План
Вступ
1) Становлення лицарської літератури
2) Поезія трубадурів
3) Мінезанг
4) Лицарський роман
Висновки
Список використаної літератури
ВСТУП
лицарський роман поезія
Середнівіки як історико-культурна доба починається в надрах пізньої античності.Першими ознаками середньовічної літератури стали поява християнських євангелій(I століття),релігійних гімнів Амвросія Медіоланського (340-397), творів АвгустинаБлаженного («Сповідь», 400 рік; «Про град Божий», 410-428роки), переклад Біблії латинською мовою, здійснений Єронімом (до 410 року).
Зародженняй розвиток літератури Середньовіччя визначається трьома основними факторами:традиціями народної творчості, культурними впливами античного світу йхристиянством.
Своєїкульмінації середньовічне мистецтво досягло в XII-XIIIстолітті.У цей час його найвагомішими досягненнями стала готична архітектура (СоборПаризької Богоматері), лицарська література, героїчний епос. Саме в періодтемного середньовіччя почалось зародження ліричної поезії, прози та музики, яківсе частіше розповідали про прості та зрозумілі почуття: любов, викликані неюстраждання, про тугу за коханою. У лицарській літературі особливе місце займалатема вірності коханій, піднесення найчистішого почуття до небес, дослідження цьогофакту автор і обрав за мету своєї роботи, визначивши предметом – оспівуваннясаме тему кохання. До задач відноситься вивчення робіт авторів з темидослідження, вивчення термінології та історії питання, добірка конкретнихприкладів.
Об’єктомнаукового дослідження є лицарська література, формування якої пов’язано звідкриттям індивідуальності, початком руху від типологічно-символічногонехтування окремою особистістю до спроб розкрити її внутрішній світ. Суворийвоїн більш ранніх епох перетворюється на вишуканого лицаря, література проякого переключає увагу з його злитності з народом до суто індивідуальнихпроявів — кохання (куртуазна поезія) та особистих подвигів (лицарський роман).Паралельно з’являється й поняття індивідуального авторства. Лицарська поезіяпредставлена лірикою трубадурів (Бернарт де Вентадорн), труверів іміннезінгерів (Вальтер фон дер Фогельвейде), а лицарський роман переважноциклом про легендарного короля Артура (Кретьєн де Труа, Вольфрам фон Ешенбах).
Теманаукового дослідження – оспівування кохання в лицарській літературі – єактуальною, тому що почуття любові, часом неподільної (як писав Арнуат деМарейль: “Я не думаю, что любовь может быть разделенной, ибо, если она будетразделена, должно быть изменено ее имя”) та жертовної зазнають люди й зараз.
Спеціалістамив галузі вивчення літератури середньовіччя Заходу Європи є Режин Перну, Дені де Ружмон, ЖанЖіоно, Михайлов А.Д., Коптілов В.В.; М.Терещенко, В. Первомайським та Б.Шавурським зроблено переклади пісень українською, В.Каптілов зробив першийукраїнський віршований переклад легенди «Трістан та Ізольда».
1) СТАНОВЛЕННЯ ЛИЦАРСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ
УXI столітті процесрозвитку феодального суспільства досяг такого рівня, коли актуальним сталопитання про наслідування латифундій – великого земельного володіння. Булоприйнято закон – майорат, за яким усі землі й майно феодала успадковувавстарший син. Інші мусили самостійно добувати собі засоби існування. Молодшісини обирали церковну кар’єру або йшли в військову службу й поповнювали лавирицарів. Доньки феодалів, якщо не брали шлюб, часто приймали постриг. Рицарінесли військову службу, брали участь у хрестових походах, служили при дворахкоролів, знатних феодалів. З часом утворився інститут рицарства.
Рицарствоявляло собою військово-феодальну єдність благородних воїнів, для якихобов’язковим був вироблений комплекс моральних та етичних правил. Посвячення урицарі було важливою й урочистою подією, головним у її ритуалі була присягадотримуватися рицарського кодексу честі. Цей кодекс вимагав бути звитяжцем,відданим своєму сюзеренові, боротися з «невірними», захищати ідеали честі,гуманності, бути оборонцем слабких і скривджених. Формувалася своєрідна рицарськакультура, яка була складним і суперечливим явищем. Визначалася вона поняттямистанової честі, рицарським побутом, бажаннями людей, що пишаються високимпоходженням і прагнуть здобути багатство. При дворах і замках заможнихфеодалів, де рицарі брали участь у полюванні, турнірах, спілкувалися звишуканим товариством, в якому помітну роль відігравала жінка, складалисьумови, в яких ця культура набула куртуазного (від французького слова cour –«двір») забарвлення. Шляхетність, увічливість,галантність, витонченість, здатність на ніжні почуття стають головними ознакамиособистості рицаря.
Крімвійськових і васальних інтересів та обов’язків, виникають і естетичні потреби –прагнення культивувати красу, насолоджуватися мистецтвом, музикою, поезією.Виникаютьпишні двори, де прийняті гарні манери, красиві вбрання, заняття музикою іпоезією. Поряд з любов'ю до розкоші і прагненням всіляко прикрасити життякультивується щедрість, яка віднині вважається обов'язковою ознакою рицарської«шляхетності» й виливається нерідко у форми нестримногомарнотратства. Якщо раніше щедрість була чимось додатковим до рицарськоїдоблесті, то тепер вона стає первинною доброчесністю. Лицар повинен бути нетільки сміливим, відданим іщедрим, — він має також бути чемним, витонченим, привабливим у суспільстві,уміти тонко і ніжно відчувати. У програму виховання молодого лицаря входитьвчення не лише військовій справі і полюванню, але і різним світським іграм,мистецтву грати на музичних інструментах, танцювати, співати, писати вірші, залицятисядо дам. Вперше виникає щось подібне «салоннойкультуре»[7,97].Виникає культ «прекрасної дами», який стає обов’язковим у придворному ритуалі.ЇЇ врода, вишуканість, люб’язність оспівується у віршах, на її честьвлаштовуються турніри й здобуваються перемоги.Вироблюєтьсятак звана метафізика кохання, виникає ідеалізація піднесеного почуття любові.
З'являєтьсятип мандрівного рицаря, який, шукаючи подвигів і слави в ім'я своєї дами,блукає по країнах Європи та Сходу, ризикуючи життям, і вмирає з її ім'ям наустах. Так, австрійський рицар Ульріх фон Ліхтенштейн (XIII ст.) похвалявся, щооб'їздив частину Європи, викликаючи всіх зустрічних рицарів на бій на честьсвоєї дами. Свої подвиги він описав у поемі з декларативною назвою — «СлужінняДамі».
Частотаким мандруючим рицарем був неімущий рицар-однощитник, особливо схильний довсякого роду авантюр у надії знайти багатство та становище в суспільстві. Самев цьому оточенні йшло вербування хрестоносців — «спасителів гробу господнього»,«рицарів» розбою та пограбування мусульманських країн.
Важливоюскладовою рицарської культури була куртуазна література — роман ілірика.«Рыцарский роман! Удивительный парадокс:в годы войн, разбоев, грубости нравов в странах Западной Европы расцвелнежный цветок изысканной куртуазной и пленительной своей душевной чистотойрыцарской литературы: лирическая поэзия трубадуров Прованса и романы труверов иминнезингеров» [8,150]. Виголошенийкодекс честі, визначив характер рицарської літератури. Васальна залежність,служіння сеньйору, притаманні середньовічній літературі, поєднується в ній ізбажанням власної слави й служінням прекрасній дамі. Ідеї захисту й поширенняхристиянської релігії, боротьби проти «невірних» не виключали уславленнярадощів життя. Оспівувалася самоцінність почуттів, бажань,прагнень. Поет заглиблювався у внутрішній світ особистості. Провідною у творахкуртуазних поетів була тема кохання, але вони приділяли увагу і темамсатиричної, політичної, дидактичної спрямованості.
Заповідікуртуазії були засадами станової етики, однак далеко не всі рицарі пройнялисятакою мораллю. Війни та наскоки, як і колись, були стихією рицарства. Уповсякденні зберігалися домостроївські звичаї, жорстоке ставлення до селян іміського люду, загарбницькі тенденції. Проте поява нових морально-естетичнихідеалів у середовищі рицарства сприяла пом'якшенню звичаїв і розвитку новогосвітського світосприйняття, яке за своїм характером відрізнялося від мораліпопереднього середньовічного стану, пройнятого релігійним аскетизмом тазаконами війни і розбою.
2. ПОЕЗІЯ ТРУБАДУРІВ
У XIстолітті при дворах вельможних феодалів Провансу зароджується нова поетичнатрадиція, названа згодом поезією трубадурів. Це були перші спроби писатиліричні твори народною мовою. Поступово складався комплекс типологічних рискуртуазної поезії. Трубадури належали до оточення вельможних осіб, у їх творахвідображено побут, інтереси цього середовища, епізоди хрестових походів, у якихвони брали участь. При багато кольоровості лірики трубадурів загальною її рисоює прагнення до земних радощів, матеріальної краси, але в той же час й довнутрішньої шляхетності почуттів. «Радість», «молодість» і «міра» (тобтогармонія, розумна форма будь-якого почуття та його прояву) – це лозунги, якіпостійно повторюються в поезії трубадурів. Кохання, яке складає головну темупоезії трубадурів, розуміється як почуття, що охоплює усю людину, ушляхетнюючиїї та залучаючи до усього прекрасного. «Такова «истинная» или «тонкая» любовь(fin amor), противопоставляемаяими любви «глупой» (fol amor), стремящейсятолько к чувственным наслаждениям. «Истинный» влюбленный, утверждают они, не«знатный сеньор» и не «дурной богач», а человек с благородной душой. У людейскупых, алчных, грубых и чванливых нет в сердце места для «истинной» любви» [7, 103].
Кохання, яквважали трубадури, визначається особистим вільним вибором, який заперечуєстанові, церковно-феодальні шлюби. Ось чому звичайний мотив у поезії трубадурів– те, що об’єктом кохання є замужня жінка, дружина іншого. Так вони виявлялисвій протест проти шлюбів, причиною яких були майнові, родові та династичніінтереси батьків людей, які одружувалися.
Краса дами тлумачиласяяк віддзеркалення божественної краси і досконалості, а любов — як томління поцьому ідеалу. Дама тим самимставала лише персоніфікацією тих ідеальних властивостей, володітиякими прагне куртуазна особа. При цьому вирішальну роль грав мотив неподіленоїі незадоволеної любові. Тому в поезії трубадурів любовнебажання набувало, як правило, форми покірливого благання, а функція “наклепника-наклепника”полягала в тому, щоб створювати різні перешкоди (підглядання, підслуховування,донос) і тим підтримувати куртуазне відчуття в постійній напрузі. Відрізняючисьумовністю і канонічністю, всі персонажі й ситуаціїлірики трубадурів описувалися за допомогою системи стійких формул.Длядами були характерні такі прикмети, як“свіжі щоки”, “атлас рук”, “світле око” та ін., щовідображали виблискуючу субстанцію божественної краси, а Бертран де Борн написавнавіть пісню про “складену даму”, де звіввоєдино межі, запозичені у дам інших поетів.Аналогічний характер мало і “я” ліричного героя: незалежно від конкретнихстанових, психологічних і тому подібне прийму трубадурівкожен з них з'являвся в ідеальній подобі співця куртуазної любові.
Образи дами ізакоханого у неї рицаря витворювалися за усталеною традицією. Закоханий рицар оголошувавсебе її васалом. Своїм служінням їй він переконує у щирості й силі своїхпочуттів. Він страждає, описує свої почуття у віршах. Кохання стало свого роду«наукою», і в цьому випадку знання її «прав» та «законів» («Закони кохання» — назви кількох провансальських поетик) стало обов’язковим для трубадура, щоскладає любовні вірші.
Згідноз цією схемою, той що кохає несміливий, блідий, повинен скривати свої почуттявід ревнивого чоловіка, як і від донощиків, ворогів справжнього кохання. Длябезпеки він обирає собі псевдонім, і свою даму називає також придуманим ім’ям. Гарнимприкладом є Джауфре Рюдель, який був знатнимрицарем і одним із найбільш відомих творців куртуазної лірики. Народився віну першій половині XII ст., у провінції Провансу Сентонжі. Про нього складенобагато легенд. Одна з них увійшла до «Життєпису» поета, створеного у XIII ст. — і сприялаутвердженню уявлення про нього як про співця «Принцеси — мрії». Мотивкохання й страждання від розлуки з коханою у творчості поета за легендоюпов'язується з тим, ніби він закохався у дружину графа Тріполітанського РаймондаІ й оспівував її, ніколи не бачивши, знаючи про її красу лише з описів.Знаменита канцона «Мені під час травневих днів» розкриває душевний станзакоханого поета. Стиль канцони характеризується витонченістю, оповідь сповненатуманних образів, мрій, натяків. Починається вона милуванням весняною природою,яке своїм ліризмом навіває згадку про його кохання до далекої і недосяжноїпрекрасної дами:
Меніпід час травневих днів
Приємнийщебет віддалік,
Зринаєв пам'яті без слів
Моєкохання віддалік.
І не ростутьквітки між трав,
Як зимно удуші мені.[3, 255]
Комплексвзаємопов'язаних почуттів характеризує внутрішній світ поета: він говорить прощастя, яке він знайшов у коханні віддалік, мріє, щоб з'явилася хоча б надіяпобачитися з нею, висловлює палке бажання полинути до неї:
Я щастя ужитті зустрів
В моїмкоханні віддалік.
Немаєв світі кращих днів
Ніпоблизу, ні віддалік!
Коли б я лишнадію мав,
У царство бмаврів я помчав,
Обдертийвесь, в самотині.
Немає в світікращих снів —
Примчатьдо неї віддалік. [3, 255]
Поетвисловлює традиційне для куртуазної лірики платонічне розуміння кохання,пишається, що він «… чистим пронести зумів / Своє кохання» і мріє лише про те,щоб
… чуть словаїї, мов спів,
І розмовлятьне віддалік,
А віч-на-віч,щоб не шукав
Я більш її,щоб не страждав,
Щоб другомбув її всі дні. [3,256]
Мотивикохання й страждання переплітаються з релігійнимимотивами. Поет звертається доБога, скаржиться на безнадію, сподіваючись найого допомогу:
Господь нераз людей жалів.
Святе коханнявіддалік!
Та поки що явесь змарнів,—
Про неї мрію віддалік.
О, до прочанби я пристав
І посох би зсобою взяв,
Щоб бачитьочі неземні![3, 256]
Канцонасповнена почуттям страждання. Приємні враження від весняної природиконтрастують із настроєм ліричного героя — в йогодуші «зимно». Він мріє, як про «кращий сон» про побаченняз коханою. Емоційне забарвлення створюється лексичнимизасобами — словами й виразами: «шукав»,«страждав», «смутнів», «змарнів»,«сумним», «Безжальні думи навісні». Кожний другийрядок строф кінчається словом «віддалік»,нагадуючи головну причину страдання поета.Скарги змінюються слабкою надією:
Коли бГосподь мене привів
Скоріш до неївіддалік. [3, 256]
Розпачзвучить у словах:
На мене жаль, на мене гнів,
Що я кохаювіддалік. [3, 256]
У роздумах про те, щойого «чисте кохання» принесло йому самістраждання, виникає страшна здогадка
Невже святиймене скарав,
Щоб мучивсь яв страшній борні? [3, 256]
Закінчуєтьсяканцона скаргою й докором тому, хтоприрік його на муки — мотив неприпустимий зпозиції суворої середньовічної моралі:
Сумним я відкохання став,
Ганьба тому,хто покарав,
Щоб мучивсь я в страшній борні! [3, 256]
Бернарт деВентадорн — талановитий куртуазний поет був незнатного походження, але своїмиканцонами здобув широку популярність, славу й визнання при багатьох дворахЄвропи. У його творчості відображене життя феодального двора — турніри рицарів,перемоги на честь «прекрасної дами», змагання поетів — картини, характерні длякуртуазної поезії. Відома легенда про кохання поета до дружини свого сеньйора —володаря замку Вентадорн — відображена у його творчості. Майстерно зображенічарівні картини весняної природи, овіяні ніжним почуттям любові, мінорниминастроями через розлуку з коханою.
У «Канцоні»Вентадорна розкриваються нюанси традиційного розвитку теми нерозділено-гокохання. Поет говорить про своє почуття:
Немає краюпочуттям моїм.
Я весь горю умороці нічним,
Геть скованийлюбов'ю запальною.
Намагаєтьсязрозуміти свою «прекрасну даму»:
У неї серцеповне ніжних мрій,
Моя ж любовцілком байдужа їй.
Осмислює своєстановище й роль у її оточенні:
Слуга і друг,бажаю без надій
Я їй добра, іхоч вона зустріла
Погордоюпривіт сердечний мій,
Але любовспинить мені несила.
Ізнадзвичайною щирістю й переконливістю зображені муки ревнощів, страждання віднерозділеності його почуття:
Вже неповернусь я, друзі, в рідний дім,
В нашВентадорн: вона гордує мною,
Де ждав їїдарма в огні палкім,
Для менебільш нема там супокою.
Уривчастінатяки на якісь життєві обставини надають поетичній оповіді більшоїконкретності у зображенні традиційного почуття:
Її любов— я винен лиш у тім,
І лиш за те яу краю чужім
Вік мушужить, повинутий журбою.
Дотримуючисьнеписаних законів куртуазної лірики, Вентадорн знаходить засоби відобразити неабстраговане почуття, а душевний настрій у віршах, які переконують щирістю ісилою:
Я шлю вПрованс свої нові пісні,
Любові в нихі радості чимало.
Вкладаю я вслова свої гучні,
Чого мені вжитті не вистачало.
3. МІНЕЗАНГ
Немецькарицарська лірика називається мінезанг, тобто «любовна пісня» (від нім. Minne –любов і Sang — пісня). У мінезангі як правило відокремлюють два напрями – народний такуртуазний. Першийсклався під сильним впливом фольклору, другий спирається на поетичний досвідпоетів Прованса. Представниками народного мінезангу є Кюренберг, Дитмар фонАйста. Їм ближче фольклорнетрактування кохання, коли жінка чекає коханого і тужить за ним. «Я соколагодувала і коли він виріс, я повила його пір'я чистим золотом і пустила наволю. І він відлетів у далекі країни»,- сумує покинута милим героїняКюренберга. Нерідко їх пісні звернені до дівчини, а не до заміжньої жінки.Любов не обмежується піднесеним томлінням, а прагне до плотського задоволення.У піснях б'ється живе людське серце. Лицар і його кохана тут не грають в любов,а дійсно люблять один одного.
Придворниймінезанг значно більш умовний. Любов втрачає свою природну безпосередність.Вона трансформується в служіння дамі, яка часто грає роль недоступної красуні,що диктує кавалерові свою волю. Поет куртуазного напряму повний відчуттяблагоговійної пошани до своєї обраниці, він дякує їй навіть за недоступність.Краса дами протиставляється її жорсткому серцю: поет звинувачує свої очі, яківинні в його нещасті. Але вмуках любові він переживає радість і ні за що не відмовиться від них, тому щорадості без страждання не буває. Такої форми рицарська поезія набула у віршахРейнмара фон Хагенау, Генріха фон Морунгена і ін.
Найяскравішийпредставник німецької лицарської літератури є Вальтер фон дер Фогельвейде. Віноб’єднав у творчому синтезі основні течії середньовічної німецької лірики.Спочатку, учень Рейнмара, писав звичайні пісні «високого кохання», протепізніше Вальтер різко змінює тематику своїх творів, вступаючи в літературнуполеміку зі своїм вчителем. Він робить героїнею своїх пісень просту дівчину, протиставляючирицарському служінню дамі просте й безпосереднєпочуття. Нехай йогозвинувачують у «низькому коханні». Вальтер каже: «Не знают они,что значит любить по-настоящему. Ты прекрасна,и этого достаточно. Я люблю тебя и предпочитаю золоту королевы твое стеклянноеколечко » [7, 113].
У піснях«низького кохання» Вальтер звертається до народної поезії, беручи з неї мотививесняних танців та пісень, картини природи та весняної любові. У його віршахзнову з’являється «природний зачин», який відсутній у більшості мінізінгерів куртуазногостилю. Поет радіє тому, що прийшла весна, пташки співають у лісі й дівчинивиходять на вулицю грати в м’яч. «Все теперь веселы – давайте плясать,смеяться и петь!» Він зустрічає кохану на луку середподруг і пропонує їй вінок– хай вона надіне його у час танців: якщо б унього було коштовне каміння, він би ним прикрасив її волосся. Характерневведення до мінезангу фольклорних мотивів: поет гадає на квітці: любить – нелюбить, любить – не любить. І скільки разів він не гадав, завжди мав гарнувідповідь. Не менш характерна картина любовної зустрічі під липою на галявині:
Підлипою
Взеленім лузі,
Геннедалечко від ріки,
Якпісля свята,
Траваприм’ята
Іпотолочено квітки. [3,262]
І тількисоловейко був свідком щастя закоханих. Це розповідь дівчини, а значить,традиційна «жіноча пісня»; розмір для танцю та приспів доказують цей зв'язок звесняною хоровою піснею.
Післясмерті Вальтера фон дер Фогельвейде міннезанг переживає кризу. Ці кризисніявища помітні в творах Нейдхарта фон Рейнталя (Her Nithart) (ок.1180-1237),яскравого представника сільського міннезанга. Його героїня – не знатна пані, апроста сільська дівчина. Не вона сама є предметом поклоніння, а, навпроти, вонасама захоплена лицарем і жадає з ним зустрічі.
Вінввів народні мотиви, зображення сварок закоханих і розбратів через любов,діалоги, сценки. Часто писав пародії на «зимові пісні» селян, сатиричнозмальовує сільські заняття. Очевидно, кепкування Нейдхарта доходили до селян івикликали зіткнення з ними, оскільки в піснях є розповідь про ворожнечу міжбідним лицарем і багатими селянами. Відоме нижчим шарам, ім'я Нейдхарта надовгоздобуло погану славу: йому безпідставно приписується ряд пісень непристойноговмісту. Народна чутка віднесла Нейдхарта до придворних блазнів, його творипопали в народну «Книгу дурнів». Довкола особи міннезінгера склався циклшванков, що склали в XV ст книгу «Нейдхарт Ліс», виникла авантюрно-сатиричнавіршована повість «Нейдхарт з селянами», вже в кінці XIV ст існував їїдраматичний варіант «Гра про Нейдхарте».
4. ЛИЦАРСЬКА ЛІТЕРАТУРА
Урицарському романі ми знаходимо в основному такі ж почуття та інтереси, якіскладають зміст рицарської лірики. Це, по-перше, тема кохання, яка розумієтьсяв більш чи менш «піднесеному» значенні. По-друге, фантастика в двоякомурозумінні цього слова – як надприродне (казкове, не християнське) та як усенезвичайне, виключне, що підіймає героя над буденністю життя. Обидві ці формифантастики, звичайно пов’язані з любовною тематикою, вкриваються поняттямпригод або авантюр, що трапляються з рицарями, які завжди йдуть на зустріч цимавантюрам. Джерелом рицарського роману була усна творчість європейських народіві народів Сходу. Фольклорне походження мають типові мотиви, ситуації, образи,такі фантастичні явища як зачаровані замки, велетні, феї, чудовиська, добрі тазлі чаклуни, чарівні речі та напої. Використовувалися й античні джерела — твори Гомера,Вергілія, Овідія. Згадаймо хоча б «Роман про Енея»,який засновано на «Енеїді» Вергілія. Тут на перший план виступають два любовнихепізоди. Один з них, трагічне кохання Дідони та Енея, був яскраво зображен вжеу Вергілія, тож поету середньовіччя мало що прийшлося додавати. Але інший,пов'язаний з Лавінієй, повністю створен ним. У Вергілія подружжя Енея таЛавініі, дочки царя Латина, — політичний союз, в якому почуття не грають ніякої ролі. Французький роман (1600 віршів) ілюструє доктрину куртуазногокохання, де автор робить спроби відобразити душевні переживання героїв.
За генетичнимпоходженням тем, сюжетів, образів, за тематикою і комплексом ідейно-естетичнихознак романи поділяються на цикли. Визначаються античний, бретонський,артурівський, візантійський цикли. До бретонського циклу входять так званібританські ле, віршовані новели про кохання, фантастичного змісту, створеніприблизно в 1180 році англо-нормандською поетесою Марією Французською. Своїсюжети, запозичені з бретонських пісень, Марія переносить до умов французькогофеодалізму, пристосовуючи їх до звичаїв та понять сучасній їй, рицарській,дійсності. Так дуже яскраво змальовано фон рицарського життя в «Ланвалі», дезображено таємне кохання рицаря та феї, які вимушені були втікати на чарівнийострів, через ревнощі королеви. У іншому ле король не хотів розставатися зісвоєю донькою та оголосив, що видасть її заміж лише за того, хтобез сторонньої допомоги віднесе її на руках на вершину високої гори. Юнак, якийдуже її кохав і якого кохала вона, доніс її до верхівки гори, але там же впавта помер. С того часу ту гору називають «Гора двох закоханих». Усі ле МаріїФранцузської проникнуті однією загальною оцінкою людських відносин. Більш завсе вона співчуває людям, які страждають від кохання. При цьому кохання вонарозуміє не як служіння дамі й не як палку пристрасть, а як ніжне природнепочування потягу один до одного двох чистих та простих сердець.
Найпопулярнішийлицарський роман усіх часів — Трістан та Ізольда. Сюжет про кохання рицаряТрістана до королеви Корнуолла розроблявся письменниками Франції, Англії,Німеччини та інших країн. Існувало кілька однойменних романів, але жоден із нихне зберігся повністю. Сучасний читач ознайомлюється з романом за текстом,реконструйованим у XXстолітті Жозефом Бедьє за неповними текстами романів Беруля й Тома тафрагментами твору Готфріда Стратсбургського.
Популярністьлегенди про Трістана та Ізольду в різних її інтерпретаціях пояснюється тим, щов ній уперше в європейській літературі було зображено конфлікт між почуттям іобов’язком, який згодом дістане втілення у багатьох літературних творах. Сильнай фатальна пристрасть, мистецьки змальована в поемах про Трістана, перетворюєзворушливу пригоду на потужно зв’язану драму, перепитії якої захоплюють читачай сьогодні.
Трістан– син короля Рівален. У ранньому дитинстві він втрачає батьків.Ужиттєвих випробовуваннях формується рицарська особистість королевича. Викраденийнорвезькими купцями, а потім відпущений ними, юнак опинився далеко від домівкиі випадково потрапив у Корнуолл, де правив брат його матері король Марк. Корольполюбив небожа й оголосив його своїм спадкоємцем. У країніМарка Трістан став вірним васалом, захисником королівства. Вінбув єдиним, хто наважився вийти на двобій зі страшним велетнєм Моргольтом, якийвимагав сплатити данину і віддати по три сотні юнаків та дівчат, щоб вони сталирабами в Ірландії.
Наострові дзвенять мечі,
Дзвенятьудень, дзвенять вночі…
Докраю стомлений Трістан
Морольтунайстрашнішу з ран
Завдавнарешті. Той упав…[4, 16]
ПеремогаТрістана викликала заздрість придворних.
Ізольда– дочка ірландського короля, племінниця Морольта. Вона зцілила Трістана, вбивцюбрата матері, та нікому не сказала, що вона знає від чиїх рук помер дядько.Ізольда має стати дружиною короля Марка.
Дваобрази – два єства, яких усе розділяло, які мали б ненавидіти одне одного,фатально приречені на любов. Саме фатальність надає їхнім почуттям чарівнезілля (байдуже, вірить поет у його чудодійну силу чи вбачає у ньому лише символвсемогутності ), що прирікає їх на насолоду та нечувані страждання.
Що знами діє це вино?
Чидвоє нас, чи ми – одно?
Неначеполум’я ясне
Тебеспалило і мене…
Націлім світі ми удвох,
Наднами в небі тільки Бог,
Націлім світі – ти і я,
Любовтвоя, любов моя…
Микелих випили до дна:
Любоводна – як смерть одна. [4, 29]
Вониможуть проголосити себе невинними перед Всевишнім, і Трістан наважуєтьсяпостати перед судом Божим. У їхніх душах немає жодного місця для докорівсумління. Однак вони страждають, бо відчувають себе пов’язаними тисячаминиточок із тим, кого вони зраджують: один – через шлюб, а інший – через ріднукров і васальну залежність. Герої послідовно страждають від страху, сорому,розлуки і спричинених нею ревнощів. Їм, що пройшли через низку логічнопоєднаних випробувань, нічого не залишається, як добровільно принести себе вжертву і померти одне за одним.
Легендапро Трістана та Ізольду дала початок двом лініям розвитку європейськоїлітератури. Перша – лінія лицарського роману, де відважний герой визволяєкоролівство від влади могутніх велетнів та вогнедишних драконів і дістає яквинагороду принцесу й половину врятованого їм королівства (Трістан врятовуєІрландію від дракона).
Другалінія – це лінія психологічного роману та трагедії, де вступають унепримиренний конфлікт любов і обов’язок, де фатальне кохання заводить героїв убезвихідь, але вони з гідною подиву й захоплення впертістю перемагають усі,здавалося б, незборимі перешкоди, створені ворожим оточенням. Відблиск історіїТрістана та Ізольди лежить на трагедії Шекспіра «Ромео і Джульєтта». Ідеться непро сюжетну схему твору, а про співзвучність провідного мотиву: непереможнепочуття, яке переповнює серця героїв п’єси, володіє всім їхнім єством, відкидаєвсі заборони в ім’я торжества кохання. Інший приклад – роман Гете «Стражданняюного Вертера», герой якого лише у смерті знаходитьрозв’язання трагічного конфлікту між обов’язком і всепоглинаючим почуттям.
Наперший погляд може здатися, що історія Трістана та Ізольди – це оповідь нетільки про любов, а й про зраду. Справді, королева Ізольда багаторазово зраджуєсвого чоловіка, короля Марка. До того ж і Трістана не можна вважати вірнимІзольді Білокурій: узявши з нею шлюб, він мріє про іншу жінку, потай шле до неїгінця, сподівається на побачення із нею. Та це хибний погляд. Ізольда поєдналасвоє тіло, душу й життя з Трістаном на кораблі, по дорозі до Тінтажеля, щенавіть не убачивши короля Марка. То хіба в такому разі її відмова від Трістанане була б справжньою зрадою?
ІзольдаЗлотокоса залишається вірною Трістанові протягом усього життя, не раз ризикуючиним саме в ім’я цієї високої вірності. Трістан же, втративши надію на зустрічіз королевою, вигнаний назавжди з її країни, щиро вірить, що, одружившись зІзольдою Білокурою, забуде свою далеку кохану. Згодом він розуміє, щопомилився, але зарадити біді вже не можна – і мужньо зустрічає смерть яквизволення від тяжких ран, не тільки тілесних, а й душевних. Отже, не про зрадуйдеться в легенді, а про збереження вірності своєму коханню. При цьомувиникнення кохання Трістана та Ізольди можна трактувати по-різному. Історія змагічним напоєм ніби знімає із закоханих відповідальність за їхнє почуття: вонистають рабами фатальних обставин. Проте любовний напій можна розуміти і яксимвол неминущого, на все життя, кохання. Кохання Трістана та Ізольдиневичерпне, воно не згасає з часом, а розпалюється ще дужче, незважаючи на всеперешкоди. Більш того, можна сказати, що ці численні перешкоди й труднощіпідтримують вогонь любові. Жертовність закоханих, які не шкодують життям, абиз’єднатися одне з одним, цілісність їхніх характерів, завдяки якій вони кидаютьвиклик звичаям та умовностям свого оточення, — ось що творить із них постаті ідеальнихкоханців усіх часів.
Трістанта Ізольда належать до «вічних образів» світовою культури. Сучасний французькийписьменник Мішель Туруньє вважає, що кожен вічний образ – Дон Кіхот, Прометей,Гамлет, Фауст – є втіленням бунту проти встановленого порядку. Особливе місцевін приділяє порівнянню контрастних, полярно протилежних образів Трістана і ДонЖуана: «Дон Жуан – утілення бунту свободи проти вірності, бунту свободилюдини, що шукає насолод, проти подружньої вірності. Дивний парадокс Трістаната Ізольди полягає в тому, що вони так само постають проти подружньої вірності.Але вони чинять це не заради свободи, а в ім’я вірностібільш глибокої, більш стійкої – вірності фатальної пристрасті»[4, 73].
Дослідниккультури французького Середньовіччя Дені де Ружмон звертає увагу на те, щосправжніми жертвами в легенді виявляються не Трістан та Ізольда, а король Марк– символ законного шлюбу.
Алене забудьмо й про ще одну жертву – Ізольду Білокуру, яка так само символізуєзаконний шлюб. Обидва шлюби (Ізольди Злотокосої з Марком і Трістана з ІзольдоюБілокурою) приречені на невдачу: накинений іззовні обов’язок геть руйнуєтьсяпри зіткненні з живим, повнокровним непереможним почуттям. Внутрішня цілісністьгероїв стародавньої легенди залишається неперевершеним зразком на всі часи.Проте в наші дні, на думку Віктора Коптілова – дослідника цієї легенди, міф проТрістана та Ізольду втрачає свою життєвість, і винна в цьому «вичерпаністьдуші» сучасної людини, надто раціональної, щоб у ній знайшлося місце длянепереборної пристрасті. Зникло багато давніх табу, у протистоянні з якимигартувалася людська душа, — і разом із ними вогонь великого почуття згас уздрібнілому серці. Цю думку підхоплює Жан Жіоно (автор книги «Трістан», якувидали в Парижі в 1941р): «Ми стали дуже вправними автомобілістами,авіаторами, стратосферниками, але розучилися любити» [4, 74]
ВИСНОВКИ
Такимчином, вивчення й розгляд лицарської лірики та поезії є важливим спектром улітературі. Рицарський роман відіграв важливу роль у розвитку художньої літературияк мистецтва слова.
Як мивже зазначали вище, відблиск найяскравішої історії середньовіччя про Трістаната Ізольду лежить у творах Шекспіра та Гете, титанів західноєвропейськоїкласики, Леся Українка написала поему «Ізольда Білокура», Вагнер створивмузичну драму «Трістан та Ізольда».
ПисьменникиСередньовіччя виявляли особливий інтерес до внутрішнього світу. У рицарськомуромані, здійснюються спроби відійти від традиції однопланових образів, які діютьвідповідно до своїх рольових функцій. Середньовічний автор починаєусвідомлювати складність людських характерів і стосунків і намагається розкритирізні риси людської особистості. Герой лицарського роману діє,маючи на меті інтереси й накази своєї Прекрасної дами. Лицар зустрічається удвобої з іншими лицарями, фантастичними чудовиськами, бореться проти чаклунів ітаким чином завойовує собі славу в віках та любов коханої.
СПИСОКВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
1) Галич О.А., Дмитренко В.І., Фоменко В.Г. Історіязарубіжної літератури. Античність. Середньовіччя. – Луганськ: Янтар, 2003. –228с.
2) Кирилюк З.В. Література Середньовіччя [Текст]:посібн. Для вчителя/ З. В. Кирилюк – Х.: Ранок, 2008. – 176с.
3) Література західноєвропейського середньовіччя/ Заредакцією Н.О. Висоцької. – Вінниця: Нова книга, 2003. – 464с.
4) Пурищев Б.И. Зарубежная література средних веков.Латин., кельт., скандинав., прованс., франц. лит-ры. Учеб. пособие длястудентов філол. спец. пед. инт-ов. Изд. 2-е, испр. и доп. М.: Просвещение,1974.
5) Трістан та Ізольда: Давньофранцузька легенда/ Пер. Тапіслямова Т. Каптілова. – К.: Либідь, 2004. – 80с.
6) Шапагінов Б.Б.Зарубіжна література від античності допочатку XIXстоліття. К.: Академія, 2004. – 360с.
7) Шаповалова М.С., Рубанова Г.Л., Моторний В.А. Історіязарубіжної літератури: Середні віки та Відродження. – Л., 1982.
8) Алексеев М.П. История зарубежнойлитературы=Средние века иВозрождение: Учеб. пособие для филол. спец. ун-тов и пед. ин-тов – 3-е изд. –М.: Высшая школа, 1978 – 527с.
9) Артамонов С.Д. Литература средних веков. М.:Просвещение, 1992. – 240с.
10) Бернард де Вентадорн. Песни. М.: Наука, 1979 – 311с.
11) Бурцев А.А. История западноевропейской литературы Среднихвеков и епохи Возрождения: учебн. пособие/ А.А. Бурцев – М.: Вузовская книга,2008. – 116с.
12) Гуляев Н.А. История немецкой литературы. – М.:Университетская книга; Логос,2007.
13) Дынник В.А. Бернарт де Вентадорн и “радостная наука”трубадуров // Бернарт де Вентадорн. Песни. М., 1979.
14) История зарубежной литературы: Средние века.Возрождение [Учеб. пособие для филол. спец. ун-тов и пед. ин-тов]/М.П.Алексев, В.М. Жирмунский, С.С. Мокульский, А.А. Смирнов. – 3-е изд. – М.:Высшая школа, 1978. – 525с.
15) История зарубежной литературы. Средние века и Возрождение:учеб. пособие для филол. спец. вузов – 4-е изд., испр. и доп. – М.: Высшаяшкола, 1987. – 415с.
16) История немецкой литературы в III томах. Том I – от истоковдо 1789г. – М.: Радуга, 1985. – 350с.
17) Косиков Г.К. Средние века// История французской литературы.М.: Высшая школа, 1987. – 540с
18) Мейлах М.Б. Язык трубадуров. М., 1975;
19) Мелетинский Е.М. Средневековый роман. Вопросы типологии./ Вкн.: худ. яз. средневековья. – М.: Наука, 1982.
20) Мелетинский Е.М. Средневековый роман: Происхождение иклассические формы. – М.: Наука, 1983. – 304с.
21) Михайлов А.Д. Французский роман и вопросы типологиижанра в средневековой литературе. – узд 2-е. – 2006. – 352с
22) Песни трубадуров. Пер. со старопрованс. сост.,предисл. и примеч. А.Г. Наймана. М., Главная редакциявосточной литературы изд-ва «Наука», 1979. – 260с.
23) Пронин В.А. Теория литературных жанров. –М.: Изд. Московского Гуманитарного Университета, 2003. – 75с.
24) Пронин В.А. История немецкой литературы. – М.:Университетская книга; Логос, 2007.
25) Черноземова Е.Н. История зарубежной литературы среднихвеков и епохи Возрождения. – М.: Флинта; Наука, 2004. – 200с.
26) Энциклопедия мировой литературы / Под ред. С.В.Стахорского. Санкт – Петербург. Невская книга, 2000. – 656с.