Реферат на тему:
«Життя і творчість Квітки-Основ’яненко»
План
1. Григорій Федорович Квітка (загальнабіографія)
2. Крок в самостійне життя
3. Перші твори письменника
4. Розбір найвидатніших творів Квітки-Основ’яненко
а) «Маруся»
б) «Козир-дівка»
в) «Щира любов»
г) «Салдацький патрет»
д) «Конотопська відьма»
є) «От тобі і скарб»
5. Григорій Квітка-Основ’яненко гумористй сатирик
6. Схожість персонажів Квітки з героямитворів Котляревського й Гоголя
7. «Нема в нас сонця, як Тарас, немаємісяця, як Квітка»
8. Г.Ф. Квітка-Основ’яненко – першийпрозаїк на ввесь світ
квітка основ’яненко твірперсонаж
Григорій Федорович Квітка народився 29 (18 за старим стилем) листопада1778 р. в селі Основа під Харковом (звідси літературний псевдонім — Основ'яненко)у поміщицькій родині. Початкову освіту, як тоді водилося, здобув дома, згодомнавчався в монастирській школі. Протягом кількох років Квітка вважався навійськовій службі, однак тягти важку армійську лямку йому не довелося: затодішнім законом юнак із дворянської сім'ї міг лише числитися в списках різнихполків і так набувати військових звань. У відставку Квітка вийшов у чинікапітана, так і не побувавши в армії.
І ось тепер цей у всьому, здавалося б, зразковий дворянський син вчинивнегаданий скандал: через вісім місяців він просто втік із святої обителі, а«прощеніє» про відчислення для безпечності передав через родича. Саме цієюобставиною і вирішив скористатися спантеличений Христофор, щоб повернутиблудного сина назад до монастирської келії. Оскільки, мовляв, заява була поданане особисто, то епіскоп, начебто «имея о подлинности оной сомнение», доручивблагочинному відвідати Квітку і з'ясувати, чи справді ним самим підписананеприємна заява. Пастирський посланець помчав у Основу, але зарадити справійому не вдалося: Квітка не змінив наміру залишити монастир і підтвердив, щозаяву писав власноручно. Піймавши облизня, пастирі змушені були звільнитиКвітку від перебування у монастирі.
Квітка одразу ж поринув у діяльність на культурному полі: брав жвавуучасть майже в усіх літературних починаннях Харкова, був організатором ікерівником харківського професійного театру, засновником Товариствадоброчинності та керівником Інституту благородних дівиць, став одним ізвидавців і редакторів журналу «Украинский вестник», виступивши на йогосторінках із своїми першими творами. В 1817—1829 рр. Квітка чотири рази підрядобирався на три роки повітовим предводителем дворянства. Пізніше він протягомдев'яти літ був совісним суддею Харкова, а 1840 року в чині надвірного радникаочолив Харківську палату карного суду. Його ім'я значиться також середзасновників Харківської публічної бібліотеки та інших закладів. БагатогранністьКвітчиних інтересів сучасники досить влучно й дотепно характеризували уепіграмі:
Не надивлюся я,создатель,
Какой у нас мудреньїйвек:
Актер, поєт изаседатель, —
Один и тот жечеловек.
Та не адміністративні успіхи кавалера орденів святої Анни і святогоВолодимира, надвірного радника Григорія Федоровича Квітки зберегли його ім'ядля нащадків,— нашу увагу привертає письменник Грицько Основ'яненко, йоговнесок в історію літератури рідного народу.
Перший прозаїк нової української літератури Г. Ф. Квітка-Основ'яненкорозпочав свою письменницьку діяльність, якщо не зважати на кілька жартівливихвіршів, написаними російською мовою сатиричними «Письмами к издателю». «Письма»були промовисто підписані ім'ям Фалалея Повинухіна. Образ недалекого йбезхарактерного дворянського синка Фалалея давав Квітці можливістьправдоподібно розкрити життя, інтереси й поведінку багатенького поміщика, асаме звернення до імені, що вже набуло на той час в російській літературіпевного забарвлення (у творах відомого передового письменника і журналіста М.Новикова), визначило гумористично-сатиричний підхід до зображуваних подій, ситуаційі персонажів. Квітка спробував тут охопити широке коло найрізноманітніших явищ.Найперше в цьому колі — обмеженість інтересів і нелюдськість родинних взаємин,які у поміщицькому середовищі сприймаються за норму.
Перебування Квітки на дворянській службі збагатило письменника, дало йомуновий життєвий матеріал, що знайшов відповідне осмислення й творче узагальненняв кількох комедіях письменника.
Першим драматичним твором Квітки була комедія «Приезжий из столицы, или Суматоха в уездном городе»,написана 1827 року. П'єса Квітки за сюжетом схожа з пізніше написаним«Ревізором» М. В. Гоголя. Вона свідчить про те, що український письменник зумівна той час глибоко проникнути в тонкощі провінціального життя Росії і,скориставшись досить поширеним анекдотом про позірного ревізора, першимспробував сатирично подати картину тогочасної дійсності.
Комедії «Дворянские выборы»,«Шельменко — волостной писарь» та «Шельменко-денщик» мали значний сценічнийуспіх і були прихильно оцінені літературною критикою. Особливого значеннянабули останні дві п'єси, головний герой яких — шахрайкуватий Шельменко —промовляє в п'єсі живою українською мовою. Квітка саме в драматичному творізвертається до української мови, і це стає немовби перехідним містком до йогоукраїнської прози.
Якщо перші п'єси Квітки ще мали на собі сліди застарілих законів майжеперейденого вже російською літературою класицизму, то комедія«Шельменко-денщик» стала своєрідним підсумком розвитку творчості Квітки нашляху до реалізму. В його творчості з'являються нові жанри, але особливоважливо те, що викривально-сатиричні тенденції поглиблюються і письменниквідображає у своїх творах життя рідного народу. Саме українські повісті йоповідання принесли згодом Квітці загальне визнання, як зачинателеві нової українськоїпрози.
Комедії Квітки свідчили про загальний потяг літератури до демократизації.Відмовившись від ідеалізованих образів представників дворянських доброчесників,зображаючи панівний стан як середовище пошлості, розкладу і паразитизму, Квіткавдається до пошуків позитивного героя в іншому соціальному середовищі, середнароду — єдиної прогресивної сили суспільства.
Заявивши про свої права, новий літературний герой одразу ж поставивпитання про літературну мову на народній основі. Особливо гостро стояла цяпроблема на Україні, народ якої зазнавав тоді не тільки соціального, а йнаціонального гноблення.
Іван Котляревський практично розв'язав це питання у поезії, а згодом — ів драматургії. Поява і величезний успіх «Енеїди» сприяли унормуваннюукраїнської мови. Одночасно реакційні кола спробували скористатися успіхомпоеми Котляревського для твердження, що українська мова, яку вони зневажливоіменували «наріччям», мовляв, «за сучасним своїм станом» годиться тільки дляжартівливих творів і не має майбутнього як мова літературна. Саме тому поява1833 року у харківському альманасі «Утренняя звезда» трьох українських прозовихтворів Квітки, що прибрав псевдонім Основ'яненка, була сприйнята як видатнаподія, а ім'я письменника відразу стало широкознаним на Україні й у Росії.
Свої творчі погляди письменник виклав у програмній «Супліці до панаіздателя», де обстоював право української літератури, на існування, а відомий«Салдацький патрет» Квітка використав, зокрема, для того, щоб застерегти відможливих нападів своє улюблене дитя — повість «Марусю», уривок з якої також бувнадрукований в «Утренней звезде».
«Маруся» разом з «Салдацьким патретом» і оповіданням «МертвецькийВеликдень» склали І том «Малороссийских повестей», що наступного, 1834 року,вийшов у Москві українською мовою і відразу ж був прихильно оціненийгромадськістю. Як засвідчив сам письменник, «Маруся» мала на меті довестизрілість і художню досконалість рідної мови.
Своїх героїв Квітка шукав не в панських палатах і не в столичних палацах.У вищому світі письменник вбачав штучну одноманітність, вдавану вишуканість,фальшиву «благопристойність». Інша справа серед простих людей, які «діють не занавіяними їм правилами, не за вкладеними в них поняттями, а за власнимпочуттям, розумом». «Живучи на Україні,— зазначав письменник,— привчаючись донаріччя жителів, я навчився розуміти думки їх і примусив їх своїми словамипереказати публіці. Ось причина уваги, якої удостоєна «Маруся» та інші, бописані вони з натури без будь-якої прикраси і відтушовування». Квітка оспівавпросту людину, її щиру й чисту душу, трудове життя, чесні помисли й високіпоривання.
Основу сюжету повісті складає зворушливо-трагічна історія ідеальногокохання сільської дівчини Марусі й міського парубка Василя. На перешкоді дощастя молодят стають тогочасні соціальні умови. Наум Дрот, Марусин батько,відмовляється видати єдину доньку — свою улюбленицю — за сироту Василя, якомупід час чергового набору загрожує рекрутчина. Засмучений Василь намагається докупця, щоб заробити на «найомщика», який заступив би його у важкійдвадцятип'ятирічній царській солдатчині. Василеві пощастило добре влаштуватися:за рік він навчився грамоти чесною й сумлінною працею здобув прихильність свогогосподаря, який навіть пообіцяв наперед дати гроші на «найомщика». Наум Дрот,нарешті, згодився на заручини, і щасливий наречений пішов з хазяйськими хурамиярмаркувати по далеких місіях, мрійливо позираючи щовечора на зірочку вечірню,бо на неї саме в цей час дивилися карі Марусині очі.
Та щастя — примхлива птиця, воно рідко дістається людям. Глибока туга непокидає Марусю, сумні передчуття стискають її серце. Щодня ходить вона доозера, де ще недавно зустрічалася і милим, мріяла про щастя. Біля цього озера йзастала якось її страшенна холодна злива. І що вже не робили перелякані старіНаум і Настя, навіть цилюрика запрошували, німця привозили, дні, і ночі поклонибили, благаючи в бога заступництва і допомоги,— ніщо не змогло врятуватиМарусю: в три дні згоріла дівчина.
Не до весілля вбирали дівчата подругу свою, а споряджали її на останню,смертну путь. І Василеві, який саме повертався з ярмаркування, довелосяпобачити кохану не під весільним вінцем, а в чорній труні. Недовго пережив вінсвою наречену — пішов у ченці та й заслаб з горя. Перед смертю Василь дужепросив покласти йому в голови шовкову червону хустину, якою пов'язала Маруся назаручинах свого нареченого, і жменю землі з дорогої могили, але «як законзапреща монахові такі примхи, то його і не послухали».
Повість про трагічну долю Марусі й Василя вразила серця читачів наУкраїні й у Росії. «Ми неспроможні,— свідчив В. Бєлінський,— висловити тієїнасолоди, з якою прочитали її. Загальне захоплення публіки, одностайні похваливсіх журналів цілком виправдують враження, яке справила на нас ця чудоваповість». Читача привабили своєю правдивістю персонажі повісті — прості,благородні, душевні люди, працьовиті й скромні, самовіддані й покірливіУспіхові «Марусі» не зашкодили навіть певне моралізаторство і підвищеначутливість, яка, проте, значно відрізнялася від властивої послідовникамКарамзіна розчуленості насамперед тим, що Квітка реалістично змальовував побуті життя рідного народу, відображав життєві протиріччя, існуючі незалежно відволі й намірів людей.
Реалістичні картини селянського життя, широке використання побутового матеріалу, вдалезвернення до надбань народної грамотності надали повісті виразногонаціонального колориту. Маруся стала для інших народів відкриттям новогомальовничого краю, його доброго й працьовитого народу. Недарма В. Бєлінський,оцінюючи твір Квітки, вказував: «Крім Наума, Марусі, Василя і Насті, в повісті«Маруся» є ще герой — і герой перший, важливіший і за Наума, і за Василя, і заНастю, і за саму Марусю,— це Україна з її поетичною природою, з її поетичнимжиттям простого народу, з її поетичними звичаями. Оцей-то герой і становить всюпринадність, всю поетичну чарівність повісті...» Сам Квітка все життя пишавсяуспіхом першої своєї повісті й з гордістю посилався на тих зачарованих читачів,які твердили, що йому не треба іншої епітафії, як: «Він написав «Марусю».
Наступні українські повісті — «Козир-дівка», «Сердешна Оксана», «Щиралюбов» — зміцнили письменницьку славу Квітки. Героями цих творів такожвиступають селяни й селянки, які своєю поведінкою й почуваннями навіюваличитачам ідею моральної переваги людей простого звання над «благородними». Ценасамперед «проворна, моторна, смілива, на річах бойка» ївга («Козир-дівка»),яка не зупиняється ні перед чим у боротьбі за своє щастя, сміливо доходить досамого губернатора, виручає милого з біди й одружується з ним. Письменникпідкреслює розум героїні, її енергію, відданість і щиру любов. Вдала сюжетназнахідка — ходіння ївги по повітових і губернських «муках» у пошукахсправедливості — дозволила Квітці подати колоритні реалістичні образиможновладної верхівки, гротескно-сатиричні портрети писаря, справника,секретаря, суддів і підсудків. Ось, наприклад, як змальовує Квітка суддю:«високий та товстий, трошки пикатенький, ніс догори задрався, а очі, мовбаньки, так і повитріщались». Цей «оборонець справедливості» не гребує жодним«приношенієм» — навіть клубком-другим звичайнісінького валу. Але чи ненайбільше полюбляє він бублики — свіженькі та щоб маку побільше. Коли ївгапринесла дві в'язки добре підсмажених бубликів, суддя вмить поглитав їх: «Ротвеликий, щоки товсті, так так бублик і втирить у рот; не дуже й жує, так цілкомі ковтає, аж давиться, аж сльози йому течуть: бачите, поспішає в суд до діла».Потрощивши не одну в'язку смачних бубликів, суддя так і не допоміг ївзі.
Квітка, звичайно, по-своєму подавав картину панських зло-влїивань,твердив, що все лихо від нечесних і жорстоких дрібних чиновників, і тим самимідеалізував вище панство, яке «від самого царя постановлене» для захисту бідних(губернатор «аж сплакнув… і став платочком сльози втирати», зворушенийпобаченням ївги з Левком, та ще й великі гроші зібрав ївзі на посаг). Однак вжесаме порушення питання про елементарні права для народу та про необхідністьдотримуватись їх було новим і досить сміливим явищем у той жорстокий вік.Душевне благородство селянки підкреслено відмовою ївги від зібраногогубернатором посагу. В простих словах ївги, що викривали так зване «панськеблагородство», проривалося справжнє народне ставлення до «добрих» панів і«справедливих» правителів.
З цього погляду показова історія гірких поневірянь «сердешної Оксани»,чисту любов якої зневажив офіцер — типовий кріпосник, з властивою цьомужорстокому станові аморальністю й розбещеністю.
Повість «Сердешна Оксана» своїм сюжетом нагадує уславлену Шевченкову«Катерину». «Списав і я Сердешну Оксану, от точнісінько як і Ваша Катерина»,—сповіщав Квітка у листі Т. Шевченкові.
Світле благородство душі виявляє і Галочка — розумна та вродлива героїняповісті «Щира любов». В неї закохався офіцер Семен Іванович — порядна людина —виняток із свого стану, але дівчина не вірить у щасливий шлюб благородного паназ простою селянкою, жертвує своїм почуттям, виходить заміж за наймита й помираєз туги за коханим. Певна сентиментальність повісті дещо компенсуєтьсяпривабливим образом Галочки.
Селяни в більшості повістей Квітки виступають такими, якими письменникволів би бачити їх у житті — релігійними й смиренними, покірливими богові йцареві. Ця суперечливість і консервативність світогляду письменника, щоособливо виразно виявлені в публіцистичних «Листах до любезних земляків»,породжували фальш і нереальність окремих образів та ситуацій, утруднювалиписьменникові шлях до справжнього реалізму.
Ставши на шлях наближення літератури до життя, Квітка створює низкугумористичних оповідань та повістей — «Салдацький патрет», «Конотопськувідьму», «Пархімове снідання», «Підбрехач».
«Салдацький патрет», якого В. Бєлінський вважав «рішуче кращим твором»Квітки, відразу переріс своє безпосереднє призначення — ствердити в художнійформі необхідність наближення до життя,— і ось уже більше віку сприймається яквесела й барвиста картина сільського побуту. Поєднавши два античні анекдоти —про Апеллеса, який так майстерно намалював виноградне гроно, що птахи зліталисядо картини поклювати солодкі ягоди, та про те, як швець насмілився критикуватизнаменитого художника, Квітка зобразив ярмарковий день у селі та дивні пригодималяра Кузьми Трохимовича. Кузьма Трохимович був неабиякий художник,— лукавозазначає письменник,— «як намалює що-не-будь та підпише — бо й письменний бувсобі,— що се не кавун, а слива, так таки точнісінька слива». Намальовану нимпопову кобилу отець Микита (він, правда, тоді був трохи напідпитку!) намагавсяякось навіть загнати в конюшню! Коли один пан для охорони городу від нахабнихгоробців замовив Кузьмі Трохимовичу намалювати замість опудала солдата — «тащоб такий, як живий був, щоб і горобці боялися», художник для перевірки вирішиввиставити свою картину на базарі й дослухатися, що казатимуть люди. І всі, хтоб не стикався з майстерним солдатським портретом, сприймали намальованогосолдата за живу істоту, віталися, заводили розмову, ходили, мов до живого, зпоклонами — «неначе до засідателя», а дівчата-щебетухи почали навіть залицятисядо бравого вояки. Лише один з хвацьких парубків — Терешко-швець (і то невідразу!) розглядів, що чоботи невлад намальовані. Сповнений непідробногогумору, щедро пересипаний народними приказками й приповістками, «Салдацькийпатрет» полюбився читачеві, міцно увійшов у ряд найвизначніших гумористичнихтворів української літератури.
У деяких творах Квітки картини селянського життя вдало переплітаються зфольклорно-фантастичними мотивами («Мертвецький Великдень», «От тобі і скарб»),але при цьому, як правило, сама фантастика набуває комічного трактування. Так,у оповіданні «Мертвецький Великдень», докладно розповівши про дивовижні йхимерні пригоди п'яного до безтями Нечипора, який буцім попав на великоднюслужбу мерців у замкнутій церкві, Квітка недвозначно натякає, що все це,мовляв, примарилося Нечипорові в тяжкому похмільному сні.
Дуже цікаво, що Квітка, загалом релігійна людина, не утримується, щоб невисміяти церковну відправу і не підкреслити зажерливу природу духовнихпастирів.
В оповіданні «От тобі і скарб» Квітчині «чорти» і порядки в пеклі, кудиначебто потрапив Хома Масляк, нагадують звичайнісіньких земних панів ічиновників: бісівське кодло, мов повітові хапуги, в захваті танцює метелицю тагоцака, франтихи «чортиці» шикують у плахтах, менші «чорти» самі в пеклівідбувають панщину, до найстаршого ж «чорта», як до високого чиновника, ідоступитися не вільно. У приймальні черговий звично й безцеремонно, мов якийсьад'ютант, випроваджує «грішників»: «Нашому пану ніколи; такого діла прийшло, щоне то що; приходьте завтра; а кому пильна нужда, подавайте бумаги!» Ну чим цене звичайне «присутствіє» чиновного пана на землі! Навіть улюблені «чортівські»страви нагадують багаті панські наїдки: «Там і усякого м'яса і печеного, івареного, і в юшках із підлевою, там і яєшні, і тертий хрін з сметаною допоросятини, і холодцю з раками і з просоленою осятринкою; було там і сахарнеморожене, що москаль у городі продав, і хвиги, і родзинки, і чорнослив, ігоріхи самі мишаловки, і павидла усякі...»
Використовуючи у своїх гумористичних творах казкові сюжети й обставини,Квітка чаею висміював окремі явища тодішнього життя. Так його весела повість«Конотопська відьма» є майстерною сатирою на життя й побут козацької старшиниXVIII ст. Не можна стримати щирого сміху, читаючи про кумедні пригоди панасотника Забрьохи та писаря Пістряка в «славному сотенному місті» Конотопі.Ледащо й п'яниця Забрьощенко після смерті батька-сотника сам став сотником,почав називати себе теж Забрьохою. Його пиха, зверхність до простих людей іневігластво — безмежні. Його інтереси не сягають далі смачної їжі та спокійногосну; єдине його усвідомлене бажання — це побратися з місцевою красунею,хорунжівною Оленою, та посісти її багатенький хутір.
Конотопський сотенний писар Пістряк може вразити своєю неабиякою«вченістю»: адже він «у год вчистив граматику, два годи вчив часловець,півчварта (тобто — три з половиною) года сидів над псалтирем і з молитвамизовсім вивчив, та півп'ята (чотири з половиною) года вчився писати, ацілісінький год вчився на щотах». Внаслідок такого напруженогодванадцятирічного навчання писар уже навіть «Павла чтеніе, коли небагацькозакладок, утне на усю церкву голосно».
Задумавши скинути Забрьоху й посісти тепленьке місце сотника, підступнийПістряк радить недоумкуватому й довірливому начальнику не виступати з козакамив похід, як того вимагало одержане з Чернігова «повелініє», а натомістьрозшукати і потопити «відьом», які, мовляв, «покрали дощі». Пістряк пропонуєрозпізнавати «відьом» напрочуд просто й несхибно: «Аще кая суть відьма, та непогрязнеть на дно річное, аще і камень жерновний та виї ея причеплють; аще женепричастна єсть злу сему, абиє погрязнеть у воді». Одним словом, жінкам, якихзапідозрили у «відьомстві», діватись нікуди — так чи інакше їх потоплять бравівідьмоборці. Забобонний Забрьоха наївно потрапляє й хитру Пістрякову пастку івлаштовує варварську купель ні в чому не повинним жінкам. За «ослушаніє»Забрьоху скидають з сотникування, але й Пістрякові не вдається поживитись:новий сотник «воззрів на нього гордим оком і нечистим серцем, аки на псасмердяща», настановив нового писаря.
Своєрідна за композицією, насичена гротескно-смішними сценами й дотепнимихарактеристиками, колоритна й майстерна з мовного боку, повість Квіткичитається з непослабним інтересом. Зовні казкова основа повісті «Конотопська відьма»грунтується на дійсних, майже документально стверджених і тільки творчоосмислених подіях. Посилаючи рукопис до друку, Квітка писав: «… додаю«Конотопську відьму», безглузду за змістом своїм, але все це грунтується нарозповідях старожилів. Топлення уявних відьом під час посухи не тільки бувало,з усіма сумними наслідками, але, на подив і навіть на жах, відновлено поміщицеюсусідньої губернії».
Подекуди в своїх гумористичних творах Квітка брав за основу сюжету якусьпоширену народну приказку чи переказ. Приміром, оповідання «Пархімове снідання»про багатого невдаху і дурника, що за безцінь придбав цілу купу хрону,побудоване за приказкою «Бачили очі, що купували, їжте — хоч повилазьте!»
Персонажі гумористичних оповідань і повістей Квітки близькі до героївКотляревського й Гоголя. Український прозаїк вдало опановував фольклорніджерела, відчував дух і характер народної творчості, вдавався до різноманітнихформ оповіді. Інколи Квітка, йдучи за поширеним літературним прийомом тогочасу, вводить у свої твори позірного повідача Грицька Основ'яненка, який,однак, відчутно відрізнявся й від гоголівського пасічника Рудого Панька, й відпушкінського Бєлкіна. Квітчин оповідач постійно звертається до уявних слухачів,звертає їх увагу до рідної природи, народних звичаїв, майстерно говорить живоюукраїньскою мовою.
В українських комедіях Квітки одразу вгадується позитивний ідеалписьменника. Успадкувавши кращі здобутки попередників, зокрема І.Котляревського, Квітка шукав для своїх п'єс героїв безпосередньо у житті. Завласним зізнанням, він, пишучи «Сватання на Гончарівці», «зібрав головнихтутешніх характерів декілька, наповнив піснями, обрядами, і пішла справа доладу».
Обмін культурними здобутками між братніми народами набирав широкогорозмаху. Однією із особливостей тогочасної української літератури булабезпосередня участь окремих письменників і в українському, і в російськомулітературному процесі. В культурному житті Росії усе більшу участь бралиукраїнці — від сподвижника Петра І Феофана Прокоповича, автора славнозвісної «Душеньки»І. Богдановича, В. Капніста, що уславився сатиричною комедією «Ябеда» та «Одойна рабство», прозаїків В. Нарєж-ного, О. Сомова — до Миколи Гоголя, який своєютворчістю уособив цілий період розвитку російської літератури. Серед цихписьменників був і Квітка, близький своїми літературними симпатіями доестетичних засад Гоголя і виплеканої В. Бєлінським «натуральної» школи».
У написаному за порадою В.А. Жуковського сатиричному романі «Жизнь ипохождения Петра Степанова сина Столбикова, помещика в трех наместничествах»,близького за композицією до «Мертвих душ» М. Гоголя, особливо в його першій,забороненій цензурою редакції «Похождения Пустолобова», Квітка подав широкукартину чиновницько-царської Росії.
Викривальний характер Квітчиного твору привернув увагу М. Некрасова, якийза участю П. Григор'ева та П. Федорова переробив роман на комедію «ПохожденияПетра Степанова сина Столбикова». Комедію ще за життя Квітки 1842 р. поставивславнозвісний Александринський театр у Петербурзі.
Затаврувавши паразитизм, неробство, лінощі панівних верств у романі «ПанХалявський», Квітка показав, як маєтні козаки, старшина, ставали поміщиками, абідарі — кріпаками. Художньої сили романові надавало те, що Квітка навіть удеталях широко користувався життєвими спостереженнями.
Сучасники захоплювалися романом. «Дотепному Основ'яненку,— писав В.Бєлінський,— прийшла в голову щаслива думка — порівняти минулий час ізтеперішнім, примусивши людину минулого століття розповідати про життя своїх«найдорожчих батьків», про своє виховання і про все своє життя. Ця людина — рідмалоросійського Митрофанушки, і вона виконала завдання автора якнайкраще: начена долоні, бачите ви шановну старовину, сповнену неуцтва, неробства,ненажерливості й пересудів; бачите, як дурний чоловік б'є свою дурну жінку йтовче дітей; як дурна мати до смерті загодовує своїх милих діток, а діткиб'ються один з одним за кожний шматок, обдурюють батька й матір і, вирісши,заводять один з одним процеси і чинять один одному найрізноманітніші образи.Барви Основ'яненка живі, картини кумедно смішні, і, незважаючи на те, щоподекуди його розповідь надто докладна, цікавість ніде не послаблюється. Прооригінальність нічого і говорити: талант Основ'яненка відомий усім ікожному...»
Квітка писав також статті та фейлетони, брав безпосередню участь утогочасній літературній полеміці, виступав проти літературних штампів, даючигостру й історично вірну оцінку реакційній пресі та схвалюючи прогресивнітвори. Письменник активно співробітничав у журналах і альманахах, майже всі йогоукраїнські твори ще за життя були видруковані в російських перекладах.
Минуло більш як сто років з дня смерті письменника, що сталася 20 (8 застарим стилем) серпня 1843 року. На його могилі видатний російський іукраїнський слов'янознавець І. Срезнєвський виголосив горді слова: «Пам'ятай,Україно, цю могилу, тут похований той, хто, оживлений любов'ю до тебе, твогоблагоденствія й слави, захищав твій звичай та мову і вчив тебе твоєю мовою».
Діяльність Г.Ф. Квітки-Основ'яненка набула у свій час, за словами академікаО.І. Вілецького, історичного значення, оскільки його повісті й оповіданняз'явилися тоді, коли «українська література ще тільки визначалася, намацувалашлях», а «літературне життя було небагате подіями». Твори Квітки стали «свогороду декларацією моральної гідності простих людей», а накреслені Квіткою образидовгий час ще наслідувалися в українській літературі. Квітка першим почавписати українською мовою не тільке про смішне, а й про зворушливе, змальовуючиселян. Саме сільська біднота у Квітки — справжнє уособлення людськогоблагородства й чесності.
Твори Квітки відіграли значну роль у розвитку західноукраїнськоїлітератури, в наверненні її до народної мови. Недарма Ю. Федькович захопленовигукував: «Нема в нас сонця, як Тарас, нема місяця, як Квітка, і немазіроньки, як наша Марковичка».
Іван Франко вважав повісті Квітки першою спробою реалістично зобразити«основи тодішнього селянського життя». Зазначивши, що творча манерахарківського повістяра відбивала «селянський спосіб оповідання», Франко назвавКвітку одним із творців народної повісті в європейських літературах.
Автору «Марусі» пощастило стати зачинателем нової української прози, яказгодом не тільки досягла високої довершеності, а й справила відчутний вплив наінші літератури. І хоч наступники Г. Квітки-Основ'яненка далі розвинули йогокращі здобутки, творчий подвиг першого класика художньої прози завждивикликатиме щиру вдячність українського народу.
Давно вже невелике сільце Основа, що дало літературне ім'я Квітці,злилося з могутнім індустріальним Харковом — другою столицею РадянськоїУкраїни, а українська література, про долю якої на початку минулого вікуточилися ще гострі суперечки, під життєдайним сонцем Великого Жовтня сміливоздолала кордони й посіла гідне місце серед визначних літератур світу.
І вже не одна Україна вдячно пам'ятає свого першого прозаїка, а весь світвіддає шану Г.Ф. Квітці-Основ'яненку, який художнім словом ствердив моральнугідність простої людини — трудівника і творця всіх неминущих, нетлінних у вікахцінностей.