«…Поет повинен бути людиною. Такою, що, повна любові, долає природне почуттяненависті, звільняється од неї, як од скверни. Поет – це людина. Насамперед. Алюдина – це насамперед добродій. Якби було краще жити, я б віршів не писав, а –робив би коло землі…»
Василь Стус зі звернення до читача
стус українськийпоет біографія
60-тіроки 20 ст. в СРСР були роками так званої хрущовської «відлиги». Це був періодзасудження «культу особи» Сталіна і деякої лібералізації радянськогосуспільства в 1956 – 1964 рр. Постійними репресіями було забезпечено цілковитупокору радянського народу владі. «Відлига» була ретельно спланована. Але напершій її хвилі раптом прокинулися молоді літературні сили. Саме в цей період влітературі з’являється ім’я Василя Стуса, як патріота та борця за правду, щовін вдало доводить впродовж всього життя та творчої діяльності.
Апочалася ця сумна історія з трагічним фіналом у селі Рахнівка Гайсинськогорайону, що на Вінниччині. 6 січня 1938 року у селянській родині народивсяхлопчик, який тоді не становив загрози для влади. Але вже наступного рокубатьки Василя – Семен Дем’янович та Ірина Яківна – переселилися в місто Сталіно(нині Донецьк), щоб уникнути примусової колективізації.
З1944 по 1954 рр. Василь навчався у міській середній школі № 150 і закінчив їїзі срібною медаллю, а згодом вступив до педагогічного університету наісторико-філологічний факультет. У студентські роки Стус постійно й наполегливопрацював у бібліотеці та був членом літературного об’єднання «Обрій».
Закінчившиуніверситет з червоним дипломом, Стус працює учителем української мови талітератури в селі Таужне Кіровоградської області, після чого служить в армії наУралі. Саме в цей період починає писати вірші.
Ходімо,друже мій, диванний хлопчику,
ходімов даль.
Удвохшукатимем, чого нам хочеться,
анугайда!
Цейвірш датований 1957 роком, а тому написаний коли поету ще не виповнилосьдвадцять років. Роком пізніше автор пояснює, куди йде цей його шлях.
Ходім.Нам є де йти – дороги неозорі,
щесизуваті в прохолодній млі.
Намє де йти – на хвилі, на землі
шляхи– мов обрії – далекі і прозорі.
Зберезня 1968 року Василь Стус працює літературним редактором газети «Социалистический Донбасс» та вступає доаспірантури Інституту літератури АН УРСР ім. Т. Шевченка у Києві зіспеціальності «Теорія літератури», працює над дисертацією за темою «Джерелаемоційності художнього твору» на матеріалі художньої прози. Встигає вчителюватив Горлівці.
З листа до А. Малишка: «Зараз я читаю рідну мовув Горлівці, в російській, звичайно, школі. В Горлівці є кілька (дві-три)українських шкіл, яким животіти зовсім недовго. В Донецьку таких немає,здається. Отож, картина дуже сумна.
У нас немає майбутнього. Коріння нації – тільки вселі, а «хуторянським» народом ми довго не проживемо, пам'ятаючи провплив міста, про армію, про всі інші канали русифікації...»
За час перебування в аспірантурі підготував і здав до друкупершу збірку «Круговерть», написав ряд літературно-критичних статей, надрукувавкілька перекладів з Гете, Рільке, Лорки. Належав до Клубу творчої молоді, якуочолював Лесь Танюк.
Ізвступного слова А. Малишка до першої добірки віршів: «… Намздається, що творчість 21-річного учителя зВінничини Василя Стуса має хороші поетичні зерна… Думка і художній образчасто живуть у нього органічно, воєдинозлиті, форма вірша чітка і виразна. Добрезнання мови визначає загальну культуру цього молодого здібного літератора...»
У 1965 році Василь Стус одружився, а через рік народивсясин – Дмитро.
У вересні 1965 року під час прем’єри фільму СергіяПараджанова «Тіні забутих предків» у кінотеатрі «Україна» в Києві взяв участь вакції протесту. Стус разом з Іваном Дзюбою, В’ячеславом Чорноволом закликавпартійних керівників і населення столиці засуджувати арешти українськоїінтелігенції, що стало першим громадянським політичним протестом на масовірепресії в Радянському Союзі у післявоєнний час. За участь у цій акції йоговідраховано з аспірантури, а причиною вказано «систематичне порушення нормповедінки аспірантів і працівників наукового закладу». На цьому «нормальне»життя закінчилось, але роки тимчасових робіт стали найщасливішими роками йогожиття. Хоча з моменту виступу у кінотеатрі за ним слідкували агенти КДБ, вінчасто їздив з друзями у подорожі. Не можна також оминути того великогозначення, якого набула для нього робота в архіві. Працював у державному архіві,на шахті, на залізниці, на будівництві, в котельні, в метро. З 1966 року –старший інженер у конструкторському бюро Міністерства промисловостібудматеріалів УРСР. Саме в цей час видавництво відхилило публікацію першоїзбірки віршів «Круговерть». Незважаючи на позитивні відгуки рецензентів. Буловідхилено і другу збірку Василя Стуса «Зимові дерева». Однак її опублікували усамвидаві. У 1970 році ця книга віршів поета потрапила до Бельгії і була виданау Брюсселі.
Життєвий вибір доводиться робити на грані, але відступатинікуди. У 1968 році Стус виступає з прощальною промовою над могилою художниціАлли Горської, звинувативши владу в її вбивстві. Поет відчуває неминучістьарешту, але, незважаючи на це, інтенсивно працює. Закінчено і видано 12примірників поезій «Веселий цвинтар. Стус у відкритих листах критикує панівнусистему. Що після «відлиги» почала повертатися до тоталітаризму, відновленнякульту особи та порушення прав людини.
У 1971 році українські дисиденти вперше вирішили створитилегальну правозахисну організацію на зразок «Ініціативної групи» у Москві. Доцього кроку їх підштовхнув арешт Строкатої-Караванської в Одесі. Літературнадіяльність поета, звернення та протести спричинили арешт у січні 1972 року. Напочатку вересня 1972 року Київський обласний суд звинуватив його у«антирадянській агітації» і за судив до 5 років позбавлення волі та 3 роківзаслання. Покарання відбував у мордовських та магаданських таборах.
Восени 1975 року Стус ледве не загинув унаслідок поривувиразки шлунку. Більшість віршів, що Стус написав у концтаборі, вилучались ізнищувались, лише деякі потрапляли через листи до дружини. Саме ці поезіїсклали основу четвертої збірки поезій.
По закінчення строку в концтаборі Стуса у 1977 році вислалив Матросове Магаданської області, де він працював на золотих копальнях. 20серпня 1977року зі Стусом стався нещасний випадок(перелом ступнів), після чоговін потрапив на два місяці до лікарні, де йому створили нестерпні умови. Зниклобагато його рукописів і книг.
У 1978 році приїздить у Донецьк на похорон батька. Стусаприйнято до PEN-клуб – міжнародне об’єднання письменників.
Після повернення з ув’язнення звернувся із заявою доВерховної Ради СРСР з відмовою від громадянства: «Мати радянське громадянство єнеможливою для мене річчю. Бути радянським громадянином – значить бути рабом…»Повернувшись до Києва, працює формувальником у ливарному цеху, на конвеєрівзуттєвого об’єднання «Спорт». Незважаючи на підірване здоров'я, виступав назахист репресованих. 14 травня 1980 року Стус знову заарештований. Від адвокатавідмовився, однак на суді його захисником був Віктор Медведчук. Василь Стус бувзасуджений на 10 років таборів особливо суворого режиму і 5 років заслання.Визнаний особливо небезпечним рецидивістом. З листомна захист Стуса до учасників мадридської наради з перевірки виконанняГельсінської угоди звернувся російський правозахисник, академік Сахаров: «Учасникам Мадридської наради для перевірки Гельсінських угод,главам держав – учасникамГельсінськогоакту.
1980 рік відмічений у нашій країні багатьма несправедливимивироками та переслідуванням правозахисників. Але навіть на цьому трагічномуфоні вирок українському поетові В. Стусу відрізняється своєю нелюдяністю. Стусзасуджений на10 років таборуособливого режиму і 5 років заслання нібито за антирадянську агітацію іпропаганду з метою підриву і послаблення радянського суспільного і державноголаду...
Так життя людини ламається до краю, як відплата за елементарнупорядність і неконформізм, за вірність своїм переконанням, своєму «я». ВирокСтусові – сором радянській репресивній системі. Стус – поет. Невже країна, вякій уже загинули або зазнали репресій і переслідувань численні її поети, потребуєнової жертви, нового сорому?..»
Термінвідбував у селі Кучино. Умови утримання були жахливими. У січні 1938 року запередачу на волю зошита з віршами був кинутий у камеру-одиночку. Стус багатописав. Приблизно 250 віршів, написаних верлібром, і 250 перекладів мали скластикнигу «Птах душі». Але все написане негайно конфіскувалося. Доля цих текстівдосі невідома. Попри це в 1983 році Стусу вдалося передати на волю текст підназвою «З таборового зошита». Після його опублікування на Заході, особливопісля висунення Генріхом Бьойлем творчості Василя Стуса на здобуттяНобелівської премії тиск на поета посилився… Дмитро Стус про батька: «….У «зоні»щось відбулося, пов'язане зі Стусом. Через декілька днів після йогосмерті-здійснив самогубство керівник табору. Йшлося про те, що Василь Стус буввисунутий на Нобелівську премію, яку йому, звісно, не дали, тому що політичнотреба було 6 давати Горбачову. Тому необхідно було або пом'якшити режим, абовипустити Стуса… Стуса посадили у карцер, були заморозки, нервова системабула виснажена, хронічно хворе серце (його, до речі, у 1980 р, не можна булосаджати за такого стану здоров'я – це був уже фактично смертний вирок)…Пізніше, коли робили ексгумацію, знайшли якісь сліди на лівій стороні грудей, єфотозйомки цього. Але що відбулося насправді, ніхто не знає...»
Назнак протесту проти жорстокого поводження табірної адміністрації Ілька разівоголошував голодування. 28 серпня 1985 року Стуса відправили у карцер за те,що, читаючи книгу в камері, сперся ліктем на нари. На знак протесту віноголосив безстрокове сухе голодування «до кінця».
В нічз 3 на 4 вересня 1985року Стус пішов з життя, можливо, від переохолодження.Поховано на цвинтарі в селі Копальному, могила № 9.
Улистопаді 1989 року Василя Стуса разом із побратимами Юрієм Литвином і ОлексоюТихим перепоховали в Києві на Байковому кладовищі.
Д.Десятирик: «… Гадаю, що і ОлексаТихий, і Юрій Литвин, і Василь Стус дорожили своїм життям. Однак не менш ясновідчували, що від їхнього слова, від їхньої мужності залежить достойне життябагатьох інших людей, і навіть всієї країни з напівзабороненим іменем Україна.Ці три людини жили по максимуму.
Зі смертю цих трьох почалася зовсім інша історія, яку режимпереграти за своїми правилами вже не міг. Перезахоронення останків ОлексиТихого, Василя Стуса, Юрія Литвина у 1989 році вилилося у справжнє торжествозвільнення від страху, у демонстрацію свободи і дійсного національного єднання.І знову, як це було із Шевченком, смерть стала причиною і найбільш міцнимфундаментом усвідомлення багатьма живущими своєї причетності саме до цієїземлі, саме до цієї мови і цієї культури. Така вже зловісна іронія– але чомусьсмерть завжди стає для України виграшем...»
В1991 році Рада Міністрів УРСР присуджує Василеві Стусу (посмертно) Державнупремію в галузі літератури за збірку «Дорога болю».
ЛітературознавецьЮ. Покальчук: «Василь Стус надбаввеличезний скарб – право і спроможність мислити без рамок і застережників,втративши суспільну позицію. Йдучи обраним шляхом, чим далі віддалявся, мов злітаючи,підносячись, тим вільнішим ставав. І перший його табір був тим Рубіконом, заяким починалася воля.
Воля душі і слова, думки й емоції.
Василь Стус — справді великий поет.
Його поезія, її вагомість і сила, глибинність і органічність ще непомітні як слід, нечутні за голосними словами і національними гімнами. Алепоезія Стуса є надзвичайно своєрідним явищем, якісно новим для всієїукраїнської літератури. Це, нарешті, її новий крок, хоч і такий трагічний,такою дорогою ціною зроблений».
Рідкісна,унікальна неподільність поезії і долі. Поет закінчився вірним собі до кінця! Танавіть у найтяжчі хвилини життя Василь Стус твердо вірив, що вернеться донароду своїм словом і буде почутим.
Є.Сверстюк із виступу на вечорі пам'яті В. Стуса: «… Василь Стус – вольова людина: йому вдалося зреалізувати свійталант за умов, де інші гаснуть і посилаються на умови.
Василь Стус – щаслива людина: його спадщина не пропала, хочалежала в пропасті. Знайшлося кому рятувати його творчість – збирати,опрацьовувати, видавати… То в наш час, коли скрізь бракує розумних рук.
Загиблий Василь Стус зробив більше за багатьох інших, комупоталанило вернутися.
Він справді «у смерті повернувся дожиття...»»