Зміст
Вступ
Творчість Нечуя-Левицького Івана Семеновича очамиписьменників
Висновок
Список літератури
/>Вступ
І. Нечуй-Левицькийналежить до числа письменників, творчість яких упродовж п'ятдесяти років «працювала»на звільнення народу з-під духовного і національного ярма.
І. Левицький-громадянинсформувався раніше, ніж І. Нечуй-Левицький-письменник. Літературну діяльністьвін почав у ЗО років, коли події минулого і сучасного міг оцінювати усвідомленой тверезо, коли дума про народ, драматизм його долі цілком полонили його чуйнесерце.
70-90-ті роки — час,коли письменники різних напрямів із цікавістю вдивлялися і вивчали народ,«обмальовуючи його становище і матеріальне і моральне, обмальовуючи й йогодобрі моральні виявки і недобрі, його доброчинки й злочинки, добрі, світлі йпогані, темні прикмети національної вдачі, його темноту й непросвітність, черезкотру він мусив підпадати під усяку експлуатацію, не маючи ніякого втямку ніпро свої соціальні, ні про свої людські права. Народ став в поезії і взагалі вписьменстві об'єктом пильного навигляду й виучування».
І. Левицькому нетреба було «ходити в народ», щоб пізнати його життя. Гострий розум ічутливу душу одержав у спадок від батька, матері, няньки, сільського оточення,від розкішної природи Надросся. «Обвіяний духом поезії пісень, неба,тепла, квіток, він неначе бачив душею свою Україну, свою дорогу Українубудущого часу. Вона вся вставала перед ним гарна, як рай, чудова, як дівчинапершої пори своєї краси, вся засаджена садками, виноградом і лісами, вся облитаріками й каналами, з багатими городами і селами».
/>ТворчістьНечуя-Левицького Івана Семеновича очами письменників
Іван СеменовичЛевицький (літературний псевдонім — Нечуй) народився 25 листопада 1838 року вСтеблеві, в сім’ї сільського священика. Батько його був освіченою людиноюпрогресивних поглядів, мав велику домашню книгозбірню і на власні коштивлаштував школу для селян, в якій його син і навчився читати й писати. Змалку І.Левицький познайомився з історією України з книжок у батьківській бібліотеці.
На сьомому роціжиття хлопця віддали в науку до дядька, який вчителював у духовному училищі приБогуславському монастирі. Там опанував латинську, грецьку тацерковнослов’янську мови. Незважаючи на сувору дисципліну, покарання йсхоластичні методи викладання, Левицький навчався успішно й після училища вчотирнадцятилітньому віці вступив до Київської духовної семінарії, де навчавсяз 1853 по 1859 рік. У семінарії захоплювався творами Т. Шевченка, О. Пушкіна таМ. Гоголя. Закінчивши семінарію, І. Левицький рік хворів, а потім деякий часпрацював у Богуславському духовному училищі викладачем церковнослов’янськоїмови, арифметики та географії.1861 року Левицький вступає до Київської духовноїакадемії. Не задовольняючись рівнем освіти в академії, вдосконалює свої знаннясамотужки: вивчає французьку й німецьку мови, читає твори української таросійської класики, європейських письменників Данте, Сервантеса, Лесажа та ін.,цікавиться творами прогресивних філософів того часу.1865 року І. Левицькийзакінчує академію із званням магістра, але відмовляється від духовної кар’єри йвикладає російську мову, літературу, історію та географію в Полтавськійдуховній семінарії (1865-1866), в гімназіях Каліша (1866-1867) та Седлеця (1867-1872).
Одночасно зпедагогічною діяльністю І. Левицький починає писати. У 60-х роках він написавкомедію «Жизнь пропив, долю проспав» і повість «Наймит ЯрішДжеря».
Працюючи вПолтавській семінарії, він у 1865 році створює повість «Дві московки».Згодом з’явилися оповідання «Панас Круть» та велика стаття «Світоглядукраїнського народу в прикладі до сьогочасності», що побачили світ ульвівському журналі «Правда», оскільки через Валуєвський циркуляр1863 року українська література на Наддніпрянщині була під забороною. З 1873року І. Левицький працює у Кишинівській чоловічій гімназії викладачемросійської словесності, де очолює гурток прогресивно настроєних учителів, якіна таємних зібраннях обговорювали гострі національні та соціальні проблеми. Утой час І. Левицький, який пропагував у Кишиневі українську літературу, попавпід таємний нагляд жандармерії.1874 року вийшов у світ роман «Хмари»,а наступного року — драматичні твори «Маруся Богуславка», «НаКожум’яках» та оповідання «Благословіть бабі Палажці скоропостижновмерти». Пізніше письменник створює такі шедеври української літератури,як «Микола Джеря» (1878), «Кайдашева сім’я» (1879), «Бурлачка»(1880), «Старосвітські батюшки та матушки» (1884).1885 року І. Нечуй-Левицькиййде у відставку й перебирається до Києва, де присвячує себе виключнолітературній праці. У Києві він написав оповідання «Пропащі» (1888) та«Афонський пройдисвіт» (1890), казку «Скривджені» (1892),повість «Поміж порогами» (1893). На початку століття письменникзвертається до малих форм прози, пише здебільшого статті, нариси, зокремастатті «Сорок п’яті роковини смерті Тараса Шевченка» (1906) та «Українськапоезія». До кінця життя І. Левицький жив майже у злиднях, у маленькійквартирі на Пушкінській вулиці, лише влітку виїздив до родичів у село або вБілу Церкву. До останніх сил працював, щоб завершити літературні праці. Останнідні провів на Дегтярівці, у так званому «шпиталі для одиноких людей»,де й помер без догляду 1918 року.
Поховано його наБайковому кладовищі. Іван Нечуй-Левицький увійшов в історію українськоїлітератури як видатний майстер художньої прози. Створивши ряд високохудожніхсоціально-побутових оповідань та повістей, відобразивши в них тяжке життяукраїнського народу другої половини ХIХ століття, показавши життя селянства йзаробітчан, злиднями гнаних з рідних осель на фабрики та рибні промисли, І. Нечуй-Левицькийувів в українську літературу нові теми й мотиви, змалював їх яскравимихудожніми засобами. На відміну від своїх попередників — Квітки-Основ’яненка таМарка Вовчка, він докладніше розробляв характери, повніше висвітлювавсоціальний побут, показував своїх героїв у гострих зіткненнях з соціальнимиумовами. У пореформений час ускладнювалися суспільні взаємини, виникали новіконфлікти між основними верствами населення. Розвиток капіталізму,пролетаризація селянства, яке заповнювало міста, зумовлювали появу нового типуспролетаризованого селянина та нові суспільні умови його життя в місті. Однеслово, нові умови вимагали появи нових видів і жанрів, які б могли глибше йдостеменніше охопити усю складність і розмаїття проявів тогочасного життя. ІванаНечуя-Левицького покликали до письменницької праці муза Шевченка, романиТургенєва, повісті Гоголя і статті Писарєва. Надто ж поезія Шевченка, з якоювін уперше познайомився в журналі «Основа» 1861 року i для якоговперше почав писати оповідання. Але журнал незабаром перестав виходити, і йогозадум залишився нездійсненим. У цьому невиданому оповіданні він вустами свогогероя заявив: «Буду писати вірші, складу віршами книгу, таку, як „Катерина“…Напишу про діда Хтодося… про нещасних, прибитих долею… Про них! Про них!»Це була програма, над якою він працював ціле своє життя. Суспільно-політичніпогляди та естетичні смаки Нечуя-Левицького формувалися у 60-70-х роках, вумовах жорстокої реакції і національного гноблення, коли діяв Валуєвськийциркуляр про заборону українського слова. Водночас у ті часи інтенсивнорозвивався капіталізм, виникають нові суспільно-економічні відносини ісуперечності. Реформа 1861 року, формально скасувавши кріпацтво, не полегшилажиття селянства, яке страждало від орендарів, промисловців, посесорів. Щобпрогодувати сім’ї, тисячі людей мандрують Росією в пошуках заробітків, скрізьстикаючись із свавіллям чиновників та промисловців, нової буржуазії, яка, таксамо як і поміщики, гнітила народ. В роки навчання в духовній семінарії І. Нечуй-Левицькийу полеміках із студентами виробляв свої стійкі національні погляди на розвитокукраїнської нації та культури. Царський уряд устами Валуєва проголосив, що«ніякої особливої малоросійської мови не було, немає і бути не може».Здійснювалися широкі заходи з русифікації населення, заборони книжок танавчання рідною мовою, заборонялася діяльність українських культурних товариств.Нечуй-Левицький, не маючи змоги друкувати свої твори українською мовою наНаддніпрянщині, скориставшись допомогою П. Куліша, публікує у львівськомужурналі «Правда» статтю «Сьогочасне літературне спрямування»(1878), у якій гостро виступив проти шовіністичної політики російського урядута деяких російських письменників. Пізніше, 1891 року, у статті «Українствона літературних позвах з Московщиною» він з ще більшою гостротою висловивпротест проти гноблення українського народу царизмом.
Естетичні поглядиІ. Нечуя-Левицького, окрім творів красного письменства, формувалися підвідчутним впливом народної творчості.І. Франко вважав письменника найвиразнішимпредставником реалістичної школи. У статті «Сьогочасне літературнеспрямування» основними принципами української літератури Нечуй-Левицькийпроголошує «реальність, народність та національність». Як реаліст,він орієнтувався на осмислення високих життєвих ідеалів і краси життя. Вінвиступав проти натуралізму, вимагав не копіювати, а узагальнювати явища життя,надихати їх художньою правдою. Письменник орієнтувався на свого вчителя
Т. Шевченка, який,поклавши в основу своєї творчості народну пісню, «зумів повести народнийепос в щиро народному дусі». Свої погляди на народну творчість Нечуй-Левицькийвиклав у праці «Світогляд українського народу від давнини до сучасності»(1868), яка й нині є корисним дослідженням у галузі української міфології. Вній письменник аналізує перекази, приказки, вірші, в яких відбито соціальніконфлікти й суперечності в гущі українського народу. Добре знаючи закулісністорони церковного життя, він гостро критикує в цій праці вияви відступу відхристиянської моралі та благочестя в середовищі священнослужителів.
За півстоліттятворчої діяльності І. Нечуй-Левицький написав понад п’ятдесят високохудожніхроманів, повістей, оповідань, п’єс, казок, нарисів, гуморесок,літературно-критичних статей. Його повісті «Причепа», «Гориславськаніч», «Дві московки», «Хмари», як згадував І. Франко,«читала вся Мала Русь з великою вподобою». А повісті «Кайдашевасім’я» та «Микола Джеря» й нині залишаються серед найкращихтворінь української літератури. «Українська жизнь, — писавНечуй-Левицький, — то непочатий рудник, що лежить десь під землею, хоч за йоговже брались і такі високі таланти, як Шевченко; то безконечний матеріал, щотільки ще жде робітників, цілих шкіл робітників на літературному полі». Розквіттворчості письменника припадає на другу половину 70-х — початок 80-х років,коли вийшли його оповіді з народного життя «Микола Джеря», «Бурлачка»,«Кайдашева сім’я», «Не можна бабі Парасці вдержатись на селі»,«Благословіть бабі Палажці скоропостижно вмерти». У цих справжніхлітературних перлинах письменник виявив велику майстерність у малюваннінародних характерів. Своєрідною рисою стилю Нечуя-Левицького є тонке поєднанняреалістичної конкретності описів, великої уваги до деталей портретів таособистісних характеристик, побуту, обставин праці, особливостей мови таповедінки персонажів з живописною образністю, емоційністю, тяжінням до яскравихепітетів. Усе це разом ставить твори українського прозаїка в один ряд з творамикращих тогочасних російських та західноєвропейських письменників і виводитьукраїнське письменство за межі побутовизму та етнографізму минулої,дошевченківської доби.
І. Франко про творчість Нечуя-Левіцкого
I. Франко вважавписьменника найвиразнiшим представником реалiстичноï школи. У статтi«Сьогочасне лiтературне спрямування» основними принципамиукраïнськоï лiтератури Нечуй-Левицький проголошує «реальнiсть,народнiсть та нацiональнiсть». Як реалiст, вiн орiєнтувався на осмисленнявисоких життєвих iдеалiв i краси життя. Вiн виступав проти натуралiзму, вимагавне копiювати, а узагальнювати явища життя, надихати ïх художньою правдою. Письменникорiєнтувався на свого вчителя Т. Шевченка, який, поклавши в основу своєïтворчостi народну пiсню, «зумiв повести народний епос в щиро народномудусi». Своï погляди на народну творчiсть Нечуй-Левицький виклав упрацi «Свiтогляд украïнського народу вiд давнини до сучасностi»(1868), яка й нинi є корисним дослiдженням у галузi украïнськоïмiфологiï. В нiй письменник аналiзує перекази, приказки, вiршi, в якихвiдбито соцiальнi конфлiкти й суперечностi в гущi украïнського народу. Добрезнаючи закулiснi сторони церковного життя, вiн гостро критикує в цiй працiвияви вiдступу вiд християнськоï моралi та благочестя в середовищiсвященнослужителiв. За пiвстолiття творчоï дiяльностi I. Нечуй-Левицькийнаписав понад пЇятдесят високохудожнiх романiв, повiстей, оповiдань, пЇєс,казок, нарисiв, гуморесок, лiтературно-критичних статей. Його повiстi «Причепа»,«Гориславська нiч», «Двi московки», «Хмари», якзгадував I. Франко, «читала вся Мала Русь з великою вподобою». Апо-вiстi «Кайдашева сiмЇя» та «Микола Джеря» й нинiзалишаються серед найкращих творiнь украïнськоï лiтератури. «Украïнськажизнь, Ї писав Нечуй-Левицький,
Ї то непочатийрудник, що лежить десь пiд землею, хоч за його вже брались i такi високiталанти, як Шевченко; то безконечний матерiал, що тiльки ще жде робiтникiв,цiлих шкiл робiтникiв на лiтературному полi». Розквiт творчостiписьменника припадає на другу половину 70-х Ї початок 80-х рокiв, коли вийшлийого оповiдi з народного життя «Микола Джеря», «Бурлачка»,«Кайдашева сiмЇя», «Не можна бабi Парасцi вдержатись на селi»,«Благословiть бабi Палажцi скоропостижно вмерти». У цих справжнiхлiтературних перлинах письменник виявив велику майстернiсть у змалюваннiнародних характерiв. Своєрiдною рисою стилю Нечуя-Левицького є тонке поєднанняреалiстичноï конкретностi описiв, великоï уваги до деталей портретiвта особистiсних характеристик, побуту, обставин працi, особливостей мови таповедiнки персонажiв з живописною образнiстю, емоцiйнiстю, тяжiнням до яскравихепiтетiв. Усе це разом ставить твори украïнського прозаïка в один рядз творами кращих тогочасних росiйських та захiдноєвропейських письменникiв iвиводить украïнське письменство за межi побутовизму та етнографiзмуминулоï, дошевченкiвськоï доби. Однiєю з питомих рис творчого стилюписьменника є його тонкий гумор у так званих антиклерикальних творах. У них,особливо в «Афонському пройдисвiтi», вiн виявляє близькiстьсвоïх поглядiв до гоголiвських, до естетики украïнськоï байкиГригорiя Сковороди та Євгена Гребiнки. Його смiх i сатира зумовленi життєвимиконфлiктами й нiколи не мали на метi образу гiдностi людини, а навпаки, вселялиоптимiзм i надiю на краще життя.
**… се переважнобуденна мова украïнського простолюддя, проста, без слiду афектацiï,але проте багата, колоритна i повна тоï природноï грацiï, якоювона визначається в устах людей з багатим життєвим змiстом. З огляду нависокоартистичне змалювання селянського життя i добру композицiю повiстьналежить до найкращих оздоб украïнського письменства. /**Iван Франко проповiсть «Кайдашева сiмЇя». **/
/>Висновок
Літературнаспадщина Нечуя-Левицького досить велика і жанрово різноманітна: романи,повісті, оповідання, новели, нариси, гуморески, казки, драми тощо. Вониохоплюють життя всіх прошарків суспільства: селян, міщан, духовенства, творчоїінтелігенції, жебраків, бурлацтва, наймитства, заробітчан, декласованихелементів, поміщиків, орендарів, посесорів, підприємців, купців тощо.
Спадкоємець Т. Шевченкаі Марка Вовчка, І. Нечуй-Левицький збагатив реалізм, який під його перомперетворився на універсальний напрямок національної літератури. Письменникпідхопив від своїх попередників тезу про первинність середовища щодо формуванняхарактеру людини, але у своїх творах він підкреслював і зворотний зв'язок: людинаможе перетворювати середовище, впливати на нього. Водночас перемогою реалізмуЛевицького було зображення середовища соціально диференційованим. Реаліст-психолог,Нечуй-Левицький широко використовує психологічний аналіз; реаліст-соціолог, віннавчився усвідомлювати і зображувати особистість у соціальному типі івідтворювати неповторне «я» героя. Про це засвідчили вже першіопубліковані твори: «Дві московки», «Рибалка Панас Круть»,«Причепа», «Хмари», в яких створив типи-характери і «перейшоввід окремих спостережень до широкого узагальнення соціального буття, достворення повнокровних епічних характерів, соціально детермінованих,індивідуально своєрідних».
ТворчістьНечуя-Левицького — це рідкісний зразок єдності ідеологічного, сюжетного,композиційного і стилістично-мовного компонентів літературного твору. Цяєдність зросла на ґрунті художнього виявлення соціальної психології певноїсуспільної групи. Разом з новими темами і сюжетами Нечуй-Левицький створив інову манеру письма. Він першим відійшов від етнографічної школи, збагативширеалізм української літератури новими зображальними засобами. Тільки післянього могли з'явитися Панас Мирний, Михайло Коцюбинський, Володимир Винниченко.
/>Списоклітератури
1. Білецький О.І. ІванСеменович Левицький (Нечуй) // Зібр. праць: У 5 т. — К. 1965. — Т.2.
2. Власенко В.О. Художнямайстерність І.С. Нечуя-Левицького. — К., 1969.
3. Мишанич Олекса. "Всеобіймаючеоко України": Післямова // Нечуй-Левицький І. Світогляд українськогонароду: Ескіз української міфології. — К, 1992.
4. Міщук М. Співець душінародної. — К, 1987.
5. Нечуй-Левицький І. Українствона літературних позвах з Московщиною: Культурологічні трактати / Упоряд. М. Чорнописький.- Л., 1998.
6. Творча індивідуальністьІ.С. Нечуя-Левицького і літературний процес: 36. тез доп. і повід, респ. наук,конференції, присвяченої 150-річчю з дня народження письменника. — Черкаси,1988.
7. Ткачук М. ТІ. Естетичнаконцепція дійсності в творах І.С. Нечуя-Левицького. — Збараж, 1992.
8. Франко І. Життя і побутсучасного селянина на Вкраїні і у Франції // Зібр. творів: У 50 т. — К., 1980.- Т.26.
9. Франко І.Я. ЮвілейІвана Левицького (Нечуя) // Там само. — Т.35.
10. Франко І. З остатніхдесятиліть XIX віку // Там само. — Т.41.
11. Чалий Д.В. Епопея вросійській та українській літературах XIX ст. — К, 1980.