Соціальний комплекс України

Тернопільська сільськогосподарська академія

КУРСОВА РОБОТА

з предмету РПС

на тему:

“Соціальний комплекс”

Зміст

1. Сутність, роль і місце у суспільному розвитку України.

2. Сучасний стан та особливості розміщення галузей соціальної сфери України.

3. Виробництво товарів народного споживання: сучасний стан та особливості розміщення.

4. Проблеми і перспективи розвитку соціального комп­лексу України.

1. СУТНІСТЬ, РОЛЬ І МІСЦЕ

У СУСПІЛЬНОМУ РОЗВИТКУ УКРАЇНИ

Розвиток суспільного виробництва підпорядковує­ться головній меті — найбільш повному задоволенню постійно зростаючих потреб всіх членів суспільства. Чим вищими є темпи соціально-економічного розвит­ку, тим динамічніше змінюються людські потреби і сама структура життєвих благ, покликаних їх задово­льняти та забезпечувати всебічний і гармонійний роз­виток особистості.

До складу соціального комплексу входять соціальна сфера (сфера послуг) та виробництво товарів народно­го споживання (насамперед легка промисловість).

У зростанні життєвого рівня населення велика роль належить соціальній сфері, яку становлять: житлове і ко­мунальне господарство, пасажирський транспорт і зв'я­зок, система побутового обслуговування населення, освіта, культура і мистецтво, охорона здоров'я, фізич­на культура і спорт. За своїм призначенням всі вони іс­тотно впливають на вирішення основних соціально-еко­номічних завдань. Зокрема, від рівня розвитку медич­ного обслуговування значною мірою залежать показ­ники здоров'я населення, тривалості життя, його при­родного приросту. Завдяки впровадженню найбільш ефективних способів лікування хвороб, широкого комп­лексу санітарно-культурних і профілактичних заходів створюються передумови для істотного скорочення втрат робочого часу через тимчасову непрацездатність.

Світові тенденції показують, що з підвищенням життєвого рів­ня населення набувають подальшого розвитку галузі та сфери праці, де виробляються матеріальні і духовні блага. На сучасному етапі розвитку суспільства загальною закономірністю є зростання соціально-економічного значення споживання різного роду по­слуг, а звідси — і галузей, які надають ці послуги.

Це знаходить своє відображення як в абсолютному та віднос­ному збільшенні їх у загальній масі життєвих благ, так і у випе­реджаючих темпах зростання споживання послуг відносно спо­живання інших життєвих благ. У табл. 1 наведені дані, які харак­теризують обсяги послуг, що надаються підприємствами соці­альної сфери України.

Таблиця 1

ПЛАТНІ ПОСЛУГИ НА ДУШУ НАСЕЛЕННЯ УКРАЇНИ у 1995—1997 pp. (грн., у факт, цінах)*

* Статистичний щорічник України за 1997 р, — К.: Українська енциклопедія, 1998. — С. 284.

Основне значення соціальної сфери полягає в тому, що весь комплекс її галузей забезпечує зростання рівня споживання та вдосконалення його структури. Розширення асортименту життє­вих благ, які входять до фонду споживання і задовольняють зростаючі потреби людини — учасника суспільного виробництва, — забезпечує саме розвиток соціальне орієнтованих галузей народно­господарського комплексу. Послуги в цьому процесі виконують, як правило, роль фактора, який забезпечує відтворення робочої сили.

Таблиця 2

СТРУКТУРА ПЛАТНИХ ПОСЛУГ В УКРАЇНІ у 1995—1997 рр.,%*

* Статистичний щорічник України за 1997 р. — К.: Українська енциклопедія, 1998. — С. 283.

Роль соціального комплексу у суспільному розвитку визначає­ться двома головними функціями. Перша полягає в тому, що зав­дяки його функціонуванню створюється комплекс життєвих благ, необхідних для нормального розширеного відтворення робочої сили, а друга — в тому, що заклади і підприємства цього комплек­су забезпечують підвищення рівня життя членів суспільства.

Зростання соціально-економічного значення послуг соціальної сфери обумовлюється перш за все глибокою трансформацією ха­рактеру самої праці, її інтелектуалізацією. Природно, переважан­ня творчих начал у будь-якому виді трудової діяльності об'єк­тивно визначають необхідність оволодіння людиною глибокими та всебічними знаннями, не тільки безпосередньо пов'язаними з її професійною діяльністю.

Розширення масштабів і покращання якості робочої сили пракично є постійно діючим фактором, що визначає потенційні мож.ивості щодо високих темпів поступового руху суспільства. Чим більшій масі робочої сили соціальна сфера забезпечить відповідний кваліфікаційний рівень і чим глибшим буде його загальнотеретичний фундамент, тим вищими будуть темпи оволодіння роботою силою нових трудових функцій, нової технології та техніки.

Характер, зміст і напрями розвитку соціальної сфери підпо-ядковані потребам розвитку як матеріального виробництва, так і ематеріального. Вона не тільки бере участь у відтворенні голов-ої продуктивної сили суспільства — людини і тим самим актив-о впливає на створення сукупного продукту, а й визначає самі вмпи соціально-економічного прогресу.

В умовах високого рівня розвитку продуктивних сил, поглиб-рення суспільного поділу праці на базі науково-технічного прог-есу ускладнюються виробничі зв'язки, які вимагають від кожно-) учасника виробництва глибоких знань у будь-якій сфері при­падання праці. Високий рівень загальних і спеціальних технічних та гуманітарних знань, а також культури і широкого світогляду в сучасних умовах практично перетворюється не лише у фактор подальшого удосконалення продуктивних сил, а й приско­рення соціально-економічного прогресу.

Соціальна сфера, задовольняючи потреби населення в культурних цінностях, освіті, охороні здоров'я, комунальному обслуго-руванні тощо все більше впливає на виробництво матеріально-ечового багатства через прискорення науково-технічного прог-есу, створення необхідних передумов для підвищення рівня зайнятості у суспільному виробництві та раціонального використання трудових ресурсів, забезпечення розширеного відтворення ро-рочої сили, удосконалення структури вільного часу працюючих. Одночасно з цим розвиток соціальної сфери сприяє розв'язанню аких соціальних завдань, як формування гармонійно розвиненої собистості, ліквідація культурно-побутових розбіжностей між містом і селом, між соціальними групами населення і районами країни.

2. СУЧАСНИЙ СТАН ТА ОСОБЛИВОСТІ РОЗМІЩЕННЯ ГАЛУЗЕЙ СОЦІАЛЬНОЇ СФЕРИ УКРАЇНИ

Соціальна сфера складається з двох комплексів: соціально-куль-урного і матеріально-побутового. Соціально-культурний комплекс включає галузі, пов'язані з відтворенням головної продуктивної сили суспільства, відновленням її працездатності і зміцненням здоров'я, з формуванням людського капіталу. Для цього комплек­су характерним є переважання безплатних послуг та їх загально­доступність. Галузі цього комплексу є важливим фактором під­вищення продуктивності праці в усіх сферах господарського і культурного життя.

Освіта. Забезпечує підвищення загального рівня знань і куль­тури населення та всі галузі народного господарства кваліфіко­ваними кадрами, а тому виступає важливим елементом відтво­рення робочої сили.

Першою освітянською ланкою є дошкільні заклади. Наприкін­ці 1997р. в Україні налічувалось понад 18 тис. постійних дошкіль­них закладів, у яких перебувало близько 1,2 млн. дітей, що ста­новило 33% загальної чисельності дітей. Значна частина дітей дошкільного віку не відвідує ці заклади. Вищий рівень забезпе­ченості дітей дошкільними закладами спостерігається у півден­них та східних областях України, нижчий — у західних регіонах. Співвідношення рівнів охоплення дітей дошкільного віку сус­пільним вихованням, наприклад між такими областями, як Во­линська, Рівненська, Чернігівська, з одного боку, і Автономна Республіка Крим та Дніпропетровська область — з іншого, ста­новить 1:3. Зберігаються розбіжності і в розрізі груп населення з різними прибутками. Так, за даними соціологічних досліджень, рівень охоплення дітей цими закладами у більш забезпечених сім'ях у 1,5—3 рази вищий, ніж у менш забезпечених.

Різке скорочення темпів спорудження дошкільних закладів в окремих сільських районах стало головною причиною того, що тут ще не повною мірою задовольняються потреби населення в послугах дошкільного виховання. Це негативно впливає на закріп­лення кадрів на селі, на продуктивність праці сільськогосподар­ських працівників. Тому подальше розширення мережі дитячих садків у сільській місцевості, створення необхідних умов для до­шкільників у кожному населеному пункті не втрачає свого соці­ально-економічного значення. Досвід роботи Хмельницької, Дні­пропетровської та ряду інших областей показав, що відкриття в невеликих населених пунктах дитячих дошкільних закладів як самостійного об'єкта чи в комплексі зі школою дає позитивні ре­зультати. Збільшення показника охоплення дітей постійними ди­тячими садками і яслами продовжує залишатися актуальною проблемою, особливо в західних регіонах. Зокрема, у Львівській, Івано-Франківській областях лише 16% дітей охоплено постійними дошкільними закладами освіти. Це найнижчий показник по Україні, майже втричі нижчий, ніж у Черкаській області.

Основним видом навчально-виховних закладів в Україні є се­редня загальноосвітня школа трьох ступенів: перший — початко­ва, другий — основна, третій — старша школа, які відповідно за­безпечують початкову, неповну середню і повну загальну середню освіту. У 1998 р. їх налічувалось 21246*. Для розвитку природної обдарованості дітей створюються спеціалізовані школи і профі­льні класи.

Формування шкільної мережі в Україні відповідає основним принципам системи народної освіти, сформульованим у Законі України «Про освіту», «Про загальну середню освіту» та інших законодавчих документах.

На початок 1999/2000 навчального року в Україні функціону­вало 21,9 тис. шкіл, у яких навчалося помад 7 млн учнів. Більше половини учнів денних шкіл (55,2%) навчається українською мо­вою, решта — вивчає українську мову як предмет. 44,5% учнів денних шкіл навчаються російською мовою, г також школи чи класи з молдавською, угорською, румунською, польською, сло­вацькою, англійською, болгарською та кримсько-татарською мо­вами навчання.

Останнім часом активно розвиваються нові види навчальних закладів — гімназії, ліцеї та колегіуми, де поряд із загальноосвіт­німи поглиблено вивчаються технічні та гуманітарні предмети. У 1998 р. в Україні функціонувало 224 гімназії, 206 ліцеїв, у тому числі 20 колегіумів, де навчалось понад 200 тис. учнів.

Серед денних загальноосвітніх шкіл майже половину (48%) становлять середні, третину (33%) — неповні середні, 14% — початкові і 2% — школи для дітей з вадами розумового і фізич­ного розвитку та загальноосвітні школи соціальної реабілітації. В одну зміну працюють лише 80% шкіл; чначна частина учнів відвідує заняття у другу зміну. У 1998 р. таких учнів налічува­лось понад 653 тис., що становило 9,7% до їх загальної кількості. Найбільше відвідувань школи у другу зміну в Автономній Респуб­ліці Крим, Луганській, Донецькій, Запорізькій, Харківській, Рів­ненській областях, найменше — у Черкаській, Вінницькій, Хме­льницькій, Тернопільській та Івано-Франківській областях.

У 1998 р. в Україні працювало 246 вечірніх (змінних) шкіл, у яких навчалося майже 140 тис. учнів.

Розгалуженою є мережа дитячих музичних шкіл, а також мис­тецьких, художніх та хореографічних шкіл, у яких навчається більш як 300 тис. учнів. У освітянських закладах України працює понад 500 тис. учителів (включаючи керівників шкіл). З них ви­щу освіту мають 83%, незакінчену вищу — 3%, середню педаго­гічну— 13%.

Після переходу до загальної середньої освіти в Україні скоро­тилася мережа малокомплектних початкових і неповних середніх шкіл, які не забезпечували належної якості навчання і були низькоефективними з економічної точки зору.

У 1998 р. професійно-технічна освіта нараховувала 995 закла­дів (На виконання Постанови Кабінету Міністрів України від 29 травня 1997 р. № 526 відбу­лось вдосконалення мережі професійно-технічних закладів освіти шляхом об'єднання одно-профільних та малокомплектних закладів і створення на їх базі спеціалізованих ПТУ.), чисельність учнів у яких становила 526,5 тис. чол. Профе­сійно-технічні училища працюють на базі неповної середньої і середньої освіти. Практично всі профтехучилища готують квалі­фікованих робітників з середньою освітою. У 1997 р. випуск ро­бітників в училищах становив 263,6 тис. чол.

Профтехучилища готують робітничі кадри для машинобудів­ної, радіоелектронної, нафтогазової, вугільної, хімічної, дерево­обробної, легкої і поліграфічної промисловості, залізничного транс­порту, зв'язку, будівництва, комунального господарства, водного господарства, сільського господарства, галузей сфери послуг. Територіально училища розосереджені переважно в міських посе­леннях і великих селах. Максимальна кількість училищ знаходи­ться в обласних центрах та інших великих містах. Професійно-технічні навчальні заклади сільськогосподарського профілю роз­міщені, як правило, у малих та середніх містах; навчальні заклади з спеціальностей гірничої, нафтової, хімічної промисловості — у районах видобутку гірничо-хімічної сировини.

Реформа загальноосвітньої і професійної школи передбачає перегляд профілю підготовки масових робітничих професій, збіль­шення числа училищ з підготовки кваліфікованих робітників, на­самперед для малого і середнього підприємництва та галузей со­ціальної сфери.

Вища освіта України представлена 660 навчальними заклада­ми І—IIрівнів акредитації, в яких навчається близько 526 тис. сту­дентів, з них на денному відділенні — близько 400 тис. (табл. 4).

ОСНОВНІ ПОКАЗНИКИ РОЗВИТКУ ВИЩИХ ЗАКЛАДІВ ОСВІТИ В УКРАЇНІ у 1985—1998 pp.*

Таблиця 4

* Статистичний щорічник України за 1997 р. — К.: Українська енциклопедія, 1998. — С 438.

Крім того, в Україні функціонує 280 вищих навчальних закла­дів III—IV рівнів акредитації, в яких навчається більш ніж 1,1 млн. студентів, з них 732,6 тис. — на денному відділенні, 360,7 тис. — на заочному, 16,7 тис. — на вечірньому.

Серед галузевих груп навчальних закладів України найбільше студентів вчиться у закладах, що готують спеціалістів для промис­ловості та будівництва, освіти, сільського господарства, охорони здоров'я, економіки та права, транспорту та зв'язку.

Педагогічні та медичні освітні заклади розміщені рівномірно по території країни, обласних центрах та містах обласного підпо­рядкування. Профіль підготовки спеціалістів для інших галузей відповідає переважно регіональній спеціалізації господарства України. Найбільше закладів вищої освіти, зокрема III—IV рівнів акредитації, сконцентровано у Харкові, Києві, Одесі, Дніпропет­ровську, Львові, Донецьку. У 1997 р. вищими навчальними закла­дами України різних рівнів акредитації було підготовлено майже 4 тис. магістрів, 147 тис. бакалаврів, 173 тис. молодших спеціалістів. На початок 1997/1998 навчального року у вузах І—II рівнів акредитації працювало 47,2 тис. викладачів, з них 1,4 тис. канди­датів наук; у вузах III—IV рівнів акредитації — 71,9 тис. профе­сорсько-викладацького персоналу, з них 6,6 тис. докторів та 36,5 тис. кандидатів наук, 6,6 тис. професорів та 28,2 тис. доцентів*. Культура. Це сукупність закладів, установ, підприємств, ор­ганізацій і органів управління, що здійснюють виробництво, роз­поділ, збереження і організацію споживання товарів і послуг культурного й інформаційного призначення. До цього комплексу входять підприємства, що виробляють товари культурного та ін­формаційного призначення, самі об'єкти культури і мистецтва, установи і організації засобів масової інформації. Широко розга­лужена мережа закладів культури та мистецтва — характерний показник розвитку культури будь-якої держави.

Наймасовішим закладом культури в Україні є бібліотеки, кіль­кість яких у 1997 р. становила більше ніж 21,5 тис. з книжковим фондом 355,7 млн. примірників книжок і журналів. У сільській місцевості діяло понад 16 тис. бібліотек з книжковим фондом 160,9 млн. примірників (табл. 40). Однак кількість бібліотек не дає повної картини про рівень бібліотечного обслуговування на­селення, який залежить перш за все від ступеня розвитку мережі бібліотечних установ і їх територіальної доступності, від наявності книжкових фондів та їх співвідношення з чисельністю насе-гння. Слід зазначити, що книжки та журнали українською мовою становлять 37% фонду масових та універсальних бібліотек, російською — 62%.

Таблиця 5

ДИНАМІКА РОЗВИТКУ МАСОВИХ ТА УНІВЕРСАЛЬНИХ БІБЛІОТЕК В УКРАЇНІ у 1985—1999 pp.*

* Статистичний щорічник України за 1997 р. — К.: Українська енциклопедія, 1998. — С. 453.

Забезпечення населення бібліотеками у міській і сільській місцвостях не однакове. Рівень забезпечення міського населення ібліотечними установами є нижчим, ніж сільського, що поясню-гься особливостями розселення. Одночасно кожна міська бібліо-гка обслуговує більшу чисельність населення (читачів). Рівень задоволення попиту читачів значною мірою залежить від концентрації у бібліотеках книжок та співвідношення суспільно-політич­ної, технічної, сільськогосподарської, художньої, дитячої та інших видів літератури. Більш різноманітну літературу мають, як прави­ло, бібліотеки із значним книжковим фондом (понад 10 тис. при­мірників). Активність населення у користуванні послугами бібліо­тек характеризується часткою читачів у загальній чисельності населення та числом книговидачі у розрахунку на одного жителя.

Своєрідними центрами культурного відпочинку населення є клубні установи, яких на кінець 1997 р. налічувалось понад 21 тис., у тому числі у сільській місцевості — понад 18 тис. Клубні уста­нови розміщені згідно з адміністративним поділом території, а Іакож за виробничим принципом — при заводах, фабриках, навчальних закладах, санаторіях. Однак клубні установи відсутні майже у кожному другому селі. Зрозуміло, діяльність клубних установ залежить не стільки від їх наявної місткості, скільки від кількості та якості заходів, які там проводяться.

Кінообслуговування в Україні представлено 10,8 тис. кіно­установок з платним показом, а кількість відвідувань кіносеансів за рік перевищує 7 млн., тобто в середньому 0,1 на одного жителя (табл. 6). У міських поселеннях працюють постійні кінотеатри. Найвищий показник кіновідвідувань у містах, великих містах, курортних центрах. Проте і в цих поселеннях в останні роки на­мітилася тенденція до різкого скорочення середнього рівня відві­дування кінотеатрів.

Таблиця 6

ОСНОВНІ ПОКАЗНИКИ РОЗВИТКУ КІНООБСЛУГОВУВАННЯ В УКРАЇНІ у 1985—1997 pp.*

* Статистичний щорічник України за 1997 р. — К.: Українська енциклопедія. — С. 454.

Якщо мережа закладів культури (клуби, бібліотеки, кіноуста­новки) в Україні зменшується, то театрів — зростає. У 1997 р. в країні функціонувало 130 професійних театрів (проти 89 у 1985 p.), у тому числі опери та балету — 7, драми та музичної комедії — 85, дитячих та юного глядача — 38 (табл. 42). Проте кількість відвідувань театрів також має тенденцію до зменшення. Лише за 90-ті роки цей показник зменшився втричі і становив у 1997 р. 5,6 млн. відвідувань на рік.

Із загальної кількості музеїв — 118 краєзнавчих, 119 історії та археології, 59 мистецтвознавства, 42 літературних.

Велику роль у культурному житті населення відіграє музейна справа. В Україні налічується близько 360 музеїв (включаючи фі­ліали), у тому числі: історичні, меморіальні, краєзнавчі, природ-ничонаукові, мистецтвознавчі, галузеві та ін. Найбільше профе­сійних театрів функціонує у Києві, Львові, Одесі, Дніпропетров­ську, Донецьку, Миколаєві та в Автономній Республіці Крим, а державних музеїв — у Києві, Львові, Одесі, Полтаві, Запоріжжі, Харкові, Чернігові, Донецьку. Серед областей за цим показником Іиділяються: Луганська, Дніпропетровська, Івано-Франківська та Квтономна Республіка Крим.

Таблиця 7

ОСНОВНІ ПОКАЗНИКИ РОЗВИТКУ ЗАКЛАДІВ КУЛЬТУРИ В УКРАЇНІ у 1985—1997 pp.

* Статистичний щорічник України за 1997 р. — К.: Українська енциклопедія, 1998. — С. 454.

** В число відвідувань музеїв, театрів, концертних органпацІИ входять не лише жителі країни, а й гості, туристи з інших країн.

Масовою пропагандою культурних досягнень займаються і засоби інформації — телебачення, радіомовлення, газети, журнали, книжково-журнальні видавництва. У 1997 р. в Україні видавалось понад 2,5 тис. газет (республіканських, обласних, міських, район­них та ін.). При цьому разовий тираж газет становив 34 млн. при-Іірників, у тому числі українською мовою — 14 млн. Якщо кільксть газет, їх разовий тираж зріс, то книжок — знизився і станр-ив 6,3 тис. друкованих одиниць тиражем 51 млн. примірників 1985 р. він становив 155 млн.).

Усі культурно-освітні установи функціонально пов'язані з виробництвом музичних інструментів та інших предметів культурного призначення, поліграфічною промисловістю, кіностудіями, студіями звукозапису, фотокінолабораторіями, книжковою торгів­лю, торгівлею художніми виробами і товарами тощо. А тому фективною має бути система територіальних комплексів куль-'рного обслуговування населення, об'єднаних єдністю зони об-Іуговування і спільністю наявних ресурсів.

Охорона здоров'я. Включає лікувальні, лікувально-профілак­тичні, санітарно-протиепідемічні та інші медичні установи, різні види соціального забезпечення, відпочинку і фізичної культури. Матеріальні умови функціонування комплексу забезпечують ме­дична промисловість, матеріально-технічне постачання і збут. Охорона здоров'я включає також освітянські заклади (медучи лища, коледжі, медінститути, медуніверситети, курси перепідго­товки кадрів), комплексні і галузеві наукові інститути й організа­ції, а також систему управління ними.

Лікарняні заклади в свою чергу поділяються на спеціалізовані — туберкульозні, інфекційні, для інвалідів Великої Вітчизняної вій­ни та територіально-дільничі — районні, міські, обласні, респуб­ліканські.

Поліклініки як структурні підрозділи входять до складу ліка­рень. У виняткових випадках вони можуть бути автономною уста­новою. Закладам охорони здоров'я залежно від їх місткості при­своюють типові категорії (їх у лікарень 8). Найвищу категорію має заклад з числом ліжок 800—1000, а найнижчу — 100—150 лі­жок. Основна лікувально-діагностична робота здійснюється в поліклініках — при лікуванні 80% хворих; тут працює більше половини лікарів системи охорони здоров'я.

Лікувально-профілактичні заклади, які використовуються ме­дичними інститутами для підготовки лікарів або медичними НДІ — з науковою метою (але не менше ніж на 50%), називають клініч­ними. Ці ж заклади можуть входити до складу медичних вузів або науково-дослідних інститутів.

На підприємствах і в організаціях міської місцевості створю­ють медичні пункти, а на підприємствах, будівництвах сільської місцевості — фельдшерсько-акушерські пункти. Працівники за­лізниць обслуговуються спеціальними об'єднаними лікарнями, куди входять і поліклініки. На великих станціях для обслугову­вання працівників доріг функціонують амбулаторії. Відомчі ліку­вальні заклади мають працівники водного та повітряного транс­порту, системи НАН України та ін. Заклади охорони здоров'я, які обслуговують працівників окремого промислового підприємства, входять до складу медсанчастини, яка об'єднує роботу цих закла­дів. До санаторно-курортних закладів належать санаторії-профілакторії, курортні поліклініки, бальнеологічні об'єкти.

В Україні налічується 3,4 тис. лікарняних закладів на 503 тис. ліжок та 7,1 тис. лікарських амбулаторно-поліклінічних закладів, ємність яких становить 964 тис. відвідувань за зміну (табл. 43). Деяке загальне зменшення кількості лікарень за останні роки пояснюється перш за все їх реорганізацією і укрупненням. Мережа єктів стаціонарної медичної допомоги розвивається у трьох Інапрямах: багатопрофільному, спеціалізованому і диспансерно­му. В Україні працює 227 тис. лікарів, більше половини яких ста­новлять терапевти, хірурги, стоматологи, педіатри, жінки-лікарі серед них становлять майже дві третини. Середній медичний пер­сонал (медсестри, фельдшери та акушери) становить 556 тис. В Україні забезпеченість лікарями становить 45,1 чол., а середнім медичним персоналом — 112,7 чол. на 10 тис. жителів.

Таблиця 8

ОСНОВНІ ПОКАЗНИКИ РОЗВИТКУ СИСГКМИ ОХОРОНИ ЗДОРОВ'Я УКРАЇНИ у 1985—1997 pp.*

"Статистичний щорічник України 1997 р. — К.: Українська енциклопедія, 1998. — С. 467.

Найвищий рівень забезпеченості населення лікарями має міс-І в Києві, Автономній Республіці Крим, в Одеській, Львівській і Харківській областях. Щодо забезпеченості середнім медичним персоналом, то найвищі показники відзначаються у м. Києві, Ав­тономній Республіці Крим, Кіровоградській, Волинській, Доне­цькій та Херсонській областях.

В останні роки спостерігається тенденція до розукрупнення територіальних лікарняних дільниць в містах у зв'язку з будівницт­вом великих, добре оснащених сучасних лікарень і поліклінік, у яких існують можливості для ефективного лікування і більш пов­ного використання ліжкового фонду. Медичну допомогу надають також спеціалізовані лікарні, диспансери, станції невідкладної медичної допомоги, поліклініки, жіночі консультації.

Наявність значної кількості сіл, у тому числі малих, викликало необхідність мати фельдшерсько-акушерські пункти, кожен з яких обслуговує, як правило, один, два і більше населених пунк­тів. Тут надається перша медична допомога, здійснюється комп­лекс заходів санітарно-гігієнічного і протиепідемічного характе­ру. Виправдали себе міжсільські дільничні лікарні на 10—50 лі­жок, де можлива організація спеціалізованих кабінетів і відді­лень. Якщо мережа і місткість лікарняних закладів в Україні змен­шуються, то амбулаторно-поліклінічних закладів і станцій (відді­лень) швидкої медичної допомоги — зростають (табл. 43). Це сприяє поліпшенню обслуговування населення, адже 80% насе­лення розпочинає і закінчує лікування саме в амбулаторно-полік­лінічному закладі.

Матеріально-побутрвий комплекс. Забезпечує матеріальні умо­ви життя населення. Його складовими частинами є галузеві під-комплекси (житлово-комунальний, побутовий, торгівлі, громад­ського харчування та ін.), які сприяють збільшенню вільного часу населення та його раціональному використанню, підвищенню культури побуту, зменшенню масштабів і трудомісткості домаш­нього господарства. Покращання житлово-комунального обслу­говування забезпечує необхідну основу для відтворювального процесу, позитивно впливає на шлюбність, народжуваність, зміц­нення здоров'я населення.

Житлово-комунальний комплекс задовольняє потреби людей у житлі. Весь житловий фонд в Україні перевищує 10 000 млн. м2 загальної площі житла, у тому числі державний, колективний жит­ловий фонд і фонд житлово-будівельних кооперативів становить 292 млн. м , а решта — 710,6 млн. м2 знаходиться у приватній власності громадян. Міський житловий фонд становить понад 603 млн. м2, сільський — 367,5 млн. м2. У містах державний, сус­пільний житловий фонд і фонд житлово-будівельних кооперативів переважає і становить дві третини, а житловий фонд в особи­стій власності — третину. В сільській місцевості картина майже протилежна: житловий фонд в особистій власності громадян ста­новить близько 90%, а державний — понад 10%.

Середня забезпеченість населення житлом у розрахунку на одного жителя в містах становить 18,7 м2 загальної площі, а в сільській місцевості — 22,6 м2. У 1997 р. житлові умови поліп­шили 2,1% сімей та одинаків, які знаходились на квартирному обліку, проти 9,2% у 1990 р. Краща забезпеченість населення жит­лом у міських поселеннях Луганської, Донецької, Дніпропетров­ської, Київської і Черкаської областей, а в сільській місцевості — у Вінницькій, Київській, Черкаській, Хмельницькій, Кіровоград­ській, Чернігівській, Житомирській, Полтавській, Сумській і Дніпро­петровській областях. Із загальної кількості сімей і одиноких 130,8 тис. знаходяться на обліку в державному фонді і фонді ЖБК. На сучасному етапі розвитку житлового будівництва наміти­лась тенденція до комплексної забудови жилих районів. Зростає питома вага житла, побудованого за індивідуальними проектами, що враховують потреби різних верств населення. Поліпшується якість як жилих, так і допоміжних приміщень, розширюється бу­дівництво будинків за новими типовими проектами з квартирами поліпшеного планування, що дає змогу підвищувати рівень за­безпеченості населення жилою площею та основними елемента­ми благоустрою. Для сільської місцевості розроблено типові впо­рядковані (переважно цегляні) одноповерхові та двоповерхові будинки присадибного типу з господарськими будівлями, більш повним набором комунальних послуг. Застосування нових буді­вельних матеріалів, перехід до будівництва жилих будинків з пок­ращеним плануванням, а також за проектами нового покоління дозволили не лише поліпшити експлуатаційні якості жилих бу­динків, але і змінити зовнішній вигляд багатьох міст і сіл. З'яви­лось більше жилих кварталів та суспільних центрів, які мають ; виразні архітектурні рішення.

За рівнем благоустрою жилі приміщення в міських поселен­их та сільській місцевості істотно відрізняються. Сільські житла ірше забезпечені газом, центральним опаленням, водопроводом, аналізацією, гарячим водопостачанням, ваннами. Найкращий рі-їнь благоустрою житлового фонду мають нові міста і санаторyj-курортні центри.

У 1997 р. готельне господарство України було представлено І373 готелями на 58464 номери з жилою площею всіх номерів |002 тис. м2. Одноразова місткість готелів становила 119 803 місць.

Проте і цей фонд використовується недостатньо (коефіцієнт ви­користання місткості становив лише 0,22).

Обсяг житлового будівництва в останні роки знизився. Якщо у 1990 р. збудовано підприємствами і організаціями всіх форм влас­ності загальної площі житла 17,5 млн. м2, то у 1997 р. — 6,4 млн. м2. У 1997 р. державними підприємствами і організаціями введено в експлуатацію 20% житла, з них за рахунок коштів підприємств і організацій — 81%. Для поліпшення рівня забезпеченості насе­лення житлом необхідно не лише збільшити масштаби житлового будівництва, але і більше уваги приділяти комплексній забудові населених пунктів, інженерному устаткуванню, розширенню ву­лиць, будівництву доріг з твердим покриттям, каналізаційних во­допровідних ліній, санітарній очистці, освітленню вулиць, збіль­шенню кількості підземних переходів, будівництву об'їзних доріг тощо. Подальше підвищення ефективності житлового будівниц­тва обумовлює необхідність значного покращання якості будин­ків у відповідності з запитами різних верств населення і соціаль­них груп. Вирішенню цього питання має сприяти широкий роз­виток житлово-будівельних кооперативів та індивідуального бу­дівництва на кредитній основі так, як це робиться в більшості країн Заходу. Разом з тим необхідна соціальна норма гарантова­ного надання житла кожній людині, кожній родині за рахунок державних коштів.

Галузь побутового обслуговування займає одне з провідних місць в обслуговуванні населення, що обумовлюється його функ­ціональною роллю у відтворювальному процесі. Розвиток і удо­сконалення побутового обслуговування населення забезпечує по­кращання умов життя, підвищення матеріального благоустрою всіх верств населення різних регіонів і глибокий розвиток та все­бічне удосконалення особистості. На цю галузь припадає чверть загального обсягу платних послуг. Галузь об'єднує більш ніж 20 окремих, досить самостійних підгалузей, які істотно відрізняють­ся одна від одної. Функціональне призначення кожної з підга­лузей настільки різне, що це обумовлює специфічні особливо­сті і в технічному оснащенні її підприємств і закладів, і в їх технологічному та організаційному забезпеченні. Діапазон функ­цій і підгалузей, які входять до побутового обслуговування, дуже широкий.

За останні роки структура виробництва основних видів побу­тових послуг в країні поступово приводиться у відповідність до структурних змін у потребах населення. Це сприяє подальшому підвищенню ступеня повноти задоволення потреб населення в найбільш економічно значущих видах побутового обслуговуван-.ня. Зростання обсягів споживання побутових послуг в цілому та (найбільш ефективних з них супроводжується підвищенням на-Іродногосподарської ефективності побутового обслуговування на-|сслення в цілому. Підприємства галузі надають населенню понад 900 видів послуг. Обсяг реалізації побутових послуг населеннюcтановить 77,2 млрд. грн., у тому числі у сільській місцевості — 5 млн. грн. Обсяг реалізації побутових послуг на одного житеkя становить відповідно 14,2 і 10,7 грн. (табл. 44).

Таблиця 9

ПОБУТОВІ ПОСЛУГИ НА ДУШУ НАСКЛКІШЯ В УКРАЇНІ

у 1995—1997 pp. (грн., у факт. цінах)*

* Статистичний щорічник Укра'ши за 1997 р. — К.: Українська енциклопедія. 1998, — С. 289.

У загальному обсязі побутових послуг найбільша частка припадає на транспортні послуги, ремонт і технічне обслуговування [транспортних засобів, ремонт і будівництво житла (квартир), ре-4онт та індивідуальне пошиття одягу, ремонт радіотелевізійної апаратури, побутових машин і приладів, ремонт і виготовлення металовиробів.

За останні роки намітилася тенденція до розширення сфери таких послуг, як ремонт побутової техніки, ремонт і технічне об­слуговування індивідуальних транспортних засобів.

Надання побутових послуг має чітко виражений локальний характер. Найвищий показник щодо наданих послуг на одного жителя припадає на Дніпропетровську, Запорізьку, Харківську, Київську та південні області України. Внутріобласні відмінності зумовлені перш за все особливостями розселення, тобто терито­ріальною концентрацією населення.

Підкомплекс побутового обслуговування зазнає постійних змін. З'являються нові підприємства, в тому числі спеціалізовані, ство­рюються фабрики, трести, об'єднання, мережа комплексних прий­мальних пунктів, вдосконалюються старі та запроваджуються нові форми і види обслуговування. У великих транспортних вузлах, у житлових мікрорайонах, місцях масового відпочинку, на великих підприємствах розширюються діючі і з'являються нові підприєм­ства служби побуту.

Комплекс торгівлі і громадського харчування задовольняє перш за все особисті потреби населення. Роздрібний товарооборот ви­значається обсягом продажу споживчих товарів населенню через роздрібну торгову мережу громадського харчування усіма дію­чими підприємствами незалежно від форм власності, а також промисловими, транспортними та іншими неторговими підпри­ємствами безпосередньо населенню через касу підприємств. За­гальний обсяг роздрібного товарообороту державної і кооператив­ної торгівлі (включаючи громадське харчування) становив у 1997 р. 19 933,1 млн. грн., в тому числі державної торгівлі — 2328,8 млн. грн.; 1833,9 — приватної і 14 870,4 — колективної та ін. Товарообо­рот громадського харчування в загальному обсязі роздрібного то­варообороту становив 17435,1 млн. грн.

Наприкінці 1997 р. в Україні налічувалося 1275 тис. підпри­ємств роздрібної торгівлі; на 10 тис. населення торгова площа підприємств роздрібної торгівлі становила 1919 м2, а громадсько­го харчування — 468 місць.

У загальному обсязі роздрібного товарообороту продовольчі товари становили 64%, непродовольчі — 36%. Товарооборот на одну людину у 1997 р. становив 374 грн., в тому числі продово­льчих товарів — 238 грн., непродовольчих — 136 грн. У міських поселеннях товарооборот становив 489 грн., а в сільській місцевості — 130 грн. Сільське населення значну кількість товарів ку­пує в міських магазинах.

Широкого розповсюдження набуває продаж непродовольчих товарів в комісійних і комерційних магазинах, на аукціонах.

Товарооборот роздрібної торгівлі відображає один з аспектів рівня життя населення — купівельну спроможність. Диференціа­ція товарообороту, що припадає на одну людину, пояснюється перш за все функціональною роллю поселень, особливим еконо-міко-географічним положенням окремих міст, густотою населен­ня тощо. Найвищі показники роздрібного товарообороту на одну людину характерні для м. Києва, Автономної Республіки Крим, Донецької, Харківської, Запорізької, Одеської і Львівської облас­тей. На цей показник значний вплив мають неоднакові доходи населення в різних областях та містах, нерівномірний розподіл торгової мережі, неоднакове споживання продовольчих товарів тощо. У селах, наприклад, реалізується значно менше продуктів хар­чування у зв'язку з наявністю підсобних присадибних господарств.

Структуру продовольчих товарів представляють переважно м'ясо і м'ясопродукти, кондитерські вироби, хліб і хлібобулочна продукція, цукор, молоко і молочна продукція, а в структурі не­продовольчих товарів найбільшу питому вагу становлять товари культурно-побутового і господарського призначення (меблі, одяг, білизна, трикотаж, взуття, тканини, легкові автомобілі). Дещо знизився продаж товарів культурно-побутового і господарського призначення (годинники, радіоприймачі, піаніно, фотоапарати, холодильники, пральні і швейні машини тощо).

Головним джерелом товарних ресурсів г промисловість. Оп­тові контори і бази здійснюють основні торгові зв'язки з промис­ловістю, купують сільськогосподарську продукцію і направляють її в роздрібну мережу, створюють товарні запаси.

Розміщення об'єктів громадського харчування часто не збігає­ться з розміщенням об'єктів торгівлі. Слід пам'ятати, що підпри­ємств громадського харчування налічується значно менше. Однак останнім часом різко зросла мережа кафе, ресторанів, буфетів, закусочних, розміщених уздовж головних вулиць міст і сіл, у міс­цях їх перетину, на автостанціях і вокзалах, центральних частинах населених пунктів, в районі функціонування ринків та біля трас.

Розвивається мережа не тільки спеціалізованих магазинів (фір­мових, магазинів-складів, комісійних), а й підприємств громадсь­кого харчування, особливо швидкого обслуговування.

Особливо важливе соціальне і економічне значення набуває |транспорт (зокрема, послуги пасажирського транспорту). На сучасному етапі його роль швидко продовжує зростати в міру роз­ширення масштабів суспільного виробництва, подальшого поглиб­лення територіального поділу суспільної праці, розвитку продук­тивних сил окремих регіонів.

Серед усіх видів транспортних послуг основною ознакою вдо­сконалення їх структури є неперервне зростання питомої ваги послуг автомобільного та повітряного пасажирського транспорту й стійкого зниження залізничного і водного.

В результаті планомірного розширення мережі підприємств зв'язку в Україні значно зросла забезпеченість населення різними видами зв'язку. Зростання цього показника свідчить про підви­щення ступеня доступності послуг цієї галузі. Тенденція до зни­ження середнього навантаження на одне підприємство, найбільш імовірно, позитивно вплине на якість обслуговування підприємст­вами галузі.

Підкомплекс зв'язку складається із взаємопов'язаних пунктів і підприємств, ліній і вузлів, які забезпечують процес передачі ін­формації. Пункти зв'язку представлені відділеннями зв'язку і те­лефонними станціями. У відділеннях зв'язку, як правило, розмі­щені пошта, телеграф, телефон.

В Україні функціонує широка мережа (понад 17 тис.) підпри­ємств зв'язку та їх відділень. Телефонно-телеграфний зв'язок — основний вид зв'язку між населеними пунктами. Основних до­машніх телефонних апаратів загального користування у 1997 р. налічувалось 6479, у тому числі у міських поселеннях — 5592. Телефонізовані всі підприємства і установи, багато квартир у міс­тах і частина в селах. В більшості міст є автоматизовані пункти зв'язку, яких нараховувалось 12880, 2467 з яких — міські. Забез­печеність населення домашніми телефонними апаратами стано­вить 37 на 100 сімей, міжміськими таксофонами — 27 на 100 тис. населення.

Комплекс зв'язку включає всі види зв'язку, радіомовлення і телебачення, спеціалізовані підприємства по ремонту і монтажу устаткування. Підприємствами зв'язку у 1997 р. було надано по­слуги у вигляді 1270 млн. відправлених газет і журналів, 359 млн. листів, 17 млн. телеграм, 2 млн. посилок, надано міжміських те­лефонних переговорів (включаючи міжнародні) — 1081 млн.

В перспективі слід розвивати телефонний зв'язок в першу чергу в сільській місцевості, підвищувати рівень автоматизації, запроваджувати більш досконалу апаратуру, електронну та сор­тувальну техніку. Все це сприятиме не лише збільшенню обсягів та асортименту послуг, а й підвищенню їх якості.

3. ВИРОБНИЦТВО ТОВАРІВ НАРОДНОГО СПОЖИВАННЯ: СУЧАСНИЙ СТАН ТА ОСОБЛИВОСТІ РОЗМІЩЕННЯ

Серед галузей промисловості, які забезпечують виробництво товарів народного споживання, провідне місце займає легка про­мисловість, її виробничий потенціал включає 25 підгалузей, більш як 600 підприємств та організацій. У 1998 р. порівняно з 1990 р. обсяги виробництва продукції цієї галузі становили лише 25%, у тому числі: тканин усіх видів — 7,4%, взуття — 4,5%, трикотаж­них виробів — 2%. Це пов'язано з цілим рядом причин: порушен­ням зв'язків по кооперації, незахищеністю вітчизняного спожив­чого ринку, низькою купівельною спроможністю населення та ін.

Легка промисловість України охоплює текстильну, трикотаж­ну, швейну, шкіряну, взуттєву, хутрову та інші галузі, підприємст­ва яких у розміщенні орієнтуються переважно на споживача, на­явність трудових ресурсів та сировини.

Провідною галуззю легкої промисловості с текстильна проми­словість, яка представлена бавовняними, вовняними та лляними виробництвами. В структурі бавовняної промисловості виділяють прядильне, ткацьке, крутильно-ниткове і фарбу вал ьнообробне ви­робництво. Найбільш потужні бавовняні підприємства знаходя­ться у Херсоні і Тернополі (бавовняні комбінати), Донецьку (ба-вовнянопрядильний комбінат), Нікополі (прядильно-нитковий ком­бінат), а також у Києві, Харкові, Чернівцях, Івано-Франківську, Львові, Полтаві, Коломиї, Коростишеві та Родомишлі. У 1998 р. бавовняна промисловість України забезпечувала 62,5% загально­го виробництва тканин.

Вовняна промисловість представлена первинною обробкою вов­ни, виготовленням пряжі, тканин та виробів. Підприємства галузі розташовані у Чернігові, Харкові, Києві, Донецьку, Кривому Розі, Одесі, Луганську, Сумах, Черкасах, Богуславі, містах Чернівець­кої та Закарпатської областей. У структурі виробництва тканин усіх видів на вовняні тканини припадає 7,8%.

Лляна промисловість України розвивається на власній сиро­вині. Підприємства — основні виробники лляної продукції зосе­реджені у Рівненській, Житомирській, Чернігівській та Львівсь­кій областях; в Одесі знаходиться підприємство конопле-джуто-вої промисловості, в Харкові — канатний завод. Лляні тканини становлять близько 11,3% загального виробництва тканин в Україні. Продукція цієї галузі повністю задовольняє потреби України, а певна частина — експортується.

Шовкова промисловість України, що значною мірою пов'яза­на з виробництвом хімічних волокон і виробляє близько 8,8% тканин, зосереджена у Києві, Черкасах, Луганську, Лисичанську. Трикотажна промисловість України випускає досить різнома­нітний асортимент продукції, однак за 1991—1998 pp. обсяги ви­робництва продукції цієї галузі скоротилися більш ніж у 50 разів (з 351 млн. шт. виробів у 1990 р. до 6,5 млн. шт. виробів у 1998 p.). Підприємства цієї галузі розміщені у Києві, Львові, Харкові, Одесі, Сімферополі, Миколаєві, Донецьку, Івано-Франківську, Луганську, Чернівцях, Дніпропетровську, Хмельницькому та інших містах.

Швейна промисловість зорієнтована переважно на споживача продукції, тому підприємства цієї галузі розміщені у великих на­селених пунктах. Найбільш потужні підприємства зосереджені у Києві, Львові, Харкові, Одесі, Луганську.

Шкіряно-взуттєва промисловість представлена підприємства­ми, що виготовляють одяг, галантерейні вироби, взуття та іншу продукцію, використовуючи як природну, так і синтетичну сиро­вину. За останні роки у взуттєвій промисловості України спосте­рігається істотне скорочення обсягів виробництва: якщо у 1990 р. випускалось 196 млн. пар взуття, то у 1998 р. — лише 8,9 млн. пар. Взуттєві фабрики діють у Києві, Харкові, Луганську, Львові, Одесі, Запоріжжі, Кривому Розі, Хмельницьку та інших містах.

Хутрове виробництво представлено підприємствами, які пере­робляють натуральну сировину, виготовляють штучне хутро та випускають різноманітні вироби з них. Хутрові підприємства працюють у Харкові, Львові, Одесі, Балті, Краснограді, Жмерин­ці, Тисмениці.

Виробництво галантерейної продукції розміщено в обласних центрах та в інших містах України. Воно характеризується різ­номанітністю продукції та зростанням кількості малих підпри­ємств, що її виготовляють.

Виробництво товарів народного споживання зосереджено в різ­них галузях економіки України, причому в галузях важкої про-мисловості виробляється понад 40% всієї вартості товарів народ­ного споживання. У 1998 р. порівняно з 1990 р. обсяги виробни­цтва цієї групи товарів становили: телевізорів — 1,0%, холодиль­ників побутових — 43,2%, пральних машин — 17,5%, легкових автомобілів — 16,3%, мотоциклів — 0,2%, велосипедів — 1,6%, фотоапаратів — 0,6%.

Серед інших товарів народного споживання вагоме місце зай­мають хіміко-фармацевтичні продукти, меблі, будівельні матері­али, скляно-фарфоро-фаянсові вироби тощо. Виготовлення продовольчих товарів народного споживання забезпечує агропромис-ний комплекс.

В цілому перспективний напрям щодо розвитку виробництва Іарів народного споживання полягає у задоволенні потреб внут­рішнього ринку на основі зміцнення фінансового стану підпри-гмств, нарощування обсягів виробництва, розширення асортимен­ту товарів, підвищення конкурентоспроможності продукції.

4. ПРОБЛЕМИ І ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ СОЦІАЛЬНОГО КОМПЛЕКСУ УКРАЇНИ

Подальший розвиток соціального комплексу України повинен забезпечити підвищення життєвого рівня населення, всебічний розвиток людини та зростання продуктивності праці. Разом з тим тут нагромаджено багато проблем, які потребують:

• визнання галузей соціального комплексу такими, що беруть активну участь у виробництві матеріальних і духовних благ, послуг;

• подолання залишкового принципу фінансування галузей соціального призначення;

• подолання міжрегіональних відмінностей у рівні обслуго­вування населення та забезпечення його елементами соціальної інфраструктури у відповідності з нині існуючими нормативами;

• встановлення обгрунтованого рівня оплати праці фахівців галузей соціального комплексу, зокрема працівників освіти, охо­рони здоров'я, культури, науки;

• формування ефективної системи управління галузями соці­ального призначення в умовах різних форм власності;

• розробки нових типів проектів навчальних закладів, уста­нов культури, охорони здоров'я з урахуванням формування рин­кових відносин, широким використанням сучасного обладнання, оргтехніки;

• розробки науково обгрунтованих критеріїв розвитку матеріальної бази галузей соціального комплексу.

У перспективі в Україні передбачається створення потужного освітнього та наукового потенціалу на основі впровадження ступеневої освіти та створення потужних регіональних навчальних закладів. Буде поступово реалізовуватись стратегія структурного реформування освіти, спрямованого на кадрове та наукове забез­печення загальнодержавних програм в пріоритетних галузях еко­номіки. Передбачається трансформування існуючої мережі проф­техучилищ та забезпечення чотирирівневої професійно-технічної освіти, що задовольнить потреби економіки у кваліфікованих технічних кадрах. Велика увага приділятиметься оптимізації ме­режі вищих навчальних закладів.

У перспективі система охорони здоров'я буде розвиватися за принципами доступності, солідарності, справедливості та уні­версальності. Це дасть змогу підвищити рівень профілактики захворюваності, надавати необхідну медичну допомогу вчасно і високоякісно.

Серед програмних завдань на перспективу намічено покра­щання житлових умов населення через оновлення наявного жит­лового фонду, поліпшення роботи житлового і комунального гос­подарства. Передбачається також вирішення інших соціально-економічних завдань.

В галузях виробництва товарів народного споживання та по­слуг заплановано розширення імпортозамінюючої продукції, тех­нологічне переоснащення та запровадження сучасних технологій. Вирішуватиметься комплекс проблем, пов'язаних із збільшенням експортного потенціалу цих галузей за рахунок створення спіль­них підприємств, залучення іноземних інвесторів.

Література

1. Куценко В. Й. Сфера воспроизводства здоровья населення (соци-ально-зкономический й региональньїй аспект). — К.: Наукова думка, 1994.—224с.

2. Куценко В., Богуш JI. Потенціал сфери охорони здоров'я: регіо­нальні аспекти // Економіка України. — 1999. — № 3. — С. 61—69.

3. Куценко В. І., Богуш Л. Г., Опалєва І. В. Соцільна сфера регіону (стан та перспективи розвитку). — К.: РВПС України НАН України. 1997.—252с.

4. Куценко В. І., Богуш JI. Г., Опалєва І. В. Соціальні наслідки еко­номічних трансформацій в Україні (регіональні аспекти). — К.: РВПС України НАН України, 1998. — 49 с.

5. Паламарчук М. М., Паламарчук О. М. Економічна і соціальна географія України з основами теорії: Посібник. — К.: Знання, 1998. — 416с.

6. Розміщення продуктивних сил України: Підручник / За ред. Є.П. Ка­чана. — К.: Вища школа, 1997. — 375 с.

7. Скуратівський В., Палій О., Лібанова Е. Соціальна політика. — К.: Вид-во УАДУ, 1997. — 360 с.

8. Статистичний щорічник України за 1997 рік. — К.: Українська енциклопедія, 1997. — 618с.