Культураповсякденності
Істотнимнедоліком культурології є її абстрактність, що не опускається до рівняповсякденного життя людей. Соціальна антропологія намагається перебороти цейрозрив. У даній роботі будуть розглянуті деякі підходи до пояснення культуриповсякденності. Зрозуміло, цим не вичерпуються можливості й досягненнятеоретичного аналізу.
Повсякденністьяк мир досвіду
Повсякденне- це звичне, звичайне й близьке. Це той життєвий порядок, у якому кожна людина,ким би і яким би вона не була, орієнтується вільно. Аналітичне проникнення вповсякденне являє собою серйозні труднощі через те, що все тут здається зрозумілим.Так відбувається тому, що людина в культуру повсякденності включена своєюпідсвідомістю, частиною розуму.
Повсякденне- це сфера людського досвіду, що характеризується особливою формою сприйняття йосмислення миру, що виникає на основі трудової діяльності. Для неї характерно напруженийстан свідомості, особиста участь у світі, що представляє собою сукупністьвидимих, не зухвалі сумніви в об'єктивності свого існування форм простору, часуй соціальних взаємодій. Всі ці форми є інтерсуб’ективно (соціально)організованими.
А.Шюц уважає, що повсякденність — це один з світів досвіду, для якого характернінаступні риси: а) напружена увага до життя; б) утримання від усякого сумніву віснуванні миру; в) переважною формою активності є трудова діяльність. Середвсіх видів активності остання відіграє найважливішу роль у конституюванніреальності повсякденного життя. Реальність і трудова діяльність вступають укогнітивний функціональний зв'язок, детермінований працею. Працююче Я виступаєяк цілісне, Я, оскільки праця найбільше повно активізує всі потенційні якостіособистості, наділяє їхньою єдністю. І це зрозуміло, тому що основною функцієюповсякденності виступає життєзабезпечення.
Природно,у трудовій діяльності присутні й спонтанні фізичні прояви, і властивістьрефлексії, що споглядає (огляд результатів дії), і діяльність уяви(проектування дії). Але головним залишається діючий початок, чим повсякденне йвідрізняється від миру фантазії (літературного задуму, миру чарівної казки,міфу й т.д.). В останньому немає праці, мотивованого навколишнім світом і усвою чергу впливає на його об'єкти, немає характерного для повсякденностіповинності, у силу чого й увага до життя ослаблено, напружена установка заміняєтьсяспоглядальної, що уявляє, практикується утримання від судження про існуванняоб'єктів цього миру (миру фантазії). Всі уявлювані образи мають право наіснування в цьому безмежному світі.
Ясно,що в основі когнітивного стилю, що конституює повсякденне, лежить принципправдивості в комунікаціях людей, що породжує почуття впевненості в істинностіщо відбувається. Принцип правдивості затверджується трудовою активністю людей.Оскільки у світі фантазії виявляється дефіцит діяльності (особистісна ісоціальної), напрошується висновок про те, що цей мир є трансформацією мируповсякденності, а не являє собою ізольовану від її й рівноправну з неюреальність. Тому в мистецтві головним принципом був і залишається принцип подібностіжиття, а не відходу від нього.
У повсякденномужитті людям доводиться винаходити, створювати свій мир. У своєму світі людиберуть участь і свій зовнішній план (діяльністю, поводженням), і внутрішнім(духовно-психічним) миром. Внутрішнє життя прагне бути погодженої із зовнішньоїй навпаки, оскільки люди так чи інакше хочуть жити згідно із собою, у станіщиросердечної рівноваги. Це можливо завдяки здатності людей створювати йнакладати на мир фактів і процесів свій значеннєвий і ціннісне нормативнийпорядок і приводити обоє ці миру у відповідність один одному. Ясно також, щосоціальна взаємодія неможливо без стійких символічних форм. З'являютьсяартефакти — структурно подібні об'єкти. Культура повсякденності організується втаких символічних формах, як позитивний досвід, що має властивість передаватисявід людини до людини, від покоління до покоління. Соціокультурний досвід людейкодується в міміці, жестах, рухах тіла, інтонаціях і словах, формулах, образах,технологіях. Ці прояви існують в областях спільної життєдіяльності людей,міжособистісної вербальної й невербальної комунікації, письмових текстах,сферах невербальних естетичних об'єктів. Для участі в такого роду комунікаціяхлюдина повинен мати певну культурну компетентність.
Історичнаеволюція семіотичною системи повсякденності
Розглянемосказане вище через призму семіотичних систем повсякденного життя людей. Цісистеми поєднують внутрішній мир людей і зовнішніх фактів за допомогою знаків,служать засобом відбору фактів культури з ряду соціальних фактів і забезпечуютьдинаміку культури.
Уповсякденному житті можна виділити принаймні 4 класи знаків, що персоніфікують:а) цільні предмети (архітектура будинку, дизайн начиння, костюм); б) керуваннядіями людей (міри, орієнтири, команди); в) знаки прогностики (прикмети,гадання, знамення); г) знаки мистецтв (музика, хореографія, образотворчімистецтва).
На цізнакові системи накладемо ще один ряд: мова, обряди, засоби вирахування, гра.Тоді картина еволюції цих знаково-символічних систем у дописьменної культурі(I), у суспільствах індустріальної цивілізації (II) і культурі інформаційногосуспільства (III) буде виглядати в такий спосіб.
Архітектура:I — народна архітектура; II — архітектура культових, кріпосних, спортивних іпалацово-паркових споруджень; III — архітектура промислових, транспортна,засобів зв'язку й інших подібних споруджень.
Костюм:1 — народний костюм; II — становий костюм; III — сучасний костюм у йогофункціональних різновидах.
Дизайнначиння (меблі, посуд, знаряддя праці й побуту, зброя): I — народна; II — начиння, виготовлена ремісниками; III — начиння, виготовлене промисловістю вмасовому виробництві.
Міри,засоби й способи виміру: I — міри довжини, рівні довжині фаланги вказівногопальця (вершки), долоні, довжині кроку й т.п.; II — міри, стандартизовані вданій місцевості й співвіднесені один з одним (більший сажень, маховий сажень,гроші й т.д.); III — міжнародні стандарти мер, правила виміру.
Засобиорієнтування: I — межі, місцеві предмети, тамги й подібні знаки; II — карти,плани, схеми, геральдика, реклама; III — комп'ютерні засоби зображення(комп'ютерна анімація й т.п.).
Команди:I — сигнали-команди голосом і жестом; II — сигнали музичними інструментами йзвуками (постріли, петарди), зорові сигнали (лампи, світлофори, підйом прапора,семафори й т.д.); III — автоматична сигналізація (робототехніка, команди вмовах інформатики й т.д.).
Прикмети:I — місцеві прикмети (ознаки хвороби з їхніми народними назвами, прикметиповодження домашніх і диких тварин); II — астрологія, симптоматика в медицині,фенологія; III — прогнози погоди по радіо й телебаченню, соціальна прогностика,техніка аналізів (у медицині, ветеринарії, фізику, хімії, біології й т.д.).
Гадання:I — гадання народні; II — мантичні мистецтва: хіромантія, каббалистика, гаданняна картах, експерименти в науці й техніку й т.д.; III — моделювання соціальнихі природних ситуацій за допомогою моделюючих систем.
Знамення:I — явища природи, суспільства й стани людини, що не входять у народні прикметизнаючих людей; II — чудеса (опису в Біблії й т.д.); III — маніпуляція масовоюсвідомістю засобами масової комунікації (паблік релейшнз, пропагандистськікампанії в ЗМІ й т.д.).
Музика:I — спів і гра на народних музичних інструментах (музичний фольклор); II — музика придворна, літургічна, сценічна, камерна; III — музика популярна, у томучислі й поп-музика.
Образотворчімистецтва: I — народна орнаментика, народна скульптура, живопис природнимиматеріалами; II — іконопис, станковий живопис, ліплення з дерева, каменю,металу, стінні розписи; III — фотографія, кіно, телевізійне мистецтво,комп'ютерна художня анімація.
Хореографія:I — танцювальний фольклор; II — культовий, придворний, побутовий, бальний,сценічний танець; III — масовий танець.
Проведемоневеликий аналіз показаної еволюції форм символізації миру повсякденногодосвіду. Зупинимося на предметах побутового побуту. Вони завжди мали знаковийзміст і тому характеризували соціокультурну приналежність людини: тогаримлянина, одяг селянина свідчили про соціальний стан, але не про психологічнийстан людини. Зараз положення міняється: комбінація берета, кепі, капелюха згімнастеркою, піджаком або светром, чоботями, кросівками або мокасинами даєможливість людині виразити своє індивідуальне самовідчуття й емоційневідношення до дійсності. Повсякденне життя і її інвентар усе більше беруть насебе функцію емоційного суспільного самовираження, що так довго були монополієюідеології, слова, високого мистецтва. Естетика костюма переборює протилежність побутовогоі офіційного, з'єднуючи воєдино волю першого й красу й пристойність другого.
Життєвесередовище стає реальною формою існування мистецтва. Наприклад, рок-концертпоряд з особливою емоцією, що виникає від переживання музичного добутку, даєвідчуття радості спілкування, тому що люди вільно пересуваються під часконцерту, випробовуючи почуття вікової й соціокультурної солідарності.Відбувається розкриття змісту добутку через середовище. Телебачення, радіо,домашня й відеотехніка дозволяють мистецтву розчинитися в повсякденному житті.(В 1891 р. у залі Карнегі-Хол Перший концерт Чайковського слухали 2 тис.чоловік, а перший виступ рок-групи дивилися й слухали завдяки телебаченню вже73 млн. чоловік.)
Знаннятакож розливається в життєвому середовищі. Виявляються вузькість інепродуктивність будь-якої спеціалізованої діяльності, позбавленої широкоїкультурно-гуманітарної основи. Це викликає потік науково-популярних журналів,телевізійних передач і т.д. Так вирішується кардинальна проблема епохи — проблема взаємин високої культури з низовим, повсякденним життям — зрозчиненими в ній і модельованими нею культурними змістами. У той же часпроблемою є втрата своїх орієнтирів так званою високою культурою. Починаєтьсяепоха пошуку нових змістів. Можливо, змісти споконвічно закладені у світобудовій розпаковуються безліччю різних способів, у тому числі й життєвим шляхомлюдини, що проходить через страждання.
Мовай культура
Праця,свідомість і членороздільна мова — головні властивості людини, що виниклиісторично (у філогенезі) і формовані при індивідуальному освоєнні культури (вонтогенезі). У культурі повсякденності мова є основною знаковою системою, щодозволяє людям розуміти один одного в будь-яких ситуаціях соціальної взаємодії.Мова існує в усній і письмовій формах (вербальні форми), рухах тіла і міміці(невербальні форми), штучних формах (машинна мова, мова математичних і іншихсимволів). У світі налічується понад дві тисячі живих мов: від безписемнихплемінних мов, на яких говорять іноді лише десятки людей, до національних мов,якими користуються багато мільйонів людей і на які створена багата література.Прийнято виділяти 15 мовних сімейств (індоєвропейська, семіто-хамітська,кавказька, давне індійська, уральська, чукотсько-камчатська, конго (нигеро) — кордофанська, нило-сахарська, койсанська, китайсько-тибетська, тайська, айстроазіатська,ескімосо-алеутська). Основна родина — індоєвропейська, що включає в себеблизько 100 різних мов, на яких говорять майже 150 народів, що живуть у всіхчастинах світла. Понад 60% населення Землі говорять на десяти найпоширенішихмовах.
Життямови в суспільстві — основна проблема соціолінгвістики. Соціологічний напрямоку лінгвістиці пов'язане з інтересом до функціонування живої розмовної мови,його соціальної й територіальної диференціації. Основними проблемами є питання:хто з ким розмовляє, як засобу масової комунікації говорять зі слухачами, якамовна політика держави? Хто й що говорить, з ким і на якій мові, при якихсоціальних обставинах, з якою метою, які наслідки мовного акту — от предметсоціолінгвістики. В увагу беруться рольові, ситуаційні й тематичні типи мовногоповодження (статус, роль, соціальна ситуація).
Соціальнуантропологію цікавлять питання існування й розвитку мови як головного семіотичногозасобу, структурующего й досвід, що позначає. У мові впорядковується, виявляєсвоє значення позитивний і негативний досвід людей: за допомогою мовиформується єдине культурне поле з типовими ціннісно-нормативними координатамиповодження й взаємодії людей. Словниковий склад мов містить три шари: а)незмінну масу основних слів (4000-5000 слів); б) технічний словник, що відбиваєеволюцію технічного миру й нараховує десятки тисяч слів; цей словник, однак,підрозділяється на ряд спеціальних словників, чим знижується цінність йогокультурного внеску в суспільство; в) вузький шар слів, включених у мову творцівслів (літераторів, поетів, журналістів, ораторів).
Ступінькультурності конкретної людини звичайно оцінюється по його словниковому багажі,що він використовує систематично. Отже, соціокультурне розшарування людей усуспільстві визначається насамперед типом мови, яким користується та або іншасоціальна група. Тип мовного спілкування являє собою щось подібне до айсберга — підводні 9/10 складаються з рівня утворення, виду діяльності людини, мовноїкультури його безпосереднього середовища, особистих здатностей і т.д.
Аналізмови як елемента соціокультурного життя дозволяє встановити наступну йоготипологію:
— загальна літературна мова: письмовий (науковий: есе, трактати, дослідження;художній: поезія, проза), усний (театр, лекції, проповідь);
— загальний утилітарний, або стандартна мова: письмовий (преса, реклама,комерційна документація, будь-якого роду кореспонденція); усний (радіо,телебачення й кіно);
— розмовна, фамільярна мова: письмовий (листа, записки); усний (усна неформальнабесіда в повсякденних ситуаціях, жаргон, арго, ненормативна лексика).
А.Моль ділить суспільство на чотири категорії, що роблять різний вплив на мовузалежно від свого положення в соціальній піраміді:
1.Категорія творців слів (учені, письменники, інженерно-технічна інтелігенція).
2.Утворена публіка, що вважає себе здатної судити про ці слова.
3.Обличчя, що використовують мову в професійних цілях.
4.Пасивна маса. (У Франції 60-х рр. відносно утворена публіка нараховувала до 2млн. чоловік, а шар, що робить вплив на мову, — близько 100 тис. чоловік.)
Словниковийсклад мови — це зміст мови, що відбивається в словниках, що становлятьсясистематично: Оксфордському словнику (Англія), Ларусса (Франція), Даля абоОжегова (Росія) і т.д. Словники містять у собі від 40 до 150 тис. словниковихстатей. Людина маси оперативно використовує лише незначну частину слів, наявниху цих словниках.
Умові людини розрізняють граматику й риторику. Перша має справа із правиламиз'єднання слів. Ці правила строгі. Граматичні форми утворять такий аспектгромадського життя, у якому вимоги цензури, повага до особистості й дотриманняумовностей носять найбільш категоричний характер. Риторика затверджує логікупобудови повідомлень, використовуваних у міжособистісній мові. Тут панують восновному інстинктивні способи вживання мови, засвоєні в процесі оволодіннярідною мовою. В умовах широкого застосування засобів масової комунікації однимиз найпоширеніших методів переконання людей, що не мають навичок самостійногоміркування, є метод повторів, систематична надмірність прикладів, маніпуляціястатистичними даними й т.д. Такі повідомлення — це передачі низької культурноїякості (реклама у всіх її формах, промивання мозків перед виборами, формуваннявигідного іміджу того або іншого політичного діяча й т.д.).
Дофактів культури ставляться також добутки мови, відібрані й збереженіспеціально. Розглянемо еволюцію їхніх форм в історії.
1.Усна до письмена мова зводилася до діалогу, поголосці, фольклору.
2.Усна літературна мова розвивалася у формах риторики (судова, дорадча, показовамова), гомілетики (навчальна мова, проповідь, пропаганда), сценічної мови(драма, читання вголос, диктант).
3.Письмова мова розвивалася в наступних формах: епіграфіка (напису на надгробнихпам'ятниках), нумізматика (напису на монетах, медалях), сигілографія (історичнадисципліна, пов'язана з печаткою, геральдикою), палеографія (епістоли, тобтолиста, а також документи, рукописна література у вигляді гомілетичних добутків,гімнографій, житійної літератури, географічних творів про подорожі, історичнихтворів у формі хроніки, творів по різних мистецтвах, розважальних творів,повчальних творів).
4.Неографія: художня література (епос, лірика, драма), наукова література(рецензія, стаття, монографія, навчальний курс, дисертація), журналістика(бібліографія, анотація, рецензія, памфлет, стаття).
Формифіксації мови еволюціонували від написів на бересті, папірусі й каменяхнадгробків у письмових цивілізаціях до пластинок, плівок і дискет вінформаційному суспільстві.
Отже,узагальнюючи, можна сказати, що в комунікативних актах, що супроводжує ситуаціїсоціальної взаємодії, виникають мовні моделі, адекватні конкретним ситуаціям.Така відповідність забезпечується лінгвістичною компетентністю учасниківситуації, що у свою чергу визначається їхнім соціальним досвідом(представляється спірної точка зору, що відстоює вродженість такоїкомпетентності). Лінгвістична компетентність визначається чотирма параметрами:граматичною правильністю, прийнятністю, зустрічальністю.
Спільнежиття (у повсякденному) людей супроводжується появою безлічі соціальнихутворень, серед яких особливо виділяються групи, класи, етноси й раси. Щолежить в основі соціального розшарування — розмаїтість людей або жсоціокультурні, економічні, політичні й інші фактори, що діють як би примусово,ззовні, розподіляючи їх по групах і тим самим визначаючи статус, ролі й долюконкретних індивідів? Спробуємо знайти відповіді на ці важливі питання.
Існуєдивна подібність між людьми. Воно становить людську природу, що усіх наспоєднує й відрізняє від інших живих істот. Але незважаючи на подібність, нашповсякденний досвід переконує в тім, що між людьми є величезну кількістьрозходжень: ми навіть зовні різнимося — по росту, вазі, кольору волосся йшкіри, рисам і вираженню особи, поставі, ході й т.д. Про це ж говорять фізичній психічні досягнення людей, які фіксують в книзі рекордів Гинеса. Зрозуміло,така розмаїтість людей корениться в біології людини — ми народжуємося з різнимигенами. У той же час біологія людини є джерелом розмаїтості людей тому, що самевона створила й можливість людського суспільства, і його необхідність. Дітинароджуються безпомічними істотами, і потрібна соціальна організаціявиробництва їжі, житла, одягу й т.п., захисту слабких і одержання знань просвіт для виживання людей. Тому розмаїтість людей і мінливість такої розмаїтостіможливі лише в суспільстві й через суспільство. У результаті з'являєтьсяпроблема співвіднесення біологічної мінливості, що люди успадковують від своїхбіологічно, що різняться батьків, із впливами середовища.
Отже,спадковість і середовище — об'єкти нашої уваги. Читач знає по досвіду, що частовони протиставляються. Існують навіть твердження, що розходження в IQ(коефіцієнті інтелекту) на 80% визначаються генами й на 20% — середовищем.Однак такий плюралістичний підхід некоректний, помилка складається в спробіприписати зовнішнім і внутрішнім силам окремі, не зв'язані один з одним ролі,які вони грають у формуванні індивідів і суспільства. Питання: Я відрізняюсявід сусіда тому, що в мене інші гени, або тому, що в мене інший життєвийдосвід? — є з погляду біології безглуздим. Спроби чітко відокремити зовнішні йвнутрішні причини йдуть ще від Р. Декарта, що представляли собі людськийорганізм як машину. Дроблення організму на частині дало позитивні результати,наприклад, у медицині (поява професій хірурга, терапевта, невропатолога,окуліста й т.д.). Однак невдачі такого підходу, особливо в розумінні того, якзапліднене яйце перетворюється в мислячу й діючу людину, привели до наступнихвисновків: а) кожний організм є суб'єктом постійної зміни протягом всього свогожиття й б) організм у кожний момент часу перебуває під спільним впливомвзаємодіючих генів і середовища.
Усилу цього ми можемо сказати, що зовнішня мінливість людини у звичайному світі єпродуктом суспільства, а саме: полові й географічні, расові й етнічнірозходження знаходять у суспільстві соціальні форми через розвиток суспільногоподілу праці й розподілу видів праці серед людей по родовитості, власності абопо здібностях.
Література
1.Орлова Э.А. Введение всоциальную и культурную антропологию. М., 1994.
2.Розин В.М. Введение вкультурологию. М., 1994.
3.Тойнбі А.Дж. Збагненняісторії. — К., 2001.
4.Кнабе Г. Мова побутовихречей. — К., 1991.
5. Моль А. Соціодинамікакультури. — К., 1997.