МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ ІНАУКИ УКРАЇНИ
МАРІУПОЛЬСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙУНІВЕРСИТЕТ
КАФЕДРА ІСТОРИЧНИХДИСЦИПЛІН
РЕФЕРАТ
з Культурологія
«Стилі бароко і класицизму в європейськомумистецтві XVII–XVIIІ ст.»
студентки 1 курсу
спеціальності:Історія
Цівіль Оксани
Викладач: ПапазоваАнжела Василівна
Маріуполь 2010р.
Зміст
1 Вступ. Рисиновоєвропейської культури XVII-XVIII ст.
2 Загальнийогляд. Художні стилі в європейській культурі XVII-XVIII ст.
3 Доба бароко. Реформа івідновлення в мистецтві бароко. Вплив бароко
4 Класицизм якнапрямок розвитку мистецтва та літератури. Живопис, скульптура та архітектуракласицизму
Висновок
Використаналітература
1 Вступ. Риси новоєвропейської культури XVII-XVIIIст.
Великі географічні відкриття кінця XV — початку XVI ст.,європейський гуманізм та Реформація, створення мануфактурного, а пізніше іпромислового виробництва кардинально змінили становище людини в суспільстві,сприяючи переосмисленню її зв´язку з природою, спонукали до нових методівдослідження навколишнього світу та його освоєння. Загалом XVII ст. — це час,коли людство з оптимізмом дивилось у майбутнє, сподіваючись на можливість йогоудосконалення на гуманістичних, життєстверджуючих, творчих засадах. КультураXVII ст. не лише оновила риси попередньої доби, а й виробила якісно нові.
Насамперед для XVII ст. характерна наукова революція, колирозвиток наукових знань почав випереджати техніку. Характерною рисою науковоїреволюції XVII ст. стала її потужність, бурхливість та експериментальність.Остання риса докорінно відрізняла її від наукових досліджень античності тасередньовіччя. Велике значення для розвитку наукових знань у цей період малоособисте листування між вченими — так зв. «Епістоліон», що невключався в існуючу систему університетської та монастирської освіти. Це буласвоєрідна «La Republique des Lettres», чи «Республікавчених» (дослівно — «Республіка листів»), у поняття якоївноситься досить широкий зміст — від неформального інтелектуальногоспівробітництва вчених до об´єднання їх у наукових установах. Листуванняміж ученими, обмін думками та результатами досліджень привело врешті-решт достворення наукових журналів, а особисті нерегулярні зустрічі та спілкуванняпереросли в академічні заклади та наукові товариства.
Прообразом наукових закладів став проект науково-дослідногоцентру «Дім Соломона» Френсіса Бекона (1561-1626). Проект передбачавне лише державну організацію та планування наукових досліджень і технічнихвинаходів, а й їх впровадження в господарство й побут. Конкретним втіленнямідей Ф. Бекона про науку нового типу, здатну вирішувати практичні завдання зарадидобробуту людей, стало створення Лондонського королівського товариства(Академії наук), заснованого 1660 p., але офіційно затвердженого в 1662 р.Одним з творців Лондонської академії наук став Роберт Бойлъ (1627-1691), до неїз 1672 р. належав Ісаак Ньютон. Відкриття 1666 р. Паризької Академії наук такожпроходило під гаслом реалізації плану Ф. Бекона. Значну роль у виробленнізасадних принципів створення Петербурзької та Лейпцігської академій науквідіграв Готфрід-Вільгельм Лейбніц (1646-1716). Академії, на відміну відуніверситетів, де панувала схоластично-догматична думка, відразу стали центрамирозвитку науково-теоретичних знань, сприяли суспільному прогресу.
Основоположником емпіричного (досвідного) методу пізнаннястав англійський філософ Френсіс Бекон — барон Веруламський, віконтСент-Албанський (1561-1626), який протягом 1618-1621 pp. був лорд-канцлеромАнглії. У своїх працях «Велике Відновлення Наук», «НовийОрганон», «Про гідність та примноження наук», «НоваАтлантида» вчений зумів передбачити величезну роль науки в житті людства,доводив доцільність практичного втілення її результатів для примноженнямогутності людини, її влади над природою та поліпшення добробуту. Його формула«знання — сила», спираючись на ідеї соціального прогресу, зробила великийвнесок у розвиток європейської цивілізації. Ф. Бекон обґрунтував емпіричнийметод, висунув ідею письмової фіксації результатів експерименту табезпосередньо описав різні види досвідного пізнання, розробив детальнукласифікацію наук, перейняту пізніше французькими енциклопедистами, ставосновоположником у розробленні індуктивної логіки.
Підвалиною наукової революції стало поширенняприродознавства. Бурхливого розвитку набули математика, механіка, астрономія,філософія. Наука поступово долала схоластичну обмеженість, перетворюючись наекспериментальне природознавство. Астрономічні дослідження Йоганна Кеплера,відкриття телескопа Галілео Галілеєм, винахід Антоні ван Левенгуком мікроскопаз однією лінзою, що давала ефект 150-300-кратного збільшення, відкриттяРобертом Гуком клітинної будови тканин та введення терміну «клітина»значно розширили уявлення про мікро- і макро світ. Наукові знання зумовилипромислово-технологічний переворот та суспільний прогрес.
Початок філософії нового часу було покладено Рене Декартом(1596-1650) — французьким філософом, математиком, представником класичногораціоналізму. Вчений вийшов за межі ренесансного підходу до наукових знань, воснові якого було багато неперевіреного, приблизного, здогадного, часткового.Він прагнув до наукового, а, отже, глобального і цілісного пояснення Всесвіту.Основоположним принципом декартового мислення став постулат «Я мислю,отже, існую» («Cogito ergo sum»), який відкидав імовірнепізнання та судження, прийняті на віру. Раціоналістична філософія Декарта, воснову якої покладено якісно новий метод cogito, означав установку не назасвоєння чужих думок, а на створення своїх, руйнував схоластичні авторитети,надавав перевагу розумовому над чуттєвим.
Р. Декарт виробив «правила розуму», наукову методологію,в основу якої поклав ретельний аналіз з розкладенням складного на складові, зпошуком першопричини, простого і очевидного, з неперервністю умовиводів. Вченийтакож обґрунтував самостійність філософії як окремої науки. Декарт передбачав,що прогрес пізнання прискорюється відповідно до накопичення людством знань,порівнював цей процес з прогресуючим накопиченням багатств. Отже, раціоналізм,наукові дослідження Всесвіту стали визначальною тенденцію культурного розвиткуXVII-XVIII ст.
Філософію XVII ст. завершує Г.-В. Лейбніц (1646-1716) — німецький філософ-ідеаліст, математик, фізик, винахідник, юрист, історик,мовознавець. Якщо стосовно Г.-В. Лейбніца і Р. Декарта важко визначити, КРІМвони були більше — філософами чи природознавцями, то щодо Ісаака Ньютона(1643-1727) — англійського фізика, астронома, математика, основоположникакласичної і небесної механіки — немає жодних сумнівів. Він був яскравимпредставником математичного природознавства. Вченому випала доля підбитипідсумок попередніх наукових відкриттів. Сам І. Ньютон зазначав, що бачив далісвоїх попередників тільки тому, що «стояв на їхніх плечах».
Учений зробив вагомий внесок у розроблення диференціального іінтегрального обчислення, описав дисперсію світла в оптиці, побудувавдзеркальний телескоп, теоретично обгрунтував закони Й. Кеплера, пояснивобертання планет навколо Сонця і Місяця навколо Землі, припливи в океанах,ініціював створення єдиного підходу до вивчення фізичних явищ на базі механіки,заклав основи механіки суцільного середовища та акустики.
І. Ньютон вважав, що закони пізнання встановлюються на основідосліду, експерименту, а далі шляхом індукції розгортаються в теоретичнусистему та наукову теорію. Саме такий підхід дав йому можливість відкрити законвсесвітнього тяжіння та закони руху, які грунтуються на розумінні динаміки яквчення про взаємодію сил. Оцінюючи світове значення закону всесвітньоготяжіння, Ж.-Л. Лагранж писав, що І. Ньютон найщасливіший, бо «системуВсесвіту можна встановити лише один раз». Ці відкриття представлені у«Математичних началах натуральної філософії» — найвизначнішому творіІ. Ньютона, виданому латиною 1687 р. «Математичні начала», на думкутаких видатних вчених як М.В. Ломоносов, Вольтер, Ж.-Л. Лагранж, А. Ейнштейн,СІ. Вавилов, визначили на декілька століть уперед напрям розвиткуприродознавства та освоєння навколишньої дійсності, започаткувалинауково-природничу картину світу, безкінечного у часі і просторі.
Отже, під впливом наукової революції та промислового розвиткувідбулася активна зміна способу мислення та світобачення особистості.Науково-філософська та суспільна думка еволюціонували від схоластики,натурфілософії, теологізму до раціоналізму, емпіризму, наукового експериментута індукції.
Водночас світогляд людей XVII ст. був досить суперечливим. Наньому відбилися ритми епохи — боротьба старого феодального способу життя, щопоступово відходив у минуле, і нового, буржуазного, що давав надію на кращемайбутнє та оновлення. Страх перед війнами, епідеміями, голодом, насиллямпідтримував релігійний фанатизм, містику, окультизм, франкмасонство та практикуалхімії. Показовим в цьому плані був світогляд Р. Декарта, І. Ньютона та іншихдослідників. Зокрема наукові знання І. Ньютона йшли пліч-о-пліч з магією такабалістикою. Вчений захоплювався алхімією, займався хронологією стародавніхцарств, намагався тлумачити біблійні пророцтва (Апокаліпсис та книгу пророкаДаниїла).
З іншого боку, ідеалізація буржуазного майбутнього, колилюдство стояло на порозі кардинальних змін, не давала можливості побачити зазагальними ідеями свободи рівності, братерства тих страшних наслідків, щопов´язані з неприкритою експлуатацією, антигуманним розвитком техніки,збагаченням, жорстоким практицизмом та бездуховністю. Проте людство вірило всвою творчу здатність, а тому рішуче йшло назустріч революційним змінам.
Переломним моментом в історії людства вважається XVIII ст.,яке по праву називають віком Просвітницва. Просвітництво — це політичний,ідейно-філософський та культурний рух, поширений у країнах Західної Європи таПівнічної Америки у XVII-XVIII ст. Просвітники критикували феодально-релігійнийспосіб життя і утверджували духовно-ідеологічні та політичні засади буржуазногосуспільства. Термін «Просвітництво» вперше вживається у Вольтера таИ.-Г. Гердера, але утвердився після статті І. Канта «Що такеПросвітництво?» (1784).
Ідеологічна доктрина Просвітництва виникла в Англії у XVIIст. (Дж. Локк) і отримала свій широкий розвиток у XVIII ст. у Франції (Вольтер,Ж.-Л. д´Аламбер, Д. Дідро, Ш.-Л. Монтеск´є, К.-А. Гельвецій,П.-А.-Д. Гольбах, Ж.-Ж.Руссо та ін.). Світоглядні засади Просвітництва сталиідеологічним обгрунтуванням Війни за незалежність у Північній Америці 1775-1783pp. (Б. Франклін, Т. Джефферсон та ін. були переконаними локкіанцями1).
Джон Локк (1632-1704) — англійський просвітитель і політичнийдіяч, який розробив емпіричну теорію пізнання та ідейно-теоретичну доктринулібералізму. Він відстоював право на релігійну свободу, виступав завіротерпимість. Вчений заперечував право абсолютної королівської влади,виправдовував парламентську монархію та відстоював непорушність«невідчужених», «природних прав людини»: право рівності,право на життя, свободу, власність. Дж. Локк став першим філософом, якийнаписав Конституцію для Північної Кароліни, схвалену 1669 p. народними зборами.
Французьке Просвітництво, що визначалось насамперед своєюідейно-організаційною завершеністю, послідовністю, висунуло ідеї буржуазноїдемократії. Спираючись на теоретичні положення Дж. Локка про«не-відчужені», «природні права людини», просвітники висунулиідею «суспільного договору» (Ж.-Ж. Руссо), свободи (слова, совісті,друку), рівності, вільної праці на благо суспільства, розумного егоїзму тавсебічного розвитку особистості, що знайшли втілення у «Декларації правлюдини і громадянина» (1789). Саме цей документ став зразком длярозроблення основних засад «Загальної декларації прав людини»,прийнятої ООН у XX ст. Просвітники вели боротьбу з релігійним фанатизмом,офіційною догматикою католицької церкви, абсолютизмом, становими умовностями таіншими феодальними пережитками, активно пропагували вивчення природи, розвитокнауки і техніки, поширення освіти та наукових знань. Просвітники ідеологічнопідготували революційні події 1789 p., здійснивши «філософськуреволюцію» у свідомості людей не лише Франції, а й усієї Західної Європита Америки.
Просвітники зробили внесок у розроблення теоретичних засадсуспільного прогресу. Зачинателем теорії прогресу вважається Ф. Бекон, якийпов´язував прогрес з розвитком науки. Історики А.-Р.-Ж. Тюрго іМ.-Ж.-А.-Н. де Кондорсе) ідею прогресу застосували до історичного розвитку.Ідею прогресу також розробляли Д. Дідро, Ж.-А. дАламбер, Ж.-Ж. Руссо, Вольтер.Вони розвинули нову концепцію науки, що ґрунтувалася на «суспільномудоговорі» Ж.-Ж. Русо та природному праві рівності людини, пояснювалаперехід від феодального застою до «громадянського суспільства».Зокрема, Вольтер розробив теорію непрямолінійності прогресу, виявив періодирегресу, яким для нього стали часи Середньовіччя, увів термін «філософіяісторії» («Дослід про звичаї та дух народів»). В основу теоріїсуспільного прогресу Вольтер поклав ідею просвітління людського розуму, якеперебуває в постійному протистоянні з невіглаством та забобонами.
Водночас табір просвітників не був однорідним. До ньоговходили представники різних політичних верств та релігійних поглядів, які частоне погоджувалися один з одним, а їх суперечки переростали у протистояння(Вольтер і Ж.-Ж. Руссо). У світогляді просвітників було багато непослідовного інавіть помилкового. Але вони вірили в людину, її розум, вважали її творцемісторії. Незважаючи на нищівну критику церкви та католицьких догматів, не всіпросвітники були атеїстами. На цих позиціях стояли філософи-матеріалісти Ж.-О.де Ламетрі, Д. Дідро, П.-А.-Д. Гольбах, К.-А. Гельвецій. Більшість просвітниківбули деїстами (деїзм, від лат. deus — бог), тобто сповідували ті ідеї, що Бог — творець світу та природи, але він не втручається у перебіг подій. До нихналежали Ж.-Л. дАламбер, Вольтер, Ш.-Л. Монтеск´є.
У соціальних питаннях просвітники були ідеалістами. Вонивважали, що досягнення ідеального суспільства можливе лише через звільненнялюдини від релігійних та станових забобонів, через розповсюдження освіти йнауки. Просвітники не могли передбачити того, що висунуті ними гасла свободи,рівності, братства, під якими пройшла Французька революція 1789 р., не будутьвикористані сповна. Невиправданими залишились надії деяких просвітників щодовирішення соціальних питань зведенням на трон освічених монархів. Фактично одинЖ.-Ж. Руссо залишався прибічником ідей республіканізму.
Потужний вплив ідей раціоналізму та просвітництва виявився вреформуванні системи освіти та виховання. Насамперед ставилась під сумнівсхоластична система навчання, яка здебільшого була орієнтована лише навідтворення освяченого авторитетом і традицією знання. Схема учитель-учень, заякою вимагалася точна інтерпретація "істинних знань" учителя, незадовольняла допитливий, просвітлений розум. Руйнування такої моделі освіти інасамперед середньовічного диспуту почалося з 20-х років XVII ст.
План перебудови вищої і спеціальної освіти висунув Г.-В.Лейбніц, який обґрунтував необхідність демократизації та технізації навчання,поглибленого вивчення геометрії та математики. Поряд з книжками-підручниками,що виростали з лекцій викладачів, з´явилися спеціальні школи: інженерні,ремісничі, політехнічні, військово-морські тощо. Зокрема, мережа«безплатних шкіл малювання» складалась у Франції протягом 1748-1788pp. З 1747 р. у Парижі діяла «школа шляхів та мостів», що сталапрообразом майбутнього політехнічного інституту. Як своєрідний спеціальнийнавчальний заклад існував паризький «Сад короля», а його колекціярослин у 1788 р. налічувала 6000 рослин. Доба Просвітництва удосконалила ісистему академічних структур. У XVIII ст. у Франції та Німеччині створиласямережа гірничих академій. Розгорнулась діяльність публічних бібліотек (з 1647р. у Парижі діяла «бібліотека Мазарині»).
Просвітництво, яке покладалось на визначальну роль освіти тарозуму в революційному перетворені суспільства, підготувало грунт для введеннябезкоштовного початкового навчання. Зокрема, таке навчання започатковувалось уФранції едиктом від 1698 р. для всіх дітей віком до 14 років і підтверджувалосяедиктом від 1794 р. Останній передбачав навіть покарання батьків, які перешкоджалинавчанню своїх дітей у школі. На початку XVIII ст. в Англії почали створюватисяшколи для дітей бідняків.
Педагогічна доктрина Просвітництва спрямовувалась не наформування універсальної людини, що було характерним для епохи Відродження, ана підготовку «маленької людини» до життя, завдаючи тим самим удар поосвітянському елітаризму попередньої доби. Докорінно переглядалися таз´являлися нові педагогічні теорії, оскільки саме у вихованні особистостівбачався моральний прогрес людства.
Педагогічні ідеї стали серцевиною суспільно-політичних тафілософських доктрин. Ж.-Ж.Руссо, змінивши постулат насилля на принципи свободита природності виховання, проповідував розвиток у людині почуттів моральності,людяності, доброзичливості, добропорядності (педагогічний роман «Еміль,або Про виховання», 1762). Соціальний прогрес, починаючи з Б. Спінози таФ. Бекона, пов´язувався з прогресом людської свободи.
Ідеї Просвітництва знайшли яскраве виявлення і в художнійлітературі, яку просвітники вважали головним засобом впливу на свідомість людейз метою утвердження ідей розуму, справедливості, громадського ідеалу таобов´язку. Просвітники виходили з того, що в суспільстві, якщо воноорганізоване розумно, «природна людина» стає«цивілізованою», долаючи середньовічне неуцтво та невігластво. Воснову піднесення культури та моральності суспільства вони поклали розвитокторгівлі та промисловості, створення національних держав, розширення владилюдини над стихійними силами природи та власними пристрастями.
Розглядаючи людину як абстрактну родову істоту, в літературіпросвітники висунули ідею «робінзонади», яка стала досить популярноюзавдяки роману Даніеля Дефо «Робінзон Крузо» (1719). Тема розумногоегоїзму, активної, життєстверджуючої позиції, необмежених людських можливостей таїх реалізації актуальна і в наш час. Ідея «робінзонади» переконливодоводить, що з найбезнадійніших ситуацій завжди є вихід, але для цього потрібнодокласти власних зусиль, неабиякої праці, стійкості, мужності, бути впевненим усвоїх силі та розумі.
Література Просвітництва відбила суперечності в таборі їїносіїв. Зокрема, в літературно-художніх формах виділилися такі основні течії,як просвітницький класицизм (О. Поп, Вольтер), просвітницький реалізм (Д. Дефо,Д. Дідро, А.-Ф. Прево, Г.-Е. Лессінг) та сентименталізм (С. Річардсон, Л.Стерн, Ж.-Ж. Руссо).
Просвітницький класицизм існував протягом XVIII ст., ставшипанівним наприкінці століття. Класичний образ людини, яка свідомо ставиться досебе і навколишнього світу, був співзвучний позиції просвітників. Проте останнізмінили соціально-політичну орієнтацію та поглибили ідейну основу класичноготвору. Зокрема, Вольтер — послідовник театральних традицій XVII ст., прихильникМольєра, написав 52 п´єси та 27 трагедій, пронизаних ідеєювіротерпимості, засудженням релігійного фанатизму, абсолютистського гніту таклерикалізму («Задіг, або доля», «Кандід, або оптимізм»,"Історія мандр Скарментадо", «Фанатизм, або МагометПророк», «Меропа» та ін.).
У другій половині XVIII ст. як оригінальне художньо-естетичнеявище оформлюється німецький так званий веймарівський класицизм, представленийтворами Й.-В. Гете («Фауст») та Й.-Ф. Шіллера(«Розбійники», «Валенштейн»). На відміну від французького,німецький класицизм передусім звертався до етичних та моральних проблем, вихованнягармонійної особистості. В епоху Просвітництва набула розвитку поезія, що зпозицій розважливості (А. Поп, Вольтер) наприкінці XVIII ст. еволюціонувала долірики, заснованої на традиціях народної поезії (Р. Берне, Й.-В. Гете).
Просвітницький реалізм вивів на перший план героїв здемократичного середовища, показав їхню боротьбу за існування, за визнання всуспільстві, за утвердження почуття гідності. Зокрема, подолати абстрактнінорми моралістики Д. Дідро намагався через поєднання в одному персонажі (племінникуРамо) цинізму і гострого критицизму («Племінник Рамо»), П.-О. Бомарше- крутійства і кмітливості в образі Фігаро («Севільський цирюльник»та «Весілля Фігаро»). Головним досягненням просвітницької літературистали реалістичні романи, що виросли з нарисів. Сатира (Дж. Свіфт «МандриГуллівера», 1726) критикувала вади не лише феодального, а й буржуазногоустрою.
У романах Антуана-Франсуа Прево (1697-1763) бурхливі людськіпристрасті стикалися зі звичайними обставинами життя — матеріальними,сімейними, через що переживання ставали не абстрактними, як у класичних творах,а реальними, злободенними. Водночас А.-Ф. Прево порушив канони просвітницькоїлітератури. Він не лише вивів на сцену жертв станових забобонів, соціальнихумов життя, а поглибив людську драму внутрішніми, психологічними чинниками,насамперед якостями характеру («Записки знатної людини»,"Історія кавалера де Гріє та Манон Леско"). Отже, літератураПросвітництва створила не лише такі жанри, як роман, філософська повість,казка, сімейна і філософська драма, а й піднесла естетичні цінності,демократизувала літературу, наблизивши мистецтво слова до широких верствсуспільства.
Доба Просвітництва стала важливою і з погляду становлення йрозвитку музичного та оперного мистецтва. Вона поєднала барочний світоглядепохи бароко з ідеологією Просвітництва. Саме тому цей період такий багатий нарізноманітність та новаторство музичних тем, форм та засобів музичноговираження. Зокрема, на зміну клавірним інструментам XVII ст. (клавікорд,клавіцимбали, спінет, клавіцетрій, клавесин) у XVIII ст. приходить молотковефортепіано, що дало можливість значно збагатити структуру музичного твору.Розвиток нових жанрів інструментальної музики, зокрема фортепіанної сонати,пов´язаний з творчістю Г.-Ф. Генделя, а нове вирішення поліфонічногожанру запропонував Й.-С. Бах. Вершиною творчості Баха стали опери «Страстіза Іоаном» та «Страсті за Матфієм», гармонійно поєднавши хорову,органну музику з реалістичністю євангельських образів.
Суттєво змінилися смаки як виконавців, так і слухачів. У модуввійшло скрипкове мистецтво. В умовах гострої критики торувала дорогу опера(перша опера була поставлена у Венеції в 1637 p.), яку протягом певного часувважали маловартісним ліричним жанром, переважно за її тривіальне лібретто та стереотипністьоперних умовностей.
З розвитком опери тісно пов´язана творчістьГеорга-Фрідріха Генделя (1685-1759). Композитор працював на зламі епох Бароко іПросвітництва, що давало йому можливість в одному творі поєднати реалістичне іфантастичне, комічне і трагічне, досягти гармонійної єдності музики ідраматургії. Відповідно до змісту епохи Г.-Ф. Гендель трактує проблему щастяособистості та громадянського обов´язку. Ідея розуму у творчості Генделявиражалася через здатність героїв аналізувати та усвідомлювати свої почуття тавчинки. Композитор написав 42 опери, та однією з найкращих вважав оперу«Тамерлан». Мелодійність та гармонія його творів визначила напрямрозвитку музичного мистецтва в майбутньому.
Суттєве реформування оперного мистецтва пов´язане з ім´ямХрістофа-Віллібальда Глюка (1714-1787). Він поєднав буфонадний, пародійний,стиль з елементами драматизму, героїки, трагедійності та психологізму.Найвищого розвитку набуло музичне мистецтво у творчості віденських класиків:Йозефа Гайдна (1732-1809), Вольфганга-Амадея Моцарта (1756-1791), Людвіга ванБетховена (1770-1827).
Буфонадний (пародійно-комедійний) стиль в опері поклавпочаток великій дискусії у пресі — «війні буфонів», що сприяларозвитку театрального мистецтва загалом. Опера-буф виникла як інтермедія,автономна змістовно та ізольована від основного лібретто. Для неї сталохарактерним використання балетних сценок, що з 1684 р. набуло рис самостійногобалетного жанру.
Комедійний жанр, що тяжів до демократичних ідей, привів достановлення театру-буф. Незважаючи на банальність та вульгаризацію сюжету, віндавав можливість використовувати фольклорні мотиви, що особливо булохарактерним для німецького театру. Однак загалом тогочасний театр був доситьспрощеним: стереотипність сюжету, еталонність поведінки героїв обмежувалирозвиток цього виду мистецтва.
Традиційну вульгаризацію драматургії і театру реформував назасадах просвітництва Карло Гольдоні (1707—1793), який поєднав «комедіюпочуття» і «комедію інтриги», створивши тип «комедіїсередовища». Він оновив драматургію яскравими характерами, зробив їїзмістовною, пов´язаною з реальним життям, наповненим дотепною критикоюпороків суспільства. Гольдоні написав 267 п´єс, з яких донинікористується популярністю п´єса «Слуга двох панів».
Як альтернатива нігілізму та егоцентризму виступає творчістьКарло Гоцці (1720-1806), що набула розквіту в 50-х роках XVIII ст. Його казки,зокрема «Любов до трьох апельсинів», «Король-олень»,«Турандот», Жінка-змія" та інші, не втратили своєї привабливостій донині. Так, у 2001 р. на сцені Національної опери України ім. ТарасаШевченка в Києві було поставлено оперу «Любов до трьох апельсинів». Усвоїх творах митець апелює до почуття та розвінчує авторитети. К. Гоцці широковикористовував алегорію, притчу, традиції ярмаркового театру та гротеску. Здругої половини XVIII ст. комедія відкрила шлях до трагедії. Для неї сталохарактерним поєднання войовничих та батальних сюжетів з еротикою та героїкою,що відбивало дух Нового часу.
З ідеологію та практикою Просвітництва тісно бувпов´язаний енциклопедизм — духовно-інтелектуальний та освітній феноменєвропейської культури другої половини XVIII ст. Енциклопедистами називали осіб,які входили до складу колективу авторів французької «Енциклопедії, абоТлумачного словника наук, мистецтв та ремесел» («Encyclopedic, ouDictionnaire raisonne des sciences, des arts et des metiers»),опублікованої в 17-ти томах тексту та 11 -ти томах ілюстрацій.
Натхненниками та редакторами Енциклопедії були тоді ще нікомуне відомий 33-річний філософ Д. Дідро та математик Ж.-Л. д´Аламбер, членфранцузької Академії наук, який у віці 26 років написав трактат з динаміки(1743), що приніс йому славу і визнання в науковому середовищі. їм вдалосяз´єднати зусилля передової інтелігенції в межах одного наукового видання.
До видання «Енциклопедії» активно залучилисьвидатні вчені, письменники, інженери: Ж.-Л. д´Аламбер, Вольтер, Д. Дідро,Ш.-Л. Монтеск´є, Е.-Б. де Кондільяк, К.-А. Гельвецій, П.-А.-Д. Гольбах,Ж.-Ж. Руссо, А.-Р.-Ж. Тюрго, Г.-Б. Маблі, Мореллі, Ж. Л. Л. Бюффон, Б. Л. Б.Фонтенель та ін. Конкретні розділи писали справжні фахівці своєї справи:скульптор Е. М. Фальконе, архітектор Ф. Блондель, мовознавець Н. Бозе, гравер імаляр Ж.-Б. Папійон, природознавці Л.-Ж.-М. Добантон і Н. Демаре. Були середавторів енциклопедичного видання і представники робітничих спеціальностей. Лишетокарній справі «Енциклопедія» присвятила 87 гравюр1.
Світогляд енциклопедистів був дуже різним (матеріалісти,деїсти, атеїсти), проте наукові статті проповідували передові ідеї, відбивалиновітній рівень знань, обґрунтовували необхідність наукового пізнання світу тайого критичного осмислення. Суперечливість «Енциклопедії» виявилась урізних поглядах її авторів на форму організації політичної влади (абсолютнамонархія, обмежена монархія, республіка). Разом з декларацією рівних прав длявсіх наносився нищівний удар по буржуазних цінностях (потяг буржуазії до посад,пожадливість, паразитизм фінансових кіл). Загалом же «Енциклопедія»мала антиклерикальний та антифеодальний характер, була гімном науці та розуму.
Офіційно перший том «Енциклопедії» вийшов у 1751p., але вже після виходу другого тому (1752) її видання було заборонене.«Енциклопедію» продовжували видавати нелегально, але після публікаціїв сьомому томі статті Ж.-Л. д´Аламбера щодо віротерпимості на її виданнязнову наклали заборону. Потрапив до тюрми головний редактор Д. Дідро, емігрувавта постійно переховувався Вольтер, почалося цькування Ж.-Л. д´Аламбера,звинуватили в єресі абата де Прада.
Після третьої заборони, коли паризький парламент засудив«Енциклопедію» до спалення (1759), у редакційному колі стався розкол.Менш радикальне крило енциклопедистів почало відходити від видання, боячисьпереслідувань та можливої страти. Великою втратою став вихід з редакції «Енциклопедії»Ж.-Л. д´Аламбера. Посварився зі своїми однодумцями Ж.-Ж. Руссо, поступововідійшов від видання Вольтер. Із 183 авторів «Енциклопедії» людиною,життєвим подвигом якої стало завершення задуманої справи, був Дені Дідро.
Д. Дідро не погоджувався з думкою Вольтера про завершеннявидання «Енциклопедії» за кордоном. Він безмежно любив свою Францію івважав, що книга, за долею якої з інтересом і хвилюванням стежила вся країна,адресована саме французькому народові. «Енциклопедія» збирала під своїзнамена свободомислячі сили французького суспільства, отже, її видання малозавершитись лише у Франції. Загалом Д. Дідро написав для«Енциклопедії» 1259 статей (за іншими даними — близько 6000). Йогозусиллями в 1765 р. було надруковано останні 10 томів, а в 1772 р. публікацієюдодаткових томів видання «Енциклопедії» завершилось.
«Енциклопедія» мала великий успіх, тому дуже швидкорозповсюджувалась. Понад 4000 примірників першого видання розійшлось миттєво,хоч за ціною воно було доступне лише багатіям. До 1789 р. «Енциклопедія»витримала ще п´ять видань. Здешевлення вартості видання зробило їїдоступною для широкого загалу читачів.
Видання «Енциклопедії» істотно позначилось намайбутній долі Європи. У ній з позицій раціоналізму та наукової методологіївикладено основні ідейні засади Просвітництва, відбито досягнення в галузінауки, техніки, мистецтва. Енциклопедисти вивели суспільну думку з глухого кутарелігійно-догматичних суперечок, протистояли невігластву та фанатизму, сприялипіднесенню рівня освіченості, розвитку та популяризації наукових знань,трансформації світогляду особистості на демократичних засадах, утвердженню всуспільстві ідей рівності й свободи, що вплинуло на прискорення соціального танауково-технічного прогресу.
2 Загальний огляд. Художні стилі в європейській
культурі XVII-XVIII ст.
/>
Художньо-мистецьке життя XVII ст. відбивало подихкардинальних суспільних змін. Рух Контрреформації, що пронизував католицькебогослов´я, політику та культуру, був спрямований проти ідеалівРеформації та гуманізму. Головним знаряддям Контрреформації стала інквізиція.Але далекоглядні діячі церкви закликали боротися з протестантизмом не черезпереслідування, а через створення нової системи духовного виховання особистостірізними засобами, в тому числі й мистецтвом. Ці ідеї лягли в основу новогостилю, що розпочав формуватися в другій половині XVI ст. в лоні католицькоїцеркви (Італія, Іспанія). Розвивався він нерівномірно майже до кінця XVIII ст.і отримав назву бароко (від італ. barocco — вигадливий, химерний, дивний; відпорт, perola bагосса — перлина неправильної форми), охопивши не лише всі видихудожньої творчості (літературу, музику, театр, архітектуру, образотворчемистецтво), а й світогляд та спосіб життя тогочасної людини. Вийшовши з лонацеркви (католицьке бароко), новий стиль активно втягував у мистецько-естетичнийвир світські верстви населення, знайшовши співзвучність з їхніми запитами,умонастроями, смаками (світське бароко).
Ідеологічно стиль бароко відповідав інтересам різних верствсуспільства. Релігійно-аристократичні прошарки через ідеологію та світоглядбароко прагнули зберегти свій час, привілеї та владу. Бюргерство і народнімаси, які стомилися від спустошливих війн, нестабільності життя, шукали вбароко духовний спокій. У вищих сферах суспільства ідея марноти світупоєднувалася з жагою життя та потягом до насолод (гедонізму). Стиль барокодосить динамічний. Йому властиві театральність, ілюзорність, емоційність, щовідбивало суперечливість світобачення тогочасної людини, коли у її свідомостістикались фантазія і реальність.
У літературі ознаки бароко виявилися в різних «стильовихрівнях». Поряд з «високим» бароко в панегіричній поезії,трагедії, героїчній поемі розвивалось помірковане бароко — релігійна і світськалірика, пастораль, притча, елегія, що відрізнялися простотою будови. Насередньому стильовому рівні виникла оповідна проза: мандри, утопії, політичнітрактати, наукові твори. Нижній рівень літературного бароко пов´язаний зміською (міщанською) лірикою.
Мистецтво бароко поєднало в собі нібито несумісні елементи:ірраціональність, містику, фантастичність, експресію. Йому притаманніспецифічні риси: перевага в релігійних сюжетах зображень чудес та мучеництва;динаміка, що йде на зміну статичності та стриманості мистецтва Відродження;контрастність, асиметрія, гігантоманія, перевантаження декором, живописнаілюзорність, що намагається ввести око в оману; архітектурні ансамблі та синтезмистецтв, коли в одному творі поєднувалися різні жанри: архітектура, живопис,скульптура, декоративне оздоблення.
В епоху Бароко набрало довершеності міське будівництво.Ансамблі характерні не лише для окремих споруд, а й для вулиць, що набуличіткої прямолінійної форми. Початок і кінець вулиці прикрашався скульптурнимичи архітектурними спорудами. В Італії Д. Фонтана започаткував трипроменевусистему вуличного проектування (від однієї площі розходяться три вулиці), щовідіграло виняткову роль у майбутньому європейському містобудуванні.
Найяскравіше бароко виявилося в католицьких країнах: Італії,Іспанії, Португалії, Фландрії, Чехії, Польщі; дещо менше — у Німеччині, Англії.У Франції та Голландії бароко не відігравало провідної ролі. В Україні барокознайшло своєрідний та блискучий прояв лише наприкінці XVII — XVIII ст.Відповідно в мистецтві бароко виділяють різні національні школи: італійську,іспанську, фламандську, голландську, французьку, українську тощо.
Видатні майстри XVII-XVIII ст., імена яких пов´язані зхарактерними для бароко архітектурними спорудами: в Італії — К. Мадерна(1556-1629), Ф. Барроміні (1599-1667), Д.-Л. Берніні (1598-1680); у Франції -Ж.Лемерсьє, Л. Лево (1612-1678), А. Куазевокс( 1640-1720); в Англії-К.Рен(1632-1723) та ін. Одним з найяскравіших представників барокового мистецтваІталії, законодавцем смаку та моди епохи Бароко був Джованні-Лоренцо(Джан-лоренцо) Берніні. Він не лише видатний зодчий (завершив будівництво таоздоблення Собору св. Петра в Римі і площі перед ним, спорудив численніархітектурні ансамблі), а й неперевершений декоратор та скульптор, який досягвершин психологічної експресії, пластичності та динаміки форм у мармурі(«Екстаз святої Терези», «Аполлон і Дафна»,«Давид», «Викрадення Про-зерпіни»). Д.-Л. Бернініутверджував нові барочні форми в архітектурі Риму, створюючи неповторнийсвятковий образ «вічного міста». Митець уславився і як самобутнійпортретист, а працюючи в жанрі шаржу, започаткував основи карикатури.
У малярстві видатними представниками культури бароко вІспанії стали Ель Греко — Д. Теотекопулі (1541-1614), Ф. Рибальта (1551-1628),X. Рибера (1591-1652), Ф. де Сурбаран (1598-1664). Найяскравішою постаттю«золотого іспанського віку» вважається Дієго-Родригес де СильваВеласкес (1599-1660) та ін. Золотий вік іспанського живопису завершує творчістьБаршоломе-Естебана Мурільйо (1618-1682) — одного із засновників, а пізнішепрезидента Севільської художньої академії. Його полотна на біблійні сюжети(«Мадонна з немовлям», «Непорочне зачаття», «Святесімейство»), як і зображення дітей вулиці («Хлопчик з собакою»,«Продавщиця фруктів» та ін.), принесли художнику європейську славу.
У Музеї мистецтв ім. Богдана і Варвари Ханенків (м. Київ)можна ознайомитися з унікальною колекцією картин «золотого віку»іспанської школи, зокрема, з картиною X. де Сурбараиа (сина Ф. де Сурбарана)«Натюрморт з млинком для шоколаду». Твори цього майстра, який помер уранньому віці, вважаються рідкісними. Цінною знахідкою музею, безперечно, єкартина Д. Веласкеса «Портрет інфанти Маргарити», у якій художникзумів тонко, артистично і благородно передати холодну замкненість спадкоємниціпрестолу і водночас зворушливу незахищеність дитини.
Історико-культурний розвиток фламандської та голландськоїшкіл ішов різними шляхами, що було пов´язано з буржуазною революцією вНідерландах. Зокрема, сім провінцій, що звільнилися від іспанського панування,стали називатися Голландією, а південні провінції, що залишались у повнійзалежності від Іспанії, — Фландрією (сучасна Бельгія). Відповідно і мистецтвоXVII ст. розділилося на дві школи: голландську та фламандську. Найвидатнішимпредставником барокового живопису Фландрії XVII ст. по праву вважаєтьсяПітер-Пауль Рубенс (1557-1640). Художник започаткував фламандську школуживопису, що справила величезний вплив на розвиток європейського мистецтва.
Універсалізм творчого обдарування П.-П. Рубенса, титанічнапрацездатність зближують його з майстрами Відродження. Мистецтво художника — цетиповий стиль світського бароко з яскраво вираженими національнимиособливостями. Для рубенсівських картин характерне життєстверджуюче начало,перевага почуттів, динамізм композицій. У творчості П.-П. Рубенса переважалибіблійні та міфологічні сюжети. У цьому жанрі написані картини «Останнєпричастя Св. Франциска», «Битва греків з амазонками»,«Персей і Андромеда». Він написав достатньо портретів, але йомубракувало психологічного відчуття. Водночас художник зумів у серії портретівзобразити душевні якості близьких йому людей («Автопортрет з дружиноюІзабеллою Брандт», «Портрет Ізабелли Брандт», «ПортретЄлени Фоурмен» та ін.).
З талановитих учнів П.-П. Рубенса, які примножили славу йогошколи, слід виділити А. ван Дейка (1599-1641) та Я. Йорданса (1593-1678).Гордістю колекції Музею мистецтв ім. Богдана і Варвари Ханенків є полотнамайстрів фламандської школи: оригінальний ескіз П.-П. Рубенса «Бог рікиШельди, Кібелла і богиня Антверпена», Я. Йорданса «Амур і сплячінімфи» та А. ван Дейка «Портрет чоловіка в чорному».
Найвидатнішими представниками голландської школи живопису єФранс Халс (між 1581 і 1585-1666) та Рембрандт Харменс ван Рейн (1606-1669). їхтворчість відзначає реалізм та національна самобутність. Підсумком голландськоїшколи живопису став мистецький доробок П. Рембрандта. Його творчість, як ібудь-якого геніального художника, вийшла за межі суто голландського малярства.Пензлю майстра належать такі шедеври, як «Флора», «Автопортрет зСаскією», «Виступ стрілкової роти капітана Франса Баннінга Кока(»Нічна варта"), «Даная», «Повернення блудногосина» та ін. Рембрандт став неперевершеним майстром офорту, рівних якомунемає у світовому мистецтві.
Батьківщиною нового стилю рококо (від франц. rocaille — мушля), що з´явився на початку XVIII ст., стала Франція. Таку назву цейстиль отримав за манірність, легкість, декоративну театральність, пристрасть доскладних вишуканих форм, вигадливих ліній. Він з´явився на початку XVIIIст. у Франції і панував до середини століття, але його вплив на європейськукультуру відчувався аж до кінця XVIII ст.
Рококо — суто світський стиль, досить популярний уфеодально-аристократичних колах французького двору, хоч стилістично наближенийдо бароко. У мистецькому плані «легковажний» рококо був протилежним«важкій урочистості бароко». Довгий час існувала думка, що рококо — це лише відгалуження пізнього бароко, що втратив монументальність великогостилю. Проте рококо склався у власну закінчену стильову систему, яка частковонаслідувала бароко, але більше видозмінила його. Рококо начебто нагадував прошвидкоплинність життя, закликаючи жити лише сьогоднішнім днем, отримуючи всійого насолоди. «Після нас — хоч потоп», — цей вислів Людовика XIVможе слугувати гаслом новонародженого стилю рококо і водночас епохи, щовмирала.
У мистецтві рококо відчувається тяжіння до інтимності,камерності, щирості. Воно тісно пов´язане з побутом та прикладниммистецтвом. Світ мініатюрних форм рококо знайшов свій найбільший вияв у посуді,бронзі, меблях, порцеляні, оформленні інтер´єру. Мистецтво рококопобудовано на асиметрії, грі уяви. Сюжетна тематика виключно еротична, любовна.Історичні, міфологічні, біблійні чи жанрові мотиви подано через призму кохання.Однак за зовнішньою легковажністю цього стилю відчувається потяг досентименталізму, зображення тонких почуттів, інтерес до особистості та пошукусенсу життя.
Передвісником рококо став Анптуан (Жан) Baммo (1684-1721),який створив у мистецтві свій неповторний образ колориту та театральності(«гри в театр»). Але справжнім представником мистецтва рококовважається «перший художник короля» — Франсуа Буше (1703-1770). Уйого творчості культура рококо виявилася повною мірою: гедонізм, доведений дофри-вольності, відсутність раціоналізму та конструктивізму. Ф. Буше ставоб´єктом гострої критики Д. Дідро, проте останній не відмовляв художникуу високій фаховості його картин: «Тріумф Венери», «КупанняДіани» тощо. Панно Ф. Буше «Амури», що знаходиться в Музеїмистецтв ім. Богдана і Варвари Ханенків, відтворює типові для рококо складнірухи фігур, композиційний ритм, пишні деталі, палітру пастельних кольорів.
На хвилі суспільного піднесення та формування нації у ФранціїXVII ст. виник новий художній стиль — класицизм (від лат. classicus — зразковий). Класицизм — це художній стиль та естетичний напрям у європейськійлітературі та мистецтві XVII — XVIII ст., однією з рис якого було звернення дообразів і форм античного мистецтва і літератури як ідеальногохудожньо-естетичного еталона. Його ідейним підґрунтям став раціоналізм.
Предметом мистецтва класицизму проголошувалося лише прекраснеі піднесене. Творці цього художньо-мистецького стилю вважали, що краса існуєоб´єктивно, тому її можна осягнути розумом. Прибічники класицизмувідстоювали принцип «наслідування природи» і відповідно — суворогодотримання правил, встановлених під час вивчення стародавніх пам´яток.Класичний образ тяжів до зразка, що відповідало суспільно-виховній функціїхудожньої творчості. Основні сюжети для класичного твору бралися з міфології,історії чи біблійних текстів та типізувалися з огляду на тогочасну дійсність.
У літературі утверджувалась ієрархія жанрів, які поділялисяна високі (трагедія, епопея, ода) та низькі (комедія, сатира, байка). Коженжанр мав свої канони та чіткі межі, що не допускали їх змішування. Провіднемісце в цій ієрархії належало трагедії. Трагедії П. Корнеля та Ж. Расіна, байкиЖ. Лафонтена, сатира Н. Буало, комедії Мольєра не лише намагалися вирішитисуспільні конфлікти в ідеальній сфері античності, а переносили їх у зонутогочасних соціально-етичних, моральних колізій, що спричинило розвитокреалізму. Найбільше це стосувалося творчості Мольєра, яка поєднала різніідейно-художні течії, визначивши подальший розвиток літератури. Комедії Мольєраперестали бути «низьким» жанром. Його найкращі п´єси затематикою, філософським, психологічним та моральним звучанням досягли рівнятрагедії. З кінця XVII ст. класицизм вступив у смугу занепаду, відродившись вепоху Просвітництва.
Засновником класичного напряму в мистецтві Франції XVII ст.став Школа Пуссен (1594-1665). Він не мав багато учнів, проте йому вдалосястворити власну школу живопису. Творчість майстра вважалася вершиноюфранцузького класицизму і в майбутньому вплинула на багатьох митців. Однак мистецтвокласицизму, виробивши канони, засновані на художньо-естетичних традиціях Н.Пуссена, потребувало їх обов´язкового дотримання. Тому рівень мистецтвакласицизму під впливом жорсткої системи вимог почав знижуватись, — оскількитворчий процес перетворився на просте наслідування.
Академія живопису і скульптури (1648) та Академія архітектури(1671) Франції у другій половині XVII ст. повністю регламентували всі видимистецької діяльності й самі перебували під цілковитим контролем королівськоївлади. Класицизм став офіційним уніфікованим стилем. Він найповніше відповідавідеалу епохи абсолютизму, «le grand siecle» («великомувіку») Короля-Сонця — Людовика XIV. За його часів у стилі класицизму булозведено Версальський палац з дивовижним парком, Будинок та Собор Інвалідів,Вандомську площу та Площу Перемог у Парижі, відновлюються роботи в Луврі.
Жорстка уніфікація та регламентація канонів живопису Франціїдругої половини XVII ст. призвели до утворення певного мистецького вакууму. Небуло жодного визначного художника, який досяг би рівня Н. Пуссена. Проте зсередини XVIII ст. європейське мистецтво знову звернулося до класики, але нановій ідейній основі. Нею стала ідеологія Просвітництва.
Археологічні розкопки Помпеї, розпочаті 1748 p., науковідослідження з античної культури значно розширювали уявлення про римськемистецтво та сприяли розвитку нового стилю — неокласицизму (від грец. neos — новий і класицизм). Ідейним натхненником неокласицизму став Йоганн ІоахімВінкельман (1717-1768) — засновник історії мистецтв як науки, автор праць зантичного мистецтвознавства, що отримали європейське визнання.
Працями загальнотеоретичного характеру, що вплинули наоформлення стилю, були «Розмови про мистецтво» Ж.-Ж. Руссо, якийвідстоював засади натуралізму і природності у мистецтві, та трактат«Лаокоон», видатного представника європейського просвітництва,теоретика мистецтва та літературного критика Г.-Е. Лессінга1. Отже, активнийпошук ідеалу досконалої людини та суспільства, нова хвиля захоплення історієюта культурою античності висунули на перший план суспільно-громадське звучаннямистецького твору, його виховний потенціал.
Художнім кредо неокласицизму стало гасло «архітектура,що говорить». У мистецтві цього напряму переважали прості, лаконічні,геометричні правильні форми, простежувався зв´язок з реалізмом, щонайсильніше виявилося в творчості французького художника Жана-Батіста-СімеонаШардена (1699-1779). В Італії і Франції та частково в Німеччині неокласицизміснував поряд з рококо. На відміну від класицизму, в моду ввійшло не лишемистецтво Риму, а й Еллади, оскільки в ньому більше тепла, гуманізму,поетичності, патріотизму та героїки. Став популярним англійський ландшафт, доякого не торкнулася рука людини, а не регулярний французький парк.
У XVIII ст. зменшилася залежність художників від приватнихзамовників. Головним суддею стала громадська думка. З´явилась художнякритика, метою якої було оцінити витвір мистецтва з огляду на суспільнікритерії. Так, першою формою критичної літератури з мистецтва стали «СалониДідро». У Франції, де нові форми мистецтва виникали особливо швидко,важливим досягненням художнього життя були публічні виставки — Салони, що їх з1667 р. щорічно організовувала Королівська академія живопису і скульптури. Таківиставки давали художнику визнання, тому взяти в них участь як чмагалиря ймитці інших країн.
У галузі архітектури в стилі неокласицизму побудована площаЗгоди (Concorde) в Парижі та Малий Тріанон у Версалі архітектора Ж- А. Габріеля(1698-1782). Найбільшою спорудою неокласицизму стала церква св. Женев´євив Парижі, яку в роки Французької революції перейменували на Пантеон. Сюди булиперенесені останки найвидатніших людей Франції, в тому числі і її будівничого — архітектора Ж.-С. Суфло (1713-1780).
Неокласицизм у контексті англійського мистецтва невиділяється. Англійське Просвітництво було досить зрілим уже в 40-х роках XVIIIст., і його гуманістичний вплив благодійно позначився на культурі. Становленняанглійської національної школи живопису пов´язане з Уільямом Хогартом(1697-1764), який був єдиним художником англійського Просвітництва і першимживописцем-просвітителем у Європі. Дві сторони просвітительської естетикиАнглії (раціоналістична та емоціональна) відповідно виражені в творчості ДжошуаРейнолдса (1723-1792) та Томаса Гейнсборо (1727-1788). У колекції Музеюмистецтв ім. Богдана і Варвари Ханенків єдиним, але цінним зразком англійськогоживопису є картина Д. Рейнолдса «Крутійка». Поряд з офіційнимипортретами майстер зображував своїх маленьких родичок, які приваблювали його щирістюдитячих почуттів та безтурботністю.
У Росії неокласицизм не розвинувсь у стильову систему. Рисирококо оригінально переплелися з класицизмом. Російський класицизм став однієюіз самобутніх і яскравих сторінок європейського мистецтва. З´явившись уXVIII ст., він набув довершення в XIX ст. Видатними представниками російськогокласицизму XVIII ст. в архітектурі були В. Баженов, М. Казаков, Д. Кваренгі таін., у скульптурі — М. Козловський (виходець з України), Ф. Шубін, Ф. Щедрін,Е. Фальконе та інші, у малярстві — І. Нікітін, Ф. Рокотов, Д. Левицький та В.Боровиковський (два останні — з України), Ф. Алексеев та ін.
Отже, європейська культура XVII-XVIII ст., яка розвивалася назасадах раціоналізму та просвітництва, виробила нові методи, засоби науковогопізнання та освоєння навколишнього середовища, сформувала світогляд, вільнийвід феодальних забобонів, ідейно підготувала революційні зрушення в ЗахіднійЄвропі, що найповніше виразилися в ідеалах Французької революції, виробила новізасоби художньо-мистецького відображення навколишнього світу.
3 Доба бароко. Реформа і відновлення вмистецтві бароко. Вплив бароко
Наступна епоха, що настає після доби Відродження – це доба Новогочасу, що починається у ХУІІ ст. До чуттєвого досвіду пізнання природиприлучаються раціональні методи пізнання і моделювання законів природи.Вивчення світу веде до корисного застосування цих закономірностей у людськійдіяльності. Раціоналізм епохи виріс з успіхів математичних і природничих наук.Досвід перестає бути індивідуальним, а об’єктивізується за допомогою умогляднихпонять. Лідером культури стає наука, на відміну від лідерства мистецтва в добуВідродження. Крім методу бароко, в рамках новочасового художнього мисленняХУІІ-ХУІІІ ст. виникають і інші стилі в мистецтві – класицизму та реалізму.
Бароко, стиль в мистецтві й архітектурі, характеризуєтьсяекстравагантністю орнаменту, асиметрією конструкцій і великою експресивністю.Домінував у європейському мистецтві в 17 столітті, представниками цього стилю єРубенс, А. ван Дейк (Фландрія), в архітектурі Л. Берніні (Італія), В. Растреллі(Росія), в літературі П. Кальдерон (Іспанія), А. д'Обіньє (Франція), М. У.Ломоносов (Росія), в музиці період бароко тривав з 1600 до 1750, представникамиякого є Монтеверді, Вівальді, Й.С. Бах, Гендель.
Барвисте, емоційне мистецтво бароко створювалося головним чиномдля служіння релігії. Воно прагнуло приголомшити глядача, розбудити в ньомупіднесені почуття, але вищою його метою було ввести віруючого у світ чудес,екстатичних одкровень і митей тріумфу християнської віри.
У XVII столітті Італія зберігало своє провідне положення якджерело нових художніх ідей і прийомів, і в Рим все так само стікалися майстрикисті і різця з усього континенту. Зароджені в Італії художні стилі незмінноставали зразком для наслідування далеко за її межами. У XVI ст. на зміну епосіВідродження прийшов вигадливий маньєризм, якому було призначене недовге життя.А його динамічний спадкоємець — стиль бароко — панував у мистецтві протягомXVII і частини XVIII сторіччя, охопивши всю Європу і Латинську Америку.
Доктрина мистецтва бароко, батьківщиною якого єІталія, складалася під впливом чинників контрреформації і художньої політикикатолицької церкви. Краса повинна була служити вихованню побожності. Мистецтвобароко вражало уяву незвичайністю задуму і виконання, перебільшеним пафосом,йому властиві зовнішня театральність, сполучення ідеалізації з натуралізмомпристрастей: збуджувати подив – задача поета на землі. У релігійних сюжетаххудожників і скульпторів підвищений інтерес до чудес, мучеництва, де яскравомогли виявити себе улюблені в цьому стилі гіперболічність та патетика. Вархітектурі переважає тяжіння до ансамблю міських площ разом з палацами,парками, фонтанами, скульптурами, міські та заміські резиденції побудовані насинтезі архітектури й скульптури, підпорядковані загальному декоративномуоформленню.
Мистецтво бароко розвивалося передовсім укатолицьких країнах Європи: в Італії, Іспанії, Португалії і їх колоніях, уФландрії, частково у Франції, проникло до Польщі, балтійських країн, а в ХУІІІст. до України і Росії, дало помітні здобутки в Австрії та Німеччині. У ХУІІст. Видатними майстрами в скульптурі і архітектурі римського бароко булиДжованні Берніні (скульптури “Екстаз св. Терези”, фонтана з фігурою Тритона,церкви св. Андреа аль Квірінале)і Франческо Борроміні будинку Ораторіо ді СанФіліппо Нері, церкви св. Іво алля Сап’єнца. Болонські академісти брати Караччіі реалістична течія Караваджіо призвели до виникнення бароко в живописі Італії,представлене іменами Гверчіно, Доменіко Фетті, Луки Джордано, Бернардо Строцці,Сальватора Рози, Александро Маньяско, Джузеппе Креспі. Рим був центром, звідкимистецтво Бароко розповсюджувалося до інших країн. У Римі побував і П.Рубенс,жили Пуссен і Лоррен, Веласкез.
Бароко з’являється в Німеччині на останньому етапі свогорозвитку (подібно як у Х-ХІ пізньовізантійське мистецтво на Русі-Україні).Пізнє бароко Німеччини втілилося в багатих архітектурних формах Дрезденськогокоролівського палацу Цвінґер, палацах архієпископів у Зальцбурзі, монастирськихбудівлях. Під впливом місцевої традиції тип єзуїтського храму змінився: фасадза зразком готичних храмів вкладено в рамки двох однакових веж, екстер’єр таінтер’єр заповнені декором, рослинними орнаментами і фігурами, які сплавляютьсяз настінним живописом в єдину напружену цілісність. Храми і собори в Німеччинібудувалися частіше на відкритому просторі і більше пов’язані з пейзажем, ніж зміським оточенням, на відміну від Італії. Архітектор Фішер фон Ерлах є авторомцеркви св. Карла у Відні, барокових будівель у Празі. Балтазар Нойман збудуваврезиденцію у Вюрцбурзі (Південна Німеччина). Шлютер є автором королівськогозамку в Берліні.
Німецьке бароко проявилося у поезії ХУІІ-ХУІІІ ст., танайвищі його досягнення – в музиці, яка тоді заповнювала німецькі палаци іцеркви. У музиці композитора Йоганна Себастьяна Баха доба бароко промовиланайкраще і найбільш піднесено. Бах, автор глибоких за змістом органних іхорових творів, відкриває перед слухачем безмежну далечінь і то підносить йогона найвищі висоти, то проникає своїми звуками в земні почуття. В мистецтві фугимелодичні площини переплавлено в точно розрахованій чудовій і прозорійгармонії, що нагадує стрункі архітектурні форми. В Пасіях за св. Іоанном іМатвієм звучать піднесені і вражаючі духовні драми людини і світу.
Композитор Георг Фрідріх Гендель у своїх ораторіях, тобтовеликих творах для хору, оркестру і солістів, оспівує голосами могутніх хорів ігероїв події, що визначили долю цілих народів, їх смуток і радощі. У Баха іГенделя бароковий пафос висловлює глибини справжніх почуттів і найщирішоїтеплоти.
Фламандська живописна школа ХУІІ ст., перейнявши відіталійців барокові риси, в той же час, особливо у творчості Рубенса, з-посередінших європейських шкіл найбільше зберегла ренесансні традиції. Рубенс буводним з останніх західноєвропейських гуманістів-митців, творчість якого несларадість, вітальність і погідність. Пітер Пауль Рубенс малював у стилі бароко,його персонажам притаманне повнокровна і здорова життєздатність, пишність тілеснихформ.
Послідовником Рубенса був Ван Дейк. Автором побутового жанрубув фламандець Якоб Йорданс, тверезий реаліст, його живопис соковитий і вільнийтут відчутний вплив Караваджіо.
Вплив фламандської школи, зокрема Рубенса, був дуже значним:на портретний жанр в Іспанії і Англії, на релігійні композиції в Голландії,іконопис Італії, колористику Ватто у Франції, сюжети Делакруа.
Голландський митець Рембрандт в руслі мистецтва бароковиробив свій оригінальний мистецький стиль, який за значущістю виходить зарамки певних стильових напрямків (Давид і Саул, Христос в Емаусі, Давид іДжонатан). Рембрандт, згідно з Спінозою, виразив у своїх картинах найважливішудля нього ідею, що людина досягає свободи і природності, пізнаючи права світу,і, поборюючи егоїзм, досягає всеохоплюючої любові.
В Іспанії працювали в добу бароко знані живописці Ель Греко,Хусеппе Рібера, Естебан Мурільйо і найгеніальніший з-посеред них ДієґоВеласкез, які виробили індивідуальні творчі стилі, що були провісникаминаступної добу реалізму в мистецтві. Пишний архітектурний стиль іспанськогобароко репрезентує Хурріґуера (1650-1723).
У літературі бароко відбувається значне збагачення мови.Наприклад, поет ХУ ст. Поліціано (доба Відродження) задовольняється скупимисловами “цілий схід вже почервонів і схили гір здаються золотими”. Маріно,відомий італійський поет бароко ХУІІ ст., збагачує свою палітру напівтонами:“повітря було забарвлене сумішкою білої і брунатної барв, покроплене тінню ісвітлом і в затуманеному блискові творило поєднання ранкової зорі з місяцем”.Вираз ставав багатшим, слово витонченішим, разом з тим замість цілісності ілаконізму переважає красномовство і риторика.
Бароко, продовжуючи тенденції ренесансу, намагається глибшепроникнути в глибини внутрішнього життя людини. Якщо Джоконда Леонардооб’являється у повноті самовладання і внутрішнього спокою, то Тереза Бернінівідкриває внутрішні таємниці людини. Бароко активніше черпає з життя, розширюєколо тематики. В малярстві поширюється жанровий живопис і натюрморт. Бароко сприйняловід античності натуралізм пристрастей, антична драма воскресає в бароковійопері. В пластичних мистецтвах (скульптурі) збагачується світлотінь, вмалярстві – вільна лінія і загальний колорит, в архітектурі – глибина іпросторовість.
Україна впродовж ХУІ – початкуХУІІ ст. перебувала у полірізноманітних впливів, різноукладної економіки, різного звичаєвого права, тутпанував калейдоскоп світоглядів, архітектурних стилів, мов і національностей.Мовою професійної культури була книжна, яку знало невелике число мешканців.Культура орієнтується на слово і казання. На межі ХУІ-ХУІІ ст. настали зміни вменталітеті українців, вони зрозуміли, що їх країна є наступницею великоїсередньовічної держави Київської Русі. У середині століття Україна внаслідоквизвольної війни очоленої козацтвом, відновлює свою державність, школу, мову,храми. Народжується література, музика, живопис і архітектура, в яких рисиєвропейського Нового часу поєдналися з національною специфікою і проблематикою.Саме в козакові, як пише Є. Маланюк, народився неповторний для всьогослов’янського світу героїчний тип людини – як для Європи лицар чи джентльмен.(“Еней був парубок моторний і хлопець хоч куди козак!”). Україна поділялася наполки і сотні, до яких належали міста, містечка і села. При цьому військовомуправлінні міста мали свій суд і магістрат.Реформаі відновлення в мистецтві бароко.
Не будучи суто релігійним, мистецтво бароко все-таки буловиразником духу контрреформації — руху за реформування і відновленнякатолицької церкви, що відродило її сили в боротьбі з протестантизмом.
Майстра бароко повернулися до кращих взірців Високого Відродженняз їх класичною простотою сюжетів і емоцій. У той же час бароко підняломистецтво минулих епох на нову ступінь. Там, де класичний елемент Відродженнятяжів до стриманої рівноваги, зберігаючи емоційну дистанцію між твором іглядачем, бароко з неприборканим напором прагнуло захопити і потрясти йогодушу.
Обновлений класицизм став головним у творчості Аннібале Карраччі(1560-1609), чиї плафони в римській галереї Фарнезі натхненні фрескамиМікеланджело в Сікстинській капелі, але позбавлені властивого їм похмурогорозжарення пристрастей.
Мистецтву бароко був характерний глибокий драматизм, а шляхомсполучення скульптури, архітектури і музики в єдине видовище досягалися разючіефекти. З особливою силою риси театральної патетики виявляються у величномусоборі св.Петра в Римі, і не випадково саме в епоху бароко зародився новий видмистецтва — опера.
Перейнявши елементи класицизму — колони, трикутні фронтони й арки,- архітектура бароко відрізнялася неспокійним динамізмом плавно вигнутихповерхонь і активним протиборством форми і простори.Впливбароко на світову культуру.
Незважаючи на свої католицькі «південні» джерела, стильбароко вплинув на мистецтво Фландрії, Німеччині й Австрії. В Франції пишність іпишнота бароко служили прославлянню абсолютної монархії Людовіка XIV. До тогож, там були дуже сильні традиції стриманого класицизму, і навіть грандіознийпалац Людовіка у Версалеві до чистого бароко віднести не можна.
Стиль бароко домінував у Європі до середини XVIII століття.Найвідоміший зразок його в Росії — Зимовий палац — побудований В.В.Растрелли в1754-62 р.
На Україні XVII-XVIII століття — розквіт культури бароко, щоз'єдналася з православною традицією в дивному синтезі, що відбив духовні іфілософські шукання бурхливої, суперечливої і героїчної епохи. Майстри тієїпори, продовжуючи і немов надолужуючи упущене вслід західноєвропейськомуРенесансу, малювали свого героя сильним, розумним, енергійним і жагучим. Але цевже не богоподібний титан Відродження, а людина, що усвідомила швидкоплинністьі ілюзорність «радостей земних». Звідси меланхолійність і внутрішнязосередженість персонажів як церковної, так і світського живопису серед пишногоцвітіння життя. Мораль епохи не звеличує відмовлення від земного і людського, азатверджує необхідність розумного самообмеження. Людина бароко увесь час стоїтьперед вибором — бути щасливим тут і зараз (тобто на землі) чи потім і там (нанебі). Постійно зіставляючи земну твердінь з небесною, художники дають волюфантазії, звільняючи себе і глядача від умовностей, як формальної релігії, такі повсякденної логіки. Звідси фантасмагоричність образів як характерний елементбароко й одна із самих яскравих рис його українського різновиду.
4Класицизм як напрямок розвитку мистецтва та літератури. Живопис, скульптура таархітектура классицизму
Ще більш складний і неоднозначний за своєю природою класицизм (відлат. сіаззісиз — зразковий), який пережив глибокі зміни і наповнився новимзмістом у другій половині XVIII ст. Як цілісна система цей стиль почав функціонувати у Франції у XVIIст., в епоху піднесення абсолютизму; теоретичні принципи його виклав Н. Буало(1636—1711) у дидактичній поемі «Мистецтво поетичне». Грунтуючись напринципах філософського раціоналізму, класицизм виховував ідеальне уявлення пророзумну і справедливу владу освіченого монарха, тому в художніх творахпереважали громадські, героїчні та патріотичні мотиви. В дусі античногоестетичного ідеалу утверджувався чіткий поділ жанрів мистецтва на«високі» і «низькі». До перших, де відображалося життяміфологічних персонажів, королів, полководців, належали трагедія, ода, героїчнапоема; до других, героями яких виступали селяни, міщани, — комедія, байка,сатира, ідилія. В драматургії не допускалося змішування трагічного і комічного,величного і простого, суворо дотримувався закон «трьох єдностей» —дії, часу, місця. Визначними досягненнями класицизм завдячує творчостідраматургів Ж. Расіна і Ж. Б.-Мольєра. Ж. Расін (1639—1699) у п'єсах«Британік», «Мітридат» показав конфлікт між людськоюгідністю, високим моральним обов'язком та деспотичною владою, егоїстичнимипристрастями. Через творчість Ж.-Б. Мольєра (1622—1673), який утвердив жанр«високої комедії», класицизм звернувся до проблем народного життя.
КінецьХVІІ – поч ХІХ ст. характеризується в українській архітектурі значнимзростанням обсягу будівництва, поширенням нового стилю – класицизму. Класицизмнадавав усім містобудівельним заходам державного офіційного характеру. Здругого боку в межах цього стилю якоюсь мірою виявились історично-прогресивнібудівельно-архітектурні тенденції часу. Крім того, весь пластично-образнийарсенал засобів класицизму ніс на собі відлиски античності й епохи Відродження,інтерес до яких знову посилився в епоху просвітительства. У своїх кращихзразках мистецтво класицизму несло важливі естетичні і виховні функції.Урочиста простота будинків, площ, вулиць зовні ніби підпорядковані, геометрії,несла в собі глибокі емоційні імпульси. Розвиток архітектури великою міроюзумовлюється прогресом будівельної техніки. В цей час поступовоговпроваджуються в будівництво металеві конструкції, проте, як і раніше поширенебуло дерев’яне будівництво.
Врозвитку класицизму можна визначити три етапи: становлення стилю, зрілість ізанепад.
Архітектурапершого етапу відзначається переходом від барокко до класицизму, пошуками новихзасобів художньої виразності, й новим підходом до ансамблевої забудови. Зачасів класицизму набуває значення відкритий характер композиції ансамблів площ,вулиць і окремих комплексів.
Основнимдосягненням другого етапу було створення великих ансамблів, а в архітектурі –застосування декоративного мистецтва для втілення значних художніх задумів.
Натретьому етапі поширилося багатоповерхове будівництво, зростали промисловіпідприємства, учбові заклади. Занепад класицизму виявився також у відході відтворчого розуміння й використання форм античності у пануванні канонів іштампів, у прояві електризму.
Кращінабутки зрілого класицизму знаходять підтримку, поширення у творчій практиціукраїнських архітекторів та скульпторів.
Відомізодчі першої половини ХІХ ст такі як Андрій Воронихін, Андріян Захаров,Олександр Брюллов, Василь Стасо, Вікентій Беретті доповнили основну формулукласицизму, положенням про цілісність і ансамблю та його синтез із давньоюзабудовою. Виняткову увагу вони приділяти єдності архітектурних споруд.
Найвеличнішійбудівлі за їхнім задумом, мали відповідати вимогам кругового абосекторально-панорамного огляду і мати ідеальні пропорції з різних точок зору.На них мав триматися ансамбль вулиці, площ, кварталів. Одним з найбільшихдосягнень зрілого класицизму було втілення в практику синтезу архітектури йскульптури. В першій пол. ХІХ ст співдружність цих двох мистецтв досягла небувалоїдосконалості.
Середзначних і найкращих споруд кінця ХVІІІ ст виділяється п’ятибаннийСпасо-Преображенський собор у Новгороді–Сіверському, закладений за планомпетербурзького архітектора Дж. Кваренчі. Собор розміщено у центрі забудовимонастиря.
Квадратнау плані будова з чотирьох боків має виступи. На виступу головного фасадустворено портик-лоджію з чотирьма колонами, затиснутими між двома антами.Бокові виступи підкреслено чотирьма півколонами з яких середні напівкруглі, адві крайні – квадратні. Бокові входи оригінально розміщено в нішах. Апсидасхідного фасаду має вигляд півротонди з причетвертими колонами.
НаприкінціХVІІ ст в українських містах дуже поширений був тип традиційної селенської хати“на дві половини”. Тепер збільшуються розміри і ускладнюється планування.Поступово виробився тип і так званого прибуткового будинку. З’являються дво ітриповерхові жилі споруди.
Розвитокархітектури Києва значною мірою пов’язаний з ім’ям визначного архітектораАндрія Миленського, який народився в 1766 р. в сім’ї військовослужбовця. Свійшлях у будівельній справі він почав у 1775 р. Потім навчався в Кремлівськійекспедиції під керівництвом К. Бланка, а з 1787 р. – в Петербурзі у Кваренчі,де працював 5 років. Миленський за короткий час перетворив патріархальний Київз його численними монастирями і руїнами колишньої могутності й слави на сучаснеєвропейське місто. Під його керівництвом було покладено багато вулиць, такожвизначив і Хрещатик як головну в майбутньому вулицю Києва. Щоб зв’язатиХрещатик з під’їздними шляхами, Миленський пересік його почато Олександрівськоювулицею між Подолом і Печерськом, а кінець Хрещатика продовжив на Зх і Пдоднією з найдовших у тогочасному Києві вулиць – Василівською. На ХрещатикуМиленський збудував перший у місті театр із залом на 470 місць (не зберігся). У1802 р. за проектом Миленського споруджено перший на Україні “Пам’ятник начесть поновлення магдебурзького права”, що являє собою тосканську колону зп’єдисталом у вигляді арки.
Дляпам’ятника обрали місце в кінці Хрещатої долини, на березі Дніпра, в оточеннізелені, де за переказами відбувалося хрещення киян у 988 р. У 1810 р. наАскольдовій могилі споруджено церкву-Ротонду у вигляді мовзолею-пам’ятникаАскольдові, якого за літописом вважали першим київським князем. Церква стоїть учудовому природному оточенні. Після нищівної пожежі Подолу у 1811 р.Миленському довелося багато попрацювати над забудовою цієї частини міста. Вінпоновлює старі будівлі і будує багато нових. У Фролівському монастиріМиленський спорудив Воскресенську церкву з центральною ротондою, перекритоюбанею, та з двома боковими симетричними крилами.
Церквазвісно мала вигляд цивільної будівлі, й мала хрест на бані, який свідчив про їїкультове призначення. Найбільшою спорудою Києва першої половини ХІХ ст булабудівля університету. Її будівник В. Беретті – відомий архітектор, чиямайстерність склалася під впливом його вчителя по Академії мистецтв А.Захароваі Тома де Томана, з яким Беретті довелося згодом працювати в Петербурзі.Будівлю університету розміщено на перехресті двох основних магістралей новогоміста, завдяки чому вона добре пов’язана з Хрещатиком, Печерськом і стариммістом. Головний фасад корпусу університету виходить на Володимирську вулицю.
Центральнийпарадний вхід акцентовано восмиколонним портиком іонічного рдеру. Спокійнагладь стін підкреслюється рустованим цоколем, обрамленням віконних прорізів,поясом другого поверху з підвіконними балюстрадами й деталями чавунного литва.
Череззначних висотних споруд цього часу виділяється дзвіниця Успенського собору вХаркові, зведена за проектом архітектора Є. Васильєва у пам’ять перемоги надНаполеоном. Кожен із 4-ох ярусів дзвіниці являє собою самостійну ордернукомпозицію, а п’ятий ярус становить барабан увінчаний позолоченою банею.
Удругій Пол. ХVІІІ ст розгорнулися значні будівельні роботи на півдні України.За короткий час там виникли такі значні як Єлисаветград, Херсон, Маріуполь,Катеринослав, Одеса.
Уплануванні й забудові цих міст брали участь видатні петербурзькі архітектори.
У1818-1920 рр. За проектом В. Стасова у центральній частині міщанськогопередмістя спорудили пам’ятник видатному англійському гуманістові Дж. Говарду,який помер у Херсоні. За заповітом над його могилою поставлено обеліск ізсонячним годинником. На початку 1790 р. архітектору І. Старову доручили обратинову територію, скласти проект міста Миколаєва. В архітектурі Миколаєва упрямих вулицях і великих площах відразу відчувається характер містаспланованого на класицистичних засадах. Центральна площа була на перетині двохголовних широких вулиць. Її забудова складалася з церкви на честь ГригоріяВірменського, будівель магістрату, з кам’яними лавками. Найзначнішою з них єкам’яний двоповерховий будинок. До нього симетрично прилягають з обох боківкрила у вигляді відкритих галерей, які надають будівлі легкості. Перший поверхмагістрату має вигляд аркади на яку спирається стіна другого поверху, а колонибокових галерей пов’язують будинок з іншими будівлями площі.
Вінших будівлях у Миколаєві також відчувається намагання по-новому трактуватикласику сміливим застосуванням форм дерев’яної архітектури, навіяних народноїтворчості.
Найбільшогорозвитку серед міст кінця ХVІІІ-ХІХ ст досягла Одеса. ЇЇ збудували в 1794 р. намісці турецької фортеці Хаджибей. У 1803 Одеса ще була невеликим містом здев’ятьма тисячами жителів. У місті було 14000 будинків і землянок, незакінченіцеркви, 39 невеликих фабрик, 200 крамниць і магазинів. В 1804 р. градоначальникОдеси А.Е. Ришельє замовив проект театру відомому архітекторові Тома де Томану.
Прихильникформ античної архітектури, Томан казав, що його театр являє “подобу невеликогогрецького храму”. Театр збудований у 1809 р. поблизу моря добре виділявся середнавколишньої забудови і кожен хто приїжджав до Одеси морем, першою бачив цюспоруду. У забудові Одеси брали участь петербурзькі архітектори, такі як Ф.К.Боффо, Г.І. Горічеллі, У.Козлов, Ф.К. Боффо був родом із Сардинії. За сорокроків творчої діяльності він спорудив кілька найзначніших будівель. Основнимархітектурним акцентом є центральна напівкругла площа, вона збудована двомасиметрично розташованими увігнутими будинками. Саме ця архітектурна ідеяяскраво виявлена у величезних Потьомкінських сходах. Сходи, пам’ятник і вулицяміж увігнутими будинками становлять композиційну поперечну вісь бульвару, щоподіляє його на дві частини. Бульвар обмежують з двох боків комплекси будов –садиба Воронова та будинок Старої біржі. Воронцовський палац збудований запроектом Боффо. Палац має чудові інтер’єри, які відзначаються декоративнимбагатством і художнім смаком.
Всікімнати мали паркетну підлогу, були обставлені англійськими меблями.Архітектура будинку колишньої старої будівлі з двома прекрасними ризалітами йколонадою, що об’єднує їх збудованої за проектом Дж. Кваренгі. Протягом першоїтретини ХІХ ст Сімферополь перетворився на значне місто, з характерною дляраннього класицизму трипроменевою системою плану, з центральною напівкруглоюплощею перед собором. Від часів пізнього класицизму в Сімферополі зберігсясімнадцятиметровий обмін із світло-зеленого діориту, споруджений 1842 р. Вінспирається на кубічну основу, що підноситься на високому цоколі. Обеліскзамикає перспективу вулиці.
Середнових міст найбурхливіше розвивався Севастополь. Велику роль у плануванні ізабудові міста відіграли військові інженери. Севастополь зростав дуже швидко. В1804 р. Севастополь оголосили головним військовим портом Чорноморського флоту,а згодом фортецею.
Особливудіяльність по забудові Севастополя розвинув видатний флот овець і вчений М.Лазарєв. В архітектурі Севастополя переважали давньогрецькі форми. В грекодоричному ордері збудовано в 1843 р. Петропавлівський собор, що являє собоюпериптер з сорока чотирьма колонами. При Морській бібліотеці було спорудженотак звану башту вітрів. На верхньому крузі барельєфи, які зображуютьміфологічних героїв. Будинок Морської бібліотеки було зруйновано, але баштазбереглася, до наших днів, нагадуючи про архітектуру першого періоду розвиткуміста.
Напочатку ХІХ ст одним з найцікавіших зразків архітектури у Львові є великийбудинок, оздоблений кам’яним рельєфом різьбленням. Вхід будинку підкресленогреко доричними колонами. Головний фасад прикрашають рельєфні античнікомпозиції, створені скульпторами Г. Вітвер-ом і А. Шімзером.
Привертаєувагу також будівля по Вірменській вулиці, фасад якого оздоблюють шістьіонічних пілястрів що об’єднують 2 і 3 поверхи. Під вікнами третього поверхувиконано п’ять барельєфних композицій. У центрі зображено Хроноса, а по боках –чотири пори року. Будинок має балкон з красивою залізною огорожею ковальськаробота, що широкою смугою ніби відмежовує основу – цокольний поверх на якийспирається вся споруда.
Дляпізнього періоду класицизму характерний розвиток прибуткового будинку. До цієїкатегорії належить збудований у 1842 р. так званий театр С. Скарбка у Львові.Театр вбудовано у велику чотирьохповерхову споруду з квартирами. Головний фасадпідкреслено винесенням уперед портиком, який спирається на аркаду.
Впливкласицизму й певною мірою позначився й на народній архітектурі. Його формальніелементи проявилися при плануванні сіл, містечок, будівництві церков.Проникнення елементів класицизму в народну архітектуру пов’язане з характероммісцевого будівельного матеріалу, яким на більшій частині було дерево.
Класицизмв архітектурі закінчився в 60-х роках ХІХ ст Але цей рубіж дуже умовний, ботрадиції, здобутки в містобудуванні справляли вплив і на архітектурну практикунаступних часів. Регулярна система планування міста, видатні палацово парковікомплекси розкривають багатства будівельної і художньої культури тих часів ізаймають значне місце в загальній культурній спадщині українського народу.
Висновок
XVII-XVIII ст. були вирішальними у формуванні культури Новогочасу, що тісно пов'язано з виходом на історичну арену нового класу — буржуазії.Її економічне утвердження, політична боротьба супроводжувалися складаннямнового світогляду. Завдяки численним відкриттям видатних вчених ставсяпереворот у поглядах на природу, утвердилася матеріалістична картина світу.Було поставлене питання про справедливий устрій людського суспільства.Відповідь на нього шукали блискучі мислителі епохи Просвітництва. Ускладнюютьсяформи художньої творчості. Якщо в середні віки єдність європейської культурибула наслідком її нерозвиненості, то тепер виникають умови для єдності культурногопроцесу вже на іншому якісному рівні. Перераховані культурні процеси булиоднією з передумов буржуазних революцій в Англії, а особливо у Франції.
Якщо говорити про загальну характеристику художньої культури добиПросвітництва, то слід відзначити, що вона є новим відкриттям, новим щаблем нашляху розвитку світової планетарної художньої культури, їй властиве такехудожнє сприйняття, як інтимність, ліризм, гостра спостережливість, проникненняв людські пристрасті і характери. Водночас, здобутки художньої культури добиПросвітництва, досягнуті ціною втрати універсальної повноти у зображеннідуховного життя, цілісності у втіленні естетичних ідеалів суспільства,властивих мистецтву попередніх років.
Замість свавільного індивідуаліста епохи Відродження і регламентованогопідданого періоду класицизму в XVII ст. героєм мистецтва стає громадянин, який утверджує свободув рамках політики. Д. Дефо, Д. Свіфт, Г. Фіддінг, Г. Лессінг, А. Лесаж, П.Бомарше, Вольтер, Д. Дідро репрезентують у своїй творчості розумне, саму природністьлюдини. Для них розв'язання усіх колізій зумовлено просвітленням життя,розумом, знаннями.
Просвітницький раціоналізм найінтенсивніше наповнювавсягуманістичним змістом. Так, якщо в класицизмі «розумність» творів мистецтвабула показником їхніх художніх якостей, то тепер вона сприймається і якдодаткове свідоцтво його моральних вартостей. Краса і добро все тіснішезближуються через посередництво істини. Звідси — моралізаторський пафос самогомистецтва Просвітництва та зростаючий інтерес до проблеми піднесеного. РеалізмПросвітництва вже не висуває таких могутніх титанів, як мистецтво Відродження.Велич духу, неймовірна напруга загальнолюдських пристрастей замінюється дещоспритністю винахідливого героя.
Мистецтводемократизується і звертається до життєвого матеріалу найрізноманітнішихверств, залучаючи низи суспільства. Уважно простежується суспільне життя людей.Провідним жанром у літературі стає соціально-побутовий роман. Площина увагихудожників весь час розширюється.
Використана література
1. 50 біографій майстрів західно-європейського мистецтва.Видавництво«Радянський художник», Ленінград 1965 р.
2. БогомоловА. С. Античная философия. — М.: изд-во МГУ, 1985
3. Бенеш Отто. ИскусствоСеверного Возрождения. — М., 1973.
4. Вельфлин Г. Ренессанс ибароко, пер. с нем. — СПБ, 1913.
5. Виппер Б. Р. Статті про мистецтво. — М., 1990.
6. ГорфункельА. X., Философия эпохи Возрождения. — М.: Высшая школа, 1990.
7. ГриненкоГ.В. Хрестоматия по истории мировой культуры. — М.: Юрайт, 1998.
8. ГуревичА.Я. Категории средневековой культуры. — М.: Искусство, 1984.
9. Енциклопедія мистецтва. – М., 2000.
10. Історіякультури. – М., 1999.
11. Історія мистецтва закордонних країн. — Том 2. Видавництво«Академія художників». – М., 1990.
12. Історіясвітової культури. — Либідь, 1994.-320 с.
13. Историяискусства зарубежных стран. — М.: Искусство, 1980.
14. Историясредних веков. — В 2-х тт. / Под ред. Сказкина С. Д. — М.: Высшая школа, 1977.
15. Культуразпохи Возрождения й Реформации. — М., 1981.
16. Українська та зарубіжна культура. – К., 2001.