитися з Ю. Борєвим, що проводив межу так: «критика,що відкидає і критика, що утверджує свій об’єкт у його сутності – в цьому сутьрізниці між сатирою і гумором».
Розділ 2. Засобитворення гумору та сатири у творах Остапа Вишні
Сатирично-гумористичнітвори розходяться нині надзвичайно швидко. Веселу книжку люблять всі. Хотілосяб вловити в цьому приємний відгомін тих благословенних часів, коли вукраїнській літературі засіяла зоря на ім’я Павло Михайлович Губенко, що буввідомий широкому загалу читачів під псевдонімом Остап Вишня.
Остап Вишня — один із зачинателів і найвизначніших представників української сатирично-гумористичноїлітератури, майстер художньої пародії і шаржу, короткого памфлета, сатиричногофейлетону і гуморески, перекладач. Він все життя був веселою, оптимістичноюлюдиною і своїм темпераментом так заражав оточуючих, що ті забували пробудь-які проблеми і турботи. Адже «гумор — кращий порадник у важкій ситуації ікращі ліки від усіх хвороб» [2, 132]. А щирий сміх над собою — помічник подвійний. Письменник ніколи незабував цієї давньої мудрості, і, можливо, саме всепоглинаюча сила сміху,помножена на українське життєлюбство, виривала його з рук «законних» убивць ірятувала в безвихідних ситуаціях.
Письменник, якийу 20-х роках минулого століття заохотив мільйонні маси до читання, якого в тойчас називали «королем українського тиражу», якого сьогодні по праву вважаютьнайяскравішою постаттю національного відродження 20-х рр. Остап Вишня — майстергумору, чародій сміху, який за особливостями природи свого рідкісногообдаровання тонко відчував комічне і вмів одягнути це комічне в поетичну форму,не загубивши жодного його складника. Остап Вишня мав добру й веселу душужиттєлюба. Його життя було незвичайним, наповненим найрізноманітнішими подіями,сумними і радісними, але він завжди сприймав їх з гумором і легкою іронією.Тому і користувався таким шаленим успіхом у народу, бо ділив з ним одне життя,бо був його сином, бо зумів передати почуття і характер сміху свого народу, дляякого так самовіддано творив, бо вмів сміятися і над собою.
«Який би я бувщасливий, — занотував письменник 15 травня 1949р. в щоденнику, — якби своїмитворами зміг викликати усмішку, хорошу, теплу усмішку, у радянського народу! Виуявляєте собі: народ радісно усміхнувся! Але як це трудно!»[12, 48].
Творча палітраОстапа Вишні досить різноманітна: це і лагідна, м'яка усмішка, сповнена любовіі приязні до людини, й ущипливий дотеп, коли йдеться про безгосподарність,лінощі, безвідповідальність, неуцтво. Сам письменник розмірковував так: «Щотреба, щоб мати право з людини посміятися, покепкувати, навіть насміятися зсвоєї, рідної людини?.. Треба — любити людину. Більше, ніж самого себе»[17, 32]. В цих рядках — весь Остап Вишня, його громадське та письменницькекредо, його стиль та творча манера.
Засоби Вишні були«прості». Насамперед свіжа, дотепна,багата мова, у якій Вишня був неперевершеним майстром. Уже через це одно його«усмішки» не можна назвати «губановськими» (московські купці Ситін і Губановпрославилися виданням лубочних «малоросійських анекдотів»). Це була мованасамперед народна, селянська, з влучною дотепністю, несподіваним переходом відоднієї теми до іншої, з іскристим гумором, афористичністю, пісенними мотивами,своєрідним нанизуванням однослівних порівнянь. Хоча Вишня показав добреволодіння також мовою літературною і міськими жаргонами.
Комізм Вишні небув комізмом ситуацій чи масок, а комізмом більш тонким — комізмом слова, грислів, жарту, афоризму, примовки, недомовки, натяку, каламбуру. Він умівсхоплювати анекдотичні контрасти, якими кишить країна будованого і«збудованого» соціалізму. Найбільше користався нехитрим прийомом «зниження» ідопік режимові нещадним «зниженням» високих і галасливих загальників, обіцянок,гасел, програм, планів, проектів — до голої дійсності, до діла, до сущого. В«усмішках» Вишні наче наново відновлювався гумор села, що за століття своєїгіркої соціальної і національної біографії нагромадило свій мудрий ідобродушний скептицизм.
Його улюбленими прийомами є інтимнарозповідь від першої особи, персоніфікація, композиційне використання сну,контрастне порівняння, доказу відсупротивного.
Своїм вигадливим, іскрометним сміхомОстап Вишня позначав i допомагав викорінювати недоліки, влучно пiдміченi внашому народному господарстві. Але разом з тимйого правдиве викривальнеслово стосувалось вад i негативних явищ, які так просто не відходили в минуле iз якими нам доводиться мати справу і сьогодні. Маємо добрий показник дієвостісправді талановитої, суспільствознавчої сатири.
У неповторних за своїми комічнимиситуаціями гуморесках «Зоре моя вечiрняя…» та «У ніч під Новий рік Остап Вишня,використовуючи прийоми гіперболізації та загострення ситуацій, змальовує начебнезвичайну картину: «Якось таксталося, що того часу «Зорі» (назваколгоспу) дуже поталанило на уповноважених.
Щоб недовго писати, скажемо, щоприїхало туди щось iз п’ятнадцять солідних уповноважених. Приїхали ще одинагент страховки, другий — перестраховки i т. д.»[14, 48].
Тон розповіді — знущально — іронічний, переконливість розповіді — безсумнівна.
Щоб остаточно скомпрометувати такупрактику «допомоги» колгоспам з боку вищих керівних інстанцій, автор показує,як тi уповноважені мучаться від неробства — читають по пам’яті уривки зхудожнього письменства, потім зорганiзовують «хор районних уповноважених» i наобласній олiмпiадi завойовують перше місце. Викривально — парадоксальнаситуація.
Сатирик вимогливо й прискіпливопрацював над художньою формою, над прийомами i засобами сміху, розробляв формумонологічної i діалогічної гуморески «одного випадку» і широких, осяжнихкартин, твору узагальненого характеру. Остап Вишня вільно, художньо тонко таделікатно змальовував документальне, тобто дiйснi факти в контексті домислу,дотепної вигадки. Конкретний факт часом проходив у нього на рiвнi повідомленняпро тi чи тi неподобства в господарюванні, ставав поштовхом до реалізаціїхудожнього сюжету, художньої дії, майстерно «вигаданої», ймовірно можливої.
Твір «Про колективізацію...» побудований за принципомдоказу від супротивного. В ньому письменник рішуче розвінчував ворожукуркульську агітацію, що «гуртове-чортове», що «гуртом і батька добре бити», що«в гурті і каїна їсться». Гуморист зривав маску з тих, що зводили наклеп насаму ідею кооперування села. Це були явні і замасковані вороги, які в той часзлісно промовляли, підбурюючи людей.
«Комуна, артіль, товариство...
Одне слово, громада...
У одного кінь, у другого коза, в третього гусак, у четвертогопорося...
Знесли все до Купи, запрягли в плуги й ори...
Коня з козою в дишло, гусака з поросям наперед і — Но!
Впорали, заволочили, посіяли, покосили, намолотили,намололи. — їж»[14, 59].
Були в той час такі людці. Вони пускали плітки, залізали вдуші та серця людей, викликали підозри і сумніви. Але були й інші. Були такі,що хотіли приспати радянський народ, галасуючи: «Організувати артіль дужелегко...».
Письменник правильно розумів справу кооперування села. Цебула тяжка, але вкрай необхідна робота. І гуморист наголошував на цьому. Він нерозхолоджував, а виховував і мобілізував людей, кликав їх у колектив. І знову ж такиписьменник вдавався до оригінального прийому — доказу від супротивного.
Найповніше цей характер гуморески, її цільова установка,своєрідність художнього прийому розкриваються в тій частині твору, деговориться про «певні, досвідом підтверджені правила господарювання».
В чому ж вони за текстом твору полягають? А ось у чому:
1. В товаристві (йдеться про товариство обробітку землі — ТОЗ) краще мати десять бугаїв і одну корову, ніж 10 корів і одного бугая...
2. Мати 10 жеребців і одну кобилу...
3. Мати декілька кнурів і одну свиноматку і т. д;
Чи міг так думати, чи міг такі поради давати автор твору? Звичайно,ні. Це своєрідний художній прийом яким письменник привертав увагу своїх читачів- селян, членів перших колективних господарств, змушував думати і робити вірнівисновки.
Дальшу розробку художнього прийому — доказу відсупротивного знаходимо в гуморесці «Весняна кампанія».
Твір відкривається такими рядками:
«Сіють пшеницю, а родить жебрій,
Сіють ячмінь, а родить вівсюг -
Сіють просо, а родить свиріпа...» [14, 35].
В чому ж причина? В безгосподарності. У тому, що Селяни неслухають порад агронома, не обробляють Вчасно землю, не використовуютьмеханізацію. Все це можна було б сказати прямо і коротко. Але тоді не було бхудожнього твору, який виховує. Тоді був би трактат на зразок порад агронома — героя вищезгаданої гуморески. Письменник не міг піти таким шляхом. Він минулі діїсвоїх героїв переносить у майбутнє, вчить їх на досвіді їхнього ж життя ігосподарювання, як не треба робити.
Письменник щедрийна гротеск і приховану іронію та їдкий саркастичний сміх. Гуморист влучновикористовує народні дотепи, прислів'я, крилаті слова, вдається до діалектизмів,фонетичної зміни російських слів, професіональної термінології, архаїзмів,іншомовних слів, творить свої слова і особливо викривальні прозивні імена.
Це яскравопростежується у творах «Сімейне право»: «стрибати в гречку»; «Ярмарок»: «Немкасіра, вим’я торбинкою і вкізяках», «Ребйонок – бузівок чорненький, кругленький,з отакенькими ріжками…», «Токмо – міньба так на так…», «Ревун – це кінь зхворобою легенів, чи що…», «Примочка – то така в коней хвороба ( нервова, чищо)», «Нема сурйозного купця», «лошаді», «культурний баришник»; «Риба плаває подну»: «хватка – це така довга палка…», «живець – це маленька»[14, 38].
Всі йогогуморески насичені розмовною лексикою, розповідними інтонаціями. ТворчістьОстапа Вишні позначена самобутністю та оригінальністю, непідкупною щирістю талюдяністю.
Визначальніособливості гумору О. Вишні — багатство відтінків і барв комічного,по-народному оковита мова, своєрідно діалогізований виклад дії, мудрий,іронічно-усміхнений погляд оповідача на порушені проблеми. Дотепні й художньонеповторні діалоги — один із основних засобів характеристики й оцінкиперсонажів. Діалогам притаманні неоднозначність, життєво-змістова наповненість,колоритність; у них — і безпосередня інформація про людину, обставини дії,комічну ситуацію, й авторська оцінка зображуваного. Власне, вони надаютьзмістово-художньої поліфонічності усмішкам митця.
Високо цінуючивлучний дотеп, кмітливе слово, Остап Вишня надавав великої ваги й жанровимсценкам, «моментальним» епізодам, що вимальовувались у діалогах та полілогахйого персонажів. Відтворюючи ситуаційні й мовні багатства ярмарковихспілкувань, сформовані протягом століть звичаї торговельних перемовин, ізнеодмінним жартом, комічним словом, веселим ставленням до всілякихгризот-незлагод, автор разом із тим поетизував кмітливість, мудрістьукраїнського люду. Напевно ж, він відчував і щиру потребу показати невичерпніджерела гумору, його народні витоки.
Загалом в ОстапаВишні багатий і різноманітний арсенал лексико-стилістичних засобів, сюжетних,ситуаційних прийомів, що визначають мистецьку своєрідність його усмішок,фейлетонів, оповідань. Він майстерно застосовує, зокрема, прийом зіставлення тапоєднання в межах одного твору різних лексичних «шарів» і стилів — побутової іполітичної, літературної і ділової, «протокольної-канцелярської» мови, стильвисокого, ліричного й буденного.
Для викриттянегативних явищ автор знаходить ефективну зброю сатири. Він творитьгротескно-фантастичні сцени, де «входящі» та «виходящі» папери стаютьперсоніфікованими учасниками бюрократично-канцелярського дійства («Невикрутяться»); вдається до іронічного зіставлення знівельованого канцелярськогостилю з живим народним мовленням («Отака мати...»). Усмішки О. Вишнізасвідчують розмаїття художніх форм, неповторність гумористичного письма. І вжанровому розумінні слід говорити не тільки про усмішки, письменник так самоактивно виступає у жанрі фейлетону й малого фейлетону, як творудокументального, а також гумористичного оповідання («Село згадує», «ДідМатвій», «Ярмарок»).
Художньо-образнаструктура його реалістичного письма формувалася на основі трьох видівсловесного мистецтва: літератури, публіцистики й усної народної поезії, ізокрема на багатих комічних ресурсах розмовної народної мови. Так виникларозмаїта художня палітра усмішок, які відзначаються доступністю, стислістю,ясністю, внутрішнім динамізмом. Щоправда, в Остапа
Славу народногописьменника Остапові Вишні принесли твори, в яких іскриться весняними барвамивикривальний і життєствердний сміх. І все ж слушно буде відзначити: авторусмішок, фейлетонів чи оповідань — не тільки викривач, його таланту притаманнапоетичність в осягненні світу, ніжність і лагідність у ставленні до людини, доприроди.
Внесок ОстапаВишні в розвиток української літератури вагомий, письменник був справжнімноватором, першим, хто прокладав шлях українській сатирі та гумору за новихумов, часто для цього жанру вкрай несприятливих, що й відбилося на життєвій ітворчій долі майстра слова.
2.1 Жанровасвоєрідність творів Остапа Вишні
«Мабуть, з часівКотляревського не сміялась Україна таким життєрадісним, таким іскрометнимсонячним сміхом, яким вона засміялась знову в прекрасній творчості ОстапаВишні» [7, 1], — писав Олесь Гончар. Справді, Остап Вишня — гуморист і сатирикдля мільйонів читачів. Він зміг у мудрих і працьовитих, дотепних і кмітливих,щирих і безпосередніх героях своїх творів втілити риси характеру українськогонароду, передати його ментальність. Тому багатьох струн людської душі торкало іторкає вишнівське мудре, щире, дотепне слово.
У процесінатхненної праці народився й розцвів створений Остапом Вишнею новий жанр, якомувін давав назву «усмішка» або ще «реп'яшок».
Усмішка — церізновид фейлетону та гуморески. Ввів цей термін сам Остап Вишня. Пізніше вінписав: «Хоч «фейлетон» уже й завоював у нас повне право на життя, та, на моюдумку, слово «усмішка» від «фейлетону» [16, 26].
Автор «Вишневихусмішок» освоює і далі розвиває традиції вітчизняної та світової сатиричноїлітератури й народної творчості. Передусім традиції класиків (Гоголя іШевченка, Щедріна і Франка, Мартовича і Чехова).
Секрет дивовижноїпопулярності Остапа Вишні, як уже зазначалося, у його єдності з рідним народом.Як сонце, як повітря. І коли вже Вишня волею долі став письменником івизначилася його робота, він свідомо думав про одне: «Пошли мені, доле, сили,уміння, таланту, чого хочеш, — тільки щоб я хоч що-небудь зробив таке, щобнарод мій у своїм титанічнім труді, у своїх печалях, горестях, роздумах,ваганнях, — щоб народ усміхнувся! Щоб хоч не на повні груди, а щоб хоч одназморшка його трудового, задумливого лиця, — щоб хоч одна зморшка отарозгладилася! Щоб очі мого народу, коли вони часом печальні та сумом оповиті, — щоб вони хоч отакеньким шматочком радості засвітилися. І коли за всю моюроботу, за все те тяжке, що пережив я, мені пощастило хоч разочок, хоч нахвильку, на мить розгладити зморшки на чолі народу мого, весело заіскрити сумнійого очі, — ніякого більше «гонорару» мені не треба. Я — слуга народний! І я зтого гордий, я з того щасливий!» [1, 167].
Такенайзаповітніше кредо Вишні-художника, Вишні-громадянина. Не випадково ПавлоМихайлович підкреслював: «Скажу тільки — працював чесно!» [1, 168]. І це народ відчував, оцінив.Нагородив чародія сміху щирою любов`ю. Бо він, писав Максим Рильський,письменник суто народний, народний у найкращому і найглибшому розумінні слова.
За особливостямиприроди свого рідкісного обдаровання Остап Вишня тонко відчував комічне,глибоко осягнув його закони. Невтомно шукав нових прийомів і засобів твореннякомічного. Особливо нещадно викривав Вишня слабість українців інстинктугромадської і національної єдності, їх анархічний псевдо індивідуалізм, їхнюінертність, всі три риси в психології і думанні українця, що так довгообійшлися і обходяться Україні на суворому іспиті доби динамічних перемін імодернізацій. Сатирично відгукується Вишня не тільки на лінь, а й на процесималоросійства, недбальства у ставленні до рідної мови й культури.
Остап Вишня — письменник унікальної (не тільки для України) популярності, рекордних — мільйонових!- тиражів, твори якого знали навіть неписьменні, за що його деякі вибагливікритики виключали з літератури, а диктатори — із життя.
Літературнаспадщина Остапа Вишні — це насамперед тисячі гуморесок у щоденній пресі на всітеми дня — своєрідний тип фейлетону, що йому він давав назву «усмішка» або ще«реп'яшок». Родились вони головно з праці Вишні у редакціях перших українськихрадянських газет «Вісті ВУЦВК» і «Селянська правда». В «усмішках» Вишнівіддзеркалився своєрідний тодішній «ренесанс» селянства як соціального стануУкраїни, який, скинувши в революції російсько-поміщицьке ярмо, не дався поки щонакинути собі нове російсько-колгоспне ярмо. «Вишневі усмішки сільські», зодного боку, кпили з вікової селянської відсталості, темноти, анархічного егоїзмуй асоціальної роздрібненості, а з другого — пускали гострі сатиричні стріли нарозплоджуваний Москвою паразитарний бюрократизм нової панівної верхівкиімперії. Селяни відчували у Вишні свого друга і речника. Вони розуміли цьогогумориста, що сам родився і виріс у сільській родині, не тільки з того, що вінпише, а ще більше по тому, як він пише.
Також у своїйбагатогранній творчості Остап Вишня звертається до жанру фейлетону та памфлета,гуморески та нарису, до музичного гротеску і музичної комедії, усмішки-жарту,усмішки-оповідання, усмішки-статті та рецензії.
Остап Вишняувійшов в українську літературу як майстер «малої» сатирико-гумористичноїпрози. Дослідник його творчості В. Дорошенко зазначав, що Остап Вишня бувписьменником «рідкісного гумористичного покликання, митець широкого тематичногодіапазону, багатогранного ідейного змісту, самобутньої творчої манери...». СамВишня в одному з листів жартома признавався читачам, що довгих творів не вмієписати, тому вирішив бути талантом на «коротких дистанціях»,«спринтер-талантом». В історію і теорію малих жанрів письменник вніс багатонового, сповнивши їх актуальним на той час соціальним змістом, оригінальнимикомічними засобами відтворення життя.
Протягом усьогосвого творчого шляху Остап Вишня виступав як талановитий і неповторний митець,слово якого глибоко проникало в пласти народного життя й успішно слугувало йогобезупинному поступові.
2.2 Засобитворення комічного у творах «Зенітка» та «Чухраїнці»
Всі засоби гумору та сатири, які використовував Остап Вишнячітко можна простежити у творі «Зенітка», де письменник – патріот підноситьтему мужності і нескореності народу в роки другої світової війни, утверджуєйого героїзм. Усі люди стала на захист Вітчизни. У боротьбі з кривавим фашизмомбрали активну участь навіть старі діди й підлітки.
Головний герой«Зенітки» – мудрий, життєрадісний, винахідливий і дотепний. Людина мужня іскромна. Про всій героїчний подвиг у роки війни дід Свирид розповідає ізстриманим гумором. У загальнонародну справу розгрому німецько-фашистських загарбниківвін вносить і свій носильний вклад.
Гумореска – цедіалог оповідача з її героєм дідом Свиридом, котрий про свій вік говорить: «Тахто зна! Чи сімдесят дев’ять, чи вісімдесят дев’ять? Хіба їх полічим?» [14,96]. Цією деталлю підкреслено всенародну війну з окупантами.
Твір складаєтьсяз двох частин: «соприкосновеніє» діда Свирида з фашистами і побутові«стражелія» з бабою Лукеркою – покійною дружиною, в яких дід «такнапрактикувався, що ніяка війна мені ані під шапку» [14, 95].
У першій частиніО.Вишня застосовує такі засоби сатири:
- бурлескнулексику: «загребли трьох отам на вигоні» (замість поважного поховали);
- лайливі,принизливі слова: погань, несиголовці, ім’я старости «Панько Нужник», сукині висини;
- вживаннясереднього роду замість чоловічого: «Воно сопливе виплакало, щоб його в колгоспприйняли»;
- варваризм:«Вас іст дас?», «діла-гут».
Вила-трійчати, якими Свирид, «як щурят подавив» гітлерівців виростаютьу гіперболізований образ народної «зенітки». Ось як розповідає дід про своєгенеральне «соприкосновеніє» з фашистами, що спали на горищі:
«Чую – хропочуть.Я з лопухів потихесеньку, навшпиньки, у хлів. У руках у мене вила трійчатазалізні. Я розмахнувсь та крізь лісу вилами – раз, два, три!
Як заверещатьвони там, як закричать:
- Вас істдас?
А Нужник:
- О, рятуйте! Хтось із землі з зенітки б’є!
Ага, думаю,сукині ви сини, уже мої вила вам на зенітку здаються, почекайте, ще не те буде» [14, 96].
У другій частині, де йдеться про війну з бабою Лукеркою, панує гумор –запальний, вогнистий.
Засоби комічного, які використовує автор, такі:
Застосування військової термінології у розповіді про бабу Лукерку:
«… Вийде на ганок та як стрельне: — Свириде!…;
«Сокира «як на теперішню техніку, так чиста тобі «Катюша» «стратегію» й«тактику» своєї покійниці дід Свирид добре вивчив, тому й передбачливо готував«позиції» для «оборони».
«Наступати на Лукерку, щоправда, я не наступав, більше одбивав атаки, авоюватися доводилося мені щодня»
«Кум і льотчик кріпкий був. Ас!»
«Держись, — кажу, — куме, битва буде! Якщо поодинці, будемо биті. Давайзгуртуємось у військове соєдінєніє, бо інакше розгром. Перемеле живу силу йтехніку!» [14, 98]
Також О.Вишня вживає русизми: «У соприкосновенії з ворогом був», «війна– це ж моє рідне дєло», «ошибка організаційна вийшла!»
Комізм ситуацій використаний так, що вони нагадують військовіповідомлення:
«Ось дід Свирид з кумом трусили кислиці, та на дереві вирішили йзапалити.»
«Коли це знову як бахне: Знову за люльки!
Так ми з кумом, як стій, з кислиці у піке. Кум таки приземлився, хоч іскапотував, а я з піке – в штопор, із штопора не вийшов, протаранив Лукерціспідницю й урізавсь у землю! За півгодини тільки очунявся, кліпнув очима,дивлюсь: ліворуч стоїть кум, аварію зачухує, праворуч Лукерка з цеберком води.Ворухнувсь – рулі повороту ні в руках, ні в ногах не дєйствують, кабіна й увесьфюзеляж мокрі-мокрісінькі» [14, 96].
Отже, в гуморесці «Зенітка» О.Вишня через художній образ мужньогопартизана розкриває патріотичну ідею вірності Вітчизні.
Широко відомою в літературі є гумореска «Чухраїнці» в якій О.Вишняособливо нещадно викривав слабість українців інстинкту громадської інаціональної єдності, їх анархічний псевдо індивідуалізм, їхню інертність, всітри риси в психології і думанні українця, що так довго обійшлися і обходятьсяУкраїні на суворому іспиті доби динамічних перемін і модернізацій.
«Гонів із сотню за Атлантидою, трошки вбік, праворуч» розташуваласьтака давня країна Чукрен, назва якої походить від того, «що її населення, людтобто Божий, завжди чухався.
Дитина маленька, як тільки починало було спинатися на нього і коли йогочи запитають про що-небудь, чи загадаються, що зробити, зразу воно лізе допотилиці і починає чухатись. І так ото чухається все своє життя, аж поки дубавріже…»[14, 64].
Сатирично відгукується Вишня не тільки на лінь, а й на процесималоросійства, недбальства у ставленні до рідної мови й культури, розчинення їху союзному «кориті».
«Спочатку в них пісні були дуже короткі, мелодійні з глибоким змістом,а потім, як уже було заведено «Всечухраїнський день музики», почали співати«Корито».
Ой корито, корито,
Повне води налито.
Там дівчонки руки мили
А мальчики воду пили,
Не хочу я чаю пить,
Не хочу заваривать,
Не хочу тібє любить,
З тобой разгаваривать”.
«Сусіди-атлантидяни оті самі, аж вікна було позачиняють:
— Співають чухраїнці! От народ!? А коли це вони вже за індустріалізаціювізьмуться?» [14, 68].
Сатирик виділяє в ментальності чухраїнця аж п’ять глибоко-національнихрис:
1. Якби ж знаття
2. Забув
3. Спізнивсь
4. Якось-то воно буде
5. Я так і знав.
Якби ж знаття – «найхарактерніша для чухраїнця риса». Прискіпливоаналізував українство сатирик, засуджуючи неповоротний спосіб його мислення,страшенно боляче було йому за таку нездатність до дії, безініціативність, пасивністьнашого люду. Гостро висміював сльозливу емоційність на надмірний ліризмукраїнської літератури. В післямові сяйнула дотепом Вишнівська доброзичливість.
«- Нічого! Якось-то воно буде» Бо сам же мовляв з них, чухраїнців.
Отже, Остап Вишняувійшов в українську літературу як майстер «малої» сатирико-гумористичноїпрози. В історію і теорію малих жанрів письменник вніс багато нового, сповнившиїх актуальним на той час соціальним змістом, оригінальними комічними засобамивідтворення життя.
2.3 Гумор та сатирау «Мисливських усмішках» Остапа Вишні
Яскравоталановито проявилась творча концепція Остапа Вишні стосовно людини i природи унеповторних мисливських усмішках. У них, сповнених поетичності , дієпромовляє своє слово, відкриває таїнства природи багатий душею, надзвичайночутливий до краси природи оповідач. Він досконально знає живий світ лісів істепів, рік і озер, бачитьрух, постійні зміни в цьому світі прагне всете передати читачеві. Змальовуючи людину,її дії i вчинки на лоні природи,оповідач майстерно послуговується жартом, дотепною вигадкою, колоритнимнародним словом, численними «бувальщинами» зрізними перебільшеними,фантастичними випадками. І вся щедротнiсть огранених, природно вжитих прийоміві засобів художнього письма, неповторні лексичні перлини, фразеологічні тастилiстичнi знахідки підпорядковуються основному завданню — поетичновияскравити, відкрити багатобарвний i живий світ природи.
За своїмисюжетно-композицiйними, структурними особливостями в них виділяється кількагруп, щонайменше три. По-перше, маємо на увазі усмішки ознайомлюваногохарактеру: в них автор, вдаючись до гумористично-жартівливих та іронічнихпорад, з неабиякою дотепністю та вигадливістю відкриває «секрети» полювання,веде мову про особливості мисливської зброї тощо («Заєць», «Ружжо»).
По-друге, доситьпримітні усмішки, в яких живе поезія не так власне полювання, як самого виходуна природу, пізнавання її до кінця незбагненного буття («Вальдшнеп»,«Перепілка»). Нарешті, є чимало усмішок, в яких мисливські успіхи передбачаютьсяяк можливі, а реальність – сатира на браконьєрів («Дика коза»), владо можнихзвіроловів – колонізаторів («Бенгальський тигр»).
Умисливських усмішках особливо примітна поліфункціональна роль діалогів, полілогів.Серйозні й жартівливі діалоги персонажів дають уявлення про їхні характери,вдачу, пристрасті та захоплення. Вони значною мірою формують атмосферурозповіді, сприяють життєрадісно — оптимістичному сприйняттю i самої ідеїполювання, i численних пригод, що їх спізнають полювальники на своїх стежках, iневдач, що їх сприймають з доброю, веселою усмішкою. Ось, після ретельних приготувань,мисливець уже ладен вирушити з дому: «… Ви швиденько одягаєтесь, вкладаєте всев рюкзак.
- Ну,бувайте здорові! Не сумуйте. Деньків за два-три я буду. - А рушницю ти взяв? -Ай справді, де ж це вона? - Та я стола нею підперла, бо ніжка поламалась… - Тахіба ж можна рушницею?! - А що їй зробиться? Хоч яка-небудь користь iз неї. Ато ж...» [14, 186].
У мисливськихусмішках відтворюються веселі та смішні пригоди, що їх переживають персонажітворів, над ними доброзичливо кепкують рідні та знайомі. Усмішкам органічнопритаманні життєлюбний тон оповіді, глибокий ліризм, оптимістичні, свiтлi,часом і сумовиті настрої. Бони відбиваються в душі людини, вони ж характеризуютьтонко змальовані письменником чарiвнi пейзажі.
«Осінь…
Лісстоїтьзадумливий, печальний: йому ось-ось треба пишне вбрання своє скидати, підставлятисвої віти дощам холодним, хуртовинам сніговим.
Листя з сумужовтіє, а деяке з туги кривавиться. Ось падає кленовий лист,- умер він,одірвався з рідної йому галузки i падає…[14, 174].
Це поезія в прозі.Природа відкривається письменникові в її живих, змінних, поетичних станах. Вонаолюднена, вона переживає, думає, творить мінорні настрої осені.
Пейзаж написанийрукою справжнього майстра. Письменник підносить пейзажний малюнок, створенийлірико — поетичнимизасобами в стильовому ключі ритмізованої прози, на рівеньфілософського роздуму про буття природи і людини. В цьому бутті постійно йдепроцес з гасання і народження, і тут неодмінно торжествує висока ідеябезупинності табезконечності життя.
У «Мисливських усмішках» Остап Вишнядосягнув високого рівня побудови своїх творів. Він надзвичайно винахідливий урозгортанні експозиції та сюжету, у використанні народнопоетичної творчості узавершенні кожної композиційної частини.
Одним знайулюбленіших прийомів Остапа Вишні є прийом гротеску. В його усмішкахзнаходимо перебільшення зображуваного явища, різкі контрасти між реальним,вигаданим чи розказаним оповідачем-мисливцем, поєднання дійсного іфантастичного. Та ніде гуморист не збивається на карикатурне спотворення образучи характеру. Його гротеск носить ліричний, добродушний, інтимний характер. Нацьому прийомі тримаються майже всі твори циклу «Мисливські усмішки».
Надзвичайно вдаловикористав Остап Вишня скарби народнопоетичної творчості. Вони – пісні,прислів’я, приказки, казкові зачини, — надають всім творам інтимності таліричності.
Мисливськіусмішки Остапа Вишні — унікальне художнє явище в українській літературі. Вони«мисливські», але навчають не полювати на звірину, а берегти її, дбати пронаступні покоління. В усмішках знаходить своє поетичне виявлення народнеставлення до природи, художньо осмислюютьсятакі гуманістичні проблеми, як «людина і природа », «людина і пам’ять», «людинаі вічність земного буття».
Висновки
НаприкінціХІХ ст. – поч. ХХ ст. в українській літературі досить стрімко розвивалосягумористично-сатиричне мистецтво, насамперед у творах Остапа Вишні, МикитиГодованця, Олександра Ковінька. До цього жанру звертаються, також,здавалось би, «чисті» прозаїки й поети: Леся Українка, Олександр Олесь, МиколаВороний, Микола Чернявський, Михайло Коцюбинський, Архип Тесленко, СтепанВасильченко, Осип Маковей, Лесь Мартович.
Багатющий творчийдосвід світової сатири й гумористики переконливо засвідчує, що живучими,вічними стають лише ті твори, творці яких, окрім літературного таланту, уміютьбачити, уміють помічати те, чого не бачать і не помічають інші. Остап Вишняволодів цим даром — він дивився глибоко, далеко. У своїх дотепних і завждирозумних фейлетонах літератор-гуморист підносив важливі питання сучасного йомугромадського і політичного життя, спрямовував вістря сміху проти організаторіві натхненників антирадянських походів і блоків.
Художньо-образнаструктура його реалістичного письма формувалася на основі трьох видівсловесного мистецтва: літератури, публіцистики й усної народної поезії, ізокрема на багатих комічних ресурсах розмовної народної мови. Так виникларозмаїта художня палітра усмішок, які відзначаються доступністю, стислістю,ясністю, внутрішнім динамізмом.
Цей талановитийписьменник збагатив українську літературу такими жанрами, як гумореска,памфлет, фейлетон, ввів новий жанр гумористичного оповідання — усмішку, а саме усмішку-жарт,усмішку-оповідання, усмішку-нарис. І у кожному творі ми бачимо творче «я»автора: його іронічну усмішку, влучність, дотепність, лаконізм. Всі вони маютьструнку композицію, як правило, лаконічні, сюжет розвивається бурхливо,розповідна манера чергується з діалогом. Гуморист дає вдалі портретніхарактеристики своїх героїв, користується прийомами сну і персоніфікації. Вряді творів письменник дає блискучі зразки жартівливої іронії. Усі ці засобипідпорядковані глибшому розкриттю ідейного змісту творів. Вони булиноваторськими, а тому мали і мають силу впливу на читача.
Отже, внесокОстапа Вишні в розвиток української літератури вагомий, письменник бувсправжнім новатором, першим, хто прокладав шлях українській сатирі та гумору занових умов, часто для цього жанру вкрай несприятливих, що й відбилося нажиттєвій і творчій долі майстра слова. Він — майстер гумору, чародій сміху,який за особливостями природи свого рідкісного обдаровання тонко відчувавкомічне і вмів одягнути це комічне в поетичну форму, не загубивши жодного йогоскладника.
Своїм вигадливим, іскрометним сміхомОстап Вишня позначав i допомагав викорінювати недоліки, влучно пiдміченi внашому народному господарстві. Але разом з тимйого правдиве викривальнеслово стосувалось вад i негативних явищ, які так просто не відходили в минуле iз якими нам доводиться мати справу і сьогодні. Маємо добрий показник дієвостісправді талановитої, суспільствознавчої сатири. Письменник щедрий на гротеск іприховану іронію та їдкий саркастичний сміх.
Література
1. Артемчук І. «Це було щось дужеприємне…»[зі спогадів про Остапа Вишню] / І. Артемчук// Вітчизна. – 2008. –№11. – С. 166 – 168.
2. Білоус Г. «Подай свій хліб – і скажу хтоти…»: [до 110-річчяОстапа Вишні]// Вітчизна. – 1999. – №11 – 12. – С. 131 –140.
3. Вишня О. Автобіографія// Слово і час. –1999. – №12. – С. 13 – 19.
4. Вишня О. «Ех і життя мотузяне! Терпи,козаче…»: Із родинного листування (1933 — 1943) [О.Вишні з В.О. Маслюченко] //Вітчизна. – 1989. – №12. – С. 131 – 147.
5. Воскрекасенко С… веселе свято нашоїлітератури/ Про творчість Остапа Вишні. – У кн. С. Воскрекасенко «Портретизблизька». – К.: Рад. письменник, 1977. – С. 3 – 27.
6. Гальченко В.Г. «Десятирічка» ОстапаВишні: рукопис із шухляди часів незалежності// Слово і час. – 2007. – №8. – С.57 – 69.
7. Долина Н. «Вишневих» вам усмішок![Текст]:[протворчість Остапа Вишні] / Н. Долина//Урядовий кур’єр. – 2009. – №211, 13 листопада. с.1.
8. Дузь І.М. Остап Вишня: Нарис протворчість. – К.: Вищ. Школа. – 1989. – 180 с.
9. Історія української літератури ХХ ст.: У2 кн. Кн. 1: Перша половина ХХ ст. Підручник/ За ред. В.Г. Дончика. – К.:Либідь, 1998. – 464 с.
10. КирилюкВ. «Я сміявся і плакав з любові»: Листи О. Вишні до Варвари Губенко //Літературна Україна. – 2004. – 4 березня. – С. 7.
11. КостюкГ. Остап Вишня// Урок української. – 2001. – №5. – с. 49 – 52.
12. КручкоМ. Чудотворці українського сміху: Остап Вишня, Степан Олійник// Укр. мова та літ.– 2004. – №38, жовтень. – С. 5 – 7.
13. ОстапВишня: Нарис про творчість. – К.: Вищ. школа, 1989. – 184 с.
14. ОстапВишня. Усмішки. – К.: Дніпро, 2001. – 350 с.
15. ПересуньмоТ. Лексичні засоби гумору у творах Остапа Вишні// Укр. мова та літ. – 2005. –№15, квітень. – С. 26 – 27.
16. ПришваБ.І. Засоби гумору в творах Остапа Вишні/ Лінгвостилістичний аналіз. – К.: Вищ.школа, 1977. – 118 с.
17. СеменюкГ. Великий правдолюб: до ювілею Остапа Вишні// Укр. мова та літ. в школі. –2000. – №3. – С. 31 – 34.
18. ТкаченкоН.А. імена славетних. Остап Вишня. Життя і доля.: [Літературнавітальня]// Все для вчителя. – 2003. – №1 – 3. – С. 43 – 46.
19. УсачоваК. Сумний гуморист [Текст]:[ОстапВишня (Павло Губенко)] / К. Усачова//Церковна православна газета. 2009. – №21. – С. 14.
20. ЧерновА. Двічі врятований від розстрілу: 120 років тому народився Остап Вишня (ПавлоГубенко) / А. Чернов// Голос України. – 2009. – №215. – С. 10.
21. ШулярВ. З вірою по тернистій стежині правди…: Матеріал до занять в 11 класі затворчістю Остапа Вишні//Укр. література. – 2000.– №6. – С. 43-48.