Міністерствоосвіти і науки України
Черкаськийдержавний технологічний університет
КОНТРОЛЬНАРОБОТА
здисципліни “Етика та естетика ”
Виконав:
студентка_________________
факультет_______________
група_______курс________
Перевірив: викл.___________
Черкаси,2008
1. Творчий метод в мистецтві
Одним із важливих понять естетичноготезауруса, тобто сукупності понять, є художній метод, який має численні моделіінтерпретацій і тлумачень.
Найкоректнішим є визначення художньогометоду як засобу пізнання дійсності, що в історії світової культури і мистецтваподаний двома основними різновидами (Рис. 1.):
/>
Рис. 1. Художній метод
Поняття художній метод і творчий методнерідко ототожнюються.
Підставою для такого ототожнення єусвідомлення їх художниками і раціональна обґрунтованість Якщо творчий метод єхарактеристикою індивідуального творчого процесу, який може мати певніособливості й не зводитися до певного художнього методу, то художній метод єхарактеристикою конкретно-історичних особливостей художнього процесу і йогослід розглядати в одному ряду з поняттями художня епоха, художній напрям,художня течія, художній стиль, що характеризують художній процес загалом.
У новоєвропейській філософії проблемуметоду вперше порушив Р. Декарт, який у філософському трактаті «Міркування прометод» виклав принципи раціоналізму — необхідність визначення принципів абопершооснов як вихідного пункту наукового пізнання. Ці принципи пізнання, щоспираються на пріоритет розуму, застосовує і Н. Буяло для обґрунтування теоріїкласицизму.
Поява поняття художній метод великою міроюзумовлена розвитком теоретичної рефлексії щодо художнього і творчого процесу,ототожненням мистецтва з наукою на підставі розуміння мистецтва як однієї зформ пізнання дійсності й створенням цілісної естетичної теорії Гегелем. Цясвідома установка на дослідження людини й суспільства засобами мистецтва зісфери естетичної теорії змушує художника так само свідомо ставитися до тихспецифічних прийомів творчості, які раніше формувались інтуїтивно.
Термін «метод» стосовно мистецтва впершевжив И. В. Гете, однак активно його починають використовувати щодо «реалізму»як певного художнього напряму, що виник у європейському мистецтві в 30—40-ихроках XIX ст. Саме для художників, які репрезентували цей напрям, був характернимусвідомлений підхід до творчого процесу, значною мірою пов'язаний із впливом науковогознання про суспільство. Формування історичного погляду на людину й суспільствоістотно позначається на розумінні самої людини, сутність, поведінка, психологіяякої визначається конкретно-історичними обставинами життя. Отже, реалізм якхудожній метод передбачав свідому орієнтацію вивчення і відтворення соціальноїдійсності засобами мистецтва. Починаючи з Е. Золя, який теоретично обґрунтувавспецифіку свого методу і визначив його як натуралізм, поява нових течій уєвропейському мистецтві здебільшого супроводжувалась і появою «художніх маніфестів»,у яких художники формулювали своє бачення «відношення мистецтва до дійсності» іобґрунтовували свої художні та творчі методи. Розмаїтість і принциповарозбіжність художніх течій модернізму та постмодернізму певною міроюпояснюються і зрослою теоретичною самосвідомістю сучасних художників, якісамостійно визначають свої естетичні й теоретичні засади.
Категорія художнього методу була предметомгострих наукових дискусій між радянськими й західними естетиками (Р. Гароді) узв'язку з теорією так званого соціалістичного реалізму, що була однією знайбільш заідеологізованих у радянській естетиці. В західній естетиці XX ст.категорія художнього методу не набула великого поширення у зв'язку з появоюконцепцій інтуїтивної, позасвідомої природи творчості, яка не керуєтьсяраціональними засадами, що були характерні для модерністських художніх течій.
Визнаючи вагомість інтуїтивних тапозасвідомих аспектів у творчому процесі, не можна заперечувати і наявністьпанівних у конкретний історичний період, усвідомлених та раціональних принципівхудожньої діяльності. Очевидно, саме тому категорія художнього методузалишається важливою характеристикою як художнього процесу загалом, так ітворчої спрямованості окремого митця. Ще одним важливим наслідком появизагальноестетичної теорії є те, що в умовах багатоманітності, різностильовостімистецтва зростає потреба в об'єктивних критеріях для оцінювання художніхтворів. У зв'язку з цим з'являється художня критика, умовою розвитку якої єнаявність сформульованих теорією загальнотеоретичних закономірностей щодомистецтва, які дають змогу оцінювати художні твори за єдиними вимогами. Критикяк професійно підготовлена людина від імені суспільства виносить вердиктстосовно творчості художника або окремого твору. Є ще одна сфера естетичноїкультури, функціонування якої безпосередньо залежить від змісту й рівня розвиткуестетичної теорії. Це система естетичного та художнього виховання. Уже перше зісторії людства вчення про гармонійну людину — давньогрецька калокагатія —безпосередньо пов'язане з античними уявленнями про красу. Відповідно до цьоговибудовувалися теорії про ідеал людини і формувалися певні вимоги досуспільства, виконання яких мало задовольнити можливість реалізації такогоідеалу. Отже, естетичні погляди і теорії, за всієї складності танеоднозначності їх впливу на естетичну й художню практику, формують комплексопосередкування між ними: художній метод і пов'язану з ним систему теоретичноїхудожньої освіти, інститут художньої критики та систему естетичного виховання.
Специфічною ознакою художнього методу єйого здатність до розвитку і трансформації. Так, П. Пікассо та С. Далірозпочали свій творчий шлях у межах школи класичного іспанського живопису,продовжуючи кращі традиції Веласкеса, Рібери, Гоиї, а згодом їх імена набулистатусу символів двох найсуперечливіших та найцікавіших напрямів XX ст. —кубізму та сюрреалізму, що склалися у межах нереалістичної методології.
Осмислення феномена художнього методу, зодного боку, потребує суспільно-історичного контексту, а з іншого — породжуєсупутні теоретичні проблеми, що безпосередньо пов'язані з дослідженням специфікихудожньої творчості, аналізом світосприйняття, світовідчуття митця тощо. Самекомплексний підхід до вивчення проблеми художнього методу сприятиме створеннюцілісної моделі цього загальнотеоретичного поняття.
Розробкою проблеми методу через аналізхудожньої творчості займалися античні філософи Платон і Аристотель, теоретичнімоделі яких можна вважати передвісниками дослідження нереалістичного іреалістичного методів у мистецтві.
Згідно з позицією Платона, справжні митціпереживають «божественну емонацію» — силу, що «забирає в них розум і робить їхсвоїми прислужниками», адже через них «говорить сам бог». У такий спосібфілософ наполягав на тому, що художника не можна навчити творити, адже цейпроцес загадковий. Він не піддається логічному тлумаченню, і митці «зовсім незнають того, про що вони говорять».
Платон інтерпретував творчість черезінтуїтивно-позасвідоме начало, позбавлене раціональних компонентів. Тому можнасказати, що він безпосередньо вплинув на формування і розвиток нереалістичногометоду в мистецтві. Адже філософи ірраціоналістичної орієнтації А. Шопенгауер, Ф.Ніцше, С. Кьєркегор, 3. Фрейд, А. Бергсон, які визнавали себе послідовникамиПлатона, надали своїми концепціями теоретичного підґрунтя нереалістичнимнапрямам: футуризму, кубізму, абстракціонізму, експресіонізму, сюрреалізму тощо(Рис. 2.):
/>
Рис. 2. Нереалістичний метод
Тривалий час вітчизняна естетична наука імистецтвознавство рішуче заперечували нереалістичний метод у мистецтві, амитців, які працювали у межах наведених напрямів, вважали позбавленимисвітосприйняття.
Проте видатні представники нереалістичнихтечій були досить послідовними у своїх світоглядницьких позиціях і демонструвалиу творах особисте ставлення як до загальнофілософських, так і до конкретно-історичнихпроблем. У цьому сенсі значний інтерес викликає художня спадщина представниківекспресіонізму Е. Мунка (Норвегія), Ф. Кафки (Австро-Чехія), Г. Бенна (Німеччина),Ж. Руо (Франція), Р. Віне (Німеччина) та інших, які, спираючись нанереалістичний метод пізнання дійсності, через систему відповідних образів ісимволів, осмислюючи суспільно-історичну ситуацію періоду між світовимивійнами, зверталися до смисложиттєвих проблем людства, зокрема феномена смерті,інтерпретуючи їх у своїх художніх творах. Таким шляхом йшли і представники«слов'янського крила» європейського експресіонізму: В. Стефаник, Л. Андреєв, О.Кобилянська, молодий О. Довженко, творчість яких балансувала на перетиніреалістичного і нереалістичного методів.
Під зовсім іншим кутом зору аналізувавспецифіку художньої творчості учень Платона Аристотель, який через свою теорію «мімесису»— наслідування дійсності реконструював основні принципи раціоналізму. Філософвважав, що мистецтво відтворює дійсність, яка «містить у собі істину» і, згідноз його концепцією, художній твір може з'явитися тоді, коли «виникає спільнийпогляд на споріднені речі», а самі митці добре розуміють і «знають причинитого, що створюється».
Позицію Аристотеля можна тлумачити якпрообраз реалістичного методу, що зумовив причину виникнення яскравиххудожньо-мистецьких напрямів і стимулював творчі пошуки митців, які непов'язували свою художню діяльність з будь-якими мистецькими угрупованнями таосередками:
/>
У межах реалістичного методу були створенішедеври Леонардо да Вінчі і Мікеланджело, Ф. Достоєвського і Д. Вергі, Т.Шевченка і Ф. Кричевського. Реалістичний метод творчості давав митцям змогупродемонструвати віртуозну професійну майстерність, створити психологічнонасичену систему художніх образів, розробити різноманітні варіантикомпозиційної побудови творів і, отже, висловити свою світоглядницьку позицію,своє мистецьке та життєве кредо.
Яскравим прикладом складних процесівметодологічної трансформації є художня спадщина О. П. Довженка, що тривалий часінтерпретувалася радянським кінознавством лише у межах теорії соціалістичногореалізму. Сьогодні відкрилися нові можливості для аналізу творчого доробкумитця, які потребують певних уточнень і коригувань. Зокрема, осмислюючитворчість О. П. Довженка, слід чітко усвідомлювати, що соціалістичний реалізмбезпосередньо почав впливати на фільми режисера, зроблені у другій половині 30— першій половині 40-х років («Аероград», «Щорс», «Мічурін»), адже офіційноюметатеорією радянського мистецтва соцреалізм був проголошений на І з'їздірадянських письменників у 1934 р. Процеси, які розпочалися у зв'язку з цим,потребували від Довженка розробки нових засобів і прийомів, формуваннявідповідної системи образів, що, природно, вплинуло на методологічнутрансформацію творчості митця. В основу довженківського методу 20-х років булопокладено ідею синтезу, адже у творчості митця зазначеного періоду органічнопоєдналися елементи давньослов'янської міфологи, традиції українськоїнаціональної культури, естетичні принципи натуралістичного йекспресіоністичного напрямів. Режисер це блискуче продемонстрував у фільмах«Звенигора», «Арсенал», «Земля».
2. Естетика реалізму в мистецтві ХХ ст.
Реалізм як художній метод сформувався у20-30-их роках ХІХ ст. На цей час уперше в історії людства склалася світовасистема економічних зв’язків, відбувалися значні демократичні процеси, сферасуспільного виробництва охопила всі аспекти дійсності, залучаючи дедалі ширшісоціальні верстви населення. Відповідно розширювався і предмет дослідженнямистецтва: до нього долучалися й набували суспільної значущості й естетичноїцінності як широкі суспільні процеси. Так і тонкі нюанси людської психології,побут людей, природа, світ речей. Зазнавав глибоких змін і головний об’єктмистецького дослідження – людина, а суспільні зв’язки набували загального,всесвітнього характеру. У духовному світі не залишилося жодного куточка, якийне мав би суспільної значущості і не цікавив мистецтво. Усі ці зміни зумовилипояву нового типу художньої концепції світу – реалізму.
Явища дійсності, як і сама людина, посталив мистецтві реалізму в усій складності й повноті, в усьому багатстві естетичнихвластивостей, ускладнених і збагачених суспільною практикою.
В основу реалізму покладено принципісторизму, конкретно-історичне розуміння й зображення людських характерів.Реалізмові властива типізація як засіб виявлення сутнісних соціальних якостейлюдини й обставин формування та діяльності.
Мистецтво реалізму має у своєму доробкувеличезну галерею соціальних типів, відтворивши розмаїття і складністьсоціальних відносин і зв’язків суспільства в новий історичний період – епохуполітичного та економічного планування капіталізму. Слід зазначити, що реалізмзародився в країнах, де капіталізм утвердився найраніше — Англії і Франції.Засновниками західноєвропейського реалізму були В. Скотт і Ч. Діккенс, Ф.Стендаль і О. де Бальзак. Реалізм справив потужний вплив на суспільнусвідомість епохи. Він сприяв утвердженню матеріалістичного погляду на людину,сутність якого визначається як «сукупність усіх суспільних відносин».
Реалістичний тип творчості ґрунтується нена апріорних правилах і схемах, а на проникненні в закономірності соціальноїдійсності (вона і є предметом мистецтва). Художник-реаліст пізнає характери іявища життя в русі, розуміє їх як результати дійсності, що розвивається: імислить закономірностями цієї дійсності. Реалізм доби капіталізму складався вумовах зростання авторитету науки й культури загалом. Проте науковий характермали дослідження переважно природних об'єктів. Науковий світогляд, що осягає якставлення людини до природи, так і суспільні відносини людей, тоді ще несклався. Тому світоглядна орієнтація науки в питаннях вирішення завданьхудожньої творчості багато в чому зводилася до сприйняття, засвоєння і в використаннякомплексу тих ідей і цінностей, які характеризують природничонауковийматеріалізм. Саме така естетика, зразком якої була книга з природознавства,рівність усіх явищ життя перед оком художника, спрямовувала реалізм донатуралізму.
Соціально-історичний аналіз, на якому ґрунтуєтьсяреалізм, дає змогу мистецтву всебічно охопити життя людини в суспільстві,зробити предметом саме життя, спосіб життя сучасного суспільства, тобто все багатствожиттєвих обставин, які впливають на долю людини. До них належать виховання таосвіта, соціальні, політичні, культурні, сімейні та інші відносини і зв'язкилюдей. Водночас реалізм передбачає художній аналіз суспільства в усіх йогосоціально-культурних площинах, втілених у сповнених життя людськихіндивідуальностях.
Друга половина ХІХ ст. позначена наростаннямкризи капіталістичного суспільства і визріванням бунтівного духу пролетаріату.Тому тенденції розгортання художнього процесу характеризуються подальшим розвиткоммистецтва, пов'язаним як із демократичними й революційними силами, так ідекадентськими, модерністськими течіями, що змінювали одна одну дуже часто. Ціпроцеси виявилися наприкінці XІХ ст. лише як тенденції. Та вже на початку XXст. художнє життя стало надзвичайно різноманітним і вкрай суперечливим, що йпідтверджується складністю соціально-історичної доби.
Соціалістичний реалізм — творчий метод, щосклався на початку XX ст. як відображення процесів розвитку художньої культурив добу соціалістичних революцій, як вираження соціально-класової концепціїсвіту і людини. У 20-х роках минулого століття в Росії створилися нові умови,виникли невідомі в історичній практиці конфлікти, драматичні колізії, а відтак з'явилисяновий герой та нова аудиторія. Постала потреба не тільки в політичному,філософському, а й у художньому осмисленні процесу перемоги соціалістичноїреволюції в Росії та шляхів побудови соціалістичного суспільства. Слідвраховувати, що перемога революції в Росії викликала до життя нове мистецтво, ане власне художній метод. Надзвичайно важливо зафіксувати період розвиткунового мистецтва між революційним 1917 і 1934 роками, який відбувався взагальноєвропейському модерному дискурсі, та наступним періодом, — післяПершого з'їзду радянських письменників (1934). На з'їзді було прийнято новухудожню програму соціалістичного мистецтва та визначено новий художній метод«соціалістичний реалізм», його принципи і завдання. У перший періодспостерігається активний розвиток мистецтва, не пов'язаного з якимисьідеологічними обмеженнями; він насичений пошуками нових засобів художньоївиразності, що могли б найповніше донести до аудиторії пафос нових ідей.Розглядаючи специфіку розвитку мистецтва й художнього методу, слід наголоситина умовах, що склалися саме в Росії. Адже період 1917—1921 рр. в Україні,Грузії чи, наприклад, у Вірменії потребує окремого аналізу, оскільки він не тотожнийсоціально-політичній ситуації в Росії. Мистецтво соціалістичного реалізму маєпіввікову історію, воно справило значний вплив на долю світової культури.Більшість російських митців палко вітали революцію і намагалися дати яскравехудожнє зображення тих змін, які вона зумовила. 3 революцією пов'язали своюдолю Максим Горький, О. Серафимович, О. Блок, В. Брюсов, С. Сергєєв-Ценський,В. Вересаєв та багато інших письменників. Захоплено прийняли її В. Маяковський,С. Єсенін, діячі російського театру і кіно. Особливого значення в першіпісляреволюційні роки набули агітаційно- пропагандистські жанри, зокремаплакат, художньо оформлені свята, монументальне мистецтво. 20-ті роки пов'язаніз появою і подальшим широким суспільним визнанням таких творів, як «Нова планета»К. Юона, «Більшовик» Б. Кустодієва, «У голубому просторі» А. Рилова, «150 000000» В. Маяковського, «Росія, кров'ю вмитая» А. Веселого та ін. У ці рокиформувалася одна з важливих особливостей — гостре відчуття єдності реальнихісторичних подій і позиції митця, його небайдужість. Митці поступовосповнювалися тієї творчої сили, що допомагала їм здійснювати процес, якийвидатний кінодокументаліст Дзига Вертов назвав «комуністичною розшифровкою світу».Ентузіазм, оптимістичне славлення до майбутнього молодої країни, героїка працістали своєрідним лейтмотивом більшості художніх творів цього періоду. У творахВ. Маяковського, М. Шолохова, М. Островського, Л. Леонова, О. Довженка, М.Шагінян, Ю. Лебединського В. Кетлинської, І. Шадра, П. Тичини, О. Дейнеки, та багатьохінших висвітлювалася роль трудового народу в будівництві нового суспільства.Творчість радянських письменників, художників, кінематографістів набула світовоговизнання. Так, М. Шолохов був удостоєний Нобелівської премії в галузілітератури, фільм С. Ейзенштейиа «Броненосець Потьомкін" визнанийнайкращим за всю історію кінематографа.
Водночас мистецтво 30-х років не можнарозглядати поза процесом зміцнення адміністративно-командної системи,утвердження культу особи Сталіна, що супроводжувалися репресіями, організаціямикампаній проти талановитих митців, забороною цілих художніх напрямів, щосклалися у 20-х роках. Не можна не враховувати й того, що соціально-політичнийклімат у країні спричинив деформацію світосприймання й у тих митців, які не зазналирепресій і гоніння.
У 1934 р. відбувся Перший всесоюзний з'їздрадянських письменників, що зосередив увагу на питаннях «соціалістичногореалізму», який визначили як метод «глибоко правдивого», «конкретно-історичного»відображення дійсності в її «революційному розвитку». Певний досвід, в розвиткунового мистецтва вже був, він формувався в умовах літературної боротьби міжписьменниками, які вважали себе пролетарськими й так званими попутниками, тобтотими, хто не поділяв комуністичного світогляду.
Із середини 20-х років в радянському мистецтвіпочалися складні й суперечливі процеси. Значна частина митців, які зіткнулися знерозумінням їхніх творчих пошуків і переслідуваннями, змушена була залишитикраїну. Інші, не маючи змоги оприлюднювати свої твори, переживали станморальної смерті.
Дальший розвиток соціалістичного мистецтвапов'язаний передусім із відображенням конкретних історичних подій, адже в40—60-х р головне завдання мистецтва полягало в копіюванні так званих типовихявищ і подій реальної дійсності. Внаслідок цього мистецтво йшло за конкретнимиподіями: Великою Вітчизняного війною, післявоєнним будівництвом, освоєннямцілинних земель, космосу. На тлі значних загальних тем у те чи інше десятиліттяувага зосереджувалася на конкретних проблемах. Так, розроблення воєнво-патріотичноїтеми трансформувалося від зображення у творах героїки народного подвигу,емоційно насиченої ненависті до фашизму до глибокого морально-психологічногоаналізу початку війни, трагічних доль деяких військових діячів, проблем партизанськогоруху, окупованих територій тощо. Воєнно-патріотична тема охоплює, по суті,п'ятдесят років розвитку радянського мистецтва, вона формувалась як у рядкахпісні «Вставай, страна огромная», з поезії М. Бажана, О. Твардовського, вгромадському і письменницькому подвизі Муси Джаліля, в кінопубліцистиці О.Довженка, музиці Д. Шостаковича, так і у творах, що з'явилися у 70—90-х роках. З60-х років мистецтво соціалістичного реалізму робить наголос на ідейних іморальних шуканнях особи, намагається розв'язати суперечність між ідеалом тареальністю, а в естетичній теорії точаться гострі дискусії щодо проблем героя,завдань мистецтва, потреби оновлення художніх засобів. Водночас у середовищітворчої інтелігенції формується так званий дисидентський рух. В Україні 60-тіроки — це відродження національної самосвідомості та новий сплеск національногомистецтва. У цей період в літературі працюють такі видатні митці і громадськідіячі, як В. Стус. В. Симоненко, Л. Костенко, О. Гончар, талант яких засвідчив,що українська національна культура вийшла далеко за межі комуністичної ідеологаі зберігає та розвиває багатовікові національні традиції. Саме ті роки можутьрозглядатися нині як яскравий приклад суперечностей між критикою культу особиСталіна, проголошенням свободи творчості і забороною певних напрямів умистецтві, волюнтаристськими оцінками М. Хрущовим деяких творів, автори якихпізніше були майже позбавлені можливості працювати. Так, М. Хрущов «благословив»у 1963 р. кампанію критики абстракціонізму, а також творчості Б. Пастернака табагатьох інших митців. У цей же період під гаслом боротьби з «українськимбуржуазним націоналізмом» розгортаються гоніння на українських«шістдесятників». Ґрунтовний аналіз суперечностей 60-х років як у політичному,так і в мистецькому плані зробив відомий дослідник Д. Лукач, який наголосив, щой за часів Хрущова література, мистецтво «пристосовували» художні образи,героїв творів до вирішення «поставлених практичних завдань». «Ця тенденція буланастільки глибокою, що навіть така щира соціалістична книга, визнана опозиційною,як «Не хлібом єдиним» М. Дудінцева, була відкинута з посиланням на той самийпринцип: те, що його висновки не підтримували окремих заходів, а закликали до реформ,нічого не змінювало в художній оцінці книги». У 1985—1990 рр. проблемиметодології соціалістичного реалізму стали об'єктом гострих дискусій. Різка критикасоціалістичного реалізму спиралася на такі аргументи: публіцистичністьвизначення методу, нездатність охопити всю жанрову специфіку конкретних видів мистецтва,перетворення соціалістичного реалізму на єдиний творчий метод соціалістичногомистецтва збіднює, звужує творчі пошуки авторів, створює щось на зразок «вузькогокоридора», який ізолює митця від усього багатства навколишньої дійсності;соціалістичний реалізм — це система контролю над мистецтвом, «свідоцтво проідеологічну благонадійність» автора.