МІНІСТЕРСТВООСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
НАЦІОНАЛЬНИЙУНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ
ПК
Курсоваробота
зісторії світової літератури
ЖІНОЧІОБРАЗИ В ТВОРАХ ШЕКСПІРА
Виконала:
студенткагрупи …- 22
спеціальності”Англійська мова та література”
Д. І.В.
Науковийкерівник:
викладачісторії світової літератури
Л. З.Я.
… – 2009
ЗМІСТ
ВСТУП
Розділ 1. ШЕКСПІР ЯК МИТЕЦЬ
1.1 Життєвий і творчий шлях В.Шекспіра
1.2 Шекспірівське питання
Розділ 2. ЖІНОЧІ ОБРАЗИ У ТВОРАХ ШЕКСПІРА
2.1 Образ жінки у сонетах Шекспіра
2.2 Жіночі образи у трагедіяхШекспіра
ВИСНОВКИ
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
ВСТУП
У середині ХIVстоліття в Італії починається Епоха Відродження («Ренесанс»). Це перехід відсередніх століть до культури Нового часу. Культура Відродження — міська культура,її розвиток прямо пов'язаний з розвитком міст. Це культурно-історична епоханайвищого розквіту. Хронологічні рамки в різних країнах різні. Італія — середина XIV століття, триває кілька століть. В інших країнах інший час. Англія- остання чверть XVI століття й перша чверть XVII століття. Відродження носитьрізний характер: Італія — культура, поезія, Німеччина — філософія, богослов'я,ідеологічний характер, Англія — театр. Відбувається формування нових буржуазнихвідносин. Економіка й розвиток Італії був попереду інших країн. Формуваннянацій доводиться на епоху Відродження. Починається пошанування античності –починають осягатися грецькі цінності [5, 56].
Яскраві моменти:формування нового типу людини. Відродження — дуже важкий період, з’явились новіуявлення. Особливий тип особистості — титан Відродження. Багато талантів. Людиприходили в титани із самих низів суспільства. Багатогранність особистостістала прикметою епохи [17, 19].
Термін«Відродження» уперше був ужитий в 1550 — Джорджо Вазарі «Життєпис славнозвіснихживописців, скульпторів і зодчих». Але слово з'являється раніше. Девіз: «Щобіти вперед треба оглянутися назад», досягти античного рівня в культурі, требавідродити античні цінності. Середньовіччя вивчало античність вибірково, тільките, що підходило до церковної догматики — Вергілій, Платон (вибірково),Аристотель (вибірково). Інші автори — уривками. Епоха Відродження звернулася доантичності як до комплексу знань, навіть трохи перебільшувала її значення. Цеперше тлумачення терміна.
Друге — біблійнадумка, притча про зерно, кинуте в камінь. Служіння в ім'я продовженнякультурної традиції. Діячі Ренесансу в більшості були релігійними, але вонируйнували догматику церкви. Починається церковний рух реформації. Думка: людинаможе звернутися до Бога, минаючи церкву, звертання повинне бути щирим. Віраздобуває іншу якість. В епоху Ренесансу починають формуватися сучасні уявленняпро особистість, індивідуальність. Розкріпачення особистості привело доренесансного егоцентризму. Де критерій волі діяльності людини? Ми спостерігаємоскладне й дивне явище: ренесансні гуманісти могли бути інквізиторами (полюванняна відьом, «Молот Відьом»). Формується дивна аморальність. Втрата критеріюдіяльності приводить до того, що тема титанічної особистості виходить умистецтві на перший план. Шекспір: «Критерієм є творіння добра» [11, 47].
Ренесанснийгуманізм — поняття відмінне від сучасного (гуманне відношення до людини йтварин). Споконвіку термін походить від назви гуманітарних наук. Гуманістаминазивали викладачів. Оцінного значення не було – філософи, естети й т.д.Середньовіччя тяжіло до традицій, Ренесанс — антитрадиціоналізм, ніщо неприймається на віру. Відродження — критицизм, допускає власну думку, це — індивідуалізм, що часто перероджується в егоцентризм, інтерес до людини,природи, місця людини в природі. Віра в необмежені можливості людини,насамперед, у пізнанні. Тема Фауста. Розриву із християнством не було, тільки здогмами. Ренесансу притаманний естетизм, естетичне ставлення до явищ дійсності.
Ренесанснимгуманістом міг стати будь-хто, але це дуже елітарне явище. Потрібна була великасума знань. За три століття в п'ятьох головних європейських країнах існувало5000 гуманістів. Питання про те, що вкладає Ренесанс у поняття «Людина». Вантичності «людина — це соціальна тварина», для гуманістів «Вчена тварина».Людина цінується тільки в культурних вимірах, тільки природні властивості,здатність до навчання. Людина — той, хто здатний до навчання. Ідеякультивування людини. Особливе значення мала педагогіка. Поняття «республікарозуму». Особливу увагу цьому приділяє Еразм Роттердамський.
Ренесанс прийнятоділити на три етапи – Раннє Відродження, Високе відродження й Пізнє Відродження(криза). З’являється новий жанр – новела (оповідання про нові в житті явища).Апофеоз — Боккаччо «Декамерон». Дуже мало новел із трагічним фіналом.Найчастіше в новелах людина перемагає долю. На 100 новел Боккаччо тільки одназі смертю. Оповідачі епохи Відродження показують, як людська ініціативаперемагає всі перешкоди.
Пізнє Відродження– людина не вінець витвору. Приклад – Шекспір, монолог «Людина – квінтесенціяпороху». Головний жанр у кризі — трагедія. Катастрофа ідей, пошук моральноговиходу.
ТворчістьШекспіра – і підсумок, і вершина розвитку театру. Філософська основа — ренесанснийгуманізм. Все відродження укладалося в життя людини, то він переживає йоптимізм і кризу. Уперше порушує питання «А що є буржуазна моральність?».Шекспір цю проблему не вирішив. Його висновок пов'язаний з утопією.
Відома частказдобутків Шекспіра в театральних трупах, він – перший професійний драматург. Ставленнядержави до театру було дуже зневажливим. Якість п'єс до Шекспіра була низькою,крім творів «університетських умів». Писали або багаті й платили за постановку,або самі акторські трупи.
Шекспір відразумав успіх. В 1592 вийшли статті за й проти нього. Грін «На гріш розуму,купленого за мільйон каяття», «Вискочка, ворона, прикрашена нашим пір'ям, серцетигра в оболонці актора». Історію Гамлета розробляли «університетські уми», аледуже низької якості. Прикмета Шекспіра — уміння використати матеріал інших. Вінписав п'єси, розраховуючи на певну публіку.
Актуальністьдослідження полягає в тому, що творчість Шекспіра завжди була і залишатиметьсязагадкою і для дослідників – корифеїв літературознавства, і для закоханих уйого творчість читачів.
Після виникненняпершого театру виникла постанова пуритан, які вважали, що театри не мають праваперебувати в межах міста.
Традиційно уШекспіра виділяють 3 періоди творчості:
1) 1590 — 1600.
2) 1600 — 1608.
3) 1609 — 1613.
1. Оптимістичний,тому що збігається з періодом раннього Відродження, а раннє Відродженняпов'язане з гуманізмом. Все веде до добра, гуманісти вірять у торжествогармонії. Переважають історичні хроніки й комедії. На рубежі 1-2 періоду створюєтьсяєдина трагедія «Ромео й Джульєтта». Ця трагедія не абсолютно похмура.Обстановка дії сонячна, яскрава атмосфера загальної радості. Те, що трапилося згероями, трапилося випадково — убивство Меркуціо, Ромео вбиває Тібальда. КолиРомео и Джульєтта таємно вінчаються, гонець випадково спізнюється. Шекспірпоказує, як послідовність випадків приводить до загибелі героїв. Головне, щосвітове зло не приходить у душі героїв, вони вмирають чистими. Шекспір хоческазати, що вони вмерли як останні жертви середньовіччя.
2. Цей періодтворчості Шекспіра пов'язаний з розвитком жанру трагедії. Він створює восновному тільки трагедії і незабаром розуміє, що буржуазна моральність некраща, ніж середньовічна. Шекспір б'ється над проблемою, що є зло. Трагічнерозуміється ідеалістично. Шекспіра жахає те, що трагедія виникає з того ж, ізчого й комедія. Шекспір починає спостерігати, як те саме якість приводить догарного й поганого.
3. Романтичний.Шекспір намагається зберегти гуманістичні матеріали, хоча паростків для гуманізмуне дає [17, 9].
Мета дослідження:
1) Визначитиосновні тенденції розвитку літературного процесу доби Відродження.
2) Виявитизначимість творчості Шекспіра в контексті Ренесансу.
3) З’ясуватинепересічність жіночих образів на прикладі геніального творчого доробкуШекспіра.
Завданнядослідження:
1) Розглянути Ренесанс як явищекультури і літератури.
2) Розглянути концептуальнізасади творчості Шекспіра на тлі гуманістичного світогляду.
3) Розгянути специфіку жіночихобразів у творах Шекспіра.
Об’єкт дослідження– творчість Шекпіра.
Предметдослідження – жіночі образи у творах Шекспіра.
Розділ 1. ШЕКСПІРЯК МИТЕЦЬ
1.1 Життєвий ітворчий шлях В. Шекспіра
Найвищимдосягненням англійської й усієї європейської літератури доби Відродження булатворчість Вільяма Шекспіра (1564-1616). Спадщина геніального митця набуласвітового значення, опліднювала творчий розвиток народів світу усіх наступнихстоліть, зберегла свою актуальність до нашого часу і ніщо не говорить проможливість втрати нею своєї притягальної сили в майбутньому. шекспір жіночий образ сонет
Про життяШекспіра і його особу відомо не дуже багато. Народився він 23 квітня 1564 р. вСтретфорді-на-Ейвоні в родині ремісника і торговця. Вчився у місцевійграматичній школі, де вивчали класичні мови: грецьку і латинську, ймовірно, щопісля закінчення школи він був помічником шкільного учителя. Вісімнадцятирічнимюнаком Шекспір одружився і через три роки після цього покинув Стретфорд.Біографи припускають, що він якийсь час був актором мандрівної трупи, перш ніждістався до Лондона. З 1590 р. Шекспір працював у різних театрах Лондона. 1594р. він вступив у найкращу лондонську трупу Джеймса Бербеджа. У 1599 р. Бербеджпобудував театр «Глобус», на сцені якого і ставилися п'єси Шекспіра. Головніролі виконував у них син Джеймса, видатний актор Річард Бербедж. Шекспір ставпайщиком «Глобуса», і прибуток від вистав та гонорари за п'єси були джереломіснування його родини, яка залишалася у Стретфорді. Шекспір часто їздив туди ів 1612 р. назовсім залишився в рідному місті, припинивши діяльність у театрі [17,19].
З перших роківперебування в Лондоні Шекспір розпочав свою поетичну й драматургічнудіяльність, а з 1594 р. вперше з'являються окремі п'єси в друці. Твори Шекспіравідразу мали успіх, автор невдовзі здобув визнання сучасників, про що свідчатьїхні відгуки. Наприклад, тогочасний учений Френсіс Мерез, подаючи огляданглійської літератури у своїй праці «Скарбниця розуму» (1598), неодноразовозгадує в ній Шекспіра як поета і драматурга, називає його «солодкозвучним імедоточивим», визнає найкращим з усіх англійських авторів комедій і трагедій.Відомий драматург Бен Джонсон у своїй поемі про Шекспіра, доданій до першоїзбірки Шекспірових драм (1623), писав, що їх творець стоїть «вище порівняння зтим, що горда Греція й зарозумілий Рим залишили нам». З відгуків Джонсонадізнаємося також, що Шекспір був людиною чесною, відкритої й широкої вдачі,багатої уяви, «відзначався сміливістю думок і благородством вираження їх».
Літературнаспадщина Шекспіра складається з 37 п'єс, поем «Венера та Адоніс» і «ЗганьбленаЛукреція» та 154 сонетів. Уже в XX ст. на підставі незаперечних фактів ученівстановили, що Шекспір брав участь у написанні п'єси «Томас Мор», яка булавитвором групи письменників — сучасників драматурга. Не всі твори публікувалисьза життя письменника. Перша збірка, до якої входило 36 п'єс, була видана йогодрузями, акторами Джоном Хемінгом і Генрі Конделом тільки у 1623 р. Цю збірку зуваги на її формат (повний друкований аркуш) прийнято називати «фоліо» [17, 11].
Драматичні твориШекспіра всіх періодів написані білим віршем, але використовується в них іпроза. Чергування вірша і прози продумане, зумовлене як характером життєвогоматеріалу, так і естетичними завданнями.
Поезія. Поеми тасонети Шекспіра ще сильно пов'язані з епічною та ліричною книжною традицією ігрунтуються на ній, але водночас вони сповнені багатого гуманістичного змісту,створюють нову реалістичну поетику, відтворюють живу дійсність. Поезії Шекспіравідкривають новий, вищий етап у розвитку поезії Ренесансу. Вперше збіркасонетів була надрукована у 1609 р. видавцем Томасом Торпом.
Основним змістомсонетів є розповідь поета про своє глибоке почуття дружби до юнака довершеноїкраси і своє сповнене пристрасті кохання до «смуглявої леді». Дослідники, розглядаючисонети як автобіографічні твори, здавна дошукуються тих реальних осіб, які булипрототипами друга і коханої. Протягом XIX і XX ст. висловлювалися різніздогадки. Наприкінці XIX ст. особливо популярною була версія, нібито за образом«смуглявої леді» криється придворна дама Єлізавети Мері Фіттон. Уже в наш час,у 1973 p., англійський історик А. Роуз висунув нову гіпотезу, згідно з якоюпрототипом «смуглявої леді» була донька придворного музиканта італійця Б.Бассано Емілія, одружена з Вільямом Ланьє, батько якого також служив музикантомпри дворі. Та, зрештою, рішення цієї загадки не може впливати на сприйняттяшекспірівських сонетів. Вони є видатним явищем поетичної творчості і становлятьневмирущу естетичну цінність, незалежно від того, хто були прототипи створенихобразів.
Сонети Шекспірастановлять сюжетний цикл. Хоч кожний з сонетів це завершений вірш, важливий сампо собі, але взяті разом вони створюють певний сюжет, який будується нарозвитку відносин між поетом, другом і «смуглявою леді» [16, 29].
1.2 Шекспірівськепитання
Питання проавторську приналежність Шекспіра до написаних ним творів здавна викликалаполеміку у широких колах шекспірознавців. Це питання і надалі залишаєтьсяактуальним, оскільки розмаїті концепції стосовно авторства Шекспіра неперестають виникати у працях видатних майстрів живого слова.
Автором гіпотези,що твори Шекспіра створював граф Оксфорд був англієць Томас Луні. Він посилавсяна те, що вірші графа, підписані його ім'ям, мають подібність із поемоюШекспіра «Венера й Адоніс». Крім того, як повідомляють, Т. Луні, графОксфорд, на гербі якого зображувався лев, що трясе зламаним списом, бувосвіченою людиною свого століття й був обізнаний з питань палацових інтриг,відбиття яких має місце в багатьох п'єсах Шекспіра. Граф Оксфорд був меценатомдекількох театрів і брав активну участь у літературному й театральному життіАнглії тієї доби. Ґрунтуючись на аналізі шекспірівських здобутків, Т. Лунівивів характерні риси їхнього автора й зробив висновок, що всіма ними міг цілкомволодіти граф Оксфорд.
Одним з авторівгіпотези про те, що автором шекспірівських п'єс був лорд Хансдон, що мав ім'яГенрі Кері, є вітчизняний літературознавець Микола Кастрикін (1930-2001).Гіпотеза викладена в його книзі «Top Secret». У ній відзначається, щолорд Хансдон був кузеном королеви Єлизавети й придворним лордом-камергером. Вінбув засновником першого професійного театру в Англії й заступникомшекспірівської трупи. Як докази того, що Хансдон був Шекспіром Н. Кострикіннаводить наступні докази:
— по-перше, в1616 році Шакспер «був перепохований, щоб запобігти переносу прахулже-автора у Вестмінстерське абатство». Автор книги посилається у зв'язкуіз цим на рядки з вірша Бена Джонсона до Першого фоліо, виданого в 1623 році:«Ти надгробний пам'ятник без могили»;
— по-друге,створення сонетів (154 протягом 1592-1595 р.) припинилося зі смертю Хансдона в1596 році;
— по-третє,будучи відісланим як доглядач на шотландський кордон й служачи там протягом 20років, Хансдон мав досить часу, щоб написати 36 п'єс;
— по-четверте,душоприказниця Єлизавети (очевидно, мається на увазі Мері Пембрук), знаючи пролже-авторство Шекспіра, затратила величезну суму на видання Першого фоліо,спочатку запланованого до виходу в 1622 році, сторіччю від дня народження кузинаЄлизавети;
— по-п'яте,особисті якості й деталі біографії Хансдона збігаються з такими автора сонетів,поем і драм.
Як сумнів вавторстві лорда Хансдона можна написати приблизно те ж саме, що й про графаОксфорда: Хансдон помер в 1596 році, а в п'єсах Шекспіра описані події, що малимісце після 1596 року.
У книзі«Шекспір» М. Морозов повідомляє, що «антишекспіристи»з'явилися ще в XVІІІ столітті, і першим претендентом в 1772 році був названийФренсіс Бекон. Автор цитує Герберта Лоренса, друга знаменитого актора ДевідаГарріка: «Бекон складав п'єси. Немає потреби доводити, скільки віндосягнув на цьому поприщі. Досить сказати, що він називався Шекспіром».
Уперше гіпотезупро те, що авторство п'єс Шекспіра належить кільком людям і в першу чергуфілософові й державному діячеві Френсісу Бекону (авторові утопії«Атлантида») висунула американська письменниця, однофамільницяфілософа, Делія Бекон. У книзі «Викриття філософії п'єс Шекспіра»(1857) вона посилалася на близькість багатьох філософських ідей Бекона шекспірівськомусвітогляду.
Вважається, щоФренсіс Бекон був одним із засновників сучасного масонства й належав ОрденуРозенкрейцерів. Філософські ідеї в п'єсах Шекспіра демонструють, що їхній авторбув добре знайомий з доктринами й ідеями Розенкрейцерів. Прихильники авторства,що належить Бекону, вважають, що він зашифрував у п'єсах Шекспіра секретненавчання Братства Розенкрейцерів і щирих ритуалів Масонського Ордена. ДослідникБерд Ківі в статті «Якщо справа дійде до суду» повідомляє: «Наприклад,у трагедії „Буря“ перше слово п'єси „Боцман“ (Boteswaіne),починається, як звичайно, з буквиці, оточеної мудрими віньєтками. Але в 30-іроки серед цих віньєток розглянули багаторазово повторене ім'я „FrancіsBacon“.
У книзі ІлліГілілова „Гра про Вільяма Шекспіра, або таємниця Великого Фенікса“.Треба відзначити, що І. Гілілов не є „першовідкривачем“ Ретленданавіть на ниві вітчизняного шекспірознавства. М. Морозов повідомляє, що в 1907році Карл Блейбтрей створив „ретлендовську теорію“. Ця теорія буларозроблена в 1918 році бельгійцем Дамблоном і викладена російською мовою Ф.Шипулинським в 1924 році в його книзі „Шекспір-Ретленд“. Посилаючисьна його дослідження, І. Гілілов пише, що Ф. Шипулинський був переконанимприхильником і пропагандистом цієї теорії й не шкодував різких слів на адресуШакспера зі Стратфорда й авторів стратфордианских біографій. Ф. Шипулинськийвважав, що для того, щоб ототожнювати неписьменного м'ясника, торговця йлихваря з автором „Гамлета“ і „Бурі“, замало бути сліпим:треба ще й не розуміти, не відчувати Шекспіра.
Російськийдослідник Пороховщиков, що працював в архіві родового замку Ретлендів Бельвуар,виявив рукопис пісні з п'єси „Дванадцята ніч“ Шекспіра, написанурукою Ретленда. Ретлендовску версію підтримав
А.В. Луначарськийу своїй статті „Шекспір і його століття“. І. Гілілов вирішивостаточно розставити всі крапки над „і“ у цій гіпотезі. Він зробивгрунтовні дослідження шекспірівського питання й навів у своїй книзі переконливіфакти. І. Гілілов намагається довести, що під ім'ям Шекспіра писали РоджерМеннерс (5-й граф Ретленд), і його дружина Єлизавета Ретленд. Книга булаперекладена багатьма мовами і зробила великий переполох серед шекспірознавців.Ця праця зазнала критики з боку супротивників позиції І. Гілілова.
Уперше гіпотезапро те, що під ім'ям Шекспіра міг ховатися драматург і поет Крістофер Марлобула висунута американським дослідником Уілбуром Цейглером в 1895 році. Вінприпустив, що Марло створив псевдонім „Шекспір“, щоб після своєїінсценованої смерті продовжувати творити як драматург. Ця „смерть“,як вважають марловіанці (прихильники авторства, що належить Марло), булапов'язана зі шпигунською діяльністю поета — він був завербований королівськоюрозвідкою, і повинен був продовжувати „роботу“ під іншим ім'ям,відмінним від імені „Шекспір“. Свою гіпотезу Цейдлер підкріпляв тим,що зробив „стилеметричний“ аналіз словників Шекспіра, КрістофераМарло, Френсіса Бекона й Бена Джонсона й дійшов висновку, що кількістьодноскладових, двоскладових, трискладових і чотирискладових слів у Шекспіра йМарло в написаних ними п'єсах у величезному ступені збігаються.
Гіпотеза,відповідно до якої авторство шекспірівських п'єс належить Філіпу Сідні й графуОксфорду, є однієї із найновіших. Вона не висувалася раніше ні закордонними, нівітчизняними нетрадфордіанцями [19].
Розділ 2. Жіночіобрази у творах Шекспіра
2.1 Образ жінки усонетах Шекспіра
Більшістьшекспірознавців дотримуються спільної думки в тому, що Великий Бард дужедалекий від ідеалізації коханої, чия краса асоціюється у нього з „темрявою”, асама вона „недобра” (“unkind”), „нещира”, „невірна” („untrue” ). З огляду наце, цікавим видається переклад заключного двовірша, запропонованийІ.Костецьким. Він наважується на вельми сміливий крок: спочатку акцентує увагуна небесній природі любові („Найближче неба. Доторкнися, небо” ), а потімдосить несподівано резюмує: „Люблю. Люблю. Не чисту грудь–тебе бо”.Несподівано, ефектно і по-своєму оригінально. Запускається механізмасоціювання: спадає на думку і „смаглява леді”, чия чарівна чуттєвість таквабить героя (сонети 149, 150), і друг, що втілює як безліч чеснот, так і бракдосконалості (сонет 69). Тож у перекладі І.Костецького, як, до речі, і в текстіоригіналу, так і залишається непроясненим, хто ж, зрештою, приховується засповненою особливого аксіологічного сенсу метафорою „A God in love” [15, 39].
Отже, любовШекспіра – це таїна, яку можна розгадувати, але навряд чи можливо остаточнорозгадати. Кожен із перекладачів сонетів відкриває певну грань незбагненногофеномену любові, народженого поетичною уявою Великого Поета. При цьому кожнаінтерпритаційна версія має свій сенс і культурний зміст. Саме паралельнечитання оригіналу і його вдалих перекладів, коли процеси мислення таестетичного освоєння розгортаються в площині декількох текстових втілень однієїконцепції, і створює об’єктивні гносеологічні передумови для розширеннясмислових обріїв рецепції оригіналу.
Не менш цікавимоб’єктом літературознавчої інтерпретації є візія кохання, представленаШекспіром у 144-му сонеті. Розкодовування прихованих смислів, виявленняпровідного лейтмотиву та визначення того онтологічного простору, в якомурозгортається основний сюжетний конфлікт цього твору, сприятимуть, якдумається, адекватнішому розумінню авторського задуму. Це, у свою чергу,дозволить не тільки увиразнити шекспірівську концепцію кохання, але йрозглянути існуючі українські переклади цього ліричного твору в новому ракурсі[18, 214].
У 144-му сонетіШекспір зіставляє у двобої різні іпостасі кохання – до світлого юнака (a manright fair ) та смаглявої леді (a woman colour’d ill ). Ключовим принципом, наякому вибудовуються центральна змістова колізія, ейдологія та цінніснасемантика цього сонету, є принцип контрастності. Реалізується він насампередчерез низку яскравих лексичних антиномій: comfort – despair, angel – devil,fair – colour’d ill, purity – foul pride. Уже в першому катрені розгортаєтьсяосновна сценарна модель – трагічне усвідомлення ліричним героєм роздвоєностівласної душі. Він одночасно відчуває любов і до юнака, який постає в його уявівтіленням світлої іпостасі кохання, і до жінки, яка символізує темний бікпристрасті та асоціюється зі спокусою, гріхом і пеклом:
Two loves I haveof comfort and despair,
Which like twospirits do suggest me still,
The better angelis a man right fair,
The worser spirita woman colour’d ill [18, 217].
У двох наступнихкатренах відбувається своєрідний зсув візуальної перспективи: на зміну поглядувглиб власної душі приходить зовнішнє споглядання за ситуацією, щорозгортається у площині інтимних стосунків так би мовити, третіх осіб – юнака іжінки:
To win me soon tohell, my female evil
Tempteth mybetter angel from my side,
And would corruptmy saint to be a devil,
Wooing his puritywith her foul pride.
And whether thatmy angel be turnd fiend?
Suspect I may,yet not directly tell;
But being bothfrom me, both to each friend,
I guess one angelis another’s hell [18, 222].
Якщо сприйматиШекспірові слова буквально, то в цих рядках прочитується хрестоматійно відомаколізія подвійної зради. І кохана, і друг знехтували почуттями ліричного героя,однак його осуд концентрується виключно на особі жінки. Саме вонапроголошується втіленням зла, яке спокушає чистого, непорочного ангелоподібногоюнака. Втім, віртуозно обігруючи ці очікування, Шекспір, за рахуноквикористання таких дієслів, як „suspect” (підозрювати), “guess”(здогадуватися), „never know” (не знати), „live in doubt” (жити у сумнівах),створює ефект непроясненості, невизначеності фіналу. Сценарна схема спокуси йгріхопадіння у текстовому просторі цього сонету так і залишається лишепунктирно-окресленою, як така собі гіпотетично можлива, ймовірна перспектива:
Yet this shall Ine’er know, but live in doubt,
Till my bad angelfire my good one out [18, 225].
Доволі цікавіінтерпритаційні перспективи відкриває перед читачами оригіналу цього ліричноготвору використання методологічних ресурсів структуралізму. Однією з важливихрозповідних одиниць, згідно з теорією Р.Барта, є ядерна (або кардинальна)функція, яка виконує в тексті роль такого собі “шарніру”, що з’єднує між собоюрізні події. Функція є кардинальною, коли відповідний вчинок або дія відкриваєпевну альтернативну можливість, важливу для подальшого розвитку подій, тобто,коли вона чи то створює, чи то розв’язує ситуативну невизначеність [3, 398].
У 144-му сонетіШекспіра ядерною (кардинальною) функцією можна вважати мисленнєву активність –психологічні родуми ліричного героя. Він не просто втягнутий у вир чужихстосунків, він ідентифікує себе як стартову точку їхнього розгортання, яксвоєрідну альфу, омегою по відношенню до якої може стати падіння світлогоангела.
У досліджуваномуШекспіровому сонеті система індексів не тільки створює ілюзію реальності(подвійна зрада ліричного героя другом та коханою), але й закладає певніможливості метафорично-психологічного прочитання, при якому магістральнийконфлікт переноситься зі світу зовнішнього у мікрокосм ліричного героя.
На думкуМ.Габлевич, у сонетарії Шекспіра закладено принцип протиставлення похоті йлюбові. Символічним утіленням земної Краси і речником небесної Любові постаєземна людина чоловічої статі: “Юнак поета-драматурга – невід’ємна частка йоговласної психіки, “краща частка” його “Я”-self (сонет 38), його шляхетнішаполовина (сонет 151), його “добрий дух із сяйним чолом” (сонет 144), його“син-сонце” (сонет 33)”. А смаглява жінка сприймається автором сонетів яквтілення хоті, темної половини людської природи. Вона асоціюється з тінню(сонет 61), відчаєм (сонет 140), гріхом та болем (сонет 141). Отже, тілеснесприймається поетом як менш цінне, ніж духовне, і асоціюється з пристрастю,фізичним потягом до жінки [7, 178].
Таким чином,можливі щонайменше дві версії інтерпритації магістрального сюжету 144-го сонетуВ.Шекспіра. Перша з них актуалізує міметичний рівень смислового простору твору,коли розгортання сюжету розглядається як об’єктивна реальність складнихпсихологічних стосунків між трьома особами – ліричним героєм, його другом тайого коханою. Інша версія – метафорично-психологічна – вибудовується приперенесенні конфліктної ситуації у площину внутрішнього світу ліричного героя,у суб’єктивну реальність його духовного мікрокосму. Обидва вказаніінтерпретаційні підходи, до речі, й знаходять своє художнє втілення вукраїнських перекладах Шекспірового сонетарію.
Так, приміром,Д.Паламарчук, чиїм перекладам притаманна точність у відтворенні образнихштрихів, актуалізує виключно ті смислові поля, що пов’язані з ідеєю подвійноїзради:
Прийшли мені нагоре і на страх
Любові дві всупутники щоденні.
Юнак блакитноокий– добрий геній,
І жінка – демон змороком в очах.
Щоб чисту душу впекло заманити,
Збиває демонангела на гріх
І хоче силою очейсвоїх
Слугу небесдияволом зробити.
Та я невпевнений,чи ангел мій
Зберігнезайманість, чи вже пропащий,
Він друг мені,тож завжди він при ній,
За крок один відперлової пащі.
І я живу, й чекаюкожну мить,
Що праведник допекла полетить [7, 12].
У перекладі144-го сонету, здійсненому львівськими перекладачами Іриною та ОлександромСелезінками, запропоновано інтеріоризовану версію магістрального сюжету:
Любові дві несутьі відчай, й спокій,
Вступаючи за душумою в бій;
Дух добрий – томужчина світлоокий,
Чорнява, смуглажінка –злий дух мій.
Щоб опинився впеклі, зло жіноче
Спокушує добромоє піти,
Змінить на демонасвятого хоче,
Бажає чистотуперемогти.
Чи стане демономмій ангел добрий,
Я відповіді покине знайду;
Обидва проти меней дух хоробрий,
Можливо, в злогоангела в аду.
Від того сумнівогорне мене,
Допоки зло доброне прожене [7, 187].
Як бачимо, уперших двох катренах перекладу, як, до речі, і в оригіналі, енергія постійнопереміщується з ядра на індекси. При цьому ядерна (кардинальна) функція, щопередана досить влучною метафорою („Любові дві несуть і відчай, й спокій, //Вступаючи за душу мою в бій...” ), посилюючись функціями-каталізаторами, забезпечуєцілісність наративу.
2.2 Жіночі образиу трагедіях Шекспіра
Образ Афелії — один з яскравих прикладів драматичної майстерності Шекспіра. Її життя показаноніби пунктиром: прощання з Лаертом, розмова з батьком, розповідь про божевілляГамлета, бесіда і розрив з Гамлетом, бесіда перед сценою „мишоловки“,сцена божевілля.
Афеліяз'являється перед нами у взаєминах із братом, батьком, принцом Гамлетом, уякого вона закохана. Вихована при дворі, героїня дуже самотня. Вона оточеналюдьми, які до неї байдужі. Дівчина — лише іграшка, знаряддя в чужих руках. Їїлюбов до Гамлета стає ставкою у двірцевій грі. Рідний батько, Полоній, шпигуєза нею і, довідавшись, що вона зустрічається з принцом, намагається перешкодитицій любові. До того ж не тільки тому, що його дочка нижча за Гамлета станом,але й тому, що Гамлет — з іншого табору, він — суперник Клавдія, на якогоробить ставку Полоній. І батько, і брат вимагають, щоб вона відмовилася відлюбові до принца. Афелія — слухняна дочка, вона не звикла суперечити нікому. Іріч не в тому, що вона позбавлена волі й самостійності. Просто вона й сама недо кінця вірить у серйозність намірів Гамлета. При цьому з Лаертом вонатримається більш вільно і на його застереження відповідає напівжартівливо:
«Только, милыйбрат,
Не будь какгрешный пастырь, что другим
Указывает к небупуть тернистый,
А сам, беспечныйи пустой гуляка,
Идет цветущеютропой утех,
Забыв своисоветы.»
Афелія припиняєзустрічатися з Гамлетом і відмовляється прийняти від нього листи. Будь-якадівчина в подібному випадку вправі чекати пояснення. Справа за Гамлетом. Алевін зайнятий думками про помсту. Йому зараз не до Афелії. Тому, коли корольКлавдій просить Офелію поговорити з принцом, дівчина погоджується, навітьзнаючи, що розмову будуть підслуховувати. Але в неї немає іншої можливостіперевірити істинність його почуттів або переконатися в його божевіллі. Афеліядовірлива, тому Гамлет саме на ній випробовує роль божевільного. Сцена розривуміж закоханими повна драматизму. Гамлет не вірить Афелії, він захищає власнежиття — неправдою, грою, божевіллям. Він намагається пом'якшити розрив,говорячи, що не розлюбив, а не любив ніколи, прикидався, і шкодувати про ньогоне варто. Ображена Афелія тримається з гідністю, повертаючи подарунки:
«Нет, принц мой,вы дарили; и слова,
Дышавшие таксладко, что вдвойне
Был ценен дар, — их аромат исчез.
Возьмите же;подарок нам немил,
Когда разлюбиттот, кто подарил.» [13, 39].
Чи розумієГамлет, що Офелію підіслано? Врешті-решт, це неважливо. Він знає, що дівчинавідкрита та довірлива, що вона все одно перекаже розмову з ним Полонію. Афеліязовсім не вміє брехати, тому Гамлет і не намагається домовитися з нею, як зГораціо [13, 39].
Остання зустрічГамлета й Афелії відбувається ввечері перед виставою „УбивствоГонзаго“. Гамлет всідається біля ніг дівчини, навмисно говорячи різкості інавіть брутальності. І Афелія терпляче зносить усе, підспудно впевнена в якійсьсвоїй провині та божевіллі принца. А потім Гамлет убиває Полонія, і дівчинапозбавляється єдиної опори в житті. Людина, яку вона продовжує любити,виявляється вбивцею її батька. Цього потрясіння бідний розум не виносить.Логіка божевілля Афелії вміщує кілька нав'язливих ідей: це — смерть батька,розтоптана любов, жорстокість світу, її загибель — сумна закономірність: такійчистій, довірливій істоті нема чого робити при дворі, де панують злість івіроломство. Її використали і викинули за межі світу. І живе каяття Гамлета надїї могилою не може нічого виправити. Офелію занадто мало любили, і ніхто незміг уберегти – у цьому її трагедія [13, 40].
Персонажі, якідіють в трагедії «Король Лір», діляться на дві протилежні групи. До однієїналежать Едмунд, Гонерілья, Регана, Корнуол — хижаки й егоїсти, позбавленічесті й совісті, лицедії й злочинці, вчинками яких керує жадоба влади йбагатства. Особливо глибоким є образ Едмунда з його виразно окресленимхарактером. Сильний, небезпечний злочинець, він завжди володіє собою,розраховує тверезо і точно, ніколи не діє під враженням роздратування чи гніву.Едмунд — страшне породження соціального перевороту нової доби. Він втілюєрозкріпачену ініціативу, позбавлену людяності, спрямовану проти суспільства,виключно на задоволення особистих, хижацьких інтересів [8, 27].
Інша групаперсонажів — Корделія, Кент, Едгар, блазень Ліра, згодом Глостер — повноціннілюди, гуманні, щирі й безкорисливі. В образі Корделії найбільш повно втіленоідеальні риси людини — чистота, гідність, щирість, висока людяність. Корделія — один із найбільш довершених позитивних жіночих образів світової літератури. ЛесяУкраїнка писала: «В усій класичній і некласичній французькій літературі XVII таXVIII ст. нема жодного жіночого образу, котрий можна було б поставити поряд зіщирою, вільною духом Корделією».
Отже, мова йдепро діаметральну протилежність жіночих образів: уособлення добра і щирості, тапідступної корисливості. У даному сюжеті Шекспір блискуче змальовує антагонізмсестринських почуттів: одні улесливо виказують неправдиві почуття до Ліра, аопозиційно налаштована Корделія, виказуючи свої правдиві почуття до батька,опиняється у вигнанні саме через кришталево прозору правду і бездонну чистотудуші, сповненої щирої любові до батька.
Хоча Лір не можеодразу збагнути пріоритетності Корделії (за що йому згодом доведетьсяпоплатитися дорогою ціною), проте прозріння не забарилося: саме підступність,ненажерливість, жага до влади і надмірна ненаситність Гонерілії і Реганизмушують Ліра переосмислити першопричину вияву такого неадекватного ставлення,і спробувати збагнути щиру простодушність Корделії, яку свого часу він неосягнув своїм примітивним, закоханим у лестощі его [8, 28].
ДжульеттаКапулетті — один із центральних персонажів трагедії Шекспіра «Ромео іДжульєтта». Джульєтта показана в момент переходу від наївної самодостатностідитини, якій невідомі сумніви в тому, що навколишній її світ може бути іншим,до зрілості закоханої жінки, здатної пожертвувати всім заради коханого. Напочатку п'єси Джульєтта — слухняна й любляча дочка, батьки для неї — найбільшийавторитет, втілення мудрості, добра й справедливості. У її житті немає й неможе бути місця для самоствердження, яким на початку п'єси одержимий закоханийу Розалінду Ромео, тому що підлегле положення жінки в будинку батька виключаєяку-небудь зовнішню активність [8, 46].
До зустрічі зРомео Джульєтта не замислюється над причинами давньої ворожнечі між їхнімиродинами й бачить у всіх Монтеккі лише ворогів. Але коли в її душіпробуджується почуття до Ромео, разом з ними оживає й розум. Вона вперше задаєсобі питання, на які не так просто відповісти: як залишатися люблячою йслухняною дочкою й разом з тим бути чесною перед своєю совістю? Чи можна любитиворога родини? І Джульєтта вимовляє знамениті слова:
»Що єМонтеккі? Хіба так кличуть
Особу й плечі,ноги, груди й руки?..
Що значить ім'я?Троянда пахне трояндою,
Хоч трояндоюназви її, хоч ні".
Однак іДжульєтта, і Ромео залишаються людьми своєї епохи, вони не владні вирватися злещат її настроїв і забобонів. Коли Джульєтта, бажаючи відвести лихо відутікшого до Мантуї Ромео, говорить матері, що жадає отруїти вбивцю Тібальта, щовона сама складе смертоносне зілля, леді Капулетті нітрохи не здивована їїпізнаннями в галузі отруйних речовин і не звинувачує доньку, готову мстити зтакою ж жорстокістю, як і чоловіки її родини. Шекспір чи ледве не збатьківською ніжністю ставиться до своїх персонажів, він, як їхній творець,«бачить їх наскрізь», але не осуджує за слабкість. Він переконуєчитача у тому, що саме ці люди, з усіма їхніми пороками й недоліками, достойнілюбові, тому що тільки вона одна може підняти їх над недосконалістю цього життяй урятувати від зла, що панує у світі [8, 30].
Найбільшзнаменитий образ — леді Макбет, що відважно обіцяла чоловікові взяти всю вагузлочину на себе, але вона перша ламається під тягарем злочину й думок про своюпровину: вона божеволіє й намагається змити з рук кров короля Дункана:
«Прочь, проклятоепятно! Прочь, говорю!
Один; два;значит, пора. В аду темно.
Стыдно, милорд,стыдно!
Воин, и вдругиспугался?
Чего нам бояться,не знает ли кто-нибудь,
раз никто неможет призвать
нашу власть кответу?
Но кто бы могподумать,
что в старике такмного крови?»
Леді Макбет — особистість доволі яскрава. Насамперед, у шекспірівській трагедії багаторазовопідкреслюється, що вона дуже гарна, заворожуюча жіночна, надзвичайноприваблива. Вона й Макбет — це дійсно чудова, один одного гідна пара. Звичайновважається, що саме честолюбство Леді Макбет підштовхнуло її чоловіка на першезроблене ним злодіяння — убивство короля Дункана, але це не зовсім вірно. Усвоєму честолюбстві вони теж рівноправні партнери. Але, на відміну від свогочоловіка, Леді Макбет не знає ні сумнівів, ні коливань, не відає жалю: вона вповному розумінні слова «залізна леді». І тому вона не здатна розумомосягти, що скоєний нею злочин — гріх. Каяття їй чуже. Розуміє вона це лише втрачаючирозум, у божевіллі, коли бачить криваві плями на руках, які змити ніщо нездатне…
Побутує думка, щожорстокість Леді Макбет слід розглядати слід розглядати з позиції нестримногота кришталево-чистого і самовідданого кохання до свого чоловіка. Цим вона нештовхає його до скоєння злочину, а лише прагне довести йому своє кохання,підтримати його у будь-яких починаннях, навіть жорстоких і антигуманних. Вона,бачачи жагу до влади в очах Макбета, бачить темні закутки його душі, і дає волюпримхам свого коханого… [20, 90].
ВИСНОВКИ
Отже, епохаВідродження – надзвичайно яскрава доба, що була уособленням нової думки, новихідеалів, нових почуттів і філософських поглядів на сенс життя і людини в даномуконтексті.
Гуманістичніпогляди Ренесансу возвеличували людське єство, адже ставлення до людиникардинально змінилося – вона більше не розглядалася, як банальне і примітивнестворіння, людина стала вінцем Всесвіту, най бездоганнішим творінням Бога,втіленням еталону краси, добра і всеосяжних знань.
У контекстіВідродження спостерігається тенденція до наслідування культурних і літературнихнадбань Античності, яка вважалась еталоном довершеності, досконалості, іприкладом для наслідування.
Епоха Відродженнястала абсолютним опонентом Середньовіччя, яке несло у своїх світогляднихзасадах богобоязнь, схоластичні ідеї і повне заперечення будь-яких ініціативнихпочинань людини, в той час, як Ренесанс всебічно тяжів до апології людини, хочайого завершальний етап позначився кризовістю надмірного філантропізму, і визнаннямнеспроможності людини досягнути величі Бога.
Шекспір бувпредставником епохи Відродження, і тенденції піднесення і падіння знайшли своємісце у геніальному творчому доробку автора.
ТворчістьШекспіра займає чи не найвагомішу комірку літературної спадщини людства, будучияскравим відображенням ренесансних ідей і соціальних відносин тієї пори,залишаючись актуальною і на сьогоднішньому етапі.
У творчостіШекспіра дослідники виділяють три періоди:
— оптимістичний,пов’язаний із гуманістичним спрямуванням доби;
— трагічний,пов'язаний із розчаруванням автора у світогляді Ренесансу, який, на його думку,нічим не відрізнявся від Середньовіччя;
— романтичний, уякому ще жевріє вогник надії на перемогу гуманізму.
Шекспір бувгеніальним драматургом, слава до якого постукала в двері практично одразу післятого, як він розпочав свій творчий шлях.
Проблемаавторства Шекспіра здавна непокоїла видатних літературознавців: одні вважали,що Шекспір і був автором своїх неперевершених шедеврів, інші, на противагу їм,приписували авторство іншим майстрам слова.
Зокрема доавторів шекспірових творів зачислюють: графа Оксфорда, лорда Хансдона, ФренсісаБекона, Роджера Меннерса і його дружину, Крістофера Марло, Філіпа Сідні.
Шекспір у своїйтворчості неодноразово звертається до образу жінки, яка у його творахпозбавлена якихось надзвичайних ідеалізацій, вона – далеко не свята, навітьобраз її набуває певного негативного забарвлення.
Можнастверджувати, що кохана у сонета Шекспіра – образ незбагненний, неосяжний,космічний та містичний, його важко збагнути, адже Шекспір надає образу коханоїпевного нетрадиційного звучання, яке виливається чарівними рядками у бурхливийпотік емоцій у вирі неперевершених сонетів генія.
Крім сонетівШекспір відзначився як драматург, і, мабуть, саме драма поставила його на такийвисокий щабель.
Афелія, героїнятрагедії «Гамлет» — наївна, чиста, мила, несамовито закохана в Гамлета.
У трагедії«Король Лір» з’являється одразу три жіночих образи: Гонерілья, Регана іКорделія, перші дві зображуються як підступні і ниці хижачки, що прагнуть убудь-який спосіб досягти влади, а Корделія – зовсім не така, вона – уособленнящирості, чистоти і безкорисливості, проте, саме ці її чесноти і стають причиноюїї поневірянь.
У трагедії «Ромеоі Джульєтта» юна дівчина страждає від божевільного кохання і від недолугостіродин: своєї і свого коханого Ромео, врезультаті чого страждають обидвазакоханих серця.
У трагедії«Макбет» Шекспір прекрасно змальовує образ сильної жінки, яка ладна піти засвоїм чоловіком на край землі, і не боїться осуду інших, адже кохання для неї –це найбільша святиня, найцінніший скарб…