1.Поняття культури
Допершої половини XIX ст. феномен культури розглядався на засадах раціональногоосмислення морально-правових та естетичних норм життя, філософсько-теоретичноїсвідомості. У другій половині XIX ст., з розвитком фольклористики, етнографії(етнології), археології, антропології, соціології, історії, народознавства,філософії та інших галузей знань про людину, аналіз феномена культуриздійснюється в рамках науково-концептуальних напрямів, які й сталифундаментальною основою культурології. Серед них найпоширенішими єеволюціоністська, аксіологічна, антропологічна, формаційна, циклічна,соціологічна та інші концепції культури.
Еволюціоністськуконцепцію культури запропонували американський етнограф Льюіс Морган (1818–1881),англійський історик Едвард Тайлор (1832–1917) та англійський соціолог ГербертСпенсер (1820–1903). Узагальнивши емпіричні етнографічні матеріали, вониобґрунтували закономірності розвитку культури всіх народів. Сутністьеволюціоністської концепції полягає в обґрунтуванні принципу єдності людськогороду та спорідненості потреб різних народів у формуванні культури. У своїйкнизі «Первісна культура» Е. Тайлор дійшов висновку, що розвиток кожногонароду відбувається прямолінійно – від простого до складного. Культура,указував він, є результатом діяльності людини, специфічним способом їїпристосування до навколишнього середовища. Факторами впливу на такепристосування він назвав кліматичні умови та географічне розташуваннятериторії, на якій проживає етнос. Вчений також дослідив форми функціонуваннякультури всіх народів – звичаї, обряди, традиції, вірування, одяг, їжу,знаряддя праці, житло, мистецтво тощо, вказуючи на їх універсальність. Проте увитоках культури, вважав Е. Тайлор, лежать міф і ритуал, тобто культурапостає із внутрішньої природи людини.
Л. Моргайвиділив три основні стадії в розвитку суспільства – дикунство, варварство іцивілізацію та відповідні до них особливості розвитку культури. Досліджуючиісторію первісного суспільства, еволюціоністи переконували, що людствооднорідне за своєю природою, й лише народи, перебуваючи на різних ступеняхрозвитку культури й живучи відокремлено один від одного, створюють відповіднізасоби реалізації культурних потреб. Зближення народів, посилення контактів міжними, обмін культурними надбаннями зумовлює спільність культурних цінностей тазасвоєння їх людством. Основна ідея еволюціонізму щодо прямолінійностісуспільного прогресу передбачає обов’язкову вимогу для кожного народу пройтивсі стадії культурного розвитку.
Засновникамиаксіологічної концепції культури були німецькі філософи та соціологи ВільгельмДільтей (1833–1911), Вільгельм Віндельбанд (1848–1915) та Генріх Ріккерт (1863–1936).Вони визначали культуру як «світ втілених цінностей», які реалізує людинавнаслідок своєї діяльності. В. Дільтей, розподіляючи всі науки за своєюметодологією на два блоки – науки про дух і науки про природу, вважав що людинаможе пізнати себе інтуїтивно лише в духовній цілісності з культурою черезмеханізм вироблення певних цінностей. В. Віндельбанд і Г. Ріккерт визначаликультуру в проекції цілеспрямованості людини як «творчої істоти», у якійцінність виступає елементом внутрішньої організації культури як цілісноїсистеми.
У цихконцептуальних рамках сучасні культурологи, зокрема П. С Гуревич, вважають, щокультурною цінністю може бути:
1)певна нова ідея, яка виступає для індивіда (суспільства) якимось орієнтиром ужитті;
2)соціокультурний стандарт, або норма (роби так, не роби інакше);
3) суб’єктивнийобраз, що прагне до ідеалу, внутрішньої гармонії;
4)конкретна поведінка (стиль життя).
О. Чавчавадзепідкреслює, що в кожній культурі є свої цінності, проте всі вонипідпорядковані, тобто знаходяться в певній ієрархії.
Зпогляду діяльності людини аксіологи розглядають артефакти (від лат. artefactus –штучно зроблений) культури, що мають яскраво виражену фізичну оболонку – матеріальніцінності, та продукти духовної і художньої творчості – духовні цінності. Протесучасна культурологія підкреслює, що такий розподіл культурних цінностей доситьумовний.
Антропологічні,або функціональні, концепції культури ґрунтуються на висновку Е. Тайлорапро культуру як біологічну природу людини та її безпосередню адаптацію до умовнавколишнього середовища. Названі концепції розглядаються в працях їхзасновника – англійського етнографа та соціолога Броніслава Малиновського (1884–1942),французького етнолога та соціолога Клода Леві-Стросса (1908–1991),американського етнографа Алфреда Крьобера (1876–1960) та багатьох інших.
Сутьцих концепцій полягає в тому, що культура пов’язується з потребами людства. Б. Малиновськийрозподілив ці потреби, що зумовили виникнення культури, на три групи: 1)первинні – це продовження роду, фізичні, фізіологічні та розумові зрушення.Культурними відповідями на них були поява родової общини, розвиток знань,освіти, житлових умов; 2) похідні, спрямовані на виготовлення та вдосконаленнязнарядь праці, наслідком чого є розвиток економіки і культури господарювання;3) інтегративні, які об´єднують і згуртовують людей, вимагають потребиавторитету, що знаходить відповідь у політичній організації суспільства.
Аналізуючипроцес поглинання західноєвропейською цивілізацією неєвропейських народів, якийтривав до середини XX ст., Б. Малиновський указував на глибокі протиріччя,зумовлені особливостями контактуючих соціально-економічних систем. Суть культурногообміну зводилась до того, що європейці, поширюючи культурні цінності, взамінпривласнювали землю, мінеральні ресурси, дешеву робочу силу, утримуючись відтого, що становило суть цивілізації. Актуальність висновків ученого протеперішній час полягає в існуючих протиріччях щодо поширення впливуангло-американської масової культури на фоні згортання культурних процесів таруйнації цілісності культурних систем інших народів світу.
Напідставі дослідження та оброблення великого етнографічного матеріалу з історіїпервісного суспільства К. Леві-Стросс, застосовуючи методи структурноїлінгвістики, а Б. Малиновський – формулюючи основні принципифункціонального аналізу культури, дійшли таких висновків: 1) у процесі еволюціїлюдина переходить зі стану природи до стану культури, кожний елемент якої(традиція, звичай, вірування тощо) виконують важливу для культури функцію; 2)кожний елемент культури є незамінним, оскільки він забезпечує її цілісність; 3)усі елементи культури структуровані і складають культурну систему, кожна з якихфункціонує за принципом ієрархії, а характерною рисою для всіх культурнихсистем є ізоморфний зв´язок між ними. Учені констатують, що кожнакультура як функціональна єдність суспільства є цілісною, тому йзагальнолюдська культура є цілісним утворенням.
Послідовнийфілософсько-антропологічішй підхід до культури в сучасній культурологіївикористовується дуже рідко, винятком є культурантропологія в США та деякихкраїнах Західної Європи як самостійна наукова дисципліна. Справа в тому, що тезапро культуру як феномен, який виникає з біологічної природи людини, доситьсуперечлива. Французький релігійний філософ Жак Марітен (1882–1973)підкреслював, що розум і благочинність у вищому ступені відповідають природілюдини. Але в цьому й парадокс, зазначав він, що наслідки розуму і плодиморальності в людській натурі не закладені відвічно. Вони додаються до того, щовиробляється почуттєвою, інстинктивною природою. Тобто перехід до культуривизначає пошук у людській істоті чогось такого, чого немає в ній, як у тварині.Тому в сучасній культурологічній науці використовують назву «функціональні» або«структурно-функціональні» концепції (методи) культури.
Кожнакультура в інтерпретації Б. Малиновського постає як повна системавзаємопов´язаних та взаємозумовлених соціальних інститутів, щозадовольняють біологічні і власне культурні потреби людей. Відсутністьрівноваги між соціальними інститутами призводить до руйнування культури якцілісного організму. Зокрема К. Леві-Стросс, відстоюючи ідеюєвропоцентризму, доводить необхідність відновлення єдності чуттєвого іраціонального початків культури, що втратила західна цивілізація. Віннамагається зблизити гуманітарні науки, в центрі яких – вивчення людини, іприродничі науки, що досліджують закономірності природи. Такий підхід дававйому змогу більш предметно дослідити особливості культури, розкрити її роль увзаємозв´язку людини і природи.
Застосовуючиметод системного аналізу, антропологічну концепцію розвивав А. Крьобер,доповнивши її теорією стилів фундаментальних форм культури. Він довів, що стильвластивий усім великим культурам та їх основним формам (не тільки мистецтву, ай науці, ідеології, моралі, свідомості, способу життя тощо). Носіями, яківизначають стиль епохи або цивілізації, на думку вченого, є геніальні особи,які роблять істотний внесок у розвиток тієї чи іншої галузі культури. Напідставі значного етнографічного матеріалу він узагальнив різні стилі локальнихкультур і сформулював концепцію стилів загальнолюдської цивілізації.
Вагомемісце в сучасній культурології посідають концепції, які пов´язані здослідженням динаміки (історії) культури, насамперед концепція циклічногорозвитку культури (або культурно-історичних коловоротів). Предтечею цьогонапряму був італійський філософ Джамбаттіста Віко (1668–1744), який розподіливісторію людства на три епохи: епоху богів, епоху героїв і епоху людей. У першуепоху, виходячи з стану варварства, люди обожнювали природу, тому їх життярегулювалося релігійними ритуалами і нормами, а формою правління була теократія.Епоха героїв виділяє окрему сім´ю, в якій зростає роль батька якнеобмеженого монарха серед членів сім´ї, а формою правління стає монархіяабо аристократична республіка. Епоха людей – це зрілість людського роду, девідносини між індивідами регулюються совістю, розумом і обов´язком, томуй форма правління відповідна – демократія, заснована на визнанні громадянськоїта політичної свободи. Проте, сягнувши вищого ступеня розвитку, в епохусередньовіччя людство знову опинилося на початку циклу.
2.Всесвітня культура
Досвід,накопичений людством у ході його соціокультурної історії, подає неоціненнудопомогу в розв’язанні проблем культури на сучасному етапі перетворення нашогосуспільства на основі принципів гуманізму і демократії в умовах бурхливогонауково-технічного прогресу. Необхідно відзначити, що проблеми культуриздобувають сьогодні першорядне, власне кажучи, ключове значення, тому щокультура є могутнім фактором соціального розвитку. Адже вона пронизує всіаспекти людської життєдіяльності – від основ матеріального виробництва ілюдських потреб до найбільших проявів людського духу.
Культуравідіграє щораз більшу роль у досягненні довгострокових програмних цілейдемократичного руху: формування і зміцнення громадянського суспільства,розкриття творчих здібностей людини, поглиблення демократії, побудова правовоїдержави. Культура впливає на всі сфери суспільної й індивідуальноїжиттєдіяльності – працю, побут, дозвілля, сферу мислення і т.д., на спосібжиття суспільства й особистості. Значення її у формуванні і розвитку способужиття людини виявляється через дію особистісно-суб'єктивних факторів (настановисвідомості, духовні потреби, цінності та ін.), що впливають на характерповедінки, форми і стиль спілкування людей, цінності, зразки, норми поведінки.Гуманістичний спосіб життя, орієнтований не на пристосування до наявних умов, ана їхнє перетворення, передбачає високий рівень свідомості і культури, підвищуєїхню роль як регуляторів поведінки людей і способу їхнього мислення.
Оскількицентром культури є людина з усіма її потребами і турботами, то особливе місце всоціальному житті займають і питання освоєння нею культурного середовища, іпроблеми, пов'язані з досягненням ним високої якості в процесі створення ісприйняття культурних цінностей. Освоєння культурних багатств минулого виконуєінтегрувальну функцію в життєдіяльності кожного суспільства, гармонізує буттялюдей, пробуджує у них потребу в збагненні світу як цілого. А це має величезнезначення для пошуку загальних критеріїв прогресу в умовах нестримноїнауково-технічної революції.
Сформованіреалії сучасного світу привели до перелому у свідомості людини – її поглядспрямований до все більш глибокого виходу за межі свого життя, яке необмежується у свідомості індивіда датами народження і смерті. Закономірноютенденцією стає усвідомлення себе в контексті історичного часу, в орієнтації якна свої історико-культурні корені, так і на майбутнє, на соціально-культурніідеали і можливості їхньої реалізації в рамках розширення міжнародних зв'язків,залучення у всесвітній культурно-історичний процес усіх країн світу. Значнісоціокультурні зміни, що зачіпають практично всі сторони громадського життярізних країн і народів, з особливою гостротою порушують питання проміжкультурну взаємодію, про її роль в еволюції локальних етнічних культур ірозвитку загальносвітової культури.
Культура,розглянута з погляду змісту, розпадається на різні галузі, сфери: звичаї іпобут, мова і писемність, характер одягу, поселень, роботи, постановкавиховання, економіка, характер армії, суспільно-політичний лад, судочинство,наука, техніка, мистецтво, релігія, усі форми прояву духу даного народу. Рівеньі стан культури можна зрозуміти, тільки виходячи з розвитку історії культури; уцьому розумінні говорять про примітивну і високу культуру; виродження культуристворює або безкультур'я, або «рафіновану культуру».
Сучаснакультура втілюється у величезній безлічі створюваних матеріальних і духовнихявищ. Це і нові засоби праці, і нові продукти харчування, і нові елементиматеріальної інфраструктури побуту, виробництва, і нові наукові ідеї,ідеологічні концепції, релігійні вірування, моральні ідеали і регулятори, твориусіх видів мистецтв і т.д.
Існуютьрізні погляди на співвідношення культур різних епох і народів. За висловом М.Бахтіна, «культура завжди лежить на межах» з іншими культурами й епохами.Сучасна людина починає розуміти, що культурна самобутність його народуневіддільна від культурної самобутності інших народів, що всі ми підкоряємосязаконам культурної комунікації. Німецький соціолог Освальд Шпенглер розглядавсучасну культуру не як єдину загальнолюдську, а розколоту на вісім культур. Цікультури – єгипетська, індійська, вавилонська, китайська, греко-римська,візантійсько-арабська, культура майя, російсько-сибірська. Кожна культурапідпорядкована твердому процесу еволюції, фази якої – народження і дитинство,молодість і зрілість, старість і захід. Питирим Сорокін розвивав учення про«інтегральну» соціологію, що охоплює всі аспекти культури. Він розрізняв системикультурних феноменів багатьох рівнів. Найвищі системи з них (суперсистеми)базуються на світоглядах. У різні періоди історії ці системи знаходяться нарізних фазах розвитку. У той самий час нарівні із суперсистемами культуриіснують п'ять основних культурних систем більш низького рівня: мова, етика,релігія, мистецтво, наука. Коли в ході історії панівні супер системисоціокультурних феноменів вичерпують свої можливості і заміняютьсяальтернативними світоглядами, перехід цих систем супроводжується радикальноютрансформацією соціальних інститутів і нормативних зразків. Руйнування інтегративноїкультурної бази і виникнення нового культурного етносу супроводжуються кризами,війнами, бідуваннями.
Більшістьдослідників сходяться в думці, що сучасна культура – це безліч самобутніх культур,які знаходяться в діалозі і взаємодії одна з одною, причому діалог і взаємодіяйдуть не тільки по осі теперішнього часу, але й по осі «минуле-майбутнє».
Алекультура – це не тільки безліч культур, це також світова культура, єдинийкультурний потік від Шумерів до наших днів, від Сходу на Захід, від Заходу наСхід. Сьогодні щодо долі культури викристалізувалися два різних розуміння, двапогляди, так би мовити «оптимістичний» і «песимістичний». Оптимістистверджують, що світова культура на правильному шляху, що майбутнє за наукою,технікою, інформацією, регіонально-організованою економікою, що цінностізахідної культури (успіх, влада, особиста воля, сила і т.д.) є істинними.Песимісти, починаючи від Шпенглера, на противагу, упевнені в зворотному:сучасна світова культура, вважають вони, хилиться до заходу, кризи.
Панорамакультури XX ст. вельми строката. Деяка частина населення світу (збирачі імисливці) є носієм архаїчної культури, велика частина знаходиться на рівнітрадиційної, аграрної культури й одна третина з 5 млрд. чол. досягла стадіїнауково-технічної, сучасної культури. Цілком зрозуміло, що внаслідок потужногорозвитку засобів масової комунікації й інформації сучасна культура впливає наархаїчну і традиційну культури багатьох народів світу. У зв'язку з цимнеобхідно розглянути характер сучасної культури, окреслити її контури івиділити основні риси. Для сучасної культури характерні насамперед такіпроцеси, як індустріалізація і інституціоналізація.
Ціінститути – щось на кшталт тканини зі звичаїв, звичок, зі сплутаних нитокколективної пам'яті. В усіх суспільствах, навіть архаїчних, ця тканиназмінюється під різким або плавним впливом історії.
Процеспрограмування інституціоналізації культурних змін, що почався в минулихстоліттях, нині швидко розширюється. Наука і мистецтво стають індустрією,механізм розвитку якої вислизає від їхніх творців. Навчання стає усе більш ібільш формалізованим: школа поширює свій вплив, і навчання стає відтепертурботою держави; людська поведінка на усіх своїх стадіях дає привід дляуроків, лекцій, програм та іспитів. Для всіх цих різноманітних починаньнеобхідні базис, організація, бюрократія, чітко визначені норми. На змінуповільним процесам інституціоналізації минулого, коли в людей було відчуттяякоїсь сталості культурного середовища, прийшло її виробництво. У певномурозумінні тепер відбувається незвичайний зсув культури як середовища убіккультури як горизонту.
Сучаснанауково-технічна культура являє собою своєрідний набір різних культурнихмікрокосмів, які потрібно синтезувати в єдине ціле. І нарешті, необхідновраховувати ряд факторів сучасного світу – прискорений розвиток техніки,транспорту і зв'язку, погроза руйнування навколишнього середовища і виснаженняприродних ресурсів, збільшувана взаємозалежність і взаємозв'язок усіх країн таін. Усі ці фактори приводять до того, що власне культурне співробітництвоперетворюється на фундаментальну необхідність виживання людства.
Надумку колишнього Генерального директора ЮНЕСКО Фредерика Сарагоси,«установлення справжнього культурного плюралізму – єдиний шлях, що дозволяєпротистояти зростальній однаковості, яку несе в собі експансія технічноїцивілізації». Цей шлях повинний розглядатися як фактор світової рівноваги ітворчості. Міжнародне співробітництво, що забезпечує зближення людей і ідей,розширення взаєморозуміння і солідарності, паралельно сприяє зміцненнюкультурного аспекту розвитку, що являє собою мету усякого розвитку. Безкультури не може бути справжньої волі. Багато дослідників (Ф. Сарагоса, А. Швейцерта ін.) переконані в тім, що задачі нашого часу вимагають сміливого підходу допроблем XX ст., що основні проблеми виникають у сфері культури і їхнє вирішення– у розвитку культури.
Сьогоднінамічаються два протилежних шляхи вирішення подолання кризових явищ у культурі.Один – це надія розв’язати кризові явища культури на шляхах розуму, науки,освіти, за рахунок розумної організації життя, виробництва, свідомого підходудо усього, зміна орієнтирів розвитку науки і технології. Іншими словами,першорядне значення повинні мати цілі духовного і морального удосконалюваннялюдини, а також поліпшення її матеріальних умов. Другий (т. зв. «альтернативний»)шлях розв’язання кризових явищ – повернення роду людського або до різнихмодифікацій релігійної культури, або до форм життя, більш «природних» длялюдини, і життя – з обмеженими здоровими потребами, відчуттям єдності зприродою і космосом, форм буття людини, вільної від влади техніки.
Цідва підходи існують, але одночасно набирають силу і кризові явища. На жаль,зауважує Ф. Майор, «світ у багатьох відносинах продовжує рухатися внапрямку, що аж ніяк не веде до виправлення нинішніх недоліків. Більш того,суспільство перебуває в такому душевному стані, що його не хвилюють викриття,якими б обґрунтованими й аргументованими вони не були». Але, з іншого боку, змінюютьсяі розширюються рухи окремих груп і громадян, рухи «зелених», що реалізуютьальтернативні форми життя: наприклад, ті, що практикують східний або західнийезотермізм або часткову відмову від благ нашої цивілізації.
Характерниймомент у розвитку сучасної культури – поява і формування поряд із традиційнимїї образом, нового. Традиційний образ світової культури пов'язаний насамперед зідеями історичної й органічної цілісності, уявленнями про традиції. Новий образкультури усе більше асоціюється з космічними, екологічними, етичними ідеямиєдності Людства і його долі. Планетарні категорії висуваються на перший плантак само, як і етичні.
Сьогодніусе більше людей приходять до усвідомлення неблагополуччя свого і сучасного життявзагалі і шукають вихід з існуючого стану. Рух «зелених», екологічні рухи,пошуки нової моральності, рухи за нову тілесність (натуропатичне харчування,музичний рух, йога, карате, різні форми медитації і т.д.) – усе це паросткиальтернативної культури.
Сьогоднімає місце формування нового типу культурної взаємодії, що включає відмову відспрощених раціональних схем вирішення культурних проблем. Усе більшого значеннянабувають здатності до розуміння чужої культури і точок зору, критичний аналізвласних дій, визнання чужої культурної самобутності і чужої істини, уміннявключити їх у свою позицію і визнання правомірності існування багатьох істин,уміння будувати діалогічні відносини й іти на компроміс. Новий тип соціальноїдії усе більше має потребу в культурних складових і повинен підкорятися логіцікультурної комунікації.
3.Українська культура
Дляукраїнської національної культури основоположною і базисною є народна культура.На її основі поступово сформувалися професійні наука, література, мистецтво. Своєрідністьукраїнської культури визначили також впливи географічних умов, особливостіісторичного шляху, а також взаємодія з іншими етнокультурами.
Внаслідоктруднощів історичного шляху України (монголо-татарське завоювання в XIII ст.,польсько-литовська експансія в XIV–XVI ст., залежність від Російської таАвстрійської імперій в XIX – ХХ ст.) у вітчизняній традиції народна культуразіграла виключну роль. Це сталося, тому що в XVI ст., коли феодально-боярськазнать сприйняла католицтво і польську культуру, і до кінця XVIII ст., коливерхівку козацької старшини було зрусифіковано, українське суспільстворозвивалося значною мірою без повноцінної національної культурної еліти.
Справжнімитворцями і носіями культури продовжували залишатися широкі маси суспільства – селяни,козаки, ремісники. Українська культура протягом тривалих періодів своєї історіїрозвивалася як народна. У ній велике місце займали фольклор, народні традиції,які додавали їй особливої чарівності і колориту. Особливо яскраво це виявилосяв мистецтві – народних думах, піснях, танцях, декоративно-прикладномумистецтві. Саме завдяки збереженню і продовженню традицій, корені яких сходятьдо культури Київської Русі, став можливим підйом української культури і в XVI–XVIIст., і культурне відродження в XIX ст.
У тойже час відчутні і негативні наслідки такого характеру розвитку українськоїнаціональної культури. Протягом тривалого часу багато талановитих людей, якінародилися і виросли в Україні, потім покидали її, зв'язували своє подальшежиття і творчість з російською, польською та іншими культурами. Крім того,прогрес у сфері природничих наук був виражений слабше, ніж у гуманітарній.
Разомз тим, самобутня і старовинна система освіти, яка досягла свого розквіту в добуКозаччини і забезпечила практично суцільну грамотність населення, давнятрадиція книгописання, орієнтованість на провідні центри Європи, зокрема навізантійську культурну традицію, роль України-Русі як центру християнства всхіднослов'янському світі, а також як центру наук і вищої освіти завдякирозвинутій мережі колегіумів, Острозькій та Києво-Могилянській академії,меценатство та державна підтримка культури рядом визначних державників – КостянтиномОстрозьким, Петром Конашевичем-Сагайдачним, Іваном Мазепою та ін. – все цедозволило піднести українську культуру до рівня світового явища, створити рядкласичних шедеврів у галузі друкарства, архітектури, літератури, досягтизначних успіхів у науці.
Відомийдослідник української культури Іван Огієнко зазначав, що українській культурі зсамого початку були властиві відвертість світу, відсутність ксенофобії ігуманізм. Говорячи про гуманістичну суть української культури, потрібновідзначити і те, що сама система цінностей даної культури в період її активногорозвитку (XVII–XIX ст.) була досить специфічною. Багатий матеріал для такоговисновку дає творча спадщина Григорія Сковороди, Феофана Прокоповича,Пантелеймона Куліша, Тараса Шевченка. У своїх філософських творах вонивирішували питання про сутність та умови людського щастя, про значення людськогоіснування.
Навідміну від суспільної думки інших європейських країн, де проблеми бідності,хвороб і безкультур'я мислилося подолати шляхом технічного прогресу, підвищенняпродуктивності праці, за допомогою зусиль освічених монархів і соціального експериментування,українські мислителі закликають до іншого. «Споріднена праця» і самопізнання,свобода, заради якої не шкода розлучитися з благополуччям, обмеження життєвихпотреб, надання переваги духовному над матеріальним – ось ті шляхи і рецептищастя, яких дотримувались і які пропагували провідні українські мислителі удисi більш пізднього європейського екзистенціалізму. Сьогодні такі підходимають особливе значення для всього людства.
Українськийнарод прожив багату і бурхливу історію. Жити йому довелось на роздоріжжі, черезяке проходило багато різних народів і племен. Майже кожен з них зазіхав наукраїнську землю. У таких тяжких, складних умовах доводилось віковічно захищатисвою волю від ворогів, доводилось бути й поневоленим. Ця боротьба виховала у українцівнайяскравішу, найхарактернішу рису – волелюбність. Саме вона спричинилася дотого, що вже в кінці XVI ст. на Україні здійснювалась найперша в той часдемократія. Запорізька Січ стала найміцнішим бастіоном демократії та свободи нетільки в себе, але й для сусідніх народів. Тому і вся творчість народупронизана волелюбним характером. Не раз втрачаючи волю, незалежність, українцітужили за нею, і цю тугу та боротьбу за волю відтворили у всіх проявах своєїтворчості – у безмежному морі задушевних пісень, дум, легенд; у малярстві,вишивці, гончарстві, ткацтві тощо. Особливо любовно оспівав народ своїх, наяких так багата Україна.
Автентичнаукраїнська архітектура почала формуватися у IX–X ст., коли на теренах Українивиникла централізована держава – Київська Русь. Спочатку всі споруди – укріплення,палаци, церкви – будувалися з дерева. Основною структурою будівель спрадавнабув зруб, зведений з горизонтально покладених колод із шатровим верхом.Традиція спорудження зрубів збереглася аж до початку ХХ ст. Навіть сьогодніподібні зруби використовуються під жилі приміщення, їх можна побачити,приміром, у Чернігові.
Разомз прийняттям християнства в Київській Русі з'явилися будівлі візантійськогостилю, найкращим прикладом якого є Софійський собор у Києві (XI ст.), щозберігся до нашого часу, зазнавши, втім, суттєвої барокової перебудови.Візантійський стиль на Русі почав активно реформуватися у співдії завтентичними уявленнями про будівництво й орнаментування. Внаслідок такогореформування з'явилися витягнуті вгору бані київських церков, специфічнакольорова гама розписів, фресок і мозаїк.
Найдавнішоюцерквою України, що збереглася лише у фундаменті, є Десятинна, побудованаВолодимиром Великим близько 988 – 996 рр. Це була тринавна будова з широкимопасанням (галереями) навколо, всередині пишно прибрана мармуровимобличкуванням, різьбами, кахлями, фресками й мозаїками. З літописів відомо, щовона завалилася в 1240 році під час облоги Києва Батиєм.
Звичайнийтип більших церков X–XIII ст. – це тринавні церкви з трьома напівокруглими чигранчастими апсидами (заокруглення з боку вівтаря), з двома або трьома парамистовпів. Між першою від вівтаря та другою парами стовпів через цілу церквупроходить поперечна назва. Середня найширша назва – такої самої ширини й висоти,як і поперечна назва (прохід); на перехресті їх угорі виводилася найбільша баняз верхньою точкою цілої церкви. Менші церкви були, можливо, однонавні з апсидоюзі сходу. В Західній Україні виводилися також ротонди – округлі будови.
Характерноюрисою багатьох церков були т. зв. опасання, тобто галерейки, що оточувалибудову з трьох боків (крім сходу), які зберігалися після в українськомудерев'яному будівництві. Нерідко із західного причілку підносилися дві могутнівежі або одна вежа в північно-західному куті будови. Завершували будову одна,рідше 5 (або 9) бань округлої, еліпсової й гранчастої форми. Загальні маси ізв'язаний із ними зовнішній вигляд будови завжди відповідали внутрішнімпросторовим формам, так що навіть форма даху й бань назовні точно відповідалавнутрішній. Згідно з цим, чисто конструктивним, законом архітектурногомистецтва будови загалом мали мінімальну кількість декоративних прикрас, а девоші й були, то відповідали логічному змісту окремих конструктивних частинбудови.
Післятатаро-монгольської навали будівництво на території України підпорядковуєтьсязавданням оборони. У XII–XV ст. будуються переважно фортеці з баштами,укріплені монастирі, замки у Кам'янець-Подільському, Львові, Луцьку, Кременці,Білгороді-Дністровському. Їхні стіни високі та неприступні, але на деяких можнапобачити декоративний орнамент у вигляді української плахти або вишиванки,викладений з червоної цегли. Найкращим прикладом є Хотинська фортеця уЧернівецькій області зі стінами 30–35 метрів, який чудово зберігся до сьогодні.
Монастирі-фортеціXV століття теж схожі на замки. Головний собор монастиря стояв або посереддвору, або в системі оборонних стін. Храми були обов'язково пристосовані дооборони, адже нерідко траплялося, що вони ставали притулком від ворога не лишедля ченців, але й для мирян.
Одинз найцікавіших періодів історії архітектури України – кінець XIV – перша Іполовина XV століття. На західних землях, які менше за інші потерпіли відмонголо-татарської навали, тоді зростають міста, розвиваються ремесла йторгівля. В українські міста прибуває багато поселенців, переважно німців, якіпринесли в мистецтво, а зокрема в архітектуру, нові стильові форми.
Розквіткатедральної готики в Україні припадає на часи правління короля Володислава IIЯгайла (1386–1434).
Середкультових споруд переважали католицькі костели. Вирішальну роль у формуваннінового стилю відіграв Лати́нський кафедра́льний собо́р у Львові –пам'ятка архітектури національного значення. Готичну складову підкреслюєвисокий шип даху. Дзвіниця на головному фасаді має барокове завершення ірозташована асиметрично, бо другу дзвіницю недобудували. В інтер'єрі високісніпчасті колони підтримують стрільчаті арки і склепіння з готичними нервюрами.Стіни і склепіння вкриті численними фресками. Будівництво собору розпочалося1361 (за іншими даними – 1370) на кошти короля Казимира Великого. Середбудівничих цього храму відомі Нічко, Йоахім Гром, Амброзій Рабіш; одним ізнайтурботливіших опікунів будови в міських актах названо Петра Штехера. Об'ємнукомпозицію костелу витворено завдяки двом головним складовим: пресбітеріуму(вівтарній частині) та корпусу нав (власне молитовній залі).
У1527 році під час великої львівської пожежі згоріло практично усе готичнемісто. Постраждала також і кафедра – особливо західна її сторона та вежа.Відбудовою храму зайнялися вже ренесансні архітектори, що вплинуло на майбутнійвигляд споруди.
У XVI–XVIIст. в Україні розповсюдився стиль Ренесансу. Найяскравіше він відобразився вархітектурі Львова. На одній з центральних площ цього міста майже повністюзберігся ренесансний ансамбль будинків, естетичною домінантою його є так званаЧорна кам'яниця – чорна будівля в оточенні світлих. Нашарування епох тапоєднання різних архітектурних стилів в архітектурному ансамблі Львова роблятьмісто справжнім музеєм під відкритим небом. Історична центральна частина Львовазарахована ЮНЕСКО до культурної спадщини людства.
ПрихідРенесансу мав також велике значення для подальшого розвитку українськогозодчества, особливо українського бароко. Барокове мистецтво й архітектура, щобули вершиною мистецьких досягнень у західній та східній Європі, отрималивисоку оцінку в Україні XVII ст. і, поєднавшись тут з місцевим мистецтвом,особливо цегляною кладкою, створили новий неповторний стиль українського бароко.Завдяки активній будівельній діяльності гетьмана Мазепи, стиль бароко в Україніще називається «Мазепинським стилем». На жаль, більшість шедеврів українськогобароко не збереглися – частково через більшовицьку політику руйнації храмів,частково через те, що специфічне відгалуження цього стилю – так зване «козацькебароко» – було представлене дерев'яними церквами.
УXVIII ст. в українському бароко відбувалися зміни – фасади штукатурили таприкрашали ліпниною, прикладом чого є Покровська церква збудована за проектомукраїнського архітектора Григоровича-Барського.
Бароко– стиль архітектурних ансамблів. Більшість ансамблів українських монастирівскладалося в різні часи, часто – ще в давньоруський період, але їх остаточнеформування відбулося в епоху бароко, коли всім будівлям надавалося єдинестильове обличчя (монастирі Придніпров'я та Лівобережжя України, Софійськийансамбль, Видубицький монастир у Києві).
У цейже час за проектом італійського архітектора Растреллі було збудованоМаріїнський палац, що є сьогодні державною резиденцією Президента України.
Зкінця XVIII ст. в Україну прийшов класицизм, так званий «міський стиль»,характерною рисою якого було значне зменшення церковного будівництва. Перевагастала надаватись палацам та громадським будівлям.
Намежі XVIII–XIX столітть прекрасними зразками класичності були величаві палатигетьмана Кирили Розумовського в Почепі (проект Де ля Мото, арх. О. Яновецький),Яготині (проект Менеласа), Глухові (арх. Андрій Квасов) й Батурині (проектАндрія Квасова, арх. Чарльз Камерон). Величезних розмірів палата в Почепі,збудована у 1796 р., дає широку площу спокійних архітектурних мас, але ізсухими й одноманітними лініями деталей. Зате справжнім мистецьким твором єпалата в новій столиці України – Батурині, побудована в 1799–1803 рр., де вжепомітні впливи стилю Людовика XVI. Не менш інтересна величезна садибаЗавадовського в Ляличах (арх. Джакомо Кваренгі, 1794–95), де цілий комплексбудов творить колосальне півколо, а головний корпус має витончені форми т.зв.палладіанства – типу Вілла Ротонда поблизу Венеції в Італії.
Наприкінці18 століття та на початку 19 на землях України з'явилися поодинокі зразки стилюампір (пізній класицизм, що наслідував зразки архітектури Риму імператорськоїдоби).
Напочатку ХХ століття в Європі виникає новий напрям в мистецтві, та, зокрема, вархітектурі – модерн. Архітектура модерну в кожної країні набувала національнихрис, і таким чином з'являється архітектура Українського модерну. Як відомо, напочатку ХХ століття частини території України знаходились під впливомРосійської і Австро-Угорської імперій, тому на цих територіях модерн, і в томучислі український модерн мав характерні особливості. Архітектура ЗахідноїУкраїни на початку ХХ ст. знаходиться під впливом Віденського сецесіону, і набуваєназви «сецесія». Поєднання народного мистецтва і сецесії стало наслідкомвиникнення Української сецесії, що має риси гуцульського і закопанськогонародного мистецтва. На території Центральної, Південної та Східної України,яка перебувала в складі Російської імперії, існує національний різновидмодерну: «Український модерн», який виник в Полтаві. Найбільш відомі спорудицього стилю були побудовані в Харкові, Полтаві, Києві, але керівництво імперіїпротидіяло розвитку української культури і, зокрема, національної архітектури.Це було однією з причин, які не сприяли розповсюдженню українського модерна.Таким чином найбільш широко на російської частині України було представленоросійський варіант модерну, також в Україні існують зразки північноїрізновидності модерна (скандинавської). Інші народи, звичайно, привнесли вархітектуру України свої національні особливості, наприклад модернізованінеоготичний (Народи Європи) або неомавританський стилі (Східні народи).
Натериторії України за часів модерну творили такі постаті як академік ОлексійБекетов, Вікентій Прохаска, Григорій Артинов, Адам Генріх, Василь Кричевський,Тадеуш Обмінський, Іван Левинський. Вирізняється постать ВладиславаГородецького. Особливо завдячує Городецькому Київ, прикрашений неповторними будівлямив стилі модерну (будинок з химерами), неокласицизму (музей старожитностей імистецтва, нині Національний художній музей), неоготики (Миколаївський костел,нині Національний будинок органної музики), мавританської архітектури(караїмська кенаса, нині Будинок актора).
У1910–1920 рр. отримав розповсюдження стиль необароко – спроба поєднати традиціївисокого «мазепинського бароко» із досягненнями європейського модерну.
ПісляСоціалістичної революції у мірі на зміну епохи модерна приходить епоха Модернізму,яка в Радянської Україні представлена стилем Конструктивізму. Найбільш вражаючиспоруди цієї доби були побудовані в Першої столиці Української республикі – Харкові(будинок Держпрому), Києві (Житлові будинки партапарату в районі «Липки»,Перший будинок Лікаря).
В1932 р., з організацією єдиної Спілки архітекторів, було проголошеноєдиний творчий метод – метод соціалістичного реалізму і тотальної орієнтації накласику. Конструктивізм піддали жорстокої критиці, багатоархітекторів-конструктивістів було репресовано або страчено. Розпочинаєтьсяактивна політизація архітектурної діяльності та формування архітектури режиму зйого пориваннями до гігантоманії та бутафорської помпезності форм, алеархітектура сталінського історизму набула національних українських рис.
В1936–1939 рр. були збудовані: будинок ЦК КП(б) У, нині Міністерство закордоннихсправ України (проект П. Лангбарда); будинок НКВС, нині Кабінет міністрівУкраїни (проект І. Фоміна); будинок Верховної Ради УРСР (проект В. Заболотного);штаб Київського особливого військового округу, нині Адміністрація ПрезидентаУкраїни (проект С. Григор'єва).
Комуністичнийрежим зруйнував чимало визначних будівель, які пізніше були внесені доофіційних списків пам'яток архітектури (Михайлівський Золотоверхий і Микільськийвійськовий собори в Києві, Троїцький собор у Глухові тощо). Сьогодні деякі зних, наприклад, Михайлівський Золотоверхий чи Успенський собору Києві,відбудовані.
ПісляДругої світової війни національно-самобутні ретроспекції відбилися вархітектурній діяльності періоду післявоєнної відбудови міст і сіл України.Особливо це мало значний вплив на грандіозну відбудову Хрещатика (архітектори: О. Власов,А. Добровольський та ін.). Багаті традиції українського бароко, яківикористали автори в забудові столичної вулиці, гармонійно поєднані з міськимрельєфом. В архітектурі будинків була активно застосована українськаорнаментальна пластика та колорит.
В1960–70-ті роки з'являються перші прояви нової образності архітектури,використання сучасних індустріальних конструкцій та прогресивних будівельнихматеріалів – Палац спорту в Києві (архітектори: Михайло Гречина, О. Заваров);наземні станції Київського метрополітену «Хрещатик» (архітектори: А. Добровольський,В. Єлізаров та ін.); «Університет» (архітектори: Г. Головко, М. Сиркін таін.); готель «Тарасова гора» в м. Каневі (архітектори: Н. Чмутіна, Е. Гусєва, В. Штолькота ін.); Палац дітей та юнацтва у Києві (архітектори: Авраам Мілецький, ЕдуардБільський); кіноконцертний палац «Україна» (архітектори: Є. Маринченко та ін.).Оригінальністю та новизною форм позначена архітектура комплексу Київськогонаціонального університету ім. Т.Г. Шевченка (архітектори В. Ладний,А. Буділовський, Л. Коломієць та ін.).
Мовасучасної архітектури стає більш глобальною, плюралістичною за творчимспрямуванням, але водночас значущу роль відіграють нові творчі пошукипрогресивних напрямів, принципів та прийомів вирішення форми та змісту вархітектурі.
Втворчості київської генерації українських архітекторів все частішезустрічаються прояви постмодерну та хай-теку як віддзеркалення глобалізаціїпроцесу розвитку світової архітектури. В нових будовах стильового спрямуваннявдало використовуються нові конструктивні та художньо-пластичні можливості яктрадиційних будівельних матеріалів, так і нових – легкі металопластиковіконструкції, вишукані оздоблювальні матеріали (готель «Хрещатик», арх. Л.Філенко; діловий комплекс «Зовнішекспосервіс», архітектор О. Донець таін.; банк «Україна», архітектор С. Бабушкін та ін.; офісний центр «Київ-Донбас»,архітектор В. Жежерін та ін.; готельно-офісний центр «Східний горизонт», арх. О. Комаровський,комплекс «Ексімбанк», архітектор І. Шпара та ін.) і багато інших новітніхбудов. Реконструкція та оновлення майдану Незалежності в м. Києві також сталазнаковою подією, бо утвердила для архітектурно-художні символами нового іміджусуверенної України.
Зкінця 1980-х років відновилось будівництво релігійних споруд. Нові православніцеркви та собори будують переважно у візантійському стилі, рідко у класичному,готичному або псевдоруському стилях. Унікальним є будівництво у стиліукраїнського бароко (собор Архієпископа Харківського Олександра, збудований у2004 р.).
Завданнясучасної української архітектури – різноманіть у проявах сучасної естетики,пошук авторської архітектурної своєрідності та врахування існуючогоісторико-культурного середовища.
Відомо,що слава Київської Русі гриміла колись світами. Князь Олег Віщий на знакперемоги прибив свого щита на брамі Царгорода. «Іду на Ви!» – сповіщавСвятослав перед походом на ворога. Ще в ІХ столітті Київську Русь називалиГарданією, тобто країною міст. Дочок князів руських брали собі за дружиннайславніші королі Франції, Чехії, Німеччини, Польщі. Тоді за неписьменнихфранцузьких королів підписувалася Ганна-Ярославна. А князівна Конгута, щовідзначалася хистом поетичним, була дружиною чеського короля Оттокара ІІ. В «Історіїкоролівства чеського» Вацлава Томека читаємо: «Слава Оттокара рознеслася повсій Європі. Татари називали його залізним королем. Оттокар одружився (1261 р.)з прегарною Конгутою, донькою Ростислава Михайловича, князя руського». Цікаво,що Конгута стала першою значною чеською поетесою, і нині «Антологія давньоїчеської літератури», видана в Празі 1987 року, включає вірш Конгути підзаголовком «Конгутина молитва».
У ХVстолітті український учений Юрій Дрогобич був широко відомий у Європі як автородного з перших у світі астрономічних календарів, як доктор медицини іфілософії, ректор Болонського університету та професор Ягеллонськогоуніверситету в Кракові, де його лекції слухав Микола Коперник.
Славнозвіснийарабський історик і мандрівник Павло Алепський, що разом зі своїм батькомАнтіохійським патріархом Макарієм подорожував Україною в середині ХVІІстоліття, був вражений, побачивши країну, «повну мешканців і замків, якгранатне яблуко зерен». Павло Алепський у подорожніх нотатках відзначає високукультуру й освіту населення: «По всій землі козацькій ми помітили прегарнурису, що нас дуже дивувала: всі вони, за малим винятком, навіть здебільшогоїхні жінки та дочки, вміють читати та знають порядок богослужби й церковнийспів. Крім того, священики вчать сиріт і не дозволяють, щоб вони тинялися повулицях»
Єсвідчення, що серед прикутих до турецьких галер полонених запорожців були такі,які знали по шість і більше мов.
Ще вХVІ столітті в Україні функціонувала вища школа – Острозька академія. А трохипізніше Михайло Ломоносов навчався в Києво-Могилянській академії, широковідомій на той час у всьому слов`янському світі. Тут навчалося багато молодихлюдей – східних і південних слов`ян.
А щобдати освіту царським дітям, як писав І. Огієнко. «1664 року прибув до Москвиукраїнець Семен Полоцький, покликаний туди вчити царевичів Олексія і Федора тацарівну Софію, навчав він і царевича Петра»…
Апотім потягли на Москву наші земляки і «за ласощі та за прихоті мирські» понеслитуди свої сили та знання. Степан Яворський, Дмитро Ростовський (ДанилоТуптала), Феофан Прокопович… Про це свідчить і білоруський дослідник П. Безсонов:«Малоросы заняли здесь самые видные, влиятельные места, от иерархов, доуправлений консисторий, ими устроенных, от воспитателей семьи царской донастоятелей монастырских, до ректоров, проректоров и учителей».
Утому ХVІ столітті в Луцьку з`являються поети – творці новітнього книжного вірша– Олена Копоть та Іван Журавницький, які писали народною мовою. Особливовідзначалися вони своїми сатирами, за які були навіть змушені стати передсудом. Це був живий вияв процесів доби Відродження в Україні в ті бурхливі,складні часи.
Повноюпротилежністю до України в ті часи була Москва. Москва мала сільський характерстолиці землеробської держави. Яскраву картину допетрівської Москви змалював упраці «Політичні думи» серб Юрій Крижанич, який у другій половині ХVІІ століття20 років прожив у Москві. Він зазначав, що московити не вміють культурнорозмовляти, а окрім цього, до їх головних пороків відносяться також лінь,пияцтво і марнотратство. Московити не вміють триматися з гідністю. Від цього вдержаві панує сваволя, невизначеність або ж надмірна жорстокість.
Невипадково 1927 року в Парижі князь Микола Трубецькой писав у книзі «Кукраинской проблематике»: «Та культура, которая со времен Петра живет иразвивается в России, является органическим и непосредственным продолжением немосковской, а киевской украинской культуры».
Переяславськаугода справді була поворотнім етапом в історії України, бо відривала нашубатьківщину від традиційних зв’язків з європейськими країнами.
Світовуславу мають наукові відкриття в космонавтиці та ракетобудуванні цілої когортиукраїнців: Олександра Засядька, Миколи Кибальчича, О.-Ю. Шергея-Кондратюкаі таки ж українців – Костянтина Ціолковського, Сергія Корольова…
Малохто зараз знає про геніального скульптора Олександра Архипенка, орієнталістаАгатангела Кримського.
А хтопам`ятає про Данила Самойловича – засновника вітчизняної епідеміології, котрийна ціле століття випередив відкриття Луї Пастера?
Хтопам`ятає про славетного українського бджоляра Петра Івановича Прокоповича – засновникавітчизняної науки про бджільництво, винахідника першого в світі рамковоговулика? Але ж саме в його першій у світі бджільничій школі навчалися бджолярине тільки з України та Росії, а й з Грузії, Угорщини, Італії, Німеччини,Польщі.
Хтознає про те, що син поета Павла Грабовського – Борис – винахідник телебачення,і ще в 20-х роках на створеному ним телеекрані був відображений рух трамваю вТашкенті?
Натомістьу світі знають як «російських» кіномитців Олександра Довженка та АндріяТарковського, співака Вертинського, мандрівника Міклухо-Маклая, письменниківБальмонта, Мережковського, Пікуля та ще багатьох інших українців.
Списоквикористаних джерел:
1. Введение вкультурологию: Учеб. пособие для вузов / Рук. автор. кол. Е.В. Попов. – М.,2002.
2. Ильина Т.В. Историяискусства. Западноевропейское искусство. – М., 2003.
3. Історія українськогомистецтва: У 6 т. – К., 2007.
4. Культурне відродженняв Україні: історія і сучасність. – Львів, 2003.
5. Павленко Ю.Історія світової цивілізації. – К., 2004.