Анотація
Темоюданої курсової роботи є особливості гумору та сатири в романі Сінклера Льюіса «Беббіт».Обрана тема є актуальною, оскільки питання про образ Беббіта останні десятиліттяпривертає увагу вітчизняних та зарубіжних літературознавців. Значущість образу,інтерес до нього дослідників є причиною вибору даної теми для дослідження у курсовійроботі.
Метоюданої курсової роботи є аналіз образу Беббіта у романі Сінклера Льюіса «Беббіт».Досліджено теоретичну літературу, яку присвячено як загальним питанням теорії, гакі особливостям образу Беббіта у романі Сінклера Льюіса.
Проведеносуцільний аналіз уривків з книги Сінклера Льюіса «Беббіт» з метою виявлення специфікиобразу Беббіта.
Роботаскладається із вступу, двох розділів (теоретичного та практичного), висновків тасписку використаних джерел.
Уроботі містяться 20 першоджерел як вітчизняних, так і зарубіжних дослідників.
Зміст
Вступ
Розділ 1. Специфіка сатири і гумору яквидів ідейно-емоційної оцінки літературного твору
1.1 Комічне. Модифікаціїкомічного — сатира, іронія і гумор
1.2 Особливості гумору
1.3 Особливості сатири
1.4 Сатира у творчості Сінклера Льюіса
Розділ 2. Ідейно-емоційна оцінка уривківтвору Сінклера Люіса «Беббіт» в специфіці сатири і гумору
2.1 Гумор в романі
2.2 Сатира в романі
Висновки
Список використаної літератури
Вступ
Тема курсової роботи– Особливості гумору та сатири у романі Сінклера Льюіса «Беббіт».
Роман «Беббіт» побачившийсвіт в вересні 1922 р. мав великий успіх і приніс справжню славу Сінклеру Льюісу.
Мета дослідження –вивчення роману «Беббіт» як яркого прикладу роману, що містить особливості гуморута сатири в американській літературі
Цілі:
1. Вивчити інформацію про творчість СінклераЛьюіса і історію створення роману «Беббіт».
2. Виділити характерні жанрові особливості.Особливості гумору і сатири в романі.
3. Розглянути роман з погляду літературнихнапрямів того періоду.
Популярність Льюісаяк соціального критика і письменника постійно коливалася. Наприклад, на початку20-х рр. багато критиків погоджувалися з Р.Менкеном, що такий роман, як «Беббіт»,є «соціальним документом вищого порядку». В ті роки у Льюіса була дуже висока репутація,він входив до числа кращих Американських письменників. Коли в 1926 р. його нагородилиПулітцеровськой премією, він відмовився прийняти нагороду, заявивши, що в літературніпремії не вірить, а, крім того, є інші письменники, більш гідні нагороди. Післяцього популярність Льюіса зросла ще більше. До кінця 20-х рр. до Льюіса приходитьміжнародне визнання, він вважається одним з найсміливіших і гострих письменниківСполучених Штатів.
В 1930 р. Льюісу булаприсуджена Нобелівська премія по літературі «за могутнє і виразне мистецтво оповіданняі за рідкісне уміння з сатирою і гумором створювати нові типи і характери». У вітальніймові член Шведської академії Ерік Карлфелдт сказав: «Так, Сінклер Льюіс — американець.Він пише на новій мові — американській, на мові 120 млн. людських душ». Э. Карлфелдтдодав також: «Нова американська література почата з самокритики. Це ознака здоров'я.У Сінклера Льюіса характер перших переселенців. Він — справжній американський першопроходець».В своїй Нобелівській лекції, названій «Страх Американців перед літературою» («AmericanFear Literature»), Льюіс виступив проти тих, хто дотепер «боїться будь-яку літературу,окрім тієї, яка звеличила все американське, в рівному ступені недоліки і достоїнства».Розвінчавши Емерсона, Лонгфелло, Лоуелла, Холмса, Елкоттов як «сентиментальних імітаторівЄвропейцям», Льюіс вітав таких письменників, як Хемлін Гарленд, який, із його точкизору, пише правду про Американську дійсність. «Прочитавши книгу містера Гарленда«Головні проїжджі дороги» », я зрозумів, що є людина, яка вірить в те, що фермериСереднього Заходу можуть деколи бути загнаними в куток, голодними, підлими — алеі самовідданими теж. І я зітхнув з полегшенням: значить, і я можу писати про життяяк про живе життя», — сказав Льюіс.
Після Нобелівськоїпремії Льюіс став писати гірше, змінилося до гіршого і відношення до нього критиків.З 10 написаних ним романів лише дещо удостоїлися високих критичних оцінок. В романі«У нас це неможливо» («It Can't Happen Here»), написаному в 1935 р., під час Великоїдепресії, дія відбувається в Сполучених Штатах, де до влади прийшли фашисти. В романі«Кесс Тімберлейн» («Cass Timberlane», 1945) немолодий суддя закохується в легковажну24-річну Джінні Маршленд. В романі «Кингсблад, нащадок королів» («Kingsblood Royal»,1947) Льюіс звертається до пригноблюваного положення негрів в Америці.
В своєму відношеннідо творчості Льюіса критики розділилися. В 1940 р. Американський літературний критикА. Казин назвав Льюіса принципово некритичним письменником, який любить своїх сатиричнихгероїв, ототожнюючи себе з ними. В 1951 р. Американський письменник Джозеф Вуд Кратчпозитивно озивався про мімікричний дар Льюіса і разом з тим відзначив, що він «зловживаємімікрією як художнім прийомом».
Джеймс Лундквіст,критик більш сучасний, цінував в Льюісі одну чисто американську якість, яка ріднитьйого з такими відомими американськими письменниками, як Джон Дос Пассос, Гір Бачиві Тері Сазерн. «Льюіс увійшов до літератури якраз в той момент, коли волаючий американськийнесмак XX в. стає очевидною навіть для самих американців, — писав Лундквіст. — КолиЛьюіс описує, що відбувається в малих і великих містах з домохазяйкою, вченим бізнесменом,пастором, промисловцем, він тим самим позбавляє нас від страху, який переслідуєнас всюди». «Великі романи 20-х рр., — писав Перрі Міллер, — писалися з таким натхненням,що різка критика, в них що міститься, оберталася прославлянням». «Я писав Беббіта,виходячи не з ненависті до нього, а з любові», — говорив Міллеру Льюіс.
Ідеї Льюіса, я вважаю,актуальними і гідними. Актуальність теми полягає в тому, що соціальні проблеми зачепленів романі «Беббіт» до сих пір не знайшли свого остаточного рішення.
Розділ 1. Специфікасатири і гумору як видів ідейно-емоційної оцінки літературного твору
1.1 Комічне
Модифікації комічного- сатира, іронія і гумор
КОМІЧНЕ(греч. kоmikos — веселий, смішний, від kоmos — весела процесія ряджених на діонісийських святкуваннях) — в широкому сенсі- що викликає сміх. Г.В.Ф.Гегель писав, що «часто плутають смішне і власне комічне.Смішний може бути всякий контраст істотного і його явища, мети і засобів, суперечність,завдяки якій явище знімає себе в самому собі, а мета в своїй реалізації упускаєсебе. До комічного ж ми повинні пред'явити ще одну, глибшу вимогу. Сатира, різкимифарбами описуюча суперечність дійсного світу тому, чим мала б бути добродійна людина,дає нам вельми сухий доказ цього положення. Дурощі, безглуздості, помилки самі пособі теж далеко не комічні, як би не сміялися ми над ними». Гегель [5, с. 579]
Теоріякомізму спочатку враховувала момент осміяння. Платон, Арістотель, Цицерон зв'язувалийого з потворним. Останній, проте, вважав, що предметом дотепності або жарту немають бути пороки і злочини, що вимагають серйозного покарання, що не слід висміюватижалюгідних людей або закоханих, «предметом насмішок можуть бути ті слабкості, якізустрічаються в житті людей, не дуже поважаних, не дуже нещасних і не дуже явнозаслуговуючих страти за свої лиходійства». Цицерон [23, с. 59]
Жан-Поль виділяє формидотепного і комічного у деяких жанрах і творчості найбільших письменників: «У епіграмахзазвичай — тільки дотепність. У Л.Стерна більше гумору, чим дотепності і іронії,у Дж.Свифта більше іронії, чим гумору. у Шекспіра — дотепність і гумор, але меншеіронії у вузькому сенсі слова». Жан-Поль [12, с. 166]
Комічне може виявлятисяв різних явищах. Комічними можуть бути вчинки людини, властивості, якості характерусамі по собі, а можуть розглядатися на вербально – рефлексному рівні комічного (наприклад,слово, думка). Так само можна виділити окремо комічне, таке, що виражається в діяльності- це перш за все комічна ситуація, взаємодія зовнішніх обставин і дій людей, а такожпросто окремі вчинки і дії. Поняття комічна ситуація містить в собі і об'єкт і сприйняттяоб'єкта суб'єктом, їх взаємозв'язок як єдине ціле. Варто відзначити, що для комічноїситуації характерне збереження ілюзій при фактичній відсутності об'єктивного ґрунтудля них, але комічне завжди звернене до розуму читача або слухача. Існує також комічнестворене або таке, що має (наприклад, гострота) намір, а також комічне мимовільнеабо природне (наприклад, мимовільний каламбур).
Комічне в житті — це явища внутрішньо суперечливі, в яких ми відзначаємо знецінюючу їх невідповідністьтому, на що вони претендують. Більшість визначень комічного, що належать теоретикам,що займають самі різні позиції, все ж таки схоже в тому, що підкреслює саме цю основнуйого ознаку. Основна властивість комічного полягає в тому, що воно засноване натій, що відчувається нами внутрішній суперечності явища, на прихованій в нім, алеуловлюваною нами його внутрішній неповноцінності, на невідповідності його зовнішніхданих і внутрішніх можливостей, і навпаки.
Модифікаціями комічного виступають іронія, сатира, гумор. У цих модифікаціяхвизначаючою залишається суть комічного, але кожна володіє своїми особливостями.Важливо розуміти, що категорії гумор, іронія і сатира володіють здатністю переходитиодна в іншу.
Завданням даної курсової роботи є визначити особливості гумору і сатири, томудалі їх і розглянемо.
1.2 Особливості гумору
ГУМОР(англ. humour — гумор, комізм, чудасія, вдача) — вид комічного,добродушний сміх з серйозною підосновою, споконвічно — «схвалення під маскою осміяння»Стеблін [22, с. 165]
Словогумор сходить до латинського humor — рідина: вважалося, що чотири тілесні рідини визначають чотири темпераменти,або характери. Одним з перших це слово використовував в літературі Бен Джонсон,що створив комедії «Усяк в своїй вдачі» (1598) і «Усяк поза своєю вдачею» (1599,буквально: «у своєму гуморі» і «поза своїм гумором»), — але ще в сатиричному незакріпленомузначенні збиткової однобічності характеру (глухота, пожадливість і тому подібне).Більш ніж через два сторіччя С.Т. Колрідж в статті «Про відмінність дотепного, смішного,ексцентричного і гумористичного» (1808-11) цитував вірші Джонсона про рідини: крові,флегмі, жовчі світлої і темної, — які «всі чотири гумором звуться. / Вони-то, якщоможна так сказати / Характером і вдачею управляють», — і визначав гумор у новомусенсі: це «незвичайний зв'язок думок або образів, що справляє враження несподіваногоі тим що приносить задоволення… Гумор виділяється серед інших видів дотепного,які безособові, не забарвлені індивідуальним розумінням і відчуттям… Принаймніу високому гуморі завжди є натяк на зв'язок з якоїсь загальною ідеєю, за своєю природоюне кінцевою, але кінцевою за формою» Кольрідж [14, с. 231, 233, 234]
Серйозністьгумору особливо підкреслював Жан-Поль: «Гумор сходить в пекло, щоб піднестися нанебеса… великі гумористи не тільки були украй суворі, але і якнайкращими з нихзобов'язані ми меланхолійному народу», тобто англійцям. Жан-Поль [11, с. 153, 130,152]
Гумор набагато рідше припускає заперечення; сміх, що народжується гумористичнимвідношенням, по своїй тональності відрізняється від сатиричного сміху.
Але в поняття гумор вкладається і інший сенс. По суті, без гумору немислиманіяка сатира.
Сміх викликається тим, що ми несподівано виявляємо уявність відповідностіформи і вмісту в даному явищі, що викриває його внутрішню неповноцінність. Белінськийбачив його основу в невідповідності явища з тим, що воно має бути насправді. Проте, що в основі смішного лежить усвідомлення суперечності між життєздатністю явища,що здається, і його внутрішньою нежиттєздатністю, говорив Маркс: «Історія діє грунтовноі проходить через безліч фазисів, коли відносить в могилу застарілу форму життя.Останній фазис всесвітньо-історичної форми є її комедія. Богам Греції, які буливже раз — в трагічній формі — смертельно поранені в «Прикованому Прометеєві» Есхіла,довелося ще раз — в комічною формі — померти в «Бесідах» Лукіана. Чому такий хідісторії? Це потрібно для того, щоб людство весело розлучалося зі своїм минулим».Таким чином, сміх є форма усвідомлення того, що явище втратило свою життєву значущість,хоча і претендує на неї.
Гумор і розкриває цю неповноцінність, підкреслюючи, перебільшуючи, гіперболізуючиїї, роблячи її відчутною, конкретною. У основі гумористичного образу і лежить відомеспотворення, перебільшення (наприклад, карикатура) тих або інших явищ життю, длятого, щоб виразніше виявився алогізм їх, тобто їх внутрішня неповноцінність. Смішнаневідповідність мети і засобів, вибраних для її досягнення, невідповідність дійі результатів, ними досягнутих, невідповідність можливостей і претензій, невідповідністьаналізу і виводів, коротше — невідповідність змісту і форми в даному явищі, та абоінша їх розбіжність при їх відповідності, яка здається. Це невідповідність, виявленанесподівано для нас, як би викриває дане явище, виявляє його неспроможність, щоі викликає сміх. Сміх, відчуття комічного, виникає тоді, коли дане явище виявляєтьсяне тим, чим його рахували, по-перше, і коли це розбіжність між уявленням про ньогоі його суттю розкриває його неповноцінність, по-друге; ми несподівано виявляємо,що дане явище зовсім не те, чим воно нам здавалося, причому виявляється воно чимосьменшим, ніж повинно було бути, воно в наших очах позбавляється, так би мовити, правана пошану, і цей несподіваний перехід від одного його стану до іншого (і тим самимвід одного нашого відношення до нього — до зворотного) і є причиною сміху. Гуморв мистецтві є віддзеркаленням комічного в житті. Він підсилює це комічне, узагальнюючийого, показуючи у всіх індивідуальних особливостях, пов'язує з естетичними уявленнямиі т. д., коротше — дається зі всіма тими особливостями, які властиві образностіяк формі віддзеркалення життя в мистецтві.
Але в той же час він надзвичайно своєрідно заломлює ці особливості, малюючижиття в свідомо зрушеному плані. Через це ми спостерігаємо в мистецтві, і зокремав літературі, особливий тип образа — гумористичний. Основна його особливість полягаєв тому, що в нім заздалегідь вже дано відношення художника до предмету зображення,розкрита оцінка, з якою він підходить до життя: прагнення розкрити внутрішню неспроможністьтих або інших явищ в життя, які в очах читача володіють уявною відповідністю формиі змісту, а насправді не мають його.
Проте ця неспроможність може мати різний характер: вона може зачіпати другорядніявища життя або другорядні їх сторони. Приймаючи явище в цілому, ми сміємося наддрібними його недоліками, оскільки бачимо, що ці недоліки безпечні, нешкідливі.В давні часі ще Арістотель визначав смішне лише як «частинку потворного» Він говорив:«Смішне — це яка-небудь помилка або потворність, що не заподіює страждань або шкоди…Це щось бридже або потворне, але без страждання» [10,с. 103].
Серйозність гуморуособливо підкреслював Жан-Поль: «Гумор сходить в пекло, щоб піднестися на небеса…великі гумористи не тільки були украй суворі, але і якнайкращими з них зобов'язаніми меланхолійному народу», тобто англійцям. Жан-Поль [11, С. 153, 130, 152]
Автор гумористичного образу симпатизує тому явищу, про яке він говорить, алепоказує в той же час його приватні недоліки. Приклад гумористичного образа — містер Пікквік у Діккенса.
В тому випадку, якщо недоліки явища вже не дають можливості симпатизуватийому і оцінка його повинна набути суворішого характеру, ми спостерігаємо, посиленнянегативного початку в гумористичному образі, переходимо від гумору до сатири.
Проміжні, перехідні форми між ними — іронія і сарказм. Гумор — це жарт. Іронія- це вже насмішка, заснована на відчутті переваги що говорить над тим, до кого вінзвертається, в ній певною мірою прихований образливий відтінок.
Гумор по суті є запереченняприватного, другорядного в явищі, а сатира є заперечення загального, основного.Звідси витікає істотна відмінність між гумором і сатирою. Гумор найчастіше зберігаєреальні контури явищ, що зображаються, оскільки він показує як негативне лише приватнійого недоліки.
1.3 Особливостісатири
Сатира (лат. satira, від ранішого satura — сатура, буквально — суміш, всяка всячина),вигляд комічний; нещадне, знищуюче переосмислення об'єкту зображення і критики,що вирішується сміхом, відвертим або прихованим; специфічний спосіб художнього відтвореннядійсності, що розкриває її як щось мінливе, невідповідне, внутрішньо неспроможне(змістовний аспект) за допомогою сміхових, викривально — висміюючих образів (формальнийаспект).
Сатира — насущнийзасіб суспільної боротьби; актуальне сприйняття сатири в цій якості — змінна величина,залежна від історичних, національних і соціальних обставин.
Часто ми спостерігаємо в літературі вельми широко поширений круг творів, вяких художник прагне до порушення життєвих пропорцій, до підкресленого перебільшення,до гротескової форми, що різко порушує реальну зовнішність явища. Простим прикладамв живописі може служити карикатура, в якій художник зображає реальну і відому особуі разом з тим настільки перебільшує ту або іншу його рису, що робить його смішнимі безглуздим. При цьому перебільшення, характерне для карикатури, — це перебільшенняособливого роду, воно пов'язане саме з підкресленням смішного і безглуздого в явищі,що зображається, з прагненням виявити його внутрішню неповноцінність, порушити життєвіпропорції так, щоб вони виявили неприйнятність для нас явища того, що зображалося.Зрозуміло, що такого роду зображення припускає співвідношення даного явища з якоюсьнормою, невідповідністю якої і робить його для нас неприйнятним, смішним, безглуздим,в найбільш гострій формі — що викликає обурення. «Для того щоб сатира була дійсносатирою і досягала своєї мети, потрібно, по-перше, — говорив Щедрин, — щоб вонадавала, відчути письменникові той ідеал, з якого відправляється творець її, і, по-друге,щоб вона цілком ясно усвідомлювала той предмет, проти якого направлено її жало».Ця підкреслена співвіднесеність з ідеалом і разом з тим різкий відступ від реальнихжиттєвих пропорцій, властивих явищу, додає даному типу образного віддзеркаленнядійсності абсолютно особливий характер.
Ми часто стикаємося в житті з явищами, які самі по собі представляються намбезглуздими, смішними, комічними, такими, що порушують життєві закономірності. Образи,в яких художник ставить собі завданням відобразити те, що є в житті комічним, смішним,викликає у нас сміх, в їх будові є ряд своєрідних особливостей, що примушують виділитиїх в особливу групу. [3, с. 78].
Вдивляючись в сатиричні образи, приходиш до висновку, що вони неодмінно певнимчином емоційно забарвлені. Емоційна оцінка в сатирі — завжди заперечення що зображаєтьсясміхом над ним.
Об'єктом сатири, як правило, є відживаючі явища минулого. У сатирі «дійсністьяк якась недосконалість протиставляється ідеалу» (Ф. Шиллер). По думці Н. Гоголя,сатира відкриває такі сторони життя, які повинні жахнути людей і згубність якихвони без цього не оцінили б достатньою мірою. «Я переконаний, в майбутніх школахсатиру викладатимуть разом з арифметикою, і з не меншим успіхом», — затверджувавВ. Маяковський. За класичним визначенням Ф. Шиллера, що вперше розглянув сатируяк естетичну категорію "… у сатирі дійсність як якась недосконалість протиставитьсябезкомпромісності думок про предмет осміяння, відверта тенденційність — властивийсаме сатирі спосіб виразу авторській індивідуальності, прагнучій встановити межу,що не переходиться, між власним світом і предметом викриття, і "… силою суб'єктивнихвигадок, блискавичних думок, вражаючих способів трактування розкласти все те, щохоче зробитися об'єктивним і придбати міцний образ дійсності..." Гегель [4,с. 312].
Сатира припускає однозначно негативне відношення автора до висміюванних об'єктів.Вона може бути саркастичною, гнівною, уїдливою і розрахована на те, щоб викликатианалогічне відношення у читача. Для сатири обов'язкова наявність тієї відправноїкрапки, з якою виробляється неприязне відношення до події, явища або людини. Цієюконстантою можуть служити певні ідеали, світоглядні, етичні і інші орієнтири, норми,уявлення, стереотипи, що існують в суспільстві, а також особисті переконання автора,принципи, його уявлення про бажане і належне. У творах сатиричних жанрів враженнявід подій або явищ передаються за допомогою специфічних художніх образів.
Сатира, заперечуючи явище в основних його особливостях і підкреслюючи їх неповноцінністьза допомогою різкого їх перебільшення, природно, йде по лінії порушення звичайнихреальних форм явища, до того, щоб довести до граничної різкості уявлення про їхнеповноцінність, тому вона тяжіє до умовності, до гротеску, до фантастичності, довинятковості характерів і подій, завдяки якій вона може особливо виразно показатиїх алогізм, невідповідність життя з метою.
Така, наприклад, сатира Рабле, Свіфта, Щедрина, Гоголя, Сатира будує своїобрази, порушуючи реальні співвідношення явищ в самому житті для того, щоб різкопідкреслити їх основні властивості. Сила заперечення, властива сатиричному образу,викликає обурення, огиду у читача до життя, сатирично зображеного в творі.
Сатиричний образ стоїть вже на межі комізму, оскільки невідповідність того,про що він говорить, вимогам життя настільки значна, що воно не тільки смішить,але і відштовхує, викликаючи огиду, жахає. Сатира направлена проти потворного, неприйнятногов житті. У цьому основний зміст сатиричного образу. Він говорить про найбільш гострісуперечності життя, але про такі, які, як представляється художникові, можна вирішити,вступивши з ними в боротьбу, причому боротьба ця під силу людині, суспільству, даномукласу, даній партії.
Всі ці міркування дозволяють прийти до висновку, що в сатирі перед нами внаявності своєрідний спосіб зображення людини, що додає їй своєрідні родові особливості.Характерно, що Гегель бачив в сатирі «нову форму мистецтва».
«Сама дійсність в її безглуздій зіпсованості зображається так, що вона себев самій собі руйнує, щоб саме в цьому саморуйнуванні нікчемного істинне могло виявитисяяк міцна перебуваюча потужність». Хоча Гегель відповідно до своєї загальної концепціївідмовляє сатирі в «дійсній поезії», він проте бачить в ній, що «благородний дух,добродійне серце, якому відмовлено в здійсненні своєї свідомості в світі порокуі дурості, поводиться то з більш пристрасним обуренням, то з тоншою дотепністю,то з холоднішою гіркотою проти існування, що знаходиться перед ним; обурюється абознущається зі світу, який прямо суперечить його абстрактній ідеї чесноти і правди»[15, с. 90].
У сатиричному образі з надзвичайною виразністю виявляються дві загальні тенденціїпобудови художнього образу. З одного боку, сатира прагне до відтворення дійсності,до реального розкриття недоліків і суперечностей життєвих явищ, але разом з тимсила протесту і обурення в ній настільки велика, що вона перебудовує ці явища, порушуєпропорції, висміює їх, малює їх в гротесковій, спотвореній, безглуздій, потворнійформі для того, щоб з особливою різкістю підкреслити їх неприйнятність. Характерно,що Щедрин пов'язував розвиток сатири з періодами загостреної боротьби нового ізстарим в життєвому процесі.
Таким чином, в сатирі перед нами особлива форма образного віддзеркалення життя.Я. Ельсберг справедливо помічає, що «сатиру ми повинні розглядати і як особливийхудожній принцип зображення дійсності, і як рід літератури».
Як бачимо, з погляду самого характеру відтворення дійсності в художньому образі,ми можемо говорити про художньо-історичний тип образу, де естетична оцінка знаходитьсвій вираз при збереженні принципової достовірності життєвих явищ (наприклад, нарис),потім про художньо вигаданий тип, де домінує вигадка (наприклад, роман), і, нарешті,про художньо гіперболічний тип, що будується на розкритті негативних явищ в їх граничнихвластивостях, завдяки чому, виявляється їх суперечність справжнім життєвим нормам.Кожен з цих типів побудови образу допускає і ліричне і епічне трактування.
Побачивши в сатирі найбільш гостру форму викриття дійсності, один з надзвичайноістотних шляхів створення негативних образів (Іуда Головльов Щедрина, Тартюф Мольерата інші), ми повинні пам'ятати, що викриття і заперечення в літературі може здійснюватисяі не шляхом сатири. Сатиричний образ — негативний образ, але не всякий негативнийобраз -сатиричний образ. Сатиричний образ — цеобраз гротесковий, в якому зрушені життєві пропорції. Через це він і викликає сміх,хоч би цей сміх і переходив услід за тим в обурення. Через це для сатири значноюмірою характерні елементи умовності («Історія одного міста» Щедрина і ін.), що розповсюджуютьсяі на самі обставини, в яких знаходиться сатиричний образ, і, отже, на образи, щойого оточують, і так далі. Тому-то твори, так би мовити, викриваючого характеру,але вільні від тих елементів умовності, які несе в собі гротескова побудова сатиричногообразу, не слід розглядати як сатиричні.
Приклади того яквикористовували сатиру автори:
Американський гумористАмброуз Бірс в своїх численних жартах висміював те, що оточує. Наприклад: «Синицяв руці гідна того, що вона принесе» (замість: «Краще синиця в руці, чим журавельв небі»). Або: «Сім разів відміряй, перш ніж в біді звернутися до друга».
Езоп, який написаввідомі байки, і Джеймс Турбер, хто створив «Казки нашого часу», додали птахам, лисицямі іншим тваринам людську дурість і інші пороки. Літературний прийом, при якому висміюютьсялюдські пороки, називається сатирою.
Найбільш відомі сатиричнітвори «Кандид» Вольтера і «Подорожі Гуллівера» Джонатана Свіфта. Перше висміює ідею,що все до кращого в цьому кращому зі світів. Друге висміює людські пороки в цілому.
Ще один приклад класичногосатиричного твору — це «Дон Кіхот» Сервантеса. Дон Кіхот — це лицар-ідеаліст. Вінзі своїм зброєносцем Санчо Пансой прагнув виправити несправедливості життя, боровсяз вітряними млинами, але все виявилося безглуздим. Багато драматургів, особливов XVII столітті, писали сатиричні п'єси. Одним з найбільших драматургів-сатириківбув Мольер.
1.4 Сатира в творчістьСінклера Льюіса
С. Льюіс вибравширідне містечко мішенню своєї талановитої сатири в романі Головна вулиця (1920),він став нещадним критиком середнього класу Америки. З сумішшю презирства і співчуттявиписаний портрет героя його роману Беббіт (1922), чиє ім'я стало прозивним, а образ- вражаючим уособленням «маленької людини», що обожнює успіх і бездуховне промисловесуспільство. Ерроусміт (1925) — історія молодого лікаря, який болісно вибирає міждуховними і матеріальними цінностями; Елмер Гентрі (1927) — безжальна сатира наєвангеліста з Середнього Заходу. Льюіс шукав чистоту американського ідеалу, алевсюди бачив лише грязь і преклоніння перед грошима.
Перший роман Льюіса«Наш м-р Ренн» (Our m-r Wrenn) вийшов в 1914. У ранньому періоді своєї творчості (окрім вказаного романасюди відносяться «Політ сокола» — «The Trail of the Hawk», 1915,«Простаки» — «The Innocents», 1917, «На вольному повітрі» — «Free Air», 1919)Сінклер Льюіс виступає як один з численних представників стандартно-розважальноїлітератури. Тема всіх цих творів — кар'єра одинака, вихідця з суспільних «низів»,що пробиває собі дорогу в «суспільство». Звичайний для художника дрібної буржуазіїв умовах розвиненого капіталізму конфлікт між індивідуумом і суспільством службовецьосновною рушійною суперечністю всієї творчості Л., трактується у всіх цих творахяк не соціальна проблема. Розвиток цієї суперечності дається тут екстенсивно, впросторовому плані, шляхом відходу в екзотику подорожей («Наш м-р Ренн», «Політсокола»), в спорт («На вольному повітрі») і тому подібне.Серед творів цього періодудекілька осібно коштує роман «Робота» ( «The Job», 1917; у російському перекладі- «Уна Гольден)» — історія однієї з багатьох трудящих жінок Америки, що створюєсобі кар'єру довголітньою працею. У цьому романі немає вже того екзотизму, тоговідходу в романтику, які характеризують решту творів Л. того ж періоду. «Робота»містить в собі зародки тих паростків, які в своєму подальшому розвитку зумовилиперетворення Л. з міщанського романіста-розважати в художника «радикальних» шарівамериканської дрібної буржуазії.
Але якісний переломв творчості Л. відноситься лише до часу появи «Головної вулиці» (Main Street, 1920),роману, який став таким же прапором для радикальної американської інтелігенції початку20-х рр. в області художньої літетатури, яким була для неї в області ідеології відома«Цивілізація Сполучених штатів» Гарольда Стернса («Civilisation in the United States», ed. by HaroldStearns).
Післявоєнна кризаамериканської економіки, що прийшла на зміну видимому «процвітанню» епохи імперіалістичноївійни, викликала рух протесту в кругах американської міської дрібної буржуазії іособливо американського фермерства. Безсиле економічно, цей рух вилився в радикальнийперебіг американської дрібнобуржуазної інтелігенції і висунув на авансцену літературицілу плеяду письменників, що увійшли до літературної історії під назвою «Людей 20-хрр.». До них разом з Шервудом Андерсоном, Бен Хектом, Флойдом Деллом і ін. слідвіднести і Л. Він включається таким чином в той загальний потік американської радикальноїдрібнобуржуазної літератури, почало якій поклали Гарленд, Крейн і Норріс — першірадикальні письменники-реалісти, що виступили ще в кінці минулого століття. Безпосереднімпопередником Льюіса в цьому плані є Мастерс, основний твір якого — «Антологія СпунРівер» (Spoon River Antology, 1915) проклало шляхи для «Головної вулиці».
Подібно до автора«Антології Спун Рівер», Сінклер Льюіс в «Головній вулиці» повстає проти лицемірства,обмеженості і нетерпимості провінційної Америки. Якщо раніше романтика, мрії пронереальний світ були для Л. засобом примирення суперечностей між його героями ідійсністю, то тепер в його творчості починається період зживання романтики, руйнуванняілюзій. Відштовхування персонажів Л. від їх суспільного середовища набуває відомоїсоціальної спрямованості. Протиставляючи «Головній вулиці» (в якій для Л. утілюютьсявсі негативні сторони капіталізму, доступні розумінню дрібнобуржуазного радикала)образ Кероль, що повстає проти міщанських традицій, Л. піднімає прапор дрібнобуржуазногобунту. Але цей бунт виявляється по самій своїй соціальній природі заздалегідь приреченимна невдачу. Кероль, носійка протестуючого початку, мирно повертається до свого сімейноговогнища, і Л. в кінці роману оголошує, що сміх є для героїні єдино можливим знаряддямборотьби. Надалі творчість Л. продовжує розвиватися в тому ж напрямі. У «Беббіті»(Babbitt, 1922) він створює класичнийобраз стандартного міщанина-обивателя, з його стихійними спробами бунтарства протинайбільш задушливих форм капіталістичного гуртожитку, розвиваючи таким чином мотиви«Головної вулиці».
До «Беббіту» примикаєі пізніший сатиричний твір Л. «Людина, яка знала Куліджа» (The Man who knew Coolidge, 1927).
Наступний роман Л.«Мартін Ерроусміт» (Martin Arrowsmith, 1925, Пулітцеровськая премія), що розкриває положення наукив умовах капіталістичної Америки, виділяється серед решти «викривальних» романівЛ. цього періоду наявністю відомої позитивної програми — вимог, що відповідаютьнастроям відомої частини технічної інтелігенції.
Цю обставину доводитьсяпроте віднести за рахунок того, що в створенні цього роману наряду з Л. брав участьвідомий американський вчений Поль де Крайф (De Cruif).«Ельмер Гентрі» (Elmer Gantry, 1927)- сатира на буржуазну релігію і її представників — завершує собою цей період, періодвищого розквіту творчості Л., коли він виступає зі своє образним соціальним протестом.Але носії цього протесту в його художній творчості — Кероль, Беббіт, Ерроусміт іін. аналогічні персонажі цього періоду — бунтарі пасивні, безсилі що-небудь протиставитиненависному суспільному устрою. Активне бунтарство якщо і представлене в творчостіЛ., то лише окремими епізодичними образами. Такий образ зустрічається ще в «Польотісокола» в особі професора-соціаліста Генрі Фрезера; у «Головній вулиці» носієм активногопротесту проти капіталізму виступає робочий Майльс Бьернстам, що займає проте вромані лише другорядне місце. Робочий клас як революційна сила залишається фактичнопоза увагою Л. як художника, а його сатира направлена лише проти окремих явищ капіталістичногосуспільства і не зачіпає його основ. Це внутрішнє безсилля вийти за межі дрібнобуржуазного«радикалізму» підготувало ту кризу творчості Л., який намітився ще в романі «Капкан»(Mantrap, 1926) і особливо яскраво виразивсяв книзі «Додсворт» (Dodsworth, 1929). Тимчасова стабілізаціяамериканського капіталізму і пов'язаний з нею відлив радикального дрібнобуржуазногоруху створили ґрунт для відходу Л. від позицій викривального реалізму. У «Капкані»з його пригодницькою екзотикою Півночі і особливо в «Додсворте», що майже повністюповторює «Нашого м-ра Ренна», Льюіс повертається до початкового пункту своєї творчості.Вихід з цієї творчої кризи Л. лежить за межами тих методів боротьби, якими користувавсядо цих пір його клас, за межами стихійного дрібнобуржуазного бунтарства. Тількиперехід Л. на позиції революційного попутника пролетаріату міг би влити свіжий струміньв його творчість. Під впливом останньої кризи американського капіталізму це певноюмірою було усвідомлено і самим письменником. У [1929] вийшов памфлет Л. «Дешеваі задоволена робоча сила» (Cheap and Contented Labor), присвячений страйку текстильників Меріона(очевидцем якої був Льюіс), де він стає на бік робочих. Проте ця обставина до цихпір не знайшла собі виразу в художній практиці Л. (не дивлячись на намір написатироман про робочий рух); більш того, за останній час у Л. знову намічається відомезрушення управо.
Романи «Беббіт»і «Ероусміт» широко визнані як кращі твори Сінклера Льюіса (1885-1951).Вони в безкомпромісно критичному світлі показують те, що прийнято називати «американськимспособом життя».
льюісбеббіт сатира гумор
Розділ 2. Ідейно-емоційнаоцінка уривків твору Сінклера Льюіса «Беббіт» в специфіці сатири і гумору
«Беббіт»- один з кращих романів американського письменника, майстра критичного реалізмуСінклера Льюіса. Опублікований вперше в 1922 році, цей роман продовжує хвилюватичитачів, розповідає правду про Америку. Ім'я головного персонажа роману, Беббіта,давно вже стало прозивним, а образ — вражаючим уособленням «маленької людини», щообожнює успіх і бездуховне промислове суспільство. У романі показаний звичайнийбізнесмен Джордж Беббіт, що живе і працює в звичайному американському місті Зеніті.Заповзятливий Беббіт має певні моральні принципи і вірить в те, що бізнес пропонуєновий науковий підхід до сучасного життя. Відчуваючи незадоволеність, він прагнезнайти себе, випробовує розчарування від свого роману з богемною жінкою, повертаєтьсядо своєї дружини і упокорюється зі своєю долею. Роман збагатила американська мовановим поняттям «беббітрі», що означає міщанську обмеженістьі буржуазне самовдоволення.
Я б сказала, що Льюіснаписав дуже «хитро» свій роман — хто, що хоче побачити, то в нім і побачить. Соціалістові,борцеві за справедливість, будь ласка, барвистий опис страйків, контраст забезпеченостіі убогості, обмеженість забезпеченого буржуа; типовому американцеві-патріотові,демократові взагалі благодать, майже на кожній сторінці прославляється Велика країнаі її досягнення. Консерватора привернуть стабільність і стійкість життя і поглядівміста. І навіть романтикові є що почитати — пристрасна любов, зради, сімейні цінності,і постріли в дружину.
2.1. Гумор в романі
«— Да ты только представьсебе, вдруг я иду с мамой или Роной, а кто-нибудь отпускает на их счет обидное замечаниеили непристойное слово. Что я буду делать?
— Ты? Наверно, побьешь рекордпо скоростному бегу!»
Приклад гумору в розмовіБеббіта з сином Тедом. Тед намагається переконати батька в тому що йому потрібнізаочні курси з боксу, що б мати можливість захистити себе і свою сім'ю, але батьконасміхається з нього, кажучи що той швидше втече, чим битиметься.
Гумор полягає не увисміюванні і алегорії, а в прямому виразі насмішки: «Наверно, побьешь рекорд по скоростномубегу!»
«В дружеском споре — комуиз мужчин пройти последнему — они наконец перешли из гостиной в столовую, и по дорогеВерджил Гэнч всех рассмешил, крикнув громовым голосом:
— Если мне нельзя сидеть рядомс Майрой Беббит и пожимать ей ручку под столом, я не играю и ухожу домой!»
За допомогою гуморуавтор роману хоче показати своєму читачеві всю дитячість, яку передають його герої,їх зневагу віковими рамками, так як люди вже немолодого віку, дозволяють собі «зайве»,так же ми бачимо зневагу положенням в суспільстві, на прикладі цього фрагменту зтексту, де автор збирає високопоставлених членів суспільства за обідом, і ми бачимосправжнє їх обличчя.
«Но всем показалось, что Орвильпроявил дурной вкус — и никто не улыбнулся его шутке, — когда он ляпнул:
— Главное в сухом законе —не разводить вокруг него столько сырости».
Тонкий американськийгумор полягає в зіставленні: сухий закон – вологість, що є суперечливим одне одному.Сухий закон, що панував в той час, забороняв вживання алкогольних напоїв, але люди,які вважали себе людьми вищого суспільства і мали багато грошей, намагались обійтизакон, можливо навіть не тому, що їм подобалось вживати алкоголь, а просто томущо це заборонено, а те що заборонено викликає найбільше бажання. Тому в цьому прикладіможемо розглянути також і сатиру, коли автор висміює те, що людина з достатком,вважає що закони написані не для таких як вона, і за гроші можна все. Але це незавжди так, тому автор застосовую літературний прийом проти таких людей.
Зіставлення: сухийзакон – вологість в понятті вищого світу героям здалося проявам поганого смаку,тому що жарт Генча ніхто не оцінив по заслугам, і нікому він не здався смішним.
«Разбудил тут портье посыльного— славный такой мальчуган, лет семидесяти девяти, не больше, — сражался, как видно,в битве при Геттисберге и не сообразил до сих пор, что она давно кончилась».
Ми бачимо гумор вцьому прикладі, який автор передає за допомогою порівняння похилого семидесяти дев’яти-річногочоловіком, який був учасником битви при Геттисберге і до сих пір не тямить що битвавже закінчилась, зі словом «мальгучан», що виглядає дуже смішно.
«— Послушай, Джузеппе, — говорилон с невинным видом, — подай-ка мне пару жареных слоновых ушей!
— Простите, сэр, этого у наснет.
— Как? Нет слоновых ушей?Не может быть! — Роджерс повернулся к Беббиту: — Слыхали? Педро говорит, что у них слоновые уши все вышли!
— Разрази меня гром! — сказалчеловек из Спарты, с трудом сдерживая смех.
— Что ж, Карло, в таком случаепринеси мне телячью ногу и пару бушелей жареной картошки, да и горошку подкинь,— продолжал Роджерс. — Наверно, у вас там, в далекой знойной этой самой, все итальяшкидобывают свежий горошек прямо из консервных банок, верно?
— Нет, сэр, в Италии растетпрекрасный горошек.
— Да неужели? Джорджи, слыхал?В Италии свежий горошек растет прямо на грядках! Ей-богу, век живи — век учись,Антонио, если только выживешь и сил хватит! Ладно, Гарибальди, тащи-ка сюда на палубубифштекс с двумя стопками картошечки, чтобы хрустела, компре хе неву, МикеловичАнджелони?
Потом Эльберт Уинг долго восторгался:
— Ей‑богу, У.‑А.,загнали вы этого итальяшку в тупик! Ни черта он не понял!»
В цьому прикладі авторпоказує поєднання гумору та сатири. Гумор: «Как? Нет слоновых ушей? Не может быть! », де автор змальовує спробу героя пожартуватипід час замовлення обіду, плавно переходить в сатиру, яка висміює обмежений американськийкругозір: «все итальяшкидобывают свежий горошек прямо из консервных банок, верно?» і підкреслює американський побут: «Ладно, Гарибальди, тащи-ка сюда на палубубифштекс с двумя стопками картошечки, чтобы хрустела, компрехеневу, Микелович Анджелони.». Автор вдається до прийомусатири для того, щоб висміяти своїх героїв, їх обмеженість, ті речі, які здаютьсясмішними для них, не являється такими в дійсності, а навіть навпаки є приводом длявисміювання.
«И только в компании ПоляРислинга он отдыхал. Хоть раз в неделю они оба становились прежними юнцами. По субботамиграли в гольф, издеваясь друг над дружкой: «Что касается гольфа, то ты, как видно,хороший теннисист».
Приклад гумору полягаєв зіставленні гольфу і тенісу. Автор роману говорить нам про те, що гра в гольфне дається жодному з героїв, ні Полю Ріслінгу, ні Беббіту, і за допомогою порівняннягри в гольф з грою в теніс вони висміюють один одного.
«— Не нравится? — Он погладилее плечо: — Дитя, вы — самая умная, самая хорошенькая, самая милая женщина на свете!Ну‑с, леди Уайком, разрешите герцогу Зенитскому предложить вам руку и патриархальственнопроследовать к монументальственной трапезе!
— Ах, какой вы остроумный,как мило вы шутите!»
Нашій увазі авторпредставляє тонкий американський гумор, який полягає в тому, що головний герой порівнюєсебе і даму свого серця з герцогом Зенітським і його фавориткою.
Також висміюютьсявідносини Беббіта з цією дамою. У Беббіта вже є законна дружина, а словами «предложить вам руку и» зазвичай пропонують ще й серце.Так як наш герой вже жонатий, та й на мою думку, якби він був холостяком, одружуватисьвін би все одно не поспішав, то словами «предложить вам руку и» він запропонував усього лише втішити їх потреби – пообідати.
«И первое, что он услышал,был взволнованный голос жены:
— Джордж! А ты не забыл заехатьк Веккии за мороженым?
— Слушай, да разве я когда‑нибудьзабываю?
— И даже очень часто!
— Чушь какая! Никогда я ничегоне забываю! Конечно, устанешь тут бегать после работы по всяким тошнотворным заведениям,вроде твоего Веккии, и торчать там среди полуголых девчонок, накрашенных, как шестидесятилетниестарухи, — сидят там и портят себе желудки всякой дрянью…
— Ах, бедный ты, несчастный!Давно заметила, что ты терпеть не можешь хорошеньких барышень!»
Приклад сатира у поєднанніз жорстоким гумором:
«Торчать там среди полуголых девчонок, накрашенных,как шестидесятилетние старухи, — сидят там и портят себе желудки всякой дрянью…», яка полягає у висміюванні Майрою свогочоловіка, виражена у фразі: «Ах, бедный ты, несчастный! Давно заметила, что ты терпеть не можешь хорошенькихбарышень!».
Автор показує нам,як веде себе головний герой роману коли у нього погіршується настрій, він лаєтьсяз жінкою і лає ті речі, які навпаки цікавлять його. А жінка, неначе він ім’я автора,висміюючи його, ще й жартує з нього, розуміючи усю його натуру.
2.2 Сатира в романі
Сатира — прояв комічногов мистецтві, поетичне принизливе викриття явищ за допомогою різних комічних засобів:сарказму, іронії, гіперболи, гротеску, алегорії, пародії і ін. Висміюються ті явищажиття, які представляються авторові порочними.
Сатира виявляєтьсяза допомогою портрета, образу, ситуації, епізоду.
Роман «Беббіт» є класичнимприкладом сатиричного твору. Головний герой зображений тут не тільки як класичнийобраз стандартного міщанина-обивателя, але до того ж показі його стихійні спробибунтарства проти найбільш задушливих форм капіталістичного гуртожитку. Так, Беббітніби творець за справедливість, він виступає за скривджений народ, переходить найого сторону, але це все тільки тому, що Беббіту не запропонували увійти до Ліги,яка веде боротьбу з протестуючим народом, його примушували туди вступити, а вінне хотів показувати що його можна змусити робити щось проти його ж волі. Автор висміюєтаку поведінку, показуючи нам, що зрештою, коли Беббіт виявився членом Ліги, вінсильніше інших виступав проти скривдженого, протестуючого народу.
Часто автор показуєприклад дружби в романі. Люди вищого суспільства ходять один до одного на вечерю,в гості і так далі, але все це робиться лише ради вигоди подальших зв'язків одинз одним. Ніякої справжньої дружби і ніяких почуттів, тільки вигода. Автор смієтьсяі над цим, показуючи багато різних ситуацій і поведінки наших героїв.
Ми бачимо якої думкилюди з вищого суспільства самі про себе, вони вважають себе дуже успішними, розумнимилюдьми. Звісно це так, адже вони багато досягли, стали в житті великими людьми,але тут же автор показує наскільки секретар Беббіта розумніша самого англійськоголорда Доука, приклад з тексту:
«— А, да, наша Люсиль! Славнаядевочка!
— …так она меня спрашивает,какая галерея во Флоренции — или, кажется, она сказала «в Фиренце»? — мне понравиласьбольше всего. А я никогда в жизни не был в Италии! И еще — «примитивы». Люблю лия «примитивы»? Вы‑то знаете, что эта за чертовщина такая — «примитивы»?
— Я? Понятия не имею! Затоя знаю, что такое кредит и дебет!
— Верно! И я тоже, клянусьчестью! Но примитивы!
— Го‑го!.. Примитивы!»
Автор застосовує сатируі висміює образ героя з її допомогою.
«Бэббит в женщинах не разбирался,он интересовался только их вкусами, сдавая им меблированные квартиры. Всех женщинон делил на Настоящих Леди, на Работающих Женщин, Старых Чудачек и Веселых Курочек».
Ми бачимо прикладсатири, яку автор застосовує за допомогою образу головного героя, що полягає в психологічнійобмеженості Беббіта і бачення прибутку навіть в стосунках з жінками. Він шукав вжінках, та не тільки в жінках, а в усіх людях лише вигоду. Жінок, як показує намавтор, він ділив на «НастоящихЛеди, на Работающих Женщин, Старых Чудачек и Веселых Курочек», що вказує також на те, що вінділить їх за соціальним положенням, за віком, шукаючи вигоду для себе. Автор висміюєтакі якості його характеру.
«И Беббит шутливым тоном сказалДрю:
— Послушайте‑ка, доктор,теперь, когда мы всю эту штуку провернули, не пора ли нашему пастырю сварганитьобедик для нас троих?»
Автор показує читачевіприклад сатири. Висміювання зіставлення духовності «сварганиванию» і «обедик для нас троих».
Людина настільки низинаістота, що не дивлячись на духовні, матеріальні, інші проблеми, вона завжди опускаєтьсядо самих рядових, побутових, тілесних проблем, наприклад таких як обід. Автор висміюєте, як після духовної промови перед широкою публікою, герой опускається до самогонизького рівня, думаючи в першу чергу про свої потреби. Автор застосовує сатирув цьому випадку за допомогою зображення ситуації із життя героя, висміюючи йогоповедінку в цій ситуації.
«— Да, мямлей я никогда небыл!
— Я думаю! Наверно, знал,что к чему.
— Конечно, когда доводилосьухаживать за барышнями, я им не все время рассказывал про забастовки в вязальныхцехах.
Оба захохотали, оба закурилисигары».
Приклад сатири, якийможна трактувати так: які б проблеми (страйки) не хвилювали головного героя, вінопускає ці проблеми в спілкуванні з дівчатами, часто розуміючи обмеженість їх кругозору.Автор висміює це положення, за допомогою змалювання образів цих жінок, вказуючина те, що жінки, з якими спілкувався Беббіт, були частіше за все, не дуже розумними,висміюється їх обмеженість і головне – небажання ставати кращими, розвиватися ітак далі.
В романі автор частовдається до прийому сатири, змальовуючи те місто, де мешкає нам головний герой,це місто Зеніт. Сатира показана за допомогою змалювання портрета міста та образівйого жителів. А також автор використовує сатиру проти суспільства того часу прояке він писав. Саме відношення автора до існуючого суспільства, до політичної формиправління не до вподобі йому, тому в романі висміюються риси суспільства.
Сатира полягатимутьв тому що жителі міста не знаючи інших місць вважають Зеніт «раем земним», звеличуютьйого. Автор же, використовуючи прийом сатири показує, що це місто є рядовим, такимже як і решта всіх міст Америки і підкреслює обмеженість місцевих жителів. У слов'яніснує прислів'я: «Кожен кулик хвалить своє болото». Прикладів підтверджуючих вищесказане дужебагато в тексті роману, я приведу один із них.
«Бэббит впал в форменную истерику от патриотизма.Он вскочил на скамью, выкрикивая во весь голос:
— Каков Зенит?
— Херо-ооош!
— Какой лучший город в Америке?
— Зени-ниииит!!!»
Висновки:
Сьогодні, коли пройшловже більше 80 років після написання роману «Беббіт» Сінклером Льюісом, ми є свідкамитого, що творчість американського письменника не втратила своєї актуальності і сили.Образ Беббіта — це вічний класичний образ стандартного міщанина-обивателя, з йогостихійними спробами бунтарства проти найбільш задушливих форм капіталістичного гуртожитку.
Творчість Льюіса,що не знає ні перешкод, ні меж, є відкритою книгою, в якій кожен читач може знайтите, що йому цікаво. А це означає, що Льюіс — сучасний. Хотілося б віддати дань людині,яка стала частинкою XX, а зараз і XXI століття, чия творчість стала частиною світовоїкультури.
Книги Льюіса, завдякиїх захоплюючому художньому втіленню сатири і гумору, продовжують хвилювати і дорослих,і юних читачів всього світу.
Суть вищевикладеногозводиться до наступного:
— у даній роботібув проаналізований роман Сінклера Льюіса «Беббіт»;
— виділені характерні жанрові особливості,а саме особливості гумору і сатири;
— було доведеноприклади гумору і сатири в романі «Беббіт».
Таким чином, головнамета моєї роботи виконана завдяки вирішенню комплексу конкретних завдань, такихяк розгляд і аналіз значення роману; виявлення його актуальності.
Список використаноїлітератури:
1. Байкова І.М.Просодія як засіб реалізації іронічного смислу в художньому тексті (на матеріалітворів Льюіса) // В кн.: Мова та стиль зарубіжної літератури – Вісник Львівськогополітехнічного інституту № 249 – 1990. – с.50-63
2. Байкова І.М.Лексичні моделі, як стилістичний засіб вираження критики конформізму в капіталістичномусуспільстві в романі С. Льюіса «Беббіт» // В кн.: Мова та стиль зарубіжної літератури.– Вісник Львівського політехнічного інституту № 164, 1982. – с. 69 – 72
3. Белозерська- Булгакова Л.Е. Спогади. — М.: Худож. Літ.,1990. — 224с.
4. Гегель, Естетика,т. 2, М., 1969, — с. 312
5. Гегель Г.В.Ф.Естетика: У 4 т. М., 1971, Т. 3. — С. 579
6. Гіленсон Б.А.Америка Сінклера Льюіса. – Москва: Наука, 1972. – с. 191
7. Гіленсон Б.А.Літературно-критичні погляди Сінклера Льюіса // В кн..: Проблема критичного реалізмув зарубіжній літературі 20 століття. – МОПН.: Учбові записки, 1962. – ст. 179 –203
8. Гіленсон Б.А.Творчий метод Сінклера Льюіса. – Ярославль, 1970. – с. 259-265
9. Гіленсон Б.А.Сінклера Льюіса — «розсерджений американець»// В кн..: Американська література 30хроків 20 століття. – М.: Вища школа, 1974. – с. 180 – 186
10. Ермілов В.В. Геній Гоголя. – М.,1959. – 200с.
11. Жан-Поль.Підготовча школа естетики. М… 1981. — С. 153, 130, 152
12. Жан-Поль.Підготовча школа естетики. М., 1981. — С. 166
13. Історія усесвітньої літератури:У 9 т. М., 1988-1993. Т.8-9.
14. Кольрідж Ст.Ізбр. праці. М., 1987. — С. 231, 233, 234
15. КороленкоВ.Г. Трагедія великого гумориста // Збір. Тв. у 5т. Т 3. Л., 90г. С. 586-642.
16. Літературнаенциклопедія термінів і понять. М: Інтервак, 2001. — с. 384 — 386, 935 — 955, 1253- 1254
17. Льовідова і.М. Синклер Люіс: Біобібліографічнийпокажчик. М., 1959. – с. 53 — 57
18. Люіс С. Беббіт. М., 1973
19. Льюіс, Сінклер. Збірка творівв 9ти томах. – М.: Правда, 1965. — с.520
20. Мотилева Т. Про творчість СінклераЛьюіса – «Іноземна література», 1955 № 4. – с.209-219
21. Сінклер Льюіс. Страх американцівперед літературою // В кн..: Письменники США про літературу. – М.: Прогрес, 1974.– с. 193-205
22. Стеблін — Каменський М.І. Історична поетика. Л., 1978. — С. 165
23. Цицерон. Тритрактати про ораторське мистецтво. М., 1972. — С. 59