Культура України в ХІV–першій половині ХVІІ століття

КультураУкраїни в ХІV – першій половині ХVІІ століття

План
1. Характерні риси культури Ренесансу в Європі таУкраїні. Історичні умови розвитку культури Литовського періоду
2. Усна народна творчість. Театральне мистецтво. Музичнакультура. Ювелірне мистецтво
3. Архітектура. Іконопис. Живопис. Cкульптура
4. Освіта. Література. Літописання. Мистецтвокнижкової мініатюри
5. Поняття і терміни

1. Характерні риси культури Ренесансу в Європі таУкраїні. Історичні умови розвитку культури Литовського періодуВідродження, або Ренесанс (франц.) — термін дляозначення цілої епохи в культурному розвиткові країн Європи. В Італії — це XIV- XVI ст., в інших країнах Західної і Центральної Європи -середина XV — кінецьXVI ст. Термін «рінашіта» (відродження), який вперше ввів італійськийживописець і історик мистецтва Дж. Вазарі в середині XVI ст., означає нову фазув історії мистецтва, яке відродило після середньовічного «занепаду»античні норми прекрасного. Використовуючи античну спадщину, інтелігенція непросто пасивно засвоювала староримську та давньогрецьку культуру, а перероблялаїї по-своєму, формуючи новий світогляд, протилежний світоглядові феодалізму, щопанував до того. Друга назва нової культури, що зародилася в Італії — гуманізм- саме й свідчить про це. Гуманізм (лат. humanus — людський, людяний) — напрямок суспільної думки, який характеризується захистом свободи і гідностіособистості, її всебічного розвитку. Гуманістична культура в центрі увагиставила саму людину (homo — людина), а не божественне, потойбічне, як це було всередньовічній ідеології. У гуманістичному світогляді аскетизмові вже нелишалося місця. Земне існування визнавали самоцінним і реальним. Пізнанняприроди і людини оголошувалось суттю науки. На противагу песимістичним мотивам,що панували в світогляді середньовічних схоластів та містиків, у світогляді танастрої людей Відродження переважали оптимістичні мотиви; для них булахарактерна віра в людину, в світле майбутнє людства, в торжество людськогорозуму й освіти.Культура Відродження невід'ємна від його гуманізму.Звільнення культури від опіки церкви; захист свободи думки; зруйнуванняперегородок між верствами і розкріпачення людської особистості — такі основніпринципи гуманізму Ренесансу. Сутність гуманізму епохи Відродження — захистособистості і безмежна віра в особистість.Відродження — це історична епоха, характерними,основними рисами якої є:1) перехід від ремесла до мануфактури;2) великі географічні відкриття і початок світовоїторгівлі;3) творення сучасних національних держав;4) початок книгодрукування;5) «відкриття» античності і розквітвільнодумства;6) втрата церквою монополії на духовне життя івиникнення протестантства;7) перемога Нідерландської революції під релігійнимигаслами кальвінізму;8) початок природознавства, мистецтва й літературинового часу. Необхідними передумовами нового, буржуазного розвитку сталикомпас, порох та друкарський верстат. Саме книгодрукування, компас тавогнепальна зброя визначили головний вектор суспільного й культурного розвиткуцієї епохи.Всесвітньо-історичне значення для культурного прогресулюдства мало винайдення книгодрукування і виробництво паперу. В середині XV ст.було винайдено книгодрукування через розбірний металевий шрифт. Заслугавинахідника книгодрукування, уродженця Майнца, що потім переїхав до Страсбурга,Йоганна Гутенберга (1400 — 1468) в тому, що він винайшов можливість наборутексту завдяки металевим буквам. Крім того, Гутенберг винайшов особливийпрес-верстат, що давав можливість друкувати на обох сторінках паперовогоаркуша. Винахід був зроблений в 1445 р. і поширився з Німеччини по іншихкраїнах. Вже з другої половини XV ст. почалося швидке витіснення книгою,надрукованої на папері пергаментних рукописів. Наприкінці XV ст. найбільшоїпопулярності досяг венеціанський видавець-гуманіст Альд Мануцій, який у 1490 р.заснував друкарню, де надрукував твори багатьох античних авторів, а також творивидатних італійських письменників -гуманістів — Данте, Петрарки, Бокаччо. НаприкінціXV ст. стає широко відомою далеко за межами своєї країни французька видавничафірма Етьєнів. Засновник цієї фірми Андрі Етьєн видав понад 100 творів зфілософії, математики і астрономії, здебільшого латинською, а частковофранцузькою мовами. Значення винайдення книгодрукування було епохальним.Книгодрукування в багато разів прискорило підготовку книг і разом з тимзменшило їхню вартість. Для розвитку освіти, науки, літератури створювалисьдуже сприятливі технічні умови, яких не було ні в стародавньому світі, ні вдобу середньовіччя.Характерною рисою нового світогляду був великийінтерес до дослідної науки, природознавства.Для буржуазії, що народжувалася і була пов'язана зновою формою виробництва, тобто мануфактурою, був характерний інтерес до тихгалузей техніки, експериментальної науки, які мали стосунок до торгівлі імореплавства. Результатом були великі успіхи в кораблебудуванні і морськомусудноплавстві. Компас, який у Європі почали застосовувати у XII ст. іудосконалили у XVI ст. дав змогу за будь-якої погоди, при хмарному небітриматися визначеного курсу. У XV ст. були вдосконалені прилади (астролябія)для визначення широти місця знаходження корабля, що значно полегшило дальніморські плавання. Розвиткові науки в Західній Європі сприяли великі географічнівідкриття кінця XV-XVI ст. Вони вперше практично показали людині, що Земля маєкулясту форму, дали величезний запас нових фактів з багатьох науковихдисциплінам (астрономія, географія, ботаніка, зоологія) і здійснилипрогресивний вплив на наукову думку загалом.Перелом у розвитку наук про природу був викликанийтакож глибокими змінами у суспільній думці. В Європейських країнах складаєтьсяновий світогляд, з'являється новий тип людини з іншими духовними запитами таідеалами. Цей новий святогляд був протилежний середньовічному світоглядові.Представники нової ідеології вели боротьбу зі схаластикою, яка підкорюваларозум церковним догматам. Величезне значення мала діяльність геніальногоЛеонардо да Вінчі як вченого, математика, фізика, інженера. Галуззюприродознавства, в якій вперше і найглибше виявився новий науковий дух і булизроблені великі відкриття, була астрономія. Вченим, що зробив сміливі науковівисновки з астрономічних спостережень і відкинув геоцентричну теорію Птолемея(II ст. н.е.) був геніальний польський вчений Міколай Коперник (1473 -1543),який створив нову, наукову, геліоцентричну систему (про обертання Землі таінших планет навколо Сонця), що в майбутньому отримала загальне визнання.Головна праця Коперника «Про обертання небесних сфер», вийшла в світу 1543 р., незадовго до смерті знаменитого вченого. Значення роботи Коперника вісторії світової науки величезне. Він звільнив науку від багатовікового хибногоуявлення, яке підтримувала своїм авторитетом католицька церква і дав могутнійпоштовх подальшому розвитку вільної наукової думки.В усіх сферах духовного життя: науці, філософії,літературі і мистецтві виникають нові явища.1. Ренесанс — це ціла епоха у розвитку культури Європив період переходу від Середньовіччя до Нового часу, а також назва художньогостилю, що прийшов на зміну готиці.2. Ідейною основою культури Ренесансу стала філософія таестетика гуманізму. Гуманістичний індивідуалізм як принцип життя бувсформований італійськими мислителями XIV — XV ст. В той час він ще позбавленийстанового егоїстичного користолюбства і засвоюється освіченими представникамирізних верств.3. В Європі відбуваються принципові зміни в усьомукультурному житті. Виникає дослідне природознавство, відкриваються і вивчаютьсяпам'ятки античності, розквітає мистецтво і розвивається світський світогляд, щозламав духовне панування церкви виникають літератури на нових сучасних мовах таз'являється професійний театр Природньо, що в різних країнах культура епохиВідродження набувала різногс характеру залежно від місцевих умов.Італійський РенесансВ Італії знову відроджується античний ідеалпрекрасної, гармонійної людини. Однак це зовсім не свідчить про те, що Ренесанслише повторює античну добу в культурі. За культурою Відродження стоїтьтисячоліття культури середньовіччя і християнства, які збагатили естетику ймистецтво новими ідеалами та сюжетами. Особливий відбиток на всю культуруіталійського Ренесансу наклала та обставина, що новий гуманістичний світогляднасамперед виявився у творах митців слова, пензля та різця: поетів, художниківі скульпторів. Звідси — оригінальний художній характер епохи Відродження в Італії,а разом із тим і те величезне значення, яке мало мистецтво в той час. Ця епохасповнена віри у необмежену силу розуму. Сприйняття дійсності перевіряєтьсядослідом, контролюється розумом. Звідси — той дух порядку й міри, характернийдля мистецтва Відродження. Хронологічні межі італійського Ренесансу охоплюютьчас з кінця XIII по кінець XVI ст. Доба італійського Відродження поділяється надекілька періодів: 1. Проторенесанс та треченто — кінець XIII — XIV ст.; 2.Раннє Відродження (кватроченто) -XV ст.; 3. Високий Ренесанс (чинквеченто) — кінець XV — кінець XVI ст. Плеяда видатних поетів, учених і діячів різних видівмистецтва брала участь у новому великому інтелектуальному русі. Останнім поетомсередньовіччя і водночас першим поетом Ренесансу був флорентієць Данте (1265 — 1321). У його найвеличнішому творі «Божественна комедія» тісностикається старий світ феодального світогляду і новий світ Відродження. Старимє самий задум поеми — мандрівка по загробному світі. Поема складається з трьохчастин — «Пекло», «Чистилище» і «Рай». Але крізьстаре потужно пробивається нове. Характерно, що Данте вибрав своїм провідникомантичного поета Вергілія, називаючи його «Вчителем». Данте розподіляєправедників і грішників у загробному світі відповідно до власних уявлень просправедливість, а не відповідно до вимог католицької церкви.Українська культура періоду РенесансуРенесанс (франц. Renaissance), або Відродження — цілаепоха в розвитку європейської культури XV — XVI ст. (для Італії з XIV ст.), яказа своїм ідейним гуманістичним змістом була перехідною від Середньовіччя доНового часу. Незважаючи на те, що культура України (починаючи з середини XIVст.), розвивалась у несприятливих умовах бездержавності, український народстворив свою оригінальну і високу культуру, в якій відбилася багатюща культурнаспадщина і традиції Київської княжої держави, і яка розвивалася у тісному зв'язку з європейською культурою. Культура України кінця XVI — першої половиниXVII ст. цілком вкладається у загальноєвропейський культурно-історичний контекст.Наприкінці XVI — у першій половині XVII ст. в Україні відбуваєтьсякультурно-національне піднесення великого масштабу і рівня, яке за оцінкоювелета української історіографії Михайла Грушевського, було першим українськимкультурно-національним відродженням. Починаючи з середини XIV ст. культурнежиття України розвивалося у несприятливих умовах. Територія України буларозчленована між Польщею, Литвою, Угорщиною (закарпатські землі), Туреччиною(частина Буковини). Українські землі зазнавали безперервних спустошливихтатарських вторгнень. Проте саме близько XIV — XVI ст. у зв'язку зконсолідацією українського народу, в умовах боротьби за свій подальший етнічнийрозвиток, на новий рівень піднімається його культура. Використовуючипослаблення українських державних формацій після катастрофічної навалитатаро-монгольських орд, Литва захопила Чернігово-Сіверщину (в 50-х рр. XIVст.), Поділля та Київщину з Переяславщиною (в 60-х рр. XIV ст.). У результатізапеклої боротьби за галицько-волинські землі між Литвою та Польщею, Польщазагарбала Галицьку землю (1349 р.), і частину Західної Волині (Холм і Белз — 1377 р.) а Литва — більшу частину Волині.Більш висока культура українських земель справилавеликий вплив на Литву, руське право («Руська Правда») позначилося направі Литви, руська (українська) мова стала державною мовою Великого князівстваЛитовського. Культурна спадщина українських князівств розчинила в собі невеликуязичницьку Литву (власне литовців у Великому князівстві Литовському було 10%),принісши сюди і свої форми суспільного устрою, і правові стосунки, і своюписемну мову, оскільки литовської писемності на той час ще не існувало. Цезначення «руської мови» в Литві відбилося у віршах Я.Пашкевича:Полска квітнет Лациною, Литва квітнет Русчизною. Умови для розвитку українськоїкультури погіршилися внаслідок Кревської унії Литви з Польщею 1385 р. Згідно здоговором про унію (об'єднання) 1385 р. литовський князь Ягайло зобов'язавсяперейти у католицьку віру і навернути в католицтво все язичницьке населенняЛитви. Городельська унія 1413 р. зміцнила політичний союз Польщі і Литви таобмежувала участь православних у державному управлінні, тільки католики моглибрати участь у великокняжій раді. У Галичині починається рішучий наступ на«схизматів» (православних). Польські пани зайняли в Галичині вищіпосади і захопили там великі земельні володіння. Значна частина галицькоїшляхти окатоличилась і ополячилась. Збільшився приплив у Галицьку землюпривілейованих німецьких, польських, єврейських торговців, що відтіснялиукраїнських міщан від торговельної діяльності та участі у міськомусамоврядуванні. Магдебурзьке право в Україні, порівняно із Західною Європоюмало свої особливості, носило обмежений характер, і значно посилювало позиціїіноземців в українських містах. Соціальне гноблення українських міщандоповнювалося національно-релігійним гнітом, що посилився наприкінці XV ст.Українських міщан у Львові витісняли у передмістя, а в самому місті вони малиправо жити тільки на одній вулиці («вулиця Руська»). Для захистусвоїх соціально-економічних та націольно-релігійних інтересів львівськеміщанство уже в XV ст. першим створило свою організацію — церковне братство.Згодом такі братства виникли в багатьох містах України. У другій половині XVст. Україні почала загрожувати нова страшна небезпека з боку султанськоїТуреччини та її васала (з 1475 р.) — Кримського ханства. Турки-османи завоювалиВізантію і 1453 р. впала її велична столиця — Константинополь. На початку XVIст. турки підкорили собі Молдавію з Буковиною. Турецька навала була небезпекою,яка загрожувала всьому європейському розвиткові.Водночас посилились набіги на Україну татар Кримськогоханства, яких підтримувала хижацька Туреччина. Татари, починаючи з 1480 р.,майже щороку нападали на Україну, палили, розоряли і спустошували міста і села,тисячі і тисячі людей забирали в полон, продавали їх у рабство на кримських іазійських ринках, або використовували як рабів у своєму господарстві. Картиницих бідувань українці яскраво відобразили в усній творчості, у високохудожніхісторичних піснях і думах. В одній з таких пісень говориться:За річкою вогні горять,Там татари полон ділять.Село наше запалилиІ багатство розграбили.Стару неньку зарубали,А міленьку в полон взяли.Татарські напади зустрічали незначний опір з бокупольського і литовського урядів. Турецько-татарська небезпека, бажаннялитовської, української і білоруської шляхти отримати привілеї, які вже малапольська шляхта та агресивні плани польської дипломатії привели до укладаннятретьої політичної Люблінської унії 1569 р. Згідно з Люблінською угодою Литвазливалася з Польщею в одну державу — Річ Посполиту: із спільним главою, якийтитулувався королем польським і великим князем литовським і обирався на сеймі.Литва зрікається захоплених нею українських земель на користь Польщі. У складіавтономного Литовського князівства залишилася Білорусія. Отже, польські магнатиі шляхта, які остаточно захопили в 1387 р. Галичину і Західну Волинь, внаслідокЛюблінської унії поширили своє панування майже на всю Україну. ПісляЛюблінської унії польські магнати захопили на Правобережній Україні і вПридніпров'ї величезні земельні володіння. Постали великі латифундіїКалиновських, Конєцпольських, Потоцьких, Жолкєвських, Синявських, Замойських,Язловецьких, Вишневецьких. За польськими магнатами пішла в Україну масазбіднілої, але пихатої польської шляхти, прагнучи земель, кріпаків, грошей,розваг, відтісняючи і литовців і українців від державного керма. Як вжезазначалося, в XVI ст. Європу охопив широкий реформаційний рух. Західноєвропейськіреформаційні течії захопили, хоч і неглибоко, і польсько-литовську католицькусуспільність, що привело до послаблення католицької церкви. Однак ці складнічаси не були тривалими і вже у 1560-х рр. спостерігаються виразні ознакиактивізації католицької церкви. Підтримка католицької церкви урядами королів Є.Баторія (1576-1586) і ще більше, Сигізмунда III (1587-1632) допомогли їйвідновити свої позиції в політичній й державній сфері. Цьому посиленню своїхсил і енергії католицька церква Польщі завдячувала насамперед католицькомуордену єзуїтів. Прибувши до Польщі в 1560 р. (за іншими даними — 1569 р.)єзуїти заснували низку своїх конгрегацій і повели надзвичайно енергійну роботупо відновленню впливу католицької церкви й зміцненню католицького руху середпольської суспільності. Дуже скоро вони здобули сильний вплив на вищі верствиПольщі.Могутньою зброєю в руках єзуїтів була школа. Передусімвони захопили в свої руки виховання дітей з вищих, впливовіших верств, а длятого відкривають одну за одною свої колегії і притягають масу молоді. У Вільніза Є. Баторія єзуїті створили академію (1579). Потім з'являються єзуїтськіколегії в Полоцьку, Ярославлі галицькому, Львові, Луцьку, Барі, Перемишлі, у1620 р. — в Києві, а 1624 р. — в Острозі. З педагогічного погляду їхня школабула малокорисна — бо давала лише зовнішню освіченість, присипляючи самостійнудумку. Проте єзуїти надзвичайно майстерно вміли підкорити своєму впливовіюнацтво. Батьки залюбки віддавали своїх дітей до їхніх шкіл, бо ніхто не міг такскоро навчити латинської мови, що вважалась тоді за ознаку вченості. Завідсутністю власної школи вищого типу православна шляхта і заможні міщани такожмасово починають віддавати до єзуїтських колегій своїх дітей, зважаючи нависоку репутацію, яку здобула єзуїтська школа серед польської аристократії.Метою ж єзуїтського виховання в українських землях було прагнення якнайскорішеобернути українських дітей у католицтво і водночас посіяти в них ненависть ізневагу до православ'я. Усіма силами дбали єзуїти про те, щоб прив'язати своїхпитомців до католицтва, до свого ордену. Тому для переважної частиниправославних паничів ця єзуїтська наука завершувалася переходом на католицтво ірозривом зі своєю народністю. З трьох синів лідера православних України князя Острозького,два старші стали католиками. Католицьким став дім кн. Слуцьких, найбільшаристократичного православного роду, котрих Слуцьке князівство поручОстрозького кн. ще у 1560-х рр. було вогнищем релігійно-національноговідродження. Посилившись, єзуїти в останній чверті XVI ст. проповідуютьсправжній похід на українську церкву і суспільність, сподіваючись на легкітріумфи. Один з найвідоміших єзуїтських полемістів з Вільно П. Скарга в 1577 р.видав книгу «О jednosci Коsсіоlа», в якій заявив, що ніякої освіти йкультури не може бути в Україні, бо «тільки дві є мови, котримирозповсюджена по всім світі віра свята, і без них ніхто не може опануватиніякої науки, а особливо духовної — мова грецька і латинська… З слов'янськоюмовою ніхто не може бути ученим». Тому для українців нема іншого виходу,крім підданості католицькому костьолові. В тому ж дусі проповідував в Українігаласливий єзуїтський місіонер з ярославської колегії Б. Гербест. У своїйдрукованій проповіді «Wywody» (1568 р.) ще різкіше, ніж Скарга,нападає він на «дурну, нужденну» Україну, з погордою трактуючиукраїнство як пропащу суспільність.Здобич здавалась зовсім легкою. Православна церкваУкраїни переживала важкі часи. Відбуваються масові переходи української шляхти,духовенства, міщан у католицизм і деінтелектуалізація тих, хто залишився вірнимправослав'ю. Україна занепадає: втрачає еліту, школи полонізуються, селянзакріпачують, сільських священиків гонять на панщину, доступу до освіти в нихнема, подекуди навіть православні церкви, як засвідчує історик М. Костомаров,здаються в оренду шинкарям і перетворюються на шинки. Негаразди у православнійцеркві України були значною мірою спричинені тільки несприятливими політичнимивідносинами, в які її поставив чужий державний польський режим. Перспектива жприєднання до римо-католицької церкви, здійснення унії обіцяло вищим верствамправославних (шляхті, духовенству, заможному міщанству) зрівняння прав зкатоликами, доступ до тих сфер, доходів, які дотепер були їм недоступними. УрядСигізмунда III, вихованця єзуїтів, віддає всі свої засоби на послугикатолицтву, не залишає нагод дати "іновірцям" відчувати всюскрутність свого становища, відчувати, що живуть вони в державі католицькій. Ієрархіяправославної церкви була поставлена перед дилемою: або продовжувати нерівнуборотьбу, або піти на унію з римо-католицькою церквою. Цей вибір довелосяробити в умовах занепаду константинопольського (вселенського) патріархату, якийпоступово втрачав моральний авторитет у християнському світі після захоплення туркамиВізантії у 1453 р. Навіть назва колишньої столиці Візантії — Константинополь — зникла з політичної карти світу: турки-мусульмани перейменували його наСтамбул. Турецькі султани втручалися у діяльність патріархів іконстантинопольські (царгородські) патріархи вже не могли допомогтиправославній церкві в Україні. І. Франко зазначав: «Турки довели клірправославний, єпископів і патріархів до крайнього пониження ідеморалізації».До того ж константинопольський патріарх Єремія, якзверхник київської митрополії, чоловік нерозважний і занадто похопливийвтручався у місцеві відносини дуже різко, не рахуючись з місцевими обставинамий відносинами в Україні. Це, зазначає М. Грушевський в своїй праці«Культурно-національний рух», справило «незвичайно прикре враженнясеред українсько-білоруської ієрархії, і вона задумує перейти під зверхністьпапи, прийняти унію». 6 жовтня 1596 р. відбувся Берестейський собор, якийпідпорядкував церковну організацію владі Папи Римського; церковні ієрархії,крім двох єпископів (Львівського та Перемишльського) прийняли зверхністьримської курії. У Берестю, однак, як вказує видатний дослідник історії УкраїниМ.Грушевський: «Вийшло не один, а два паралельні собори… Соборправославних, який складався з делегатів патріарших, православного духовенства,депутатів шляхти і міщан з різних сторін України й Білорусії мав характернаціонального конгресу українсько-білоруського… Тим часом, як митрополичийсобор займався проголошенням унії, собор православний займався її касуванням…Православного берестського собору, правосильного з православного канонічногостановища, уніатсько-католицька сторона правильним не признала, і на такімстановищу стало й правительство Польщі». «Унія завдячувала своєзростання тому, — зауважує визначний історик І.Крип'я-кевич, — що давалаукраїнському громадянству деяке забезпечення від польського наступу. Уніатиналежали до католицької церкви і були під опікою Рима, — польські екстремістине могли нищити їх так безоглядно, як православних». Додамо, що про рольцієї церкви в наступний історичний період, який вже виходить за хронологічнімежі нашої теми, знаний політичний діяч (1917-1921 рр.) і історик Д. Дорошенкописав, що «на західноукраїнських землях Греко-католицька церква протягомXVIII ст.… зробилася головним заборолом української народності протиполонізації… Греко-католицька (уніатська) церква стала тут за останні часисправжньою національною церквою західноукраїнського племені». НародУкраїни чинив упертий опір наступові польських магнатів і шляхти, турецько-татарськійагресії, що проявлявся насамперед у формуванні та зростанні козацтва. Козацтвовиникає наприкінці XV ст. на середині течії і в низов'ях Дніпра. Слово«козак» означає «вільна людина». Помітною фігурою середкозаків був український князь Дмитро Вишневецький. Він збудував задніпровськими порогами, на острові Мала Хортиця замок (1554—1555 рр.), який івважається прототипом Запорізької Січі. Д. Вишневецький став героєм однієї знайпопулярніших українських народних пісень про Байду.Запорізькі козаки об'єднуються в струнку військовуорганізацію — Військо Запорізьке з центром у Січі. Протягом тривалого часуЗапорізька Січ була головною базою українського народу у відбиттітурецько-татарської агресії, яка загрожувала населенню України фізичним винищенням.Всеєвропейської слави зажило козацтво завдяки морським походам, здійснюваним натурецькі володіння, які розпочалися з другої половини XVI ст. Козацтво сталовійськовим бар'єром проти татар і турків не тільки для України, але й для іншихкраїн Європи, що переконливо засвідчує його загальноєвропейське значення. ПоступовоЗапорізька Січ перетворюється у військово-політичний центр українського народу,який підіймався на збройну боротьбу проти соціальних і національних утисківпольської влади. З кінця XVI ст. (1591 р.) починаються великікозацько-селянські повстання, які одне за одним потрясають Польщу.«Прагнення народних мас до окозачення почало набувати релігійногозабарвлення. Уже повстання Наливайка і Лободи 1596 р. прикривалися захистомрелігії» (М. Костомаров). Пізніше про мужність Северина Наливайка під частортур та страти народ створив багато легенд. Т. Шевченко не раз згадує пронього у своїх творах («Никита Гайдай», «Гайдамаки»). Першікозацькі повстання, які відбувалися напередодні і на початку релігійноїборотьби у зв'язку з Берестейською унією, посилити опір і «козацтво почаловиступати у ролі оборонця православної віри». Зростання сили козацтва вперші два десятиріччя XVII ст. і особливо за гетьмана ПетраКонашевича-Сагайдачного (1614-1622) мало велике значення в справі організаціїукраїнських національних збройних сил. Здібний політичний, військовий ікультурний діяч П. Конашевич-Сагайдачний був за походженням шляхтич з-підСамбора в Галичині, учився в Острозькій академії, уславився успішними морськимипоходами проти турків і татар. Сагайдачний трансформував козацтво у політичнийчинник з державними цілями. Разом «з усім військом Запорізьким» вінзаписався 1618 р. до Київського братства, майбутнього освітнього осередкуКиївської Колегії-Академії. 1620 р. під протекцією Сагайдачного патріархЄрусалимський Феофан відновив православну ієрархію, висвятивши на церковномусоборі в Києві на митрополита Йова Борецького, ректора Київської братськоїшколи і чотирьох єпископів для Київської митрополії. Польський уряд готувавсярозпочати репресії проти Київського братства і православного духовенства, алевійна з Туреччиною, яка невдало почалася для Польщі саме в 1620 р., утрималайого від цього. Так, «найбільшим ділом Сагайдачного було поєднаннякозацької політики із змаганнями української інтелігенції. Сагайдачний, — підкреслює академік Крип'якевич, — поєднував у своїй особі тенденції цих двохнайактивніших груп українського громадянства — козаччини і міщансько-духовноїінтелігенції. Він у самому зародку зрозумів задуми діячів української культури.Гетьман взяв Київське братство під свій протекторат. Врешті 1620 р. під опікоюЗапорізького війська була висвячена нова православна ієрархія. Так разом водному фронті стали міщанство, духовенство і козаччина. Союз козаччини зінтелігенцією скріпив обидві сторони. Міщанство і духовенство відчули за собоюпідпору мілітарної сили і могли далеко сміливіше й енергійніше впроваджувати вжиття свої плани. З іншого боку, козаччина в свою програму взялазагальнонаціональні справи: оборону церкви й культури». Загалом, Козацтвобуло соціальним станом, що виконував обов'язки провідної верстви нації,«станом, — влучно зазначає оригінальний літературознавець Є.Маланюк, — аристократичним не лише „меча“, а й „плуга“, розуміючи підсловом „плуг“ поняття культури в найбільш державнотворчім значенніцього поняття».У другій половині XVI ст. свої сили для культурної інаціональної боротьби організовує середня верства — міщанство. На думку А.Жуковського, О. Субтельного, І. Крип'якевича «провідну роль оборониправославної віри і української нації перебрали на себе міщани». Міщанигуртувалися у братства, які поступово з числа церковних об'єднаньперетворювалися на могутні культурні і освітні осередки, зі школами ідрукарнями. Найраніше братства почали виникати в Галичині. Головним з них сталоЛьвівське братство, яке завершило організаційне оформлення у 1585 р. Воноутворилося навколо Успенської церкви, ініціаторами його виступили ремісники,торгівці — брати Юрій та Іван Рогатинці, Д. Красовський, Хома Бабич. ЛьвівськеУспенське братство поклало початок новій формі громадської такультурно-освітньої діяльності. Братства виникають у багатьох містах Галичини,на Волині (Луцьк, 1617 р.), Київщині (Київ, кінець XVI ст.), Поділлі, у Вільно.До братств вступає також українська шляхта, середнє і вище православнедуховенство, представники козацтва. «Братська організація, — зазначає М.Грушевський, — давала легальну, коректну в очах властей форму для організаціїправославних елементів українських і білоруських… Братства заводили свою, хочслабеньку, національну власть». Вбачаючи у братствах серйозну силу, якапіднялася на боротьбу проти польської агресії, східні патріархи підпорядкувалиЛьвівському братству всі інші українські братства (1586 р.). Братства,насамперед Львівське, Київське, Луцьке, отримали від патріархів право«ставропігії» (автономії від влади місцевих єпископів), правоконтролюнад моральним життям як світських, так і духовних осіб. Так братства сталиоднією з основних форм консолідації широких верств українства у боротьбі засвої національні та соціальні права, за збереження віри, культурних традицій.Висновки:1. Іноземний гніт на українських землях, спустошливітатарські напади дуже несприятливо позначилися на культурному розвитку України.Правлячі кола Польщі, Угорщини, Туреччини своєю колоніальною політикоюзатримували розвиток національної культури українського народу. В Українукатолицизм здійснює експансію не у своєму безпосередньо теологічному вигляді, ау вигляді віровчення тісно переплетеного з польським великодержавним шовінізмомз його планами створення «Великої Польщі» від Балтійського до Чорногоморя. Польська агресія поставила український народ перед загрозою повноїденаціоналізації.2. Проте одночасно діяли й інші сили: соціально-економічні,військові, політичні, суспільні, релігійні — які рухали вперед українськукультуру. Серед головних сил, які розвинулися наприкінці XVI — початку XVII ст.в Україні, видатний мислитель Франко назвав «зріст міщанства з йогобратствами, школами і друкарнями». Зросла кількість шкіл і підвищивсяїхній освітній рівень, починаючи вже з середини XV ст. Але це були школипочаткового рівня, тому українська молодь продовжувала освіту за кордоном, вєвропейських університетах, зокрема, в Празі, Болоньї, Падуї, Парижі,Гейдельберзі, Лейдені та ін. Тільки протягом 1510-1560 р. у Краківськомууніверситеті навчалось 352 студенти з 51 міста України. В Празькомууніверситеті, зважаючи на велику кількість студентів з України, навіть бувстворений для них окремий колегіум. У документах Сорбони (Париж) в 1353 р.зафіксовано отримання Петром Кордованом, вихідцем з Рутенії, ступеня магістра,а в 1449 р. Мартин Іоанн з Перемишля отримав ступінь доктора медицини вБолонському університеті. Загалом багато українців навчалось в таких видатнихцентрах ренесанс¬ної культури і науки, як Болонський та Падуанськийуніверситети, де викладали Пікко делла Мірандола, Галілео Галілей.3. Керівною верствою України стало козацтво. Відомийдослідник Дмитро Яворницький в своїй фундаментальній праці "Історіязапорізьких козаків" вказує: «низові козаки поступово дійшли до ролізахисників віри Христової протии мусульманства і православної протикатолицизму, а разом з тим охоронців протии турків і татарів слов'янської народності».Середньовічна максима, — «чия влада, того ірелігія», — була тоді для Речі Посполитої польської, — пише відомий есеїстЄ. Маланюк у змістовних «Нарисах з історії нашої культури», — цілкомактуальним гаслом і метою. Але сталося так, що це гасло несподівано викликало зпротилежної сторони гасло XVII ст.: «За віру і націю руську». Іборотьба Польщі з Козацтвом в певнім періоді набрала рис «війнирелігійної»".4. Як зазначалося раніше, характерною рисою добиРенесансу було формування національної самосвідомості у народів Європи. І саменаприкінці XVI – першій половині XVII ст. в Україні йшов послідовний процесформування національної самосвідомості українства, усвідомлення їм своєїетнічної ідентичності і власних національно-культурних цілей.Саме високий рівень національної самосвідомостіукраїнського народу послужив тим потужним каталізатором, який посилив вибухХмельниччини 1648-1657 рр., яка стимулювала розквіт вже нового культурногостилю — Козацького Бароко. Підкреслюючи свою національну окремішність ігенетичну спорідненість з культурою Київської Русі, представники культурноїеліти до середини XVII ст. іменують себе русинами, рутенцями, роксоланами.Поряд з цим відомий з давньоруських часів термін «Україна», передусіму зв'язку з розвитком козацтва і його колонізаційним рухом на південь і схід,також набуває значного поширення і поступово прокладає собі шлях до утвердженняв ролі не тільки топоніма, а й етноніма. Найважливішим чинником і необхідноюумовою поступу національної культури був розвиток української мови. Ще в ХІ-ХІVст. в деяких літературних пам'ятках чітко відбито риси, властиві більш пізнійукраїнській мові. Як відомо, державною (офіційною) мовою Литовської державибула «руська мова», що склалася на основі синтезу писемноїцерковнослов'янської та елементів усної староруської мови доби Київської Русі.Ця мова протягом ХІV-ХVІ ст. зазнала помітного розвитку шляхом подальшогозбагачення елементами усної народної мови та запозичення й освоєння іншомовноїлексики. Україна, перебуваючи у складі Литовської держави, значно переважалаостанню за рівнем своєї культури. Українці на державній службі вводили взагальний вжиток свою мову, звичаї, право. У цілому ж державно-політичнийсимбіоз із Литвою дав українцям досить небагато культурно-цивілізаційнихнадбань. Велике князівство Литовське так і не стало міцною стабільною державою,хоча довгий час було найсерйознішим суперником залежної від монголів Москви усправі політичної гегемонії в ареалі давньоруських земель. Литовська держава незмогла утриматися не тільки на Чорному морі, а й на степових просторах України,які опанували тимчасові московські союзники в боротьбі з Литвою – кочовітатарські орди, які строго перейшли під протекцію Оттоманської Порти. УЛитовський період (друга половина 14 століття) мирне населення, якщо не хотілопотрапити в ясир, мусило перебратися якомога далі віднебезпеки. Давня столицяРусі перетворилася на невеличке прикордонне містечко, житии в якому не бажалинавіть київські метрополити. Під тиском цих вкрай несприятливих зовнішніх обставинпочинається повільний процесс трансформації традиційної народної культури, якийпривів до культури власне української. Це був непомітний і незворотний процес.2. Усна народна творчість. Театральнемистецтво. Музична культура. Ювелірне мистецтвоЗначні світоглядні зрушення відбиваються в уснійнародній творчості. Розвиток народної творчості українців відбувався на основідавньоруських фольклорних традицій, проте нові умови життя народжували й новіформи народної творчості. Продовжувала, наприклад, розвиватися обрядова поезія- весільні пісні, колядки, щедрівки, веснянки, поховальні голосіння. Але новимбуло те, що цей фольклорний жанр певною мірою звільнявся від переважаннякультових елементів, і язичницьких, і християнських. Натомість в обрядовійтворчості з'являються (насамперед у жнивних та обжинкових піснях) соціальнімотиви та настрої, які мають антифеодальне забарвлення. У XV ст. відроджуєтьсянародний героїчний епос України у формі історичних пісень і дум. Це булопродовженням, але на вищому рівні, епічних давньоруських традицій (билин). Історичніпісні — це ліро-епічні твори про конкретні чи типові історичні події тапроцеси, відомих історичних осіб та безіменних героїв, чиє життя і вчинкипов'язані з подіями суспільно-політичного життя, в яких відтворено дух певноїісторичної епохи. "Історизм пісень полягає в тому, що в цих піснях народвисловлює своє ставлення до історичних подій, осіб і обставин, виражає своюісторичну самосвідомість" (Пропп В.). творцями та виконавцями булиочевидці чи безпосередні учасники подій. Народ не тільки відтворює події, аледає їм свою оцінку. Іст.пісні мають ритмомелодичну будову, чіткий поділ настрофи, епічність: фабульність, наявність сюжету, оповідний характер. Для ниххарактерна подієвість.За річкою вогні горятьТам татари полон ділять.Село наше запалили,і багатство розграбили.Стару неньку зарубали,а миленьку в полон взяли.А в долині бубни гудуть,Бо на заріз людей ведуть:Коло шиї аркан в'ється,і по ногах ланцюг б'ється.Думи. Первісно слово «дума» вживалося дляозначення жанру пісні на честь померлого чи загиблого лицаря – сааме в такомузначенні воно вживається у писемних пам'ятках 16 століття, — зазначають Зоряната Мар'яна Лановики. Співці дум виконували свої твори під супровід кобзи. Думиблизькі до народного голосіння, оскільки їх співають речитативом. Думи – ценародні епіко-ліричні пісенні твори героїчного, рідше соціально-побутовогозмісту. У них оповідається про подвиги народу чи його окремих представників –героїв. Часто оспівується героїчна смерть воїна у цій боротьбі. Жоден наступнийваріант думи, навіть якщо вона виконується одним і тим самим виконавцем, не єтотожним з попереднім: у ході відтворення одні елементи момоволі опускаються,інші додаються, тому думи належать до найбільш імпровізаційних видів фольклору.Думи починаються поетичним заспівом – «заплачкою»:То не ясний сокіл квилить-проквиляє,Як син до батька, до матері у городи християнськіпоклони посилає.Далі йде власне дума, де сюжет розгортається лінійно,в хронологічній послідовності. Завершується дума кінцівкою, яка називається «славословіє»,бо у ній прославляються подвиги, відвага, справи героя, який переміг ворога абополіг заправедну справу. Виникнення дум пов'язане з появою українськогокозацтва та його боротьбою проти турецько-татарських загарбників. Виконувалидуми народні співці-кобзарі, які часто гуртувалися у професійні кобзарськігромади. Далеко не всі думи дійшли до нашого часу. Одна з найвідоміших інайдавніших — дума про козака Голоту. Думи та історичні пісні мали великевиховне значення: вони прославляли народних героїв, закликали до боротьби протиіноземних поневолювачів, оспівували подвиги, мужність, відвагу, відданістькозаків та їх ватажків, таких як Байда, Кішка, Сагайдачний та ін. На епічномуґрунті виникає фольклорний жанр лірико-драматичної пісні — балади. Балада. Убалладах освоюються всі можливі явища людського буття – особистого, сімейного,суспільного, заторкуються проблеми, з якими людина може стикатися ужитті, висвітлюються стосунки із оточуючим світом. Балада спрямована наестетичне переживання – викликати в людини емоції, певні почуття. У баладі єсюжет, в основі якого лежать незвичайні, часто («В неділю рано зіллякопала..») фантастичні події (дівчата перетворюються в тополю, брат продаєсестру, дівчина отруює невірного коханця, мати пропиває дочку. Дійові особи –звичайні люди. Балада ніколи не завершується щасливо. У баладі опис тих чиінших історичних реалій уже поступається місцем особистим переживанням героїв іє тільки загальним тлом, на якому ці переживання розгортаються. В рукописнійграматиці 1571 р., яку не встиг підготувати до друку видатний чеський учений ікультурно-освітній діяч Ян Благослав, було вміщено українську баладу «Дунаю,Дунаю, чому смутен течеш?», записану від мандрівного студента. Це першийфіксований запис твору властиво українського фольклору.Особливу субкультуру витворило в XV-XVI ст.прикордонне українське населення, що пристосувалося до екстремальних умовтогочасного життя у формі, відомій під назвою Запорозького козацтва абоНизового товариства. Козацтво взагалі й запорозьке зокрема як соціальний станабо прошарок не було передбачене Литовськими статутами. З огляду на своюнедоступність офіційній владі козацтво на зайнятих ним вільних земляхпривласнило собі той статус, який статути надали шляхті та рицарству. З іншогобоку, в козацтві ніби оживали дещо призабуті з часів раннього Середньовіччядемократичні форми «украювання» земель і перших давньоруських дружин.Зовсім не випадково козаки в усьому, включаючи зовнішній вигляд, нагадувалидавніх русів-росів, як їх описували арабські та візантійські джерела. Крімтого, Запорожжя було простором безпосереднього контакту з «чужим»,кочівницько-мусульманським світом, який розглядався як «нечистий» і «нижній»,розташований на межі ворожого світові християнської культури неоформленого,дикого хаосу. Власне, Січ була «за порогом» духовно і матеріальноосвоєного простору; в міфологічній географії з давньослов'янських часівдніпровські пороги мали сакральне значення кордону з «нижнім світом».За соціально-культурним змістом Запорожжя було такими собі дверима у «світнавиворіт», що визначає парадоксальний, водночас аскетично-мілітарний ікарнавально-сміховий характер його існування (суворі звичаї й кумедні ритуали,лицарськість і волоцюжництво, дисципліна і анархія, взаємодія східних ізахідних впливів у побуті та методах ведення війни тощо). Протягом усього часуіснування в цьому особливому військово-громадському організмі між різнимитенденціями і течіями точилася постійна боротьба, що не завадило Запорожжю бутивесь цей час ідеологічним центром усього козацтва, хоча непорозуміннязапорожців з реєстровцями і городовими козаками були справою буденною. На тліпоступового розвитку «низької» народної культури традиційні центрикультури «високої» — князівські двори і монастирі — до певного часулишалися надто далекими від потужних культуротворчих процесів у народнійукраїнській масі. Давні удільні князівські роди поступово дрібніють івироджуються, лише деякі з князів наважуються виступити організаторами оборониі зворотної колонізації запустілих територій. У монастирях життя також до часуконсервується в намаганні утримати старі надбання, а не розвивається, створюючищось нове. Кращі представники чернецтва захоплюються візантійським ісихазмом (містичноюпрактикою «умної» молитви, метою якої є цілковите злиття з Богом), арідкісні представники соціально активного політичного ісихазму, не знаходячисвоїй діяльності суспільного опертя, залишають межі Литовської держави (яккиївський митрополит Кипріан).Театральне мистецтвоЗароджується також театральне мистецтво. Воновиявляється в появі справжніх віршованих шкільних драм з режисурою, декораціямиі костюмами, де переважали релігійні та міфологічні сюжети; акторами були учнібратських шкіл та студенти колегій. На жаль, крізь лихоліття пізніших воєн таінших катаклізмів жодна з цих драм періоду національно-культурного піднесеннядо нашого часу в повному обсязі не дійшла. Формується також такий жанртеатрального мистецтва, як комедія у формі інтермедій на побутові теми, яківиконувались в антрактах між актами поважної релігійної драми. Перші двіукраїнські інтермедії, що дійшли до нашого часу, датуються 1619 р. З XVII ст.починається історія українського вертепу — лялькової театральної вистави зріздвяним сюжетом. Вистави відбувались у двоповерховій дерев'яній скриньці, дена верхньому поверсі демонструвалася невеличка вистава на сюжет Євангелія відЛуки, а на нижньому — різноманітні комічні сюжети з народного життя. Частовертепні вистави обходилися без ляльок і скриньки: ролі виконувалися вживу, алеактори неодмінно носили з собою макети «вертепу» (використовуваної якхлів печери, у якій прийшов на світ Ісус) і «звізди», яка показувалашлях до вертепу «халдейським волхвам». Розвиваються народні ігри та мистецтвоскоморохів (виконавців і творців розважальної усної поезії, музичногофольклору).Музична культураПевний якісний стрибок розвитку пережила в Українімузична культура, основою якої залишалась усна народна пісенна творчість.Тексти й мелодії пісень і дум складали народні поети та композитори — кобзарі ібандуристи, які самі ж і виконували ці твори. Найпоширенішими народнимиінструментами були бандура, кобза, цимбали, скрипка, сопілка, дудка, в Карпатах- трембіта. Найпопулярніши-ми танцями були «козачок», «метелиця»,«веснянка». З XVI ст. по багатьох українських містах виниклиремісничі цехи, що спеціалізувалися на виготовленні музичних інструментів. Прицерквах і монастирях, у братських школах та маєтках магнатів існували хоровікапели. До XVI ст. церковний хор був одноголосним, нотний спів безлінійним іпозначався спеціальними знаками, знаменами, поставленими над складами і словамитексту богослужбових книг. З XVI ст. церковний спів стає багатоголосим абопартесним (з лат. — партія для окремих голосів). Але всі запозичення вдумливоюпрацею перетворюються, приводяться до злагоди з місцевими традиціями і такзасвоюються українським музичним мистецтвом. Відомо, що у Луцьку братська школапідняла партесний спів до такої висоти, що їй заздрили місцеві єзуїти інамагалися інтригами знищити цей православний хор. Уславилися також хори прибратствах у Львові, а дещо згодом — і в Києві під орудоюдиригентів-прото-псальтів. У письмовій фіксації музичних творів поступовозамість знаменної усталюється звична нам лінійна нотація, найдавнішою пам'яткоюякої є «Супрасльський ірмолой» 1593 р.Таким чином, незважаючи на складні політичні умови,тяжкий соціальний гніт, наступ єзуїтської Контрреформації оригінальна тависокохудожня культура українського народу, спираючись на давньоруськітрадиції, досягла істотних успіхів у багатьох сферах. Цей період можнасхарактеризувати як добу розквіту української національної культури, її трьомаосновними центрами були Львів, Острог і Київ, які за короткий час дали такбагато культурних цінностей, яких не дали попередні століття. Однак надіямукраїнців на швидке покращення суспільного клімату і розвитку культури несудилося справдитись. Натомість у Речі Посполитій визріває серйознасуспільно-політична криза: загострюються національно-культурні ісоціально-економічні антагонізми, хвилями прокочуються козацько-селянськіповстання, посилюється державний тиск на українські землі. Розглянуте вищекультурне піднесення стало духовним підґрунтям Визвольної війни.Ювелірне мистецтвоУ зв'язку з наявністю значного прошарку магнатів,купців, багатих міщан суттєвого розвитку набуває ювелірне мистецтво. Іззанепадом Києва поступово зникають староруські типи ювелірних прикрас ітехніка, на якій їх виготовляли. В цей період українське ювелірне мистецтвоопинилося під впливом двох визначальних напрямків: 1) західноєвропейського,переважно німецького; 2) східного, головним чином грецько-турецького. Переважавостанній, оскільки Львів славився як перевалочний пункт у торгівлі східнимитоварами, а магнати та шляхта захоплювалися зброєю та кінськими уборами всхідному стилі (виробництво узд, сагайдаків, сідел, оправа шабель). Українськімайстри комбінували ці впливи з традиційними давньоруськими, що дозволяло їмстворювати цілком оригінальні вироби, багато з яких розходились не тільки уПольщі, а й за її межами під назвою львівських. Однак скоро польська владапочала поширювати свою дискримінаційну релігійну політику й на різні галузімистецтва. Майстрами ювелірних золотих цехів могли бути лише поляки, католики.Це призводило до певного гальмування розвитку цього виду мистецтва і зміниматеріалів, з яких вироблялися ювелірні речі: не з золота, а із срібла, бронзита міді. В литті з міді та олова були досягнуті високі результати. Відливали іхудожньо оформлені гармати, дзвони, ліхтарі, чаші, світильники, посуд.3. Архітектура. Іконопис. Живопис. CкульптураАрхітектура XIV — середини XVI ст. базуваласьпереважно на традиціях давньоруської епохи. Для цього періоду характерною єпоступова кристалізація національних рис архітектурного будівництва і поява нетільки церковних, але й світських будівель з каменю. Формується українськийстиль дерев'яних церков — трибанних та п'яти-банних з традиційним чіткимподілом церкви на три частини: вівтар, власне церкву та «бабинець».— Одна баня означає Ісуса Христа;— Три бані – Бог-отець, Бог-Син, Бог-Дух Святий;— 5 бань – 4 євангелисти, що списали Христову науку(Іван, Лука, Матвій, Марко) та Ісуса Христа;— 7 бань – сім святих Тайн;— 9 бань символізують 9 плодів святого Духа;— 13 бань – 12 апостолів та Христа.Кожна баня закінчується Хрестом, що означає перемогунад дияволом.Вікнам та дверям надавали характерної шестикутноїформи. В ХІV-ХV ст. в містах Західної України будуються церкви перехідноготипу, які поєднують візантійський стиль з елементами готичного і романського.Деякі церкви, особливо ті, що стояли поза межами укріплень, у неспокійну добупостійної татарської загрози, феодальних усобиць і війн брали на себе функціїфортець. У вигляді фортець часто будувалися й православні монастирі, такі якДерманський, Уневський, Межирічанський та ін.). Романський стиль – романськіспоруди наслідували ознаки римської архітектури, відрізнялися монументальністюконструкцій, широким застосуванням напівкруглих арок і склепінь, які спираютьсяна колони. Основними будівлями романського періоду стали храм-фортеця тазамок-фортеця, для яких характеними є лаконічні геометричні форми, товстістіни, маленькі вікна. Архітектуру романського стилю називають «духовністю,втіленою в камінні». Тематика романського скульптурного мистецтва обмеженарелігійними сюжетами, її головне призначення – привернути людину дохристиянської віри, настановити на праведнее життя за законами Божими.Розвивались різні види живопису – мініатюра, монументальний живопис, вітраж. Готичнийстиль (означає – незвичний). Готичне мистецтво було культовим за призначеннямта релігійним за тематикою. Воно, як і романське зверталося до вищихбожествених сил, вічності й християнського світогляду. Характерні арки іззагостреним верхом, вузькі і високі башти й колони, багато оздоблені фасад изрізними деталями та багатоколірні вітражні стрільчасті вікна. Готичнаскульптура не настінна, а самостійна, це невід'ємна частина ансамблю собору,оскільки разом з іншими елементами виражала піднесення будівлі вгору. Основнимнапрямок готичного живопису – вітраж, який витіснив фресковий розпис. Тут єбагата кольорова палітра, виникли сюжети і на побутові теми. Спостерігаєтьсярозрив із візантійською традицією – митці почали писати людей у профіль інавіть спиною до глядача, надавати їхнім позам рухливості та емоційності.Готичний стиль поширюється в Галичині у XIV ст.Найбільшими будівлями цього стилю були католицькі костели у Львові (кінець XIVст.) та Перемишлі (XV ст.). У православній культовій архітектурі з'являютьсяпоодинокі деталі, властиві європейській готиці (наприклад, високі й вузькістрільчасті вікна та ін.), творчо переосмисленій вітчизняними майстрами.Найстарішою пам'яткою готичної доби, де готичні елементи співіснують звізантійсько-малоазійським стилем, є Вірменська церква у Львові (закладена у1363 р.). На розвиток архітектури істотно вплинули запровадження у деякихмістах Магдебурзького права, що спричинилося до зростання міст і зміцнення їхсамоврядування, а також розвиток військової техніки (перш за все, появаартилерії). Будуються замки цілком з каменю, підсилені мурованими вежами,бійницями. Разом з тим в архітектуру замків і фортець проникають елементиренесансного стилю. Такі укріплені будови особливо були характерні для Галичини,Волині й Поділля (Луцьк, Володимир-Волинський, Острог, Львів,Кам'янець-Подільський, Хотин, Бережани, Олесько, Меджибіж та ін.). Далі насхід, де населення міст було значно меншим і не було великих покладів каменю,укріплення міст здебільшого були дерев'яними, посиленими земляними насипами,валами і ровами (Житомир, Брацлав, Умань, Черкаси, Канів, Чернігів, Путивль,Стародуб тощо). Це було пов'язано з військово-політичною ситуацією того часу,частими війнами, нападами феодалів один на одного, численними набігами татар. Напівденних землях сучасної України продовжувало здійснюватися активне кам'янебудівництво. Якщо кочові татари, які своїми набігами тримали інші народи навідстані від своїх володінь і протягом певного часу не потребували зводитивеликі укріплення, то нетатарське населення Криму, зокрема генуезці, греки,вірмени (що масово емігрували до Криму після захоплення Вірменії Османськоюімперією), а також нащадки більш давніх народів, які вели осідлий спосіб життя,змушені були вести оборонне будівництво. Так поставали фортеці у Судаку таінших містах Криму. Але найбільшою фортецею українських земель цього періодубули укріплення, у колишньому Тірасі, який за часів Київської Русі називавсяБілим городом і в XV ст. належав до володінь тимчасово незалежного Молдавськогокнязівства. Білогородську фортецю протягом 1438-1454 рр. було розбудовано іповністю оновлено під керівництвом майстра Федорка, запрошеного, швидше за все,з Галичини. Коли цією фортецею після скасування незалежності Молдавії оволоділитурки і перейменували місто в Акерман, їм майже не довелося вносити уфортифікаційні укріплення свої зміни — фортеця була неприступною і з моря, і зсуходолу.В архітектурі другої половини XVI -початку XVII ст.,особливо у Львові, панував стиль пізнього Ренесансу.В епосі Відродження виник зовсім інший стиль, ніж бувдо того. Епоха Ренесанс прийшла на зміну Середнім вікам і панувала впродовж14-16 століття.мистецтво відійшло від релігійності, стало більш світським. Дляживопису характерне зближення художників із природою, дотримання законіванатомії, перспективи, дії світла. Митці, пишучи ікону, використовували новіхудожні прийоми – побудову об'ємної композиції, використання пейзажу назадньому плані. З'явився станковий живопис, який виконувався олійними фарбами(С.Ботічеллі «Народження Венери», Тиціан «Магдалина, що кається»).Ренесанс — (франц. — Відродження) — архітектурнийстиль, для якого характерні урівноваженість композиції, міжповерховічленування, розвинений каркас, наріжні пілястри, обрамлення вікон і дверейтощо. Вплив ренесансного стилю відчутний у багатьох спорудах України. Це,зокрема, кафедральний собор у Жовкві, замкові споруди у Бережанах (1554),Старому селі (середина XVII ст.), Збаражі (1631). Ренесансний стиль був дужепоширений у Львові. В основу плану забудови міста покладена прямокутна мережавулиць з квадратною площею у центрі та будинком міської управи (ратушею) наній. Історик Іван Крип'якевич зазначає, що перші згадки про ратушу належать до1381 р.У цьому стилі у Львові збудовані-«Високий замок»,— будинок Гепнера — «Чорна кам'яниця»(1570),— будинок грецького купця й уславленого меценатаКорнякта (1580),— каплиця Трьох святителів (1578),— вежа Вірменської церкви (1576),— вежа Корнякта (дзвіниця Успенської церкви, 1572-1578)— братська Успенська церква (1591-1629).Отож, для архітектури ренесансу, як в античності,особливе значення надається симетрії, пропорції, геометрії і порядку складовихчастин. Наявне впорядковане розташування колон і пілястрів, стали популярнимикуполи та ніші. Архітекторами та будівельниками були переважно італійці зВенеціанської республіки та Швейцарії: Петро Італієць, Домінічі Римлянин, ПетроБарбоні. Але відомі імена й українських митців: Мартин Люшня, Лука Пряшів(відбудував у 1541 р. Луцький замок), Амвросій Прихильний (1582 р. збудував уЛьвові «Золоту Розу» — синагогу). Великий будівельний рух кінця XVI — початку XVII ст. завдячує своїм розвитком, головним чином, діяльності братств.Про це свідчать православні братські церкви в Замості (1589), Сокалі (кінецьXVI ст.), Любліні (1607), Луцьку (1617). З початком XVII ст. будівельнаактивність братств поширюється також на схід (Київ, Чернігів, Остер, Переяслав,Канів, Новгород-Сіверський). Переважно реставрувалися будови старокнязівськоїдоби, але створювалися також і нові. Окрему групу становлять будови першихроків XVII ст. завзятого оборонця української культури князя К. Острозького зхарактерними високими аттиками (надбудовами з луками і пілястрами) і фронтонами(Острозький замок, Межиріччя, будинок Острозьких в Ярославі, замок у СтаромуСелі під Львовом тощо). Цілком своєрідним було дерев'яне будівництво XVI-XVIIIст. на західноукраїнських землях, передусім у Карпатах і на Прикарпатті. Дивуєрозмаїтість форм цієї переважно церковної архітектури при збереженні цілкомвиразного стилістичного стрижня, що свідчить про тривалу традицію формування.Деякі дослідники навіть припускають дохристиянські витоки цієї форми зодчества.За тогочасними малюнками і гравюрами, які дійшли до нашого часу, знаємо, що значнакількість придніпровських, початково дерев'яних церков і особливо дзвіниць, якіпочали зводити при церквах з XVI ст., будувалися, вочевидь, західноукраїнськимимайстрами. Ці дзвіниці своїм виглядом чимось нагадували китайські пагоди. Однакцікаво, що на відміну від Прикарпаття, на Подніпров'ї від самого початку ціспоруди покривалися глиною і вибілювалися. Такими початково були і дерев'янадзвіниця при Софійському соборі, і дерев'яна дзвіниця при Успенській церквіКиєво-Печерської лаври. їх кам'яні наступниці XVIII ст. частково наслідувалиформу (кількість висотних ярусів) дерев'яних попередниць.Поступовий перехід до архітектури бароко в першідесятиліття XVII ст. позначається відмовою від ренесансної пропорційності формі пошуками виразної деформації ренесансних композицій; деталі й прикрасизанадто перевантажують стіни і зсередини, і ззовні, приголомшуючи глядача. Дотаких будівель у Львові належать каплиці-усипальниці Боїмів (1617) і Кампіанів(1619), ціла низка приватних будинків та костелів у західноукраїнських містах(зокрема Бернардинський костел у Львові, 1600-1630). Надзвичайно своєріднимирисами відзначаються й православні будівлі, в яких починають відбиватися рисираннього бароко, передусім вежі Манявського монастиря в Карпатах і П'ятницька церквау Львові (1643). Виразні риси бароко помітні у реконструйованій італійцями у1613 р. Успенській церкві Києво-Печерської лаври.Хочу акцентувати вашу увагу на мистецтво різьби(детальніше в праці Д.Степовика «Скарби України»).Ідеал величної і стриманої краси на ранньому етапірозвитку міста (XIII—XV століття) відповідав тяжкій добі золотоординського iгaі виражався у суворих формах архітектурних пам'яток, окремі з яких збереглися умісті до нашого часу. У XVI —XVII століттях архітектура Львова урізноманітнюється,фасади будинків стають пишнішими й вигадливішими. В ці часи особливого розквітунабуває у Львові фігурна скульптура і декоративна різьба по каменю і дереву,яка стає невід'ємною частиною внутрішнього і зов-нішнього оздоблення будівель. Той,хто поставить собі за мету неквапливо, без поспіху познайомитися з шедеврамискульптури Львова, неодмінно зупиниться перед фасадом темно-сірого будинкупоблизу площі Ринок. Це каплиця львівського міщанина Георгія Боїма, спорудженав 1606—1611 роках. Що передусім привертає увагу у цій споруді? Каплиця щедро іпишно прикрашена скульптурою. На всій стіні — від землі до даху — постаті людейна повен зріст або погруддя, сюжетні сценки, геометричні й рослинні орнаменти.Коли ж пощастить потрапити всередину, вашим очам відкриється чимало вже нетільки рельєфних, як на фасаді, а й творів круглої скульптури. Це справжняпоема в камені. Як треба було любити мистецтво, розумітися на ньому, щобзамовити різьбярам таку велику кількість статуй, погрудних і поясних портретів,орнаментів! І фасад, і внутрішній простір каплиці родини Боїмів не дрібнитьсявід постійної гри світла й тіні, від безлічі складок на одязі персонажів, відпереходів від одного орнаменту до іншого. Суцільний килим різьблених деталей нестом¬лює, бо майстри зуміли відділити головне від другорядного, поставилистатуї на найвидніших місцях, а все інше — у глибині, ніби на другому плані.Різьблені деталі добре пристосовані до архітектурних об'ємів, не заважаютьсприймати основні елементи конструкції каплиці. Отже, при всьому бажаннірізьбярів максимально виявити своє уміння вони шанували роботу будівничих, дужедобре відчували простір, пропорції, матеріал. Різьблені, ліплені орнаменти,герби, сюжетні сценки можна бачити на будинках на площі Ринок, на колишньомуарсеналі. На одній із стін арсеналу добре збереглася композиція з трьох гербів:державного герба Польщі, біля якого стоять два хлопчики (в центрі), гербакороля Яна Собеського (ліворуч) і герба міста Львова (праворуч). Останній гербявляє собою браму, увінчану трьома вежами. Навколо герба вирізьблений лавровийвінок (символ слави) і чотири лілеї.Традиції львівської декоративної різьби були відомі замежами міста. У невеликих містечках Львівської, Івано-Франківської,Тернопільської областей збереглися різьблені портали (обрамлення вхіднихдверей). Один з найкращих — портал костьолу в містечку Жидачів Львівськоїобласті. Він вирізьблений на плитах з каменю в XVI столітті, в стилі ренесансу.Отже, майстерність різьбярів утверджувалась поступово, мабуть, не однестоліття. Розквітові львівської скульптури наприкінці XVI і в XVII століттіпередував тривалий період формування місцевої школи різьби. Українськенаселення прикарпатського краю з давніх-давен кохалося в різьбі по дереву йкаменю. І того й другого матеріалу було тут вдосталь, а мистецького хистумісцевим майстрам не бракувало. Здавна у кожній господі було чимало різьбленихречей. Давні традиції української народної виїмчастої різьби розвивалися,збагачувалися, доповнювалися досвідом зарубіжних митців. Мистецтво епохиВідродження, зародившись в Італії, торкнулось не лише живопису, графіки іскульптури, а й декоративного мистецтва. Митці епохи Відродження прославлялилюдину і природу, возвеличували в усьому красу й гармонію. Ідеї Відродженнязнайшли своє вираження і в українському мистецтві XVI століття, коли в усіхгалузях образотворчого і декоративного мистецтва утверджувалися врочиста велич,рівновага, витончена краса. Центром поширення ренесансних ідей на Україні бувЛьвів. Саме тут створено кращі зразки малярства, виникло книгодрукування,зародилося мистецтво гравюри, стала можливою поява таких своєрідних ансамблівскульптури, як каплиця Боїмів, розвивалася ренесансна архітектура.Не стояли осторонь цього життєрадісного світовідчуттяі майстри українського декоративного мистецтва. Кращі народні зразки ткацтва,вишивки, кераміки, різьби доповнюються новими елементами. Водночас з народнимрічищем декоративного мистецтва, яке переважно задовольняло художні запитисільського населення, розвивається професійне декоративне мистецтво. Воноорієнтується на смаки передусім міського населення. Майстри-професіоналивідчували віяння часу, намагалися не відстати від панівної моди, сміливозапроваджували нові образи, нові форми і засоби виразності, але ніколи не поривализ традиціями народного мистецтва. У Львівському музеї етнографії і художньогопромислу зберігається одна з найкращих на Україні колекцій меблів за 600 років(XV —XX століття) розвитку меблярства. Меблі XVI століття примітні передусімвисокохудожньою різьбою. Виготовлені вони місцевими, галицькими майстрами. Вних простежується особливість українського ренесансного стилю і зв'язок міждекоративною різьбою на дереві і кам'яною скульптурою. Різьба на мебляхнеоднакова за орнаментальними мотивами і засобами їх виконання. Різьбленийорнамент складається принаймні з чотирьох елементів: стебла, листя й плодіврослин; крила птахів; маски тварин; зображення обличчя або постаті людини. Вониумовні, стилізовані. З цих елементів створювались декоративні, прикрашальні композиції.Кожна декоративна деталь щось символізувала, скажімо, родючість землі, політдумки — пташині крила, силу й відвагу — голова лева. І все ж головнепризначення цих елементів — прикрашальне. Вони вписувалися в геометричніфігури: прямокутники, ромби, кола. Іноді геометричні елементи поєднувалися зрослинними або звірино-пташиними. Так у різьбленій скрині XVI століття зколекцій Львівського музею етнографії переважає рослинний орнамент. Дубовадошка обрамлена по краях широкою смугою виноградної лози. Між вигинами лозивирізані широкі соковиті листки, з трьох дольок кожний. Це традиційний мотив.Давні українські майстри віддавали перевагу саме йому. Але виноград тутвиконаний не виїмчастою, а випуклою різьбою, що допомогло зобразити лозу, коженлисточок, зав'язь об'ємно. Традиційний орнамент під впливом ренесансного стилюнабув більшої соковитості і пишності. У центрі віка — головна прикраса скрині:медальйон овальної форми з двома завитками аканту, трав'янистої рослини теплихкраїн. Майстри любили малювати, гравірувати.Вплив західноєвропейського мистецтва у поєднанні знаціональними традиціями був досить помітним у мистецтві різьби по каменю,металу та дереву. Усі ці різновиди різьби активно залучалися в оформленніархітектурних споруд як ззовні, так і зсередини. При цьому чим далі, тим усебагатша різьба прикрашала не тільки церкви та костели, а й світські палаци,замки та будинки. Одним з високомистецьких зразків різьби по каменю у світськихбудинках є різьба по білому мармуру в інтер'єрі «Чорної кам'яниці» уЛьвові. Ще більше залишилося пам'яток дереворізьби, найбільш вишукані зразкиякої являли собою обрамлення ікон та іконостасів. Різьблений українськийіконостас як яскраве явище національної культури виникає саме у першій половиніXVII ст. У цих витворах мистецтва відчувається вплив італійського Ренесансу,хоч залишилися відомими імена майстрів і з німецького міста Нюрнберга. Найбільшпоширеними сюжетами різьби були в цей час лози та квіти.Іконостас…Іконопис – розрив із візантійською традицієюОбразотворче мистецтво у цей період досягло значнихвершин. Польські королі ХІV-ХV ст., першими з яких були Казимир Великий таЯгайло, доручали саме «руським» майстрам розписувати фрескаминайголовніші храми в Польщі. У фресковий розпис проникають народні й світськімотиви, пов'язані з раннім Ренесансом, хоча загалом пам'ятки монументальногофрескового живопису XIV — середини XVI ст. присвячені виключно релігійнійтематиці. До кращих зразків тогочасного фрескового малярства належатьсюжети-композиції «Різдва Христового» й «Успіння Богородиці»(до яких введено побутові та краєвидні мотиви) стінопису Кирилівської церкви вКиєві (XIV ст.), Вірменської церкви у Львові (ХІУ-ХУ ст.). Традиційнеіконописання також включає в себе певні побутові подробиці, відходить відвізантійських канонів, збагачуючись місцевими рисами та іноземними впливами.Високого рівня вже на початку XIV ст. досягла творчість маляра-іконописця, апотім і першого галицького митрополита, що переїхав до Москви, ПетраРатенського з Волині. Йому приписують написання ікони «Богородиця» уВолодимир-Волинському соборі, а також так званої Петровської ікони вУспенському соборі у Москві. Митрополит Петро вважається зачинателеммосковської школи іконопису. Одним з провідних жанрів малярства був іконопис.Тематика його не змінилася, бо основні сюжети були запозичені з Візантії ще призапровадженні християнства. Все ж трактування кожного образу набувало місцевихрис, віддзеркалювало життєві проблеми.Слово "ікона" запозичене з грецької мови іозначає «зображення». Іконами, як відомо, прикрашали храми, малювалиїх за певними законами. Далеко не кожний митець мав право писати ІКОНИ. Цемусив бути високопрофесіиний майстер, який до того ж досконало опановувавцерковні канони християнства. Ось чому давні ікони — взірець високої технікималярства. Вони витончені за колоритом, пропорціями, декоративністю. І все ж увимозі слідувати одним і тим же зразкам, у всій регламентації іконописаннятаїлася небезпека самоповторення. Без живої творчості, без самовираження художника,без внеску у твір свого бачення образу чи явища мистецтво успішно і повнокровнорозвиватися довго не може. Особливого значення іконописці надавали кольору.Нерідко він промовляв глядачам про суть, про ідейну основу ікони. Білий ізолотий символізували світло, перемогу, радість. Чорний — горе. Червоний —муку, біль, пролиту кров. Синій і блакитний — кольори неба, вічного плину часу.Зелений — юність і силу. Символіка кольорів у творах малярства була розробленахристиянськими мислителями і на багато століть стала правилом для живописців. Давніукраїнські художники опанували мову кольорів і вміли тонко нею послуговуватисьдля вираження тих чи інших почуттів. Так, відповідним сполученням кольорів віншому поширеному образі стародавнього живопису — діви Марії з немовлям наруках — вони намагались пробудити у глядачів різні емоції — від ніжності,ласки, зворушливості до величі, гідності, що так яскраво виражені в образіМарії-Оранти з Софії Київської. У середньовічному мистецтві поширений був іспосіб подібності, паралельності ситуацій. Він полягав у тому, що давні образиніби переносилися на той час, в який художник творив. Життя підзолотоординським ігом було важким, безрадісним. Ханові сплачували непосильнуданину. Але й цього було замало. Він вимагав, щоб йому віддавали також дітей.Тому в богородичних образах стільки невимовного материнського суму, стількиболю. Це страждання цілком реальних, земних жінок за долю своїх дітей і рідних.Отже, через характер, настрій, почуттяхудожники-іконописці творили узагальнений портрет матерів тієї історичноїепохи. Щоб досягти такої типізації, треба було мати неабиякий талант, добрезнати людську душу. Кольори обличчя й одягу Марії та маленького Ісусавідігравали посилюючу роль, були співзвучні настроєві, що його хотів підкреслитихудожник. Одним з таких богородичних шедеврів — іконою Волинської Богоматері —відкривається експозиція Київського державного музею українськогообразотворчого мистецтва. Історія цієї стародавньої пам'ятки надзвичайноцікава. 1962 року експедиція київських науковців вивчала старожитності містаЛуцька — адміністративного центру Волинської області. У Покровській церкві їхнюувагу привернула невелика ікона у вівтарі. Навіть побіжного огляду було досить,щоб визначити, що йдеться про давній твір: дуже старе дерево, багатопідмальовок нашарувалося на первісному зображенні. Лише обличчя Марії тамаленького Ісуса лишилися недоторканими. Але й на них невблаганний час лишивсвої сліди. Зображення були наче вкриті вуаллю. Ледь вирізнялися щоки, міцностулені маленькі вуста, тонкий довгий ніс і запечалені очі Марії. Всі основнікольори, тонові переходи були приглушені. Ікона ця місцевого, луцькогопоходження. Стилістично вона не пов'язана з іншою волинською школою малярства —холмсько-перемишльською, майстри якої орієнтувалися на живопис Заходу. Ікона зПокровської церкви Луцька відбивала чисто східний (візантійський) напряммалярства. Її шанували не лише в Луцьку, а й по всій землі волинській. Зваласявона Волинською Богоматір'ю. Мистецтвознавець Г. Логвин висловив думку, щоікона могла бути написана в другій половині XIII або на початку XIV століття.Дослідження датування цього видатного твору давнини продовжується. 1962 рокуікону придбав Київський державний музей українського образотворчого мистецтва.Почалася її реставрація, яку провадив Микола Перцев, реставратор давньоготемперного живопису з Ленінграда. Сантиметр за сантиметром знімав віннашарування, дістаючись до фарби, яка була нанесена на грунт — так званийлевкас. Дуже ретельно закріплював пошкоджені ділянки живопису, тканини(паволоки), яка в кількох місцях відстала від дерева. Спеціальній обробці ізміцненню була піддана і липова дошка. Під час реставрації з'ясувалося, щодошка спершу була майже квадратна. її боки, а також верхні кути відпиляли пізніше.І тепер вона мала 85x48 сантиметрів. Можливо, зробили це для того, щоб вміститиікону в раму.Реставратор домігся того, що дерево, паволока, левкасі фарби перестали псуватися. Твір почав своє нове життя — вже як музейнийекспонат.Учені прагнули точніше встановити час створенняВолинської богоматері. Історія Волинського князівства наводить на думку, щонаписання ікони — покровительки міста Луцька і волинських земель — булоприурочене до перенесення княжої резиденції з Володимира-Волинського до Луцька.Це сталося за Мстислава Даниловича. Посівши княжий престол 1289 року, вінповелів відкрити в Луцьку єпископську кафедру, збудувати в замку кафедральнийсобор. Очевидно, саме для собору і замовили місцевому майстрові іконуВолинської Богоматері — своєрідне освячення князівської влади у ЛуцькуВеликому. Богоматір вражає не лише глибоким сумом, а й гідністю, величчю. Напозолоченому тлі дуже виразна голова Марії. Першовзірцем для створення цьогообразу міг бути твір Київської Русі або Візантії. Зберігши стару основу,волинський майстер трактує постаті Марії і Христа по-своєму. Плечі Маріїпокаті, чого не спостерігалося у візантійських іконах. Вона сидить прямо, лишеголова злегка нахилена до сина. В декорі тканини переважають прямі пасмовидніабо злегка зігнуті складки, що не властиво для жодної іншої школи іконопису. Обличчяу Марії та Христа подібні. Очі Богоматері не просто смутні — погляд їїблагальний. Вона наче просить людей, щоб вони об'єдналися, вигнали ворогів,захистили від них жінок і дітей. За традицією візантійського мистецтва, очі наіконах малювали більшими, ніж насправді, надзвичайно виразними, «все-видящими».З якого б місця не дивилися ви на такі очі, вони спрямовані на вас. Цимдосягався особливий, живий зв'язок між глядачем і образом святого чи святої наіконі. Усім своїм виразом, пристрасним, вивчаючим поглядом прекрасно виписанихочей образ на іконі спонукає людину проникнутись світлим почуттям, житиблагородним, чистим життям. Церква використовувала й досі використовує іконопису виховних цілях, щоб відвернути людей від поганих вчинків, аморальноїповедінки. Саме тому ікони високо цінуються і як твори мистецтва, і яксвоєрідний взірець високоморальної поведінки. Їх зберігають у храмах, для якихвони завжди створювалися. В наш час ікони почали колекціонувати також художнімузеї.У цілому ж до середини XVI ст. відомо дуже небагатоімен українських іконописців переважно з галицьких міст і містечок. Святі наіконах того часу мають вільні рухи, лагідний вираз обличчя. Постатізвільняються від візантійської умовності, нерухомості, урочистості й стаютьбільш земними, обличчя набувають усе більш індивідуального виразу.Найпопулярніші сюжети — зображення войовничих святих, зокрема Юрія Змієборця ісцен «Страшного суду». Останній сюжет під впливом замовників —заможних селян та міщан — набув сатиричного забарвлення. Композиціїдоповнюються новими сюжетними елементами, деталізацією обстановки реальних іміфічних подій, новими колористичними рішеннями, посиленим акцентуваннямдекоративних елементів і виразністю рисунку з підкресленням лінійного ритму. Прикладомвідображення в іконі визвольних ідей, віри в торжество правди може бути образЮрія Змієборця. В епоху середньовіччя цей образ лицаря на коні, який пронизувавсписом кровожерного змія, набув поширення. Сюжет про Юрія Змієборця такий.Мешканці одного міста змушені були сплачувати ненажерливому змієві страшнуданину — віддавати найкрасивіших дівчат. Багато крові і сліз пролилося. Ніхтоне брався побороти сильного змія. І лише святий Юрій простромив його своїмсписом і визволив людей. Серед малярських творів на згаданий сюжет до нашогочасу дійшла одна з найдавніших ікон — «Юрій Змієборець» з селаСтанилі Дрогобицького району Львівської області, яка датується XIV століттям(зберігається у Львівському музеї українського мистецтва). Ікона написана уплощинній манері з невеликою кількістю розповідних деталей. Юрія Змієборцязображено поважним, навіть суворим. Все це зближує ікону із зразками малярстваКиївської Русі, традиції якого в цей час ще були живі. Простромлюючи своїмдовжелезним списом поверженого змія, Юрій виступає тут як герой, месник за боліі кривди людей. Все в іконі свідчить про суворі часи. Щоб краще передати свійнастрій і настрій народу, митець порушує деякі канони. Коня звичайно зображалибілим (колір перемоги), а станильський майстер змалював його вороним. Наіконах, як правило, малювали й городян, що, затамувавши подих, спостерігають запоєдинком. На цій іконі вони відсутні. Уся увага концентрується на головномугероєві. Суворе обличчя Юрія, чорний кінь, червоний плащ на ньому начепідкреслюють, що перемога над змієм дісталася нелегко.ЖивописЗначні зміни характеризують розвиток українськогоживопису. Поряд з традиційним іконописом, який протягом ХV-ХVІ ст. значноеволюціонує, не переходячи, однак, меж традиційної техніки виготовлення фарб івикористання сюжетів, з початку XVII ст. розвивається цілком нова для Україниформа іконописного живопису. Одним із найяскравіших взірців такого новогоіконопису є ікона «Різдво Богородиці», що зберігалася у П'ятницькійцеркві Львова. Важко сказати, ким вважав себе невідомий автор — іконописцем чихудожником, який змалював типову міщанську обстановку в порівняно заможнійльвівській родині. Невідомо також, чи використовувалася його робота уцерковному вжитку, тобто чи відповідала така форма іконопису тогочасним смакамльвів'ян. Можливо, маємо спробу експериментальної або професійно виконаноїучнівської стилізації під італійський фресковий живопис другої половини XV —початку XVI ст. Річ у тім, що тогочасний Львів був центром кількох професійнихцехів живописців та іконописців. При цьому старші майстри не тільки давалиучням різноманітні завдання, а й самі мали постійно експериментувати в пошукахнайбільш конкурентоспроможної форми продукції. Якщо вищезгадана ікона становитьшвидше виняток, ніж правило, то твір Миколи Петрахновича (1635) відбивавосновну тенденцію в еволюції іконописного мистецтва і довгий час прикрашавзнадвору вхід до Успенської братської церкви у Львові, від чого його зовнішнійвигляд частково зіпсувався. Для іконописців XVII ст. вживання олійної фарбистає поступово нормою, хоча інколи її розбавляли з темперою. Світлотіньовемоделювання наближає цей іконопис до портретного живопису. Художники більшезвертаються до реального життя, малюють природу, побутові сцени, але провіднемісце у світській творчості посідають портрети. З другої половини XVI ст.формується західноукраїнська портретна школа. Відомі цілком реалістичні ймайстерно виконані портрети К. Корнякта дружини турецького султана «Роксолани»(Насті Лісовської), фундаторки православних монастирів на Лівобережжі РаїниВишневецької, К. Острозького, дочки старости львівського братства ВарвариЛангиш (бл. 1635) та багатьох львівських міщан — діячів братства. Київськіпортрети на полотні першої половини XVII ст. до нашого часу не дійшли. Відомілише фрескові (стінописні) портрети ігумена Красовського 1614 р. з Кирилівськоїцеркви та Петра Могили з фрески у церкві Спаса на Берестові.Одним з найраніших зразків багатоповерхових бароковихіконостасів з пишним різним декором є іконостас церкви Параскеви П'ятниці уЛьвові. На жаль, про розвиток іконопису та живопису на інших українських земляху період кінця XVI — першої половини XVII ст. судити досить важко. Внаслідокпостійних воєн і повстань у цей та наступний періоди з творів мистецтваукраїнських земель дійшла лише мала частка, пов'язана саме з Галичиною. Алеоскільки східні простори України саме в цей час посилено освоювалися переважновихідцями з західних земель, різниця у рівні та якості не могла бути великою. Удругій половині XVI ст. у зв'язку з поширенням книгодрукарства виникаєграверство на дереві (так званий дереворит), яке змінює графічні мініатюри ірозпис манускриптів. Основними центрами розвитку граверства були Львів таОстрог. Перші друковані видання І.Федоровича були оздоблені здебільшого багатимренесансним рослинним орнаментом. Найдавніший зразок образотворчого граверства- дереворит "Ісус Христос" у Євангелії XVI ст. Перші в історіїукраїнського друкарства сюжетні гравюри-ілюстрації впровадив П. Беринда,подавши їх до кожного казання з "Євангелія учительного". З початкуXVII ст. виникає новий граверський жанр — так звана народна гравюра,розрахована на поширення серед народу і покликана замінити коштовні ікони. Цігравюри тиражувалися як листівки-плакати, а їх змістом стали складні алегоричнісюжети раннього бароко («Чистота яко дівиця...», «Смерть наблідому коні», «Ліствиця райська» та ін.).СкульптураУ Західній Україні починається розвиток скульптурипов'язаний із західноєвропейськими впливами. Скульптура в цей період такожрозвивається як елемент архітектурного оздоблення ззовні та зсередини, а такожна надгробках заможних шляхтичів, не тільки католиків, а й православних.Цікавими зразками погребальної скульптури є надгробні пам'ятники з розкішноюплоскорізьбою кінця XVI ст. у Львові, Дрогобичі, Києві та інших містах.Погребальна скульптура цікава тим, що вона не виліплювалася, а вирізалася зм'яких порід каменю, що споріднює її з різьбою. Але це саме скульптура,оскільки вона передає об'ємність зображених у повний зріст фігур з портретнимиподробицями їх зовнішності, переважно одягнутих у рицарські доспіхи і ніби вневимушених позах — підперши рукою голову чи піднявши вгору коліно. Більшпоетичними і ліричними є композиції надгробків жінок та рано померлих дітей. Разомз тим починає розвиватися ліпна скульптура і ливарна скульптурна пластика зметалу. Цікавим зразком останньої є фігура архістратига Михаїла, що перемагаєдиявола. Останнього виконано в драматичних, характерних для пізньої готикитрадиціях. Сам архістратиг являє собою взірець ренесансної мрії про досконалулюдину. Ця композиція прикрашала будівлю королівського арсеналу у Львові.Зразки ліпної скульптури прикрашали не лише численнільвівські костели, а й вулиці міста.4. Освіта. Література. Літописання. Мистецтвокнижкової мініатюриОсвітаУ зв'язку з наступом католицизму та активізацієюнаціонально-визвольного руху ідеологічна боротьба переноситься передусім усферу освіти. Вплив Реформації спричинився до того, що протестанти заснували уПольщі і Литві низку шкіл, де вчилися й українці. В Україні були протестантськішколи в Дубні, Хмельнику. За їх прикладом розгортають свою діяльність і єзуїти.Для поширення католицизму вони протягом якихось 30-40 років відкривають цілумережу своїх колегій у всіх визначних культурних центрах Речі Посполитої. Тутпрацювали досить високого рівня учителі, головним завданням яких булопоєднувати навчання з вихованням у католицькому дусі. Особлива увагаприділялася дітям із заможних родин, які розглядалися як головні жертводавці нарозвиток освітньої справи (формально навчання у єзуїтській колегії булобезкоштовним, тому серед учнів не бракувало й вихідців із соціальних низів).Українці, які не мали достатньої кількості рівноцінних шкіл, віддавали своїхдітей до цих колегій, де ті майже повністю втрачали усі ознаки національноїідентичності (Твір «Люборацькі» М.Свидницького). Навчання було суворорегламентованим, за традиційною для Західної Європи схоластичною системою. Курсподілявся на дві групи: «тривіум» (граматика, поетика, риторика) і «квадривіум»(математика, астрономія, музика, діалектика). Мовою навчання була латинська.Навчали також основам історії, географії, космографії, природознавства.Першооснови систематичного курсу теології (богослов'я)давали право на проголошення закладу академією.До вторгнення єзуїтської системи освіти на свої земліукраїнська культура виявилася досить слабко підготовленою. Здебільшого рівеньосвіти в Україні, якщо не враховувати протестантські заклади, був початковим. Ушколах при церквах, монастирях і маєтках магнатів учні вивчали азбуку, молитви,читали часослов, псалтир. Училися писати скорописом, який виробляється у XV ст.і з XVI ст. уживається в актовому письмі та урядовому діловодстві, вчилися такожрахувати. Учителями, як правило, були дяки. Дяками називали церковних читців іспівців, а також «уставників», які добре розумілися на тонкощахцерковної служби. За свою роботу вони отримували певну дотацію, а післязакінчення навчання від батьків горщик каші або гривню грішми. Рідше вчителямибули «бакаляри», здебільшого молоді люди з незакінченою освітою,здобутою десь за кордоном, які в перспективі могли стати священиками. Дякидопомагали священикам під час богослужіння, іноді були єдиними письменними людьмив малих селах і користалися з того, адже саме до них мали звертатися селяни длявирішення різних побутових проблем. Не дивно, що за такого стану справ довго небуло потреби і у вітчизняному книгодрукуванні. Безпосередньо в Українікнигодрукування поширилося тільки у другій половині XVI ст. Початок йому поклавутікач з Москви Іван Федорович (Федоров), який змушений був покинути Московіючерез переслідування духівництва і бояр. У 1572 р. він прибув до Львова, де загроші українських меценатів заснував друкарню з кириличним шрифтом. У 1574 р.тут побачив світ «Апостол» — перша друкована книга в Україні, якапризначалася для церковно-богослужбового вжитку. У 1578 р. з друкарніФедоровича виходять «Азбука» і «Буквар», призначені вжесаме для тогочасних початкових шкіл. Ще у 1569 р. єзуїти у Вільно відкрили свійколегіум, який через десять років було піднесено до рівня академії. У відповідьу 1580 р. за активного сприяння найбагатшого магната Речі Посполитої,найвидатнішого православного мецената доби князя К. Острозького в йогофамільному маєтку Острозі на базі діючої раніше школи було відкрито Острозькийгреко-слов'яно-латинський колегіум, що задумувався також як майбутняправославна академія. Для цього К. Острозький зібрав групу високоосвіченихфахівців, які стали основою педагогічного колективу. В Острозькій академіїпереважно навчали слов'яноруською, грецькою та латинською мовами, тому називалиїї ще «тримовним ліцеєм». Заснування православного вищого освітньогозакладу було лише одним із серії запланованих культурних заходів.Князь К. Острозький задумав видати Бібліюцерковнослов'янською мовою, з тим, щоб нею можна було скористатися в полеміці зкатоликами. Церковнослов'янська мова мислилася такою ж традиційною мовоюміжнародного спілкування, як і латинська мова у Західній Європі. Тому з 1580 р.І. Федорович працює в Острозі, де за рік виходить славнозвісна Острозька Біблія- перше повне друковане видання Біблії церковнослов'янською мовою. І.Федоровичпомер у Львові в 1583 р., а його друкарню викупило Львівське братство. Окрімдрукарні Федоровича в Україні швидко почали роботу також інші друкарні — Дерманська, Рахманівська, Стрятинська, Крилоська, Кременецька на Волині, а дещозгодом — Київська лаврська, Почаївська, Чернігівська та ін. Існували також «мандрівні»пересувні друкарні, які належали приватним особам, що перевозили їх з місця намісце. Все це яскраво свідчить про те, що потреба в книгах наприкінці XVI ст. вУкраїні значно зросла. Першим ректором Острозької академії був відомийписьменник, шляхтич з Поділля Герасим Смотрицький. Викладачами працювали відомікультурні діячі і письменники Дем'ян Наливайко (брат козацького повстанськогогетьмана Северина Наливайка), Василь Суразький, Клірик Острозький, ХристофорФілалет, Тимофій Михайлович, Іван Федорович, Андрій Римша, Олексій Мотовило,греки Кирило Лукаріс, Діонісій Раллі, Феофан Грек, поляк Ян Лятос та ін. Вонибули активними членами Острозького культурно-освітнього і літературного гуртка.З Острозької академії вийшло багато видатних людей: Гаврило Дорофієвич, ЙовКнягиницький, Мелетій Смотрицький, Ісайя Копинський, ПетроКонашевич-Сагайдачний та ін. На жаль, академія і гурток після смерті князя К.Острозького (1608) відчутно занепали. А коли Острог перейшов до його онуки — ревної католички, школу реорганізували в єзуїтську колегію. Однак за час діїнавчального закладу його закінчили близько 500 осіб, які стали вчителями,літераторами, друкарями, проповідниками. Національно-визвольний рух в Україніотримав значний загін своїх умілих захисників і пропагандистів.БратстваВелику роль в організації культурноосвітніх установвідігравали братства — національно-релігійні громадські організаціїправославного міщанства. Церковні братства існували в Україні з глибокоїдавнини, але активізували свою діяльність з другої половини XVI ст. Спочаткузавданнями церковних братств були турбота про зовнішній порядок у храмі, йогоматеріальну підтримку, утримання шпиталів, допомога хворим і малозабезпеченим.Члени братства платили внески, на які влаштовувались свята — «кануни».Але згодом вони все активніше включаються в суспільно-політичний,національновизвольний і релігійний рух, стають осередками розвитку українськоїкультури. Спочатку братства були організаціями лише міщан, але потім сталифактично загальнонародними. Багато в чому саме завдяки підтримці зміцнілихбратств самобутня українська культура змогла вистояти у протистоянні з єзуїтамиі державними інститутами Речі Посполитої, адже після проголошення 1596 р.релігійної Брестської унії православні в цій державі опинилися фактично позазаконом — у них було відібрано всі юридичні права, передані уніатській церкві. Однимз перших у 70-х роках XVI ст. активізувало свою діяльність Львівське братство.У 1572 р. Львівське братство очолило виступ української громади міста з вимогоюдо королівської влади про визнання за українським населенням права посилатисвоїх синів до шкіл, в яких викладалися «вільні мистецтва» і добилосясвого. Згодом братства виникли і діяли в Рогатині, Городку, Комарні, Любліні,Дрогобичі, Самборі, Холмі, Галичі, Перемишлі, Кам'янці-Подільському, Кремінці,Шаргороді, Немирові, Києві, Луцьку тощо. Львівське братство мало правоконтролювати моральність своїх членів, здійснювати духовну цензуру церкви,слідкувати, щоб церковні владики жили за апостольськими правилами. Такіпривілеї було надано після відвідин у 1585 р. Львова константинопольськимпатріархом Єремією II. Тоді Львівське братство отримало статус ставропігії,тобто було вилучене з-під влади львівського єпископа і навіть київськогомитрополита, а підпорядковувалося безпосередньо константинопольськомупатріарху. Надання ставропігії було першим визнанням подвижницької діяльностібратчиків, оскільки до того ставропігійні привілеї отримували лише найзначнішіправославні монастирі, такі як Єрусалимська лавра.У 1585 р. Львівське братство заходами найвпливовіших інайініціатив-ніших братчиків Юрія та Івана Рогатинців, І. Красовського та іншихорганізувало свою школу. Виховання мало церковний, але порівняно з Острозькоюакадемією більш демократичний характер. Предмети викладалися тогочасноюукраїнською мовою. Викладали слов'янську та грецьку мови, а також «вільнінауки». Ректорами і викладачами школи були грецький архієпископ АрсенійЕласонський, брати Стефан і Лаврентій Зизанії, Кирило Ставровецький, Памво Беринда,Гаврило Дорофієвич, Ісайя Трофимович, Йоаникій Волкович, Силь-вестр Косов.Одним з учителів був майбутній «козацький» київський митрополит Іван(у чернецтві — Іов) Борецький. Припускають, що у школі певний час удосконалювавзнання майбутній організатор Києво-Печерського культурного осередка ЄлисейПлетенецький. Старщим учням братської школи дозволялося проповідувати вцерквах. У 1586 р. було складено дуже цікавий документ — «Порядок шкільний»,в якому викладено педагогічні вимоги до учителя. Він мав бути «побожний,скромний, не гнівливий, не срамослов, не чародій, не сміхун, не байкар, неприхильний єресі, а підмога благочестя, що являє собою образ добра в усьому».Виховувати дітей він повинен так, щоб «не залишився винен ні за одногоБогу Вседержителеві, і потім батькам їх, і йому самому». Для вчителя всіучні мали бути рівні, діти багатих і «сироти вбогі», і ті, що «повулиці ходять поживи просити». Цей документ свідчить про високі вимоги довчителя у той час. За аналогією з Львівською школою і під керівництвом їїпедагогів і вихованців виникають братські школи у Галичі, Луцьку, Вінниці,Немирові та інших містах — кругом, де була можливість зібрати національносвідомі педагогічні колективи. Культурно-освітній і громадсько-політичнийбратський рух поступово поширюється із заходу на схід у стратегічному напрямкуна давній Київ, куди починаючи десь із 1600 р. перебирається значна частинанайактивніших діячів українського братського руху.У 1599 р. до Києво-Печерської лаври перебирається ізЗахідної України Є. Плетенецький, який закупив «припалую пилом»друкарню Балабанів. Ставши у Лаврі архімандритом, Плетенецький заснував длясвоєї друкарні паперову фабрику у Радомишлі й приступив до згуртуваннякультурно-освітнього гуртка. Скоро до Києва переїздять: Захарія Копистенський — «муж ревності презільної в благочесті»; Памво Беринда — "істинниймонах і учений муж"; Степан Беринда — перекладач, друкар, автор віршів іпередмов до лавр¬ських видань; Тарас Земка — «муж свідущий в язикахгрецком, словенском і руском»; Лаврентій Зизаній-Тустановський — «святоіправославноі віри ісповідник і проповідник, муж благоговійний, дидаскал івітія, знаток грецкого язика»; Гавриїл Дорофієвич — перекладачбогословських книг і вчитель грецької мови; Олександр Митура — поет і викладачпоетики; Філофей Кізарович — адміністратор друкарні; знавці друкарської справиі граверства Тимофій Вербицький, Тимофій Петрович, Андрій Миколаєвич, АндрійНаумович, Йосиф Кирилович, афонський чернець Йосиф та ін. У Києві, якийпланувалося зробити справжньою культурною столицею, братська школа засновуєтьсяу 1615 р. Першим її ректором був вихованець Львівської школи Іван Борецький,другим — Мелетій Смотрицький, третім — Касіян Сакович. Братські школи мали вцілому демократичний характер, тут вчилися фактично представники всіх станів:міщан, козаків, дрібної шляхти, нижчого духівництва. Запозичуючи деякі елементизахідноєвропейської системи освіти, такі як диспути, декламації, виставлянняприурочених до церковних свят драматичних сцен на біблійні сюжети тощо,братчики намагалися надавати усім цим елементам українського культурногозабарвлення, готуючи національно свідому молодь. Учителі братських шкіл(дидаскали), студенти (спудеї) і учні початкових класів (бурсаки) подорожувалипо містах і селах України, поширюючи знання та ідеї боротьби проти уніатства ікатолицизму. Подібні до братських школи виникають і на Запоріжжі, адже з 1616р.низове Запорізьке Військо стає колективним членом Київського братства, а такожпосилює свій міжнародний авторитет вступом до Ліги християнської міліції,заснованої французьким герцогом де Невером з метою протистояння турецькійекспансії, відправляє посольства до різних європейських та азійських країн,тому високоосвічені люди були дуже потрібні.Крім братських шкіл в Україні продовжували існуватипри церквах у селах та слободах численні початкові парафіяльні школи, девчилися грамоті діти селян і козаків.Розвиток освіти стимулював появу перших навчальнихпідручників, які засвідчили доволі високий рівень навчально-методичної роботи вукраїнських закладах освіти. У 1591 р. у Львівській братській школі двомамовами (українською і грецькою) було видано друком складену вже 1588 р.греко-слов'янську граматику «Адельфотес» (Братство), за якою учнінавчалися грецької і старо-слов'янської мов. У 1596 р. у Вільно надрукована «Граматикасловенска», автором якої був викладач Львівської братської школи ЛаврентійЗизаній. У 1619 р. у друкарні того ж Віленського братства вийшла «Граматикасловенская» Мелетія Смотрицького. За цим підручником, який М. В. Ломоносовназивав «вратами учености», близько 150 років (до кінця XVIII ст.)навчалися мові учні українських, російських, білоруських, болгарських,сербських та інших православних шкіл. Велике значення мала також книгаученого-лінгвіста Памва Беринди «Лексикон славено-росский и иментолкования» (Київ, 1627). У ній містився переклад зі слов'янської натогочасну українську мову близько 7 тис. іменників з тлумаченнями. У 1631 р.визначний культурний діяч, на той час архімандрит Києво-Печерської лаври, ПетроМогила (1595-1647) заснував при лаврі нову школу за латинськими взірцями, якавже 1632 р. була об'єднана з Київською братською школою. Так утворивсяКиєво-Могилян-ський колегіум, що в майбутньому став одним з провідних центрівосвіти та науки не тільки в Україні, а й усьому слов'янському світі. Для забезпеченнязакладу викладацькими кадрами найвищого рівня Петро Могила, який стає у цей часкиївським митрополитом і досягнув принаймні часткового відновлення юридичнихправ православних у Речі Посполитій, посилає в закордонні університети кількохмолодих юнаків, а зі Львова запрошує колишніх однокласників із Замойськоїакадемії Сильвестра Косова та Ісаю Трофимовича. Упродовж 1632-1633 рр. він засвій рахунок закуповує близько сотні коштовних фоліантів з творами отців тавчителів церкви, а також кращі на той час історичні трактати, латинськісловники, твори Сенеки, Ювенала, Горація, Овідія, Цицерона та інших письменниківз коментарями, купує підручники з тригонометрії, логіки, метафізики. Передовігуманістичні вподобання не заважали П.Могилі провадити суворе аскетичне життя — під дорогими митрополичими шатами він носив на тілі жорстку власяницю і важкізалізні ланцюги.Колегіум, що мав стати академією, від самого початкузадумувався не лише як навчальний заклад, а й як осередок учених таписьменників — так званий Києво-Могилянський атеней (від латинського агпаепеит- СВЯТИНЯ). Крім П. МОГИЛИ ДО НЬОГО ВХОДИЛИ визначні культурні діячі: філософиЙ. Кононович-Горбацький і І. Трофимович, поети і письменники X. Євлевич, С.Почаський, А. Кальнофойський, Й. Калимон, Т.Баєвський, С. Косов та багатоінших. Перед членами гуртка стояли великі завдання щодо ґрунтовного ікомплексного оновлення української національної культури, а також ще ширшізавдання в питаннях унормування і пристосування до умов доби всієї православноїдогматики, канонічного права та інших галузей православного церковного життя,на які й опиралася тогочасна українська культура. Колегіумстав головнимосереддям барокової культури в Україні, яка трималася на поєднанні ідейзбереження і оновлення традиційної православної культури засобами європейськоїКонтрреформації. Мріючи про відкриття у Києві академії та вболіваючи зарозвиток освіти в Україні, П. Могила передбачливо заснував філії колегіуму уВінниці (1634) і в Кременці (1636). Вінницьку філію 1639 р. було переведено вГощу на Волині, де вона вже як Гоштський колегіум діяла до пожежі 1672 р.Польський король і сейм так і не дали дозволу на перетворення Київськогоколегіуму на академію. Але на своїй родовій дідизні в Яссах у Волощині, якатоді перебувала під протекторатом Османської імперії, П. Могила в 1640 р. такивідкрив Слов'яно-греко-латинську академію, яка стала основою майбутньогоуніверситету. Пропозиція П. Могили московському царю про можливість заснуванняу Москві монастиря зі школою для «дітей боярських і простого чину»навіть у спрощеному двомовному греко-слов'ян-ському варіанті тоді не знайшлапідтримки, викликавши тільки підозри щодо незрозумілого тогочасним москвитянампрагнення до поширення освіти. Вчені Київської колегії зробили перші кроки дозапочаткування науки археології. Під керівництвом митрополита Петра Могили булирозкопані залишки Десятинної церкви у Києві, збиралися написи з пантеонуКиєво-Печерської лаври. Петро Могила активно записував народні оповіді,перекази, місцеві легенди, пов'язані з духовною культурою, і збирався видати їхдруком, але не встиг цього зробити. З відкриттям вітчизняних освітніх закладівпотік української молоді на Захід дещо послабився, але не зупинився. Молоділюди з України здобували знання в європейських університетах Парижа, Падуї,Праги, Віттен-берга, Кракова, Базеля, Ростока та інших міст. Особливоюпопулярністю користувався толерантний і ліберальний Падуанський університет, девже значно пізніше С. Оріховського-Роксолана навчалися такі відомі українці, якВасиль Русянович, Григорій Керницький, Яків Седовський, Павло Боїм (який у1613-1614 рр. був проректором цього університету), Ієзекіїль Курцевич-Бурлига(товариш і сподвижник гетьмана Сагайдачного), Степан Морозенко (згодомполковник і сподвижник Б. Хмельницького) та багато інших наших давніхспіввітчизників. Усі вони репрезентували українську національну культуру вєвропейських освітніх центрах, поширюючи знання про свою батьківщину у світі. Узв'язку з цим окремо слід згадати українського студента паризької СорбонниІвана Ужевича, який 1643 р. вперше латинською мовою уклав «Граматикуслов'янську», де яскраво відбилися риси власне української мови.Література. ЛітописанняУ найпоширеніших рукописних списках зразків тогочасноїсвітської літератури можна віднести збірник "Ізмарагд", у різнихсписках якого вміщено від 100 до 150 «слів» здебільшого наморально-побутові теми: про доброчинність і гріхи, про повагу до вчителів. В XVст. з'являються також нові розширені версії перекладних повістей про ОлександраМакедонського («Олександрія»), оповідання про Трою, Бову-королевича,у XVI ст. — оповідання про Трістана та Ізольду, про «сімох мудреців».Усі вони мали коріння в західнослов'янській, південнослов'янській таіталійській літературі. Активно поширювалися у списках такожцерковно-літературні твори: житія святих, послання, «слова». Видатноюлітературною пам'яткою доби був Києво-Печерський патерик, зміст якого з часомпоступово доповнювався усе новими й новими розповідями про різноманітні «чудеса»з життя ченців у Києво-Печерській лаврі, але є цікаві відомості про тогочаснесуспільне життя і побут. Найбільше поширення не тільки в цей період, але й уподальшому мали збірки житій святих, так звані Четьї-Мінеї (з XV ст.), укладеніза річним колом православного богослужіння для зручності читачів, які щоденноперечитували житія саме тих святих, пам'ять яких відзначалася в той день зацерковним календарем. Продовженням і розвитком давньоруської культури булолітописання. До найзначніших літописів тієї доби слід віднести КороткийКиївський літопис XIV-XVI ст. і так звані литовські або західноруські літописи.У Короткому Київському літописі, що висвітлює період з 862 р. по 1515 р.,використано давньоруські літописи, містяться цікаві відомості з тогочасноїісторії, зокрема, про боротьбу проти татар, діяльність князя К. Острозького. УГустинському літописі виклад подій доведено до 1597 р., описано виникненнякозацтва, введення Брестської унії. Острозький літопис охоплює події від 1500р. до 1636 р., але є не самостійним твором, а компіляцією з популярної в тойчас хроніки Мартина Бєльського.Розвитку рукописного поширення книг сприяло виникненняв Європі паперового виробництва. Вже у XIV ст. на українських земляхз'являється перший папір, що завозився з німецьких князівств. Хоча першийєвропейський папір був досить дорогим, він усе ж був значно дешевший, ніжпергамент. Виробництво власного паперу в Україні почалося в Галичині тільки впершій половині XVI ст. Пергаментом продовжували користуватися тільки внайурочистіших випадках, зокрема для Пересоп-ницького Євангелія, мова про якедалі. Головними осередками переписування книг залишалися монастирі, з якихчасто висилалися розшукові делегації ченців у близькі й далекі краї для поповненнямонастирських бібліотек новими рукописами. Нерідко переписувачами булисвященики, парафіяльні дяки, а також світські особи, включно до князів ікнягинь, бо ця праця вважалася богоугодною і сприятливою для спокутуваннягріхів і спасіння душі. Поруч з аматорами існувала категорія фаховихпереписувачів, які виготовляли найвартісніші рукописні фоліанти, для чогомайстри об'єднувалися у своєрідні гуртки, в яких кожен учасник спеціалізувавсяна певній ділянці досить складного і копіткого виробничого процесу. Закінченняякісно виконаного перепису великої книги було для фахових переписувачівсправжнім святом, визначною життєвою подією. Коли стало відомо про можливостікнигодрукування, переписувачі-фахівці повели палку агітацію проти новоговинаходу, запевняючи, що тільки писана від руки книга є приємною для Бога, адрукування є ледве не диявольською вигадкою. В Україні ця агітація мала дещоменший успіх, ніж у тогочасній Московії, але також давалася взнаки.Істотний вплив на початок українського книгодрукуваннясправило виникнення наприкінці XV ст. східнослов'янського кириличногодрукарства у Кракові та Чорногорії. Так, у 1483— 1491 рр. у друкарні ШвайпольтаФіоля в Кракові кириличним шрифтом були надруковані церковні книги «Часословець»,«Псалтир», «Постова Тріодь» і «Квітна Тріодь».Деякі науковці відзначають певні, хоч і незначні українські впливи уцерковно-слов'янській мові цих видань. Про походження самого Фіоля достеменнихвідомостей немає. Гіпотетично припускають, що ім'я Швайпольт — спотворене «Святополк».На жаль, друкарня Фіоля проіснувала недовго, оскільки майже одразу виниклитертя з католицькою церковною ієрархією. Але книги з друкарні Ш. Фіоляпоширювались і в Україні. На початку XVI ст. (1517-1518) друкування книгкириличним шрифтом відновив білоруський вчений Франциск Скорина (у Празі таВільно).Поряд з тим в добу європейського Відродження багатоукраїнців, переважно з земель, які тоді належали Короні Польській, не тількивиїздили на навчання до європейських гуманістичних центрів, а й друкували своїтвори латинською та старопольською мовами в різних центрах культурного життя табрали найактивнішу участь у тогочасних культурних процесах. У 1483 р. у Риміпобачила світ перша (з відомих досі) друкована книга, автором якої бувукраїнець — Юрій Дрогобич-Котермак. Здобувши початкову освіту в Дрогобичі,середню — у Львові, Юрій Котермак ступені бакалавра і магістра отримав уКраківському університеті. У Болонському університеті він став першим українцем- доктором мистецтв і доктором медицини, викладав медицину і астрономію, в1481-1482 рр. був ректором Болонського університету — на той час центрупередових гуманістичних течій, передусім у природознавстві та філософії. Виданавченим книга була розлогим астрологічним прогнозом на 1483 рік. Прогнозу передувалавіршована посвята папі Сиксту IV, яку перший український поет-гуманіст почав звизначення свого творчого кредо:
Більшість тепер виставля напоказсвої праці, святотче, Дбаючи щонайпильніш прочестолюбство та зиск. Я ж свої книги у світ випускаюз єдиним бажанням: Хай буде користь від них родулюдському в житті.У книзі знайшли відбиття здійснені Ю. Дрогобичемобрахунки двох наступних місячних затемнень. Вперше в історії друкованої книгив цій праці згадуються Львів, Дрогобич, Вільно, Москва, Кафа (Феодосія).Наприкінці 80-х років XV ст. Ю. Дрогобич повертається до Краківськогоуніверситету, де читає лекції з медицини й астрономії. Серед його слухачів бувмайбутній славетний астроном М. Коперник. У Кракові Ю. Дрогобич допомагав П.Фіолю в підготовці до друку перших слов'янських видань кириличним шрифтом. ЗКракова неодноразово приїздив до рідного Дрогобича, бував у Львові та ЗимнійВоді поблизу Львова. Помер у лютому 1494 р. Рукописи астрономічних і медичнихпраць Ю. Дрогобича-Котермака зберігаються тепер у Парижі, Мюнхені, Мілані. Відомимлатиномовним українським поетом-гуманістом був Павло Русин з Кросна (бл.1470-1517), вчитель і вихователь видатних слов'янських латино-мовних поетів ЯнаВислицького, Яна Дантишека, хорватсько-угорського поета Яна Паннонія. Одним ізнайвидат-ніших східнослов'янських латиномовних поетів, які зробили вагомийвнесок у розвиток всієї європейської новолатинської поезії, був ГеоргійТичинський-Рутенець, який друкував свої поеми протягом 1534-1548 рр. у Кракові,а потім працював королівським дипломатом у різних містах Італії. Відомимикультурно-освітніми діячами і поетами були також Григорій Чуй-Русин та ІванТуробінський-Рутенець. Варто окремо згадати також Себастьяна Кленовича(1550-1602), який освідчився у палкій любові до батьківщини у кращій зі своїхпоем — «Роксоланії» (1584). Україна-Роксоланія ввижалася йому кращиммісцем у світі для заснування тут нового літературно-мистецького Парнасу. С.Кленович був представником пізньоренесансного маньєризму і непримиреннимпротивником єзуїтів. За твір «Перший виступ проти єзуїтів» він зазнавгонінь і був доведений до голодної смерті. Латиномовна творчість не заважалаукраїнським поетам і письменникам лишатися патріотами своєї батьківщини. Латинабула в Європі мовою міжнародного спілкування, мовою тогочасної науки, освіти ікрасного письменства. Вживання у творчості новолатинської мови було ознакоюрепрезентації «високої» культури того часу на противагу культурі «низькій»,яку репрезентували твори, написані тоді ще молодими й погано унормованимиєвропейськими національними мовами, пов'язаними з латиною пуповиною залежностіі вторинності. При цьому українські творці «високої» латиномовноїкультури часто були вихідцями з демократичних верств галицького суспільства.Так, Ю. Дрогобич-Котермак походив з родини звичайного дрогобицького ремісникаМихайла Котермака, а Г. Чуй-Русин народився в родині самбірського шевця.Доки питання релігійно-етнічного протистояння міжукраїнцями і поляками не було висунуто на порядок денний культурного процесу,українські культурні діячі активно розвивали й молоду польськомовну літературу,цілком небезпідставно вважаючи себе такими ж її господарями, як і етнічні «ляхи».Вони збагачували польську мову українською лексикою, українськимсвітовідчуттям, українським духом. Особливо колоритною і рельєфною фігуроювсієї латино-польськомовної літератури середини XVI ст. був талановитийпрозаїк-публіцист, перший від часів Київської Русі українськийписьменник-полеміст Станіслав Оріховський-Роксолан (1513-1566), якого сучасникиз повагою називали «руським Демосфеном». Подібно до своїхпопередників і сучасників доби Відродження, він був глибоко обізнаний з усімаздобутками античної, середньовічної та гуманістичної культури, в тому числі зпоезією вагантів, трубадурів, шпільманів, адже й сам чимало мандрував разом зіншими студентами по Європі. Після Краківського та Віденського університетіввін вирушає до німецького Віттенберга. Під час навчання у Віттенберзькомууніверситеті С. Оріховський близько зійшовся із засновником реформаційного рухув Європі М. Лютером і три роки мешкав у його оселі в оточенні його найближчихсподвижників (таких як Ф. Меланхтон) і учнів. Залишив Німеччину на вимогубатька, переляканого протестантськими захопленнями свого сина, і продовжувавнавчання у Болонському та Падуанському університетах. Після повернення набатьківщину написав трактати «Зразковий підданий» і «Напученнякоролеві польському Сигізмунду II Августу», опублікував низку пристраснихантитурецьких промов із закликом до короля і шляхти одностайно стати разом зусім «хрещеним людом» проти турецької загрози. У своїх творах, якікористувалися великою популярністю, С. Оріхов-ський-Роксолан сприяв укладаннюполітичної унії з Литовською державою, виступав за перенесення столиці новогодержавного утворення до давнього Києва, подаючи для того відповідні аргументи.Важливу групу творів складають антипапські виступи С. Оріховського «Хрещеннярусинів», «Про целібат», «Відступництво Риму», якістали прелюдією до розвитку українського полемічного письменства.Великий вплив на розвиток всієї, в тому числі йправославної, культури України в цей період справили реформаційні процеси, що зЄвропи поширилися на Польську й Литовську держави. Значна частина магнатів ішляхтичів стають протестантами — лютеранами і ще частіше кальвіністами. Одниміз результатів протестантського впливу на культуру стали спроби наблизитилітературну мову до народної з тим, щоб зробити її доступною для всьогонаселення. Найвидатнішою пам'яткою української літератури такого роду є вжезгадуване Пересопницьке Євангеліє — багато оздоблений і чудово ілюстрованийрукописний переклад з болгарської мови на тогочасну українську. Перекладздійснено у 1556-1561 рр., у місті Пересопниці на Волині (зараз селоРівненського району Рівненської області) — звідси назва Євангелія.Перекладачами були попович з міста Сянока Михайло Васильович та архімандритПересопницького монастиря Григорій за дорученням княгині Алозії Заславської «дляліпшого виразумління люду християнського посполитого». МоваПересопницького Євангелія наближена до народної і є цікавою характерноюпам'яткою, в якій відбилися процеси формування української мови. Серед іншого вцій пам'ятці відбито цікаве розширення значення слова «Україна», аджетут це слово є синонімом слів «земля» і «країна», так щоПалестина називається Палестинською Україною, Єгипет — Єгипетською Україноютощо. До речі, саме на Пересопницькому Євангелії складає тепер присягу привступі на посаду Президент України. Входження живої української мови до такого «високого»жанру словесності, як Євангеліє, було винятковим явищем реформаційних змін усвітогляді. Ренесансні теорії літератури в Європі пропонували обмеження вжиткународної мови «низькими» жанрами — сатирою, епіграмами тощо. Єдиноюпрозовою пам'яткою «низького» жанру сатири, що дійшла до нас іздругої половини XVI ст., є «Промова каштеляна Мелешка», в якійкритично змальовується дозвілля і побут панства. У цьомупародійно-викривальному творі яскраво відбито риси як української, так іособливо білоруської живих мов, хоча назвати мову твору вповні народною неможна, оскільки «Промова» висміює своєрідний суто шляхетський «жаргон»українсько-білоруської шляхти з притаманною йому макаронічністю (змішаннямрізних мов).Найранішим зразком віршованого «олітературення»живої української мови у XVI ст. є «Пасквіль 1575 року» («Хтойдеш мимо — стань годину») луцького шляхтича Івана Жоравницького, якийслужив у Луцькій міській канцелярії. Пасквіль звернено проти дружини рідногобрата І. Жоравницького, яка мала у суспільстві сумнівну репутацію: «Хоча йвік подойшлий має, А розпусти не встидає; Убирається в форборти, Лиш не дбаєпро чесноти». Звертаючись до брата в дусі народних епічних традиційзакликом «ой ти, муже необачний», автор радить йому зайнятися «перевихованням»дружини у звичний для кожного шляхтича спосіб — вибити її киями, що додатковопідкреслюється вживанням «шляхетських», тобто польських запоходженням слів. Оскільки ніякі інші твори І. Жоравницького невідомі,залишається тільки припускати, що сам автор вірша не надавав йому великогохудожнього значення, і, водночас, що спроби писати мовою, максимальнонаближеною до народної, не були винятковим явищем. Але, на жаль, «Пасквіль1575 року» за¬лишається єдиним віршем такого роду з уцілілих писемнихпам'яток XVI ст. У 1569 р. відбулася політична Люблінська унія, яка натериторії колишніх Корони Польської та Великого князівства Литовськогопроголосила появу нового державного утворення — Речі Посполитої (українською — «справанародна», буквальний переклад латинського слова «республіка»).Внаслідок цієї унії українські землі опинилися в одній державі, чим булозабезпечено можливість подальшого культурно-національного піднесенняукраїнського народу. Але майже водночас із створенням нової держави озброєнаконтрре-формаційною ідеологією римська курія звертає на це політичне утворенняпідвищену увагу і надсилає до неї громаду єзуїтів, добившись стрімкогопосилення своїх позицій.Тим часом у ренесансну польську літературу українськіписьменники продовжували вносити специфічний русинсько-козацький православнийколорит, що відбився в багатьох поетичних і прозових творах XVI — початку XVIIст. переважно героїко-батальної тематики з неодмінним мотивом титанічноїлицарської боротьби з турками й татарськими кочівниками. Недарма символомпольської ренесансної культури стає героїчний образ італійця ФіліппаБуонокорсі-Калімаха, який скаче на коні українськими степами. Особливопоказовим у цьому відношенні твором є поема анонімного українського автора «Еріпікіоп,себто вірш жалобний...» (1584), написана тогочас¬ною польською мовою зприводу смерті відомого українського магната, родича Дмитра-Байди, МихайлаВишневецького (1529-1584). Українське авторство поеми засвідчується похвалоющодо збереження князем православної віри. Попри сумний привід для написання,твір всуціль присвячено емоційному опису сповненого героїчних епізодівнеспокій¬ного прикордонного життя Київського каштеляна і Черкаського,Канівського, Любецького старости. Багато місця відведено безпосередньо описовібаталій з татарами, турками і лівонцями, змальованих досить барвисто і водночасправдоподібно із залученням багатьох деталей, так що не виключена участь авторав описаних ним подіях. Описується час, коли козаки гартували свою військовувправність, висилали в степ сторожі і виступали у походи ще під проводомсвідомих свого покликання українських князів, серед яких виділявся князьРужинський, "… наш Євстафій славний, серця мужнього вояк і собою гарний".Після порівняльного екскурсу у вишкільну практику завжди готових до війнидавніх римлян автор наголошує:Добрих гетьманів також Україна мала,Гетьманів з країн чужих не потребувала.І при кожному дворі — хто про те забуде! -У змаганнях час минав лицарського люду.Недостойних їх розваг лицарі цурались,А своєму повсякчас ремеслу навчались.Як з прудкого румака на скаку стріляти,Як у герці басурман шаблею рубати.Як супроти кінних лав пішими ставатиТа нападника здаля списом уражати.У навчаннях нелегких бойовому ділуНа Вкраїні піднялось лицарство уміле.Має хіть вояк в поля часто виїжджати,Не удома, а в степу мусить вікуватиТа вистежувать татар у полях широких,За поганцем пильнувать із могил високих.Намагаючись якнайповніше і найвиразніше відтворитикартини військового українського життя, автор вдається до добре вмотивованихпейзажних замальовок та яскравих образних зворотів:
Вістку принесли: сідлав коней турок певний.Добре чули по росі: вже дзвенять стремена.Зблідли в небі голубім світанкові зорі,Щойно ясний день почав випливати з моря.Помолилися князі, вершники готові,Легко рушили своїм звичаєм до бою.Окрім цілої низки яскравих батальних сцен чимало місцяв поемі відведено створенню негативного колективного образу хижих ворогів.Окреслено в поемі і певне невдоволення князя М. Вишневецького своїм сюзереном — польським королем, який недооцінював значення і роль активної діяльності князяв організації життя на українських землях:Королеві в'язнів князь часто відсилає,Тільки ось винагороди жодної не має.А годилось вшанувать князя тим же чином,Як сторонні королі в інших землях чинять...Закінчується поема риторичним звертанням до ворогівУкраїни, які не мають підстав особливо радіти з приводу смерті князя, оскількийого справу, як сподівається автор, буде гідно продовжено його молодим сином,котрий з Божої ласки вдався не менш вправним і завзятим, ніж його батько. Якпоказав подальший перебіг подій, рід князів Вишневецьких, як і більшість іншихелітних родів України, під впливом єзуїтської пропаганди дуже швидко втративколишню уславлену самосвідомість і з оборонців України та ватажків козацькихзагонів перетворився на рід вождів загонів запеклих ворогів українськогокозацтва. Поряд з творами батальної тематики, яку розвивали українсько-польськіпоети і письменники Йосип Верещинський (палкий ініціатор приєднання запорожцівдо мальтійських рицарів), Адам Чагровський, Симон Пекалід, Мартин Пашковськийтощо, слід також згадати про внесок у жанровий розвиток українсько-польськоїлітератури Ренесансу «поета-лауреата» Шимона Шимоновича (1558—1628),сина заможного львівського кравця. Знаменитий французький філолог Й.-Ю.Скалігер, в якого навчався Шимонович, захоплено писав, що у своїх творах йогоучень перевершив усіх тих античних авторів, з творами яких визначнийфранцузький кальвініст-гугенот знайомив свого студента. Шимонович писав латинськоюмовою оди, панегірики, гімни, епіграми, фрашки, а також драми у стилі Евріпідаі Сенеки. Але найбільшу славу йому як поету доби Відродження приніс великийцикл ідилій, об'єднаних у збірку «Селянки», написаних польськоюмовою, в яких поет подав замальовки з життя українського простолюду. Ці творине лише дістали високу оцінку, а й викликали цілу низку наслідувань доА.Міцкевича включно. Шимоновичем було створено своєрідний «польсько-галицькийстиль», щедро пересипаний українськими словами і народнопоетичнимивисловами, які відтак стали надбанням польської культури. Шимонович був такожфактичним організатором відкриття відомої своєю толерантністю Замойськоїакадемії (1595) на етнічному пограниччі українських і польських земель, в якійнавчалася велика кількість майбутніх діячів власне української культури. Алеяскрава доба позаетнічної і вузькоелітарної за своєю сутністю ренесансноїкультури в Україні, підпорядкована невблаганному плину історії, вже відходила уминуле разом зі своїми здобутками і нездійсненними ідеаламиабстрактно-універсального гуманізму. Наближалася доба бароко, замішана напримхливому поєднанні гуманістичних ідей з ідеями Контрреформації та ідеологієюнаціональних революційних рухів.Контрреформаційна діяльність єзуїтів, які швидко заручилисядержавною підтримкою, була спрямована не тільки проти протестантів, а йправославних, звинувачуваних ними в усіх смертних гріхах від безграмотності додержавної зради (на тій підставі, що константино¬польський патріарх, якому булапідпорядкована Київська митрополія, перебував у певній залежності від турецькоївлади) і викликала в українських колах як ніколи активнийнаціонально-культурний рух за відстоювання своєї честі й своїх прав. З початкомконтррефор-маційних процесів усе більше освічених українців починали розуміти,що подальший культурний розвиток України можливий лише за умови збереження іпримноження культурних надбань вітчизняної православної культури, апокатоличення загрожує тотальною денаціоналізацією. Перед представниками значнопоріділої національної еліти постало надзвичайно складне завдання — утвердитисвоє право залишатися окремим народом і в той самий час «не випасти»із загальноєвропейського культурно-цивілізаційного контексту. Як і в іншихкраїнах Європи, відбувається переорієнтація митців зі світської сфери, до якоїналежали більшість видатних діячів української культури до кінця XVI ст., доцерковно-релігійної. Розбудова православ'я в Україні хвилює й надихає багатьохталановитих українців, які часто змінюють шляхетські шати на ряси. При цьомуукраїнська культура кінця XVI — першої половини XVII ст. мала цілком своєрідней виразне спрямування. Як і в Європі, українська культура періоду «православноїКонтрреформації» намагалася пов'язати європейський гуманізм ізсередньовічними традиціями, але з огляду на національні особливості шукала дляцього свої, притаманні саме їй шляхи. Багато в чому період бароко в Україніпов'язаний із подальшим поширенням гуманістичної ідеології. Для цьоговикористовувалися всі доступні форми оновлення традиції, які часто «підказувалися»опонентами. Під впливом західних зразків в українській літературі другоїполовини XVI ст. з'являються і набувають значного розвитку нові поетичні жанригеральдичної, або гербової поезії та епіграми, початково пов'язані з культуроюкнигодрукування.Барокова літератураУ кожному українському друкованому виданні незалежновід того, церковний чи світський характер воно мало, вміщувалися вірші «нагерб», яких могло бути й декілька в одній книзі. Розмір одного такоговірша також був різним — від десяти до понад сотні рядків. Геральдичні віршівміщувалися у книзі безпосередньо за графічними зображеннями гербів заможнихукраїнських шляхетських родів, представники яких мали відношення до виданнякниги, або гербів громадських організацій чи об'єднань (братства, ВійськоЗапорозьке низове або міські ремісничі цехи, що також мали свої герби).Геральдичний вірш мав провести яскраву і переконливу аналогію між гербовимивідзнаками їх носіїв та їхнім реальним життям. Пошук різноманітних зв'язків міжніяк не пов'язаними і випадковими, як здалося б сучасній людині, речами, бувпритаманним для примхливої свідомості людини бароко, що розглядала їх у роліособливо промовистих знаків та символів. Написання гербового вірша потребуваловід авторів таких творів неабиякої вправності та вміння виділити і передатинайголовніше з їхньої точки зору в такий спосіб, щоб кожен із читачів книги мігзнайти для себе у вірші щось цікаве і корисне. Епіграма також входить вукраїнську літературу спочатку як один з елементів оформлення друкованихвидань, хоча присутність епіграми у книзі не була обов'язковою. її завданнямбуло налаштувати читача на сприйняття подальшого тексту. Але в барокову добудосить скоро завдяки сконденсованості змісту і влучності вислову епіграма стаєсамостійним поетичним жанром. З'являються цілі збірки епіграм, які заступаютьмісце популярних серед читачів афористичних збірників минулого на кшталтдавньоруської «Бджоли». Першою такою збіркою в Україні стала «Діоптра,альбо Зерцало...» архімандрита Дубненського монастиря (на Рівненщині)Віталія, яка вийшла друком 1612 р. і пережила низку видань у XVII і XVIII ст.Доба бароко не відмовилася від ренесансних ідеалівлюдини-титана, лю-дини-генія і людини-борця, але надала гуманістичним ідеалампопередньої до¬би нового звучання. В літературі українського бароко завданнястворення концептуальних ідеальних образів представників національної еліти — оборонців культурної традиції та носіїв лицарських чеснот — виконували жанрипанегіричної та погребальної поезії. Спробою панегіричного оспівуваннянепересічних якостей князя К. Острозького були вже вірші Г. Смотрицького(1580), але вершиною розвитку панегіричного жанру в українській літературіраннього бароко був твір Олександра Митури «Візерунок цнот...» (1618),при¬свячений засновнику Київського культурно-освітнього осередка Є.Плетенецькому. Особливою бароковою урочистістю й насиченістю змістових нюансіввідзначаються панегірики П. Могилі, авторами двох з яких колективно виступилидрукарі Києво-Печерської лаври, а автором третього був викладач колегіумуС.Почаський. Вірші «на погреб» або ляменти також мали уславлювати вмайбутніх поколіннях героїчні й подвижницькі постаті діячівнаціонально-культурного руху, стверджувати ідею вдячного успадкування іпримноження створених і переданих ними цінностей всупереч невблаганному плинучасу. У погребальній поезії одне з важливих місць відводилося різнобічнійрозробці надзвичайно хвилюючої людину бароко теми неминучої смерті і пов'язаноїз нею теми цінності людського життя. Найвідомішим із творів жанру є твір К.Саковича «Вірші на погреб...» гетьмана П. Сагайдачного (1622), алевін далеко не єдиний твір такого роду.Новим явищем для української літератури з кінця XVIст. стають також запозичені поетичні жанри декламації та діалогу, якіпередували появі театральної драми. Це жанри лише до певної міри літературні,оскільки передбачали передусім усне виконання, хоча найвизначніші творивиходили друком. Декламації (від лат. сіесіатагіо — вправа у красномовстві)призначалися для урочистого відзначення церковних, шкільних або інших свят, атакож виголошувалися з нагоди різних важливих подій того часу. Виконували їхпереважно учні, кількість яких могла коливатися від 3-4 до 20 і більше. Середдекламацій, які дійшли до нашого часу, найдавнішою є братська «Просфонима»(Львів, 1591), виголошена на честь приїзду київського митрополита. Якщо вдекламаціях виголошувані на сцені змінювали один одного по черзі, то в діалогахвже два чи більше персонажів ведуть між собою розмови, в яких відбуваєтьсярозвиток сюжетної лінії. Яскравими зразками діалогів є твори Андрія Скульського(1630) та Іоаникія Волковича (1631). Книжною українською мовою пишуться такожчисленні батальні, історичні, морально-дидактичні та філософські вірші.Віршування було переважно силабічним, тобто рівноскладовим з попарнимримуванням рядків і цезурою (інтонаційною паузою) всере¬дині кожного рядка.Однак зустрічалися також вірші з різноскладовими рядками без поділу на строфи,які за поетичним розміром дуже нагадували собою народні українські думи. А.Зизаній-Тустановський у своїй граматиці 1596 р. подав і першу українську теоріюсилабічного віршування. Користуючись античними і ренесансними зразками, віннамагався прищепити українській поезії принцип не динамічного наголосу (якийвластивий усім слов'янським мовам), а принцип наголосу за довготою голосних,для чого поділив кириличні голосні на довгі й короткі. Хоча спроба виявиласяневдалою, вона цікава як вияв особливого бачення джерел і завдань національноїкультури. На межі літературної художньої творчості та теоретичної філософськоїдумки першої половини XVII ст. виникають натурфілософський іонтологічно-гносеологічний трактат Кирила Транквіліона-Ставровецького «Зерцалобогословії» (перше видання 1618), перший вітчизняний підручник з філософії«Арістотелеві проблеми» (Київ, 1620) і «Трактат про душу»(Київ, 1624) Касіяна Саковича, а також морально-етичний трактат опальногокиївського митрополита Ісайї Копинського (пом. 1640) «Алфавіт духовний...»,який активно поширювався у рукописних списках і був надрукований лише 1710 р.,після чого витримав десятки видань.Релігійна полемікаСеред низки нових літературних жанрів найбільшогокультурно-ідеологічного значення набув розвиток полемічної літератури, якаособливо актуальною стала у другій половині XVI — на початку XVII ст. у зв'язкуз наступом католицизму і насадженням Брестської унії 1596 р. У цей час булостворено близько 140 великих полемічних творів, з яких близько 80 написанокатоликами та уніатами, і близько 60 — православними. Але й до проголошенняцерковної унії ґрунт для полемічного відстоювання своїх національних прав ужеіснував. Суттєві наслідки для соціально-політичного та культурного життяУкраїни мали події, пов'язані з переходом на новий календарний стиль. У 1582 р.папа римський Григорій XIII на підставі ухвал Нікейського собору наказаввиправити старий юліанський календар, в якому внаслідок недоліків численняутворилася різниця між календарним та астрономічним часом. Папа наказав з 5лютого 1582 р. додати 10 днів. Цю реформу в протестантських та православнихкраїнах зустріли вороже і навіть чимало католиків спочатку не прийняли її. Таксталося, що буквально за рік до реформи, у 1581 р., з Острозької друкарнівийшов поетичний календар — «Хронологія» А. Римші, в якому за старимюліанським стилем було зазначено основні церковні свята, кожному місяцюприсвячувався відповідний характеристичний вірш, а назви місяців подавалисякнижною «руською», латинською та єврейською мовами. Тому спроби зміникалендаря в Україні, як і в інших землях, сприймалися досить болюче якпростолюдом, так і представниками культурної еліти. Так стався поділ населенняРечі Посполитої: католики прийняли новий стиль, а православні — залишилистарий. Зміна календаря призвела до релігійної та соціальної напруги. Польськіпани забороняли селянам відзначати свята за старим стилем і змушували їх у цідні працювати.Одними з перших значних полемічних творів тогочасноюкнижною українською мовою були дві книги ректора і викладача Острозькогоколегіуму Герасима Смотрицького «Ключ Царства небесного» та «Календарримський новий» (1587). У них автор засудив не стільки саму спробуприведення календаря у відповідність із астрономічними законами, скількипримусовий характер нововведення і його культурно-соціальні наслідки. До того жкалендарні новації добре накладалися на загальну картину контрреформаційноїреорганізації католицького світу. Тому Г. Смотрицький використав їх як привіддля різнобічної критики папства та єзуїтів з позицій культурних цінностейтрадиційного православ'я. Нападки на православних і звинувачення на їх адресу збоку католиків автор розцінював як ознаку втрати ними справжнього духовногозв'язку з апостольською традицією, і передусім з апостолом Петром, «ключаремнебесного царства», бо саме цим зв'язком любили хизуватися єзуїти, щоназивали римських пап прямими наступниками цього апостола, який нібито бувпершим єпископом у Римі. Полемічні антипапські твори писали також інші діячіОстрозької академії, котрі виступали під псевдонімами Василя Суразького іКлірика Острозького. Полеміка між православними і католиками особливозагострилася після Брестської унії 1596 р. Рішення Брестського собору прооб'єднання православної та католицької церков захищав визначний оратор добиєзуїт Петро Скарга. Він підкреслював, що світські люди не мають права голосу впитаннях унії, мовляв, якщо більшість церковних ієрархів пристали на унію, то йуся їх паства (передусім ішлося про братства) і навіть незгодна з цим актомчастина єпископату і монашої братії мають підкоритися. Разом з тим він обачнообійшов мовчанкою питання про те, чи мали право православні владики переходитипід владу папи, якщо вони отримували свої ієрейські свячення і разом з нимидуховну владу від константино-польського патріарха. Як відповідь П. Скарзіправославні оперативно видрукували акти паралельного уніатському православногоБрестського собору з докладним і спокійним викладом його перебігу в протоколахі документах. Книга вийшла без підпису під назвою «Ектезис». Метою їїбуло довести канонічність православного собору. Услід за цим у 1597 р. у Вільнопольською, а роком пізніше в Острозі тогочасною українською мовою вийшов друкомодин з найвизначніших полемічних творів — «Апокризис» ХристофораФілалета (псевдонім М.Броневського), обсяг якого польською сягав 334 сторінок,а українською — 444 сторінок. Змістом і обсягом він перевершує всі полемічнітвори того часу (окрім ненадрукованої «Палінодії» Копистенського, якаактивно поширювалася у списках). Твір було написано з великим літературним іпубліцистичним хистом і глибоким знанням предмета полеміки. Відкидаючитвердження Скарги, автор виступав проти претензій папи і католиків наукраїнсько-білоруські землі, піддав гострій критиці моральну розбещеністьєпископів-перевертнів, захищав право українського і білоруського народів насамостійне і ненасильницьке вирішення своїх релігійних справ. Філалет бувідеологом православного шляхетства, відстоював шляхетські вольності, виступаючипроти теорій виключної влади єпископів. До найяскравіших за емоційною силою творівполемічної літератури слід віднести також книгу Мелетія Смотрицького «Тренос»(з грецької — «Плач»), опубліковану в 1610 р. Цейречитативно-поетичний твір написано з використанням народнопоетичного жанруголосіння — плачу Матері-церкви, зверненого до дітей — українських православнихмагнатів, що відреклися від неї і пішли за мачухою — католицькою церквою(перераховано близько 50 визначних українських та білоруських родів). Авторвисловлює сум з приводу смерті захисника православної віри князя К.Острозького.Різко засуджується Брестська унія і католицьке духівництво, якехарактеризується як "італійські бандити". Твір М. Смотрицькогосправляв настільки сильне враження на сучасників, що польський король СигізмундIII наказав увесь тираж знищити, друкарів ув'язнити, а автора книги стратити,так що М. Смотрицькому довелося довгий час переховуватися від покарання порізних православних монастирях. У 1620 р. єрусалимським патріархом Феофаномтаємно від влади під охороною козаків гетьмана Сагайдачного було висвячено новуправославну церковну ієрархію для Київської митрополії. На початку наступного1621 р. нововисвячений митрополит Іов Борецький (у співавторстві з ІсаєюКопинським та Ієзекіїлем Курцевичем) закінчив написання польською мовоюяскравого трактату під назвою «Протестація», який теж було спрямованопроти католицизму й унії, але значно посилено було антипольські настрої. Авторививодили походження українського народу з далекого минулого, з «Яфетовогонасіння», наголосили на легенді про освячення місця, де згодом виник Київ,апостолом Андрієм Первозванним, високо оцінили роль козацтва у боротьбі зазбереження національної традиції й проголосили козацтво з його демократичнимвиборчим правом прямим спадкоємцем давньокиївського княжого вічового устрою,закликавши весь народ рішуче протистояти національно-релігійному гнобленню. Цебув відвертий виклик владі, але з огляду на клопіт з війною під Хотином, депольський уряд дуже розраховував на допомогу козаків, «Протестація»минулася безкарно. Справді видатним письменником-полемістом був також відомийактивною участю в роботі Київського братства та Лаврської друкарні з 1616 р.Захарія Копистенський (пом. 1627 р. у сані архімандрита Києво-Печерськоїлаври). У творчості цього полеміста чи не найповніше виражено віру у швидкевідродження національної культури та її майбутній розквіт. У лаврськійдрукарні, де під його редакцією, з його передмовами та посвятами, а такожперекладами низки творів було здійснено їх видання, у 1620 р. виходить з друкувеликий трактат «Книга о вірі...», спрямований передусім протипротестантської пропаганди. Але основною літературною працею 3.Копистенського єфундаментальний полемічний трактат у чотирьох книгах під назвою «Палінодіяабо Книга оборони...», яка писалася протягом 1619-1622 рр. і булавідповіддю на польськомовну книгу уніатського архімандрита Льва Кревзи «Оборонацерковної єдності» (Вільно, 1617). «Палінодія...» написана наоснові численних історичних, богословських та літературних джерел книжноюукраїнською мовою з використанням багатої народнопоетичної образності — приказок, прислів'їв, порівнянь, а також афористичних висловів самогоКопистенського. У чотирьох частинах трактату автор спростовує положення пропершість папи римського, доводить рівність ієрархічних прав усіх єпископівгрецької та римської церкви, обґрунтовує положення про щільну єдність між «руською»та грецькою церквами, підтверджує свої висновки багатим історичним,богословським та полемічним фактажем. Критикуючи громадсько-політичний іцерковний устрій Речі Посполитої, Копистенський з любов'ю пише про свій «славнийі благословенний народ россов», захоплено відгукується про запорозькекозацтво і його боротьбу проти іновірних агресорів. Між іншим, зазначає, щосправжня культура успадкована православними «росами» безпосередньо зїї джерел, тобто від високої грецької культури, від якої культура латинськавзяла усі свої премудрості, спотворивши первісний зміст: «А що ся Римлянехвалять наукою тогосвітною — чужим пірьєм хваляться, в чужом плащу напинаются.Грецкиї то суть мудрості — Платонова і Арістотелева і іних філософов грецкихмудрость, отчасти ім уділеная! Можемо теж безпечно речи, іжЛатин-никове верху високой мудрості грецкой не дойшли, і же нізший і несталийла-тінский розум». І цю думку Копистенський послідовно проводить не тількищодо філософії, але й на історичних прикладах доводить її слушність у питанняхісторії, теології, природознавства, різних видів мистецтв і ремесел -всієїкультури. Ця теза дозволяє Копистенському виправдати православних від закидів упоганому стані освіти, через що вони мають виїздити по науку до західнихосвітніх закладів: "І ми, Россове, єслі для наук в краї Німецкіи удаємося,где як своє власноє, заходнім от Греков на час короткій повіреноє от-бираємо, зростропностю єднак смітьє отметуємо, а зерно беремо, угольє зо-ставуємо, азолото виймуємо". Отже, стан занепаду православної культури, на думкуКопистенського, є тимчасовим і скороминущим, як і стан далекого від «грецької»досконалості західного розквіту («на час короткій повіреноє»).ьДещоінший ідейний напрям у полемічній православній літературі репрезентував ІванВишенський (бл. 1550-1620), якого поряд з Христофором Філалетом і 3.Копистенським історики вважають кращим полемістом свого часу. Вишенський бувродом з м. Судова Вишня у Східній Галичині (тепер Львівська область). Замолодужив у Луцьку, з 80-х років XVI ст. — на Афоні (півострів в Егейському морі), дестав ченцем Афонського монастиря, одного з найбільших центрів православногочернецтва. У 1604 р. повернувся до України, два роки жив у Львові та іншихмісцях, після чого знову відправився на Афон, де й помер аскетом-печерником. Йогопогляди відрізнялися від інших полемістів тим, що він виступав не лише протинаціонально-релігійного, а й соціального гноблення. Якщо Христофор Філалет бувпредставником шляхетського аристократизму, то Іван Вишенський представляєдемократичні кола українського суспільства. На сьогодні відомо 17 творівВишенського — трактатів і листів-послань, написаних між 1588 і 1615 роками, яківін надсилав з Афона до України. Десять з них він об'єднав у рукописну «Книжку»,яку хотів видати в Острозі. За життя Вишенського надруковано було тількискорочену редакцію «Пісанія к утекшим от православноі віри єпископам»(1598). Але його твори, такі як «Порада», «Обліченієдіявола-міродержца», «Зачапка мудраго латинніка з глупим русином»,«Позоріще мисленноє» та інші, активно поширювалися у списках. Вінвиступав проти вищої ієрархії, що призвела до унії, а також проти католицькоїта західної культури. На відміну від інших українських полемістів Вишенськийбув прихильником старовини, не визнавав тогочасної науки. Характеризуючи стантогочасного суспільства, полеміст пише, що в «Лядській землі» «ністьміста цілого от гріховного недуга — все струп, все ран, все пухлина, все гнилство,все огнь пекельний...». Вишенський вихід бачив лише у покаянні, моральномуочищенні, відмові від земних благ, в поверненні до ідеалів перших християнськихгромад, де всі рівні перед Богом. Спроба Вишенського пропагувати свої ідеїбезпосередньо в Україні була невдалою, його ідеологію відмови від європейськихкультурно-цивілізаційних надбань діячі українського національно-культурногоруху не сприйняли і засудили як безперспективну за тогочасних умов. Однак попривсе це твори І. Вишенського, позначені справді бароковою енергійністю,імпульсивністю, полемічно-викривальним запалом, в якому ораторський пафоспоєднувався з убивчим сарказмом і уїдливою іронією, ці твори сучасникиоцінювали як «книги злата» і часто зверталися до них у пошукахнатхнення ще й у кінці XVIII ст.Полеміка навколо рішень Брестського собору малавеличезне значення тому, що вона уточнила характер, глибину розходжень міжправослав'ям та католицизмом. Хоча значна частина праць залишиласяненадрукованою, їх переписували, передавали один одному, читали на різнихзібраннях. У цілому для широких мас і найактивніших представників культурноїеліти висока ідея об'єднання всього християнства відступала перед загрозоюлатинізації і полонізації України. Всупереч сподіванням ініціаторів унії з числагрупи зденаціоналізованих церковних ієрархів, папської курії та польськихурядовців, забезпечена всебічною і постійною підтримкою акція релігійної уніїочікуваних наслідків так і не дала, передусім завдяки підвищенню рівнянаціональної самосвідомості українців. Найактивніші національно-культурні силиУкраїни опинилися у відвертій опозиції до унійного руху. Підтримали ж унію ті зкультурних діячів, хто йшов шляхом найменшого спротиву обставинам, хто «пливза течією», а отже й не мав великого духовного потенціалу, необхідного длякультурного розвитку. І хоча з плином часу деякі з визначних поборниківправослав'я з різних причин таки приставали до унії (М. Смотрицький, К. Сакович,К. Транквіліон-Ставровецький), усе ж разом з православ'ям вони залишали позадусвої кращі здобутки на культурній ниві. Тому не дивно, що й самі уніативизнавали нестачу сил і засобів для успішного впровадження унії і мусиливідзначати кращий стан справ у таборі православних, зокрема, кращий рівеньосвіти у нових православних закладах. Яскравий злет у періоднаціонально-культурного підйому кінця XVI — першої половини XVII ст. переживаєораторсько-проповідницька проза, представлена переважно старим жанром церковноїпроповіді, який за нових умов набуває нового змісту і нових форм. У роліцерковних проповідників доводилося виступати переважній більшості українськихкультурних діячів цього періоду, відтак увесь спектр ідей і думок, а такожхудожніх прийомів і засобів раннього бароко знайшли у проповідях своє виразневтілення. Деякі з особливо талановитих і яскравих проповідей того часу, якіназивалися «казаннями», були надруковані і поширювалися серед народу,завдяки чому дійшли до нас. Своєю емоційною силою і багатством риторичнихприйомів вони досі справляють неабияке враження на сучасних фахівців, тому недивно, що за тих умов люди спеціально йшли до церкви, аби вислухати черговеказання. Крім того, тоді ж виникає звичай укладати і видавати друком великізбірки зразкових або типових казань на цілий богослужбовий рік, так званіЄвангелія учительні, які мали допомогти парафіяльним священикам готувати своїпроповіді перед прихожанами. Оскільки ж проповіді виголошувалися перед людьмимаксимально доступною їм мовою, розвиток українського проповідництва об'єктивносприяв літературному опрацюванню елементів живого усного мовлення, які саме зпроповідницьких творів потрапляли вже й до інших літературних жанрів. Особливемісце в національно-культурній концепції православної української елітипосідала ідея культурного центру, яким мав стати і зрештою став відбудований ірозбудований Київ. Якщо в часи ренесансних віянь в Україні та за її межами підвраженням від давніх київських руїн часто висловлювалася думка, що Київ — ценіщо інше як гомерівська Троя, то з початком поширення барокової культури в Українівиникає концепція Києва як Другого Єрусалима (Й. Борецький, 3. Копистенський,П. Могила та ін.), який має стати надійним оплотом не тільки національної, алей усієї православної культури у світі. Цей київський всеправославний настрій урезультаті мав як безумовно позитивні, так і певні негативні наслідки дляподальшого розвитку порівняно молодої української культури, яка в умовахвідсутності своєї державності переживала бурхливі процеси внутрішньоїтрансформації. Оскільки послаблене історичною кон'юнктурою світове православ'ясприймалося як культурне підґрунтя, то й головні сили спрямовувалися на йогозміцнення. При цьому зведення самої будівлі самобутньої національної культуриукраїнського народу нерідко відсувалося на другий план, або й на більш пізній,більш сприятливий для цього час. Це, зокрема, відобразилося на культурілітературного мовлення, яка передбачала пріоритет «високої»церковнослов'янської лексики перед народною і можливість заступання функційкнижної української мови як порівняно «низької» у літературномупроцесі тогочасною польською мовою, яка у той час не сприймалася ще як чужа ілітературно була краще опрацьована. Писати поважні барокові твори живоюукраїнською розмовною мовою не могли собі дозволити навіть вихованцідемократичного братського руху, адже жива мова в принципі ще не розглядаласянавіть як потенційно придатна для спілкування на «високі» теми. Твориж «низьких» жанрів не були на той час актуальними і друком невиходили та й у списках поширювалися мало, тому на наш час майже невідомі. Староукраїнськіпоети доби помітно дистанціюються від живого мовного річища, працюючи надпоєднанням певних рис живої мови з традиційною лексикою і стилістикоюцерковнослов'янського ґатунку. В такий спосіб вони намагалися довести чинністьнаціональної культури не як «низької», демократичної, а культури «високої»,яка має свою аристократію, свою еліту і здатна вирішувати відповідні «високій»культурі завдання. Національна поезія також стала одним із речників полеміки якз протестантами, так і особливо з католиками за право залишатися самими собою ірозвивати власну культуру. Протягом 80-90-х років XVI ст. з'являється іпоширюється у рукописних списках досить велика (близько 2000 рядків) полемічнаантологія віршів книжною українською мовою, так званий Віршовий полемічнийкомплекс невідомого автора або групи авторів. При численних переписуваннях цязбірка часто розчленовувалася на окремі частини, доповнювалася, в окремихвипадках робилися купюри, самостійне значення часто мали окремі уривки, які використовувалисяяк звертання-передмови, кінцівки-післямови, послання-памфлети,послання-трактати тощо. Вважається, що основу збірки складала «Скарга нищихдо Бога», в якій не тільки міститься кілька гнівних інспірацій протикультурних агресорів на українських землях, а й дається їм рішуча відсіч,інколи у формі поетизованої притчі:Дух же святий істинен, солгати не може,і прегордим людєм гордость не поможе.Аще-бо хто верже камінь на висоту,мняще небесную збивати красотуВсемирного солнца, ясного світила,на самого єго паде тая сила,І на свою главу восприйме болізни,да к тому не дерзне творити соблазни.Національна ідентичність у післяренесансний періоднерозривно пов'язується з конфесійною належністю. Тому розвиток усіх галузейкультури і передусім літератури, в якій найповніше відбиваються світогляднізрушення та ідейні пріоритети доби, віддзеркалює чітке усвідомлення носіяминаціональної культури необхідності виведення на якісно новий рівень вітчизнянихдуховних цінностей.Мистецтво книжкової мініатюри і графікиЗ XIV ст. графіка відбиває готичний натуралізм, якиймав динамічніше трактування сюжету. Рукописи оздоблювались заставками, великимиорнаментованими літерами, в основному плетінковим орнаментом, багатим на фарби,серед яких усе ж переважають чорна та червона. Традиції візантійськогоорнаменту доповнюються готичними рисами, а згодом і все більш помітнимиренесансними тенденціями. Особливо високу художню цінність мають ГалицькеЄвангеліє XIV ст., «Житіє Бориса і Гліба», Радзивилівський літопис XVст., Пересопницьке Євангеліє XVI ст. Літературна мова у XV ст. в цілому щедосить слабко наближається до народної за винятком мови ділових грамот проспадкування і купівлю-продаж, лишаються чи не поодинокими свідками активногоформування української мови в цей період. Поруч з цими грамотами можнапоставити хіба що спроби українського перекладу певних нових на той час понятьі реалій у перекладній літературі того часу.5. Поняття і терміниТривіум — курс навчання у середньовічних колегіях,який передбачав вивчення трьох дисциплін: граматики, поетики, риторики. Квадривіум-курс навчання у середньовічних колегіях, який передбачав вивчення чотирьох дисциплін:математики, астрономії, музики, діалектики. Братства — національно-релігійнігромадські організації православного міщанства.