ЗМІСТ
ВСТУП
РОЗДІЛ1. Формування концепції нової особистості у демократичній
літературі60-70-х р. ХІХ
1.1 Ознакиінтелектуальної прози
1.2 Суспільні витоки таідейно-естетична зумовленість появи в 60-70-х роках ХІХ ст.інтелігентів-ідеологів в українській літературі
1.3Історичний контекст роману І. Нечуй-Левицького ,, Хмари“
Висновкидо розділу 1
РОЗДІЛ2. Зображення інтелігенції різних напрямів старшого(Дашкович-Воздвиженський) і молодшого покоління (Радюк)
2.1 Дві різні долі: С.Воздвиженський і В. Дашкович
2.2 Павло Радюк — представник нового покоління української інтелігенції 60-70-х років XIX ст. вповісті ,, Хмари“
Висновки до розділу 2
ВИСНОВКИ
СПИСОКВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
ВСТУП
Актуальність дослідження. Характерноюособливістю українського літературного життя останніх десятиліть ХІХ ст. стало,підкреслює П. Хропко, порушення пекучих проблем, пов’язаних із соціальним інаціональним пригніченням народу. Українська проза намагається в цей часусебічно з’ясувати взаємини інтелігенції з іншими суспільними верствами,художньо дослідити місце і роль інтелігенції у визвольному русі [32; 3]. Порядз Панасом Мирним, О. Кониським, І. Франком, Б. Грінченком, Оленою Пчілкою цютему освоює також І. Нечуй-Левицький.
Спираючись на національні традиції, І.Нечуй-Левицький відкривав своєю творчістю нові сторінки української прози.Українська інтелігенція зображена у багатьох творах письменника: ,, Хмари“(1874), ,, Чорним морем“ (1890), ,, Навіжена“ (1891), ,, Гастролі“ (1905),,, Неоднаковими стежками“ (1911), ,, На гастролях у Микитянах“ (1912), ,, Дивовижнийпохорон“ (1914) та ін. І. Нечуй-Левицький, ідучи від реальних фактівсуспільно-політичного життя України, зображував освічені верстви українськогосуспільства – професорів, студентів, учителів, акторів, лікарів, службовців,чиновників, їх пошуки, інтереси, побут [12; 182]. Слід визнати історичноюзаслугою письменника те, що романом ,, Хмари“ він сміливо підійшов до нової,оригінальної теми, розширюючи змістові й жанрові межі української прози.
Проте поцінування творів про життяінтелігенції, так званих ідеологічних творів, І. Нечуй-Левицького завждиопинялося на вістрі тієї чи іншої ідеологічної заангажованості. У радянськийчас національний пафос ідеологічних творів І. Нечуй-Левицького нерідко стававприводом для звинувачень письменника в буржуазному націоналізмі [9; 29]. Цим посуті перекрес-лювалися ідейно-художня цінність цих творів письменника, їхнємісце в історії української літератури.
Томунині особливої актуальності набула потреба нового прочитання та ґрунтовногокваліфікованого аналізу художнього доробку письменників, які творили в період70-90-х років XIX століття, що стосується саме творів на тему інтелігенції, якіпотребують переосмислення та докладного вивчення. Потребує цього й багатограннатворчість І. Нечуя-Левицького. Саме це зумовило вибір теми нашогодослідження ,, Роман І. Нечуя-Левицького ,, Хмари“ як зразокідеологічно-інтелектуальної прози“.
Йоготворчість досліджувалася протягом багатьох років. Це, насамперед, праці І.Франка, А. Шамрая, Є. Кирилюка, О. Грушевського, О. Білецького, праці другоїполовини XX століття — Н. Крутікової, Р. Міщука, І. Непорожнього, М. Мандрики, М.Тараненко, В. Власенко та ін.
Найбільшоїуваги в дослідженнях було звернено на селянську тематику в творчості ІванаНечуя-Левицького, його визначні твори ,, Кайдашева сім'я“, цикл „Баба Параска табаба Палажка“, „Микола Джеря“. Значно менше акцентувалася увага на творах зжиття інтелігенції. Досі малодослідженими лишаються твори „Хмари“, „Над Чорнимморем“ та інші.
Етапому дослідженні творчості І. Нечуя-Левицького стала передмова О. Білецького дочотиритомника письменника (1965) [4]. Поділяючи думку попередніх дослідниківстосовно того, нібито твори митця з життя інтелігенції дещо слабші, ніж твориселянської тематики, вчений відзначив, що за всієї абстрактності й певноїнаївності програма Радюка для початку 70-х років мала прогресивний характер.
Новаторствописьменника в художньому моделюванні дійсності переконливо доводить П. Хропко[32], дослідник вважає роман ,, Хмари“ ,, відповіддю письменника на болючіпроблеми буття українського народу“ [32; 4], тому й головного героя ПавлаРадюка характеризує як типовий образ народника 60-х років.
Зазначимо,що полеміка навколо ідеологічних творів Нечуя-Левицького, зрештою,засвідчувала, що письменник влучив у серцевину болючих питань, які стояли передукраїнською інтелігенцією другої половини ХІХ ст.
Об'єктдослідження – роман ,, Хмари“ І. Нечуя-Левицького якспроба синтетичного зображення різних суспільних верств на тривалому відрізкучасу.
Предметдослідження – вплив характеру суспільно-політичноїі естетичної думки в Україні на формування концепції нової особистості удемо-кратичній літературі 60-70-х років ХІХ ст.
Метоюнашого дослідження є висвітлити роль української інтелігенції в суспільномужитті через перипетїі національно-визвольних змагань, які настійно висувалисяпореформеною епохою 60-70-х років ХІХ ст.
Для досягнення метипотрібне було висунення і вирішення в процесі дослідження конкретних завдань,головними серед яких є:
Ø з’ясуватисуспільні витоки та ідейно-естетичну зумовленістьпояви в 60-70-х роках ХІХ ст. інтелігентів-ідеологів в українській літературі;
Ø ознайомитисяз історичним контекстом роману І. Нечуй-Левицького ,, Хмари“ ;
Ø проаналізуватисистему образів роману І. Нечуя-Левицького ,, Хмари“.
Наукове та практичне застосування.Результати дослідження можуть сприяти осмисленню сучасних процесів вукраїнській літературі, можуть бути використані при вивченні українськоїлітератури та історії україн-ської літератури.
Структура роботи.Курсова робота складається зі вступу, двох розділів, висновків до розділів,загальних висновків та бібліографії, яка нараховує 34 найменування.
РОЗДІЛ 1.Формування концепції нової особистості удемократичнійлітературі60-70-х р. ХІХ
1.1Ознаки інтелектуальної прози
Українськаінтелектуальна проза має свою історію. Початки інтелектуалізму наявні втворчості Г. Сковороди, Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки. Проте в їхніхтворах не відбилися всі характерні риси, властиві європейськомуінтелектуальному роману, бо, на думку С. Павличко, ,, українські автори вимушенібули ховатися за масками, автокоментарями, спрямовувати критиків в інший бік,заховувати філософію своїх творів за яскравою інтригою і любовним сюжетом“ [22;230].
Литовськийлітературознавець В. Бікульчюс вважає, що ,,інтелектуальний роман“ втілює терозумове споглядання, ті розміркування, якими заповнено філософський роман. Міжфілософським та інтелектуальним романом нема нездоланної грані, що дає намправо вважати ці два терміни достатньо спорідненими“ [3; 9]. Цієї думкидотримуються й Г. Фрідлендер [31], М. Бенькович [2], вважаючи синонімічнимитерміни філософський (найбільш уживаний) та ідеологічний, інтелектуальнийроман, вказуючи також, що ,, структура філософського роману визначаєтьсявідстороненою ідеєю, котра може бути втіленою в притчі, алегорії, міфологемі, вхарактері героїв, їх суперечках, роздумах, долях“ [2; 95].
Н.Синицька виділяє такі характерні жанрові ознаки інтелектуальної прози [26;77-80]:
— концептуальність або концептуальна ідея – різноманітні філософські, наукові,міфологічні системи стають основою концепції світу, втіленої в творі. Якзазначає А. Бочаров, ,, автор зосереджений на одному героєві, що вибираєавторську концепцію або на одній морально-філософській ідеї, що спрямовує йорганізовує оповідь“ [6; 339].
— головний герой – інтелігент чи інтелектуал, вихоплений з плину життя іперенесений у духовно насичену атмосферу, — носій філософської концепції; типповедінки такого героя зумовлюється типом філософського обґрунтування, вінутілює філософське бачення автора і є основною ідеєю, основною тезою твору. Зависловом В. Бікульчюса, ,, кожен персонаж, захищаючи свою істину, в сутності єлише теоретичним варіантом ідеї, бо, керуючись нею в житті, він найчастішезазнає поразки, що неодноразово підтверджується в інтелектуальній прозі“ [3; 12].
Герой-інтелектуалінколи змальовується в ролі самітника — ,, заради вирішення того чи іншогозавдання про відношення особистості й часу: звичайні опорні моральні цінностіпроти нетривалих міражів, що прикидаються справжніми“ [6; 335]:
— зображуються або моделюються часто умовні ситуації, відсторонені, звільнені віджиттєвої повноти, які логічно підтверджують авторську думку, допомагаютьрозкрити проблему, породжуючи сучасні асоціації;
— наявність параболічної думки, тобто притчі, історії, що, на перший погляд,,, відходить від сучасності, а насправді відхід від сучасності відбувається непо прямій, а по кривій, по параболі, котра наче знову повертає думку, щовідійшла вбік, до сучасності“ [5; 105];
— зростання ролі інтелектуального начала порівняно з емоційним, переважанняабстрактних, інтелектуально-раціональних елементів образного мислення митця, щопроявляється в поданні суто ділових, наукових, інтелектуальних вставок;
— використання прийому ,, потоку свідомості“, що відбиває рух свідомостіперсонажа, часто беззв'язні, хаотичні, суб'єктивні, ірраціональні, „сирі“,породжені підсвідомістю й інстинктами почуття, асоціації, фантазії, тяжіння,медитації — наслідки „самозаглиблення“, „втрати дійсності“, „відходу в себе“,„відходу всередину“;
— конструктивність прози або ідея середини, поміркованості — письменниквідмовляється стверджувати що-небудь з усією категоричністю: кожну тезу автороговорює, розподіляючи свої висновки між ,, так“ і „ні“, — адже інтелект усерозщеплює, аналізує, часто відшукує істину в суперечці, словесному поєдинку, щотакож є ознакою філософічності. З цим пов'язується відкритий фінал багатьохінтелектуальних творів, — з розрахунку на домислення читачем, якому нібидається можливість бути співавтором роману;
— поєднання реального та ірреального, особливо тоді, коли це допомагає вестидіалог людини ,, в ролі“ й людини ,, не в ролі“;
— фрагментарність, різкість, гранульованість, пропуски сюжетних елементів,перебивання часових відтинків, спеціальне зміщення пластів оповіді — тобтохудожній монтаж або колаж, інколи при бажанні художньо виявити розгубленістьгероя перед навколишнім світом, своєрідність і некерованість історичногопроцесу;
— в одних випадках вживається інтенсивний час, в інших — ідея зв'язку різнихчасових проміжків, взаємопроникнення конкретно-історичного й загальнолюдського,або — зіставлення часу загального з часом індивідуальним (тобто об'єктивноїшвидкості його протікання та її суб'єктивного відчуття), щоб ,, підійти допізнання законів історії, зрозуміти зв'язок між нею та окремим індивідом“ [8; 102];
— застосування різновиду парадоксу — спрощення заради інтелектуалізації — потягдо першооснов як до джерела складності, намагання розкласти складне на просте,,, побачити основні кольори різнобарвного спектру“; „персонажі інтелектуальноїпрози „випадають“ із звичайного суєтного буття і сприймають його через опорніприродні істини, вони роблять те, що з позиції „нормальних“ людей сприймаєтьсяяк дивовижне, чудне, безглузде“ [6; 330];
— різні види інтертекстуальності (цитування, самоцитування, алюзії,ремінісценції, пародіювання, інтерпретації тощо).
Отже,маємо підстави стверджувати, що достатньо представлена в українській літературіХІХ — XX ст. інтелектуальна проза має низку яскраво виявлених ознак. Цедозволяє виділяти її серед інших різновидів прози — притчевої, філософської,міфологічної та інших — у самостійний жанровий підвид. Зрозуміло, специфікарозвитку національного літературного процесу наклала помітний відбиток навластивості інтелектуального роману, який в українській прозі незрідка виходитьна сусідні жанрові ,, території“ (фольклорно-міфологічної, химерної та іншоїпрози), проте порівняння з подібними явищами в літературах інших народівпереконує, що вирізнення такого жанрового різновиду романістики цілкомвиправдане.
1.2Суспільні витоки та ідейно-естетична зумовленість появи в 60-70-х роках ХІХ ст.інтелігентів-ідеологів в українській літературі
Ситуацію,яка склалася в Росії після реформи 1861 р., Л. Толстой в ,, Анні Кареніній“ визначивяк таку, коли все перевернулось і тільки укладається. Скасування кріпосногоправа не могло усунути його пережитків, боротьба з якими визначала характерсуспільної атмосфери аж до 1905 р. Література, що була основною формою виявусуспільної думки в 60-70х pp. XIX ст., порівнюючи тогочасне життя, яке вступилона шлях капіталістичного господарювання, з минулим, дедалі більше намагаєтьсязаглянути в майбутнє політичного й економічного розвитку Росії та визначити вцьому процесі свою роль [9; 29]. Саме література поставила питання ,, Щоробити?“, щоб здійснити прогресивні зміни в суспільному житті. У середині XIXст. література приходить до висновку, що „людина — це продукт свого оточення,розвитку своїх предків, природи та суспільства, серед яких вона живе, що зусіма цими чинниками вона зв'язана тисячами нерозривних ниток“ [30; 115].
Реалістичналітература, представлена головним чином письменника-ми-різночинцями, які вийшлиз народу, перетворення суспільного життя бачила на демократичних засадах, вінтересах трудових мас. Основою кардинальних змін у соціальному й духовномужитті 60-х років було, на їхнє переконання, розбудження свідомості народних масі в першу чергу селянства. Перед літературою постало завдання не тількивикривати вади суспільного життя, а й пробуджувати віру у творчі можливостілюдини, в перемогу нових ідеалів, виступати на захист освіти, європейських формжиття, шукати в житті тих героїв, котрі б втілювали кращі риси людей нового,справедли-вого суспільства.
Упошуках відповіді на питання: що робити? — не було, й, очевидно, не могло бутиоднозначної думки. Існувало переконання, що несправедливі суспільні порядкиможуть бути змінені силою розуму, без революційних заходів. Значна частинапередової інтелігенції 60-70-х років перебувала під впливом теорії П. Лаврова,,, людини великих знань і широти думки“ (М. Бердяев), який, підтримуючипросвітительські ідеї, підносив роль ,, критично мислячої особистості“, яка можеідейно впливати на маси. У 70-ті роки, особливо в період 1874 — 1875 pp., набувпоширення масовий рух народницької інтелігенції, відомий як „ходіння в народ“.
ВУкраїні народницький рух набуває специфічних рис, зумовлених боротьбою занаціональне визволення. За словами М. Драгоманова, саме народництво проголосилоідеї „української національної справи“. Широкий просвітительський рух був тимцентром, який об'єднував представників прогресивної інтелігенції різнихполітичних течій на ґрунті практичної культурно-освітньої роботи. Ідеаломпросвітителя-шістдесятника став ,, новий герой“, близький до народу, моральночиста людина, здатна повести за собою маси.
Середперших творів російської реалістичної літератури про „нових людей“ були„Напередодні“ (1852), „Батьки і діти“ (1852) І.С. Тургенева, „Міщанське щастя“і „Молотов“ (1861) М. Помяловського, „Що робити?“ (1863) М. Чернишевського,„Важкий час“ (1865) В. Слєпцова та ін.
Цітвори (особливо „Батьки і діти“ I. Тургенева й „Що робити?“ М. Чернишевського)стали одним із тих імпульсів, що спонукали письменників звернутися до темиінтелігенції, до створення нових характерів суспільне активної особистості.
Разоміз тим, підкреслює Н. Зінченко, російську реалістичну літературу 60-70-х роківне слід розглядати як якийсь зразок, модель розв'язання проблеми інтелігенціїта народу в українській літературі [9; 30].
Привсій спільності імперського політичного й економічного життя в Україні існувалисвої умови суспільного, національного та культурного розвитку, а відтак і своїпроблеми літературного життя. Сказане, однак, не означає, що можна оминути тойідейно-естетичний досвід, якого набула російська реалістична література в60-70-х роках. Він не тільки був відомий українським письменникам, а й став тимтипологічним явищем, яке вони приймали чи від якого відштовхувалися (ізаперечували) при розв'язанні проблеми інтелігенції і народу.
Художнійдосвід створення ідеологічного роману й повісті, образів соціально активноїособистості як нового літературного характеру, сама ідея розкріпачення людинивід обставин, настанова на їх перетворення, появанового конфлікту табагато інших здобутків російської реалістичної літератури об'єктивно сталипомітним кроком на шляху художнього прогресу й більшою чи меншою мірою увійшлив арсенал літературної критики.
Цікритерії позначилися й на оцінці творів І. Нечуя-Левицького про інтелігенцію.На формування концепції нової особистості в демократичній літературі 60-70-хроків XIX ст. безпосередній вплив мала сама дійсність, характерсуспільно-політичної та естетичної думки в Україні. Особливої ваги у другійполовині XIX ст. набула проблема національного самоутвердження, відстоюванняправ рідної мови, національної культури й літератури. За це активно виступалидіячі Кирило-Мефодіївського братства; ряд складних і суперечливих питаньсамоутвердження української літератури, її вільного розвитку зуміла підняти,, Основа“ (1861-1862) — перший український літературно-критичний журнал.Провідною в „Основі“ була проблема національних прав українського народу,котрий має свою територію, історію, культуру, літературу, мову й повиненодержати широкі можливості для свого вільного розвитку.
Винятковезначення в політичному житті України мали Громади, які намагалися відродитинаціональну свідомість народу, зберегти його від насильницькоїденаціоналізації, русифікації та полонізації. Нечуй-Левицький, будучи активнимчленом київської Громади, у своїй творчій діяльності прагне якнайповнішеохопити всі сторони українського суспільного буття. На формуваннялітературно-естетичних поглядів І. Нечуя-Левицького значний вплив маладіяльність кирило-мефодіївців і основ'ян (у першу чергу П. Куліша та М.Костомарова).
Загострилисянаціональні проблеми з посиленням урядових заходів проти українського руху.Крім особистого переслідування українських діячів, це виявилося у винятковожорсткому цензурному режимі, який обмежував уживання української мови в друковінайвужчими рамками, в утисках української драматургії та сцени, в гонінніукраїнської мови в школі, в загальному ворожому ставленні до будь-яких проявівукраїнської національної свідомості. Та навіть найжорстокіша репресивнабюрократична машина неспроможна була придушити вияви духовної сили народу.
Надіїна соціальне й національне визволення І. Нечуй-Левицький покладає саме нагероя-інтелігента, який, на його думку, повинен стати ідеологом цього руху.
Допояви ідеологічної роману ,, Хмари“ тема інтелігенції в українській літературіне розроблялася, хоча спроби порушити її були.
Першимисеред таких творів стала повість „Майор“ (1859) і незакінчений твір „Українськінезабудки“ П. Куліша.Письменник намагається змалювати образ ,, нової людини“ — інтелігента, якийвідзначається демократизмом та відданістю національній ідеї.
Дотеми інтелігенції в 60-х роках звернувся і О. Кониський (,, Пропащі люди“ — 1862, „Перед світом“ — 1866). „Нові герої“ його творів перебувають у процесістановлення. Не зовсім виразними (можливо, з цензурних міркувань) поставалиінтелігенти і зі сторінок російських творів Марка Вовчка, зокрема в романі„Жива душа“ (1868).
Отже,хоч виведені образи інтелігентів і не давали повного уявлення про українськогоінтелігента як нового героя, вже сама спроба свідчила про назрілу потребуосмислення ролі національної інтелігенції в суспільному житті. Перші твори зжиття інтелігенції в українській літературі були слабкими в художньомувідношенні, характери — схематичні, невиразні, діяльність героїв-інтелігентівобмежена. Та все ж важливою була сама ідея появи ,, нового героя“ — інтелігента-демократа.
1.2Історичний контекст роману І. Нечуй-Левицького ,, Хмари“
Використавшидосвід своїх попередників (як в українській літературі, так і в російській), І.Нечуй-Левицький утверджує необхідність розвитку теми нового героя в українськійлітературі. Письменник прагнув реалізувати в художній формі своє розуміння роліінтелігенції в національно-визвольному русі.
Майбутнійавтор ,, Хмар“ не випадково звернувся до жанру ідеологічного роману. У романіпід пером І. Нечуя-Левицького ожила атмосферакиївського ,, шістдесятництва“ XIX ст.
У1861-1865 pp. майбутній письменник навчався в Київській духовній академії. Тобула особлива пора в житті прогресивної інтелігенції Російської Імперії. Назламі 1850-1860-х pp. Росія переживала своєрідну ,, відлигу“. Після задухимиколаївської доби починалася пора реформ — земельної, судової...
Певналібералізація суспільства відчувалася й тими, хто жив у стінах духовноїакадемії. Пізніше письменник згадував: „Тоді був гарячий час в руськійлітературі. Вийшов „Базаров“ Тургенева і критика на нього Писарєва. „Основа“розворушила українське питання. Студенти були дуже цим усім заінтересовані, ізмаганням не було кінця. Українці пережовували свої національні та літературніпитання, але стріли в великоруських студентах велику опозицію. Всі вони, окрімтрьох, стояли проти права української національності та літератури. В менез'явилась думка писати оповідання українським язиком для „Основи“. Але вонашвидко потім перестала видаватись [18; 264].
У центрі дискусій, що їх вели у своїхномерах „казеннокоштні“ студенти академії, найчастіше виявлялися дві проблеми:„нові люди“ і українське питання. Інтерес до них пробуджували в молоді „лучніжурнали“ – „Современник“, „Русское слово“, „Время“, „Русский вестник“, а такожперший україномовний часопис „Основа“, який видавав у Петербурзі П.Куліш.
СтаттіД. Писарєва з їхрадикалізмом змушували задумуватися над тим, як через „доцільну організаціюпраці“ прийти до „щастя людства“. Тургенєвський Базаров викликав суперечки простосунки „батьків“ і „дітей“. А.М.Костомаров,чия стаття „Дві руські народності“ з'явилася на сторінках „Основи“, зачіпавболючі питання української самобутності та національнихперспектив…[23; 10].
Пишучив 1871 р. роман „Хмари“, учитель сідлецької гімназїі Іван Левицький мовбивоскрешав частку своєї молодості, що минула в Києві. Київ є головним місцем діїу творі. Що ж до часу дії, то починається повість із появи у „святомумісті" тульських семінаристів ,, в місяці липні 183… року“ [1; 151].Завершується ж часами ,, Основи“ й появи українських недільних шкіл (поч.1860-х). Йдеться, отже, щонайменше про чверть століття!
Головнаідея роману-хроніки І. Нечуя-Левицького „Хмари“ — протест проти насильницькоїрусифікації, соціального й національного гніту з боку царського самодержавства,символом чого виступають „чорні хмари“ (звідси й перша назва твору – „Чорніхмари“). Це „символ національного гноблення, символ усіх темних сил, якінамагаються денаціоналізувати українську молодь, відірвати її від рідногонароду, перетворити на прислужників російського царизму, душителів українськоїнаціональної культури“ [4; 354].
Ужеекспозиція сюжету засвідчила, що в голосі автора змагаються дві емоційністихії. Розкішну (,, невимовно чудова“) панораму Києва з його ,, золотоверхимицерквами“ [1; 152], схожими на „букет золотих квіток“, він малює іззамилуванням, любов'ю до величі „давньої невмираючої української історії“ [1;152].
Протекрізь захоплення пробивається й туга: колишня слава минулася; у Київськійдуховній академії (раніше — Могилянській) запанував чужинецький дух.Великоруський синод заходився втілювати в життя ,,ідею русифікації“, присилаючив Київ семінаристів з різних губерній Росії („Великоруський Синод ще попереду,ніж уряд, спостеріг ідею русифікації, і для того він велів в академіях мішатиукраїнців з руськими студентами“ [1; 154]), а натомість відправляючи українціву Москву й Петербург, ,, котрі не мають охоти туди їхати“ [1; 154]. Академіяперетворилась у знаряддя великоросійської централізації. Те, що відбувається вїї стінах, автор ,, Хмар“ змальовує із сарказмом, змішаним з жалем і болем.
І. Нечуй-Левицький,по суті, зауважує В. Панченко, підхопив інтонацію і дух Шевченкових ,, Великогольоху“ та ,, Розритої могили“: в обох письменників ідеться про драмунаціонального занепаду України в обставинах миколаївської деспотії з їїрусифікаторською політикою і про відродженські потуги, що пробиваються всуперечусьому з надр занапащеної нації [23; 10].
Відперших відгуків на роман і до сучасних літературознавчих праць про цей твірвисловлювались різні судження. Шовіністична і клерикальна преса зустріла вихід,, Хмар“ І. Нечуя-Левицького украй вороже [33; 31]. Редакція київської газети,, Друг народа“ висміювала письменника за створені ним образи, за ,, штучність“мови роману, та й взагалі вважала твір ,, такою розумовою розбещеністю, якої неможна ні виправдати, ні пробачити...“ [10; 46]. Журнал ,, Киевские епархиальныеведомости“ намагався довести, що твір не відповідає дійсності і не має ніякогопізнавального значення [10; 46]. Очевидно, що навіть в урізаному цензуроювигляді цей роман був явищем незвичайним.
Іншуоцінку дав М. Драгоманов. Визнаючи ,, Хмари“ як твір загалом реалістичний іцінний, критик, однак, уважав невдалим змалювання Радюка, передусім за йогонібито наївну боротьбу і протест проти ,, чорних хмар“, бо кращі люди того часузаймалися, мовляв, конкретними серйозними справами[10; 46].
Критичнеставлення до роману виявив і О. Кониський. Нe заперечуючи реальності образуРадюка, Кониський все ж у дусі утилітарно-прикладного підходу до літературивважає, що І.Нечую-Левицькому не вдалося зобразити героїв, які б „вивели нас зхмар“ або хоча б указали, „коли ж воно виясниться?“ Говорячи про Радюка вцілому позитивно, Кониський зазначає, що тодішні інтелігенти такого типу більше„говорили, кричали, гукали“, ніж діяли [15; 773-779].
Цінноюдля нас є думка одного з представників академічного літературознавства О. Пипіна.Відводячи І. Нечую-Левицькому почесне місце не тільки в українській літературі,а й у загальноросійському літературному процесі, Пипін відзначив новаторствописьменника, котрий ,, зробив спробу малювати не тільки народний побут, але ізвичаї того освіченого класу, якого до цього часу не торкались українськіоповідачі; у своїй головній повісті ,, Хмари“ він зображав саме виявленняукраїнського народного почуття в нових освічених поколіннях і зіткнення його зворожими елементами суспільності“ [24; 383].
Широковиступає на захист літературних позицій І. Нечуя-Левицького І.Я. Франко устатті ,, Ювілей І. Левицького (Нечуя)“: ,, Критики дорікали йому,… в ,, Хмараху фігурі старого Лемішки величав міщанське самодурство, а в фігурі Радюка давкарикатуру ,, нового чоловіка“. Уявляю собі, як мусили дивувати Івана Семеновичатакі докори… ,, я змалював поляків, лемішок, радюків таких, яких бачив, безніякої тенденції, а вже ви, панове критики, судіть їх і міряйте, як знаєте...“[29; 375].
Упожовтневий час, поряд із ґрунтовними спробами розглянути роман на тлісуспільно-політичного і літературного життя 40-60-х років (Є. Кирилюк, А.Шамрай), були й виступи з яскраво виражених вульгарно-соціологічних позицій (В.Коряк, М. Мироненко).
Висновки до розділу 1
Література, що була основною формоювияву суспільної думки в 60-70х pp. XIX ст., мала помітний вплив на творчістьІ. Нечуй-Левицького. Письменник переживав загальне піднесення у зв’язку здеяким пожвавленням в українському громадсько-культурному життя (громади, недільнішколи, журнал ,, Основа“).
Ідейно-естетичнийдосвід, якого набула російська реалістична література в 60-70-х роках, нетільки був відомий українським письменникам, а й став тим типологічним явищем,яке вони приймали чи від якого відштовхувалися (і заперечували) при розв'язанніпроблеми інтелігенції і народу.
Художнійдосвід створення ідеологічного роману й повісті, образів соціально активноїособистості як нового літературного характеру, сама ідея розкріпачення людинивід обставин, настанова на їх перетворення, появанового конфлікту табагато інших здобутків російської реалістичної літератури об'єктивно сталипомітним кроком на шляху художнього прогресу. Специфіка розвитку національноголітературного процесу наклала помітний відбиток на властивості інтелектуальногороману.
До появи роману І. Нечуя-Левицького,, Хмари“ в українській літературі тема інтелігенції майже не розроблялась.Зразком, відштовхнувшись від якого, письменник створив цей оригінальний твір,стала творчість російського романіста І. Тургенєва.
Проте трактування ,, нової людини“ у І. Нечуя-Левицькогосвоєрідне, воно суттєво відмінне від поглядів Тургенєва, оскільки у романідається витлумачення такого типу інтелігента, як інтелігент-просвітянин, якийобмежується програмою малих діл, дбаючи передусім про національні справи, незаглиблюючись по-справжньому в найголовніші – соціальні – причини бідуваннясвого народу. Саме тому цей роман став новим явищем в українській літературі,що викликало гострі суперечки в літературній критиці.
Ставлення письменників до свого героясуперечливе. Це пояснюється тим, що він, усвідомлюючи необхідність боротьбипроти деспотиму і національних утисків, побачив можливого борця лише в особіукраїнофіла-народолюбця, методи якого були далеко не в усьому прийнятними й ефективними.
демократичний прозаінтелігент особистість
РОЗДІЛ 2. Зображення інтелігенції різнихнапрямів старшого (Дашкович-Воздвиженський) і молодшого покоління (Радюк)
2.1Дві різні долі: С. Воздвиженський і В. Дашкович
Зперших сторінок свого твору автор звертає увагу на те, що змінилися часи,змінилися й звичаї ,,… в давній славній академії панував чужий великоруськийдух, чужа наука, чужий язик, навіть чужі люде… Все давнє українське лежалодесь глибоко під землею, рядом з могилою Сагайдачного, а над землею роєм вилисяпопід деревом чужі люди з чужої далекої сторони, з чужою мовою, з чужим духом,нагнані Бог зна звідкіль, щоб загнати ще глибше у землю нашу старовину і новинуі поховати її навіки...“ [1; 155].
Надуші героїв опускаються чорні хмари – символ Російської імперії, яка заперечуєбудь-яку індивідуальність: чи то особистісну, чи то національну [33; 31].
Значнучастину роману займають дві повчальні історії, які беруть початок з того самого,, місяця липня 183… року“ і йдуть паралельно, часом переплітаючись.Нечуй-Левицький ніби зіставляє-протиставляє двох своїх героїв, ,, охмарених“дійсністю. Вони й справді дуже несхожі, просто-таки контрастно відмінні одинвід одного — туляк Степан Воздвиженський і черкасець Василь Дашкович. Що є водного, того зовсім позбавлений інший. Деспот, пияк, нечупара, ,, груба й диканатура“, авантюрист, зарозумілий, байдужий до книжки великорос, який одногоразу спалює збірник українських пісень, — це Воздвиженський. Він безцеремонна,груба натура, прагматик, позбавлений високих ідеалів, бездуховна людина, якаскрізь переслідує тільки власні матеріальні інтереси. Політичні симпатіїпристосуванця С. Воздвиженського цілком збігаються з настановами колоніальноїполітики царського самодержавства. В його образі О. Білецький бачив ,, прямогопопередника тих чорносотенних київських професорів, які особливо розповсюдилисьна кінець XIX і початок XX століття“ [4; 356].
Дашковичже — навпаки: тихий, охайний, охочий до знань, цілеспрямований. Малюючи портретВасиля Дашковича, українця, якому довелося жити в одній кімнаті зВоздвиженським, письменник підкреслює його ,, черкаську“ козацьку породу:„високий, рівний, з дужими плечима, з козацькими грудьми, з розкішним темнимволоссям на голові… Його погляд, виявляючи розум і тяму, був твердий,спокійний. Рідко траплялось бачить таке лице, де одразу можна було б примітитидуми, й розум, і завзятість“ [1; 158].
Вукраїнському літературознавстві від часу появи роману і, власне, досьогоднішнього дня побутує погляд на Дашковича як на людину пропащу,кабінетного вченого-схоласта, що, закохавшись у мертву науку, розірвав своїзв'язки з народом і життям та не приніс ніякої користі батьківщині.
Одниміз перших, хто звернув увагу на образ Дашковича, був О. Кониський. У статті„Коли ж ви ясниться? (За проводом роману „Хмари“)“ він указав на відірваністьДашковича від сучасної йому філософії. На думку критика, Дашкович є якоюсьчудною людиною, бо не розуміє, що любов до „науки для науки“ нічого не варта.Дашкович, вважав Кониський, натура мізерна, без характеру, нікчемна [15; 767].Всупереч О. Кониському, О. Огоновський вважав, що Дашкович — віддана своїйсправі людина: „се був собі філософ, що відчахнувся від своєї народності більшезадля своєї науки“ [21; 353].
Якправило, у своїх судженнях критики й літературознавці спираються на присудсамого автора, що Дашкович ,, втопив всіх своїх, відбив їх від народу“ таначебто марно прожив життя: „Я заблудився в дорозі й дітей своїх завів в якісьнетрі та гущі, одбив їх од свого народу, не передав їм навіть рідної мови,.,симпатій до рідного краю, до народу“ [1; 337]. ,, Ця думка, — зазначає П.Хропко, проступає не тільки в авторських оцінках персонажа, а й подається черезсприймання його Павлом Радюком, який зрозумів, що марно загинув талант іпросвіта ,, вченого чоловіка“ [32; 5].
Таке,, спрямлення“ характеру Дашковича, на нашу думку, не відбиває справжньогоавторського погляду на героя вже в самій вихідній його настанові як антиподаВоздвиженському. У житті це натура цілісна, шукаюча, поетична, здатна до глибокихроздумів і переживань (можливо, тільки занадто делікатна і внаслідок цьогопоступлива).
Яквчений, Дашкович допитливий і ерудований, невтомний шукач істини, своєрідниймаксималіст у науці, який, перш ніж зайнятися безпосереднім вивченням свогонароду, прагне збагнути закономірності світового розвитку, історію слов'янства.Дашкович, на відміну від Воздвиженського, людина непрактична, філософськогоскладу розуму. До того ж, справедливо зазначає сам автор, стоячи на твердихісторичних позиціях, не було тоді (в 30-40-ві роки XIX ст.) ні навкруги його,ні в його самого матеріалу для правдивої широкої думки та широкого погляду“ [9;32].
Об'єктивнописьменник показує Дашковича як національно свідому людину, залюблену в історіюУкраїни, в її мову, народ, в її поетичну природу. Життя простолюду, сільськікраєвиди, рідна мова пробуджують у ньому бажання послужити народу, і вінбереться за збирання пісень, мріє про те, що народна поезія ,, може розвиватьсяв самостійну літературу, книжну поезію...“. Якщо Воздвиженський цілком байдужийдо своєї Тули, то Дашкевичу притаманні патріотичні почуття.
Прощирість намірів ученого, які через суспільні обставини того часу не булипрактично втілені, свідчать і його душевні гризоти від усвідомлення відсутностісаме практичної діяльності. Однак без ,, батька“ Дашковича не було б і ПавлаРадюка як представника нового покоління „дітей“ — народолюбців й українофілів,про що, наприклад, свідчить таке авторське твердження: „Не в одну голову запалакрапля світу й думок од його лекцій, не одна голова стала світліша й ясніша“[1; 199].
Схоластикай мертвечина, імітування ,, науки“ — це якраз справа Воздвиженського, який читав(у буквальному розумінні цього слова) лекції студентам за старими пожовклимишпаргалками, виготовленими ще в стінах духовної академії.
Уцілому образ Дашковича змальований письменником із великою симпатією як людини,близької йому щирою любов'ю до України.
Першісім розділів роману віддано саме цим персонажам. Степан і Василь одружуються насестрах — Марті й Степаниді, доньках купця Сухобруса. Воздвиженський, якийколись пихато заявляв, що жінка коло нього „буде ходить навшпиньках“, доситьшвидко потрапив „під Мартин черевик“. Розвіюються й ілюзії Дашковича. Його мріїпро „тиху, добру, як голубка, і співучу жінку“ розбиваються вдрузки. Сестривиявилися „дуже впертими“ і ласими на гроші.
Письменникмалює печальну картину людського ярмарку суєти і марнославства, за якою водному з епізодів сумно спостерігає „праотець Ной з синами з картини“. Отже, вромані „Хмари“ з'являється одна з центральних для письменника тем — темазанепаду душі, що потрапляє в полон жадібності й егоїзму.
СтепанаВоздвиженського змальовано переважно в сатиричному ключі. Завдяки своємубезмежному нахабству і пронирливості він стає… професором (чи радше — гope-професором!) академії. Як персонаж Воздвиженський досить швидко вичерпуєсебе і зрештою сходить зі сторінок роману.
Значноцікавіший авторові Василь Дашкович, його еволюція, метаморфози, хай навіть івельми прикрі. Талановитий учений, людина, якій зовсім не чужі патріотичніпочування, професор Дашкович поступово стає „пропащою силою“. Його приваблюютьслов'янофільські ідеї — і він дедалі більше відходить від свого природногоукраїнства, перетворюється в кабінетного вченого, якого східна філософіяцікавить більше, ніж Україна. Україна згасає в ньому, так само й він згасає дляУкраїни.
Цюсумну історію автор роману завершує моторошною картиною, що постає у сніДашковича, який приїздить до рідного села і застає замість батьківського домупорослу бур'янами руїну. У тому страшному сні все довкола починає раптомпровалюватися в землю — батьківська хата, церква, гора, люди, садки… Ставкирозливаються й затоплюють село, а з ним — і самого Дашковича...
Засвідченням сучасників письменника, прототипом цього Нечуєвого героя бувпрофесор Київської духовної академії Памфіл Юркевич (1826-1874) — філософ, чиїлекції із захопленням слухав свого часу і студент Іван Левицький, досадуючизгодом, що той у 1861 р. переїхав до Москви, де став викладати в університеті…Історія Юркевича досить типова, отож жалкування І. Нечуя-Левицького з приводувимушеного „донорства“ українців, які віддавали свій талант іншій культурі,мало історичні мотивації...
2.2Павло Радюк — представник нового покоління української інтелігенції 60-70-хроків XIX ст. в романі ,, Хмари“
ПавлоРадюк – син небагатого дідича з Полтавщини, студент Київського університету. Іздитинства Павло перебував у вирі народного життя — ,, аж сама мати побачила, щомає вести війну за виховання сина з наймитами, пастухами й мужицькими хлопцями“[1; 282]. Він призвичаївся до народної мови, знав сільське життя, пісні таобряди. І хоч навчання в київській гімназії начебто й вивітрило з нього ,, слідукраїнської національності й мови“, усе це відродилося в душі Радюка в університетіпід впливом нових європейських ідей: „Європейська просвіта, європейські ідеї — все те заразом наплило в його голову, зачепило всі його думки. Він разом хотівусе те прикласти до життя свого народу й України“ [1; 285].
Європейськаосвіта виробила в Радюка широту поглядів на життя, аналітичний підхід додійсності. Він бачить, що всі сфери життя українського народу (національніправа, соціальний уклад, культура, мораль) пригнічені тяжким пресом державногодеспотизму. У суспільстві панує груба, темна сила, а все добре й слабе терпить:,, ми глухі, сліпі й німі“ [1; 291]. Простий народ бідує, село має багатотемного, бо туди ще „не прийшов світ науки. Не народ, а „якусь здавлену чередуписарів та ханських лакеїв готує тепер школа на Україні“ [1; 422]. Вобшарпаній, занедбаній сільській школі „учителює“ ,, захожий солдат“, „який зпрезирством ставиться до хохлів“.
Неосвіченість,деморалізація, винародовлення й денаціоналізація спотворюють душу доброго йпоетичного народу, в середовищі якого з'являються такі декласовані типи, якТерешко Бубка, котрий не тільки уникає будь-якої праці, пиячить, а й зрікаєтьсясвого народу, своїх батьків і рідної мови. І хоч Радюкове „ходіння в народ“пов'язане ще не з реальною допомогою, а з пізнанням народу, воно спростовуєпоширену в літературознавстві думку, згідно з якою герой І. Нечуя-Левицького незнає життя народних мас, із кола яких він не виключає і міський люд. Радюкбачить, що народ у своїй темноті й забобонності полишений на самого себе, а„просвічені верстви“ байдужі до його бід і потреб. Його вражає й обмеженість,затурканість провінційного панства, серед якого він сподівався ширити своїпрогресивні ідеї.
Виступаючипроти деспотизму в усіх його проявах, проти „солдатчини“, „кадила й кропила“,всіляких забобонів (віри у відьом, знахарок, які лікують „виливанням налопаті“),, породжених відсутністю освіти, Радюк проголошує: „Нам не требабалакання; не треба слів, а треба діла!“ [1; 293]. Радюк — натура допитлива,товариська, енергійна, котра відчуває в собі велику силу й завзятість, така, що„перетрушує“ увесь уклад життя, переглядає погляди своїх батьків і дідів.
Навідміну від кабінетного вивчення абстрактної „слов'янської душі“ українофіломДашковичем, Радюк намагається свої ідеї „прикласти до практичного життя“ [1; 285].Виходячи з власної культурницької програми, Радюк організовує читання лекційдля народу, пропагує заборонену літературу (Ренана, Бюхнера, Прудона,Фейербаха), популяризує „Кобзар“ Т. Шевченка, записує українські народні пісні,пропонує заснувати в Києві недільні та вечірні школи. Радюк щиро вболіває запоневолену Україну, бажає бачити її вільною та щасливою: „Овіяний духом поезіїі пісень, неба, тепла, квіток, він неначе бачив душею свою Україну, свою дорогуУкраїну майбутнього часу. Вона вся вставала перед ним, гарна, як рай, чудова,як дівчина першої пори своєї краси, вся засаджена садками, виноградом і лісами,вся облита ріками й каналами, з багатими городами і селами“ [1; 304]. Такі жмрії про краще майбутнє, думається, міг висловити й сам письменник. Думки просвітле майбутнє України з'явились у Левицького під впливом поезій Шевченка(зокрема „Ісаії. Глави 35“, яка друкувалася в журналі „Основа“ і яку, певно,читав Левицький, ще будучи студентом Київської духовної академії). До речі,саме цей уривок, де герой твору проголошує своє бачення ідилічної України,вилучався цензурою як тенденційний, а весь ідейний зміст роману вважавсяукраїнофільським.
„Новийгерой“ іноді явно виявляє свою безпосередність, обмеженість („І од чого почати?І за що взяться?“), але у своїх пориваннях герой вірний своєму народові: ,, Вйого душі була мета, ясна й проста — народ й Україна“ [1; 304].
Наївнавіра Радюка в те, що звільнення від національного та соціального гніту принесепоширення знань і просвіти („Це одно і єдине джерело, звідкіль поллється світна Україну: просвітність і наука“), почасти пояснюється характером суспільноїдіяльності письменника, адже, як справедливо вказував О. Білецький, ,, новілюди“ І.Нечуя-Левицького певною мірою є рупорами ідей самого автора“ [4; 359].
ПрограмаРадюка, відзначав О. Білецький, ,, при всій своїй абстрактності, булапрогресивна (навіть батько його, живучи в атмосфері застійного провінційногопобуту, відчув, що ,, в синових словах є щось нове й правдиве“ [1; 295]). Однакпокоління „батьків“ (товариство Платона Дуніна-Левченка), яке колись цікавилосяновими ідеями, виявилося сьогодні просто нездатним підтримати просвітительськупрограму Радюка („Було знать, що ці нові питання“ не цікавили їх анітрошечки.Ці пани були якісь пасивні й байдужі до тих тогочасних справ“ [1; 325], ареакційні кола (від духовенства, казенних професорів типу Воздвиженського,мадам Турман де Пурверсе до кар'єриста Кованька й київських чиновників) відчулипряму небезпеку появи Радюка, окресливши його „драконом“ і „революціонером“.
„Після1863 р. – писав О. Білецький, — реальним Радюкам доведеться нелегко – їхвисилатимуть з України“ [4; 358]
Отже,змальовуючи життя інтелігенції, І. Нечуй-Левицький переконливо доводить, що ті,хто повинен нести просвіту в народ, відірвані від життя. Письменник-реалістпомічав розбіжності між гаслами й ділом інтелігенції, суперечності між теорієюі практикою життя. Усе це стало об'єктом осудження в романі „Хмари“.
Симпатизуючиукраїнофілу Радюку, митець бачить безрезультатність його зусиль, у цьомупроявляється реалізм письменника. Не можна осуджувати Радюка за те, що він непідноситься до ідеї боротьби за суспільні ідеали, тим більше вважати йоготворчою невдачею письменника у створенні ідеалу „нової людини“.
Висновкидо розділу 2.
Вромані ,, Хмари“ письменник показує кілька поколінь місцевої інтелігенції:Дашкович і Воздвиженський, Радюк і Кованько, Дунін-Левченко.
Змалюванняв романі рутини і міщанської обмеженості старшого покоління, поверховості інавіть легковажності молоді передає складність і без того несприятливоїобстановки на Україні у 40-50-ті роки, коли важко було здійснювати навітьобмежену культурницьку програму.
Вобразах Дашковйча і Воздвиженського простежується формування інтелігенціїстаршого покоління. Вони нібито протилежні, а насправді подібні, судячи зрезультативності їхньої громадської та виховної діяльності. Адже обмежений допримітивності, прямолінійний, грубий, відвертий реакціонер і рутинерВоздвиженський навряд чи мав істотний і дійовий вплив на молодь, а Дашкович,захопившись давньою філософією і фактично відійшовши від потреб сучасногогромадського життя, також не зміг згуртувати навколо себе передову слов'янськуі зокрема українську молодь, яка протягом певного часу тягнулася до нього як дообдарованого демократично настроєного професора.
Картиниекзамену і ,, п'ятниць“ у Дашковича, особливо слов'янського вечора, єнайпоказовішими щодо позиції письменника в зображенні старшого покоління.Відповідна характеристика дається і Київській академії того часу, яка ,, стояладуже низько і не давала нічого для мислі“. Ні академія, ні університет у40-50-ті роки не створювали належної атмосфери в громадсько-культурному життіУкраїни.
Молодепокоління в романі, представлене образами Радюка, Кирила Кованька таДуніна-Левченка, теж не залишає надій і сподівань: Кованці бракує міцнихпереконань, принциповості, він скоріше ділок, торгаш, а Дунін-Левченко, потомокзаможного дідича, недостатньо ініціативний.
ЗображуючиРадюка у стосунках з представниками різних соціальних верств – з селянами,дрібним панством, старим українським дворянством, професурою, студентами –письменник досягає багатосторонності його розкриття.
Авторроману показав також ідейне розмежування у середовищі української інтелігенції,коли частина її ставала опорою буржуазно-поміщицького ладу (Воздвиженський,Кованько), хоча і не досяг належної глибини у його зображенні.
Якправило, погляди головних героїв роману виявляються у дискусіях, у їхніхпросторих самороздумах – практичної ж реалізації задумів, наприклад, Радюка утворі не показано. Більш того, ентузіастичний герой, злякавшись осуду місцевихпанів, негайно від’їжджає на Кавказ.
І.Нечуй-Левицький звернувся також до змалювання представників різних суспільнихверств і прошарків українського суспільства. Більшість образів твору постаютьяк індивідуалізовані характери. Роман має історико-пізнавальну і художнюцінність і становить певний етап у створенні великих епічних творів вукраїнській прозі.
ВИСНОВКИ
Зарезультатами дослідження ми дійшли висновку:
Темаінтелігенції в творчості І. Нечуя-Левицького вперше з’явилася в повісті,, Хмари“. У письменника складається цілісна програма діяльності ,, нових людей“,відмінна від концепції подібного героя в російській літературі, для якого неіснувало проблеми національної. Успіх ,, нових людей“, за Нечуєм-Левицьким,можливий в освіченні народу, в боротьбі за його національне самоутвердження.Звідси і сама назва першого ідеологічного твору Нечуя: хмари — символнаціонального гноблення, символ темних сил, які намагаються денаціоналізуватиукраїнську молодь, відірвати її від рідного народу, перетворити на прибічниківросійського царизму.
Твірмає досить широку тематичну основу: патріархальне життя українського купецтва,київського міщанства, духовенства, міської буржуазії, так званих освічених кілсуспільства (викладачів духовної академії й університету), система народної івищої освіти в Україні та ін. На цьому тлі й у різних взаєминах ізпредставниками інших суспільних верств і кіл соціальне вирізняється діяльністьінтелігентів-українофілів.
Ідеологічназапрограмованість повісті помітна в компонуванні зображуваних сторін дійсності.І. Нечуй-Левицький будує твір на контрастному зіставленні життєвих картин іситуацій, на протиставленні поглядів і переконань представників протилежнихгруп, різних поколінь, на показі суперечностей між ,, батьками“ і ,, дітьми“.
Уповісті ,, Хмари“ художньо змальовано історію двох поколінь інтелігенції:30-40-х і 50-60-х років на тлі характерних явищ кризи феодально-кріпосницькихвідносин, початкового розвитку буржуазної доби, коли активно формуються нації,гостро постають питання національної культури.
Коженгерой І. Нечуя-Левицького має реальну основу. Керуючись принципом ,, чого нема вжитті, того не може бути і в літературі“, письменник, однак, не просто„списував з натури“, а шукав явища й постаті, які представляють певний типособистості, сформований конкретними суспільними обставинами.
Ужез перших сторінок твору письменник на прикладі духовної академії показує, як ужитті України запанувало грубе, експансивне великоруське державне начало, якене розуміє й не визнає чужих звичаїв і традицій. Висунувши провідною ідеєю вповісті протистояння й опір національному гнобленню, державній політиці,, обрусєнія“ в усіх життєвих сферах і виявах, автор шукає дієвих і можливих утих умовах засобів боротьби та здорових національних сил.
Утворенні характерів своїх героїв І.Нечуй-Левицький головним чином спирається наособливості російської та української ментальності, уявлення про які збігалисяз живими життєвими враженнями письменника, винесеними зі стін Київськоїдуховної академії.
ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ:
1. Нечуй-ЛевицькийІ. Кайдашева сім’я; Хмари. – К.: Наукова думка, 2001. – 504 с.
2. БеньковичМ. Из истории русского философского романа. – Кишинев: Штиица, 1991. – 106 с.
3. БикульчюсВ. Поэтика философского романа. – Вильнюс, 1988. – 71 с.
4. БілецькийО.І. Іван Семенович Левицький (Нечуй) // Білецький О.І. Від давнини досучасності. – К.: Держлітвидав УРСР, 1960. Т. 1. – С. 321-358.
5. БоревЮ. Интеллектуализм в литературе // Словарь литературоведческих терминов /Ред.-сост. А. Тимофеев, С. Тураев. – М.: Просвещение, 1974. – 510 с.
6. БочаровА. Бесконечность поиска: Художественные поиски современной советской прозы. –М.: Советский писатель, 1982. – 423 с.
7. ВласенкоВ.О. Художня майстерність І.С. Нечуй-Левицького. – К.: Рад. школа, 1969. – 183с.
8. ЗатонськийД. У пошуках сенсу буття: Погляд на літературу сучасного Заходу. – К., 1967.
9. ЗінченкоН.І. Повість ,, Хмари“ І. Нечуя-Левицького на уроках позаклас-ного читання //Українська література в загальноосвітній школі. – 2003. — № 4. – С. 29-33.
10. ЗінченкоН.І. ,, Мета ясна і проста – народ й Україна“ (Інтелігент-демо-крат у творах І.Нечуя-Левицького) // Слово і час. – 1991. — № 8. – С. 42-47.
11. ІванченкоР.Г. Іван Нечуй-Левицький. Нарис життя і творчості. – К.: Дніпро, 1980. – 147с.
12. Історіяукраїнської літератури другої половини ХІХ ст. / За ред. проф. В.М. Поважної. –К.: Вища школа, 1979. – 462 с.
13. Історіяукраїнської літератури: Література другої половини ХІХ ст.: Підручник. – К.,1966. – 763 с.
14. Історіяукраїнської літератури ХІХ століття: У 2 кн. Кн. 2: Підручник / За ред. акад.М.Г. Жулинського. – К.: Либідь, 2006. – 712 с.
15. КошовийО. (Кониський О.) Коли ж виясниться? (За проводом повісті ,, Хмари“Нечуя-Левицького). – Правда. – 1875. — № 19, № 20. – С. 767.
16. КравецьГ. А. Питання культури і освіти в романі ,, Хмари“ І.С. Нечуя-Левицького //Культурно-освітня робота. – Х., 1967. Вип. 4. – С. 100-113.
17. КрутіковаН.Є. Творчість І.С. Нечуя-Левицького. Статті та матеріали. – К.: Вид-во Акад.наук УРСР, 1961. – 248 с.
18. ЛистІ. Нечуя-Левицького до О. Кониського від 1 травня 1876 р.// Нечуй-Левицький І.Зібрання творів: У 10 т. – К., Т. 10. – С. 264.
19. МандрикаМ.Л. До творчої історії повісті ,, Хмари І.С. Нечуй-Левиць-кого // Питаннятекстології. – К.: Наукова думка, 1968. Вип. 1. – С. 122-170.
20. МіщукР.С. Співець душі народної: До 150-річчя від дня народження І.С.Нечуй-Левицького. – К.: Тв-во ,, Знання“ УРСР, 1987. – 48 с.
21. ОгоновськийО. Історія літератури руської // Зоря. – 1890. – Річн. ІІ. – С. 353.
22. ПавличкоС. Дискурс модернізму в українській літературі: Монографія. — 2-ге вид.,перероб. і доп. — К.: Либідь, 1999. — 447 с.
23. ПанченкоВ. Дві повісті Івана Нечуя-Левицького ,, Хмари“, ,, Кайдашева сім’я“ //Дивослово. – 2003. — № 8. – С. 10-15.
24. ПипинА.Н., Спасович В.Д. История славянских литератур. – СПб, 1879. – Т. 1. – С.383.
25. ПоходзілоМ.У. Іван Нечуй-Левицький. Літературний портрет. — К.: Дніпро, 1966. — 128 с.
26. СиницькаН. Характерні ознаки інтелектуальної прози // Слово і час. – 2003. — № 11. – С.75-80.
27. СтрукД.І. Реабілітація ,, Хмар“ Івана Нечуй-Левицького // Літературо-знавство. – К.,1996. – С. 389-398.
28. ТараненкоМ.П., І.С. Нечуй-Левицький. – К.: Вища школа, 1984. – 183 с.
29. ФранкоІ.Я. Зібрання творів: У 50 т. – К., 1976. Т. 35 // Ювілей І. Левицького (Нечуя)– С. 375.
30. ФранкоІ.Я. Зібрання творів: У 50 т. – К., 1976. Т. 43. – С. 115.
31. ФридлендерГ. Реализм Достоевского. – М.- Л.: Наука, 1964. – 404 с.
32. ХропкоП. Романи І. Нечуя-Левицького з життя інтелігенції // Українська мова ілітература в школі. – 1988. – № 11. – С. 3-10.
33. ШкутьЛ. Трактування питань національної історії та культури в романах ,, Чорна рада“П. Куліша та ,, Хмари“ І. Нечуй-Левицького // Українська мова та література вшколі. – 1999. — № 4. – С. 28-33.
ДудіноваН.А. Роман ,, Хмари“ І.С. Нечуя-Левицького у літературному контексті доби (70-90роки ХХ століття) // www.rusnauka.com/NPM
_2006/Philologia/8_dudinova.doc.htm