Рецензія
на твір сучасної української літератури
Ірена Карпа: життя і творчість. Визначний твір «50 хвилин трави»
Київ 2011 р.
Зміст
1. Вступна частина: проавтора
2. Несхвальні відгуки,або «Літературою навіть не пахне»
3. «50 хвилин трави» — для підготовленого читача «саме то»
4. «Стьоб-реальність»
Заключна частина
Список використанихджерел
карпаукраїнський письменниця стьоб
1.Вступна частина: про автора
Іре́наКа́рпа — українська письменниця, співачка, журналістка.Народилася 8 грудня1980 року. Спочатку мешкала з родиною в Івано-Франківську, потім переїхала з родиноюдо Яремче — невеликого містечка у Карпатах. Там вчилася малюванню у школі мистецтв.Молодшасестра Ірени Карпи — Галина Карпа теж письменниця та головний редактор арт-журналуАж.
У 1998р. вступила до Київського національного лінгвістичного університету на відділенняфранцузької філології.
Від 1999Карпа є солісткою й авторкою текстів пісень гурту «Фактично самі» (з 2007 «Qarpa»),музика якого становить суміш індастріалу, панк-року, хардкору та психоделічноготріп-хопу.Друкувалася в часописі «Четвер». Першою її книгою стала «Знес Паленого»,видана у 2000 у Івано-Франківську. До цієї книги ввійшли, поміж іншим, повість «50хвилин трави» та оповідання «Сни Ієрихона», які разом з оповіданням «Ґанеша і Синкопа»та так званим інтерактивним романом «Полювання в Гельсінкі» склали видану в 2004видавництвом «Фоліо» книгу «50 хвилин трави».
Закінчившинавчання 2003 року, отримала магістерську ступінь з іноземної філології за спеціалізацієюанглійська та французька мови, зарубіжна література. Рік подорожувала Південно-СхідноюАзією, наслідком чого став роман «Фройд би плакав», виданий також «Фоліо».У 2005Карпа починає працювати ведучою на телебаченні (канали «ICTV», «Інтер», з вересня2007 року по серпень 2008 року — «MTV Ukraine»).
Четвертоюїї книгою став ще один роман — «Перламутрове порно», який вийшов у 2005 у видавництві«Дуліби», п'ятою — роман «Bitches Get Everything», видавництва Книжковий клуб «Клубсімейного дозвілля» в 2006-му.
Того жроку Карпа пробує себе як акторка («Аутизм», реж. О.Анпілогов, Україна, «Компот»,реж. А. Якушенков, Росія) та режисерка короткометражного кіно «Kyiv. Limited Edition».Знімаєтьсяв еротичних фотосесіях для журналів «Playboy», «Penthouse», «FHM».
17 травня2008 року одружилася з журналістом, письменником Антоном Фрідляндом.
13 вересня2008-го року на Львівському Форумі видавців презентовано книгу «Добло і Зло», видавництваКнижковий клуб «Клуб сімейного дозвілля».
На початку2009 року книжку «Добло і Зло» визнано книжкою-невдахою року — вона здобула приз«Золота булька». Водночас, за рейтингом читачів журналу «Кореспондент» книга «Доблоі Зло» ввійшла до десятки найкращих українських книг 2009 року.
Восени2009 року Ірена розійшовшись з київським письменником і першим чоловіком АнтономФрідляндом, вдруге виходить заміж — за американського фінансиста Нормана Пола Хенсона.
Нагороди * 1999 — отрималагран-прі міжнародного конкурсу молодих письменників «Гранослов». * 2006 — отрималапремію «Best Ukrainian Awards-2006» у номінації «наймодніша письменниця». [2]
2.Несхвальні відгуки, або «Літературою навіть не пахне»
Сучасна українська література… Сучасна. Українська. Література.
А чи існує вона взагалі як така?
Є велика спокуса безапеляційно сказати: „НІ!”. Тавсе ж, доводиться видавити з себе більш оптимістичне і не таке безнадійне „Так”...
Те „Так” кволе і мляве, сіре і інертне, та все ж яке ніяке, а стверджувальне.Тому що сучасна українська література існує. Вона балансує на межі занепаду і остаточногозанепаду, темряви і повної безпросвітності, та все таки існує і бореться за своєіснування. Бореться тими силами, які має. А має їх зовсім трохи, якщо не сказатище менше...
Рахуйте самі.
По-перше, кого ми називаємо сучасними українськими авторами?Тих, хто пише лише українською мовою, чи й тих, чиї книжки видаються російською?Якщо перших, то їх можна перерахувати на пальцях. Тож, для більшої солідності (тобтокількості) візьмемо і других, «русскоязычных писателей». Ну, а якщо серйозно, тосправа навіть не в тому, якою мовою хто пише, головне – як і що, і чи вважає себеукраїнцем в душі. Так, не просто називає, а саме ВВАЖАЄ...
Але ж для того, щоби письменник був дійсно письменником потрібно, щобйого знали, любили, читали, а отже і розкуповували. Що з того, якщо ти відомий лишев якомусь забутому богом літературному клубі, або ж якщо твою книжку видають тиражемсто примірників, дев’яносто з яких припадають пилом в книжкових магазинах? – НІЧОГО!Пусте, велике, нікчемне НІЧОГО.
Подумайте, скільки таких писак є, і відніміть їх від загальної кількості.Це буде, по-друге.
Тепер шляхом «естественного отбора» ми отримали той десяток-другийавторів, чиї книжки розходяться тисячними тиражами, і яких нібитоможна назвати представниками сучасної української літератури. Але то тільки нібито.Чому? А тому, що половина з них, то розпіарені зірки і зірочки, політики, актори,люди різного формату і якості, будь хто, хто не має жодного відношення до літератури,та не зважаючи на це лізе туди, і сідає щось писати. Їхнє „щось” жалюгідне і бездарне,нікому не потрібне… Але «на ура» розкуповуване фанатами а-ля письменників дефісзірок (політиків, акторів...). Як правило, їх книги навіть не читаються, а простостоять на книжкових полицях, а схиблені фанати думають: „Супер, це ж мій… написав,значить це класно!...”
Отож два сорти: перші – чисто комерційний варіант (ті, що продаються),а другі – варіант не тільки і не просто комерційний (ті, що продаються, та ще йписати вміють).
Ірена Карпа явно відноситься до категорії першої .
Писати не вміє, а видається-продається. Вважається кльовою, а насправдітам тією „кльовизною” і не пахне...
Я зробила такий висновок, купивши одну з її останніх книжок „50хвилин трави (коли помре твоя краса)”. Купила і пошкодувала, що викинулаті 48 гривень — ні, навіть не на вітер… Бо як сказати „на вітер”, то вийде щей дуже з компліментом великим сказано.
Купила той збірник, бо звідусіль (радіо, телебачення, газети, інтернет-виданняі інші т.д.) чула щось на кшталт „… ось Ірена, ось Карпа… успішний комерційнийпроект українського книжкового ринку… актуальна, модна, кльова письменниця…пише без слюнтявих і плаксивих, м’яких і пухнастих обгорток...” Так я і подумала,що вона пише, вже й запланувала, що вечори так два-три проведу за цікавим читаннямтовщиною 238 сторінок.
Та мене настигло глибоке, широке і безрозмірне розчарування.
Я прочитала перші декілька сторінок і… мало що зрозуміла. „Мабуть,неуважна” – подумала я і перечитала їх ще раз. Уважно. Не зрозуміла. Плюнула нате, ну, зрештою, пару сторінок можна і пропустити. Гаразд. Пішла далі і впевниласяв тому, що вся книжка така ж...
Щоб написати це, я вчинила подвиг – все-таки прочитала „50хвилин трави (коли помре твоя краса)” до кінця. І зараз розповім вам, щож воно собою представляє, і чому я більш ніколи в житті Карпи читати не стану.
Отже, в „50 хвилин трави”:
Сюжет: відсутній (якщо ж ну дуже пильно придивитись, тотакою собі пародією на сюжет, з великим натягом, можна назвати історію кохання тахід розвитку стосунків Євки і Дані)
Головний герой: закомплексована, потопаючав постійних депресіях, схиблена на маніакальних ідеях про власну смерть, страждаючаперіодичною шизофренією, невпевнена в собі і вживаюча час від часу наркотики 19-20-21-річнадівчина Євка, яка все те (вище перелічене) намагається сховати за маскою стерви,а постійно міняючи, культурно говорячи, сексуальних партнерів, доводить собі своюж „собівартість” – „Це я маю тебе, скурвий сину, це я мала вас всіх, пхала васу себе, а потім викидала на смітник, одного по одному!”
„Вона чекала якихось людей (перевірка на любов, вошивість, родинніпочуття), дочікувалась їх і не знала як спекатись, щоб вони перестали звертати нанеї свою ідіотську увагу...”
Герої інші: коханці різних статусів, вагових категорійі значень.
І тут своя піраміда – зверху головний коханець (Даня), Любов, так бимовити. Потім низка другорядних партнерів, якими компенсується відсутність Данила(він проживає в іншому місті і, крім того, весь час десь подорожує), а з самогонизу довга шеренга випадкових зв’язків.
„Кляті білявчики – час від часу вони все одно виникають. Звісно ж замого бажання. Звісно ж на одну ніч, на смішливий ранок, на шматок дня, на дорогу,щоб не було нудно дивитися у вікно...”
„Троє чоловіків – три зовсім різні темпераменти. Три зовсім різні лініїстосунків. Одного з них кохаєш...”
„… Так, це добре, що коханий не приїхав. Бо Євка була вагітна. Невід коханого. Тому їй здавалося краще не бачити Даню „до того як...” А в день абортуякраз мав приїхати інший коханець із Берліну...”
„… Ти ж кохаєш його [Даню], а розкидаєш себе наліво і направо, роздаючивсяким уродам те, що має належати йому одному!”
„Євка змінила помешкання. Вона вже більш не жила з двома хлопцями,їх змінили дві порожні кімнати...”
Також є: крім цілковитої нісенітниці і маразму є багато сексу:від доволі грубого до красивого заняття любов’ю.
Щоб написати вище наведену характеристику, та й взагалі зрозуміти хочщось з того „твору” мені довелося перечитати його двічі. Не тому що я така тупа,а тому що зрозуміти бодай щось неможливо. Поодинокі уривки з реального життя переплітаютьсяз випадково спливаючими спогадами, ілюзіями і фантазіями, „накуреними галюцинаціями”і „обкуреними думками”. Ти читаєш, і губиш нитку зв’язку, перестаєш розуміти щодо чого і як. Ну, скажіть як можна зрозуміти таке (подібне спостерігається протягомвсього твору):
„… Там не гірчиця росте, а гіркий ісландський мох. Від нього припиняєтекти іржа із рота. А в мене що ранку з рота тече іржа. Поки не розтулю фіраноку хаті. Боюсь людей, що стоять у мене під під’їздом. Хворий асфальт – у нього соплі.Все пливе при такій картинці, знаєш. І букви стають курсивом, і волають усі безкінця змінними транспозиціями. Я. Ми. Ями. І плями. Десь на животі. Чи там, нижче,де у чоловіків росте дерево з крислатими гілками. Потім на них дозрівають плоди,що їх жіноцтво пожирає ось вже скільки тисяч літ. А смерть – то початок іншого кола.Число 13. Табула раса. Крізь сонце сочилася тінь. Крізь мене зілля. Злокривалазлива.Змив. Привіт твоїй Тіні.”
Відсутність будь-якої логіки сюжету, зв’язку між реченнями-абзацами-частинамиі подіями взагалі – це і є твори „кльової письменниці” Ірени Карпи. Дуже влучносказав з цього приводу журналіст УЛП Анатолій Ульянов: „Сюжет перетекает из однойкниги в другую, центровые персонажи тоже, композиция остается стабильной, меняетсялишь антураж и бэк-вокал из второстепенных персонажей – надо сказать, довольно бредовый”.[3]
У всій її книжці „50 хвилин трави” (коли помре твоя краса)”я побачила лише одну наповнену глуздом фразу, яка мабуть була написана в ти рідкісніхвилини перебування письменниці „в здравом уме”: „І якого я [Іреночка Карпочка],питається, загиджую інформаційний простір?”
Дійсно, Ірено, якого?..
3.«50 хвилин трави» — для підготовленого читача «саме то»
Чим відомішийавтор, тим важче про нього писати. Бо, як не крути, чим більше людей читали творитого чи іншого письменника, тим більше думок з приводу їх форми та змісту, ідейі тому подібного, тим більше людей з вами можуть не погодитися, тим більше можутьзвинуватити вас у суб’єктивності. Думаю, ніхто не заперечуватиме, що тим важче писатипро Ірену Карпу. Бодай зважаючи на те, скільки про неї вже було написано. Однакя все ж таки спробую.
Що менезачепило з перших сторінок та тримало в напрузі до останніх – це мова. Попри те,що події, змальовані авторкою аж ніяк не особливі, це радше уривки буднів зі звичнимидля нас усіх справами та проблемами, мова постійно нагадує нам, що це не простозображення буденщини як вона є. Передусім мова невтомно нагадує нам про авторськийстиль, адже ніхто не писав і не писатиме так, як Ірена Карпа. По-друге, її мова,така жива й непричесана, з масою сленгу та ненормативною лексикою, неустанно деавтоматизуєте, про що нею написано, допомагає сприймати це все по-новому, шукати інших, непрямих, як до того багато з нас звикли, шляхів зрозуміти, проникнути в текст. Аотже й обридла нам буденщина постає у зовсім іншому світлі, через призму сприйняттяїї окремою людиною. Хай там як, та я би назвала „50 хвилин трави” словесними хащами,які нерідко скидаються на набір слів, добре присмачений матюками. Однак все ж такищось є в цьому тексті, що утримує вашу увагу, і лише дочитавши до кінця, продершиськрізь запони слів, можна побачити, що це повість про любов, про призначеність двохлюдей одне одному і неможливість бути разом у цьому світі та тяжіння після смерті.
Що й казати,твори Ірени Карпи не призначені для читачів, які щойно відкривають для себе сучаснуукраїнську літературу. Не призначені й вони для надто молодих людей чи надто консервативних.Цьому на заваді стане й мова, й манера викладу, і зміст творів, і їх ідейне спрямування.Однак для читача вдумливого, освіченого, начитаного, що любить чи бодай поважаєсучасних українських письменників та не боїться словесних експериментів, як то кажуть– саме то. [4]
4.«Стьоб-реальність»
Якщо поглянути з більш критичної позиції, тексти Ірени Карпи — це насампередапологія фрази. А її фраза, її стиль — це передусім старий добрий стьоб. Те, щопропонує Ірена Карпа, є доволі прикольною стьоб-реальністю. Стьоб — це дуже прикметнийфеномен, який безнадійно притаманний сучасній цивілізації. Яка — хай як це парадоксальнопрозвучить — завдяки явищам на кшталт стьобу не тільки живе, а й виживає. Стьобохопив найрізноманітніші сфери людського життя — політику, журналістику, літературу,педагогіку, шоу-бізнес тощо. Це найпрекрасніша форма спілкування, коли можна говорити,говорити і говорити про все — цебто ні про що. Коли можна говорити зовсім не длятого, щоби тебе слухали. Але коли тебе ще й слухають, себто читають, як нині ІренуКарпу, то про що іще можна мріяти стьобмену або стьобвумен?[5]
Ірена позаяк турботливо наповнює свій стьоб сексуальною екзальтованістю.Карпа не стільки реконструює чи комбінує секс, скільки міфологізує його. І це виглядаєприємною банальністю.
Ірена Карпа з підвищеною інтимністю працює зі словом.
Дайджест подієвих реалій у текстах Ірени Карпи має доволі лаконічнийвигляд: головпер (себто провідний персонаж) обов’язково й безперестанно переміщується— іде, їде, й у процесі своїх переміщень неухильно продукує стьоб. Карпа не обтяжуєсвоє прозове життя-буття настирними шуканнями нових фабул чи, ще гірше, сюжетів.Фабульна одноманітність її текстів так само прогнозована, як і нестійкість українськихполітиків.
У її лексичному депозитарії вистачає нонконформістської лексики, якадозволяє принципово-неупереджено-пристрасно передати все багатство життєво-індивідуальнихвражень, що ними вирізняються її герої, а частіше героїні. В арсеналі цієї лексикиособливу роль відіграє тріумвірат слів, який може бути узагальнений і абстрагованийяк абревіатура з кількох вельми непристойних слів. Цими «душевними» словоформамипривабливо рясніють тексти Ірени Карпи, наочно засвідчуючи талант письменниці помічативсе найцінніше-найдобріше-найвиразніше у своїх ескіз-персонажах, людях і навколишнійреальності.
Заключна частина
Ірена Карпа дійсно вдалий комерційний проект українського книжковогоринку, а точніше — видавництва «Фоліо». Це комерційний проект, гроші, але не література.Літературою там навіть не пахне, там скоріше смердить бездарністю. Людям, молодізокрема (бо вона і є єдиним читачем Карпи) вбили в голову: „Це справжня література.Це класно”. Так, саме вдовбали, і вдовбали міцно. Тепер вони купують ті книжки,розхвалюють їх, інколи навіть читають, але не бачать їхньої сутності. А сутностітієї нема. Бо книжки – мотлох.
Впевнена, що якби українська молодь знала, що таке справжня література,то Карпу б не читали. Але її читають. Тому, я сподіваюся на інше. Безперечна істината, що навіть сліпим набридає одноманітність. А кожна „нова” книжка Карпи, то книжка,як сказав Анатолій Ульянов, стара, просто у новій обгортці. Думаю, все ж колисьїї читачі те помітять.
Та якне крути, а все ж виходить, що Ірена Карпа є представником, хоч і нікчемним, сучасноїукраїнської літератури. Зірка яке швидко зійшла, але, сподіваюсь швидко й сяде…в калюжу.
Що ж до«50 хвилин трави» — в цьому творі Ірена Карпа так наснажено декларує власну сексуальнузаангажованість, що власне для сексу в її текстових колажах та інсталяціях місцямайже не залишається. Вона не стільки зображує, скільки вербально інспірує сексуальніемоції. Хоча в цьому можна віднайти свій шарм, позаяк без будь-якого перебільшенняє підстави говорити про неї як про «людину слова» А це вже предметне підґрунтя дляподальшоїрозважливої науковоїрозмови.
Списоквикористаних джерел
1. Ірена Карпа. 50 хвилин трави.– К.: «Фоліо», 2004.
2. Матеріали з форуму сайту репетиторськоїгрупи «Зіг-Заг»
(rg-zigzag.com.ua/forum/)3.Лєра Лауда "Ірена Карпа- літературою навіть не пахне..." 23 грудня 2005 на інтернет-ресурсі «Хай-Вей» (http://h.ua/story/5378/)
4. «Записки Книголюба» — рецензіявидавництва Книжковий Клуб «Клуб семейного досуга» на збірник «Жовта книга» І. Карпивід 5 лютого 2008 (http://books-fan.com/2011/02/05/recenziya-irena-karpa-zhovta-kniga/)5. Ярослав Голобородько «Карпа — флореаль стьоб-реальності».-
«Дзеркалотижня» №42, 13 листопада 2010