Особливості та основні напрями формування візантійськоїкультури, її вплив на розвиток світової культуриМісце Візантії в культурі світу
В історії світової культури Візантіїналежить особливе, видатне місце. У художній творчості Візантія даласередньовічному світу високі образи літератури і мистецтва, що відрізнялисяшляхетною добірністю форм, образним баченням думки, витонченістю естетичногомислення, глибиною філософської думки. По силі виразності і глибокоїнатхненності Візантія багато сторіч стояла перед усіх країн середньовічної Європи.Пряма спадкоємиця греко-римського світу і Сходу Візантія завжди залишаласяцентром своєрідної і воістину блискучої культури. Якщо намагатися відокремитивізантійську культуру від культури Європи, Переднього і Близького Сходу, тонайбільш важливими будуть наступні фактори:
У Візантії:
— була мовна спільність (основною мовоюбула грецька);
— була релігійна спільність (основноюрелігією було християнство у формі православ'я);
— при всій багатоетнічності існувалоетнічне ядро, що складалося з греків.
Візантійську імперію завжди відрізнялистійка державність і централізоване керування.
Це все, звичайно, не виключає того, щовізантійська культура, впливаючи на багато сусідніх країн, сама підпадала підкультурний вплив з боку як племен і народів, що населяли її, так і суміжних їйдержав. Протягом свого тисячолітнього
існування Візантія зіштовхувалася з могутніми зовнішнімикультурними впливами, що виходили з країн, що знаходилися на близькій їй стадіїрозвитку, — з Ірану, Єгипту, Сирії, Закавказзя, а пізніше латинського Заходу іДревньої Русі. З іншого боку, Візантії приходилося вступати в різноманітнікультурні контакти з народами, що стояли на значно більш низькій стадіїрозвитку ( візантійці називали їх «варварами» ).
Процес розвитку Візантії був не прямолінійним.У ньому були епохи підйому й занепаду, періоди торжества прогресивних ідей іпохмурі роки панування реакційних. Але паростки нового, живого, передовогопроростали рано чи пізно у всіх сферах життя, за всіх часів. Невичерпнимджерелом культури була народна творчість. Під покривом традицій і стереотипівжив, діяв і пробивав собі дорогуновий, творчий початок.Історичний екскурс
Усю тисячолітню історію Візантії можнаумовно розділити на три періоди:
— середина IV ст. — перша половина. VIIст. — період розкладання рабовласницького ладу і становлення середньовічного суспільства;
- середина VII – початок XIII ст. — поява і розвиток феодалізму у Візантії.
— XII ст. — XV ст. — останній період,що характеризується подальшим розвитком феодалізму і початком його розкладання.
Візантія була розташована на європейськійстороні Босфору. Заснована в 658р. до н.е. Спочатку Візантія була мегарськоюколонією… Вигідне географічне положення у відомої бухти Золотого Рогу зробилоїї великим торговим центром. У 330 році Костянтин Великий переніс у Візантіюстолицю Римської Імперії, назвавши її Константинополем і Новим Римом. З тих пірвона є центром цивільного і духовного життя греко-римського світу. У середні інові століття Візантією стали називати всю східно-греко-римську імперію, щоіснувала від 324 р. до завоювання Константинополя османами в 1453 р.
Візантійська імперія породилаособливу культуру, названу в науці візантизмом.
Історія візантійської державиподіляється на 9 періодів:
1. До Юстиніана (330-518 р.);
2. Юстиніан і його спадкоємці (518-610р.);
3. Іраклій і боротьба з мусульманством(610-717 р.);
4. Династія Ісаврійська й іконоборство(717-867 р.);
5. Македонська династія і розквіт(867-1025 р.);
6. Занепад (1026 — 1081 р.);
7. Династія Комненів і Ангелів (1081 — 1204 р.);
8. Імперія в Никеї (1204-1261 р.);
9. Розквіт при Палеологах і падіння(1261-1453 р.).
Історія формуванняфілософії, релігії і світогляду Візантії
Перші сторіччя існування Візантійськоїдержави можна розглядати як найважливіший етап у формуванні світоглядувізантійського суспільства, що спиралося на традиції язичеського еллінізму іпринципи християнства. Формування християнства як філолофсько-релігійноїсистеми було складним і тривалим процесом. Християнство увібрало в себе багатофілософських і релігійних вчень того часу. Християнська догматика склалася підсильним впливом близькосхідних релігійних навчань, іудаїзму, манихейства. Однакхристиянство, незважаючи на наявність загальних з манихейством черт, принципововідмінно від манихейського дуалізму. Саме християнство було не тількисинкретичним релігійним навчанням, але і синтетичною філолофсько-релігійноюсистемою, важливим компонентом якої були античні філософські навчання. Це, можебути, пояснює до деякої міри і те, що християнство не тільки боролося зантичною філософією, але і використовувало її у своїх цілях. На змінунепримиренності християнства з усім що несло клеймо язичества приходитькомпроміс між християнським і античним світоглядом. Найбільш освічені ідалекоглядні християнські богослови зрозуміли необхідність оволодіння всімарсеналом язичеської культури для використання її в створенні філософськихконцепцій.
Такі мислителі, як Василь Кесарійський,Григорій Ниський і Григорій Назианзін, закладають власне фундаментвізантійської філософії. Їхні філософські побудови ідуть глибокими коренями вісторію еллінського мислення. У центрі їхньої філософії знаходиться розуміннябуття як досконалості, що веде до своєрідного виправдання космосу, а отже,світу і людини.
У перехідну епоху загибелірабовласницького ладу і становлення феодального суспільства корінні зрушеннявідбуваються у всіх сферах духовного життя Візантії. Народжується новаестетика, нова система духовних і моральних цінностей, більш відповідна складумислення й емоційних запитів середньовічної людини.
Патріотична література, біблійнакосмографія, літургічна поезія, чернеча повість, всесвітня хроніка,християнські описи життя святих, пронизані релігійним світоглядом, помалуопановують розумами візантійського суспільства і приходять на зміну античнійкультурі.
Міняється і сама людина тієї епохи, їїбачення світу, її відношення до вселеної, природи, суспільства. Створюєтьсяновий у порівнянні з античністю «образ світу», втілений в особливузнакову систему символів. На зміну античному представленню про героїчнуособистість, античному розумінню світу, як світу богів, що сміються, і героїв,що безстрашно йдуть на смерть, світу, де вище благо — нічого не боятися і ні нащо не сподіватися, приходить світ стражденної, що роздирається протиріччями,маленької, гріховної людини. Вона нескінченно принижена і слабка, але вінвірить у свій порятунок в іншім житті й у цьому намагається знайти розраду.Християнство з небувалою інтенсивністю виявляє болісне роздвоєння усередині людськоїособистості. Міняється і представлення людини про космос, про час, про простір,про хід історії: на зміну замкнутим історичним циклам античних письменниківприходить біблійне бачення поступального руху історії, обумовлене волею Бога,ранньовізантійських істориків і хроністів. У ранній Візантії кристалізуєтьсяодна з фундаментальних ідей середньовіччя — ідея союзу християнської церкви і«християнської імперії».
Історія, пам'ятники і значенняВізантійського мистецтва
У VI ст. при імператорі Юстиніані IВізантійська імперія досягла розквіту. Мистецтво прославляло міць і військовітріумфи держави. Столицю імперії Константинополь прикрасили нові будівлі — Іподром, Великий палац і знаменитий храм Святої Софії (храм Премудрості),побудовані Анфімієм із Трал і Ісидором з Мілету у 532-537 рр.
Величезний внутрішній простір храму св.Софії перекрито напівсферичним куполом, до якого зі сходу і заходу примикаютьдва напівкуполи. Тому головний купол здається як би ширяючим у повітрі. Купол,що символізує небо, стане надалі невід'ємною частиною візантійських церковнихбудівель. Усередині храм Софії багато оздоблений різнобарвним мармуром ікольоровою майолікою. Така пишність внутрішнього оздоблення храму в сполученніз урочистим богослужінням, розкішними одяганнями священиків і дорогоціннимначинням робила величезне враження на тих, що моляться. Ефект від усього цьогобув такий же, як від театральної дії. Цей видовищний характер візантійськогомистецтва збережеться як його відмітна риса протягом усього його розвитку.
Крім Константинополя найбільш значніпам'ятники ранньовізантійського мистецтва збереглися на території теперішньоїГреції й в Італії, у Равенні. Поряд з релігією мистецтво цього періодупрославляло владу імператора. Стіни церкви Сан-Вітале (526-547) у Равенніприкрашають всесвітньо відомі мозаїчні зображення імператора Юстиніана I і йогодружини Феодори.
Зріле візантійське мистецтво склалося в 730-843 р.
У 867-1057 р., при імператорахМакедонської династії, придворне столичне мистецтво Константинополя стає меншпишним. Величезні собори типу васильок (прямокутних у плані будинків,розділених усередині подовжніми рядами колон на кілька частин) витісняютьсяцерквами хрестово-купольного типу, що мають у плані форму уписаного в квадратхреста й увінчаними одним або декількома куполами. Розпис такого храму маєстрого продуману систему, він звичайно ілюструє основні положенняхристиянського навчання й оповідає про життя Богоматері, Христа і святих. Приімператорах македонської династії розцвітає і прикладне мистецтво (різьбленівироби зі слонової кістки, перегородчатої емалі, тканини й ін.). У майстерняхпри імператорському дворі виготовляються розкішні рукописи з мініатюрами ( такзваний «Паризький Псалтир», що зберігається в паризькій НаціональнійБібліотеці, «Свиток Ісуса Навина» і «Мінології Василя II»,що знаходяться у Ватиканській бібліотеці).
Краще інших збереглися архітектурніансамблі XI-XII ст. — монастирі Хосиос Лукас у Фокіді (Греція), Неа Мони наострові Хіосі і Дафни біля Афін. У них ми знаходимо чудовий по цілісностісинтез архітектури і монументального живопису — мозаїки.
Серед візантійського фрескового живописуXI — XII ст. варто згадати розпис храму св. Софії в Охриті, церкви св.Пантелеймона в Нерізі (Сербія) і монастиря Іоанна Богослова на Патмосі.
У XI — XII ст. візантійське мистецтвошироко поширилося на захід (Сицилія, Венеція), у слов'янські країни (Болгарія,Сербія, Древня Русь), на Кавказ (Грузія). Воно шанувалося в ті часи як самепередове по своїх художніх рішеннях, і у вищих колах феодального суспільствайому всіляко прагнули наслідувати.
Хоча в XIII ст. у провінційних областяхВізантійської імперії, що розпалася і у яку вторглись хрестоносці, усе щебагато будували, нічого істотно нового для мистецтва це сторіччя із собою непринесло. Після вторгнення хрестоносців у столицю Візантії Константинополь якголовна художня школа, відкіля виходили всі нові ідеї, перестав на часіснувати. Зате активізувалося художнє життя в провінції, де рятувалися відбешкетувань хрестоносців багато столичних художників. Так, наприклад, наступиврозквіт у сербському мистецтві (відомі розписи храму в Сопочанах у Сербії).
Після вигнання хрестоносців зКонстантинополя в 1261 р. почали складатися умови для повільного відродженнямісцевої школи. До кінця XIII ст. знову стали виготовлятися рукописи змініатюрами, що наслідували зразкам X ст., створеним в античному дусі.
До початку XIV сторіччя прийняв чіткіобриси палеологівський стиль (він так названий по імені династії, що правила уВізантії). Для нього характерні більш вільні рухи фігур, більш м'яке вираженняобличчя. Найбільш відоміпам'ятники візантійського монументального живопису цього часу — мозаїкимонастирів Хору (Кахріє-Джамі) і Фетіє-Джамі в Константинополі, а також церквисв. Апостолів у Салоніках. Разюче красиві по своїх фарбах, ці мозаїкизнаменують останній зліт візантійського мистецтва. Надалі ще створювалисямозаїчні ікони, але монументальне мистецтво почало швидко дрібніти, архітектуравтратила свою ведучу роль, на перший план висунувся іконопис, який сталанаслідувати фрески. Дорога мозаїка майже не застосовувалася.
Після узяття турками Константинополя в 1453 р.візантійське мистецтво зовсім занепало. Воно продовжувало ще існувати на Афоні,на острові Крит, у православних храмах Болгарії і Сербії, але поступово зжилосебе. На історичну сцену виступали нові суспільні сили, осередком яких сталипередові торгові міста Італії і Нідерландів. І саме там, раніш чим в іншихкраїнах, склалося реалістичне мистецтво Відродження.Значення
Візантійське мистецтво мало винятково великезначення. Широковикористовувавши античну спадщину, візантійське мистецтво виступило сховищембагатьох його образів і мотивів і передало їх іншим народам. Особливо великебуло значення візантійського мистецтва для країн, що дотримували, як іВізантія, православної релігії (Болгарія, Сербія, Древня Русь) і незміннозберегали оживлені культурні зв'язки з Константинополем (імператорським іпатріаршим дворами).
Кращі твори Візантійського мистецтва знаходяться в Ермітажу, Луврі,Візантійському музеї (Афіни), монастирі св. Катерини (Синай), Британськомумузеї (Лондон), Музеї образотворчих мистецтв імені О.С. Пушкіна, колекціїДембартон Оокс (Вашингтон).
Література Візантії: історія і діячі.
Література Візантії поділяється на три періоди. Першийвід Костянтина до смерті Іраклія (323-640 рр.) створив цілу плеяду великихцерковних письменників, вчителів і одержав назву золотого століття. Більш завсе розроблялося богослов'я, історіографія, цивільна і церковна історія,риторика, церковна поезія, філологія. Другий період (640-843) не відрізняєтьсябагатством творчості через закриття філософських і богословських шкіл. Третійперіод — період підйому із середини XI в. до середини XV в. дав багатокоштовного. Богослов'я складало центр візантійської літератури. Літературнимидіячами в області богослов'я були Іоанн Дамаскін, Микита Акоминат, ІоаннКипариссіот і патріарх Фотій. По аскетиці і містиці відомі праці Марка, Ісайі,Нілу, Макарія, Діадохи, Ісидора Пелусіота й ін., по агіології (житія святих) — Леонтія, Епіфанія Агіополита. На чолі історії крокував Прокопій. Звізантійських хронографів відомі: Іоанн Малама, Іоанн Антиохійській, ГеоргійАмартол, Іоанн Зонара й ін. Не завмирала у Візантії і філософія, у якійславляться Михайло Псел, Іоанн Італ, Георгій Пахимер і ін. Далі візантійцірозробляли географію, філологію, юриспруденцію, медицину, математику,астрономію, зоологію, ботаніку, археологію, алхімію і військове мистецтво.Представники церковної поезії складали прекрасні співи; з них відомі: РоманСолодкоспівець, патріарх Сергій, Софроній Ієрусалимський, Андрій Критський,Козьма Майюмський, Іоанн Дамаскін.
Духовне життя тодішнього суспільствавідрізняється драматичною напруженістю; у всіх сферах знання, літературі,мистецтві спостерігається дивне змішання язичеських і християнських ідей,образів, представлень, колоритне з'єднання язичеської міфології зхристиянською містикою. Епоха становлення нової, середньовічної культуринароджує талановитих, часом відзначених печаткою геніальності мислителів,письменників, поетів. Індивідуальність художника ще не розчинилася вцерковно-догматичному мисленні.
Коріннізміни відбуваються в сфері образотворчого мистецтва і естетичнихпоглядів візантійського суспільства. Візантійська естетика розвивалася наоснові всієї духовної культури Візантії. Вона багато в чому спиралася на античні погляди про суть прекрасного, однак синтезувала і переосмислювала їх у дусі християнської ідеології. Відмітною рисою візантійської естетики був її глибокий спіритуалізм. Віддаючи перевагудуху перед тілом, вона разом з тим намагалася зняти дуалізм земного і небесного, божественного і людського, духу і плоті. Не заперечуючи тілесноїкраси, візантійські мислителі красу душі, моральну досконалість ставилибагато вище. Велике значення для установлення візантійської естетичної свідомості мало ранньохристиянське осмислення світу як прекрасного витвору божественного художника. Саме томукраса природна цінувалася вище, ніж краса, створена руками людини, як би«вторинна» по своєму походженню.
Візантійське мистецтво генетично сходило до елліністичногоі східно-християнського художнього мистецтва. У ранній період увізантійському мистецтві як би злилися рафінована платонічність і трепетначуттєвість поздньоантичного імпресіонізму з наївної, часом грубуватою експресивністю народного мистецтва Сходу. Еллінізм довгий час залишавсяголовним, але не єдиним, джерелом, відкіля візантійські майстри черпалидобірність форм, правильність пропорцій, що чарує прозорістю колористичноїгами, технічною досконалістю своїх добутків. Але еллінізм не міг повноюмірою протистояти могутньому потоку східних впливів, що нахлинули на Візантію в перші сторіччя її існування. У цей час відчувається вплив навізантійське мистецтво єгипетських, сірійських, малазійських, іранськиххудожніх традицій.
У IV-Vст. у мистецтві Візантії були ще сильні поздньоантичні традиції. Якщо класичнеантичне мистецтво відрізнялося умиротвореним монізмом, якщо воно не зналоборотьби духу і тіла, а його естетический ідеал утілював гармонійну єдністьтілесної і духовний краси, то вже в поздньоантичній художній творчостінамічається трагічний конфлікт духу і плоті. Моністична гармонія змінюєтьсязіткненням протилежних початків, «дух як би намагається скинути окови тілесної оболонки». Надалі візантійське мистецтво перебороло конфлікт духу і тіла, його перемінила спокійна споглядальність,покликана повести людини від бур земного життя в надчуттєвийй світ чистогодуху. Це «умиротворення» відбувається в результаті визнання переваги духовного початку над тілесним,
перемоги духу надплоттю. Основною естетичною задачею візантійського мистецтва відтепер стає прагнення художника втілити в художньому образі трансцендентну ідею.
В VI-VII ст. візантійські художники зуміли не тільки ввібрати цібагатообразні впливи, але і, подолавши їх, створити свій власний стиль вмистецтві. З того часу Константинополь перетворюється на прославлений художнійцентр середньовічного світу, в «палладіум наук і мистецтв». За ним слідують Равенна, Рим, Никея, Фессалоникі також стали осереддям візантійського художнього стилю.
Розквіт візантійського мистецтвараннього періоду пов'язаний із зміцненням могутності імперії при Юстініане. ВКонстантинополі в цей час споруджуються прекрасні палаци і храми. Неперевершеним шедевром візантійської творчості став побудований в 30-х рокахVI ст. храм св. Софії. Вперше в ньому була втілена ідея грандіозного центричногохраму, увінчаного куполом. Блиск різнокольорових мармурів мерехтіння золота ідорогоцінного начиння, сяйво безлічі лампад створювали ілюзію безмежностіпростору собору, перетворювали його на подібність макрокосмосу, символічнонаближали до образу Всесвіту. Недарма він завжди залишався головною святинею Візантії.
Інший шедевр візантійської архітектури — церква св. Віталія вРавенні — вражає вишуканістю і елегантністю архітектурних форм. Особливу славуцьому храму принесли його знамениті мозаїки не тільки церковного, але ісвітського характеру, зокрема зображення імператора Юстініана і імператораФеодори і їх свити. Обличчя Юстініана і Феодори наділюють портретними рисами, колірна гамма мозаїк відрізняється повнокровною яскравістю, теплотою і свіжістю.
В живописі VI-VII ст. кристалізується специфічно візантійськийобраз, обчищений від чужорідних впливів. В основі його лежить досвідмайстрів Сходу і Заходу, що прийшов незалежно один від одного достворення нового мистецтва, відповідного спіритуалістичним ідеалам середньовічного суспільства. В цьому мистецтві з'являються вже різнінапрями і школи. Столична школа, наприклад, відрізнялася прекрасною якістю виконання, витонченим артистизмом, живописністю і барвистою різноманітністю, трепетністю і переливчастістю кольорів. Одним знайдосконаліших творів цієї школи були мозаїки в куполі церкви ПершоїПречистої в Никєє.
Інші напрями в мистецтві ранньоїВізантії, що втілилися в мозаїках Равенни, Синая, Фессалоників, Кіпру, Паренцо,знаменують відмову візантійських майстрів від античних ремінісценцій. Образи стають більш аскетичними, не тільки плотському, але і емоційному моменту втакому мистецтві вже немає місця, зате духовність досягає надзвичайної сили.
Церковне богослужіння перетворилося у Візантії в свого роду пишнумістерію. В напівтемряві зведень візантійських храмів смерково сяяла безлічсвічок і лампад, що осявали таємними відблисками золото мозаїк, темні ликиікон, багатоколірні мармурові колонади, прекрасне дорогоцінне начиння. Все це повинне було, за задумом церкви, затьмарити в душі людини емоційнупідведеність античної трагедії, здорові веселощі мімів, суєтні хвилюванняциркових арен і дарувати йому відраду в повсякденності реального життя.
В прикладному мистецтві Візантії в меншій мірі, ніж в архітектуріі живописі, визначилася провідна лінія розвитку візантійськогомистецтва, що відображає становлення середньовічного світобачення.
Живучість античних традицій тут виявляласяяк в образах, так і у формах художнього виразу. Разом з тим і сюдипроникали поступово художні традиції народів Сходу. Тут, хоча і в меншіймірі чим в Західній Європі, зіграло свою роль дія миру варварства .
Музика займала особливе місце увізантійській цивілізації. Своєрідне поєднання авторитарності і демократизму немогло не позначитися і на характері музичної культури, яка представляласкладне і багатолике явище духовного життя епохи. В V-VII ст.відбувалося становлення християнської літургії, розвивалися нові жанривокального мистецтва. Музика знаходить особливий цивільний статусвключається в систему репрезентації державної влади. Особливий колорит зберігала музика міських вулиць, театральних і циркових уявлень і народнихсвяткувань, що відобразила багатющу пісенно-музичну практику багатьох народів,що населяли імперію. Кожний з цих видів музики мав свій власний естетичний ісоціальний сенс і в той же час, взаємодіючи, вони зливалися в єдине інеповторне ціле. Християнство дуже рано оцінило особливі можливості музики якмистецтва універсального і в той же час володіючого силою масової ііндивідуальної психологічної дії, і включило її в свій культовий ритуал. Самекультовій музиці судилося зайняти домінуюче положення в середньовічній Візантії.
В житті широких народних мас як і раніше величезну роль гралимасові видовища. Правда, античний театр починає хилитися до упадку — античнітрагедії і комедії все частіше замінюються виступами мімів, жонглерів,танцівників, гімнастів, приборкувачів диких тварин. Місце театру займає нині цирк (іподром) з його кінними аренами.
Якщо підвести підсумок по першомуперіоду існування Візантії, то можна сказати, що вцей період сформувалися основні особливості візантійської культури. Перш завсе до них слід віднести те, що візантійська культура була відкрита іншим культурним впливам одержуваним ззовні. Але поступово вже в раннійперіод вони синтезувалися головною, провідною греко-римською культурою.
Культура ранньої Візантії буламіською культурою. Крупні міста імперії, і в першу чергу Константинополь, булине тільки центрами ремесла і торгівлі, але і вогнищами найвищої культури іосвіченості, де зберігалася багата спадщина античності.
Боротьба світської і церковної культур особливо характерна дляпершого періоду історії Візантії.
В історії Візантійської культури перші століття існування Візантіїбули часом гострої ідеологічної боротьби, зіткнення суперечливих тенденцій,складних ідейних колізій, але часом плідних шукань, інтенсивної духовноїтворчості, позитивного розвитку науки і мистецтва. Це були століття коли вмуках боротьби старого з новим народжувалася культура майбутньогосередньовічного суспільства.
На другому етапі розвитку культури,який припав на час з другої половини VII в. до XII в., виділяють часіконоборства (друга четверть VIII — 40-е роки IX ст., час правлінняімператорів Македонської династії ( так зване «Македонське
відродження»: 867-1056гг., і час царювання Комнінов(«Комніновське відродження»: 1081-1185 рр.).
Визначальною межею духовного життя імперії до середини VIIсторіччя стало неподільне панування християнського світогляду.
Глибоку релігійність симулювали тепер не стільки догматичні спори,скільки наступ ісламу, який вели араби, надихаючись «священною війною» і боротьбою з язичниками — слов'янами іпроболгарами. Ще більш зросла роль церкви. Нестабільність життєвих засад,господарська і побутова невлаштованість мас населення, убогість і постійнанебезпека з боку зовнішнього ворога загострили релігійні почуття підданихімперії: затверджувалися дух упокорювання перед мінливостями «мируцього», покірливого підкорення «духовним пастирям», безмежнавіра в чудеса і знамення, в порятунок через самозречення і молитву. Стрімкозбільшувався стан ченців, множилося число монастирів. Як ніколи раніше, розцвівкульт святих, особливо поклоніння відомим лише в даній місцевості, окрузі,місті; на них як на «власних» небесних заступників покладалися всі надії.
Широке розповсюдження марновірствдопомагало церкві володарювати над розумом прихожан, умножати свої багатства ізміцнювати своє положення. Цьому сприяло і зниження рівня письменностінаселення, крайнє звуження світського знання.
Проте торжество теології, затвердження її панування за допомогоюнасильства таїли серйозну небезпеку — богослів'я могло виявитися безсилим перед критикою іновірців і єретиків. Як всяка ідеологічна системахристиянство потребувало розвитку.
Необхідність цього усвідомлювалася у вузьких кругах церковноїеліти, що зберегла традиції високої релігійної і світської освіченості.Систематизація богослів'я ставала щонайпершою задачею, а для цього належалознову вдатися до духовних скарбів античності — без її ідеалістичних теорій іформальної логіки нові задачі теологів були нездійснимі.
Пошуки оригінальних філософських ібогословських рішень робилися вже в другій половині VII в., хоча найбільшвидатні праці в цій сфері були створені в наступному сторіччі.
Характерний в даному зв'язку той факт, що на загальному фоні занепадукультури в середині VII в., в єстві лише теологія випробовувала певний підйом:цього вимагали насущні інтереси правлячої еліти, видавані за гостру потребунайширших шарів суспільства. Незалежно від того, що Максима Сповідувача піддавгонінням сам імператор Костянтин II, теоретичні шукання цього теологавідповідали потребам пануючого класу; без них, до речі кажучи, був бинеможливий вияв і «Джерела знання» Дамаскіна.
Основу богословських побудов Максимаскладає ідея возз'єднання людини з богом (через подолання прірви між духовним іплотським) як возз'єднання першопричини всього сущого цілого з його частиною.В сходженні до духовного активну роль Максим відводив самій людині, її вільнійволі.
Іоанн Дамаскін поставив перед собою і виконав дві основні задачі:він піддав гострій критиці ворогів правовірності (несторіан, манихеїв,іконоборців) і систематизував богослів'я як світобачення, як особливу системуідей про бога, створення миру і людині, визначивши її місце в цьому іпотойбічному світах.