1. Непротивлення злунасильством
Термін«гуманізм», «гуманістичний» виник в епоху Відродження і спочаткуозначав «людське», «світське» знання (studia hитаnа)на противагу офіційному «університетському», освяченому церквою,«божественному» знанню (studia divina). Отже, гуманістами були простопредставники світського, нецерковного знання. Проте минуло небагато часу, ітермін «гуманізм» набув значно ширшого значення, ніж просто світськезнання. Оскільки в центрі уваги гуманістів Відродження була людина, причому«співрівна» Богові людина-творець, то терміном «гуманізм»почали називати вчення, в якому головне місце посідає людина як найвищацінність, обстоюються права людини на земне щастя, вільний вияв і всебічнийрозвиток її розуму, почуттів, здібностей та здатностей, на повагу свободи ігідності.
Отже,гуманістичний характер культури визначається її здатністю забезпечувативсебічний розвиток здібностей та сутнісних сил людини, самореалізацію тасамоутвердження людини як особистості, повне розкриття її можливостей,реалізацію свободи людини в усіх сферах життєдіяльності. Звичайно це залежитьне лише від культури як такої, а й від самої людини, оскільки вони (культура ілюдина) завжди органічно взаємопов'язані і не існують одна без одної. Протепозаяк культура характеризується історичністю, то і прояви її гуманістичностітеж зумовлюються рівнем історичного розвитку людської діяльності як основирозвитку і культури, і людини. Водночас на всіх історичних етапах свогоіснування — від виникнення і до наших днів, культура спрямована на розвиток таудосконалення людини. Більше того, гуманістичний характер культури виявляєтьсяуже в тому, що поза нею людина взагалі не могла б існувати як людина. Тому невипадково все настійніше сьогодні видатні мислителі наголошують на тому, щоподальший розвиток людства і його існування залежать від розвитку культури,культивування людяності, любові до всього живого, утвердження в усіх сферахжиттєдіяльності ідеалів і цінностей гуманізму. Інакше не може бути мови не лишепро соціально-культурний прогрес людини і людства, а й про їхнє існуваннявзагалі.
Не випадково уXX ст. подальший прогрес людства майже всі мислителі пов'язували з прогресомкультури та її гуманістичних засад — правди, добра, краси, любові.
У XX ст.зародились суспільні рухи, в яких боротьба з соціальним злом надихалась ідеаломлюбові і супротивники не розглядались як вороги. Тут слід згадати насампередборотьбу індійського народу за національне визволення під керівництвомМохандаса Карамчанда Ганді та боротьбу американських негрів за громадянськіправа під керівництвом Мартіна Лютера Кінга. В обох випадках боротьба веласьтак, щоб у ворогах (відповідно — в англійських колонізаторах і в білихрасистах) віднайти друзів. Організовуючи громадянську непокору, М. Гандіпідкреслював, що вона не є виразом злостивості щодо уряду, а М. Л. Кінгнаголошував, що відчуваючи відразу до расової ненависті, все ж слід любити тих,хто за нею стоїть.
Створене М.Ганді соціально-політичне і релігійно-філософське вчення незастосування йнеприйняття насильства як засобу боротьби за справедливість, як засобу прогресуотримало назву «гандизму» й набуло значного впливу і поширення усвіті. За М. Ганді, суть суспільного прогресу в цілому і культурного прогресузокрема полягає у свідомому і добровільному обмеженні матеріальних потреб, уморальному самовдосконаленні людини.
Заповідь любовідо ворогів часто розглядають лише як мрію. Проте слід мати на увазі, що якщо миставимо за мету подолати ворожнечу між людьми і шукаємо шляхів перетворенняворогів на друзів, то іншого шляху, крім шляху любові, не існує. Саме на цьомунаголошували М. Ганді, М. Л. Кінг, Л.М. Толстой. Те саме стверджував, залегендою, і Ісус Христос. Саме любов до ворогів підносить людину, наголошуютьці мислителі. Шлях любові надзвичайно важкий, але якщо не любов, не духовнеєднання, то ненависть та насильство. Насильством можна досягти багато чого:зруйнувати міста, держави, цивілізації, підірвати планету, але лише одного вононе може здійснити за будь-яких умов — перетворити ворога на друга.
Ще в XIX — напочатку XX ст. Лев Миколайович Толстой проголошував любов єдиним моральнісним івищим основоположним законом життя. Для моральнісного світу, підкреслювавЛ.Толстой, закон любові є так само обов'язковим і безумовним, як для світуприроди закон тяжіння. Закон любові — це вічний ідеал.
Головну роль нацьому шляху, на думку Л. Толстого, відіграє четверта заповідь: «Не чиниопору злу насильством», що забороняє насильство. Гуманіст наголошував, щонасильство не може бути благом ні за яких обставин, ніколи. До насильства неможна звертатися навіть тоді, коли тебе б'ють і завдають тобі шкоди. Не тількина добро, а й на зло слід відповідати добром.
Чому самененасильство, непротивлення злу насильством є головною ідеєю, тією висотою,перед якою стоїть людина на безкінечному шлях її морального сходження додосконалості?
Насильство єпротилежністю любові. Л. Толстой дав принаймні три взаємопов'язані між собоювизначення насильства. По-перше, це ототожнення насильства зі вбивством чизагрозою вбивства. По-друге, насильство розглядається як зовнішній примуслюдини до чого-небудь. Потреба у зовнішньому примусі з'являється тоді, коли міжлюдьми немає внутрішньої злагоди. І третє, найважливіше, визначення насильстваполягає в тому, що чинити насильство — означає робити те, чого не хоче той,стосовно кого чинять насильство. У такому розумінні насильство збігається зізлом і є прямо протилежним любові. Любити — означає чинити так, як хоче інший,підпорядковувати свою волю волі іншого. Чинити насильство — означає робити так,як хочу я, підпорядковувати чужу волю своїй.
Центральнийстатус заповіді ненасильства, непротивлення злу насильством пов'язаний з тим,що вона окреслює межу царства зла. Непротивлення — це значно більше, ніж простовідмова від насильства. Воно має також позитивний моральнісний зміст — визнанняжиття кожної людини священним. Непротивлення злу насильством і означаєнасамперед визначення безумовної святості людського життя. Життя людинисвященне — священне не тлінним тілом, а безсмертною душею. Непротивлення злунасильством, відмова від насильства переносить вирішення конфлікту в глибинулюдської душі. Відмовляючись чинити опір злу насильством, людина спрямовує своюактивність до сфери внутрішнього морального самовдосконалення, визнає, що вонане може засуджувати чи виправдовувати інших. Вона владна лише над своєю власноюдушею, втручання ж у душевне життя інших людей забороняється.
На культивуваннілюдяності, активізації людського духу, піднесенні значення моральних цінностейу культурі наголошував також німецько-французький мислитель-гуманіст АльбертШвейцер (1875—1965).
Він шукав такуелементарну форму моралі, яка б не піддавалась викривленням і яку не можна булоб порушувати з чистою совістю. Він знайшов її в принципі благоговіння переджиттям. Тільки визнання святості життя в усіх його формах і проявах надаєморальності людській діяльності, гарантує гармонійний розвиток культури таузгоджене життя в суспільстві.
Втілюючи своєвчення в дійсність, А. Швейцер, будучи в тридцять років уже визнаним теологом іперспективним філософом, органістом і відомим у Європі музикознавцем, на підходідо вершин слави вирішив усе заразом змінити: поміняти Європу на Африку,професійну працю на служіння стражденним, кар'єру вченого і музиканта наскромну долю лікаря, ясне щасливе майбутнє на невизначену життєву перспективу знеймовірними труднощами та непередбачуваними небезпеками.
Ми такожвважаємо, що характерною особливістю особистості та способу життя має бутиподвижництво, служіння людям, коли людина стає поруч з тим, хто потребуєдопомоги. Адже програма прямої дії, безпосереднього служіння людям маєзагальний характер. Усіх людей, незалежно від їхнього становища, етикаблагоговіння перед життям націлює виявляти зацікавленість до всіх людей таїхньої долі й віддавати своє людське тепло тим, хто його потребує.
Запропонованерішення можна сформулювати так: цивілізацію слід поставити на службумилосердній любові, пам'ятаючи, що любов має органічний зв'язок із волею дожиття. Адже людина виявляє особливе, дійсно людське — благоговійне — ставленнядо життя. В усвідомлюючої, мислячої людини воля до життя доходить до злагоди зсобою, і така самоузгодженість досягається в діяльності, що спрямовуєтьсяблагоговінням перед життям. Тоді добром є все, що слугує збереженню і розвиткужиття, а злом — усе, що нищить життя, руйнує його, шкодить йому.
Зриваючи квітку,людина творить зло, рятуючи поранену тварину — добро. Це так просто, такелементарно. Саме цю самоочевидність, що виявляється у кожному акті людськоїповедінки, ми можемо вважати важливим здобутком у розумінні взаємозв'язкукультури, гуманізму і прогресу.
2. Світогляд
Часто підсвітоглядом розуміють сукупність поглядів, уявлень, знань, понять про світ, уякому живе людина, а також про саму людину як частинку цього світу.
При цьомурозрізняють світогляд у широкому розумінні цього слова і у вузькому. Світогляду широкому розумінні — сукупність усіх поглядів на світ: природознавчих,суспільствознавчих, етичних, естетичних, релігійних, міфологічних, філософськихта ін. А світогляд у вузькому розумінні — це власне філософське світобачення.Однак історія людства на Землі показує, що світогляд у широкому розумінні — цедалеко не проста сукупність усіх поглядів на світ, а у вузькому розумінні йогозміст не вичерпується самою філософією.
Під світоглядомслід розуміти результат духовного осягнення людиною, людством світу. Об'єктсвітогляду — світ як цілісність. А предмет світогляду — відношення «людина— світ». Тобто центром уваги світогляду є питання про співвідношенняактивної, цілеспрямованої, розумної частини світу (людини) зі світом — якоб'єктивно існуючою цілісністю (протилежністю людини). Співвідношення«ми» (люди) і «він» (світ) можна розглядати як сутністьсвітогляду. Світогляд у сутнісному розумінні — це сукупність образів і уявленьчи система понять і категорій, яка підпорядкована процесові визначення місцялюдини, людей у світі, їхнього історичного походження і призначення.
А виходячи зприроди людини, світогляд є системою узагальнених почуттів, інтуїтивних уявленьі теоретичних поглядів на навколишній світ і на місце людини в ньому, навідношення людини до світу, до самої себе і до інших людей. Водночас світогляд— це система основних життєвих настанов людини, певної соціальної групи ісуспільства.
Отже, наявністьсвітогляду є виявом системності духовності людини, суспільства і водночаспоказником зрілості не лише особистості, а й соціальних груп, тих чи іншихполітичних сил.
Світогляд — церізнорівневе духовне утворення, в якому органічно поєднуються житейське баченнясвіту, розсуд і пересуди, а також наукові, художні й політичні погляди тощо.Розвиток світогляду відбувається шляхом зміни форм практичного освоєння людиноюсвіту і її теоретичного самоусвідомлення.
Тому світогляд —найвища форма самоусвідомлення людини, логічно впорядкована системасвітовідчуття, світосприйняття та світорозуміння. Основою цієї впорядкованоїсистеми є певний категоріальний апарат і логічні вибудови доведень таобґрунтувань, духовно-практичне освоєння світу. У світоглядній культурі світовінаявного буття протиставляється світ мети, світ ідеалів, цілей і сподівань, атакож уявлення, почуття, ідеї, знання, вірування і переконання, опосередкованідосвідом особистості і які є основою формування її життєвої позиції.
Образновисловлюючись, світогляд — це цілісна картина світу, в якій головний сюжет —відношення «людина — світ», а головна дійова особа — людина.
Як і будь-якеявище, світогляд має певну структуру. Нагадаємо, що структура — це внутрішнябудова чого-небудь, спосіб закономірного зв'язку предметів і явищ природи ісуспільства, мислення і пізнання, сукупність суттєвих зв'язків між окремимичастинами цілого, що забезпечує його єдність.
Говорячи проструктуру світогляду, потрібно зауважити, що вона досить різноманітна, маєбагато аспектів свого існування.
Зокрема, якщорозглядати світогляд із точки зору зміни його змісту в процесі практичногоосвоєння світу і його теоретичного усвідомлення, то основними структурнимиелементами постають: погляди, уявлення, знання, оцінка знань, переконання, вірата ідеали.
Дійсно,практичне людське світотворення починається з вибору людиною свого місця усвіті, орієнтації в ньому. Іншими словами, щоб побачити світ у всій йогоцілісності, людина має кинути погляд на ті чи інші речі, предмети, явища, якіцей світ представляють. Тому й слід розглядати погляди як одну з найголовнішихелементарних складових світогляду.
У світлісучасної світоглядної культури погляди — це вибіркове відображення свідомістюлюдини дійсності, яке відповідає певним потребам та інтересам. Таке понятійневизначення поглядів багато до чого зобов'язує. Зокрема, вказується, що поглядибувають випадкові, стихійні — зумовлені перевагою підсвідомого в житті тадіяльності людини. Водночас погляди тяжіють до пошуку закономірного, свідомовизначеного. При цьому слід підкреслити, що нічиїх поглядів не буває. Томуцілком реальним є існування індивідуальних, особистих, сімейних, колективних,соціально-групових, національних, суспільних та інших поглядів. Окрім цього,погляди мають соціальну визначеність, тому ми говоримо про різноманітністьїхнього існування, наприклад, економічні, політичні, правові, релігійні,наукові, філософські погляди тощо.
Наступнимиз-поміж структурних елементів світогляду є уявлення.
Уявлення — цезбережений і відтворюваний у свідомості людини образ раніше сприйнятого усвіті, а також творення бажаного й очікуваного результату. Як структурнийелемент світогляду уявлення, вибране поглядами людини, намагаютьсявдосконалити, наблизити в кінцевому підсумку до мети. Основою уявлень єактуалізація минулого досвіду, попередніх сприймань і відчуттів.
Аленайпотужнішою і найважливішою складовою уявлення є те, що в ньому розрізняєтьсяпам'ять і фантазія. Це означає, що саме через уявлення людина отримує здатністьпобачити найвищу цінність минулого в житті людини і людства — те, що було нимивтрачене; те, що не вдалося реалізувати на гілці прогресивного розвитку. Томууявлення — це своєрідне конструювання світоглядних орієнтирів, пов'язане зминулою, теперішньою і майбутньою діяльністю людини.
Певна міраневизначеності уявлення стосовно конкретного напряму діяльності людини надає цьомутермінові ще й значення неповного, приблизного, попереднього знання. Томуцілком логічним є те, що наступним структурним елементом світогляду постаютьзнання та оцінка знань.
Дійсно, всякепізнання, його різноманітні типи і види, творять знання, формуючи світогляднийкаркас. Отже, основа світогляду, один із його засадничих структурних елементів— знання, тому що саме вони є його інформаційним підґрунтям. Саме в цьомурозумінні знання висвічується як створений людиною, системно-узагальнений образдійсності.
Однак знаннядалеко не вичерпують змісту світогляду. Для того щоб знання набулисвітоглядного змісту, вони мають бути піддані нашій оцінці, освітлені нашим доних ставленням. Людина все оцінює з точки зору своїх власних інтересів,інтересів певних соціальних груп, суспільства в цілому. А це означає, що доструктури світогляду входять не лише знання, а і їхня оцінка. Тобто світоглядупритаманна не лише інформаційна, а й ціннісна (аксіологічна) насиченість.
Оцінка знаньвиводить світогляд на якісно новий рівень. Світогляд через оцінку знань починаєвиявляти значущість тих чи інших явищ стосовно минулого, теперішнього імайбутнього в житті людини.
Проте знаннянабувають здатності високого рівня значущості насамперед тоді, коли починаютьпрацювати, а це відбувається у процесі перетворення їх на переконання.Переконання — це постійний компонент світогляду, призма, через яку в певномуракурсі проглядається дійсність. Переконання — не лише інтелектуальна позиція,а й емоційний стан, стихійна психологічна настанова. Отже, у найбільшзагальному плані переконання — це незворушна впевненість у правильностіідеалів, принципів, ідей, поглядів, які, немовби оволодівши людиною,підпорядковують собі її почуття, розум, волю, совість і вчинки. Переконанняпередбачають не лише розуміння, а й беззаперечне прийняття певної реальності,поглядів та ідей, які заволоділи думкою та почуттями людини і до яких прикутався її увага.
Тому переконанняорганічно пов'язані з таким структурним елементом світогляду, як віра,вірування. Віра — це ставлення людини до певного знання, суджень, уявлень, ідейяк до такої істини, якій не потрібна перевірка пізнавальною діяльністю. Утретьому розділі, розглядаючи віру як один із проявів духовності, мипідкреслювали, що це внутрішньо притаманний людині потяг до певного ідеалу. Тутми насамперед підкреслюємо, що віра дає людині впевненість у необхідності самецього, а не іншого світоглядного вибору. Віра дає людині наснагу щодоперетворення переконань на ідеали. Тому віра, у якій би формі вона не виступала(віра в Бога, віра у світле майбутнє, віра в батька, матір, віра в самого себе,у свої власні сили тощо), завжди показує, що переконання — це ідеї, втілені вдію, і водночас дія, освітлена ідеєю. Саме тому переконання потрібно розглядатипоряд із вірою, бо цей союз найбільш яскраво демонструє так потрібний сьогоднісвітогляд сильної, соціально активної особистості.
Поряд зізнаннями, ціннісними орієнтаціями, вірою і переконаннями важливим структурнимелементом світогляду є ідеали. Вони нагадують собою вогники, які постійнопритягують людину до себе, зігріваючи її теплом віри, любові, надії,заполоняючи її серце одвічною мрією про щастя. Ідеали — це те, до чого прямуютьусі думки, почуття і діяння людини.
Тому світогляд,до структури якого входять ідеали, неможливо визначити як просте відображеннядійсності. Наявність у світогляді ідеалів характеризує його як випереджувальневідображення, як силу, що не тільки відображає дійсність, а й орієнтує людинуна зміну цієї дійсності. Отже, самі по собі ідеали ще не формують цілісного ідійового світогляду, якщо вони не пов'язані з процесом соціальних відносин.Світогляд формується під впливом соціальних умов, виховання та освіти. Протягомусього процесу формування світогляду він не лишається безвідносним до ідеалів.
Структурасвітогляду з необхідністю висвічує також міру наближення людини до світу притворенні основних рівнів його системно-узагальненого образу. В цьому розумінні,як правило, виділяють такі структурні елементи світогляду, як буденний (абойого ще називають звичайним) і теоретичний світогляд. У буденному світогляді,який, по суті, є стихійно систематизованим знанням про дійсність, немає,стрункої, чітко вивершеної, логічно вибудованої думки. Як правило, це баченнялюдиною світу — поза межею наукових правил, норм і принципів. Буденнийсвітогляд більше спирається на чуттєве, аніж на раціональне в діяльностілюдини. У буденному світогляді пояснення бліде, а констатація факту яскрава ізримо демонстративна. Він більше вказує людині на те, що є, і найменше на те,чому щось є. Буденний світогляд — це безаналізне бачення дійсності, йогоузагальнення мають меркантильний характер. Саме на рівні буденного світоглядудійсність оцінюється як активно діюча щодо людини, а людина при цьомусвітогляді постає як пасивно діючий суб'єкт. Тому буденний світогляд ніколи неведе до ідеї необхідності перетворення світу. Він більше тяжіє до пасивногохарактеру відображення світу. Цей світогляд не орієнтує людину на перспективу,бо в ньому немає її бачення.
Проте позабуденним світоглядом осягнення людиною дійсності немає. Світобачення людинипочинається саме з буденного світогляду. Він — підвалина, основа цілісноїкартини світу, бо витоками його є передусім чуттєвість. Саме на ньому виростаєбільш високий рівень систематизації та узагальнення знання про дійсність, якийотримує назву теоретичного світогляду.
До теоретичногорівня світобачення людина починає підноситися тоді, коли у неї виникаєорганічна потреба пояснення минулого і сьогодення, а також прогнозування свогомайбутнього. Теоретичний світогляд уперше оформлюється в релігійних вченнях.Адже основною його рисою, на відміну від буденного світогляду, є те, що вінбере на себе сміливість вчити. А ця сміливість — результат того, що витокамитеоретичного світогляду є окреслення предмета осягнення та систематизаціязнання про вибраний предмет. Теоретичний світогляд намагається чітко окреслитивзаємозв'язок можливого і дійсного через знання. Знати на цьому рівні означаємати завершену систему світобачення. Найбільш виразно теоретичний світоглядвиявляє себе в науці і філософії. Про це йтиметься нижче.
Щодо структурисвітогляду слід підкреслити таке. Теоретичний світогляд — це відображеннялюдиною відношення «людина — світ» на рівні знання, яке є порівнянозавершеною системою бачення певної предметної сфери дійсності, оскільки цясистема є взаємозв'язком тверджень, доведень, пояснень і передбачень та методівїхньої реалізації.
Теоретичнийсвітогляд — це системне бачення людиною свого взаємовідношення зі світом наоснові знання, пояснення, передбачення.
Аналіз структурисвітогляду буде неповним, якщо не наголосити: основним суб'єктом, носіємсвітогляду є людина. Тому показ структури світогляду з точки зору визначеннясуб'єкта світоглядного процесу є особливо актуальним.
Виходячи збагатовимірності феномена людини, можна і потрібно говорити про різноманітніпрояви існування світогляду. При цьому зауважимо, що людина як суб'єктсвітоглядного процесу виявляє себе передусім через суспільний і діяльніснийхарактер свого існування. У цій площині структура світогляду постає як процесреалізації індивідуального, особистого, колективного, сімейного,соціально-групового, національного, народного та певного типу суспільствасвітоглядних проявів. А з точки зору характеру і способів соціальної діяльностілюдини, як показано в попередніх розділах підручника, можна виділити такіструктурні елементи світогляду, як природознавчий, релігійний, правовий,політичний, моральний, естетичний, філософський та ін.
Такий підхід доструктури світогляду дає підстави ще раз підкреслити, що нічийного світоглядунемає. Кожний світогляд має свого конкретного творця, і кожен творець перебуваєв суттєвій залежності від свого творіння.
Доля того чиіншого світогляду багато в чому залежить від принципів, на основі яких вінформується і розвивається. Безсумнівно, що багатство відношення «людина —світ» породжує досить широке коло принципів, згідно з якими й формуєтьсясвітогляд. З-поміж них — догматизм і скептицизм, монізм і плюралізм, досвід імудрість та ін.
Догматизм —спосіб осягнення світу, тип мислення, за якого те чи інше вчення або положеннясприймається як остаточна, вічна істина, догма і застосовується без урахуванняконкретних змін у розвитку тих чи інших явищ.
Протилежнимдогматизму є скептицизм.
Скептицизм — цесвітоглядна концепція, що піддає сумніву можливість творення адекватного образуоб'єктивно існуючого світу.
Визначеніпринципи як структурні елементи світогляду можуть відігравати як прогресивну,так і гальмівну роль у формуванні й розвитку світогляду.
Дійсно,догматичний підхід у світоглядному освоєнні дійсності зумовлює жорстко,принципово і виважено визначати явища у світовому порядку, творити закони,відкриваючи об'єктивну природу їхнього існування, бачити значущість аксіом інеобхідність теоретичного розкриття змісту тих чи інших змін у світі. Водночас,окрім названих позитивних сторін догматизму, ми бачимо і його гальмівну роль.Створена догматизмом визначеність окремих явищ переноситься на бачення світу вцілому. Догматизм не бачить світових явищ як процесу. Особливо шкідливийдогматизм у політиці, коли ті чи інші теоретичні положення застосовуються безурахування змін соціальних реалій, які суттєво впливають на владні відношення уполітичній системі зокрема і суспільній у цілому. Найперша догма, якою почалакористуватися людина в процесі свого світоглядного становлення, — це сприйняттяположення про свою унікальність і неповторність як аксіоми, як вічної істини.Однак ми, люди, не можемо стверджувати, що подібних нам, у світі немає. Неможемо хоча б тому, що повністю, «до кінця» ми не знаємо себе.Найбільша загадка для людини — вона сама. Догматизм насильницьки примушуєвірити, не враховуючи, що віра — це внутрішньо притаманний людині потяг довибраного нею ідеалу, потяг, який завжди був супротивником примусу.
Щодо скептицизмупотрібно підкреслити, що домінуючий у ньому сумнів дає змогу людині вестинапружений пошук різноманітних підходів у поясненні того чи іншого явища.Скептицизм підводить людину до бачення світових явищ як процесу. Скептицизмзаперечує «сліпу» віру, говорить про необхідність і безперервністьпошуку істини.
Проте скептицизму крайньому своєму прояві може відбутись, і часто це робить, як засібневпевненості, песимізму і зневіри. Він витісняє оптимістичні настрої, розвиваєу людини вразливість і хворобливість відчуття.
Говорячи промонізм як один із принципів формування і розвитку світогляду, потрібнопідкреслити, що монізм — це принцип, виходячи з якого світ пояснюється як проявєдиного начала. Саме завдяки моністичному підходу до пояснення відношення«людина — світ» людина починає бачити дійсність як цілісне явище, якорганізований процес, у якому із суворо визначеною послідовністю відбуваютьсязакономірні зміни. Саме монізм дає змогу віднайти, з одного боку, взаємозалежністьявищ, а з іншого — чітко визначену відмінність між цими явищами.
Однак монізм незалишає місця альтернативній думці і дії щодо певних явищ. Монізм часто«губить» творчість, абсолютизує «запрограмованість» людини.Монізм є абсолютно незаперечним, однобоким і категоричним.
Протилежністюмонізмові у сфері формування і розвитку світогляду є плюралізм. Плюралізм — цесвітоглядна концепція, за якою все існуюче складається з кількох або багатьох,насамперед духовних, сутностей, які не зводяться до єдиного начала. Справляючисуттєвий вплив на світоглядне освоєння дійсності, плюралізм дає змогу людинітворити багатопланове ставлення до світу. Низка альтернативних думок щодо тогочи іншого явища дає змогу бачити багатоманітність і різнобічність існуваннясвіту. Плюралізм — основа суверенності й незалежності думки; він намагаєтьсяутвердити рівноправність і толерантність в оцінці різноманітних проявівсвітового порядку. Плюралізм розкріпачує духовний характер світогляду, вінутверджує право на вибір найдієвішого світоглядного орієнтира в багатоманітномувідношенні «людина — світ».
Водночасплюралізм є своєрідним розпорошенням думки. Він часто заважає знайти основне,головне у світоглядній орієнтації людини і суспільства. Плюралізм може навітьвідвести далеко від істини, а не наблизити людину до неї.
Говорячи проплюралізм і монізм, слід пам'ятати, що ці принципи у світоглядному аспектівзаємопроникають, взаємодоповнюють один одного. А це веде до того, щомножинність плюралізму може породжувати оригінальну, цікаву, найбільш оптимальнумоністичну дію. Може відбутися й зворотний процес. Зокрема, моністична ціліснаокресленість породжує альтернативність думки, світоглядну розмаїтість уплюралістичному вимірі.
З-поміж основнихпринципів формування і розвитку світогляду чільне місце посідають досвід імудрість.
Саме завдяки їмлюдина виходить на завершальні етапи у своїй діяльності.
Досвід — цесукупність знань і навичок їхнього набуття, що виникає на основі й у процесібезпосередньої практичної взаємодії людей із зовнішнім світом. Це накопиченнязнань і навичок, які можуть бути використані й реалізуються в процесі пізнаннята перетворення світу. Це також форма чуттєво-раціонального засвоєння людиноюздобутків попередньої діяльності як її самої, так і людства в цілому.
Отже, бачимо,що досвід є своєрідним результатом органічної єдності людини і світу. З одногобоку, це суб'єктивне явище, стан свідомості, з іншого — це збагачена діяльністюоб'єктивна природа суспільного життя.
Залежно відтого, хто є його суб'єктом, говорять про індивідуальний, особистий,колективний, сімейний, національний, суспільний досвід тощо. Звичайно, цейподіл має абстрактний характер. Конкретно-історично досвід реалізуєтьсявідповідно до специфічних видів діяльності людини, породжуючи, відповідно,економічний, політичний, моральний, естетичний, природничо-пізнавальний,мистецький, релігійний, філософський досвід тощо.
Усе це показує,що від засвоєння і накопичення здобутків багато в чому залежить життя кожноїлюдини зокрема і суспільства в цілому, бо досвід із необхідністю приводить доформування того чи іншого світогляду, який є основою перетворюючоїжиттєдіяльності людей.
Органічнимпоєднанням досвіду, мислення і практично-духовної діяльності є мудрість.Мудрість — це таке відношення людини (чи іншого суб'єкта) до дійсності, коливона вміє дати найбільш, досконалу оцінку самому світу і знайти оптимальнийваріант його перетворення згідно з її потребами й інтересами.
Попереднійрозгляд досвіду, а також розуміння мислення як органічної єдності інтелекту іволі дає підстави говорити про те, що мудрими не народжуються, ними стають,набуваючи досвіду, зрілого бачення дійсності та його вмілого використання.
Мудрою вважаютьлюдину, яка майже не припускається помилок. Вона не береться за справу, неорганізувавши своєї діяльності: спочатку сумнівається в очевидному, обираємету, цілі, продумує ймовірні наслідки своїх майбутніх вчинків, переглядаєможливі варіанти дії і лише після цього чинить. У такому разі перед намимудрець — людина, яка знайшла єдино правильний (на даний момент) шлях до мети.Отже, мудрість — вироблена роками здатність людини бачити правду, якамаксимально близька до істини. Мудрість — це вміння служити цій правді і діятивідповідно до неї. Мудрість, таким чином, є одним із головних принципівформування світогляду. Адже через мудрість людина усвідомлює світ у всій йогоцілісності, бачить у ньому не лише його глибинність, а й межі своїх можливостейі міру власної значущості. У мудрості людина усвідомлює себе і світ як проблему,ставить радикальні питання, шукає розуміння і спасіння, вказує і обираєнайбільш оптимальний шлях своєї діяльності. Через мудрість і любов до неїлюдина творить свою свободу.
світогляд гуманізмнепротивлення насильство