Національна культура як цілісність
Тут мова йтимене про стан та проблеми окремих ланок української національної культури, окремихвидів національного мистецтва і не про загальну картину культури як суму її явищ.Поміркуймо про взаємодію цих ланок, про сучасну українську національну культуруяк систему, як цілісність, про міру й структуру цієї цілісності та рівень нашогоусвідомлення її.
Спробуємо йтивід простішого до складнішого, від нижчого до вищого.
Перший рівеньвзаємодії у культурі, насамперед у мистецтві, — це рівень особистих контактів тавзаємозацікавлень, рівень знання одних про одних. Елементарні спостереження показують,що взаємодія на цьому рівні дуже млява, хоч з неї все починається, а почасти черезнеї! конкретизується. Ми мало цікавимося тим, що діється в суміжних мистецтвах,мало знаємо їхній стан. Обмін думками з приводу нових мистецьких явищ, якщо й відбувається,то у вузькому колі професіоналів-колег. Ми варимося у власному соку. «Міжвидовесхрещення» естетичних ідей, зацікавлень, уподобань на цьому особистісному рівнізведене до мінімуму, хтозна чи й прожиткового. А згадаймо коло мистецьких інтересівта зв'язків Павла Тичини, Максима Рильського, Олександра Довженка, Миколи Бажана,Леся Курбаса, Михайла Бойчука, Георгія Нарбута, Івана Кавалерідзе, Анатолія Петрицького,Леоніда Пєрвомайського. Та й не тільки їх. Здається, митці старших поколінь жилив атмосфері більшого культурного синкретизму. Чи під силу буде комусь із сучаснихмитців намалювати у своїх мемуарах таку різнобічну картину національного культурногожиття, яку залишили Бажан або Смолич? Поза окремими яскравими, але не такими вжей численними винятками, в нас не вироблено потягу до культурної універсальності,а то й просто потреби в мистецькій самоосвіті, не кажучи про усвідомлення себе якчастки цілості української культури, за яку ти відповідаєш і від рівня якої самзалежиш у своїй творчій долі. Власне, оце почуття спільності долі всіх нас — у доліукраїнської культури як цілості — в нас мало розвинене. Театрального діяча не хвилює,що діється в Лаврі, архітектор і художник не помітили зникнення, скажімо, українськоготеатру музкомедії, композитора чи співака не засмучує катастрофічне зниження попитуна україномовну книжку. (А філософа, як побачимо далі, взагалі ніщо минуще, тобтоукраїнське, не хвилює). Мовляв, це нас не стосується. Аби в нас було гаразд. Алетак не буває і не буде. Сьогодні черга одних, завтра — других. Бо національна культура- це система складносполучених посудин, і пониження рівня в одній з них рано чипізно, так чи інакше позначиться й на інших.
Другий ступіньвзаємодії в культурі, в мистецтві, який виростає з першого, але сягає трохи вище,- це ступінь особистих творчих стимулів. Хоч культурна багатогранність самого митцясьогодні швидше виняток, ніж правило, проте і в такій обмеженій функції вона даєтьсявзнаки в нашому художньому житті. Чутливі до всієї естетичної сфери професіоналиподеколи від зацікавлення іншими мистецтвами та знання їх піднімаються на вищийщабель внутрішньої причетності до них — дістають від них інтимні творчі стимули.Це виявляється не тільки в тому, що вони спромагаються на власн тонку інтерпретаціюявищ інших мистецтв як поцінувачі (можна тут назвати літераторів — О. Гончара, Д.Павличка, І. Драча, Л. Череватенка, П. Мовчана, Вал. Шевчука, М. Кагарлицького,С. Пушика, В. Непу, С. Плачинду, Василя Скуратівського та ін.), а також і в тому,що їхній духовний світ, їхнє образне мислення зазнали специфічного впливу творцівсуміжних мистецтв (наприклад, поетика раннього Драча, мабуть, зберігає в собі слідийого захоплення Архипенком, Пікассо, Прокоф'євим, а потім — близькості до музичногосвіту Лисенка); і в тому, що вони засобами свого мистецтва намагаються дати певнийеквівалент переживань, викликаних явищами іншого мистецтва. На жаль, уся ця групапитань (діапазон естетичної відзивності митця, творчі запозичення з інших мистецтв,генеруюча роль одного мистецтва щодо інших тощо) сьогодні майже не досліджується- принаймні стосовно сучасної української художньої культури. Не досліджується навітьтаке очевидне явище, як вплив образної мови і пластики кіно на стилістику сучасноїпрози й поезії.
В усіх видахмистецтв історично витворилися гібридні жанри або жанри, немовби прямо зверненідо матеріалу й мотивів інших мистецтв. Це станкова картина на літературний або міфологічнийсюжет, живописний портрет письменника чи композитора, програмна або хорова музиката ін. Можна вважати це третім (умовно, звісно) рівнем взаємодії мистецтв. Тут сьогодніособливо активна література. Жанр культурно-історичного роману або повісті, героямияких є композитор, художник, актор, — сьогодні один із найпродуктивніших у нашійпрозі, а поетичним творам, що інтерпретують явища живопису, архітектури, музики,балету тощо, немає вже ліку. Якість цих інтерпретацій та їхня здатність озватисяглибинами на глибини сягнути однією мистецькою мовою другої або, кажучи словамиМ. Заболоцького, «об'єднати дві несхожі таїни буття», мала б уже статипредметом спеціального аналізу. Як і творчість тих митців, яким для самовираженнявиявилося замало пензля, або різця, або нотного паперу, або сцени і які звернулисяще й до поетичного слова: що є у них специфічного, позначеного поєднанням різнорідниххудожніх світів? І творчість науковців, що прийшли в нашу поезію, а особливо прозу.Як бачимо, література і з цього погляду виявляється найвідкритішою до інших мистецтв.Проте й вони не лише дають літературі, а й по-своєму черпають з неї. Зокрема, активнатут музика. Тільки за останні роки М. Скорик, Є. Станкович, І. Карабиць, В. Губа,Л. Дичко, Л. Колодуб та інші композитори дали ряд яскравих творів, надиханих образамилітератури, — кантат, ораторій, хорових поем на слова українських поетів — від П.Тичини до М. Вінграновського. Віхою в розвитку української національної музики сталаТретя хорова симфонія Є. Станковича на слова П. Тичини. Не такий виразний — у планітематики й мотивів — зв'язок музики з живописом, але й він є. Так, Л. Дичко здійснюєзадум музики балету за образами картин Катерини Білокур. У сучасному живописі тематичнийзв'язок з літературою та музикою менше простежується. Але можливий і інакший, глибшийвнутрішній зв'язок на рівні художніх концепцій, зображальних засобів, ритмічноїорганізації тошо. Питання це традиційне, але сучасне мистецтво вносить у нього йнові моменти. Так, орієнтація декого з сучасних композиторів на зображальний ефектокремо взятого самоцінного звуку та внесення просторових вирішень за допомогою смисловонаголошеної паузи, можливо, вказує на новий рівень зв'язку з поетикою живопису.Втім, це лиш один момент набагато ширшого питання. З цього погляду ще потребує спеціальнихдосліджень проникнення принципів музикального мислення в живопис і живописного- в музику: на конкретному матеріалі сучасного українського мистецтва і саме в специфічнихвимірах національної художньої культури.
Якщо тематичні,інтелектуальні та зображальні екстраполяції на зразок відзначених вище не є необхідноюпередумовою самого існування відповідних мистецтв, то є види художньої творчостій мистецькі жанри, які за самою своєю природою мають характер симбіозу — здебільшеі насамперед з літературою. Це — книжкова графіка, драматичний театр, художній кінофільм,художній телефільм і телевистава, радіовистава, ляльковий театр, художнє читання,естрада тощо. Вже з одного цього неповного переліку (залишаю осторонь оперу як найскладнішеі найсинкретичніше мистецтво) видно широчінь причетності літератури до всього обсягунаціональної культури, її серцевинне становище в ній, міру відповідальності за їїенергію та якість. Видно і благотворність її впливу на визначеність національногохарактеру культури (що засвідчується, зокрема, і успіхами нашої книжкової графіки,яка поряд, мабуть, із раніше названою хоровою музикою, є сьогодні однією з найбільшнаціонально визначених ланок нашої культури). Але видно і недостатність забезпечення,яке дає вона театрові, кіно, телебаченню та іншим ділянкам національної культури.Втім, про це у нас буде мова далі, а зараз докінчимо оту умовну схему взаємодіїрізних мистецтв у системі нашої національної культури, з якої ми почали.
Отже, щойноми говорили про четвертий (вибачаюся за нумерування!) рівень взаємодії. А п'ятий- це вже рівень загальної ідейно-тематичної і стильової взаємодії всіх родів і видівмистецтва, коли вся мистецька сфера охоплюється певними глибоко закономірними тенденціями.Таке буває не завжди і не однаковою мірою, а лише за умов піднесення національноїкультури, її великої ролі в житті народу. І, власне, її цілісності, що є темою нашоїрозмови. Таке було у нас у добу визвольного руху XVII століття, коли з'явилися передумовидля розквіту українського барокко, яке пережило цю добу. Таке було напередодні,під час та особливо після Великої Жовтневої соціалістичної революції, коли буквальновибухнула творча енергія українського народу в усіх сферах діяльності. Зокрема,те явище, яке умовно називаємо українським авангардом, у 20-ті роки охоплювало практичновсі ланки національного мистецтва й культури. Сьогодні нам важко назвати якісь загальномистецькі,загальнокультурні тенденції такого масштабу (певний рух оновлення, що міг охопитивсе культурне життя, розпочинався після XX з'їзду партії, але був зупинений). Втім,як правило, такі тенденції виразно прочитуються вже з відстані часу. Але й сьогодніякісь моменти можна вловити. Це, насамперед, пошук джерел, рух до джерел, прагненняповернути собі культурну спадщину в її справжньому обсязі й скоординувати з неювласне культурне самопочування й творчу енергію. В літературі це — відкриття чиосвоєння масиву латиномовної та взагалі багатомовної української поезії XVI-XVIIIстоліть, яке почалося; у музиці — повернення творів Д, Бортнянського, М. Березовського,А. Веделя і взагалі старовинної української музики; у графіці — інтерес до формі традицій старовинної української книжкової графіки; у філософії, етиці, естетиці- видання і вивчення частини наукової спадщини часів Києво-Могилянської академіїтощо. Цей джереловідкривавчий або джерелооновлювальний рух мав би не обмежуватисясередньовіччям, а перейти і на спадщину нових часів, але це останнє маємо поки щолише в літературі, та й то у дуже послабленому вигляді. Ще одна хвиля, може, меншпомітна, перебігає по ширшому обрію сучасної української культури. Це — спроба творчоговживання у втрачені форми народного художнього мислення, спроба їх відродити абосполучити з новочасними ідеями та прийомами. Може, це свого роду «неофольклоризм»,але не цитатно-орнаментальний, а концептивний. Маю на увазі сукупність таких різнорідних,але внутрішньо більш або менш споріднених явищ, як відродження аутентичного народногоспіву, фольклорні ансамблі, нові способи використання музичного фольклору в інструментальнійта симфонічній музиці, феномен Ніни Матвієнко, нове життя народного живопису, народно-космогонічнасимволіка в поезії, «химерна проза», так зване «поганство» впевному відгалуженні поезії, інтерес історичної прози до «поганських»часів тощо. Мабуть, можна було б говорити і про частковіші, специфічніші спорідненімотиви, що по-своєму зринають, пробиваються в різних мистецтвах. Мені здається,наприклад, що є невипадкова внутрішня спільність між музикою Сильвестрова, живописомІвана Марчука та поезією Павла Мовчана. Це певна екзистенціальність та інтроспективність,«мучення матерії», труднощі виходу або й невихід у сферу оптимістичногозаспокоєння та внутрішньої гармонії, — симптоми схожої реакції художньої душі насучасний ступінь драматизму буття. Останнім часом на наших очах народжується щеодна, вже ширшого значення тенденція, що може охопити всі мистецтва — тенденціяпереосмислення всієї картини дійсності і виявлення її справжніх сутностей, довгоприховуваних у бюрократичній моделі життя, тенденція до соціального критицизму ізагостреної громадянської активності, до глибокого осмислення суперечностей і болючихпроблем сучасності. Вона вже відчутна в літературі, в театрі, почасти і в живописіта графіці (як показала остання республіканська ювілейна художня виставка), — правда,здебільше ще в публіцистичних і плакатних або гротескних, фейлетонних формах, неспецифічнихдля мистецтва, живопису, скажімо.
Нарешті шостийрівень взаємодії різних видів мистецтва та різних ланок культури — найвищий і найскладніший- цілісне функціонування національної культури як системи. Української національноїкультури. Це величезна тема, яку тут можна хіба спробувати в найзагальніших рисахокреслити. І перше, головне питання, яке виникає при цьому, — питання про повнотуструктури сучасної української національної культури.
Реально підходячидо цього питання, мусимо визнати, що сьогодні українська національна культура — це культура з неповною структурою. По-перше, тому, що ряд її ланок послаблено, адеяких взагалі немає. По-друге, тому, що українська мова не виконує всіх своїх суспільнихі культурних функцій, а національна мова — це все-таки становий хребет національноїкультури, і навіть невербальні, несловесні мистецтва через ряд опосередкувань усе-такипов'язані з мовою, з уявленнями, оформлюваними мовно, і навіть із самим звучанняммови (згадаймо твердження академіка Б. Асаф'єва про "інтонаційний фонд нації"- основні прообрази музичних та поетичних інтонацій, які у згорнутому вигляді містятьсявже в національній системі вимови).
Якщо ми маємосьогодні факт відходу цілих соціально-культурних шарів населення від українськоїмови, особливо технічної і наукової інтелігенції, взагалі міського люду, — факт,зумовлений не в останню чергу «перекосами» в освітній справі тощо, — такце ж не просто звуження сфери вживання українського слова, як ми вже звично кажемо.Це і колосальне збіднення змісту українського мовлення, зниження його інтелектуальногоі духовного потенціалу, тобто, зрештою, вихолощування української національної культури.Бо національна культура — це не тільки твори професійного чи народного мистецтва,то вже її вивершення, а її підґрунтя — це насамперед буденне життя слова і думки,незліченних душевних актів у слові; і поезія, як стверджував Потебня, не тількиу творах поезії, а й у повсякденному слові як стихійній творчості кожної людини.Тому мова (те, що закріплене в мові!) — це найголовніше і найглибше джерело національноїдуховності взагалі і доля мови — це не просто доля літератури та інших пов'язанихзі словом видів мистецтва; це доля національної духовності взагалі, нації взагалі.Зараз у нас дедалі більше говориться про долю рідної мови і говориться з належноютривогою. Але при цьому нам не можна забувати і про другий бік цієї справи: продуховну й інтелектуальну забезпеченість українського слова на всіх рівнях його побутування.Щоб не було в нас культурно-ідеологічних ситуацій, про які колись Леся Українкаписала з листі до Михайла Драгоманова: «У нас велика біда, що багато людейдумають, що досить говорити по-українськи (а надто коли вже писати дещицю), щобмати право на назву патріота, робітника на рідній ниві, чоловіка з певними переконаннямиі т.п. Така легкість репутації приманює многих. Ще тепер можна у нас почути фразу:»Як се? От Ви казали, що NN дурень і тупиця, а він же так чудово говорить по-нашому!"«Говорить по-нашому» — се вже ценз! А послухати часом, що тільки він говоритьпо-нашому, то, може б, краще, якби він говорив по-китайськи" (Леся Українка.Твори в десяти томах. Т.9, К" 1965, с.175). Цей парадокс
вказує на однуіз об'єктивних суперечностей не тільки мовної, а й взагалі національно-культурноїконсолідації, яка передбачає чіткі й високі світоглядні, духовні, етичні мірки.
А що, власне,розуміти під українською національною культурою, який обсяг явищ? Досить часто ми- свідомо чи несвідомо — ігноруємо це питання, наче воно від лукавого. І під українськоюкультурою розуміємо просто механічну суму культурних явищ, наявних на територіїУкраїни. Так здебільше чинять органи масової інформації і, на жаль, чимало дослідниківсучасного кіно, театру, телебачення, естради. З однієї монографії довідуюся, щоу нас є буквально сотні українських документальних, ігрових та музикальних телефільмів.А ми ж добре знаємо, що їх мізерні одиниці. В іншій публікації називається кільканадцять«українських» дитячих і лялькових театрів, і доводиться гірко всміхнутися,бо «українські» вони тільки за адміністративно-географічною, а не мовноюта культурно-мистецькою ознакою. У третій праці читаєш про сучасних українськихдраматичних і оперних акторів та режисерів і не завжди втямиш, хто ж із них творитьвласне український національний театр. Я розумію, що дослідник мусить працюватиз усією сумою фактів відповідного виду мистецтва. Але при цьому об'єктивно, тонкой обгрунтовано розрізняти їх за багатьма ознаками, в тому числі й за ознакою національноїмистецької якості, враховуючи діалектику інтеграції і диференціації в мистецтві.Тенденція розчиняти українську національну культуру в потоці продукції, виробленоїна території України, скажімо, на Одеській кіностудії чи Київському поліграфічномукомбінаті, веде до зняття питання про національну якість цієї культури, а отже,і про саму культуру взагалі.
Є й протилежнакрайність, так само невмотивована і небезпечна, хоч уже й не так суспільними, яктворчими наслідками. Вона, правда, не має виходу на публічні форми вираження, аледосить міцно тримається в мистецькому побуті та в приватних, сказати б, естетичнихконцепціях окремих митців. Маю на увазі своєрідний пуризм, який пильно обмежує сферуукраїнської культури явищами тільки україномовними, коли йдеться про вербальні мистецтва(критерій далеко не завжди безсумнівний, особливо щодо минулого!), та, коли йдетьсяпро мистецтва невербальні, явищами з очевидними рисами традиційних національнихстилів (що геть сумнівно!). Це призводить до суб'єктивістських оцінок, упередженості,нетерпимості, а то й войовничого заперечення не тільки нового, а й всього, що невідповідає власним обмеженим смакам чи поглядам, ба навіть до хворобливого поглядуна все те як на щось вороже, ледве чи не якусь хитро розраховану міжнародну диверсіюпроти українського мистецтва. Ось яку, — а може, ще й дорожчу — ціну доводитьсяплатити за бездумне або лукаве обминання, хитромудре замовчування чи казенно-оптимістичнепробалакування проблем національної характерності сучасної української культури.
Певна річ, усеце питання обширні й складні, вони потребують великих зусиль і на рівні теоретичногоосмислення, і на рівні конкретних досліджень специфічними засобами літературознавства,кінознавства, музикознавства, мистецтвознавства. Але тут хотілося б звернути увагуна те, що здається більш-менш очевидним. А саме, культурну ситуацію на Україні можназобразити у вигляді трьох концентричних кіл. Перше, найбільшого радіуса, — це всякультурна даність, уся сума фактів, що побутують на Україні або надходять до неї.Друге коло, трохи меншого радіуса, — вся культура, що твориться на Україні. Третєколо, ще меншого радіуса, — власне українськанаціональна культура. В принципітакою ж є структура культури кожного народу (особливо в багатонаціональних країнах),оскільки жоден народ не живе тільки власною культурою і жодна культура не існуєвідокремлено. Специфічне ж для України тут — тільки в особливому співвідношеннівеличин площ цих кругів і, можливо, у меншій чіткості меж поміж ними. Посутнішекажучи, скрізь на Україні українська національна культура функціонує сьогодні всусідстві з російською культурою, в оточенні російської культури, у діалектичнійвзаємодії (що включає і співробітництво, і взаємодопомогу, і змагання, і конкуренцію)з російською культурою, в тому числі і російською культурою, яку творить на Україніросійське та українське населення. Причому подеколи, особливо у великих містах,основний тонус культурному життю дає російська культура, а не українська, — такереальне співвідношення потенціалів.
Другий бік цієїреальності — рухливість, хисткість, а часом і невизначуваність межі поміж українськоюі російською культурою на Україні. Навіть у художній літературі ідентифікація замовним показником викликає деякі сумніви або потребує корективів. Чи можемо ми відмовлятиу віднесенні до української літератури, скажімо, романів Д. Мордовця і Г. Данилевськогоз української історії, писаних російською мовою, але людьми не тільки українськогопоходження, а й специфічних українських зацікавлень, скажемо так: патріотами українськоїісторії? І чи тільки російський письменник — Гоголь? І чи випадають з українськоїлітератури російськомовні твори Гребінки й Квітки? Російські повісті Т. Шевченка?І чи станемо ми сумніватися в належності до української культури величезного материканаукових праць з філології, фольклористики, етнографії, історії, філософії, психології,поетики тощо, писаних українськими вченими XIX століття російською мовою через відоміобставини? Мабуть, і сьогодні мовний критерій не єдино чинний навіть щодо художньоїлітератури.! ще незрівнянно складнішою, тоншою справою може виявлятися національно-культурнаідентифікація явищ інших мистецтв — особливо живопису, музики. Не завжди зарадитьі критерій співвіднесення з традицією. Адже розвиток мистецтва здійснюється такожі шляхом виломлювання з традиції, підкресленого протиставлення їй, а то й войовничогозаперечення її. Та й поза цим рутинне сприйняття підозріливе до нового. Згадаймо,що і музику М. Лисенка, і поезію та драматургію Лесі Українки, і прозу Ольги Кобилянськоїта М. Коцюбинського деякі їхні співвітчизники й сучасники вважали «ненаціональними».А що вже казати про авангардистів і футуристів 20-х років, які нерідко задля епатажувдавалися до крайніх форм заперечення традиції. Тільки нині ми починаємо усвідомлювати,скажімо, Михайля Семенка як явище глибоко національне попри його прокламовании антитрадицюналізмта «антинаціональні» гасла й вихватки. Щось схоже можна сказати про живописО. Богомазова, В. Пальмова. І, можливо, через деякий час буде визнано, що й деякіз тих абстракціоністів, які були представлені на виставці 1987 року в Політехнічномуінституті, таки мають відношення до колористичних і пластичних традицій українськогонародного мистецтва. Зрештою: що специфічно-національного в універсально-вселюдськіймистецькій мові О. Архипенка? Але ж він сам сказав про себе, що не почував би
й не творивтак, як почуває й творить, коли б українське сонце не запалило в його душі тугиза тим, чому назви він і сам не знає.
Мистецькі стиліукладаються історично, історично ж і з'ясовуються місця тих чи тих явищ у національнійкультурі, в тому числі і в еволюції національної специфіки мистецтва, у розвиткутрадиції. І часто те, що виникало як заперечення традиції, стає її закономірноюланкою. Але й історичний підхід не єдино достатній. Звичайно, класифікація та канонізаціянаціональних стилів — справа істориків мистецтв, а не поточної художньої критикита сьогоденного смаку. Але й поточна художня критика не може залишатися остороньпитань національних стилів, хоч і мусить послуговуватися засобами аналізу та робочимиміркуваннями, а не присудами та висновками. При цьому історичні паралелі не завждидопоможуть правильно оцінити сучасну ситуацію. Скажімо, в добу середньовіччя повсій Європі і в нас мова науки і поезії — переважно латинська — не сприймалася якзнак національно-культурної ідентифікації. У XVIII-XIX століттях для більшості українськихінтелігентів мова не була предметом вільного вибору, а отже, й справою національногосамоозначення. І зовсім інакше постає питання про мовну форму культурної діяльності,коли мова політично і державно емансипована, хай і не повною мірою, а для кожноїособистості стає справою вільного вибору, а тим самим і національно-культурногосамоозначення, хоч і тут є свої привхідні та спотворливі обставини.
У всякому разі,критерій історичний і критерій актуальний не можна відривати один від одного, алей не можна їх змішувати. Історія має справу з доконаними фактами, бажані вони чинебажані, а сучасність, народ сучасності їх творить, прагнучи обрати найдоцільнішийнапрям. І свідомі діячі української культури не можуть не обстоювати її національнувизначеність, бо йдеться про історичну долю народу, бо тільки національна визначеністькультури гарантує майбуття народу як нації. Певна річ, кожна національна культураі сама в собі несе інтернаціональне, і взаємодіє з іншими культурами, а для українськоїкультури ця взаємодія має особливий характер, як уже говорилося, з огляду і на їїстатус як частини багатонаціональної радянської соціалістичної культури, і на сильнусолідарно-допоміжну та солідарно-конкурентну присутність російської культури наУкраїні.
А тепер вернімосядо питання про структуру сучасної української національної культури та неповнотуцієї структури. Якщо досі ми говорили переважно про мистецьку культуру, то тут требамати на увазі всю духовну культуру, всю духовну творчість.
Почнемо з політичноїкультури як однієї з найважливіших і вирішальних. Ми маємо українською мовою рядзагальнополітичних видань — республіканські та інші газети, більше половини тиражужурналу «Комуніст України», частину продукції Політвидаву, окремі курсисуспільних наук у вузах. На жаль, упродовж останніх десятиліть ситуація послідовнопогіршувалася. Дедалі більше політичної та суспільствознавчої літератури видаєтьсявже не українською мовою, не українською читається дедалі більше вузівських курсівсуспільних наук, не українською чиниться політичне життя на всіх рівнях, не кажучивже про масову політичну освіту. Та й з кого братиме приклад, скажімо, рядовий пропагандистчи викладач? Якщо в 20-30-ті роки наші державні діячі не тільки вносили політичнусвідомість у маси народу українською мовою, а й оперували категоріями українськоїкультури й історії, то сьогодні ця традиція втрачена. Все це, разом узяте, призвелодо значного послаблення політичної ланки нашої національної культури, хоч водночасбуло б, мабуть, неправильно абсолютизувати значення мовного фактора у політичнійдіяльності та політичній духовній творчості. До того ж, відчутне збільшення потенціалуукраїномовної політичної думки маємо завдяки активним останнім часом і яскравимпубліцистичним виступам письменників — О. Гончара, П. Загребельного, Д. Павличка,Б. Олійника, і. Драча, В, Яворівського та інших.