О. КОБИЛЯНСЬКА І Г. МАРКЕС:ДІАЛОГ НА РІВНІ ТЕКСТУ
Античнаміфологія привертала увагу О.Кобилянської, насамперед, постановкою вічних проблембуття людини, можливістю наповнення традиційної образно-змістовної структуриновими ідеями, почуттями й думками сучасної людини. У творчості О. Кобилянськоїантичний міф і фольклорний матеріал, переломлений крізь призму світовоголітературного досвіду, утворює власний нефольклорний міф.
Алемодель античної культури виявилася саме тим архетипом, який зміг охопитивнутрішній трагізм, суперечливість і динаміку окремих образів у межах певноїконкретного історичного часу. Тут можна говорити про своєрідний культурний міфологізмцієї епохи, який виявляється у потребі синтезу національної та античноїестетичної культури. Саме цим можна пояснити той факт, що на зламі столітьнайбільшої трансформації в світовій літературі зазнавали давньогрецькіміфологічні сюжети. Зокрема, у колумбійській літературі переосмислення зазнаєміф про Ніобу в творі Габріеля Гарсіа Маркеса «Сто років самотності».
Вихіду світ цього роману у 1967 році став літературною подією виняткового значення:своєю появою ця книга, традиційна і сучасна водночас, американська йуніверсальна, розсіяла похмурі пророкування, що роман як жанр виснажився і знаходитьсяна шляху до зникнення. Г.Маркес зумів відновити оповідальну традицію, перерванустоліття тому назад, хоча й якісно змінив ту сувору реальність, на тлі якоїрозгорталися сюжети його попередників. Колумбійський письменник повертається донамірів середньовічних творців романного жанру: ввести в роман усе, що є вхарактері, пам'яті, фантазії і снах людей, зробити оповідання словесним світом,що відбив би життя таким, яким воно є, – різноманітним і яскравим.
«Магічнийреалізм», а саме цей термін став традиційним для визначення манери Г. Маркеса,характеризується органічним з'єднанням у єдиний вузол колумбійських міфів ілітературних неоміфів, зображенням повсякденного життя, приземлених побутовихдеталей і тонкого проникнення в психічні стани людини. «Магічний реалізм», щоруйнує нормативність і знімає обмеження з поєднання фантастичного і сутопрозаїчного, дозволив письменнику створити об'ємну історію цивілізації, якарозвивається не абстрактно, а проходить крізь долі людей. А самі людивиступають творцями не лише свого життя, але й історії.
Отже,роман Г.Маркеса органічно уплетений у гіпертекст західної культури.Авантекстовою його основою є Біблія, антична література, твори Ф.Рабле,М.Сервантеса, Е.Хемингуэя, Х.Борхеса. Міфологічні, біблійні, літературні алюзіїпронизують увесь твір. Мотиви долі, ключового в давньогрецькій трагедіїінцесту, гріхопадіння, потопу, апокаліпсичні ноти останніх сторінок романунесуть величезне навантаження, тим більше що кожен з мотивів ніби подвоюється,оскільки піддається сміховому переосмисленню. Яскраво на сторінках «Ста років самотності»оживає давньогрецький міф про Ніобу, що стала символом гордовитості й у той жечас нестерпного страждання. Цей міф зазнає реінтерпретації у всьому сюжетномуплетиві роману і особливо підкреслюється у складному епізоді винищуваннясімнадцяти синів полковника Буендіа.
Метароботи– зосередитися на переосмисленні старогрецького міфологічного образу Ніоби уоднойменній повісті Ольги Кобилянської і у романі Габріеля Гарсіа Маркеса. Окресленапроблема не була предметом спеціального дослідження сучасної українськоїкритики, хоча питання типологічних зв’язків творів української письменниці ізсвітовою літературною традицією неодноразово піднімалося. Зауваги І.Я.Франкапро вплив так званої «Німеччини» на творчість буковинської письменниці сьогодніпродовжені у статті Л. Олійніченко «Новий погляд на О.Кобилянську. Її створиланімецька культура». У розвідці відзначено вплив німецької літератури наформування світогляду і художнього смаку Ольги Юліанівни, але порівняльнийаналіз творів не здійснюється.
Глибшерозуміння проблеми виявляє С.Павличко («Дискурс модернізму в українськійлітературі»). Дослідниця вбачає зв'язок сюжетів оповідання О.Кобилянської«Природа» і англійського роману модерністичного періоду – «Коханець леді Чаттерлей»Д.Г. Лоуренса, а постановку й розкриття теми у «Valse melancolique» іконтроверсійних оповіданнях З. Ґіппіус про любов жінок («Три дами серця»,«Помилка») називає не перегуками чи запозиченнями, а органічними частинами культуритого часу.
Умонографії І.Демченко «Особливості поетики О.Кобилянської» ліричнаакварельність і драматична наповненість пейзажів малої прози письменниціаналізуються у зв’язку з поетикою творів І.Тургенєва. Порівнюються авторкою сюжетиі психологізм новели Кобилянської «Хрест» і П.Меріме «Душі чистилища»,«Похоронна пісня».
Особливостіпереосмислення міфології у творчості української письменниці розкрито у статтіК.С. Семенюк «Роль міфу в творчості О. Кобилянської». Автор зазначає:«Письменниця творить авторський неоміф. Опрацьовуючи міфологічний сюжет, вонанемов відтворює своєрідний «код», підсвідомо залучаючи у твір різноплановіміфологічні структури, що надають тому чи іншому образу всеосяжності» [19;2].Таким чином, О. Кобилянська, переосмислюючи образи та мотиви міфології, надаєїм нового ідейно-семантичного звучання. Конкретні, виняткові та неординарніекзистенційні ситуації, вчинки зображені у творах письменниці, набуваютьуніверсального онтологічного звучання.
Так,міф про давньогрецьку Ніобу перетворюється на розкриття драми кількох поколінь,яка «ніколи не хотіла кінчитися і все щораз трагічніше повторялася» [10;23].Аналогічного осмислення набуває ця тема і у творі Г. Маркеса, який теж можнаназвати сімейною хронікою. У романі «Сто років самотності» на прикладі шестипоколінь роду Буендіа простежується історія Латинської Америки, епоха еволюціїлюдської свідомості, що пройшла під знаком індивідуалізму від джерел, біля якихстоїть допитлива і завзята людина Ренесансу, до втіленого в образі полковникаАуреліано Буендіа індивіда, що став жертвою відчуження, характерного для XX в.
Блискучогозавершення у романі одержала тема самотності, характерна для всієї творчостіколумбійського письменника. Домінантним стає твердження, що запереченнясолідарності породжує нездатність до духовних відчуттів. Це і призводить шістьпоколінь родини Буендіа до повного зникнення. Біблійне плем'я Буендіа, цей рід,де за Ауреліано неминуче народжуються Ауреліано, а за Аркадіо – Аркадіо, як угрі в нескінченні генеалогічні лабіринти – відтворює себе і розповзається вбезмежному просторі і часі. На їхньому фамільному гербі, на їхніх геральдичнихзнаках лиховісна мітка – самотність.
Цятема стає центральною і, розбиваючись на тисячі уламків, надає кожному зперсонажів свого самотнього обличчя. Самотність смерті, про яку розповівМелькіадес, самотність влади, що підкорила собі одного з найобдарованіших уроді Буендіа – полковника Ауреліано, самотність старості, у яку на довгі рокизанурилася найчарівніша з героїнь – прародителька Урсула-Ніоба, самотністьнеприступності, жертвою якої стала Амаранта.
Усівони борються, люблять, сповна віддаються божевільним і чудовим витівкам.Результат завжди той самий – поразка. Усі вони рано чи пізно осміяні, приниженів справах, що затівають. Починаючи з засновника династії, що так і не знайшовдорогу до моря, і закінчуючи останнім Буендіа, тим, що злітає у повітря разоміз Макондо, підхоплений вихором у той момент, коли осягає заповітну мудрість.Усі вони народжуються і вмирають, не задовольнивши, незважаючи на своїтитанічні здібності і грандіозні діяння, найпростішої з людських потреб – потребив радості. Говорячи словами героїні повісті «Ніоба», «самота приводить лишенещастя, приводить завсігди драми з собою, правда, не криваві й не всі видимі йголосні, але не менш трагічні» [10;30].
Зацими драматичними подіями спостерігає мати великої сім’ї Буендіа – УрсулаІгуаран. Вона, як і Анна Янович, змушена переживати фізичну чи духовну смертьсвоїх дітей, онуків, чоловіка самотньо і безпорадно. Любов і смерть – ценайістотніші категорії екзистансу, що й становлять основний зміст обох творів.
Гореі самотність, що в’яжуть героїв разом, мають свої причини. «Гра долі»,«невидиме горе», щось «важке, грізне, незбориме», жінка-»семиголова змія» –усе, що призвело до загибелі дітей Ніоби-Анни, чітко увиразнюється в їїроздумах. На думку Урсули, прокляття будинку Буендіа, у гріхопадінні, до якоговони вдалися з Аркадио, одружившись. Шлюб двоюрідних брата та сестри викликавстрах можливих хвостатих нащадків. Щоб обдурити долю, Урсула, прародителька,узагалі готова була відмовитися від продовження роду. Та й потім, переконуючись,що розплата усе відкладається, вона, проте, раз у раз жахалася чотирьохсмертних гріхів, що підкорили собі членів її сімейства: війна, бійцівськіпівні, дурні жінки та марні ідеї. Спопеляючі пристрасті і примарні ідеївиявляються духовними поросячими хвостиками, появи яких так побоювалася Урсулаі про появу яких – насамперед у свого сина, Ауреліано – вона здогадалася. Невипадково ми читаємо про героя, якому довелося розв'язати тридцять дві війни,порушити усі свої угоди зі смертю і відкрити зрештою переваги простого життя,що він «вивалявся, як свиня в гною слави». «Ти живеш так, – закричала йомумати, коли довідалася, що він віддав наказ розстріляти свого друга, – немовнародився зі свинячим хвостом» [16; 309]. У цьому тендітному і прекрасномусвіті диваків і баламутів усі його мешканці народилися зі свинячими хвостиками.Усі вони, кожен по-своєму, вивалялися в бруді, хто слави, як Ауреліано, хтонеприступності, як Амаранта, хто жорстокості, як Аркадіо, хто ненажерливості імарнотратства, як Ауреліано Другий, хто зніженої перекрученості, як ХосеАркадіо.
Колообігу родині Буендіа, безглузде топтання на місці при невблаганному просуванні дотрагічного фіналу і навіть постійна повторюваність тих самих імен при всіхнових їхніх комбінаціях – усе це повертає нас до загального закону «шаруватостіміфів», їхньої схильності до повторень. Він розкритий у словах Пілар Тернери:«карти і власний досвід відкрили їй, що історія цієї родини являє собою ланцюгнеминучих повторень, що колесо обертається, що воно продовжувало б крутитися донескінченності, якби не зносилася вісь». З іншого боку Атлантики приблизно втой же час той же закон сформулював Клод Леві-Строс: міф буде розвиватися нібиза спіраллю, доки не виснажиться інтелектуальний імпульс, що породив цей міф.
Рухвід гріхопадіння до Страшного Суду стає рухом по колу, за законом вічногоповернення. Знову спадає на думку, насамперед, Урсула: «знову здригнулася вонапри думці, що час не проходить, а знову і знову повертається, немов рухаєтьсяпо колу».
Уповісті «Ніоба» О.Кобилянської мотив гріха також знаходить своє втілення.Гріхом називає Зоня свою любов до чужинця, свій потяг до його тонкої душі,віри, мистецтва. Вона бачить себе «упавшим ангелом». «Небеса йому зачинені,земля замало небесна, і ціле його щастя – то його ангельські крила» [10; 89]. Уцьому полягає найстрашніша розплата людей, що не спроможні примиритись з«кінським копитом прози».
Старшийсин у родині Яхновичів – Осип без дозволу батьків одружився з дівчиною іншоївіри. Свідомо й несвідомо він пішов назустріч своїй моральній загибелі, не взмозі подолати чарів «семиголової змії», і він «сам свою долю покалічив». Такимчином, здійснюється процес самоалієнації, відчуження від божественного («ярелігійний атеїст», – говорить він), відмова від родинних традицій і водночасрозуміння того, що «бурі в душі бувають іноді для нас тисячу раз тяжчі ігрізніші, як море..., вони бувають усе-таки тими, що творять нашу долю, не разі гіршу, ніж море...».
Яккожен із Буендіа, діти Анни і вона сама, приречені жити на самоті і народжуватина світ дітей з уявними поросячими хвостами. Нащадків, що так і не зможутьреалізувати себе до кінця. Проблема духовного каліцтва – одна з головних і в романіГ.Маркеса, і в повісті Ольги Кобилянської. У «Ніобі» вона підкреслюється образомсліпого онука. Він найближчий до старої Анни Яхнович, глибше від усіх розумієїї слова: «Я благословляю ваше смутне, нікому не знане щастя… благословляюйого тисячу раз. Але візьміть і кров мого серця до того...». Незважаючи на фізичнуваду, його очі є видючими, а серце найчутливішим: «душа сліпого не є для вашоїтакою сліпою, як душі тих, що окружають вас і бачать ваше прекрасне лице й вашібілі ніжні руки». Особливо це помітно в порівнянні з образом його матері, яказовсім не є тою «прекрасною, бездоганною, побожною Рут з Біблії», а лише осліплюєсвоєю гарною поверховістю.
Бачитиневидиме здатні обидві матері-Ніоби – Анна і Урсула. Осліпнувши, Урсула Ігуаранпочала «бачити» свою родину краще. Приховуючи свою сліпоту, як фізичнуслабкість, вона опинилася на самоті зі своєю темнотою, і у цих сутінках змоглароздивитись причини трагедії своїх дітей: «Вона зрозуміла, що полковникАуреліано Буендіа втратив прив’язаність до родини не через те, що війна зробилайого жорстоким, просто він ніколи нікого не любив. Вона здогадалась, що вінрозв’язав стільки війн не через ідеалізм, як усі вважали, а лише через гріховнемарнославство. Амаранта, чия твердість лякала Урсулу, тепер здалася матерівтіленням жіночої ніжності. Урсула зрозуміла, що несправедливі страждання, яківона спричинила П’етро Креспі, пояснюються зовсім не жаданою помстою, анепереборним страхом».
Обидві матері були невидимими«сторожами» у житті своїх дітей. Ми маємо на увазі поетику віщого сновидіння,таємничі передчуття, позначені у творах особливою настроєвістю. Перед смертюнайстаршого сина Анні Яхнович наснився віщий сон, смерть свого чоловіка вонавідчула раніше, ніж прийшла звістка, а про нещасливі долі своїх дочок зналазаздалегідь.
Так і Урсула змогла передбачитиповернення свого сина полковника: «Не знаю, яким дивом він урятувався, але вінживий і ми скоро його побачимо. Урсула була впевнена, що так і буде». Апізніше, відчула його майже смертельний постріл у груди: «У той самий час уМакондо Урсула підняла кришку горщика з молоком, дивуючись, що молоко так довгоне закипає, і побачила у ньому безліч черв’яків. – Ауреліано вбили! – крикнулавона». Усі діти Ніоби-Анни і Урсули були перед їх духовним зором.
Так само, незважаючи на свою черствість,полковник Буендіа зумів відчути смерть усіх своїх дітей. Він мав особливийпророцький дар, але не довірився йому на цей раз: «Полковник Ауреліано Буендіав певній мірі передбачував трагічні долі своїх синів, хоча і не визначив цівідчуття як пророцтво. Увесь наступний тиждень злочинці полювали узбережжям насімнадцять синів полковника; вони цілились точно в середину хрестів з попелу.Для полковника Ауреліано Буендіа це були чорні дні». Так, він як міфічна Ніобавтратив усіх своїх дітей і став ще самотнішим.
Відсутністьвзаєморозуміння і підтримки спостерігаємо і в романі, і в повісті. Стосункидочок Анни Яхнович ми без перебільшення окреслили як «драму сестер». Лідка – ця«необмежено добра» дівчина, що «мала для всіх любов і час» не може порозумітисяз егоїстичною Оленою. У взаєминах сестер виникає, навіть, ще одинекзистенційний стан – страх. «Я боюся її (Олени, говорить Ліда), і коли молюсявечорами, то прошу все Господа Бога, щоб відвернув від неї всяке горе, бо тодімусила б одна його часть і на мене впасти...» [10; 69]. Внутрішня логіка всьогодіалогу Ліди і матері свідчить не тільки про авторське трактування загальноїдетермінованості подій, але й виокремлює глибинний гено- і космічнийвзаємозв'язок усіх членів родини. Мати бачить у Ліді її акцентовану душевнувразливість: «Несказанно чутливе, глибоко чутливе дитя» [10; 70], «незвичайновразлива вдача». Ліда плаче, говорить напружено про Олену і стає «чимразспокійніша» [10; 71]. Психологічна потреба спілкуватися, вилити біль душі передматір'ю супроводжує як «драму сестер», так і братів.
У романі ми теж зустрічаємо любовнийтрикутник, що призводить до ненависті двох сестер (хоч і не кровних) – Амарантиі Ребеки. Вони обидві покохали одного чоловіка і жодна не хотіла поступатисьсвоїм щастям. Конфлікт загострюється, коли Ребека починає готуватися довесілля. Амаранта дала собі слово, що «Ребека вийде заміж тільки через їїтруп». Ця ситуація також породжує взаємний страх сестер: «Нещасною почуваласебе одна Ребека, вона не могла забути погрозу сестри. Ребека знала характерАмаранти і боялась злобної помсти». «Довгими місяцями тремтіла Амаранта відстраху в очікуванні цього часу, тому що твердо знала: якщо їй не вдастьсяпридумати будь-якої остаточної перепони для весілля, то вона знайде у собімужність отруїти Ребеку».
Фатальнінещастя що переслідують майже всіх героїв Гарсіа Маркеса – у них самих. Це їхнянездатність до любові. Виходить, що в чудесному світі Макондо одна лише любовне здатна творити дива. Любов у Гарсіа Маркеса, якщо і приходить, то абозапізно, або нерозділена, або нічого не здатна спокутувати. Ольга Кобилянськатакож послідовно розкриває передусім психологічні причини, «недосконалості»дітей Анни-Ніоби. Нездатність до праці, душевний розлад від браку міцноїсвітоглядної опори, невміння стати вище буденщини, протистояти «кінськомукопиту прози» – таке джерело трагічної долі дітей Яхновичів, та вивести їх зцього стану мати не може, і тому сама є постаттю трагічною. «Пропасть твогощастя криється в твоїм власнім нутрі», – подумки «говорить» вона Зоні. «Нещаснавразливість», відсутність позитивної програми, відірваність від свого народупризводять до відчуженості, почуття приреченості – до хвороби душі, до«покаліченої долі».
Елементтрагічного помічений у психіці усіх героїв повісті. «Дар калічити свою власнудолю власними руками» – ось що є причиною багатьох трагічних ситуацій на їхжиттєвому шляху. Авторка звертається до теми конфлікту вразливої особистості зворожими обставинами (соціальними, морально-етичними, психологічними), на якігерої не можуть вплинути. У цьому теж один із аспектів трагічного – мучитися іне вміти, не буди в змозі діяти.
УМакондо, на цій землі, де все можливо, також невідступне постійне почуттяпоразки і катастрофи, сум, що пронизує вчинки і мрії. На землі чудес усепідкоряється секретним, невидимим, невблаганним законам, що непідвладні жителямМакондо. Навіть у вакханаліях, коли вони п'ють і їдять по-пантагрюелівськи,вони не насолоджуються насправді, а лише виконують ритуальну церемонію,глибинний зміст якої від них прихований. Задушлива атмосфера білого дому збегоніями просякнута чумою самотності і повсякденною суєтою, яка не здатнастати зцілюючим свіжим повітрям для душі. Намагаючись заповнити своє життячимось значущим, кожен з Буендіа починає займатися розшифровкою пергаментівМелькіадеса. Вони – це той внутрішній світ, що відкривається тільки людям, щонарешті перестали шукати любові у світі зовнішньому. Коли вони починають«різьбити себе» і намагаються відмовитись від «кінського копита прози». Алезавжди марно. Утім, для такої задачі ста років просто може не вистачити.
Незважаючина віддаленість обох творів у часі (між їхнім написанням пройшло 63 роки), уних яскраво помітні аналогії та збіги на образному, сюжетному, ситуаційномурівні. Роман Гарсіа Маркеса – це застереження від пристрастей, утопій, ілюзій,і в той же час замилування людською здатність до них, розповідь про їхнюзгубність, всесилля і красу з посмішкою і любов’ю. Попри загальну трагічнутональність повісті Ольги Кобилянської «Ніоба» – це теж гімн любові. Ценапружена, немовби вагнерівська музична драма про кохання і відчуженість,доброту і покору, яка дарує один найважливіший, найзворушливіший заповіт: «Хочби всі пророцтва перестали, хоч би всі мови замовкли, хоч би всі знаттязатратились, любов ніколи не відпадає»/
ЛІТЕРАТУРА
1. Бабишкін О. К. ОльгаКобилянська. Нарис про життя і творчість.–Львів: Кн. – журн.вид-во, 1963. – 192 с.
2. Багно В. Об одиночестве, смерти,дюбви ио прочей жизни
3.Бойченко О. 75 років самотності
4. Вознюк В.О. Про ОльгуКобилянську: Нові матеріали. Роздуми. Знахідки. К.:Дніпро, 1983.-183 с.
5. Гузар З.П. Ольга Кобилянська:Семінарій. – К.: Вища школа, 1990. – 166 с.
6. Демченко І. А. Особливостіпоетики Ольги Кобилянської: Монографія. — К.: Твім інтер, 2001. – 208 с.
7. Земсков В. Б. Габриэль ГарсиаМаркес. – М., 1986. – С. 63.
8. Кобилянська О. в критиці таспогадах. – К.: Держлітвидав, 1963. – 560с.
9. Кобилянська О. Ніоба / Зпредмов. А.Ніковського «О.Кобилянська (критичні рефлекси)». – К.: Сяйво, 1927.– 206с.
10. Кобилянська О.Ю. Повісті;Оповідання; Новели. — К.: Наукова думка, 1988. – 672 с.
11. Комишанченко М.П. ОльгаКобилянська. – К.: Т-во поширення політ. і наук. знань: Серія 8. – №9, 1963. –48 с.
12. Лещенко М.П. Ольга Кобилянська.Літературний портрет. – К.: Дніпро, 1973. – 171 с.
13. Лизанівський І. О.Кобилянська вукраїнській критиці: Хрестомат. огляд. – Харків: Рух, 1927. –75 с.
14. Магдалена Л. Тема емансипаціїжінки в творчості О. Кобилянської // Сім’я. – 1998 – №3. – С 19-23.
15. Маркес Г., Варгас Льоса М.Писатели Латинской Америки о литературе. – М., 1982. – С. 126.
16. Маркес Г. Сто лет одиночества.– М.: Локид, 1997. – 517с.
17. Олійниченко Л. Новий погляд наОльгу Кобилянську. Її створила німецька культура
18. Павличко С. Дискурс модернізмув українській літературі. – К.: Либідь, 1997. – 360 с.
19. Семенюк К. С. Роль міфу втворчості О. Кобилянської
20. Томашук Н.О. Ольга Кобилянська.Життя і творчість. – Львів, 1963. – 236с