МІНІСТЕРСТВООСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
ЧЕРКАСЬКИЙДЕРЖАВНИЙ ТЕХНОЛОГІЧНИЙ
УНІВЕРСИТЕТ
КАНІВСЬКИЙННВК
Контрольнаробота
здисципліни культурологія
натему
«Просвітництво. Культурна характеристика»
Канів– 2008 р
ЗМІСТ
Вступ
1.Зарубіжна культура епохи Просвітництва
2. Українська культура в умовах національного відродження
Висновки
Література
ВСТУП
Культурний рухПросвітництва був започаткований в Англії у другій половині XVII ст., де підвпливом буржуазної революції зародилось багато ідей, характерних для всієї«епохи Просвітництва». В усіх країнах Європи розвиток культури уXVIII ст. тією чи іншою мірою проходив під знаком ідей Просвітництва. Протенайчисленніший, осяяний талантами загін просвітителів сформувався у Франції уXVIII ст. Саме звідси, несучи на собі відбиток французького генія, ідеїПросвітництва поширились по всій Європі.
Під їх впливом розвинувсяреволюційний рух в Західній Європі, що залишило величезний слід у світовійкультурі. В історичній зміні культурних епох Просвітництво привертає увагунапруженою концентрацією ідей у занадто стислому часовому просторі, в основномуXVIII ст. Панівною ідеєю Просвітництва є розум, його здатність пізнати сутністьречей і явищ. Мислячий розум став єдиним мірилом усього сущого на землі.
Ідеї, народженієвропейською культурою епохи Просвітництва,/>поширилися у світі, стали частиною його надбання. Під їх впливом в Україніепоха Просвітництва припадає на XVIII ст., середину XIX століття. У цей період розвиток української культури, їїстан та головні культуротворчі завдання багато в чому зумовленісоціально-політичними подіями другої половини XVIII ст. Втрачалися решткиукраїнської державності. Україна перетворювалася в провінцію з деякимиетнографічними особливостями двох великих імперій. Це призвело до занепадуренесансно-барокової (козацької) культури, породивши барокове розмаїття таперехід до рококових і класичних форм.
Зарубіжнакультура епохи Просвітництва
Соціально-економічнийрозвиток європейських країн набув напередодні епохи Просвітництва доситьнерівномірного характеру: якщо в Голландії буржуазні відносини вже повністюсформувалися, а Англія рішуче рухалася до антифеодальної революції, то Франціяпереживала в ХУІІ-ХУІПст. розквіт абсолютизму; Італія в результаті перемогиКонтрреформації виявилася надовго відкинутою з переднього краю суспільногорозвитку. Таке розмаїття загальної серцевини філософських ісоціально-політичних роздумів просвітителів є також проблема виховання, їхнябезмежна віра у розум надає вихованню функцій основного орієнтиру людини. Такимчином, найістотнішою рисою Просвітництва с «поворот» до людини. Мислителі-просвітникиголовну увагу звертають на людське суспільство, історію, біди та стражданнялюдей. У зв'язку з цим основний акцент робиться на розум, шляхи й засобиприведення суспільства відповідно до вимог розуму, насамперед таких, якрівність, справедливість, свобода, братство тощо.
Отже, Просвітництвоповертається до людини. Але чи є це поверненнясправді гуманістичним? На відміну від періоду Відродження, коли були висунутігуманістичні ідеали творчої і неповторної людської особистості, Просвітництвоформує своєрідний «спільний знаменник», під який підводяться індивідиі який виявляє себе як абстрактна ознака, що є «значущою» не з точкизору особистісно-людського (справді гуманістичного) змісту, а з позицій«вузькотехнологічних» (виробничих, управлінських тощо). Саме такулюдину — «усереднену особистість», представника «сурогатноїспільності», «машину з кісток і м'яса» — і ставить на переднійплан Просвітництво.
Однак спільнапозиція представників різних філософських шкіл, течій і напрямків епохиПросвітництва не виключала різноманітності підходів до розв'язання ними яксвітоглядних питань, так і конкретних соціально-політичних проблем. Крім того, у кожній країніпросвітницький рух мав відбиток національної самобутності.
Вже у XVII ст.соціально-економічний і політичний розвиток європейських держав, незважаючи насвоєрідність шляху обраного кожною, набув характеру загального процесу, єдиногоза своїми тенденціями й спрямуванням. Процесгенезису продуктивних сил в Англії та Голландії внаслідок успішних буржуазнихреволюцій набуває незворотного характеру. Він стає визначальним чинником уподальшому розвитку Європи. Ознаками останньої фази загальної кризи феодалізмустали глибока повага досвіду і людської думки та раціоналістичне світобачення,що прийшло на зміну теологічному. Раціоналізм як філософський напрям, згідно зяким розум вважали основою пізнання й поведінки людини, став чи не головнимджерелом ідеології Просвітництва.
Отже, панівноюідеєю Просвітництва був розум. Відповідно до цього змінився традиційний погляд на людину. На думкупросвітителів, всесвітній розум накреслив параметри людського існування. Людинакваліфікувалася як істота політична, а суспільство як співтовариство такихістот. Добробут людства просвітителі ставили в пряму залежність від розуміння йвиконання вимог закону, намагаючись спрямувати інтелектуальні зусилля у відповідному напрямі. В основних рисахполітична програма англійського Просвітництва була сформована філософом Локком (1632 — 1704). Найвідоміший його твір «Досвід про людськерозуміння» (1690) містив позитивну програму, сприйняту не тількианглійськими, а й французькими просвітителями. До невід'ємних прав людини, заЛокком, належать три основні права: на життя, свободу і власність. Правоварівність індивідів -необхіднийрезультат прийняття трьох невід'ємних прав. Згідно з його трактуванням«природного стану» людини і «природного» закону, наданілюдині від природи життя та свобода й набута працею власність потребуютьпостійного захисту. Подбати про нього людина добровільно й свідомо доручаєдержавній владі. Якщо остання не спроможна створити нормальні умови для існуванняй саморозвитку особи, люди змушені замінити політичний устрій. Так обгрунтовувалась потреба буржуазнихреволюцій.
У XVIII ст. етикусамолюбства, або розумного егоїзму, розвинув англійський філософ Ієремія Бентам(1748 — 1832). Він вважав, що за допомогоюморалі та законодавства можна регулювати людські вчинки так, щоб вони приносилиякомога більше щастя.
Таким чином, за знищеннякріпосництва і духовного рабства. З його філософських творів найвидатнішими є«Філософські листи», «Основи філософії Ньютона»,«Філософський словник», «Метафізичний трактат». Як істориквін найбільше відомий своїми працями «Доба Людовіка XIV', „Досвід пронрави і дух народів“.
Остання праця єсправжнім маніфестом просвітницької історіографії XVIII ст. Як і іншим просвітителям, Вольтеру притаманнийідеалізм у розумінні історії. Вбачаючи основний зміст історичного процесу вборотьбі з невіглаством і фанатизмом, він відводить значну роль поширеннюосвіти.
Новий етап у розвиткуфранцузького Просвітництва XVIII ст. знаменував своєю творчістю Жан Жак Руссо(1712 — 1778), ідеолог революційної дрібноїбуржуазії. Його ідеї, висловлені у творах „Юлія, або Нова Елоїза“,»Сповідь", «Мрії любителя самотніх прогулянок»,«Міркування про походження й причини нерівності між людьми», «Просуспільний договір, або Принципи політичного права», забезпечили йомуособливе місце серед ідеологів Просвітництва. Виступаючи проти соціальноїнерівності, деспотизму і рабства, визнаючи законною боротьбу народних мас протимонархії, Руссо спростовує як злочинне будь-яке насильство над природою іособою. У своєму романі — трактаті«Еміль», присвяченому проблемам виховання, Руссо визначає останнє якспосіб розвинути в людині надані їй природою основи здоров'я і моральності. Отже, одним з основнихнапрямів філософських і соціально-політичних шукань просвітителів стає проблемавиховання, їхній громадський пафос реалізується у заклику до створення всуспільстві умов, сприятливих для формування цілісної, не роздертої суперечностямиістоти.
Цьому присвяченозусилля найвидатніших представників Просвітництва, їхні твори стають програмоюсоціальних перетворень, знаряддям формування нового типу особи, іншого способумислення, сприяють радикальній зміні світоглядної парадигми у реалістичномууніверсалізмі, нових уявленнях про сутність держави і розумінні способу їїустрою, у політизації правової свідомості, виробленні концепції громадянськоїрівності, реальній секуляризації суспільної свідомості, бурхливому розвиткуприродознавства.
Яскраве свідчення того «Словник,або Енциклопедія наук, мистецтв і ремесел» у 28 томах, що видавався уФранції за редакцією Дідро з 1751 по 1772 р. і був подією загальноєвропейськогомасштабу. Відображаючи тогочасний рівень знань, «Енциклопедія»об'єднала навколо себе опозицію феодальномурежимові, захисників суверенної людської особи, її свобод: д'Аламбера,Монтеск'є, Вольтера, Руссо, Гольбаха, Тюрго, Кене, Кондорсе, Бюффена та ін.Переконливо й авторитетно проникаючи в усі сфери соціальної дійсності Франції,«Енциклопедія» закликала до об'єктивного дослідження природи йсуспільства всупереч релігійному ставленню до реального світу.«Енциклопедія» так чи інакше підтримувала нові принципи, що вносилисьу педагогічну науку з позицій просвітницького погляду на формування людини:ідеї вирішального впливу середовища, природної рівності здібностей, вимогиреальної освіти.26 серпня 1789 р. Установчі збори Франції ухвалили«Декларацію прав людини і громадянина», яка, грунтуючись на ідеяхпросвітителів, виголошувала, що люди народжуються і залишаються вільними тарівними у правах, що природними і незаперечними правами людини є «свобода,власність, безпека і опір гнобленню», що верховну владу санкціонує народ,що всім громадянам незалежно від походження має бути доступною будь-яка посада.
Проголошувалася свободаособи, слова, думки, совісті та друку. Стверджувалося, що освіта робить людейпрактично рівними перед законом і людьми.
Українськакультура в умовах національного Відродження
Діяльністьпредставників просвітницького руху сприяла тому, що Просвітництво увійшло доскарбниці світової культури своєрідною і невід'ємною складовою. Ідеї, народженієвропейською культурою епохи Просвітництва, поширились у світі, зокрема й вУкраїні.
Вони збагатилинове українськекультурне і національне відродження. У XIX ст. культурні процеси в Українівідбувалися в умовах захоплюючого, різноманітного і широкого розквіту новихідей і зростання на їх основі національної свідомості.
Основнимичинниками українського відродження були ідеї Просвітництва та Великоїфранцузької революції, німецький романтизм та ідеї слов'янського відродження,пам'ять про минуле України. Саме в цей час почало формуватися нове поняття спільності, яке спиралосьна спільність мови та культури. Дедалі більше людей сприймає ідею про те, щоносієм суверенітету є народ, водночас посилився інтерес до його мови,історичного минулого, побуту, звичаїв, традицій. З цього й починається процестворення національної свідомості. Неперевершену роль в обгрунтуванні тапоширенні цих ідей, у мобілізації мас на їх здійснення відіграють інтелектуали,інтелігенція, яка виходить на авансцену політичних і культурних змін у СхіднійЄвропі, у тому числі й в Україні. На відміну від імперської верхівки, яку малоцікавили нові ідеї й вільнодумство, новопостала інтелігенція, захоплюючисьними, намагалася усунути недоліки існуючого суспільства, змінити його звичаї,політику, побут поширенням ідей добра, справедливості, наукових знань.
Головним в її діяльностістало прагнення спертися на народ, вбачаючи в ньому джерело свідомості й національноїсили.
У процесі зростаннянаціональної свідомості вирішальну роль відіграло відтворення національноїісторії, адже без знання свого історичного минулого народ не може мати і свогомайбутнього.
Вивчення минулогонеобхідне — було й для того, щоб спростувати твердження ряду російськихісториків (В. Татищева, М. Карамзіна, М. Ломоносова), що української націїнемає і що Малоросія — споконвічна російська земля, яка не має ні власноїісторії, ні мови, ні культури. Ці завдання виконувала національна історіографія науковим дослідженнямісторичного минулого. Тому як підсвідомий протест проти русифікації наприкінціXVIII ст. серед дворян-інтелігентів Лівобережжя зростає зацікавленістьсправжньою історією українського народу.
Щоб прислужитисярідній історії, група освічених українських патріотів почала збиратигетьманські універсали, дипломатичне листування, рукописні записки видатнихдіячів минулого.
Найвідомішими такимизбирачами стали Андріян Чепа (1760 — 1822)і Григорій Палетика (1725 — 1784).На основі зібраного матеріалу Яків Маркевич (1776 — 1804) почав складати енциклопедію українознавства, алевстиг видати лише перший том під назвою «Записки про Малоросію, її жителівта' виробництва» (1798), в якій містився короткий огляд географії таетнографії України. Григорій Поле-тика основну увагу приділяв вивченнюдіяльності Богдана Хмельницького та інших гетьманів. Є припущення, що він бувавтором "Історії Русів". Перші спроби синтезованого викладу історіїУкраїни зробили Дмитро Бантиш-Каменський (1737 — 1814), який у 1822 р.опублікував документовану чотиритомну "Історію Малої Росії", Микола Маркевич(1804 — 1860), котрий у 1842 — 1843 рр. видав п'ятитомну"Історію Малоросії".
Історії Галичиниприсвятив свої праці відомий учасник «Руської трійці» Яків Галовацький(1814 — 1888).
У збірці«Вінок русинам на мас на їх здійснення відіграють інтелектуали,інтелігенція, яка виходить на авансцену політичних і культурних змін у СхіднійЄвропі, у тому числі й в Україні. На відміну від імперської верхівки, яку малоцікавили нові ідеї й вільнодумство, новопостала інтелігенція, захоплюючисьними, намагалася усунути недоліки існуючого суспільства, змінити його звичаї,політику, побут поширенням ідей добра, справедливості, наукових знань. Головним в її діяльності стало прагненняспертися на народ, вбачаючи в ньому джерело свідомості й національної сили. Узбірці „Вінок русинам на іншу людину,поезія та особистість якої такою повною мірою втілила національних дух, як цедля українців зробив наш Тарас.
Початок новоїдоби в історії літератури і суспільно-культурному житті українського народупоклала його перша збірка українських поезій “Кобзар», що вийшладруком у 1840 р. її палко привітали як українські, так і російські критики,назвавши геніальним твором. «Ся маленька книжечка, Ї писав І. Франко, Ївідразу відкрила немовби новий світ поезії, вибухла, мов джерело чистої,холодної води, заясніла невідомою досі в українському письменстві ясністю,простотою і поетичною грацією вислову». У ній українська мова досягла літературноїнеперевершеності. Було завершено процес формування української літературноїмови на національній основі та відкрились надзвичайно широкі можливості для їїподальшого розвитку, збагачення й удосконалення. Поет спростував твердженняросійського критика В. Бєлінського та ін., котрі вважали, що мова українськихселян не здатна передавати витончені думки й почуття. Звертаючись з цьогоприводу до Бєлінського, Шевченко писав: Теплийкожух, тільки шкода не на мене шитий, а розумне ваше слово Брехнею підбите.
Шевченкоспростував також погляди свого сучасника українця Миколи Гоголя, який вважав,що талановиті українці зможуть здобути літературну славу лише в контекстіросійської літератури. Ці спростування думок русофілів були великим науковимдосягненням видатного поета, доказом того, що барвисто-чиста, кришталево — витончена,співоча і разом з тим дотепна українська мова здатна блискуче передаватинайширше розмаїття почуттів і думок і що українці не мають ніякої потребиспиратися на російську мову як засіб досягнення величі.
Поезія Шевченка фактичностала проголошенням літературної та інтелектуальної незалежності українців,вона їх зцілила, відродила й утвердила.
У тяжкий час дляукраїнського народу, час, коли душилася його воля, мова, звичаї, дух поезії Т. Шевченка звеличував покривджених«рабів німих», повертаючи їм національну самосвідомість та гідність.
Синселянина-кріпака, внук гайдамаки, сам кріпак, він, як ніхто інший, знав злиднісвоїх «знедолених братів» і, наче біблейський пророк, гучно таврувавкріпацтво та самодержавство, національне гноблення й імперське загарбництво. Шевченко з ненавистю ставиться доПетра, називаючи його «тираном» і «катом». Не краще йогоставлення і до Катерини II. У відповідь на вихваляння цих самодержавців О.Пушкіним Шевченко писав: Тепер же я знаю: Це той Первий, що розпинав нашу Україну, а Вторая доконала вдову-сиротину.Кати/Кати/Людоїди.
З безмірного вболівання,з безмірної любові до свого знедоленого краю поет шле виклик не тільки царям іцарятам, а й самому Богу. У цей історичний період, на хвилі духовногопіднесення було також засновано багато шкіл і також деякі університети. НаБуковині перші середні школи засновані наприкінці XVIII ст. У 1808 р. відкритогімназію в Чернівцях, а в 1828 р. семінарію для підготовки вчителів. У всіх цихсередніх школах викладали українську мову як предмет навчання. Впродовж другоїполовини XVIII ст. українське шляхетство при кожній нагоді ставило питання прозаснування університету «по примеру находящихся в иностранныхгосударствах».
Однак усі ці освітніпроекти, на жаль, так і залишилися на папері. Тільки в 1805 р було відкритоуніверситет у Харкові. На відміну від інших російських університетів, якізасновано за ініціативою і підтримкою царського уряду, Харківський університетвідкрито за бажанням місцевого населення і на його пожертвування. 6 жовтня 1833р Микола І підписав указ про утворення Київського університету. В указі,зокрема, зазначалося, що «після переведення Волинського ліцею з Кременцядо Києва перетворити оний у вищий навчальний заклад з відповідним поширенням іна твердих основах, переважно для мешканців Київської, Волинської і Подільськоїгуберній». Така ідея, очевидно, вперше зародилася після польськогоповстання 1830 р., коли російський уряд з метою послаблення польського впливуна Правобережній Україні розгорнув на повну силу політику русифікації. Саме в1831 р. Микола І запропонував реорганізувати освіту на українських землях ізпереведенням усього навчання на російську мову. 23 грудня 1833 р. булозатверджено статут і штати нового університету, а ІЗ липня 1834р. відбувся «публічний акт відкриття» його.Університет спочатку мав два факультети: філософський та юридичний. У 1841 р.відкрито медичний факультет, а в 1850 р. філософський факультет поділено надва: історико-філологічний та фізико-математичний. У 1834 р. в університетінавчався лише 61 студент, з яких на філософському факультеті 27. Першимректором був 30-річний М. Максимович, відомий енциклопедист, друг Гоголя таШевченка, дослідник історії й археології України. Третім університетом в Україні був Новоросійський (в Одесі), заснований у1865 р. Складною була доля Львівськогоуніверситету. У1774 р. при церкві святої Варвари у Відні було заснованогреко-католицьку семінарію для навчання руського духовенства. У1783 р. її булопереведено до Львова. У зв'язку зі скасуванням ордену єзуїтів було закритоєзуїтську академію у Львові, натомість 1784 р. відкрито Львівській університет,який завжди залишався духовним форпостом українства і не зраджував національнихідеалів. У 1805 р. його було перетворено на ліцей, а в 1817 р. Ї знову науніверситет. У1849 р. в університеті вперше створено кафедру української мовита літератури, яку очолив Я. Головацький, і лише в 1894 р. Ї кафедру історіїУкраїни, яку посів М. Грушевський. На Буковині університет засновано в 1875 р.у Чернівцях з німецькою мовою навчання, але були також кафедри української мовиі літератури.
ВИСНОВОК
В історії світовоїкультури XVIII століття займає особливе місце. У цей час в усіх сферах життясуспільства формуються нові соціально-економічні відносини і дуже швидко,протягом життя двох-трьох поколінь, істотним чином змінюється світогляд людини,зростає її творчий потенціал. Ця епоха, на відміну від попередніх, сама даласобі ім'я: термін «Просвітництво» використовують Вольтер, І.Гердер.Остаточно закріпила його в науці стаття І.Канта «Що такеПросвітництво?» (1784). Найважливішими прикметами цієї епохи були:секуляризація суспільної свідомості, поширення ідеалів протестантизму,зростання інтересу до наукового і філософськогознання, безмежна віра в перетворюючі можливості освіти. Культура епохиПросвітництва, відбиваючи надзвичайно складну атмосферу часу, відзначаєтьсяособливо багатим розмаїттям художніх стилів.
Мистецтво все більшезосереджується на людській індивідуальності з усіма її суперечностями,проблемами. Одночасно для культури періоду був характерний раціоналізм і цеякнайкраще відповідало вимогам нових суспільних відносин.
Слід зазначити,що Просвітництво розумілося ширше, ніж просте розповсюдження знань і освіти,містило в собі моральне і громадянське виховання, а також утвердження"істинних" ідей про світ, суспільство і людину — на противагу«хибним» ідеям Старого світу. Ідеї Просвітництва не несли в собі революційного запалу,проте саме вони започаткували те соціальне піднесення, яке завершилосяФранцузькою буржуазною революцією 1789-1794 рр.
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
1. Бойко О. Д., «Історія України. Посібник.», Київ «Академвидав», 2003
2.Борисенко В., «Курс української історії.», К.,1997.
3. «Енциклопедія Українознавства.Загальна частина.»,К., 1995., С. 752.
4. РибалкаІ., «Історія України.»,Ч.1-2.-Харків, 1995,1997