ЗМІСТ
едгарпо детектив американський література
ВСТУП
РОЗДІЛ 1. АМЕРИКАНСЬКИЙ РОМАНТИЗМ ТА РОЗВИТОК ДЕТЕКТИВУ В ЛІТЕРАТУРІ ХІХ СТОЛІТТЯ
1.1 Розвиток американського романтизму та його значення в літературі ХІХ століття
1.2 Детектив, як літературний жанр усвітовій літературі
РОЗДІЛ 2. СПЕЦИФІКА ОПОВІДАННЯ В ДЕТЕКТИВНИХ ТВОРАХПО
2.1 Сюжетна структура оповідань E. По
2.2 Риси характеру головних героїв у детективних оповіданнях Е. По
ВИСНОВКИ
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
РОЗДІЛ 1. АМЕРИКАНСЬКИЙРОМАНТИЗМ ТА РОЗВИТОК ДЕТЕКТИВУВ ЛІТЕРАТУРІ ХІХ СТОЛІТТЯ
1.1 Розвиток американського романтизмута його значення в літературі ХІХ століття
Формування американської культури, зокремаоригінальної національної художньої літератури, відбувалося паралельно збурхливим розвитком самих Сполучених Штатів як незалежної держави. Молодакраїна невпинно розширювала свою територію на Захід, Південь і Північ, стрімкой масштабно формувала власну економіку, торгівлю, промисловість, фінанси,транспорт, розбудовувала і закладала нові міста та поселення, енергійнопровадила самостійну політику. Ривок від невеличких європейських колоній,розташованих на відносно вузькій смузі землі вздовж східного узбережжяконтиненту, ще тисячами ниток зв'язаних із материнським Старим Світом, довеликої і всезростаючої суверенної держави, яка простяглася від Атлантичного доТихого океану, від Великих озер до Мексиканської затоки — цей ривок відбувавсякарколомними темпами.
Після перемоги американських колоній у боротьбіза незалежність(1775 — 1783), проголошення суверенних Сполучених Штатів (1776), прийняттяКонституції 1787 р. і революційного проголошення республіканського устрою,після другої успішної війни проти Англії в 1812 р. здавалося, що ніщо не стоїтьна перешкоді позитивного здійснення одного з найбільших експериментів в історіїлюдства — створення в Новому Світі на засадах свободи, рівності, права на щастянового суспільного устрою, про який століттями мріяло людство. Цим бувзумовлений ентузіазм, оптимізм, віра в світле майбутнє, такі характерні длябільшості американців на початку XIX ст.
З окремих, досить різних за своїм національнимскладом, звичаями, релігійними переконаннями, мовними особливостями, регіонівпоступово складається єдина держава, а в ній єдина американська нація, пройнятадухом патріотизму й переконанням у своїх перевагах над народами Старого Світу [2;c.156].
Створення національної культури, гідної молодогодинамічного народу, проголошується невідкладним завданням зі шпальт газет,сторінок книг, кафедр лекторів. Доба піднесення національного духу, формуваннянаціонального менталітету і самосвідомості була за своїм характеромромантичною. І так щасливо співпало, що саме в цей час провідним напрямом умистецтві й літературі Англії, Німеччини, Франції стає романтизм, іамериканські художники саме в ньому знаходять співзвучність своїм ідейно-художнімшуканням.
Видатний майстер короткої прози Френсіс Брет Гарту статті «Виникнення короткого оповідання» (1899), характеризуючилітературну ситуацію у власній країні на початку XIX ст., писав: «Те, щоназивалося американською літературою, все ще перебувало в рамках англійськихметодів або виходило з англійських взірців. Кращі письменники або відправлялисяв пошуках натхнення за тридев'ять земель, або, змушені обмежуватися місцевимматеріалом, зверталися до історії та легенд; у художньому сенсі вони віддавалисяспогляданню власної країни і рідко спостереженню. Література тулилася навузькій смужці Атлантичного узбережжя, дослухаючись до віянь із чужих берегів,до шумів інших земель, а не до голосів власної країни… Створювалося враження,що американський народ, вивільнившись з-під англійського ярма в сферахурядовій, політичній і національного розвитку, здивувавши Старий Світвинахідливістю й оригінальністю практичних ідей, ніяк не міг вивільнитися зтенет англійського літературного прецеденту».
«Вивільнення з тенет англійського (і не лишеанглійського) літературного прецеденту» відбувалося поступово. Розриву зєвропейською художньою традицією не сталося.
Американський романтизм продовжував і розвивав нановому матеріалі у своєрідних національних умовах традиції європейськихмайстрів, передусім Вальтера Скотта і німецьких романтиків, зокрема Гофмана.Дужезначним був вплив естетичних і філософських ідей Колріджа, через ньогоамериканці прилучалися до провідних принципів нового літературного напряму,його критичні й теоретичні статті знайомили із засадами німецьких романтиків,привертали пильну увагу до творчості Шекспіра, котрий став для багатьохамериканських романтиків справжнім кумиром.
Значнуроль у становленні філософських засад романтизму США відіграли творифранцузьких просвітителів, ідеї Французької революції. Взагалі,американські романтики не поривали з Просвітництвом. В їхній творчості доситьчасто відбувався певний синтез просвітительських ідей і нових романтичних форм.З іншого боку, у творчості одного й того ж художника зустрічаємо періоди,наближені до просвітительського реалізму і суто романтичні. Зокрема, цестосується творчості першого великого романтика Cполучених ШтатівВашингтона Ірвінга. Вся філософія трансценденталістівна чолі з найбільшиммислителем того часу в Новому Світі Ральфом Волдо Емерсоном була якнайтіснішепов'язана з комплексом ідей революційної Франції і Просвітництвом.
Головним гаслом трансценденталістів було гасло«довіри до себе»—тобто незалежності індивіда, віри в свої сили, своюволю. Американський індивідуалізм, чиїми адептами стали послідовники Емерсона,був породженням революційних ідей свободи і рівних прав особистості, яка неповинна підкорятися ані волі окремих тиранів, ані несправедливим законамтиранічної держави[5;c.92].
З іншого боку, самі умови існування більшостігромадян нової держави — «піонерів», необхідність постійної боротьбиза відвоювання землі у нетрях і пустелях, у корінних жителів континенту —індіанців, що в ній можна покладатися лише на власні сили, боротьби як важкоїфізичної праці й оборони здобутого цією працею, як і ціла низка інших причин,сприяли укоріненню не колективістських, а індивідуалістських начал унаціональному американському характері. Пропагандистами цих начал виступалитрансценденталісти. Трансценденталісти виступали суспільними утопістами. При цьомугасло «довіри до себе», за умови його практичного втілення, набувалов парадоксальний спосіб прямо протилежних форм [8;c.520].
За часовими межами американський романтизмрозвивався трохи пізніше від західноєвропейського. Він охоплює період з кінцядесятих і до початку шістдесятих років XIX ст. Про межіцього напряму в Америці точилися дискусії, та нема підстав сумніватися в тому,що за точку відліку можна вважати появу книжки романтичних новел В. Ірвінга у1819 р. Щодо кінцевої межі, то тут суперечностей не виникало. Американськийромантизм сходить зі сцени в переломний період історії Сполучених Штатів — уроки громадянської війни між Півднем і Північчю.
Остаточна перемога промислової капіталістичноїПівночі над сільськогосподарським рабовласницьким Півднем збігається зтотальним поширенням у літературі реалістичного напряму. Те, що було лишеелементами реалістичного зображення в системі романтизму, стає цілісноюконцепцією художнього відтворення життя. Однак це не означає, що романтизмцілком зникає з творів американських авторів. Він входить — як окреміструктури, характери, теми, елементи форми — у творчість багатьох письменників- реалістів. Пригодницькі, морські, ковбойські романи, художня проза проподорожі в далекі землі й шляхами власної країни черпають з арсеналуромантичної прози надто багато.
Науковці вирізняють у романтизмі США два етапи —ранній, до якого відносять передусім творчість Ірвінга і Купера, і зрілий, чипізній, — його репрезентантами виступають Готорн, По і Мелвілл. Цей розподілдосить умовний. Зокрема, приналежність Едгара По до пізнього романтизмущонайменше дискусійна. Його творчість припадає на 30-ті — 40-ві роки XIX ст., коли щепродовжувалася літературна діяльність Ірвінга і Купера, активно діялитрансценденталісти Емерсон, Торо, Фаулер.
Якщо вже поділяти американський романтизм наперіоди, то творчість По і трансценденталістів треба було б віднести до другого— перехідного періоду, а Готорна, Мелвілла і Вітмена — до третього, хоча і тутбуде багато умовного [1;c.263].
Важливо підкреслити, що суттєва відмінністьтворів, написаних у 20 — 30-х роках, і тих, які з'явилися пізніше, полягала,насамперед, у їхньому загальному настрої. Оптимізм раннього етапу американськогоромантизму, історично обумовлений після завоювання незалежності в добурозбудови держави, коли все перебувало у процесі становлення й недолікиздавалися випадковими і такими, які легко виправити, пропагуючи позитивніпринципи, — цей оптимізм повільно поступається місцем критичним спостереженнямнад реальним втіленням гасел засновників американської республіки, ідеологівнового справедливого ладу. На сонці молодого суспільства виявляється все більшеплям. Критичні елементи нагромаджуються. Вразливі художники романтизму шукаютьпояснення того, що омріяне Ельдорадо вимальовується у дійсності зовсім нетаким, як очікувалося, і вбачають причини цього в недосконалості людини. А цепризводить, як у Готорна або Мелвілла, до гіркого скепсису або трагічного сприйняттялюдського існування взагалі. Пізній Купер стає непримиренним критиком вад свогосуспільства. Не кажучи вже про Едгара По, який постійно писав про жахливі гранілюдського існування, про страшну суперечність між намірами і вчинками людей,вдавався до сатиричних прийомів зображення окремих явищ американської дійсності[14;c.100].
Критичне ставлення до принципів моралі, на якихбудується буржуазно-демократичний устрій, заперечення кричущих недоліківмолодого суспільства, критика негативних рис масової психології тощо буливиявом типово романтичного відчуття розриву між ідеалом і реальністю. Особливоболісним було це відчуття саме в американських романтиків через те, що напочатку мрія про побудову нового прегарного світу на свіжій незайманій землізусиллями нових людей здавалася такою привабливою і можливою для здійснення.
Історія, зокрема історія культури, поставилаперед американським романтизмом кілька складних і відповідальних завдань.
Як зазначалося вище, першим з нихсталостворення оригінальної національної літератури, яка б не була повторенням чинаслідуванням того, що вже здійснили романтики Європи. І митці романтизмуСполучених Штатів спромоглися це зробити. Власне, починаючи з них, вітчизняналітература стає цікавою для інших народів, входить як складова частина влітературу світову. Письменники першої генерації американських романтиківВашингтон Ірвінг і Фенімор Купер були не просто визнані читачами за межами США,а й сприйняті з захопленням. З них, власне, починалося знайомство світового читацькогозагалу з художньою літературою Америки. Хоча вони іноді у своїх творахрозповідали про події в різних країнах, навіть на різних континентах. Головним,що приваблювало в їхніх книгах, були історія і сьогодення, природа і звичаї,колізії і процеси, людські типи і характери Нового Світу. Така приваблива длялітератури доби романтизму екзотика невідомих чи маловідомих країв була в їхніхкнигах екзотикою американського континенту. Цим письменники-романтикивиконували друге завдання часу— створити образ своєї країни, розповістипро її історичний шлях, ЇЇ становлення і здобутки.
Історія Сполучених Штатів, на відміну від,скажімо, англійської, не була такою давньою. Найдавнішими для білих американцівбули колоніальні часи, події, які відбувалися у перших поселеннях Нової Англіїчи Півдня.
Найяскравішими сторінками історії була боротьбаза незалежність, важке життя першопоселенців — піонерів освоєння нових земель,їхнє вперте боріння зі стихіями, підкорення природи, постійні сутички зтубільним населенням, чиї споконвічні території вони захоплювали. Небезпекачатувала на піонерів не лише з боку індіанців, а й білих загарбників-скватерів,які анархічно не визнавали права власності на оброблену іншими землю ібрутально присвоювали її. Драматизму у цій щоденній боротьбі за виживання небракувало. Саме про неї особливо яскраво і захоплююче розповідав Купер,американський Вальтер Скотт, як його називали (що йому, до речі, зовсім неподобалося)[12;c.132-142].
Особливістю життя багатьох нових мешканцівзаокеанського континенту був постійний рух на Захід, оволодіння американською«цілиною». Життя на так званому кордоні, важке й сповнене пригод,вимагало великої волі й фізичної сили та вправності. Витримати його могли лишелюди наполегливі, мужні, працьовиті. Про них створювалися легенди, які лягли упідвалини нового американського фольклору, легенди героїчні та сповнені гуморуісторії. І ті й інші широко використовували гіперболу, їхні герої і в подвигах,і в смішних пригодах були людьми нечуваної сили чи апетиту, мужності чихвалькуватості. Разом з фольклором, привезеним пересельцями з різних країнЄвропи, та індіанським чи негритянським фольклором, цей пласт народної культуритакож використовувався романтиками США.
Специфічна рухливість нового населення Америки,покликана до життя умовами існування на безмежних просторах країни, жагоюоволодіння все новими землями, сприяла популярності творів про подорожі. Прицьому не лише на суходолі, а й на воді — широких річках, морях та океанах.Досить швидко Сполучені Штати стали могутньою морською державою з великимторговельним, китобійним і військовим флотом. Творцем жанру морського романустав той же Купер, його продовжувачами були По і Мелвілл.
Специфічний побут голландських засновниківНью-Йорка барвисто і з гумором відтворив у своїй "Історії Нью-Йорка"Ірвінг, про них він писав і в багатьох оповіданнях [9;c.78-96].
Життя англійських пуритан на новій батьківщині в XVI і XVIII ст. змалювавГоторн. Його особливо цікавили проблеми віри й моралі суворих кальвіністів,трагічні конфлікти, які відбуваються в душі героїв — арені змагань міжприродними почуттями і суворими пуританськими принципами, розуміння усьоголюдського — кохання, бажання щастя, радості тощо як гріховного. Готорн бувсеред романтиків найбільшим майстром у розкритті складності психології героїв —і тих, котрі жили у давньому Сейлемі або Конкорді, і їхніх нащадків, сучасниківписьменника. Одвічний двобій Добра і Зла в людині цікавив не лише вихованого впуританській сім'ї Готорна, а й По і Мелвілла. Останній прагнув передати цезмагання божественного і диявольського в людському серці у великих символічних. образах свого шедевру «Мобі Дік» [6;c.123].
До романтичної символіки, повчальноїалегоричності були схильні всі згадані письменники.Ці художніприйоми притаманні романтизму взагалі, але у кожного з американських художниківвони мали певні особливості. Алегоризм у Готорна наскрізний. У нього нематворів, які б не прочитувалися як алегорії. Метафори і символи Мелвілла частобуквально космічні за масштабами, вони складні, багатозначні, вражають образноюсилою і пристрасністю. В цьому його можна порівняти з Мільтоном і Блейком. Як іза філософською масштабністю мислення. Едгар По тяжіє до передачі черезвитончений таємничий символ хворобливих душевних станів[8;c.15].
Алегоричність і повчальність є основнимиелементами притчі і природно, що притчі чи притчеподібні жанрові утвореннячасто спостерігаємо у романтиків Америки, які до того ж, так би мовити, змолоком матері всмоктували біблійні притчі, біблійний хід думок, спрямованих наповчання та виховання роду людського.
Історичні твори романтиків про недавню минувшинумали на меті зміцнити почуття прив'язаності до своєї землі, гордості за неї,землі, за яку так мужньо билися їхні діди й прадіди, їхні батьки, на якій всівони так невтомнотрудилися.
З іншого боку, в цих творах історія часто є лишепроекцією проблем і конфліктів сьогодення, часова відстань використовується дляхудожнього ефекту. Твори Купера чи Готорна, в яких події відбуваються вминулому, не були класичними історичними романами у вальтер- скоттівськомудусі. У Купера це скоріше пригодницька проза зі значними елементами історизму,у Готорна -психологічна. Вони не дають широкої картини найважливіших подійісторії, але з великою майстерністю відтворюють ауру відшумілого часу. Це жможна твердити і про Ірвінга.
Для романтизму характерне особливе значення зображенняприродиу ліричному, символічному, алегоричному плані, а не лише якмісця дії творів.
Американські письменники із захопленням малюютьприроду своєї великої країни, вона відіграє в їхніх творах важливу роль, частостає одним з персонажів. Своєрідність картин природи (в Ірвінга, Купера чиМелвілла) полягає насамперед у тому, що це природа ще маловідомого континентучи екзотичних островів (як у Мелвілла). Головний персонаж у пейзажах Купера — ліс, Мелвілла — океан, Ірвінга — міські патріархальні околиці. Готорн умієпередати атмосферу старовинного міста, наділяючи будинки чи вулиці доброю абозлою душею. Ліс у Купера — це місце, де живуть його герої, він для них і дім, ізахисник, і годувальник. Однак у ньому може ховатися і щось страшне, містичне.Він пов'язаний з людьми своїми вітами та корінням і так само, як його мешканці,страждає від безжалісного наступу цивілізації. Природа у творах американськихромантиків часто виступає як одвічна могутня сила, байдужа до радощів істраждань людей, як втілення божественного начала, що вище за людину. Це,насамперед, типово для Мелвілла, його зображень морської стихії[9;c.338].
На лоні незайманої природи живуть у суголоссі зїї ритмами «природні» люди. У європейських романтиків це найчастішебули умоглядні ідеальні постаті, втілення всіх чеснот неспотвореноїцивілізованим суспільством індивідуальності. У Мелвілла і Купера«дикуни» — живі люди, яких автори добре знають, з якими стикалися.
Звичайно, їм, як художнім образам, притаманніпевні типові для романтизму риси, певна концентрація позитивних чи негативнихякостей, ушляхетнення їх мислення і способу життя тощо.
Однак Чингачгук або його антитеза Магуа при тому,що перший втілює кращі людські й національні якості, а другий, підступний ізрадливий, — найгірші, обидва не є схемами доброчесності чи пороку, аповнокровними людьми, в існування і вчинки яких можна вірити.
Зображення незайманої природи американськогоконтиненту і його корінних мешканців овіяно в творах романтиків ностальгією затим, що було таким прегарним і що нищить новий час. Та картини природи мають іінший настрій — оптимістичний. Це захоплення безмежністю країни, щедрістю їїрослинного і тваринного світу, мальовничістю краєвидів. Поетизація природивітчизни виконує роль збудника патріотичних почуттів.
Ще одним завданням, яке виконував американськийромантизм, було об’єднання творчих сил різних регіонів у єдину культурнуспільноту — національне красне письменство. Культурні центри різнихчастин США ще на початку XIX ст. мали суттєві відмінності. Поступово вонипочали згладжуватися, але лишалися помітними впродовж усього сторіччя. Та йтепер говорять про «південну школу» або «школуНью-Йоркера», тобто своєрідність літератури Півдня і Півночі певною міроюзберігається. За часів романтизму творчість письменників Нової Англії (Бостон,Конкорд) відрізнялася за своєю тематикою, філософсько-етичною наснагою,естетичними особливостями, мовними нюансами тощо від красного письменстваПівдня, так званого Віргінського ренесансу. Західний романтизм, або романтизм«кордону», не був схожий на той же напрям на Північному Сході, деголовним осередком культурного життя був Нью-Йорк.
Південь не висунув, окрім Едгара По, жодноговеликого романтика. Але По не був типовим південним письменником, недарма йомудорікали в космополітизмі[9;c.345].
В його творах марно було б шукати яскраву картинужиття плантаторського Півдня, цієї американської варіації античної Греції, якпрагнули представити цю частину Сполучених Штатів ідеологи і захисникирабовласництва. Найбільша кількість яскравих південних письменників прийшла влітературу у другій половині століття.
Такі романтики як Гаррієт Бічер-Стоу, і реалістияк Марк Твен розповіли світу про найпекучіші проблеми Півдня, передусім —негритянську. Та їхня творчість виходить за часові межі цієї книги.
Четверо з найбільших романтиків першої половини XIX ст. походили зПівнічного Заходу, з Нової Англії. В новоанглійському Сейлемі народився і провівбагато років життя історик і побутописець цієї цитаделі протестантизмуНатаніель Готорн. Нью-Йорк був батьківщиною Вашингтона Ірвінга — свогосатиричного літописця, описувача звичаїв і побуту його засновників.
Неподалік від цього найбільшого капіталістичногоміста США народився Фенімор Купер — батько американського історико- авантюрногоі сучасного соціально-політичного роману. З Нью-Йорком не раз зв'язувала доляМелвілла, який передав у химерних символах «Мобі Діка» свій розпаччерез недосконалість оточуючого світу і трагічну роздвоєність людини в ньому.Всі ці художники не були об'єднані якоюсь літературною школою, сповідувалирізні політичні погляди, дотримувались різних філософських уявлень. І все жвони були згуртовані спільними принципами романтизму, яскраво вираженимистильовими основами романтичної поетики. У свідомість своїх читачів за межамиСполучених Штатів вони увійшли не як письменники з Бостона, Філадельфії, Нью-Йорку чи західного«кордону», а як американські письменники.
На відміну від спорідненого англійськогоамериканський романтизм уславився не поезією, а прозою.
Всі найзначніші американські романтики першої ідругої генерації були прозаїками, в тому числі і геніальний поет-лірик По.Вагомість внеску письменників США у становлення і розвиток прозаїчних жанрівбезперечний. Ірвінг, По, Готорн своїми оповіданнями допомогли кристалізаціїновелістичного жанру з досить аморфної маси есе, нарисів, подорожніх нотаток іт. п., виробили принципи короткої прози, яка стала улюбленою в літературі США.Купер, Готорн, Мелвілл створили справжній американський роман з великимрозмаїттям його піджанрів — історично-пригодницьким, морським, утопічним,звичаєво-сатиричним, психологічним, про подорожі тощо.
Вони були часто першовідкривачами в царині новихтем і романних структур. А Едгара По справедливо вважають одним із першихмайстрів науково-фантастичного і детективного оповідання.
Загаломможна твердити, що завдання, покладене на них історією,— створення національноїлітератури — американські романтики виконали.
Американський романтизм породив не тількиконцепцію національної культури, він породив і специфічне осмислення жанрів,запозичених в Європі. Шалений темп американського життя створив умови для появирізноманітних „скорочених явищ" Американські романтики вимушені булипристосовуватися до умов американського життя. Тому і набув такого значенняжанр «Short story» (короткого оповідання),яким було можливо щось заробити літератору. Ділові американці XIX ст. не буливеликими прихильниками романної форми (вона потребувала занадто багато часу).Коротке оповіданні є представленим в американській літературі і різноманітнихпроявах: фантастичному, детективному, філософському, алегоричному,психологічному[2;c.174].
Особливостіамериканського романтизму
— в душі кожного романтикажила „американська мрія" — віра в Америку, як країну великих можливостей,надія на майбутнє, віра у можливість досягнення особистої свободи і щастя,залишалось багато неосвоєних земель (фронтир);
— тривалість існування, він зберігся, коли вЄвропі провідним став реалізм. Романтичне начало зберегло свою значимість і внаступні періоди розвитку американської літератури: рубіж віків — Джек Лондон, XX ст. — Хемінгвей.Критичний реалізм — у кінці XIX ст., уже після Громадянської війни;
— не було тривалої історії, немає своїхлітописів, легенд, мало культурних пам'яток. Зображення сучасності чинедавнього минулого, використання індійського і негритянського фольклору;
— своєрідністьгероя — в умовах фронтира утвердилось уявлення про начала характеру — заповзятість, сила, сміливість, спритність, енергійність, дієвість. У центріуваги романтиків США — сильний, дієвий герой [2;c.174].
Цевідважний піонер, хто освоює незвідані простори, перевіряє себе у зіткненні зістихіями, суспільством, створює сам свою особистість, своє Я, вище за все цінуєсвою впевненість — індивідуалістичну свідомість. Але у американських романтиківсамотність та індивідуалізм нерідко тлумачились, як щось героїчне.
Перша половинаХIХ століття дала світу чимало геніїв у галузі літератури. Американськийписьменник Едгар По (1809 — 1849) вже півтора століття залишається одним знайпопулярніших письменників і поетів. Його твори читають і перечитують всенові й нові покоління у всьому світі.
В Едгарі По жиланевигубна віра в людський розум, духовні сили людини, його непохитну волю,непереможне устремління до знання.
Ось чомутворчість великого американського письменника стала надбанням світової культури [10;c.350].
1.2 Детектив, яклітературний жанр у світовій літературі
Детектив порівняно з іншими жанрами літератури виник не так і давно. Внаш час виходить безліч детективної літератури, але вона ніяк не можезрівнятися з першопрохідцями цього жанру, такими як: Едгар Алан По, АртурКонан Дойль, Агата Крісті та інші. Їхні детективні твори визнано найкращимиширокою читацькою публікою. Всі вони відрізняються один від одного так само які їх автори та історією їх написання.
Детектив як жанр виник нетак і давно, в першій половині дев’ятнадцятого століття, а саме в 1841 році звиходом в світ першої детективної розповіді “Вбивство на вулиці Морг” Едгара По[5;c.123].
В основу всіх детективнихроманів покладена споконвічна проблема боротьби зі злочинністю, яка переслідуєлюдську цивілізацію ще з початку її виникнення. В творах цього жанру описуєтьсяскладний процес розкриття злочинів та відновлення справедливості над людиноюяка їх вчинила. В детективі складні життєві загадки розплутують певні особи,які бажають просто дізнатися правду, або люди, які присвятили цій справі своєжиття.
Проблема боротьби зізлочинністю не зникла і в наш час, і спричинена багатьма факторами. Вдетективних романах автори прагнуть розібратися в соціальних причинах, якіштовхають людину на скоїння злочину, а також показати нам, що всякий вчинок,який переступив межу дозволеності буде покараний людьми, котрі стоять назахисті закону.
Проте, було б помилкоювважати, що злочини скоюються тільки на дні людського суспільства. Ганебнісправи і скандали не оминають навіть уряди, парламенти і були неодноразовоописані видатними майстрами детективу.
«Логічніоповідання»Едгара По (так він їх сам називав) були першоюластівкою жанру, який у нашому сторіччі набув нечуваної популярності. Маєтьсяна увазі класичний «детектив». Найуславленіші його майстри імайстрині плідно вчилися в американського письменника.
ДЕТЕКТИВ (англ.detective, від лат. detego — розкриваю, викриваю) — переважно літературний ікінематографічний жанр, добутки якого описують процес дослідження загадковоїподії з метою з'ясування його обставин і розкриття загадки.
Звичайно в якостітакої події виступає злочин, і детектив описує його розслідування й визначеннявинних, у такому випадку конфлікт будується на зіткненні справедливості збеззаконням, що завершуються перемогою справедливості.
Основна ознакадетектива як жанру — наявність у добутку якоїсь загадкової події, обставиниякого невідомі й повинні бути з'ясовані. Найбільше часто описувана подія — цезлочин, хоча існують детективи, у яких розслідуються події, що не є злочинними.
Істотноюособливістю детектива є те, що дійсні обставини події не повідомляютьсячитачеві, у всякому разі, у всій повноті, до завершення розслідування. Замістьцього читач проводиться автором через процес розслідування, одержуючиможливість на кожному його етапі будувати власні версії й оцінювати відоміфакти.
Якщо добутокспоконвічний описує всі деталі події, або подія не містить у собі нічогонезвичайного, загадкового, то його вже слід відносити не до чистого детектива,а до родинних жанрів (бойовик, поліцейський роман.) Важлива властивістькласичного детектива — повнота фактів.
Розгадка таємниціне може будуватися на відомостях, які не були надані читачеві в ході описурозслідування.
До моменту, колирозслідування завершується, читач повинен мати досить інформації для того, щобна її підставі самостійно знайти розв'язок. Можуть ховатися лише окремінезначні подробиці, що не впливають на можливість розкриття таємниці. Позавершенню розслідування всі загадки повинні бути розгадані, на всі питання — знайдені відповіді [15].
Від інших формхудожньої літератури детектив відрізняється тим, що в основі його сюжету лежитьзагадка. Звичайно цей злочин, але увага читача прикута скоріше до загадковихобставин справи, ніж до самого злочину. Кульмінація детектива — розв'язокзагадки; оповідання прив'язане до логічного процесу, за допомогою якого слідчийпо ланцюжкові фактів приходить до розкриття таємниці. Головне в детективові — розслідування, тому аналіз характерів і почуттів персонажів для нього не такважливий. Дуже часто таємниця розгадується шляхом умовиводу на підставі того,що відомо й слідчому, і читачеві. Детективний добуток не слід ототожнювати ізтрилером, де завжди є елемент жаху або голого насильства, і із кримінальнимроманом, що розкривають причини й природу злочинності [13;c.68].
Звичайно цезлочин, але на відміну від містики, у цьому жанрі таємниче носить об'єктивний,«реальний» характер, незважаючи на свою загадковість і нез'ясовність.Ціль детективної історії — розв'язок загадки; оповідання прив'язане дологічного процесу, за допомогою якого розслідував по ланцюжкові фактівприходить до розкриття злочину, який і є обов'язковою єдиною розв'язкоюдетектива. Ми не зробимо ніякого відкриття, якщо скажемо, що основною ознакою,що відрізняють детектив від інших прозаїчних жанрів, є неодмінна наявність уньому «загадки». Можна сподіватися, що більшість читачів згоднапогодитися із цим досить банальним і лежачим на поверхні твердженням.
Для аматорівдетективів зовсім природно, що основна гідність детективного роману полягає вприсутності в ньому нової (тобто ще невикористаної іншими авторами), доситьскладної й захоплюючої загадки, розкриття якої і є головної рушійної силоюрозвитку детективного сюжету.
Як пише польськийлітературознавець, що професійно займається дослідженням детективної літератури,Їжакі Сіверскі: «Цінність детектива як захоплюючого читання найчастішезводиться до наявної в ньому загадці. Якщо ми видамо майбутньому читачевіосновну інтригу тих книг, про яких ми говоримо, ми на 90% відберемо в ньогозадоволення від читання».
Можна привести щекілька цитат, що підкреслюють роль загадки в побудові детективного сюжету [13;c.75].
Наприклад:«Детективна література — вид літератури, що включає художні твори, сюжетяких присвячений розкриттю загадкового злочину, звичайно за допомогою логічногоаналізу фактів», або«Щоб який-небудь літературний твір міг бути зарахованим у розряддетективів, у ньому повинна бути загадка», або «Двері Шерлока Холмсавідкриті для всіх, з ким відбувся який-небудь дивний, загадковий випадок. Таківипадки цікавлять його найбільше. Таємниці й загадки його спеціальність» .
Таким чином, непоглиблюючись в обґрунтування висловленого тут твердження, будемо виходити зтого, що основною ознакою детектива є наявність у ньому загадки. Ті добутки,сюжет яких не пов'язаний із загадкою і її розгадкою, і ті, у яких така загадкавідіграє підлеглу роль у побудові сюжету, не можна відносити до жанрудетектива.
Все-таки, щобуникнути можливих непорозумінь і уточнити межі досліджуваного нами жанру,варто, очевидно, підкреслити два моменти.
По-перше, неможна вважати основною ознакою детектива наявність у ньому злочину. Інодідетектив визначається як добуток, сюжет якого побудований на описі злочину,причому часто з такого визначення робляться висновки, що далеко йдуть, аж до того,що любов до детективів відбиває споконвічну або ж виховану буржуазнимсуспільством тягу індивіда до порушення юридичних і моральних норм.
Дійсно,детективний сюжет звичайно будується на розкритті злочину, і в більшостідетективів воно відіграє дуже важливу роль. Але зведення його наявності вознаку, обов'язковий для детектива, що й відрізняє його від інших літературнихжанрів, не витримує зіткнення з фактами.
Прийнявши такевизначення, ледве чи не третина всіх добутків світової класичної літератури, включаючигрецькі трагедії й романтичні балади, довелося б включити в розряд детективів,що явно безглуздо. Зіншого боку, далеко не всі детективи містять у сюжеті злочин [12;c.65].
Тому доводиться зробитивисновок, що наявність злочину не може розглядатися як обов'язкова ознака детектива.
По-друге, слідзазначити, що часто детектив змішують із жанрами, побудованими по зовсім іншихпринципах, але чимось подібними з детективом. Така подібність може полягати вматеріалі, на якім будується оповідання, і сюжетних особливостях (таких якнесподіванка й динамічність поворотів сюжету, наявність злочину, участьдетективів і поліцейських, атмосфера таємничості, страху, наявність сценпогоні, боротьби), що часто зустрічаються в детективах, але характерних і дляінших жанрів: поліцейського роману, пригодницького (авантюрного) роману,трилера.
Єдиний спосібвиділити детектив із цієї маси добутків — це запитати: " чи є тут загадка?Що залишиться від сюжету, якщо забрати загадку або дати розгадку на першій жесторінці?" Якщо загадки немає, або вона не відіграє вирішальної ролі всюжеті, розглянутий добуток — не детектив.
А що не можнавважати загадкою? По-перше, загадкою не можна вважативідсутність інформації про щось. Наприклад, ми не знаємо, хто живе в сусідньомубудинку, але ніякої загадки в цьому немає. Загадка з'являється лише тоді, колилюдина довідається, що його дружина — ночами таємно ходить у цей будинок, і втой же час він переконаний, що вона не може бути злочинницею, невірною дружиноюта інше.
Факт цей стає ще більшзагадковим, коли з'ясовується, що в будинку живе якась дивна, незвичайнаістота.
Загадкою можна вважати тільки те, щомає відповідь. Наприкінці детектива всі загадки повинні бути розкритими.
По-третє, розгадкаповинна вимагати деякої роботи думки, логічного мислення.
Читаючи ідеальнийдетектива, читач повинен більш-менш ясно усвідомлювати, у чому полягає загадка,і мати всю необхідну для її дозволу інформацію [1;c.130].
Але відповідь на загадкуповинен утримуватися в цій інформації в схованому, зашифрованому виді, інакшенам не про що «ворожити» і відповідь на запитання не можна будевважати розгадкою. Але якщо немає розгадки, значить не було й загадки. Крімголовної ознаки, що визначає жанр, — наявності загадки — побудова детектива має ще ряд характерних рис. Розглянемоті з них, які будуть мати значення для нашого подальшого викладу:
a) Заглибленість узвичний побут. Важко побудувати детектив на екзотичному для читача матеріалі.Читач повинен добре розуміти «норму» (обстановку, мотиви поведінкиперсонажів, набір тих звичок і умовностей, які пов'язані із соціальними ролямигероїв детектива, правила пристойності.), а отже, і відхилення від неї — чудності, незгідності.
б) Стереотипністьповедінки персонажів. Психологія, емоції персонажів стандартні, їх індивідуальністьне підкреслюється, вона стерта; персонажі в значній мірі позбавленісвоєрідності — вони не стільки особистості, скільки соціальні ролі.
в) Наявність особливих правил побудовисюжету — неписаних «законів детективного жанру». Хоча в добутках вонине декларуються, але прочитавши трохи «гарних» (тобто, правильнопобудованих) детективів, читач їх інтуїтивно знає й усяке їхнє порушення вважаєшахрайством з боку автора, невиконанням правил гри. Як приклад такого законуможна привести заборону деякимперсонажам бути злочинцем. Убивцею не можуть бути оповідач, слідчий, близькіродичі жертви, священики, державні діячівисокого рангу.
Для оповідача й детективаця заборона безумовна, для інших персонажів автор може зняти його, але тоді вінповинен відкрито заявити про це в ході оповідання, направивши підозри читача наданий персонаж.
Для побудови детективноїзагадки необхідна тверда мережа безсумнівних, непорушних закономірностей, наякі читач може опиратися з повною впевненістю в їхній сутності.
Оскільки в реальномусвіті твердих закономірностей менше, чим це звичайно потрібно для побудовидетективного сюжету, вони вводяться ззовні за взаємною згодою авторів ізчитачами, як загальновідомі правила гри.
г) Відсутністьвипадкових помилок. Поясню це на прикладі: допустимо, що при розслідуваннізлочину один зі свідків дає коштовне показання про те, що він бачив убитого в 8годин вечора в день убивства, але згодом з'ясовується, що насправді він бачивйого на день раніше. У звичайному житті це може пояснюватися простоюбезпам'ятністю свідка, помилкою його пам'яті. Але в детективові такі помилкистрого заборонені, тут персонажі не можуть помилятися щодо простих елементарнихфактів, вони або говорять про них чисту правду, або свідомо брешуть.
Закінчуючиміркування про те, які літературні твори можна вважати детективами, і проособливості цього жанру, прагнемо помітити, що все вищевикладене не слідрозуміти в тому розумінні, що поетика детектива вичерпується обов'язковоюнаявністю в ньому загадки звідси специфічними рисами, що й випливають, побудовидетективного сюжету.
Якщо забратизагадку, добуток перестає бути детективом, якщо ж забрати другу лінію,детектива з повноцінного художнього твору перетворюється в голий сюжет, ребус.
Але оскількиспецифіку детектива визначає загадка й оскільки саме з нею зв'язана особливароль діалектики в детективові, надалі ми обмежимося розглядом тільки однієїлінії — лінії загадки.
Конститутивніознаки детективного жанру, такі, як: нормативність і твердість жанровихзаконів, малий (новелістичний) обсяг, комбінація неймовірного ізправдоподібного значення, що веде, категорії таємничого (у комбінації з йогораціональним аналізом), потворного й жахливого, замкнутість і умовністьхронотопа, особлива структура образа головного героя, сходять до романтичноїестетики, у тій її модифікації, яку вона придбала в літературній теорії йпрактиці Едгара Алана По [4;c.52].
Це дозволяєзробити висновок, що жанр детективної новели, родоначальником якого вважаєтьсяПо, міг виникнути тільки в рамках естетики романтизму. Існує безсумнівнийгенетичний зв'язок між жанроутворюючими ознаками детектива й романтичноюхудожньою системою.
Жанр детективавиявився досить живучим і продовжує розвиватися в багатьох країнах, ухвалюючирізноманітні форми — існує детективна драматургія, детективні розповіді,повісті, соціальні, іронічні, психологічні, фантастичні та інші детективи. Усівони залучають читачів можливістю відволіктися від «справ насущних»,та поринути у світ детектива.
РОЗДІЛ 2.СПЕЦИФІКА ОПОВІДАННЯ В ДЕТЕКТИВНИХ ТВОРАХПО
2.1 Сюжетнаструктура оповідань Е. По
Чудовийписьменник, талановитий теоретик Едгар Алан По був блудним сином Америки. Прижитті його називали невдахою гостро засуджували. Він поєднував у собі хистхудожника, математика, дослідника природи. Його творчість не вкладалася в рамкисвоєї епохи й не була представником певного напрямку чи течії в літературі. Вінбув очевидцем різних соціальних конфліктів, вирісши на Півдні Америки, урабовласницькому штаті Вірджинія.
Едгар По бувсином свого часу й жваво цікавився його проблемами.
В історію американськоїлітератури Едгар Аллан По увійшов як поет, новеліст і критик. Він є класиком“короткого оповідання”. Його вважають родоначальником детективного жанру.
Образи По лякають своєюприродністю і буденністю. Це жах, який давно став звичним, жах, в якомупостійно існує людина, що є повністю відірваною від суспільства “нормальнихлюдей”[10;c.365].
Едгара По поправу вважають родоначальником літературного жанру короткої розповіді, у змістіякого органічно перепліталися елементи детектива, фантастики, містики й жаху.
Едгар По належитьдо тих письменників XIX в., у чиї заслуги входить створення американськоїнаціональної літератури. Сучасникам він був відомий насамперед як літературнийкритик і журналіст, хоча в історії американської літератури він у першу чергупоет і новеліст.
Саме Едгару Покритики віддають право винаходу детективної літератури, при цьому мають наувазі його новели «Убивство на вулиці Морг», «Таємниця МаріРоже» і «Викрадений лист».
На думку Г.К.Честертона, «головна заслуга По як родоначальника детективної літератури — у тому, що він побачив можливість використовувати кримінальне розслідування якпредмет белетристичного оповідання, у центрі якого стояв би герой — детектив»[3;c.89].
Саме Едгар Позробив у детективній літературі установку на розгадку таємниці як атрибутазлочину, а н на розгадку самого злочину, причин його здійснення. Ця установкастала характерною для всього класичного детектива, і лише сучасний детективстав більш соціальним, став орієнтуватися на сам злочин. Це трапилося тому, щов сучасному світі злочину перетворилися в злочинність.
Тепер не такважливо, хто вчинив злочин (тому що це часто відомо), а як воно зроблене важливознайти докази, щоб використовувати їх у суді й покарати злочинця.
Унайбільш концентрованому виді він виявлений у так званих «логічних»його розповідях. Їх усього чотири: «Убивство на вулиці Морг»,«Викрадений лист», «Таємниця Марі Роже» і «Золотийжук». Саме на цих чотирьох творах базується слава Едгара По як зачинателядетективної літератури.
Поняттялогічної розповіді ширше, чим поняття розповіді детективного. З логічноїрозповіді в детективний перейшов основний сюжетний мотив: розкриття таємниціабо злочини. Зберігся тин оповідання: розповідь — завдання, що підлягаєлогічному розв'язку [7;c.62].
Перейшлав детективну розповідь і стійка пара характерів: герой — оповідач. Герой –людина, що тонко мислить, ексцентрична, наділена потужної логічної здатності.Оповідач персонаж симпатичний, енергійний, простуватий, хоча й шляхетний.Функція героя розкривати таємницю, знаходити злочинця; функція оповідача — робити невірні припущення, на тлі яких проникливість героя видастьсягеніальною.
Сюжетнаструктура цих розповідей стереотипна. Вона має дна шару: поверхневий іглибинний. На поверхні — учинки героя, у глибині — робота його думки.Поверхневий шар бідний, але бідність фізичної динаміки компенсується напруженоювнутрішньою, інтелектуальною дією.
Геройаналізує, зіставляє факти, бере під сумнів усяку деталь і всяке припущення. Ухід ідуть його величезна ерудиція й потужна здатність до логічного міркування.Його інтелект руйнує помилкові побудови й на їхньому місці зводить невразливуконцепцію, що містить розв'язок завдання. При цьому По розкриває сан процесмислення, та його принципи. Пафос детективних розповідей не тільки в розкриттітаємниці, але, насамперед у демонстрації краси й величезних можливостей розуму,що тріумфує над анархічним світом «непоясненого». Логічні новели — дослідження роботи інтелекту й одночасно гімн йому [13;c.74].
Улогічних розповідях письменник розглядає два типи свідомості, які умовно можнаозначити як тривіальне й нетривіальне. Тривіальна свідомість представлена всімаперсонажами, крім Дюпена й Леграна. Воно більш-менш рівнозначно розсудливості йвідповідно не визнає ніякого інакомислення. Його основні ознаки — прихильністьдо прагматичної логіки й прагнення відзначити все, що не укладається в рамкипримітивного раціоналізму, відносячи його в області «дивного», «непоясненого»,«загадкового».
Аналітичніздатності Леграна й Дюпена — це продукт нетривіальної свідомості, якомудоступні інтуїтивні прозріння й, яке здатне поставити їх під залізний контрольлогічного аналізу. По глибоко цінував цей тип свідомості, уважаючись, що йому доступневирішення будь-яких проблем і завдань, не тільки кримінальних, але й наукових,соціальних, філософських. У його ієрархії интеллектів, він уступає лишесвідомості творчому.
Специфікаоповідання в логічних розповідях По полягає почасти в тому, що моментінтуїтивного осяяння — усього лише вихідна точка «аналітичних»міркувань героя.
Вона губитьсяпосередині безлічі фактів, газетної інформації, поліцейських повідомлень,міркувань оповідача, посередині докладного опису «дивних» звичокДюпена, його способу життя, посередині роз'яснень самого Дюпена, насиченихдедуктивними й індуктивними конструкціями. Її легко не помітити. Це трапилося з багатьма наслідувачами йпослідовниками По, що не побачили в «методу Дюпена» нічого, крімдедукції.
ОповіданняПо відрізняються одне відодного сюжетом, настроєм, тональністю так, що, здається, важко знайти для нихякийсь тематичний і стилістичний спільний знаменник (за яким ми пізнаємо рукутого чи іншого майстра). За змістом та формальними ознаками можна умовно виділититакі групи оповідань: психологічні, цілком або такі, де психологізм переважає;пародійні й гумористичні; сенсаційні з іронічним присмаком або без нього;пригодницькі; містичні, в яких буяє похмура фантазія і лякають читача готичністрахіття; лірично-романтичні, що нагадують вірші у прозі; філософські діалоги;розповіді про подорожі; логічні або детективні; науково-фантастичні (двіостанні групи проклали шлях новим літературним «жанрам, так багатопредставленим у XX ст.). Можливі і перехідні форми, в яких поєднуються гумор ітрагедія, поетичність і науковість, створюючи примхливу і дивну єдність. І хочарозмаїття, багатство звучання новелістики По вражає, все ж стилістичнийзнаменник у неї — це стилістика романтизму з усією щедрою і барвистою палітроюприйомів, формальних засобів тощо [9;c.96].
Це і незвичність сюжетів, екстравагантних і bizarre (дивних), якполюбляв підкреслювати сам автор, і сліпуча яскравість, напруженістьзагадкових, таємничих образів. Вони часто гротескні і майже завждигіперболізовані в усіх своїх рисах і якостях — від гігантських розмірів допородженого ними разючого емоційного впливу. Гострі контрасти барв, небувалі,небачені масштаби і форми, шалені пристрасті — все це плине у По в річищіромантизму. Контрасти, як і гіперболи, — важлива складова частина образногосвіту письменника: вони надають особливої яскравості його палітрі, викликаютьстильову напругу.
Ця схильність підкреслювати контрасти призводитьі до об'єднання в одній прозовій збірці творів з абсолютно відмінним звучанням.Уже в першій задуманій По книзі „Оповідання Фоліо-клубу“ мали стоятипоряд похмурий „Метценгерштайн“ і гумористичний „Герцог дел'Омлет“, анекдотичне „На мурах єрусалимських“ і гостросатиричне „Без дихання“, жартівливий „Бон-Бон“ істрахітливий „Рукопис, знайдений у пляшці“, вдавано трагічне»Побачення", огидно-жахлива «Береніка» і фарсові«Сторінки з життя знаменитості» тощо. Згодом ці оповідання, а такожбагато інших, увійшли у прижиттєві видання прози По і розміщені за тим жеконтрастним принципом.
Ще один із характерних для романтизму прийомів,улюблених По, — нагромадження образів і тропів, їх наростання аж донадмірності. Кольорові екзотичні описи стають ніби самодостатніми, гальмуютьдію, експозиція деяких оповідань здається розрахованою на значно довший сюжет(як у Ірвінга або Готорна) [10;c.226].
Багатство й величезна креативна сила дивовижноїфантазії По — найприкметніша риса його таланту. Та Ф. Достоєвський відзначив уній ще одну оригінальну особливість: «У здатності його уяви є така особливість, яку ми незустрічали ні в кого, — це сила подробиць…
У повістях По ви до такої міри яскраво бачите всіподробиці змальованого образу чи події, що врешті начебто переконуєтесь в їхнійможливості, реальності, тоді як ця подія або зовсім неможлива, або ще ніколи невідбувалася в світі».
Образи і картини конструюються (якщо цейтехнічний термін підходить для опису акту народження витвору фантазії,інтуїції, думки) на основі органічного сполучення цілковитої вигаданостізагального і скрупульозної точності, предметності всіх деталей. Саме це надаєпластичної і навіть технічної переконливості малоймовірному або й простонеймовірному.
Цьому ж прийому в По підпорядковане і широкевживання вигаданих прізвищ великих учених і винахідників серед справжніх імен,часті посилання на конкретні дати, назви країн та місцевостей, географічнішироти та довготи, час і місце вигаданих автором подій. Все це взяли наозброєння послідовники По у царині «сайєнс фікшен» — Жуль Берн,Герберт Уеллс і сотні інших письменників-фантастів уже нашого часу. З іншогобоку, письменник навмисне підкреслює вигаданість певних ситуацій і персонажів,створює карикатури, примхливі гротески, обертає опис подій на буфонаду і фарс,іноді навіть грубий. Це трапляється у гумористичних, сатиричних творах,пародіях, яких у По багато.
Одна з найчастіше вживаних барв у палітрі майстрановелістики — іронія, така типова для романтиків [8;c.321].
У портреті, діалозі, ситуації, в головній ідеїтвору, як і в подробицях опису, звучить іронічний тон — відкрито чи упідтексті, весело чи в'їдливо. Крім того, в деяких рядках прози По відчуваєтьсяі самоіронія, подекуди дотепна і ущиплива. Іронією По бореться проти злавсесвітнього і буденного, обивательського, проти псевдонауки і псевдокультури, протилюдського страху та безпорадності. Іронія може бути у нього всеохоплюючою,нищівною, а може викликати просто сміх, розважати, як один із засобів гумору.
Однією з найхарактерніших особливостейтворів По є їхня таємничість
Він уміє випарувати настрій загадковості,недомовленості, натяками описує незбагненне, те, що не піддається логічномутлумаченню, зображує дивні наслідки, не називаючи причин. Він використовує дляцього увесь арсенал прийомів романтизму й готики. Серед типових для готичногороману декорацій страждають і завдають страждань іншим таємничі демонічніперсонажі, що над ними тяжіє фатум — найчастіше божевілля чи якесь неназванезбочення, борються з насильницькою смертю нещасні жертви, котрі невідомо за якіпровини опинилися в лабетах своїх всемогутніх ворогів.[10;c.147].
З'являються грізні незнайомці, сіючи довкола себемоторошний жах, — це смерть у всіляких машкарах, всюдисуща і невблаганна.
Пошесть проходить крізь мури, її не можназупинити, проти неї немає ліків. Для зла не існує дверей та замків, ніщо неперешкодить його переможній ході. Людина діє на лихо собі, над її душею маєвладу «чортик суперечності», примха антилогіки, руйнівний внутрішнійхаос.
У деяких таємничих сюжетах По загадка, навколоякої хмарою збирається незбагненний страх, розв'язується вельмиматеріалістично, хоча й не просто.
Така, наприклад, розшифровка загадкових фактів у«Довгастому ящику», «Сфінксі», «Чорному коті»,таке розкриття таємниці жахливого привида, який мучив героя у «Похованихживцем».
Цікаво, що оповідання з матеріалістичним ключемдо таємниці за часом створення стоять поряд з такими складнимифілософсько-містичними творами, як «Месмеричне одкровення»,«Повість скелястих гір», «Ангел дивовижного», дематеріалістичного пояснення немає або, як здається, і не може бути. Це типоведля По парадоксальне поєднання протилежностей. З одного боку, він в обох типахоповіді містифікує читача (таємниче виявляється досить звичайним або ж непрояснюється, залишаючись абсолютно загадковим), а з іншого—логіка авторськихміркувань скрізь однакова. Таємниця для нього — це те, що поки непізнане, а нете, чого й пізнати не можна.
Слово містифікація згадувалося вже не раз. І невипадково. В Едгара По є навіть оповідання під такою назвою. Щодо самогоприйому, то письменник просто-таки віртуоз найрізноманітніших містифікацій,зухвалих «розіграшів». Один з них увійшов в аннали нью-йоркськоїпреси. Оповідання "Історія з повітряною кулею" було надруковане вгазеті «Сан» там, де друкувалися повідомлення про реальні сенсації.Вибух ентузіазму з приводу перельоту через Атлантику на повітряній кулі (авідбувалося це на світанку повітроплавання) важко собі навіть уявити. Аж покивийшов наступний випуск, в якому містифікацію було дезавуйовано, натовп цікавихштурмував газету, жадаючи нових звісток. [6;c.98-103].
В іншій містифікації — оповіданні «ФонКемпелен та його відкриття» серйозним науковим тоном По пише проперетворення свинцю на золото.
Він так блискуче пародіює стиль науковогоповідомлення, що йому просто неможливо не повірити. «Американськіромантики… відчували безмежну схильність надавати життєподібність своїмнайфантастичнішим вигадкам… Едгар По був першим, кому спало на думку»досягти цього, використовуючи наукові принципи" (Ю. Ковальов).
Як гіпербола чи гротеск, іронія чи таємничість,містифікація з'являється в автора "Історії з повітряною кулею" нарізних рівнях тексту. Вона може бути сюжетною, як у наведених вище прикладах,стильовою, як у відвертих чи прихованих пародіях, виступати навіть в окремихсловах-реаліях, наприклад, у прізвищах авторитетних учених, які письменниквигадав, або у назвах так само породжених його фантазією наукових творів.Містифікація через самоіронію виявляється в оповіданні «Як писатиБлеквудську статтю» або в його продовженні «Трагічне становище».Зухвало сміючись над сенсаційною прозою популярного журналу, По висміює і певніситуації та образи власних творів, написаних у тому ж' дусі. Так що твір«геніальної письменниці» Псіхеї Зенобії (а точніше Психи Сноб),написаний за рекомендаціями редактора «Блеквуда», підозріло нагадує(звичайно, в іронічному плані) такі оповідання самого По, як«Лігейя», «Чорт на дзвіниці» або «Провалля імаятник».
Деякі з оповідань По справляють двоїсте враження.Написані цілком серйозно, в похмуро-містичному дусі, вони вже самим згущеннямготичних жахів ніби підказують, що автор містифікує, обдурює читача. Здається,перед нами пародія на популярні твори подібного характеру, котрі з особливимзавзяттям друкували американські журнали. Знаючи, яким науковим, суворологічним був розум письменника, важко позбутися підозри в іронічніймістифікації.
Талант По такий щедрий, що він розкидавбезтурботно зерна нових ідей і художніх форм, ніби не помічаючи власногоноваторства і в поезії, і в прозі. Серед тих, хто чогось навчився у нього,можна назвати Бодлера, Брюсова, Бальмонта, Блока, в одному ряду, а в іншому —Марка Твена, Стівенсона, Анатоля Франса, Герберта Уеллса, а ще Оскара Уайльда,Артура Конан Дойля і багатьох інших.
Зроками і десятиліттями скарбниця творчості американського генія не вичерпується,вона стає ще повнішою, ще багатшою блискучими ідеями, проникненнями у таємницісвіту і людської душі, художніми відкриттями.
2.2 Риси характеру головних героїв у детективних оповіданнях Едгара По
ЕдгарПо був фундатором детективного жанру, створивши низку його класичних зразків. Утрьох відомих новелах По – «Убивство на вулиці Морг», «Таємниця Марі Роже» і«Викрадений лист» діє «наскрізна» постать – С.Огюст Дюпен, створений уявоюписьменника. Дюпен — не поліцейський, не детектив, а любитель, який безпосередньоне бере участі в розслідуванні злочину, проте допомагає його розкрити завдякиневблаганній логічності, аналітичності свого розуму. Дюпен точно оцінює всеобставини злочину, його характер, причини, умоглядно вистежуючи злочинця. Дюпен– посередник таких образів світового детективу, як Шерлок Холмс (у А. КонанДойля) та інспектор Мегре (у Ж. Сіменона).
«Убивствона вулиці Морг» є кращим з добутків детективного характеру. Автор навмисновводить у назву два французькі слова «Rue Morgue», створюючи атмосферутаємничості й кошмару, — слово «morgue» зі значенням «морг»було вперше вжите в англійській мові в 1821 г., і вчасно появи новели було ще неологізмом. По вишиковує новелу у відповідності зі своїми поетичними принципами:у ній немає нічого випадкового, кожний епізод, кожна деталь підлегло однієїмети — розкриттю злочину. Усе служить ефекту впливу на душу читача [3;c.147].
Дюпенкрок за кроком відновлює картину злочину, а читач слідом за оповідачем можеробити також свої висновки. При цьому дійсна картина проясняться тільки всамому кінці з розповіді матроса — хазяїна орангутанга й свідка вбивства. Тимсамим По досягає ефекту, що робить необхідний вплив на читача. Загадкарозгадана, але відчуття жаху залишається, тому що жах корениться саме уфатальному збігу обставин, у безглуздості цього дивовижного вбивства. По, як іу всіх своїх новелах, залишає якусь частки недомовленності: за рамкамирозслідування Дюпена залишається історія мадам Л'еспане і її дочки.
Так ізалишається незрозумілим, навіщо їм незадовго перед смертю знадобилося забиратигроші з банку й уночі їх перераховувати, але ж саме світло у вікні й послуживпричиною нападу на них мавпи.
Уновелі «Таємниця Марії Роже» Дюпен по газетних публікаціях відновлюєне тільки картину смерті дівчини, але й історію її життя. Але вбивця так і незнайдений, лише з'ясовується, що це був моряк — шанувальник Марії, з яким тазбиралася бігти. Дюпен — той тип героя, якого в принципі не цікавить кінцевамета розслідування, йому цікавий сам процес і — доказу можливості розгадкибудь-якої таємниці. В «Викраденому листі» нам теж так нічого йневідомо про зміст листа, головне — як Дюпен його виявив і викрав. Банальналогіка, яка, що саме співвідноситься з тим, що По називав винахідливістю, привсій витонченості методів, які пускає в хід префект поліції, не здатна знайтилисти.
ДляДюпена — власника бездоганного аналітичного мислення, це не становить праці.Логіка зводиться По в розряд мистецтва, оскільки саме за допомогою мистецтваможна осягти механізми людської психіки. З'єднання наукового підходу йромантичного світогляду становлять невід'ємну рису поетики Е.А. По якписьменника.[11;c.238].
Завдяки«оригінальному складу розуму» Огюст Дюпен, герой інших розповідей,знаходить розв'язки, у пошуках яких безрезультатно б'ються кращі розумипаризької поліції. Для нього «дарунок аналізу служить джереломнасолоди». За допомогою дедуктивного методу Дюпен розкриває таємницю«нечуваного вбивства», що відбувся на вулиці Морг, виявляє захованийлист, де його ніхто й не думав шукати, — на самому виді, прямо під носом удетективів. По щедро ділиться із читачем задоволенням від дедуктивного методу йпосміюється над префектом поліції, коли той сам заявляє, що від поета до дурнянедалеко. Дюпен не сперечається, але між іншим зауважує, що й сам колись грішиврифмоплетством.
Він — знає, що тільки поет може зрозуміти поета, і, тільки об'єднавши логіку зінтуїцією, Дюпен здобуде перемогу над «блискучою, безрозсудною,безоглядною винахідливістю» свого супротивника.
Дюпен- найбільш колоритна фігура із усіх, створених Эдгаром По. Письменник віддавйому те, чим праг обдарити людину. Дюпен обійнят однією- єдиною пристрастю і їйпідпорядковує своє життя.
Вінневтомно тренує свій розум, виробляє метод, що допомагає відгадати будь-якузагадку, яку загадує йому життя- сфінкс. Дюпена багато чого ріднить із героямиінших розповідей Эдгара По — з Леграном, Гансом Пфаллем, Артуром ГордономПімом, з рибалкою, що вирвалися з безодні Мальстрема,- у ньому зібране воєдиноте, що в інших презентовано у вигляді окремих рис. Його "інтелектуальнамагія" складається зі скрупульозного вивчення «дріб'язків» — деталей явища; зі строгого математичного розрахунків — порядку розташування цихфактів; зі сміливого, зухвалого припущення, що базується на них; з інтуїціїаналітика й не менш сміливої дії, що підтверджує гіпотезу. При всім цьому Дюпенураховує невловимі нюанси, що говорять про характер супротивника, його звичках,розумовому рівні, культурі, пристрастях, і діє часто не за законами формальноїлогіки й так званого здорового глузду, а всупереч ним — за законамидіалектичного мислення [12;c.245].
Ось чому Дюпенчарівний. Він не знає трафаретів, завжди оригінальний, щасливий у справах,дотепний у розв'язках — вічно торжествуючий артист своєї справи, що осоромлюєтупоумного префекта паризької поліції. Образ Дюпена — панегірик людськомурозуму, втілення чарівної інтелектуальної своєрідності й у той же час такогорозвитку, якого може домогтися кожна людина.
Класикоюдетективного жанру є новела «Золотий жук» (The Golden Bug), геройякої Вільям Легран — фігура, аналогічна Дюпену. Він наділений видатнимиздатностями, але похмурим мізантропічним складом характеру. Шукаючи самоти набезлюдному острові, Легран знаходить таємничого золотого жука й пергамент,поцяткований загадковими криптограмами.
Детальной гранично конкретно фіксує новеліст процес того, як Легран розшифровуєписьмена завдяки своїй бездоганній логіці. У підсумку вдається виявити скарбкапітана Кідда, ватажка піратів — скриня із золотими й срібними монетами,діамантами й іншими коштовностями.
Дійснийгерой По — це одинак- аристократ, герой, подібний з тим романтичнимстереотипом, який уже зложився на той час. Але герой цього письменника пізнаєсвіт, використовуючи логіку і інтелект.
Такимє Вільям Легран — герой новели «Золотий жук». У ньому втілюютьсявистави про справжнього джентльмена, що не вписується в буржуазний стиль життя,а тому живучому в самоті на острові зі своїм старим рабом- негром. Позвертається до теми божевілля: усі навколишні й насамперед раб Леграна — Юпітера — ухвалюють процес інтенсивної інтелектуальної роботи Леграна забожевілля. Логіка стає об'єктом зображення, і прояснення надзвичайного йнепізнаного наприкінці новели покликано робити не менше враження, чому торжествомістики. У результаті ланцюга випадковостей Легран виявляється власникомпаперу, що містить інформацію про захований скарб [7;c.76].
Легранставить перед собою завдання й вирішує його, оскільки, за його словами, "чиледь розуму людини дано загадати таку загадку, яку розум іншого йогопобратима, спрямований належним чином, не зміг би розкрити".
Створений уявою Едгара По Дюпен та Легран —безперечно залишаються найяскравішим прикладами у детективних оповіданняхамериканського письменника [14;c.196].
Засновник світової династії детективів Дюпенлишився неперевершеним за силою, витонченістю і блиском свого аналітичногорозуму.
Висновки
Проаналізувавшитему нашої курсової роботи, ми дійшли до висновку, що Едгар Алан По був синомсвого часу. Він був дійсно талановитою людиною, талановитим письменником тапоетом. Е. По – родоначальник детективного жанру, який згодом став одним зцентральних напрямків у літературі. Американський письменник Едгар Аллан По(1809 — 1849) вже півтора століття залишається одним з найпопулярнішихписьменників і поетів. Його твори читають і перечитують все нові й новіпокоління у всьому світі. Творчість великого американського письменника сталанадбанням світової культури. Щодо романтизму, то вінсуттєво змінив погляди всієї Америки. Романтики намагались показати красу США,її незайману природу, вони хотіли щоб народ любив свою країну. Ще одне завдання, яке виконав американський романтизм, булооб’єднання творчихсил різних регіонів у єдину культурну спільноту — національне красне письменство,що було дуже гарною ідеєю на той час для США.
Романтикинамагались дати віру людям в їх державу, і в них це добре вийшло. Отже,американський романтизм не тільки породив віру в США та нову епоху, але і давзмогу розвиватися новим літературним напрямкам.
Списоквикористаної літератури
1. БавинС. Зарубежный детектив XX века (в русских переводах): Популярнаябиблиографическая энциклопедия. М., 1991
2. Бодик О.П., Сушко С.О. Науково-дослідна робота студентів-філологів. Курсова робота з історії зарубіжної літератури: Навчальний посібникдля студентів філологічних спеціальностей вищих навчальних закладів. –Краматорськ: «Тираж-51», 2005.- 193с.
3. ГиленсонБ.А. История литературы США: Учеб. пособие для студ. высш. учеб. заведений. –М.: Издательский центр «Академия», 2003. – С.97-99.
4.Зарубіжні письменники. Енциклопедичний довідник. Том 2. Л-Я / за ред…Н.Михальської та Б.Щавурської. Тернопіль: Богдан. – С.359-361.
5. История американской литературы. Под ред. И 90 проф. Н.И. Самохвалова.Учеб. пособие длястудентовфак-тов иностр. яз. пед. ин-тов, ч. I. М., «Просвещение», 1971.344 с.
6. История всемирной литературы. Том 6/Редакционнаяколлегия тома И.А. Тертерян,Д.В. Затонский, А.В. Карельский. – М.Издательство «Наука», 1989. – С.575-577
7. История зарубежной литературы XIX века: И 90 Учеб. дляфилол. спец. вузов/ В.Н. Богословкий,А.С. Дмитриев, Н.А. Соловьева и др.; Под ред.Н.А. Соловьевой. – М.:Высш.шк., 1991. – С.381-382.
8. История зарубежнойлитературы XIX века: Учебное пособие для студентов пед.институтов. Под редакциейЯ.Н. Засурского, С.В Тураева.- М: Просвещение 1982.-320с
9. История литературы США.Учебное пособие для студентов высших учебных заведений.-М.: Издательский центр«Академия», 2003.-704с.
10. Наливайко Д.С., Шахова К.О. Зарубіжна література ХІХ сторіччя:Підручник. – Тернопіль: Навчальна книга – Богдан, 2001. – С. 400-401.
11. Рассказы: Пер. с англ./Послесл. А.М. Гаврилюк.— Львов: Вища шк. Изд-во при Львов, ун-те, 1985,— 256с.
12. Тайна Мари Роже: Детектив, и мистич. рассказы.— К-: Мистецтво,1995.— 348 с, 1 л. портр. 18ВЫ 5-7715-0698-2
13. Храповицкая Г.Н., Коровин А.В. «История зарубежной литературы:Западноевропейский и американский романтизм: Учебник/Под ред. Г.Н. Храповицкой. – 2-е изд. –М.: Флинта: Наука, 2003. – С.398-401.
14. Энциклопедия для детей. Том 15. Всемирная литература. Ч.2 XIX и XX века/Глав. ред. В.А. Володин. – М.: Аванта +, 2000. – С. 222-223:ил.
15. ru.wikipedia.org/wiki/Детектив.
Размещено на www.