Міністерство освіти інауки України
Київська державнаакадемія водного транспорту
Імені гетьмана ПетраКонашевича-Сагайдачного
Юридичний факультет
Курсова робота
З дисципліни
Історія українськоїкультури
На тему: Українське(мазепинське)бароко як нове світовідчуття і нове мистецтво
Виконав студент 1 курсу
Юридичного факультету
Заочної форми навчання
Крилова ІринаВолодимирівна
Група1
Шифр
Київ2010
План
Вступ
Українськебароко як нове світовідчуття і нове мистецтвоСпецифіка національного варіанта бароко в літературі,театрі і музиці.Еволюція образотворчого мистецтва.Бароковаархітектура.Висновок.
Вступ
Бароко— важливий етап всієї загальнолюдської культури XVI— XVII ст. Це перехід відепохи Відродження до нової якості світосприймання, мислення, творчості.
Вісторії західноєвропейської культури бароко прийшло на зміну Відродженню,заперечуючи певною мірою його духовні відкриття. Світовідчуття ісвіторозуміння, що живило барокову культуру, стало своєрідною реакцією наренесансне світобачення, що грунтувалося на безмежній вірі у розумність ілогічність світу, його гармонійність, в те, що людина є мірою всіх речей.
СвітобаченняXVII ст. пройняте, навпаки, відчуттям трагічної суперечливості людини і світу,в якому вона посідає зовсім не провідне місце, а є розчиненою в йогобагатоманітності, підпорядкованою середовищу, суспільству, державі.
Дійсністьвикликає у майстрів бароко як захоплення, так і велику печаль. Звідсихарактерні риси барокового світовідчуття: неспокій, поривання, почуттяпотужності і ніби недовершеності, намагання поєднати протилежності, навітьсуперечності. Тому і в українському бароковому мистецтві співіснують прагненнянеможливого й песимізм; пафос боротьби і перемоги та примирення з думкою, щозло сильніше за добро, а смерть сильніша від життя; звеличування слави і сум,образа за людей, охоплених марнославством, марнотою марнот.
УЗахідній Європі це — дворянський стиль і переважно світське мистецтво. Уживопису віддається перевага мальовничості, світлотіньовим контрастам, задопомогою яких і ліпиться форма. Бароко порушує принципи розподілу простору наплани, принцип прямої лінійної перспективи — для посилення глибинності, ілюзіїбезмежності. У релігійних сюжетах виявляється інтерес до чудес, мучеництва, деяскраво могли виявити себе улюблені в цьому стилі гіперболічність та патетика.В архітектурі — тяжіння до ансамблю, до організації простору: міські площі,палаци, сходи, фонтани, паркові тераси, басейни, міські та заміські резиденціїпобудовані на синтезі архітектури й скульптури, підпорядковані загальномудекоративному оформленню.
Місцеі час розвитку бароко в Європі — передусім ті країни, де перемогли феодальнісили й католицька церква. Серед країн православно-слов'янського регіонумистецтво бароко набуло найвищого розквіту саме в Україні. На відміну відзахідноєвропейського і російського, українське бароко — не аристократичнийстиль. Якщо і є в ньому певні елітарні мотиви, то лише в літературі, всі іншівиди барокового мистецтва мають безпосередній зв'язок з народною творчістю інародною свідомістю.
Українськебароко як нове світовідчуття і нове мистецтво
Якхудожній стиль бароко дало можливість найповнішого самовираження українськоїлюдини тієї драматичної і реформаторської доби передусім завдяки своємуфілософському підґрунтю, яке в українському варіанті виявило себе чи ненайповніше. Реалістичне світобачення для барокової свідомості нехарактерне.Світ у більшості творів постає сповненим містики, гіпербол, темних метафор,важко розгадуваних алюзій, надмірно емоційних станів, а часом і простофантасмагоричним. Та й свідомість того часу тяжіє до таємниць і чудес.Дослідники відзначають як у Європі взагалі, так і в Україні, дивовижнузабобонність найширших верств населення — від еліти до простолюду. Деякірукописи чи листи того часу містять багато оповідей про містичні явища. Цетипово барокове світовідчуття. В одній з українських хронік, написаних невідомимавтором з Острога між 1637 і 1647 роками, описано шість «див»: тут ітаємничі письмена на будівлях іновірців, і ангели з оголеними мечами, і свічки,що самі собою спалахують на церковних банях, і відьми, які спричиняють мор, ідиявольські наслання через сушені жаб'ячі лапки, і зачарований Острозькийзамок. Ворожба, повір'я, чаклунство тих часів під назвою «Руськічари» серйозно описані польськими поетами — зокрема Севастіяном Кльоновичем.
Що ждо менталітету нашого народу, то вкрай нестабільною історичною долею, вічнимивипробуваннями, широкими зв'язками із різними країнами і різноманітнимиприродними умовами віками в нього закладалося уявлення про світ безмежний,багатоманітний, неосяжний і суперечливий. Меланхолійність, властива певноюмірою українській душі, теж грунтується на уявленні про світ непростий,втаємничений, такий, у якому діють різні сили.
Такесвіторозуміння відбилося й на художній картині світу, створюваній українськимиі народними, і професійними митцями у XVI— XVII століттях. У ній знаходилосямісце для всіляких моментів: фантастичних мотивацій, міфічних, релігійних тамістичних уявлень, осяянь, прозрінь тощо. Все це було пошуком небуденної правдижиття, глибинного духовного сенсу історичного процесу. Мистецтво бароко начезазирнуло у глибини людської душі, відобразило її світло й темряву — самесвітлотінь стала у європейському та й українському бароко одним із головниххудожніх прийомів. Культура бароко, за А. Макаровим, широко відчинила дверіперед фантазією, усіма її химерами і найнеймовірнішими сновидними сюжетами —тут і поетика «магічного реалізму» з контрастами світла й темряви, іматеріалізування уявного та багато інших проявів ірраціоналізму. Невипадковосучасні дослідники знаходять у бароко подібність із сюрреалізмом, і там і тутподеколи поєднуються абсолютно несумісні речі: світоглядна абстрактність інатуралістична конкретність у деталях або, навпаки, фотографічне, життєподібнезображення і кричуща неправдоподібність художнього задуму. Часто художникипрагнули відтворити образно абстрактні поняття — смирення, совість,доброчинність, честь, геройство, жертовність. І не вважали, що це лежить замежами художніх можливостей. Художник цієї доби вірив у всемогутність образногомислення і тому сміливо поєднував умовне з реальним, стягував різнопросторові ірізночасові сюжети в один час і простір, сміливо зображував Діву Марію згострими мечами в серці (емблема сердечних ран) чи Христа у вигляді міфічногоптаха Пелікана (символ самопожертви).
Звідсибере свій початок прагнення емблематичного осягнення світу — всього видимого іневидимого в ньому. Емблематичною ставала мова архітектури, живопису,віршовані підписи під гербами й епітафії на зворотному боці домовинних портретів,мова філософії, драматургія, література, де політика сплавлялася запокаліпсичними видіннями, а також вчена поезія.
Убароковому мистецтві реальність органічно поєднана з алегоріями, метафорами,гіперболами та іншими засобами асоціативної побудови образу. Представникизахідних шкіл виробили цілий арсенал тропів — метафор, символів, гіпербол,літот тощо — для творів дерсоналістського характеру, які через алегоріїпідкреслювали певні важливі риси явищ чи осіб. Українська свідомість — в умовахтворення нових національних цінностей, героїв, національної еліти-теж йшла тимсамим шляхом, алегорично уточнюючи риси шановних гетьманів і полковників,діячів церкви, працівників на духовній і культурній нивах. Українське барокоутверджувало також образи, що характеризували колективні, суспільні,національні риси народу в цілому. Образ України (тоді Малої Русі) у виглядізодягненої в порфіру і коронованої Діви, яка просить покровительства умитрополита київського Івасафа Кроковського, бачимо на гравюрі Івана Щирського«Всенародне торжество» (1708). У гравера Леонтія Тарасевича алегорієюДніпра виступають музичні русалки, місто Києв — обвит лавровими гірляндамиальтанки, а місто Харків у Щирського постає у вигляді прекрасного саду,насадженого і виплеканого Григорієм і Федором Захаревськими.
Оригінальніасоціативні образи знаходимо в українському фольклорі. Наприклад, в ілюстраціяхдо календаря на 1727 рік весна, літо, осінь і зима подані в образах дівчат імолодиць в українському святочному вбранні. Антична, візантійська, романська,готична та ренесансна символіка теж своєрідно пристосовувалась до завданьстилю, що відзначався сильною експресією, химерністю, буйною декоративністю,парадоксами сюжету. Природно, що до усталених символів додавались ті, яківластиві асоціативному мисленню українців.
Першекультурне відродження України, як називають історики те національно-патріотичнепіднесення, що переживалося у XVII ст., зумовило і цікавість певних кіл шляхти(особливо у середині століття) до свого походження, до творення генеалогічнихлегенд, до гербів. Українське бароко привнесло нові виміри і нові значення вукраїнську геральдику. Символіка старих середньовічних гербів зазнає істотнихзмін. Раніше правом герба користувалися лише українці, поляки, литовцішляхетного походження. Вихід на історичну арену українського козацтва, виникненняінституту гетьманства, впровадження полкового адміністративного поділутериторії України спричинили появу нових претендентів на носіння гербів. Це часпосиленої герботворчості.
Усимволіці українських гербів годі шукати химерних зображень східного походження(чим захоплювалася європейська знать) — драконів, літаючих чудовиськ тощо.Емблемотворчість і герботворчість українського бароко грунтувалися на пошуковіпредметів-асоціацій в народному побуті, в природі, оточуючому середовищі абоутворенні так званих складних гербів внаслідок шлюбів або корпоративнихоб'єднань. Часто-густо при творенні гербів для полкових міст і впливовихкозацьких родин символічного значення набували речі, які доти символами невважалися .
Родовіднедерево давніх, заслужених, іменитих осіб зображалося у вигляді виноградного ітрояндового кущів, дуба і лавра. Приміром, генеалогічні древа Святополк-Четвертинських,Полубинських, Розумовських. З царства Флори обиралися види, знайомі людям, якімають шляхетні властивості. Геральдика теж була наповнена знайомою«натурою» — орлами, кіньми, левами, а також квітами, колоссям.Звичайно, беруться до уваги не кровожерливість левів чи орлів, а сила,сміливість, далекоглядність. У козацькій емблематиці широко використовувалисьбунчуки, булави, печатки, перстянки, зброя, порохівниці, стріли. Символами длядуховних осіб (ці символи зображалися на гравійованих титулах церковних книг,гербах) слугували руків'я посохів, митри, оклади Євангелій, чаші для причастята інші речі культу, в яких виявлялися місцеві або індивідуальні уподобанняієрархів обох українських церков.
Формуванняцієї символіки завершується в 90-ті роки XVII ст. — першому десятилітті XVIIIст., у період так званого мазепинського бароко. Вона прижилася так сильно, щоїї не змогли викорінити, незважаючи на гоніння на все специфічно українське,яке почалося в останній період Петровської доби та було продовжене Катериною IIі всіма наступними російськими царями. У цьому відношенні емблематикаукраїнського бароко не тільки мала художнє значення (як одне з цікавих явищсвітової барокової культури), а й відігравала свою роль у збереженнінаціональної самосвідомості українського народу.
Якщоговорити про естетичні особливості українського бароко, то це багатобарвність,контрастність, мальовничість, посилена декоративність, динамізм, численнакількість всіляких іносказань і головне — небачена вигадливість форми.Специфіка національного варіанта бароко в літературі, театріі музиці
Літератураозначеного періоду була різножанровою і різноманітною тематично. Ще протягомвсього XVII ст. велася релігійна полеміка з католицизмом, уніатством,протестантизмом, іудаїзмом, ісламом, що породжувало полемічні твори, їхвиховний християнський пафос доповнювався і ораторсько-проповідницькою прозою.Проповіді, «слова», «казання», «поученія» Л.Барановича («Меч духовний», «Труби словес проповідних»), І.Галятовського («Ключ разуменія»), А. Радивиловського («ВенецХристов»), С. Яворського, Ф. Прокоповича, а у XVIII ст. Г. Кониського, І.Леванди досягли високого мистецького рівня. Агіографічну традицію завершує4-томна «Книга житій святих» Д. Туптала.
Багатописалося в ці часи мемуарно-історичних творів. Крім згадуваних вже літописівСамовидця, Г. Граб'янки і С. Величка в кінці XVIII ст. з'являється анонімна"Історія русів". Видатною пам'яткою паломницької прози стали«Странствованія» В. Григоровича-Барського.
Однаккозацька визвольна боротьба, а пізніше Коліївщина породили особливий пластнаціональної літератури, сповненої глибоких патріотичних почуттів, експресії,патетики. Думи, пісні, плачі, панегірики, діалоги, різні драматичні форми булиприсвячені козацьким діянням. Самі назви говорять про це: «Хронікапольська, литовська, жмудська та всієї Русі» М. Стрийковського, поема«Про Острозьку війну під П'яткою» С. Пекаліда, «Україна,татарами терзана» М. Пав-ковського, «Чигирин» О.Бучинського-Яскольда, «Розмова Велико-росії з Малоросією» С. Дівовичата ін. Особливо показові твори деяких поетів «часів Мазепи», який ісам писав вірші.
Найбільшогорозвитку сягнула барокова поезія. Вона відзначалася значною жанровою ізмістовою розмаїтістю; вірші полемічні, панегіричні, епіграматичні,морально-дидактичні, релігійно-філософські, сатирично-гумористичні,громадсько-політичні, ліричні. Основним ц осередком була Києво-Могилянськаакадемія, де розроблялися поетичні жанри, культивувалися певні стильовіелементи — ускладнені метафори й риторичні фігури, ефектні контрасти,емблематика, оксюморони тощо. Поезія розрізнялась елітарно-міфологічна,шляхетська (здебільшого польсько-українська), міщанська. Було створено великукількість культових творів: псалмів, кантів, поезій на теми Священного Писання— а водночас і пародій на духовний вірш, і травестій. Суто філософська поезія —це медитаційні вірші про людину, всесвіт, космос, богів, смерть, марністьжиття. Характерні риси поетичних творів: силабічний (рівноскладовий) вірш,широке використання античної міфології та символіки, вигадливі поетичні образита віршові структури, наповнення християнськими мотивами.
Елітарноговідтінку так званій «вченій» українській поезії XVII ст. надаваловідверте прагнення до формалістичних вправ. Поети вважали, що чим вченішалюдина, тим незвичайнішою мусить бути ії мова, тим більше книжкових знань івражень мають містити в собі вірші. Чим інакше можна пояснити, що й такийраціонально мислячий діяч, як автор першої української Конституції, воїн і поетПилип Орлик прагнув віршувати штучною поетичною мовою, що складалася восновному з міфологем, філософських абстракцій, екзотичних топонімів, алюзій,символів, розгорнутих метафор, гіпербол. Найбільш, напевне, гіперболізованимлітературним жанром був панегірик. Яких лише чеснот не приписують своїм героямпоети-панегіристи Стефан Яворський, Іван Максимович, Пилип Орлик, ІванОрловський і Феофан Прокопович! І хоч самі автори розуміли умовність усіх цихперебільшень, вони їх нанизували з чисто мистецькою метою, для гри думки іпереливів слова.
Вірші-послання,панегірики — то просто пристрасть до демонстрації ерудиції. Так, вченаукраїнська поезія XVII ст. була розрахована на елітну частину суспільства,однією із специфічних особливостей якої було тоді не так багатство, як високаосвіченість. Належати до кола ерудованих людей було престижно, та й требазважити на те, що напередодні культурних реформ середини XVII ст. й пізніше,латинопольська освіта колегіумів та гімназій вже принесла свої перші плоди.Умовно-міфологічне мислення поетів, що зросли на латино-польських книжках — наЦіцероні, Титі Лівії, Тациті, не могло бути зрозумілим для всіх. Йому належалоспочатку стати надбанням вузького кола інтелектуалів. Вміння читативірші-лабіринти або розгадувати всілякі поетичні ребуси не було дурницею. Воноприщеплювало сучасникам смак до високої поетичної умовності, що є важливоюрисою художньої культури.
Багатіпоетичні асоціації викликали в учених людей того часу також імена й реаліїантичної міфології, бо за ними стояла специфіка їх освіти — вивчення грецької ілатинської мови та літератури. Такі міфологічні вправи формували суто поетичнеосягнення реальності, а якому велику роль відігравали інтуїція, осяяння,загадкові образи сновидінь та ін. Властива бароковій свідомості взагаліфантазійність, містичність, міфологічність в українському варіанті, як на думкудеяких дослідників, виявила себе чи не занадто. Однак якщо зважити на сутоукраїнський смак до прикрас, то не дивно, що в бароковій літературі і мистецтвівін «показав себе» у щедрому декоратизмі і захопленні формальноюмайстерністю («краса заради краси»). Як вважають сучасні дослідникикультури цієї доби, заслуга українського бароко в тому, що воно надалотрадиційній любові до красивої форми артистичного блиску.
Звичайно,вчена поезія XVII—XVIII століть сформувала і якийсь новий тип літературноїтворчості — інтелектуальну гру, змагання у дотепності. Однак поезія, яка ставалапредметом інтелектуальної розваги, мусила мати якесь серйозне виправдання, адженею захоплювалося ціле покоління літераторів.
Середукраїнських поетів — авторів інтелектуально гострих, а часом і парадоксальнихпоезій, був чернігівський архієпископ Лазар Баранович. Помітний церковний ідержавний діяч того часу багато сил віддавав літературі, бо мріяв побачитиУкраїну в колі цивілізованих європейських країн, а для цього в ній мала бутивласна розвинута барокова культура. Література, як вважав він, не менш дійовийзасіб самоутвердження нації, ніж козацька зброя.
Письменники-демократиXIX століття були переконані, що Києво-Могилянська колегія псувала поетичнийсмак своїх вихованців і плодила безнадійно сіру й мертву поезію. Певною міроюце так, коли йдеться про тих вчених, поетів, що свято вірили у взірці й норми іписали згідно з академічними правилами. Поезія була для них не станом душі, азасобом пропаганди християнських ідей. Такі «правильні» дидактичнівірші писав у 1660-х роках ректор колегії, майбутній митрополит ВарлаамЯсинський. Тому не дивно, що саме вій не сприймав твори тих авторів, щокерувались натхненням. Вони гуртувалися навколо Л. Барановича, який свого часуй сам викладав поетику в Київській академії, але як поет з часом відходив від неївсе далі, бо писав дивні, не всім зрозумілі вірші, творячи світ якоїсьестетизованої містики.
Складніасоціативно-метафоричні образи залишалися непрочитаними і тому незрозумілими. Іце спричинило літературну суперечку — напевне, першу в українській культурідискусію суто поетичного характеру.
Прагненнязвільнитися від консервативних смаків і залежності від очолюваної В. ЯсинськимПечерської друкарні змусило Л. Барановича налагодити власне видавництво.Завдяки цьому Чернігів на певний час став другим культурним центромГетьманщини, де успішно розроблялися свіжі поетичні ідеї. Недаремно ж із колаЛ. Барановича вийшов поет-новатор І. Величковський, найбільший бароковийдраматург Д. Ростовський, майстер поетичної фантасмагорії І. Орновський, класикемблематичної поезії та поетичної книжкової ілюстрації І. Щирський.
Модельшкільного театру Київської академії, до речі, було запозиченоСлов'яно-греко-латинською академією в Москві та Карловецькою православноюшколою у Сербії.
Українськоюкнижною мовою ставилися і багатоактні драми різдвяного та великоднього циклівтипу містерій, міраклів і мораліте, а також драми на історичні теми,інтермедії. Найбільш відомими виставами були драми «Олексій, чоловікБожий» невідомого автора, трагедокомедія «Владимир» Ф.Прокоповича (присвячена І. Мазепі).
Шкільнийтеатр — виховний і пропагандистський. У більшості його вистав пропагуєтьсяголовна учительна книга — Біблія, тим більше — у містеріях, міраклях імораліте. Слід зважити на те, що епоха бароко в Європі, на думку більшості дослідників,є, з одного боку, добою інтенсивної християнізації культури, а з другого —такою ж інтенсивною спробою надати їй світськості. Бароко — відкритий типкультури, тобто має великий ступінь свободи, розкутості щодо форми і змісту. Цестосується і ставлення до священних текстів: допускається приховане цитування,натяки, символи тощо або неточне відтворення, себто не цілковитий повтор.
Побутувалав цей час в Україні і народна драма («Цар Ірод», «Коза»,«Маланка», «Трон» тощо). Найоригінальнішим був народнийляльковий театр — вертеп. Цей мініатюрний театр був як маленький храм, що дававуявлення про світобудову. Поверхи вертепної скрині були своєрідною«моделлю світу» — земля, видимий світ і небесна обитель, де, водночасз'єднуючи «земне» і «небесне», відбувалася дія. Ляльки непересувались по сцені, а наче ілюстрували дію, не існували, а демонструваличиєсь життя. Події вертепної драми відділялися одна від одної співами —найчастіше виконувались молитви, канти, псалми.
Євідомості, що у XVII—XVIII століттях на Запорізькій Січі вертеп також бувпопулярним, так само, як різні обрядово-карнавальні дійства.
З50-х років XVIII ст. на Україні з'являються театральні колективи професійногохарактеру. Зокрема, в Глухові діяв придворний театр гетьмана Кирила Розумовського,в якому ставилися комедії та комічні опери російською, італійською тафранцузькою мовами. З Цього ж приблизно часу в Україні з'являється російський іпольський класицистичний театр. Ряд аматорських груп виступали в Єлизавет-Граді,Кременчуці, Харкові, а в останні десятиліття виникли справжні професійні трупи.Ще у період розвитку шкільної драми та інтермедії (Це 40-ві роки XVII ст.)з'явився свого роду музичний театр. Ним став бурсацький концерт, що становивсобою дотепну сценку з життя бурсаків, у якій співаки — дорослі й малі — граютьсамі себе. Водночас це пародія на урочистий «високий» церковний твір(наприклад, «Служба пиворізам і п'яницям»). Низький зміст у поєднанніз традиційними серйозними формами дванадцятиголосої урочистої композиції створюєособливий гумористичний ефект.
Багатоважить в українській культурі цього часу пісня, яка, за словами Гоголя,«для Малоросії все: і поезія, й історія, й батьківська могила. Вірнийпобут, стихії характеру, всі вигини і відтінки почуттів, хвилювань, страждань...,дух минувшини». Пісня майже завжди драматична, як вважає історик М.Максимович, "її звуки, здається, не звучать, а промовляють, вони живуть,обпікають, роздирають душу".
Наоснові народнопісенних традицій (що в них вклала свій внесок і легендарна авторката співачка Маруся Чурай) та кантат пізніше зародилася пісня-романслітературного походження («Стоїть явір над горою» — Г. Сковороди,«Дивлюсь я на небо» — слова Г. Петренка, музика А. Александрової таін.).
Провіднимжанром у музиці стає хоровий, так званий партесний (хоральний) концерт.Поштовхом до вироблення багатоголосової композиції в Україні стализахідноєвропейські моделі. Сильні контрасти, чуттєва повнота, емоційність цієїмузики роблять її близькою до ораторського мистецтва. Дається взнаки особливістьстилю бароко — захопити, вразити, зворушити слухача. Складається хоровевиконавство. Значну роль у розвитку партесного співу відіграли школи прибратствах. Партесний спів під назвою «київський» поширився в Москвіта інших містах Росії. Теоретичні основи його узагальнив композитор М.Ділецький («Граматика музикальна»). Нотна грамота, гра на музичнихінструментах, співання в хорі були обов'язковими для всіх слухачівКиєво-Могилянської академії. Хори мали також Переяславська, Чернігівська іХарківська колегії.
Світськамузика розвивалася в містах і у великих поміщицьких маєтках. Багаті поміщикиутримували кріпацькі капели, оркестри, оперні та балетні трупи. Музикантів,співаків і артистів балету готували в школах при деяких маєтках, а також — востанній третині XVIII ст. — в Глухівській співацькій школі, в спеціальнихмузичних класах при так званому Новому харківському училищі.
Бароковацерковна музика синтезує глибину душевних переживань, таємничість, властивухрамам, патетику воїнських звитяг. Чарівною величчю наповнена музика А. Веделя,М. Березовського, Д. Бортнянського — композиторів, слава яких вийшла за межіБатьківщини. З їх іменами пов'язаний розвиток симфонічної музики — концертів,кантат, ораторій. Твори Д. Бортнянського виконувалися в різних країнах світу.Один із сучасників композитора писав, що серед найзнаменитіших в Росії є ДмитроБортнянський. Сам же Бортнянський називав Моцартом духовної музики свогоспіввітчизника Артема Веделя.
Українськадумка другої половини XVIII ст. відчуває значний вплив видатного мислителя іпоета Григорія Сковороди, який начебто підсумував барокову добу і перевів її внові часи.
Він єавтором багатьох оригінальних творів. Серед них — філософські трактати(«Потоп зміїний», «Вхідні двері до християнської доброчинності»та ін.), байки (збірка «Харківські байки»), поезії (збірка «Садбожественних пісень»); Г. Сковорода віддає належне улюбленим жанрам свогочасу — панегірикам та одам, а також пейзажним віршам, сатирами. Є в ньогоепіграми, відома велика кількість сковородинських афоризмів.
Енциклопедичноосвічена, людина, гуманіст Г. Сковорода відстоює «природну людину» іспоріднену їй працю. Людина — «не тремтячий раб», а «шумливийбурхливий дух», «коваль свого щастя», яке досягається«наслідуванням блаженній натурі». Як сказав про Сковороду ПавлоТичина: «Великий наш філософ щедру залишив нам спадщину по собі: обсягомшироку, змістовністю глибоку і щодо світогляду свого — чисту таморальну...» З ним прийшло осмислення минулих діянь, і українська думкаповернулась до традиційної християнської ідеї мирного самовизначення людини всвіті.Еволюція образотворчого мистецтва
Навідміну від інших видів мистецтва, що у XVII—XVIII ст. несли в собі яскраву імальовничу естетику бароко, українські маляри ще довго трималися традиційвізантійського, давньоруського, давньоукраїнського, а також ренесансногоживопису, і тому стримано ставилися до патетики та пишних і динамічних форм.
Цевиявило себе, передусім, в українському іконописанні, яке формувалося упротиборстві двох тенденцій: діяли як співзвучні Ренесансу і барокоспрямування, так і прагнення малювати «по-грецькому». Вірністьстаровині значною мірою зумовлювалась полемікою з католицизмом, унією,протестантизмом, яка, утвердивши іконування, ставила за мету надійно захистити йоговід різних іконографічних нововведень.
Все жламання старих традицій було неминучим. Характерно, що одним із вагомихчинників еволюції іконопису в ці часи стало народне малярство. Народ завждидуже безпосередньо сприймав релігійні образи, найбільше шануючи тих святих, щовтручалися у безпосередні клопоти людей (Богородицю, Миколая, Юрія, Параскеву),а з Розлогого циклу христологічних сюжетів — Христові страсті. Стражданнябезвинного викликало сердечний щем, тому й передавалося в образах експресивних ідраматичних.
Утяжкі часи неспокою і боротьби культ Богородиці в Україні набув особливогозмісту. У козаччину Божа Матір перестає бути абстрактною покровителькою. Вонанабуває вигляду земної української жінки в багато гаптованому національномувбранні. Козацькі перекази розповідають: вилася їм з неба ікона Божої Матері ісказала «Як будете цю ікону знати, то не буде ніякий огонь брати».Відтоді, мовляв, свято Покрови на Січі стало храмовим, а покровителькою громадивважалася Діва Марія, "їй довіряли себе й долю", оповідає єпископФеодосій.
Напевне,тому Богородиця постає в центрі композицій, де під її захистом зображенікозаки, гетьмани Судима, Богдан Хмельницький і останній кошовий ЗапорозькоїСічі — Петро Калнишевський (ікона «Покрова» з Нікопольського собору).Інша — з Переяслава — має серед зображених осіб Івана Мазепу та переяславськогополковника Мировича. У Києві поширеним був образ Печерської Богоматері іззображенням засновників Києво-Печерської лаври — святих Антонія та Феодосія.
Вводятьсяй інші іконографічні сюжети, характерні для бароко. Серед них заслуговують наособливу увагу «Пелікан», що кров'ю із своїх грудей годує пташенят.Цей сюжет найчастіше є деталлю різьбярського декору іконостаса. В живописупоширені євхаристійний «Спас-виноградар», «Спас — дитя —недремне око (який спить на хресті)». Деякі зміни спостерігаються і віконографії «Страшного суду», а в сценах «СтрастейХристових» велика увага приділяється одягові «власть імущих»,завдяки чому сцени набувають підкреслено актуального звучання в умовах гостроїборотьби українського народу. Щодо самого малярства, то суто бароковими рисамиє майстерне використання в моделюванні форм гри та контрастів світла й тіней,приділення великої уваги антуражу, зокрема пейзажному.
Українськийживопис епохи бароко залишається поки що недостатньо вивченим, про йогопрофесійних творців ми також знаємо небагато. Одним з перших провідних майстрівнового стилю у Львові ЗО—60-х років був Микола Петрахнович, творчість якогодосліджена досі мало. Його живописна спадщина пов'язана з львівською Успенськоюцерквою, де поки що реставровані лише його сцени «СтрастейХристових». М. Петрахнович був майстром великих монументальних форм, тяжівдо зображення простого і ясного душевного стану своїх персонажів: чарівністюзрілості, діяльної доброти, наприклад, приваблює образ, створений Петрахновичемв іконі «Одигітрія». Можна вважати, що саме його твори зафіксувалиетнопсихологічний портрет українців того часу.
Однимз найяскравіших представників бароко в українському живопису на зламі XVII іXVIII століть був Іван Руткович із Жовкви. Твори Рутковича, особливо 1690-хроків, відзначаються багатою І насиченою палітрою та динамічністю композицій,особливо ряди жовківського іконостаса з циклом сцен на тему П'ятдесятниці. Вониурочисті і водночас заземлені і конкретні. Першорядний майстер-колорист,гармонійно зіставивши теплі кольори з перевагою червоного у різних градаціях,досяг тут величної і життєрадісної симфонії. Взагалі ж творчість І. Рутковичазумовлена насамперед естетичним світовідчуттям українського міщанськогосередовища з його практицизмом, спокійною діловитістю, органічнимдемократизмом. Художник розвивав ті традиції, які склалися у львівській школіживопису першої половини XVII ст.
Творчістьйого молодшого сучасника Йова Кодзелевича більш класицистична. Епоха бароко, вчаси якої він жив, безперечно, позначилася на його творчості, але не в основнихїї принципах. Основне місце в творчості художника посідає образ людини,сповнений глибокого внутрішнього життя і благородної краси. Високі, прекрасногосилуету постаті, стримані, виразні і граціозні рухи, самозаглибленість,поєднана із складними переживаннями — такі його апостоли з «Тайноївечері» богородчанського іконостаса. Окреме місце серед його творів займає«Нерукотворний Спас» із іконостаса Загоровського монастиря. Ідеальнапластика голови Христа в терновому вінку, прекрасно виконане світлотіньовемоделювання, тонка оливкова тональність, глибока скорботна дума в очах підприкритими повіками, гуманістично-філософський характер всього твору ставлятьйого в число найвищих досягнень українського живопису цієї доби.
Справжнійшедевр Кодзелевича — «Успіння» того ж богородчанського іконостаса ізведутою на задньому плані.
Таксклалося, що пам'ятки старого українського живопису збереглися лише на Галичиніта Волині. На Лівобережжі і в центральних районах України вони здебільшого невціліли. Хоча, безперечно, в ці часи значна роль як київського, так ізагальноукраїнського іконостасу належала малярській школі Києво-Печерськоїлаври.
Окремемісце в українському бароковому живопису Східної України належить іконостасуСпасо-Преображенської церкви у Великих Сорочинцях Полтавської області,побудованої 1734 р. гетьманом Данилом Апостолом.
Сорочинськийіконостас — цілий художній комплекс. В ньому більше сотні різних ікон. Тояскраві, то глибоко притамовані тони серед її пишної різьби й позолотистворюють живу кольорову симфонію. А образи правого і лівого бічних вівтарів —«Введення до Храму», «Зішестя до пекла» за своїм характеромє радше темпераментно написаними картинами. Вони вражають експресією руху,енергійними ракурсами, внутрішньою напруженістю.
У ційже майстерні був виконаний й іконостас Вознесенської церкви (м. Борзна біляЧернігова) та, можливо, іконостас Миколаївського собору в м. Ніжині. У цієїгрупи пам'яток виразно виступає також прагнення до витонченої аристократичноїкультури. Грація Форм і ліній, сміливий малюнок, примхливість пензля вказуютьна виразний вплив рококо, правда, без тих рис світськості йгалантності, які властиві західноєвропейському стилю. Суттєвою ознакою цьогопроцесу було також вироблення нового типажу релігійних персонажів. Справді,лише умовно можна назвати іконами «Пророка Даниїла» та «Св.Уляну» з іконостаса Спасо-Преображенської церкви у Великих Сорочинцях. Тимбільше, що вони позначені щедрим використанням орнаменту.
Новітенденції виказали себе в іконах «Мучениць» з м. Конотопа: цезображення в парі мучениць Анастасії та Іулянії — на одній, Варвари і Катерини— на другій. Зображення святих Анастасії та Іулянії, «тезоіменитих»гетьманш Насті Скоропадської та Уляни Апостол — не лишають сумніву в тому, щозамовлення надійшло від гетьманської родини. На обох іконах вгадується духрококо. Видовжені постаті молодих аристократок, їх ніжні обличчя, примхливідрапування багатого вбрання, настрій мрійної, поетичної безжурності… Та всеж, незважаючи на рокайлеве забарвлення, ці твори не випадають із загальногостилю українського живопису даної доби. У них збережено декоративне звучаннякольору, золочені мережані форми, пишну квітчастість одягу.
Елегантноюманерою письма відзначені і деякі інші іконостаси. Та, звичайно, повною міроюрокайльний стиль не виявляє себе. Дух галантності, витонченість, властивіфранцузькому живопису, не відповідали настроям української шляхти, яка не малатоді належного грунту для гедоністичних емоцій. Тому стиль рококо, хоч і лишивкілька цікавих пам'яток, не поширився.
Урозглядуваний період набуває розвитку український портретний живопис. Портрет,поруч з гербом, став однією з важливих ознак приналежності до суспільних верхівще у Польсько-Литовській державі, до якої досить довго входили українськіземлі. Ця ж традиція збереглася у наступні XVII і XVIII століття, коли Українапережила своє визволення і нове поневолення — Росією.
Воснові портретного образу, як і в західноєвропейському бароко, була високастанова свідомість феодалів.
Шляхетський(магнатський) репрезентативний портрет, що склався значною мірою назахідноукраїнських землях, — це, передусім, підкреслення суспільного престижу,виразна станова характеристика, що, однак, поєднується з гуманістичнимуявленням про гідність людини. Такими є портрети короля Стефана Баторія,Костянтина Острозького, Яна Гербурта, Яна Замойського, Анни Гойської. Особливаувага художника до обличчя, виявлення характеру, вдачі. Портрети позначенілаконізмом деталей, стриманістю у зображенні емоцій. Спочатку на портретахгерби зустрічаються зрідка, так само, як різні ознаки та регалії влади,панегіричні тексти. Урочиста поза, жести, що підкреслюють гідність та амбіцію(рука на ефесі шаблі тощо), зустрічаються лише в поодиноких творах.
Пізніше— у другій половині XVII ст. — спостерігаємо тенденцію до підкреслення репрезентативності.Власне, саме в цей час витворюється та композиційна схема, яка існуватиме докінця XVIII ст.
Дещопізнішим різновидом такого портрета стає домовинний — наприклад, портретКостянтина Корнякта з братської Успенської церкви у Львові. На звороті — довгийлатинський текст з основними біографічними відомостями про небіжчика. Упортреті Корнякта _ купця, що став жити на шляхетський взірець — все ж невідчувається тієї підкресленої чи прихованої гонористої самовпевненості,«шляхетського жесту», який властивий магнатському портрету.
Проранній наддніпрянський портрет збереглися скупі відомості. Від часівнародно-визвольної війни взагалі-то лишилося дуже обмаль пам'яток. Та йпозувати козацькій старшині не було часу. Іконографією образу БогданаХмельницького, наприклад, українська культура завдячує знаменитій гравюріроботи гданського гравера Віль-гельма Гондіуса. Саме вона стала основою майжевсіх відомих нам зображень.
Портретнемалярство на Наддніпрянщині представлене найбільше ктиторсько-епітафіальними —тобто посмертними зображеннями. Це портрет Адама Кисіля з Максаківськогомонастиря на Чернігівщині, портрети Федора та Єви Домашевських з храмуПочаївського монастиря, фундаторами якого вони були та ряд інших. Однак здругої половини XVII ст. портрет на Лівобережжі стає явищем розповсюдженим. Донайдавніших з відомих старшинських портретів належить зображення полковникаІвана Гуляницького, що збереглося у копії. Портрет поясний, простої і чіткоїкомпозиції. Подібно галицьким магнатам полковник в одній руці тримає булаву,другою спирається на ефес шаблі. На столику бачимо також давню приналежність стафажутаких зображень — шапку з аграфом і перами.
Портретамкозацької старшини не властива бундючність і гонористість. Як молода еліта,старшинство зберігає ще багато народного і в побуті, і в зовнішньому вигляді.Тому й в образі Гуляницького не вгадується аристократ — це вчорашня звичайналюдина.
Укозацькому образі підкреслюють ще й таку особливість, як його психологічнаглибина, що передає, чи принаймні, натякає на складність козацької душі. П.Куліш писав про козаків: «добродії ці… якось припадали до душі кожному.Може тим, що вони безпечно та разом якось і смутно дивилися на Божий мир».Дійсно, на портретах козаки вродливі, дужі, але засмучені — не лише ІванГуляницький, а й Іван Сулима, й брати Шияни, й Леонтій Свічка. І класичний«козак-бандурист» чи козак Мамай у народному малярстві не мають риссуворого воїна, а лише ознаки суму та елегійних роздумів.
Особливістюнаддніпрянського портрета є частіше вживання епітафій та епіграфічних текстів,що зближує живописний образ з літературою. З того часу, як козацька старшинабере на себе роль опікуна культури та освіти, оскільки фундаторами церков та їхпопечителями були гетьмани, полковники, сотники, їх пишні портрети ставали йдомовинними зображеннями, бо церкви служили усипальницями своїх ктиторів. Художникипри цьому прагнуть бути правдивими й неулесливими. Домовинний ктиторськийпортрет чернігівського полковника, а згодом — генерального обозного ВасиляДуніна-Борковського показує, що маска статечності й побожності не прикриваєсуті цієї кон'юнктурної людини — сина польського шляхтича, який, прийшовши накозацьку службу, досяг високого становища і багатства. Панегіричний портретстворювався як надмогильна епітафія в Єлецькому монастирі, щедрим жертводавцемкого був Дунін-Борковський. Але він залишив по собі пам'ять жорстокої іжадібної людини, що породило навіть легенду, за якою цей набожний старшина стаєупирем.
Поступовозгладжується строга репрезентативність старшинського портрета. Пом'якшення,інтимізацію ми бачимо в зображеннях Гната Ґалаґана та його дружини, в портретіВасиля Гамалії, Прасковії Сулими. А в середині XVIII ст. лаврським живописцемстворений чудовий портрет донського отамана Данила Єфремова. Дещо манірнаелегантність постаті, орнаментальна пишність одягу та стафажу не розмиваютьобразу старого вояка, на сивовусому, обвітреному обличчі котрого назавждипозначилося суворе козацьке життя. Ілюстраціям до літопису Самійла Величка мизавдячуємо серією гетьманських портретів. Цих портретів десять. Невідомий автормалюнків передає індивідуальну вдачу кожного.
Зкінця XVII ст. систематично поповнюється портретна галерея церковних ієрархів.Для них характерна та ж монументальна репрезентативність, той же стафаж, хочаатрибути — вже не світської, а духовної влади. Серед найстаріших — портретПетра Могили. Вгорі— великий герб з абревіатурою імені й титулу митрополита.Цікаво, що збереглися портрети не всіх високих церковних діячів, а лише тих, щовідзначилися своєю письменницькою та культурно-освітньою діяльністю: МелетіяСмотрицького, Захарії Копистенського, Йосифа Тризни, Інокентія Гізеля та ін.,нижчих за ієрархією — очевидно, відіграло роль громадське визнання.
Окремостоїть портрет 1769 р. ченця-аристократа князя Дмитра Долгорукого. Тут, попривсі елементи старих репрезентативних композицій, проступають риси психолого-реалістичноготлумачення образу.
Учас, коли на Наддніпрянщині творився старшинський портрет, у Західній Україні,крім шляхетського, розвинувся міщанський, пов'язаний з різними верствамистрокатого львівського населення. Художники малювали українських та вірменськихжителів міста, римо-католицький і уніатський клір, львівський патриціат,інтелігенцію. Ці портрети істотно відрізняються від репрезентативногошляхетського — вони близькі до фламандської та голландської шкіл.
З другоїполовини XVII ст. як самостійний жанр виокремлюється гравюра. Гравери(більшість з яких навчалась у Західній Європі) вміли оздоблювати книги врізноманітних техніках: ксилографія, гравюра на міді, офорт. Друкували такожтематичні аркуші — так звані «тези», дарчі адреси, гравійованіпанегірики (їх ще називали «конклюзії»).
Великехудожнє значення мають, зокрема, ілюстрації до «Києво-Печерськогопатерика» майстра Іллі, твори гравера Федора до Псалтиря та Євангелія.Новий етап у розвитку графічного мистецтва пов'язаний з творчістю О. та Л.Тарасевичів. Так, «Патерик», що вийшов 1702 р. у Києві, став видатнимявищем української культури саме завдяки гравюрам Л. Тарасевича, йогоанатомічне бездоганному малюнку людської постаті, прозорому, легкому ландшафту,в який майстерно вкомпоновані люди, та вмілому використанню світлотіні.
Майстромрізноманітних за жанрами гравюр, особливо панегіричних «тез», був І.Щирський. Заслужили визнання і панегіричні гравюри І. Мігури — серед нихнайвідоміші конклюзії на честь гетьмана Івана Мазепи і Варлаама Ясинського. Всівиди мистецтва цього часу споріднює спільне прагнення до декоративності,пишності і репрезентативності, та в графіці є ще й інтимність, лірика.
Скульптуру,яка була елементом монументально-декоративних композицій іконостасів і декору вархітектурі, відзначають теж пафос і рух. Найвідоміший майстер цієї доби —Пінзель, скульптурними роботами якого прикрашені собор Юра у Львові, ратуша вБучачі. У кінній статуї Георгія-Змієборця на соборі все пройняте стрімким рухом— і кінь, що скаче з розвіяною по вітру гривою, і плащ вершника, і фантастичнийзмій, що кільцями звивається під ратицями коня. Ратуша в Бучачі демонструєінтерес майстра до античної символіки — прекрасні і монументальні Геракл,Нептун та інші персонажі давньогрецького фольклору. Задумана як апофеоз родувеликих феодалів Потоцьких, скульптура ратуші славить людський героїзм,протистояння злу.
УXVIII ст. посилюються контакти українського живопису з російським. Як вжезгадувалось, у Києві працює над розписом Андріївської церкви художник В.Антропов. З України виїжджають до Петербурга і стають там уславленимихудожниками Д. Левицький, В. Боровиковський, А. Лосенко, Г. Сребреницький, К.Головачевський, !• Саблуків.
Досягаєвисокого професійного рівня декоративно-ужиткове мистецтво цієї пори.Торгово-ремісничі центри і Західної України, і Подніпров'я сприяли розвитковімайстерності: у Києві було 20 ремісничих об'єднань, у Львові — 37 цехів. Самперелік виробів промовистий: ткацтво, гутництво, килимарство, меблі, художнєлиття (срібні пояси, ґудзики, столові вироби, посуд, ювелірні вироби, срібніхрести зброя, дверні замки, окуття дверей та брам, дзвони), кераміка (посуд,кахлі, якими викладали цілі сюжети), вишивання та гаптування (плащаниці,гаптовані та вишивані ікони — наприклад, гаптована золотом і сріблом на біломуатласі ікона «Богоматір» у Путивльському монастирі) та ін.
Образотворчемистецтво пройшло за цей час різні стадії, вирішило чимало професійних завданьі створило пам'ятки нев'янучої краси і цінності.Барокова архітектура
Найвищімистецькі шедеври козацької доби втілено в архітектурі.
Передвизвольною війною в Україні було 1000 міст і містечок. З них 400 — на Київщиній Чернігівщині. Багато міст — оборонні пункти або козацькі поселення (по 2—4тисячі чоловік), а великі міста — Київ, Львів, Кам'янець-Подільський налічували15—20 тисяч мешканців.
Усередині XVII ст. Київ уже звівся з руїн. Другою столицею на час визвольноївійни був Чигирин. Торговими центрами стали Луцьк, Дрогобич,Кам'янець-Подільський, Перемишль. Оборонними — Путивль, Новгород-Сіверський,Чернігів. У 20—50 рр. козаки забудовують Чугуїв, Миргород, Полтаву. А післяневдачі козацьких військ під Берестечком у 1651 р. за повелінням Б.Хмельницького багато людей переходило з Полтавщини «у Великую Россию й тамгородами оседали». Так виникли Суми, Лебедин, Харків, Охтирка.
Умістах цієї пори значно зростає вага міщанства. Тут споруджуються ратуші,монументальні кам'яниці, а на околицях — житла ремісників. Слід пам'ятати, що вмістах жило багато іноземців — німців, вірмен, греків, євреїв. Тому в містах —Львові, зокрема, — можна було бачити силуети ратуш, латинських костьолів,українських та вірменських церков. Польська експансія позначилася і в тому, щожодна церква не могла бути вищою за костьол.
УПридніпров'ї забудова міст пов'язана з традиціями давньоруського містобудування— вона є вільною і мальовничою. Форми і розміри кварталів визначалисяпримхливою мережею найважливіших вулиць — доріг, що вели до головного собору.На садибі житлові будинки розташовувались також вільно, в оточенні великихдерев і фруктових садів. Придніпровські міста не були настільки затисненіоборонними мурами — для захисту покладались на козацьку шаблю.
Значнийвплив на будівництво «кам'яниць» тут мали форми дерев'яного житла.Найпоширеніший будинок — такий, що нагадує селянську хату «на двіполовини». Характерною є «кам'яниця» чернігівського полковникаЯкова Лизогуба (кінець XVII ст.). Фасади її були декоровані глибокими нішами,фігурними фронтонами і широкими пілястрами, що створювало багату світлотіньовугру і надавало будівлі святково-радісного вигляду.
Народнімайстри України у XVI ст. нагромадили величезний досвід v дерев'янійархітектурі. Будівничий геній народу виявив себе попри всю недосконалістьтехніки будівництва. Простою сокирою споруджувалися і звичайнісінькі хати, ічудово прикрашені церкви, які вразили досконалістю форм і сміливістюконструкцій вже згадуваного мандрівника Павла Алепського.
Загальнонароднепіднесення після визвольної війни 1648—1654 років виявилося в тому, що козацькіта міщанські «громади» поспішають споруджувати у своїх маєтках іселах стрункі та урочисті храми.
Напевне,вже в другій половині XVI ст. були створені різні конструктивні таархітектурно-художні варіанти поєднання квадратного і восьмигранного в своїйоснові зрубу з пірамідальними чи восьмигранними куполами (банями), які мали відодного до кількох заломів. Для захисту зрубу від вологи його оббивають ґонтом іроблять широкий захисний навіс на стовпах чи консолях — залишках деревини. Ґонтм'яко обіймав форми зрубу, створюючи м'який, плавний перехід від однієї формидо іншої. У цьому полягає своєрідність і особлива чарівність українськихдерев'яних храмів. Зберігся ряд високомистецьких дерев'яних споруд того часу.Одна з них — церква Святого Духа в Рогатині, побудована в першій половині XVIIст. на пагорбі біля злиття невеликих річок.
Рідкісноюгармонією форм відзначається церква Воздвиження у Дрогобичі, вишуканістюкомпозиції церква Юра — там само.
Українабудувала, тримаючи в одній руці меч, а в другій — орало. Вона не мала ні часу,ні коштів будувати з міцних і надійних матеріалів. Під руками було дерево, нимі користалися. Давався взнаки й історичний досвід, коли злигодні й бідність недозволяли зводити величні храми. Народ призвичаївся до простих, але зручних,доцільних, без надмірностей храмових споруд. До того ж, мальовничий і дужерізноманітний ландшафт України спонукав до щоразу нового, але гармонійногопоєднання архітектури із природним оточенням — були то широкі лани Полісся чи глибокіканьйони Поділля, пагорби Галичини і Буковини чи високі гори Карпат.
Найхарактернішаособливість, що вирізняє українські дерев'яні храми, — та, що церковнеприміщення перекрите не плоскою стелею, а високим, вежеподібним зрубом. Тому вукраїнських культових спорудах завжди є повна відповідність внутрішньогопростору і зовнішньої архітектури. Храми ззовні мають вигляд кількох веж(«бань»), згрупованих за певною системою (три, п'ять, сім і дев'ять«бань»).
Ще уXV ст. українські народні зодчі винайшли особливий конруктивний прийом — залом,відомий лише в українські архітектурі. Квадратну в основному кліть — зруб —накривають пірамідальним верхом; на цю зрізану піраміду ставлять вертикальнийзруб, накритий пірамідальним рубленим склепінням. Ця комбінація похилих івертикальних частин верху української дерев'яної церкви і є заломом Відоміхрами з одним і двома заломами. Далі почали завершувати квадратну кліткувосьмигранним верхом — це дало великий архітектурно-художній ефект і сталоодним із характерних барокових прийомів українських культових споруд.
Другаособливість: храми не мають ні головних, ні другорядних фасадів. Вони — якскульптура — мають розглядатись з усіх боків. Тому красу українських бароковиххрамів важко збагнути в проекції чи малюнку, їх треба бачити у натурі, обійтинавколо. Вони вражають дивною гармонією, зачаровують інтимністю і задушевністю.
Третьоюособливістю дерев'яних храмів є велика кількість сполучень і варіацій нижніх,середніх і верхніх частин споруди. При цьому вдалі сполучення ніколи незагусають, щоразу створюються нові комбінації, що породжує багатоманітність інеповторність дерев'яних храмів у різних областях України.
Дужеоригінальними є інтер'єри дерев'яних храмів, часто незвичної і вишуканої форми.Інтер'єрам приділялася така увага, бо храм — це місце спілкування людей з Богомі поміж собою. Досконалі художні форми начебто випромінювали духовну енергію.Весь простір храму сповнювався магією впливу, який примножувався різьбленимиіконами й квітковим орнаментом. До того ж, вони уквітчані вишитими рушниками.Відповідному настроєві сприяли й килими на підлозі та лавках. Примхлива грасвітла на позолоченому різьбленні іконостасів, спів і речитатив, запах ладану —все це творило урочисте, мальовниче і миле людині середовище.
Вражаєсвоєрідність куполів, сміливих і урочистих в їх стрімкому злеті. Відчуттяграндіозності простору посилюється тим, що стіни поставлені з невеликим нахиломвсередину, а лінії граней зрубів то наближуються в заломах, то здіймаютьсявгору, створюючи багатство ракурсів, ілюзію руху і величезної висоти. Фігури,казкові за вигадливістю, надають інтер'єрам неповторної свободи, легкості імальовничості.
Характерно,що після середини XVII ст. світло у новозбудованих дерев'яних церквах вже немерехтіло слабкими відблисками на позолоті іконостаса (бо проходило черезмаленькі віконця), а цілими потоками вливалося, сяючи в іконостасах, посилюючиурочистий І радісний настрій.
Дерев'янахрамова архітектура України представлена різними школами: волинською,галицькою, гуцульською, буковинською, закарпатською, а також лемківською,бойківською, придніпровською.
Прекраснимизразками створених народними майстрами XVII—' XVIII ст. дерев'яних спорудслужать храм Покрови у Ромнах Полтавської області заввишки понад ЗО метрів,церква Миколая із села Кривки (нині у Львові), церква Параскеви у селі КрехівЛьвівської області» Михайлівська церква у Мукачеві Закарпатської області,Троїцький собор У Новосельцях Дніпропетровської області та чимало інших.
Блискучимипам'ятками козацького бароко в архітектурі стали кам'яні церкви. Пафос боротьбий перемоги викликав до життя справжні архітектурні шедеври. Гармонійність іпишність, подеколи бундючність форм, розмаїття мальовничих композицій найкращевідповідали естетичним смакам українців. Приваблювала в бароковому стилідинамічність, експресивність, внутрішня напруга, що були покликані вразити,збудити уяву. Українських архітекторів вабили декоративні можливості бароко,єдність споруди з довкіллям.
Українськийкозацький собор органічно вписується у картину духовних пошуків європейськогобароко. Пригадаємо враження від барокового твору в Європі: «Зреченнязрозумілого… Потреба в тому, що викликає захоплення… Об'єкт ніби зникає зполя зору глядача...» Хіба це не про хрещаті п'ятибанні храми Києва,Чернігова, Ніжина, Ізюма, Новгорода-Сіверського? Щоб краще зрозуміти їхособливості, порівняємо два типи собору: бароковий — п'ятиверхий — ідавньоруський — тридільний і прямокутний у плані, бо вони є найпопулярнішимитипами сакральних споруд в Україні.
Це непросто два типи споруд, це два типи художнього мислення:
давньоруськийхрам — будова цілком раціональна: має обличчя (фасад), спину (апсиди), йогопростір має початок і кінець, складається з функціонально диференційованихчастин (місце для хрещення, для віруючих, для духовенства тощо);
козацькийже собор — однаковий із усіх чотирьох боків. Кожен, хто спробує обійтиМиколаївський собор у Ніжині чи Георгіївський У Видубицькому монастирі,відчуватиме, що весь час обертається довкола осі. Це, на думку мистецтвознавців,є переживанням неподільної єдності конечного і безмежного, безкрайньоїскладності всього сущого.
Своєрідністьвиявляє себе і при порівнянні його з ренесансною архітектурою. Ренесанснаграфічність змінюється живописністю, пластика, що стає основним засобомхудожньої виразності, створює неспокійну гру світла і тіні, пануютькриволінійні обриси, статичність Ренесансних композицій змінюється бурхливоюдинамікою форм: 'Розриваються" фронтони і карнизи, групуються колони іпілястри. Фасади та інтер'єри насичуються скульптурами. В інтер'єрах широковживається позолота, ліпнина, різьблення, мальовничі плафони.
Піднесеність,схвильованість, фольклорна життєрадісність, але й загадковість, незрозумілістьхарактерні також для таких шедеврів барокової архітектури, якСпасо-Преображенська церква у Сорочинцях, Ка-терининська церква у Чернігові,Всехсвятська церква на Економічних воротах у Києво-Печерській лаврі,Покровський собор у Харкові.
Національніриси українського бароко виявилися не лише у тих споруд, а й у віртуозномуопануванні прийомів цегляної кладки, соковитому декорі.
Іншимибули замовники, смаки і вимоги, іншими були й архітектори — переважно іноземці— на західних землях України.
Зпосиленням політики католицької експансії пов'язане спорудження великоїкількості католицьких монастирів у Галичині, на Волині, Поділлі, Правобережжі(єзуїтський костьол Петра і Павла у Львові, костьол Кармелітів та ін.)- Рисибароко властиві й іншим типам будівель — палацовим, замковим тощо (приміщеннякоролівського арсеналу у Львові).
Стиль,характерний для пізньобарокової архітектури Італії, а також Польщі та Австрії,продовжував розвиватись і на початку ХУШ ст., коли українське духовенствоприймає унію і католицька церква міцно тримає в своїх руках громадське життя. Вту пору у Львові було близько 25 тисяч жителів і 40 костьолів та католицькихмонастирів. Минулися часи, коли у спорудах Львівського братства виражалисьнаціональні риси, хоча дослідники зазначають близькість до традицій українськоїархітектури в композиції кафедрального собору святого Юра.
Бароко— це стиль архітектурних ансамблів. Достоїнства його у Придніпров'ї та східнихобластях України потужно виявили себе саме в унікальнихархітектурно-ландшафтних ансамблях. Провідна ідея належить собору, але всі іншіспоруди поєднані масштабом, ритмом пластичних чергувань.
Відновленіу XVII ст. на кошти козацької старшини давньоруські святині — київськийСофійський собор, Михайлівський Золотоверхий собор, Кирилівська церква у Києві,Спаський собор в Чернігові і, особливо, Успенський собор Печерського монастиря,що здавна був найпопулярнішою будовою на Русі, — всі «вбралися» убароковий «одяг». Було добудовано верхи, з'явились архітектурнідодатки, фасади прикрасились декором, іншими стали куполи. Поступово відходятьу минуле прийоми цегляної пластики, фасади приміщень штукатурять, білять іопоряджують ліпниною. Так виникли цільні в своєму художньому вираженні ансамбліКиєва, Чернігова, Переяслава, а також Межигірський, Красносільський, Густинськийта інші монастирі.
Певністильові зміни пов'язані з ім'ям російського архітектора І.Г. Шеделя, авторапалаців Меншикова на Васильєвському острові та в Оранієнбаумі, а також іншихбудівель, характерних для стилю петровського бароко. Він приїхав на запрошенняКиєво-Печерської лаври для будівництва великої дзвіниці. Лаврська дзвіниця —своєрідний програмний архітектурний твір свого часу. Це була найвища споруда вмежах імперії — 96,5 м. Дзвіниця — вперше в українській архітектурі —побудована за принципами ордерної архітектури.
Крімспоруд у Лаврі, Шедель виконує замовлення київського митрополита РафаїлаЗаборовського і, судячи з усього, йому належить проект знаменитої БрамиЗаборовського (західних воріт Софійського монастиря), що є однією із кращих інайхарактерніших пам'яток українського бароко XVIII ст. Шедель добудував такождругий поверх Київської академії на Подолі, спорудив Софійську дзвіницю, якастала, подібно до Лаврської, однією з провідних домінант міської забудови. Уформах українського бароко другої половини XVII — початку XVIII ст. зведенотакож митрополичий будинок і трапезну Софійського монастиря.
У1747 р. починається будівництво у Києві Андріївської церкви — архітектурногошедевру світового значення. Вибір місця для спорудження не випадковий. Напагорбі, що домінує над Подолом, ще на початку XVIII ст. була побудованацерква, що завершувала перспективу головної вулиці Києва. Центрична об'ємнакомпозиція нового храму визначалась вже тим, що цю споруду було видно з усіхбоків. Проект церкви виконаний видатним архітектором Растреллі. Андріївськацерква — один із ранніх творів великого митця, в якому він вперше звернувся домісцевих національних композиційних особливостей. Стрункий силует хрестової уплані церкви із стрімко злітаючим вгору високим куполом, що завершуєтьсябароковою главкою і чотирма тонкими вежками, з усіх сторін«прочитується» на фоні неба. Храм казково гарний у панорамі київськихпридніпровських пагорбів. Ошатність його підкреслена багатством пластики,світлою гамою бірюзових стін, білих колон і золотих капітелей та деталейдекору.
Такожза проектом Растреллі в той же час у Києві споруджується Імператорський(Маріїнський, як він став називатись пізніше) палац. У первісному вигляді вінне зберігся, згорів і був відбудований у стилі растреллівської архітектури.
Справжнімшедевром барокової архітектури України є дзвіниця Дальніх печерКиєво-Печерської лаври, побудована талановитим українським народним зодчим С.Ковніром, який майже протягом 60 років вів будівельні роботи у Лаврі та їїволодіннях. Вся архітектура дзвіниці — композиційний ефект її двох ярусіврозбудовано на контрасті горизонтальних і вертикальних елементів —відзначається високим професіоналізмом. Проект дзвіниці, як вважають, належаввидатному українському архітекторові І.Г. Григоро-вичу-Барському, багаторічномуголовному архітектору київського магістрату, у творчості якого особливо яскравовиявилися національні риси.
Збагатьох його споруд найцікавіша — як продовження традицій Українськоїнаціональної архітектури — Покровська церква на Подолі: три главки, щопідкреслюють її основну композицію, "ґанки", Що прилягають доголовних бокових фасадів, витончено промальований декор, що не порушує ілюзіюплощинності стін — традиційний Для української архітектури прийом.
Незвичайнукомпозицію створив зодчий у дзвіниці Кирилівської церкви Києва, поставивши їїна двоярусний обсяг із в'їзними воротами у першому і церквою у другому ярусі.Тут, як і в усіх спорудах митця, вражає вишуканість барокового оздобленням'якого трактування, властивого українському мистецтву.
Наступніроботи Григоровича-Барського (Набережно-Микільська церква на Подолі, ротондафонтану «Самсон») поруч з бароковими рисами мають вже йкласицистичні.
Уподальшому розвитку архітектури (як і всієї української культури) ми бачимовідхід від колишньої перенасиченості прикрасами до простоти і раціональності.Почуття поступається місцем розумові, розсудливості, що вже є прикметою новогостилю — класицизму.
Висновок
Українськакультура XVII—XVIII ст. — це духовний образ однієї з найважливіших епох нашоїісторії. Цей час, що вмістив у собі кілька історичних діб — визвольну боротьбу,державність, руїну, втрату завоювань і закріпачення — в культурному відношеннібув надзвичайно плідним. На українських землях виросли десятки нових міст,склалася європейська освіта, нових висот досягло книгодрукування, з'явиласяархітектура, що не поступалася гармонійністю і пишністю світовим зразкам,оригінальне малярство, самобутня музика. Література виробила ті форми істильові засоби, на які могла спертися українська література нових часів.
Вусіх галузях діяльності і в усіх сферах життя відбулися глибокі зрушення ізміни. Шануючи традицію, українські діячі — від воїнів та політиків і до митців— дивилися на світ новими очима — і тому в ці часи так багато свіжих, оригінальнихнадбань. За пам'ятками культури цих часів відчувається творець — талановитий іволелюбний народ, наполегливий і неослабний у своєму прагненні творити власнийукраїнський світ.
Використана література
1.Антонович В. Про козацькі часи на Україні. — К., 1881.
2.Грабовський С„ Ставрояні С., Шкляр Л. Нариси з історії українськогодержавотворення. — К., 1995.
3.Історія української культури / За ред. І. Крип'якевича. — К., 1994.
4.Історія української літератури: У 2 т. — К., 1987. — Т. 1.
5.Історія українського мистецтва: В 6 т. — К., 1968. — Т. 3.
6.Історія української музики: В 6 т. — К., 1988. — Т. 1.
7.Макаров А.М. Світло українського бароко. — К., 1994.
8.Маланюк Є. Нариси з історії нашої культури. — К., 1992.
9.Нічик ЕМ. Петро Могила в Україні. — К., 1997.
10.Семчишин М. Тисячоліття української культури. — К., 1993.
11.Шевчук В. Козацька держава. — К., 1996.