Темароботи: Ковальство: минуле і сьогодення
Вступ
Актуальність дослідження. Ремесла йпромисли становили важливий напрямок господарської діяльності населення давньоїУкраїни. Вони забезпечували виготовлення одягу, побутових предметів, прикрас,зброї, знарядь праці, будівництво споруд, тощо; видобуток та обробку цілогоряду харчових продуктів. Саме вони значною мірою визначали загальний рівеньрозвитку економіки, впливаючи на соціальні, політичні та культурні процеси всуспільстві. Не випадково питання їхнього розвитку постійно привертали увагудослідників.
Ковальське ремесло — одне з найважливішихвиробництв матеріальної культури — своїм корінням сягає глибокої давнини.Археологічні дані свідчать про те, що на автохтонній території України людинаоволоділа металом (міддю) близько п'яти тисяч років тому.
Особливого розквіту ковальське ремеслодосягло в період Київської Русі. Давньоруський коваль уже в IX ст. емпіричнимшляхом виробив усі основні види і конструкції ремісничих інструментів і знарядьпраці. Серпи і коси, пили і сокири, ковальські молоти і кліщі, долота і свердла,ножиці і зубила, підкови і вудила, їх найзручніша форма і відповідна технологіявиготовлення були знайдені давньоруськими майстрами і проіснували вметалообробній промисловості багато сотень років, аж до XXІ ст.
Наявність сировини, постійна потреба вкованих виробах спричинилися до значного розвитку цього ремесла на Україні. Провагомість ковальського ремесла в суспільно-економічному житті народу говоритьвже той факт, що зовсім донедавна, аж до початку XX ст. воно було єдинимвиробником основної маси засобів праці із заліза і емалі.
Ковальська обробка чорного металу наУкраїні, починаючи з часів Київської Русі, розвивалася в двох напрямках — яксільське і міське ремесло. Київська Русь у XII ст. стояла на порозі доменноговиробництва сталі. Ординська навала на довгі роки припинила блискучий розвитоккультури ковальства місцевих народів.
Нерівномірним висвітленням у науковихдослідженнях ковальства по відношенню до ремесел та окремих видів виробництва,тоді як без вивчення, наприклад, особливостей розвитку давньоруськогосуспільства. По-друге, певні важливі етапи виробництва, види продукції та деякіособливості технологічного процесу теж не знайшли відповідного висвітлення всучасній літературі. Зокрема, незважаючи на значну роль обробки металів, насьогодні відсутні систематичні розробки навіть основних прийомів ковальства, щовикористовувалися у виробничому процесі.
Об`єктом дослідження є ковальство, складовівиробничого процесу, починаючи від сировини, техніко-технологічних особливостейі до готової продукції.
Основу ж джерельної бази складаютьархеологічні матеріали, які представлені об`єктами й знахідками, пов`язаними зремеслами та промислами сільського населення.
Предмет дослідження – історико-культурологічніта археологічні матеріали, пов`язані з ковальським виробництвом і промисламинаселення території України з давньоруського часу до сьогодення.
Завдання для вирішення даної проблемипередбачає дослідження різних видів ремесел і промислів відповідно до етапів їхвиробничого процесу, використовуваної сировини, знарядь праці, пристосувань іспоруд, готової продукції, браку, особливостей технологічного процесу.
Методи дослідження включають в себепринципи історизму, об`єктивного підходу до висвітлення минулого, що базуєтьсяна пріоритеті задокументованих фактів, та на комплексному використанні джерел упоєднанні зі спеціальними методами історико-етнографічних досліджень, а саме:ретроспективного, порівняльного і комплексного аналізу, класифікації,систематизації. Застосування саме цих методів дозволило висвітлити питаннярозвитку ковальства, ремесел і промислів, провести моделювання виробничихетапів, що не знайшли свого відображення серед археологічного матеріалу.
1. Художній метал та його обробка натеренах України
1.1 Історіографія дослідження обробкиметалу та становлення ковальства
На відомі сьогодні археологічні даніМ.С.Грушевський в першому томі „Історії України-Руси” присвятив підрозділматеріальній культурі, де лише в якості ілюстрацій використав археологічнізнахідкі, виробів з металу відомі для того часу в незначній кількості. Даніписьмових джерел залучалися теж не в повному обсязі. Відомо, що вчений ставивперед собою інші завдання дослідження в цілому, що й зумовило стислухарактеристику давньоруських ремесел та промислів .
М.Арістов у своїй ґрунтовній праці зібрав іпроаналізував цілий комплекс письмових джерел вітчизняного та іноземногопоходження, а також детально охарактеризував різні виробничі аспекти. Щодоархеологічних матеріалів з досліджуваної тематики, то на час написання роботивони були фактично відсутні (Аристов, 1866). Незважаючи на певні недоліки, цяпраця залишається єдиним монографічним дослідженням давньоруських ремесел тапромислів за даними письмових джерел, яке не втратило своєї актуальності ісьогодні. Перша робота, присвячена комплексному дослідженню сільських ремесел іпромислів із залученням масового археологічного матеріалу належить Б.О.Рибакову(Рыбаков, 1948). Трохи пізніше публікується серія робіт колективу авторів, вяких окремо розглядаються різні види ремесел і промислів давньоруських селищ(Левашова, Мальм, Успенская та інші, 1956; 1959). В перерахованих працяхвикористано, головним чином, археологічні дані, письмові повідомлення таетнографічні матеріали територій, розташованих на північ та північний схід відПівденної Русі. В узагальнюючих працях з історії та археології Українивисвітлювались певні аспекти деяких ремесел і промислів населення давньоруськихселищ Середнього Подніпров`я, але в них подається дуже стисла їхняхарактеристика (Давня історія України, 1995; Давня історія України, 2000)[[1]].
Питання розвитку ремесел і промислівсільського населення розглянуто не рівномірно по різних галузях та окремихнапрямках. Так залізоробна та ковальська справа досліджувалася в роботах В.І.Бідзілі,С.В.Панькова, Г.О.Вознесенської, Г.А.Мудрицького. Вивченню гончарстваприсвячено праці О.П.Моці, В.П.Коваленка, С.О.Біляєвої, В.О.Петрашенко,Л.В.Шевцової, І.А.Готуна, Р.С.Орлова. Художнім металом називають декоративно-прикладній монументально-декоративні твори, виготовлені вручну різноманітними технікамиз чистих металів та їх сплавів. Більшість металів доволі міцні і при нагріванніпластичні, добре піддаються механічній обробці. Можна відливати масивну і легкуажурну форму. Із бляхи зручно карбувати рельєфні зображення, дифувати посуд таін. З металу можна кувати різноманітні конструктивні речі або, витягуючи тонкінитки (дротики), створювати ошатні візерунки, що нічим не поступаютьсямереживам. Згадаймо ще яскравий полиск полірованої поверхні та різнобарвністьметалів і сплавів. Усе це разом узяте дає металу як матеріалу значні переваги ізабезпечує стале застосування у художній практиці та ковальській справі.
1.2 Мтеріали для ковальства
Метали, з яких виготовляють художніпредмети, поділяються на групи кольорових і чорних. Кольорові у свою чергускладаються з благородних (золото, срібло, платина) і неблагородних: мідь,цинк, олово та ін. Кожен з металів та їхні сплави має своєрідні технологічні йдекоративні відмінності. Мідь — перший метал, який опанувала людина. Вінсередньої твердості, пластичний і в'язкий, з характерним червонуватимвідтінком. Добре полірується, шліфується, однак не довго зберігає полиск. Зміді та її сплавів колись виготовляли посуд, начиння й чимало інших побутовихречей. Бронза — сплав міді й олова. В окремих випадках може містити ще й невеликучастку цинку, свинцю або срібла. Технологічно-декоративні якості сплавузалежать від кількості в ньому олова. Так звана монетна бронза (5 % олова) масоранжевий колір. «Зброярський» сплав містить близько 10 % олова і відзначаєтьсяжовтим відтінком. Дзвонарська» бронза повинна мати не менше як 20% олова інабуває світло-жовтого, сяючого відтінку, а при зростанні вмісту олова дотретьої частини і більше — нагадує біле срібло. Латунь — сплав міді та цинку(від З до 50 %). Трапляється і латунь^з домішками заліза, алюмінію і марганцю(не більше 10 %). Приємна кольорова гама латуні має розтяжку відчервонувато-жовтої до золотисто-жовтої барви. Латунь твердіша й міцніша відміді, однак із збільшенням вмісту цинку зменшується її пластичність. Цей сплавне лише добре обробляється, а й легко піддасться гальванічним покриттям. Цинк —метал білого кольору із холоднуватим відтінком. Він мало пластичний, але добре обробляєтьсяінструментами. Для художніх робіт застосовується рідко. Олово —найлегкоплавкіший (232 ') м'який метал сріблясто-сірого кольору із матовимполиском. Відзначається стійкістю до зовнішнього середовища й кислот. Зантичних часів і в середньовіччі з олова виготовляли посуд, прикраси та іншіпобутові предмети. Алюміній — легкий метал сріблясто-білого кольору. Післялиття він крихкий. Алюмінієвий прокат набуває пластичності лише внаслідоквідпалювання. Свинець — м'який, легкоплавкий (327 ) і пластичний металсинювато-сірого забарвлення. У художній обробці металів використовуєтьсянечасто, окисли свинцю отруйні. Нікель — сріблясто-білий метал з ледве помітнимкоричневим відтінком. Він дуже ковкий і тягучий. У чистому вигляді майже невживається, зате відомо понад 3000 його сплавів. В ювелірній справі широкозастосовуються мельхіор (81 % міді і 19 % нікелю) та нейзільбер (65 % міді,13—45 % цинку і 5—35 % нікелю)[2].
З давніх давен першими матеріаламихудожньої обробки металів вважалися золото й срібло. Звідси походить і назватворчої діяльності стародавніх ювелірів, які виготовляли посуд і прикраси —золотарство. Золото — наіідорогоцінніший метал, відрізняється дзвінким жовтимкольором, яскравим полиском, доброю пластичністю і пружністю. Воно не втрачаєпрекрасних якостей у природному середовищі, стійке до кислот. Температураплавлення 1064. Оскільки золото надто м'яке для виготовлення ужиткових речей,його доповнюють міддю і сріблом. Ці компоненти, звичайно, впливать навластивості й колір сплаву. Так, з додаванням більшої кількості міді і меншоїсрібла отримуємо червоне золото, і навпаки — жовте золото. Біле золото виходитьпри доповненні сплаву невеликими частками нікелю і паладію, а зелене —внаслідок присипання кадмієм. Срібло — дорогоцінний, найсвітліший метал з інтенсивнимполиском. За твердістю, пластичністю і пружністю перевершує золото. На повітріне втрачає своїх властивостей, однак темніє від випарів сірки або сірководню.Найкраще розчиняється в азотній кислоті. Плавиться при температурі 960 '. Удекоративно-прикладному мистецтві застосовується у вигляді сплавів з міддю длядосягнення необхідної міцності й пластичності[19].
Чорні метали — це залізо та його різновиди:сталь і чавун. Залізо використовують не в чистому вигляді, а в сплавах звуглецем та іншими складниками (сіркою, фосфором, нікелем, хромом, марганцемтощо). Залізом також називають сталь з мінімальною місткістю вуглецю (до 0,1%), що відзначається м'якістю й пластичністю, легко кується, однак непіддається загартуванню. Сталь, яка містить від ОД до 0,3 % вуглецю,називається виробничою (для дрібних ковальсько-слюсарних робіт) і відповідаєвсім вимогам художнього ковальства. Нержавіюча сталь (хромонікелева) — ефектнийлистовий матеріал, стійкий до корозії, але важко обробляється. Чавун — цетвердий і крихкий метал, багатий на вуглець (від 1,8 до 2 %), при розломі маєсірий колір. Чавун зовсім не кується, проте успішно застосовується дляливарного виробництва начиння, пічок, решіток та інших художніх предметів. У20-х роках XIX ст. в Європі були модні прикраси з тонкого чавуну (браслети,підвіски, персні тощо).
Рубка, розрубування, пробивання отворів,згинання, закручування, звивання, вигладжування, насікання візерунків та ін.При виготовленні складних виробів застосовуються відповідні ковальські штампи йформи. У художньому ковальстві часто виникає необхідність з'єднати окреміковані деталі виробу в єдине ціле. Для цього застосовуються такі технологічніприйоми: склепування, з'єднання хомутами й обоймами, з'єднання на гвинтах,зварювання у горні тощо. Карбування — нанесення рельєфу на листову заготовкуметалу (мідь, латунь, м'яка сталь, алюмінієві сплави, нікелеві сплави та ін.).Ця техніка широко вживається — від ювелірних мініатюр до великих монументальнихтворів — для декорування інтер'єрів та екстер'єрів громадських споруд. Затехнологічними особливостями розрізняють вісім різновидів карбування: контурневгнуте; контурне опукле; контурне для емалі; ажурне (прорізний метал);рельєфне; декоратнвно-фактурне; кругле карбування посуду (дифування) і карбуванявиливаних виробів. Для виготовлення кількох предметів з однаковими карбованимиприкрасами застосовують шаблони. Гравіювання — нанесення на поверхню металуорнаментів або фігурних зображень різцями-штихелями. Розрізняють пласкегравіювання і рельєфне. Пласке певною мірою нагадує контурне карбування.Гравійовані твори найкраще сприймаються зблизька. Цю техніку переважнозастосовують в ювелірній справі для оздоблення посуду та деяких типів прикрасіз золота й срібла. Чернь — ювелірна техніка оздоблення виробів із срібласпособом нанесення на гравійовану поверхню порошкоподібного сплаву (сірнистісполуки срібла, міді, свинцю тощо) з наступним випалюванням при малихтемпературах. Розплавлений чорний сплав рівномірно заливає заглибини і посилюєвиразність декору, оживляючи таким чином дещо одноманітну прверхню срібла.Чернь інколи поєднується із золоченими елементами, що надає творам своєрідноїколірної гармонії[17].
Емаль (фініфть) — ювелірна технікадекорування творів з металу. Тонкий шар силікатного сплаву, забарвленийвідповідними окислами металів, наносять у порошкоподібному або пастоподібномустані на поверхню виробів і сплавляють у муфельній печі. При температурі 700 —800 сплав міцно з'єднується з металом. В одних випадках емаль вкриває площинусуцільно, в інших — акцентує композицію невеликими крапельками. Так чи інакшесвоїм полиском і переливами кольорів вона підсилює декоративний ефект, інколизахищає поверхню від корозії. За технологією виготовлення емалі класифікуютьсяпа три групи: виїмчасті, персгородчасті і суцільні. Виїмчасті виконуються погравійованій, виливаній або карбованій заготовці (штамповці). Перегородчастіемалі поділяються на листові, дротяні, по скані та ажурні. Суцільні емалівиконуються з металевими накладками, просвічувані й рельєфні, розписні таживописні.
Скань (від давньослов'янського скручувати,звивати) — оригінальний вид ювелірної техніки, в основі якої лежить ажурнасітка, набрана із дротинок спіралеподібної форми, з'єднаних пайкою. Скань буваєажурною або накладною. Остання інколи поєднується із зерню (гранулюванням) —напаюють крихітні зернятка із міді, срібла або золота. Ця техніка називаєтьсяфілігрань (від лат.— зернятко). У техніці скані виготовляють високохудожнійпосуд і прикраси. Кольчужне плетіння — давня техніка з'єднання кілець з тонкогодроту (золото, срібло, мідь тощо) у своєрідні ланцюжки, плетиво. Зараз цятехніка застосовується для виготовлення ланцюжків, браслетів та інших прикрасрізними прийомами: змійка, стрічка, якір тощо[19].
До згаданих технік художньої обробки металуможна додати ще накладання, інкрустацію або насічку ювелірних виробів,травлення пласких рельєфів та сучасні техніки масового тиражування: накатка орнаментуваликами, штампування пресом, електролітична гальванопластика тощо. Такимчином, художня обробка металів як вид декоративно-лрикладного мистецтваподіляється на технологічні підвиди. Зауважимо, що в наукових дослідженнях їхможуть називати видами, наприклад: художнє лиття, художнє ковальство іслюсарство, карбування, гравіювання і чернь, художні емалі, скань і зернь тощо.
1.3 Ґенеза ковальства: доба первісності та раннєсередньовіччя
Художня обробка металу — один із давніхвидів ремесла на Україні. Кращі зразки народного металообробного промислу здивовижною гармонією поєднують природні властивості матеріалу з професійноювправністю та естетичною свідомістю творця, що надає, здавалося б, чистоужитковим предметам значення та цінності справжнього твору мистецтва. Початкихудожньої обробки металу на українських землях сягають глибин тисячоліть. Дослідженнятехнології мідних виробів ранньотрипільських майстрів привело до висновку, щовони були зроблені руками досвідчених ковалів, які вміли розковувати мідь втонкі пластини і надавали їм потрібну форму наступною обрубкою і обрізуваннямкраїв, розрубувати масивні куски і згинати на болванках потрібного профілю, якідосягли досконалості в техніці зварки, витяжки, пробивки і прошивки отворів[20].
З п'яти тисяч років, протягом яких людинаоволоділа металом, три тисячоліття- належить залізу. Початок залізного. вікуна території. сучасної України співпадає з початком скіфської епохи вПівнічному Причорномор'ї (VII ст. до н. є.). Поодинокі металеві предметиз'являються ще у трипільську добу, проте початковий розквіт ремесла'припадає наперіод Київської Русі. Спрадавна давньоруські ковалі (з VI-VIII століть н.е.)володіли всіма прийомами вільного кування, ковальської зварки, сурмового паянняміді, уміли проводити термічну обробку виробів. При тому рівні техніки відмайстра було потрібно багато уміння, навик, досвіду в обігу з металом.Розрізнити, наприклад, сорти сталі можна було тільки за кольором і характеруіскри або зламу, а ступінь нагріву при куванні, гарті і зварці — за кольоромрозжареного металу (розжареного) визначали за кольором.
Цікаво, що давньоруські ковалі з великиммистецтвом проводили не тільки прикраси до костюмів — пряжки, персні, застібки,браслети, підвіски, намиста, або прикраси для кінської збруї, але і петлі наскриньки й скрині, оковування для них, дверні замки, мечі, шоломи, кольчуги,бойові сокири, всіляке побутове начиння і велику кількість інших залізнихкованих виробів.
Прийоми вільного кування, відомі з давніхчасів, збереглися і до наших днів. Ковальська зварка була в основі виготовленняхолодної зброї з багатошарової сталі. Її ще називають зварювальним булатом.Великих успіхів добилися майстри з дамаску. Дамаською сталлю почала називатисябагатошарова зварювальна сталь.
За часів могутності Київської Русі коваліберуть активну участь в будівництві Новгородських, Київських і Псковськихвеличних соборів. Майстри ковальської справи кують не тільки пояси для стяганнястенів, зведень, арок, але і високохудожні грати для вікон, парадні ворота,двері з накладними квітами, витими ручками-стукалами, встановлюють на вершинахкуполів соборів візерунчасті хрести, що «розквітли».
В якості сировини слугувало залізо й сталь.Вироби виготовлялися з трьох видів сталі — цементованої (томленої), зрівномірно розподіленим вуглецем по всій масі метала; зварної сталі,неоднорідної будови; сирцевої сталі слабо та нерівномірно насиченої вуглецем,яку могли отримувати безпосередньо в сиродутному горні або з використаннямінших тепло-технічних споруд та пристосувань. На селищі Колонщина виявленооб`єкт, який, вірогідно, використовувався для додаткового навуглецювання криць- будівля у вигляді ями з напівокруглим перекриттям та отворами в суцільнійскловидній масі, яка утворилася внаслідок дії високої температури. Даний процесобробки криць значно ефективніший від одноразової цементації навіть декількох готовихвиробів у спеціальних посудинах. Можливо, використання саме цього способупояснює поширення на південноруських землях суцільносталевих виробів,відкованих з неоднорідної сирцевої сталі (на селищі Григорівка вони становлятьблизько 46%, а для матеріалів Х-ХІ ст. аж 55%)[[3]].
У залізоробному виробництві зважаючипожежну небезпеку й особливості технологічного процесу ремісник працював успеціальному приміщенні — кузні, яка була оснащена спеціальним обладнанням івіддалена від житлової забудови. Залишки таких майстерень виявлено у селищахАвтуничі, Деснянка, Дорогінка ІІІ, Колонщина, Боярка, Ліскове. На останньомусліди головного виробничого об`єкту кузні — горна збереглись найкраще. Поручвиявлено ковальські шлаки й виплески кольорових металів. Інструменти дляхолодної й гарячої обробки металу в кількісному відношенні представлені доситьнерівномірно. Найбільшу кількість становлять зубила та пробійники, інші видипредставлено поодинокими знахідками (гвоздильня, точильні кола, напилки,ножниці по металу, слюсарний молоток, кліщі). Ймовірно, в процесі виготовленняметалевих предметів використовувалися також точильні камені — оселки.Результати спеціалізованого металографічного аналізу масових категорійковальських виробів з давньоруських селищ засвідчують виготовлення значної долісуцільно залізних та суцільно сталевих виробів (особливо на ранніх етапах), атакож використання досить трудомістських технологій виготовлення предметіввисокої якості. Було розвинуте ювелірне ремесло. Більшість відомих виробіввиготовлено з міді, срібла та різноманітних сплавів на їх основі. Найбільшпоширеною серед інших прийомів була техніка відливання. Металева сировина (лом)переплавлялася в глиняних і кам`яних тиглях, які представлені в цілому тафрагментованому вигляді. Можливо, значна кількість даних знарядь не дійшла донас через використання для їх виготовлення необпаленої глини. Крім відливання,сільські ювеліри викорисювували також ковку, чеканку та інші способи обробкиметалу. Хоча ювелірних молотків не виявлено, проте характерні сліди обробки набагатьох виробах з давньоруських селищ, знахідка ювелірної наковальні (Анісів)свідчать про широке поширення ковки кольорових металів. Комплекс знахідок іздвох ювелірних майстерень селища Ліскове свідчить про використання сільськимимайстрами досить різноманітних технологічних прийомів і, не виключено,оздоблення виробів вставками з напівкоштовного каміння.
Розділ 2. Художня обробка металу
2.1 Розвиток ковальства у XV—XVI ст.
Починаючи з XV—XVI ст. ковальстворозвивається як народний промисел на селі (в поселеннях на руднях) і як цеховев місті.
Коваль в селі був одночасно і бляхарем, іслюсарем, і конструктором. Він виготовляв плуги і сокири, серпи і мотики,клепав коси, кував коней, окопував вози і сани, переплавляв («пересипав») уковальському горні зпошені інструменти та знаряддя на нові, конструював млиновікола і їх систему передач. Виробничо-господарська діяльність народу, його побутзавжди супроводжувались бажанням прикрашати його, естетично оздобити. Тонковідчуваючи метал, ковалі своєрідно прикрашали свої вироби, поєднуючи пластичніі декоративні можливості заліза з традиційним місцевим орнаментом. Особливозахоплення викликають ковані скрині, які були масово розповсюджені по всійУкраїні: на Слобожанщині, Наддніпрянщині, Поліссі, Волині, Поділлі, Прикарпатті.У зв'язку з функціональним та декоративним призначенням скрині до її оздобленняпідходили з особливими вимогами. Кожна скриня мала своєрідне, неповторноокуття, художні особливості якого відображали естетичні смаки замовника івиконавця.
Залізні вуха до скринь, замки, ключі ізавіси кували в гарячому стані «на горячо». Для декорування використовувалитонке листово залізо або бляху і прийоми холодної обробки заліза: різання,згинання, насічки, пробивки отворів. Залізне окуття у вигляді суцільної полоси,зігнутої (вдвоє) під прямим кутом і «мережаної» різної форми прорізами,зміцнювало кутову в'язку стінок скрині і вигідно підкреслювало її конструкцію.З цією ж метою оковували по кутах віко скрині. Особливо вибагливо декорувалипередню стінку і скромніше дві бокових. Своєрідно профільовані й ажурно вирізані полоси темного заліза чітко виділялись па тлі світлого прооліфленого чимальованого дерева. В основу композицій, якими прикрашались скрині, булипокладені елементи народних орнаментальних мотивів — розгалужені гілки де рев,стилізовані квіти, дерево життя, різноманітні геометричні фігури. Контрасттемного заліза і світлого дерева, а також фактури цих двох матеріалів створювавсвоєрідне звучання загального докору і настрій інтер'єру сільської хати. Вдекоруванні скринь ковалі виходили з місцевих особливостей, відтворюючи художніуподобання свого регіону.
Дверні замки — клямки, замки, двернізавіси, димпики, виготовлені ковалями, прикрашали будинки односельчан. Простіза своєю конструкцією і способом виготовлення, зручні н користуванні, дужопоширеними були замки-клямки. Такий замок виготовляли з прутового, круглого абоквадратного в перерізі заліза. Кінці залізного прута нагрівали в ковальськомугорні і розклепували, надаючи відповідної форми. Нижній кінець розклепувалименше, у вигляді простої круглої, трикутної чи овальної форми. Верхньомукінцеві надавали вибагливої форми способом розклепування, дальшого вирізання інасічки зубилом у формі серця, голівок птахів чи звірів, стилізованих гілокялин чи просто геометричної композиції. На розклепаній і фігурно вирізанійпластині пробивали один-два або три отвори для цвяхів. Цвяхи, якими кріпилисязамки до полотна дверей, одночасно служили декоративними елементами, доповнюючигеометричний чи рослинний орнамент. Кінцевою операцією було згинання кінців впотрібний бік[[4]].
Аналогічно майстри оздоблювали металевінакладки для пружинних замків дверей і скринь. У вигляді розгалужених гілоквирізалися дверні завіси. Кінець дишля або ручиць кованого воза прикрашали голівкизмій, птахів, звірів. На даху кузні часто красувалася вирізана її власникомфігурка півня-охоронця. На території східної України побутували надимники, яківиготовлялися з бляхи, способом иросічного заліза. Надимники являли собоюпросторову композицію, часто у вигляді казкової хатки. Захнщаю-ристовувалвспособи насічки, пробнвки отворів, карбування, вирізання, а також методгарячого штампування. За допомогою гарячого штампування ковалі наносилиідентичні узори на протилежних сторонах масивних предметів.
Металообробні ремесла зазнали особливогоруйнування під час навали, так стверджує більшість сучасних істориков. Уремісників золотоординці відбирали залізо й вироби з нього. Проте добуваннязаліза й обробка металів тривали, зберігаючи провідну роль серед інїпих галузейремесла.
Крім світських виробів із металувиготовляли речі церковного вжитку (потири, обкладинки книг, іконки, хрести таін.). З них до нас ді й шли переважно твори дрібної пластики. До найбільшвидатних пам'яток належать залишки срібної оправи Галицького євангелія XIV ст.. Чільна сторона оправи складається з середника, із «Розп'яття з пристоячими»та чотирьох наріжників із зображенням євангелістів. Середник, облямованийрельєфним «шнуровим» візерунком, має форму ромба, складеного з чотирьохкілеподібних бага-толопастевих арочок — мотивів, запозичених із східногомистецтва. Усі зображення відтиснуті з матриці. Зразком для них були мініатюри,мову яких ювелір переклав на мову металопластики. Світлотіневі градації віннамагався передати градаціями висоти рельєфів. При цьому переходи від світла догустої тіні вирішені різко. Важливо відзначити, що в цій та інших оправахвикористано один і той же композиційний принцип, відомий з посуду черняхівськоїкультури, який міг зберігатися тільки в надрах народного мистецтва.
Від другої половини XIV ст. не збереглосяпам'яток художнього металу. В письмових джерелах нічого не згадується про йогорозвиток у Києві та на Волині. Дуже скупі дані про стан металообробки у Львові.Відомо, шо у 1383 р. у Львові проживав відливник дзвонів Миколай. У цей часзахідні землі України втратили політичну незалежність. Сюди наїхало багатоіноземців. Проте місцева художня культура продовжувала існувати. її багатітрадиції були міцним грунтом для діяльності українських ремісників, зв'язаних знародним мистецтвом сільської периферії. З кінця XIV ст. з'являються цеховіорганізації ремісників у різних містах України. Львову тут належить першемісце. В XV ст. місцевий ковальський цех об'єднував майстрів усіх видів обробкиметалів.
У XIV ст. виникає, а в XV ст. набуваєзначного поширення артилерія. Лиття гармат із самого початку польська владазосередила близько до кордонів Польщі в містах та замках західних земельУкраїни. Важливим центром гарматного лиття став Львів. Форми перших гармат булидуже прості. Це — круглий або гранчастий стержень, що має всередині канал длязаряду, відкритий з одного кінця для вильоту і закритий з іншого (казенник). Зодного боку знаходився вузенький отвір для запалу. Гармата була на той час річнова. У пошуках її пропорційно-доцільної форми звернулися до архітектури,звідки за взірець була взята конструктивна форма опорного стовпа (колони), якаширшає донизу. Така форма цілком відповідала і розподілу тиску порохових газіввсередині ствола при пострілі. Простим і скромним було декорування гармати.
Зникає перегородчаста емаль, відмираютьчернь, зернь, філігрань. Зникають і численні типи ювелірних виробів — діадеми,опліччя, браслети-на-ручні тощо. В значній мірі була зруйнована виробнича база;залишилася мізерна кількість майстрів. У ці часи продовжувалося лиття з металухрестів-енколпіонів та іконок-складнів. Частково це робили за старими моделями,частково — за новими, пластика яких нерідко була надто примітивною Водночас назаході південноруських земель зберігався високий рівень металообробки. Тутремесло значно менше потерпіло від навали. Розвитку ремесла сприяли політичніта економічні обставини, а також великий приплив майстрів з Придніпров'я,сусідніх країн та, можливо, з Володимиро-Суздальської Русі. Унікальноюпам'яткою українського художнього лиття є дзвін 1341 р., який і донинізнаходиться на дзвіниці собору св.Юра у Львові. Його конічна форма, дещовидовжена по вертикалі, порівняно з пізнішими дзвонами має досконалішіпропорції. Елементи форми м'яко переходять одна в одну. Дзвін скромноприкрашений профільованими валиками, які підкреслюють членування його частин.На верхній частині між подвійними валиками та під ними зроблено дворяднийкириличний напис: «В лето6849 (1341) сольян би колок сей светому Юрью при князяДмитриі игумсном Єфимьем». Мова йде про Любарта-Дмитрія, сина великого князялитовського Гедиміна. При ньому Галицька Русь вела боротьбу з поляками, щозахопили Львів. Вважають, що дзвін було відлито на честь визволення Львова.
Досить високий рівень ювелірної майстерностів другій половині XIII ст. — першій половині XVI ст. підтверджується знахідкамипластинчатих браслетів галицького типу. Б.О.Рибаков запропонував класифікуватибраслети-наручні за територіальною належністю — володимирські, київські тагалицькі. Для браслетів галицького типу характерні: 1) схематичністьорнаментального стилю, недосить майстерний малюнок; 2) перевага контурної черні(контур та деталі малюнка наведені жирною черненою лінією; 3) заповнення тлаплощі зигзагоподібними насічками, виконаними візерунковим сталевим коліщатком,що утворюють суцільну штриховку; 4) виконання обрамлення, арочок та колонок, щопереходи від світла до густої тіні вирішені різко. Важливо відзначити, що в ційта інших оправах використано один і той же композиційний принцип, відомий зпосуду черняхівської культури, який міг зберігатися тільки в надрах народногомистецтва[23].
Від другої половини XIV ст. не збереглосяпам'яток художнього металу. В письмових джерелах нічого не згадується про йогорозвиток у Києві та на Волині. Дуже скупі дані про стан металообробки у Львові.Відомо, шо у 1383 р. у Львові проживав відливник дзвонів Миколай. У цей час західніземлі України втратили політичну незалежність. Сюди наїхало багато іноземців.Проте місцева художня культура продовжувала існувати. її багаті традиції булиміцним грунтом для діяльності українських ремісників, зв'язаних з народниммистецтвом сільської периферії. З кінця XIV ст. з'являються цехові організаціїремісників у різних містах України. Львову тут належить перше місце. В XV ст.місцевий ковальський цех об'єднував майстрів усіх видів обробки металів.
2.2 Цехові організації ковалів XV—XVI ст.
До XV—XVI ст. єдиними металообробнимицехами в містах України були ковальські. Вони об'єднували не тільки ковалів,але й ремісників усіх металообробних спеціальностей. Пізніше від ковальськогоцеху відділяються і утворюють свої цехи слюсарі, ливарники, мечники,котельники, бляхарі, ювеліри (золотарі) та ін. Специфіка виробництвастимулювала подальший поділ. Так, ливарники діилися на людвісарів і конвісарів(за польською термінологією). Назва перших походить від слова «людвісарня» —ливарне підприємство. Людвісарами називали ливарників з міді та бронзи. В цейчас досить широко розвивається виробництво побутових і ритуальних речей тапосуди з олова. Серед виробів мідного та олов'яного посуду найбільшим попитомкористувалися кухлі, або коновки. Від них пішла назва — конвісари. Посуду таінших печей з олова збереглося дуже мало.
В XV — першій половині XVI ст. знач- У ногорозвитку набуває ювелірне ремесло, з'являються нові художньо-технічні прийоми.Так, починають використовувати накладні деталі та фігурки, які прикріпляютьсядо поверхні, вкритої кольоровою емаллю, черню або обтягнутої кольоровоютканиною — оксамитом. Такого роду пам'яткою є оправа Дерманського євангелія1507 р., яке належало князям Острозьким, її чільна сторона — це металеваповерхня, вкрита синьою емаллю. На неї накладено чотири наріжники з гравірованимизображеннями євангелістів та середник прямокутної форми зі сценою «Розп'яття зпристоячими». Вона утворена з накладного хреста та трьох, теж накладних, окремовідлитих фігурок розп'ятого тіла Христа та двох пристоячих. Хрест з гладенькоюповерхнею — чотириконечний. Але зліва від його верхнього кінця відходить улівотакої ж ширини смуга. Вона зігнута й перекинута праворуч так, що нагадуєзвиток. На ній гравіруванням був зроблений напис[19].
Металообробні майстерні в той час існувалине тільки у великих центрах — Києві, Чернігові, Галичі, а й у невеликих містахта у сільській місцевості, де ковалі, ливарники, ювеліри виготовлялинайрізноманітніші речі декоративного та ужиткового призначення.
Ковальство – одне з найважливіших ремеселматеріальної культури, має свою багатовікову історію. Починаючи з найдавнішихчасів воно було майже єдиним джерелом виробництва основних знарядь праці таінструментів. З огляду на важливість і велику питому вагу ковальства всуспільно-політичному і культурному житті народу, правильне розуміння йоговиробничо-соціальної структури має велике значення для вивчення продуктивнихсил і виробничих відносин, рівня розвитку загальної культури народу.
Перші об'єднання ремісників різнихпрофесій, «братства», на Україні почали зароджуватись у ХІV ст. знаданням містам магдебурзького права. В такі об'єднання входили ковалі,слюсарі, ткачі й інші ремісники. Вже в другій половині ХIV ст. об'єднанняіснували в Старому Самборі, в Перемишлі, на початку ХV ст. – у Львові, а вкінці ХIV– ХV ст. – у понад тридцяти містах України (Києві, Каневі, Брацлаві,Житомирі, Овручі, Староконстантинові, Ковелі, Збаражі, Кам'янець-Подільському,Дрогобичі, Ніжині, Чернігові, Фастові, Корсуні таін.). Через малочисельністьремісників у містечках функціонували переважно об'єднані цехи, до складу якихвходили ремісники різних професій. В більших містах існуваликовальсько-слюсарські, ковальсько-бондарсько-колодійські цехи тощо. Ще усередині XVII ст. навіть у великих містах – ремісничих центрах, таких як Київ,Луцьк, Кам'янець-Подільський та інших, існували збірні цехи, які об’єднувалимайстрів споріднених професій. Наприклад, у Львові до ковальського цеху входилислюсарі, мечники, ножівники, зброярі, платнери, гравери, бляхарі, конвісари,золотарі, годинникарі. [[5],с. 12–13]. Загострення конкурентної боротьби щодо збуту окремих видів товарівсприяло диференціації металевого виробництва, яка відповідно вела до звуженняспеціалізації, що в свою чергу вилилось у відокремлення спеціалістів різнихпрофесій у відповідні цехи: бляхарський, годинникарський, голкарський, зброярівта ін. Так відокремлення ковалів і слюсарів львівського цеху почалося всередині XVII ст. Відтоді (1646р.) учень, який вступив до цеху, повинен буввідразу визначити свій фах. Але остаточне розмежування, утворення окремоковальського і слюсарського цехів, очевидно, відбулося у XVIII ст. Про цесвідчить, затверджений міським урядом у 1772 р. тариф цін на всі виробильвівського ковальського цеху, а також на всі види виконуваних майстрами цьогофаху підков із заліза і сталі, підковування коней, обковування господарськихвозів і ремонт повозів. Виготовлення кованих віконних ґрат, балконних решіток,парапетів, окуття дверей, хрестів, ліхтарів, флюгерів і інших архітектурнихелементів входило до номенклатури слюсарського цеху [2, с. 14].
Ковані вироби посідали особливе місце вміській архітектурі українських міст вже у ХV–ХVІ ст. Балконні решітки, віконніграти, брами використовувались як засоби підсилення стильових особливостейспоруд, наприклад огорожа балкону житлового будинку ХV–ХVІ ст. на вул.Вірменській у Львові виконує роль своєрідного елемента архітектурногооздоблення.
Важливою функцією цехів була підготовкависококваліфікованих майстрів. Високий рівень кваліфікації майстра-ковалязабезпечувався організацією його підготовки. Період переходу учня в майстритривав в середньому 6–7 років. Після трьох років навчання відбувалосьпереведення в підмайстри. Після року роботи підмайстер з метою вдосконаленняпрофесійних навичок, ознайомлення з технічними навиками і “секретами” ремесла,відправлявся в обов’язкову одно-дворічну мандрівку в інші великі міста, чи закордон. І тільки повернувшись з мандрів з відповідною оцінкою кваліфікації іхарактеристикою моральної поведінки, міг клопотати про здачу іспиту на званнямайстра. Якісний рівень виробів обумовлювався жорсткими вимогами до виконавців,що фіксувалося «Уставом ремісничих цехів» [[6], с.6]. Ковальськамайстерність була серйозною перевіркою професійної підготовки кандидата в майстри.Вона вимагала тонкого відчуття металу (заліза, сталі), його поведінки в межахрізних температур, точного відпрацювання технічних прийомів, що зводилися довідшліфованих, скупих (щодо затрат часу) рухів[7].
Процес навчання ремеслу, права і обов’язкиокремих членів цеху, характер виробничої діяльності, норми поведінки в робочийчас, в сім’ї та побуті, громадська діяльність, обрядові традиції та їхатрибутика передбачалися цеховим статутом. Кожний цех мав свою печатку, прапор,скриньку, ціху, кубок тощо, а наявність цих атрибутів засвідчувала його місце,вагу і роль в суспільному житті міста. До середини XVII ст. київські цехикористувалися круглою печаткою, розділеною на чотири частини, в кожній з якихзображені лаконічні емблеми окремого ремесла: шевського, кравецького,кушнірського і ковальського, як символ «братського» об'єднання [2, с.14].
Символом і одночасно рекламою ремесла уфеодальному місті служила цехова вивіска. Так, вивіска львівських ковалів булавиготовлена у вигляді великої підкови, з якої звисали три менші. Вилиті зметалу, вони мали орнаментальну поверхню, покриту золотою фарбою. Важливиматрибутом кожного цеху були так звані ціхи (цішки, цехівки), шляхом передачіяких один одному його члени повідомлялися про наступні цехові збори, похоронита інші важливі чи термінові справи. Кожний ковальський цех мав цеховускриньку, в якій зберігалися превілейні грамоти, статути, цехові книги чигрошові внески. Львівський ковальський цех мав церемоніальний таріль, на якомубули зображені емблеми цеху, вигравірувані прізвища майстрів, челядників і дата– 1820 рік [2, с. 16–17].
Кожен майстер користувався допомогою двохпідмайстрів і кількох учнів, що зрозуміло, не сприяло задоволенню постійнозростаючих запитів внутрішнього ринку. Проте ковальський цех, прагнучи зменшитивнутрішню конкуренцію, стримував ріст чисельності майстрів. Свідомо гальмуючирозширення виробництва, він, тим самим, сприяв збільшенню кількості позацеховихковалів. Так позацехове ковальство, породжене виробничим життям феодальногосуспільства, поширюється по всій території України.
2.3 Ковальське ремесло XIV–XVIII ст.
Міське ковальське ремесло на Україні вXIV–XVIII ст. розвивалося у формі цехової організації виробництва, характернимирисами якої були організованість та висока професійна підготовка спеціалістів.На ранньому етапі розвитку (XIV–XVIII ст.) цехове ковальство повністюзабезпечувало потреби внутрішнього ринку і відігравало прогресивну роль усуспільно-економічному культурному і політичному житті середньовічного міста.
Проте в результаті внутрішнього цеховогосоціального розшарування, посилення соціального антагонізму, проникненнякапіталістичних відносин (у формі позацехового виробництва) у кінці XVII ст.починається його помітний занепад.
Ковальство XVII – XIX ст. на Українірозвивалося в основному у трьох напрямках: цехове у містах та містечках,сільське або локальне, в місцях добування залізної руди і виплавки заліза, івотчинне в маєтках поміщиків. В середині XVIII ст. у великих містах у зв’язку зрозвитком капіталістичних відносин спостерігається занепад цехової організаціївиробництва. І тільки в невеликих містечках, куди капіталістичні відносинипроникають значно повільніше, об’єднані цехи продовжують існувати до початкуXIX ст[[8]].
В давнину, коли техніка кування і виливанняметалу стояла на низькому рівні, вже почалось застосування металевих огорож длязахисту найбільш вразливих місць житла (вікна, двері). Огорожі, спочаткупримітивної форми, в міру вдосконалення техніки обробки металу набувають складнішоїформи, і вже в середні віки, коли мистецтво кування і відливання металу досяглобільшої досконалості, почалось виробництво огорож, художні якості яких стоялина високому рівні. Романські ремісники укріплювали дерев'яні двері кованимидеталями: міцні горизонтальні консолі, розгалужені спіралі вкривали всюповерхню дверей, скріплюючи таким чином важкі дубові дошки разом. Романськарешітка, переважно масивна, складалась з вертикальних прутів квадратногоперерізу, поставлених косо або вертикально. Окремі проміжки між нимизаповнювались спіралями, які виходили з прутів. Найбільш відомі пам'яткиковальського мистецтва романського періоду збереглись у Франції, Німеччині [[9], с.14].
Виразна морфологія архітектури готичногостилю, архітектонічні форми використовувалась і майстрами ковальської справи. Втипологічному ряді архітектурного готичного ковальства – решітки, петлі,затвори, дверні кільця, замки, ліхтарі. Прути готичних решіток вже прикрашалисьдекором, виконаним з листових заготовок у вигляді волюти, листя,лілії-трилисника. Окремі елементи решіток з'єднувались між собою за допомогою зварюванняабо обхватів (кілець). Прості готичні решітки кафедрального собору у Львові викуваніз прутів квадратного профілю, які, з'єднуючись, створюють квадратну або ромбовиднусітку. Перетин окремих прутів в готичних решітках реалізовувався або протягуваннямчерез просічку, або, у випадку плоских прутів, холодним клепанням. Цей простийдекоративний спосіб був популярним до XVII ст[[10]].
Форми ренесансних решіток розвиваютьсянастільки, що важко впізнати їхній прообраз в готичних орнаментах.Чотиригранний готичний пруток не давав таких можливостей формоутворення, яккруглий, який є основним характерним елементом художнього ковальства періодуренесансу. Розкішні спіралі, розгалуження на кінцях переходили в листя, квіти,виконані ковкою в гарячому стані без клепання. В місцях згину прутиперетинались за допомогою просічки, в яку вони протинались. З точки зорукомпозиції ренесансні решітки поділяють на дві групи. В першій групі узоррозвивається від основного вертикального прута. Від нього розходяться ірозгалужуються на дві сторони спіралями інші прутки. Вільна поверхнязаповнюється кованими листям, плодами, квітами. До другої групи належатьвироби, в яких переважно використовуються лінійні мотиви, узори поширюються відсередини, і простір навколо заповнюється розгалуженнями та листям. Загаломрозвиток ковальського мистецтва ренесансу йшов різними шляхами на відміну відстилістичної єдності у період готики [4, с.40–51]. Яскравим прикладомренесансного художнього кування на Україні є вхідні двері порталу каплиці Трьохсвятителів (ХVІ ст.) у Львові (архітектор Красовський). Півкругла решітка надобкованими залізом дверима виконана з прутів круглого профілю, які плавновикладені в точені вісімки, оздоблена решітка круглими шишками іквіткоподібними розетами [2, с. 14].
Потреба вищих прошарків суспільства впоказовій парадності призводить до активізації будівництва. Це було основноюпередумовою розквіту мистецтва періоду бароко.
Потяг до прикрашання і розкоші знайшоввідтворення в декоративних решітках огорож парків і палаців, в декоративнихелементах палацової архітектури. Найпоширеніші декоративні елементи: акантовийорнамент в сполученні з масками, щитами, монограмами, коронами, геральдичнимиліліями. Використовувались також розетки, квіти, голови тварин. У ХVІІІ ст. убільшості європейських країн поширюється конструкція кованих решіток, яка відтворюєпрагнення подолати простір в скороченій перспективі, у т. зв. Перспективному ряді.Інший елемент, типовий для решіток в стилі бароко, – розвинена форма акантовоголистка, яка супроводжується прутами (в багатьох випадках ще круглими),скрученими в
спіралі. Окремі прути не перетинаються, алише торкаються один до одного. По-новому використовуються плоскі абочотиригранні прути: оживають криві лінії прутів, правильні спіралі переходять вS-подібну форму [4, с. 74–87]. В барокових решітках використовуються прутирізної товщини і профілю (круглого, квадратного, прямокутного). На відміну від ренесанснихрівноплоских решіток, барокові були об'ємними, прикраси виступали над каркасомрешітки.
Прикладом характерного криволінійногорисунку кованих композицій у Львові є полотно залізної огорожі подвір'ямонастиря при Домініканському соборі [2, с. 14].
Композиційні і стильові особливостібарокової архітектури Києва відтворені в обмеженій кількості типологічнихрізновидів кованого металу, переважно у вигляді знаків візуальної інформації,геральдичних емблем, флюгерів, надбанних хрестів тощо. В декорі переважають геометричніформи – S-подібна, C-подібна, Х-подібна, V-подібна – спіралі, ялиночки,бігунці, зірочки. З середини ХVІІІ ст. поширенішими стають рослинні мотиви(квіти з п'ятьма пелюстками, гілки з паростками, бутони, виноградні грона,листя), які добре поєднуються з геометричними мотивами, а подекуди зовсім їхвитісняють [[11],с. 9–10].
Найкращі скульптури з металу іметалопластика Києва XVII – XVIII ст. виконані з урахуванням особливостей формбарочної архітектури, їх масштабів, пропорційних особливостей. В композиціях іформах художнього металу Києва даного періоду вплив барочного мистецтваЗахідної Європи і Росії поєднуються з особливостями, характерними для мистецтваУкраїни. Для композиції архітектурних завершень характерна делікатна асиметрія,простий лінійний метричний період ритму, зменшення пропорційних розчленувань вміру збільшення висоти.
Металеві рельєфи і кругла скульптуравирізняються асиметричною композицією, площинністю і деталізацією. В круглійскульптурі і рельєфах домінують зображення пов’язані з міськими емблемами абозображеннями святих.
Багатство і різноманітність художніх ітехнічних прийомів у витворах київських майстрів обумовлена знайомством іззахідно-європейським і російським мистецтвом завдяки безпосереднім контактамміж художниками і майстрами, серед яких вихідці з Польщі, Німеччини, Росії.
Серед технік виконання переважаючимзалишається ковальство. Ковані елементи оздоблення фасаду і скульптуру з металувикористовували у своїх будівлях І.Г.Григорович –Барський і І.Г. Шедель [5, с.11].
Ковальські роботи рококо втрачають тойелемент конструктивності, який бароко до певної міри ще зберігало, замінившийого перспективною ілюзією простору. Декоративний фактор стає домінуючим.Строга лінія розпадається, рама, в яку вставляється решітка, полегшується ітакож набуває функції декору. Решітки-огорожі відступають на другий план, поширюютьсядрібніші вироби – балкони, перила, ліхтарі тощо. Основний бароковий елемент орнаменту– акантовий лист, стає менш помітним, тонким, а динаміка руху, скручування, згининабувають легкості. Орнаменти розвиваються в напрямку асиметричності, подрібленості.Розташування S-подібних і С-подібних кривих стає більш довільним, букети, гірляндизаповнюють весь вільний простір, втрачається враження монументальності [4, с. 93].При спорудженні будівель у стилі рококо для решіток використовувалося ребристе залізо,як і у період бароко, але оздоблюючі елементи – гірлянди, квіти найчастішевиготовлялися з тонкої бляхи [2, с. 14].
Одночасно із згасанням стилю рококо востанній чверті ХVІІІ ст в європейських країнах з'являються елементикласицизму. Простотою, лапідарністю, поверненням до античної культури класицизмзачарував людей. В художньому ковальстві цей стиль характеризували перш за всегладкі прути і перевага геометричних фігур в якості елементів орнаменту. Прямі,кола і меандр найбільш поширені мотиви поряд з класичним акантом, фестонами інатуралістичним рослинним орнаментом, який складається переважно з квітів і лавровоголистя. Волюти переважають еліптичної форми, часто парні, видовжені паралельно однаодній, на кінцях зварені або скручені в простого равлика. Середина волютиулюблене місце для розташування квіткового фестона, складеного з тупихакантових пелюсток. Мотиви повторюються вздовж смуг, використовується іперіодичне чергування листків з меандрами або з іншими геометричними узорами.
2.4 Розвиток ковальства ХІХ –ХХІст.
Міське ремесло XVIІІ — XIX ст. досягловисокого художнього рівня, зазнаючи впливів мистецьких. стилів (ренесанс,барокко, рококо, модерн). Часто ковалі виконували замовлення за ескізамиархітекторів чи художників, використовуючи прийоми народного ковальства, творчопереосмислюючи західноєвропейські взірці.
Ажурні композиції: балконних решіток,віконних ґрат, брами, дверні замки і висячі колодки, садові і присадибніогорожі, флюгери і металеві шпилі збагачували пластику окремих житловихі-адміністративних будипків та цілих ансамблів. Інтер'єр прикрашали сходовіклітки, свічники і скрині [[12]].
Особливої уваги заслуговує сільськековальство. В кожному селі краіі дороги стояла кузня, де коваль кував плуги,підкови, коси і багато інших потрібних в господарстві залізних речей. Нелегкеремесло переходило переважно від батька до сина. Передавали не тільки інструментиобладнання і кузню, а й професійні секрети: технологію виробництва, технікуобробки металу, окремі ремісничі тонкощі. Щоб стати добрим ковалем, учнінавчалися не в одного, а у двох, трьох майстрів, переймаючи в кожного йогосекрети.
Класицизм проникає в Україну з деякимзапізненням. В кінці XVІІІ – першій половині XIX ст. активізується будівничадіяльність, пов'язана з розширенням номенклатури будинків, великий об’ємбудівництва сприяє розповсюдженню типового будівництва. Реалізує цей процескласицизм. Типове будівництво уніфікувало архітектурні деталі, використовуючиякі архітектори мали безкінечне число композиційних варіантів, зберігаючи прицьому стильові особливості архітектури. Питома вага художнього металу вкомпозиціях фасадів значно зросла. Окремі його типологічні різновиди,характерні для барокової архітектури (флюгери, кругла скульптура з металу) невикористовуються… На фасадах будинків з'являються балкони, піднавіси, світильники.Садиби будинків огороджуються металевими решітками, що є своєрідним новаторствому порівнянні з попереднім періодом. Характерними особливостями композиціїкласицистичних решіток балконів і огорож стають: використання вертикальноїдзеркальної симетрії, просте геометричне повторення, статичність композиції,тричастинне горизонтальне членування з рівними за висотою верхнім і нижнімфризом, або з перевищенням в декілька разів розмірів одного з них.
В композиціях решіток середини XIX ст.помітний вплив стильових форм готики, що відтворюється у використаннівертикальних розчленувань, стрілчастих арок, трьох-чотирьох листків в колі,графічність малюнку і лінійність кожної форми "[5, с.14–15]. На відмінувід великих європейських центрів, де з розповсюдженням чавунного лиття кованийметал практично пропадає з фасадів в класицистичній архітектурі України литтязнаходить застосування в державних, громадських спорудах і особнякахаристократії, розташованих в центральних частинах міст. В цьому полягає одна ізпричин збереження традиційного ковальського мистецтва і його розквіт в останнідесятиліття XIX ст. та на початку ХХ ст., що підтверджується низкою високохудожніхвиробів художнього ковальства, яка збереглася на фасадах міських будівель другоїполовини XIX – поч. XX ст.
В художньому ковальстві другої половини ХІХст. нові роботи багато втратили перш за все в техніці обробки матеріалу впорівнянні з попередніми взірцями різних стильових епох. В техніку ремеслапроникли нові досягнення, які використовували для досягнення і прискоренняроботи. Замість зварювання використовували пайку, товсті прути з'єднували грубимклепанням, декоративне листя не кували, а просто вирізали з відповідної товщинилиста, гравірували по поверхні і припаювали [5, с.118–119]. Форми і декоративніелементи довільно змінювались, в одному виробі змішувались стилі різних часів.Серйозним конкурентом ковальству залишалось ливарне мистецтво. Європейськехудожнє ковальство другої половини ХІХ ст. пережило кризу, але перші ознакинової хвилі інтересу до використання художніх ремесел, в тому числі ковальства,з'явилися вже наприкінці XIX століття.
В останній чверті XIX ст. містарозбудовувались особливо інтенсивно. І в українських містах будувалисьприбуткові будинки, промислові заклади, корпуси навчальних закладів, театри,лікарні, особняки. Роботи по благоустрою поставили перед архітекторами і художникамизавдання пошуку відповідних засобів художньої виразності, які відповідали б образуі функціональним особливостям новозбудованих споруд. Зодчі знаходять вихід в зверненнідо форми історичних архітектурних стилів минулого. В забудовах міст цього періодузустрічаються споруди у формах романської, готичної архітектури, пізнього класицизмуі російського зодчества допетровського часу, італійського і французького ренесансу,бароко. В Києві перевагу здобули форми пізнього класицизму і французького мистецтваXVII ст. і так званого “цегляного” стилю. Металу відводиться роль декору і композиційногоакценту фасаду [4, с. 16].
В композиціях більшості решітокзберігається характерне для цього періоду тричастинне розчленування. Відмінністьполягає в статичності, меншій прозорості та важковагових формах нижніх ярусів,в той час як верхні – динамічні, легкі та прозорі. Активно застосовуютьсяелементи центральної симетрії. В ритмічних побудовах продовжує переважатилінійний ритм. На відміну від металу класичного періоду, повністю підпорядкованомустильовим формам архітектури, в побудовах другої половини XIX ст. використанняметалевих елементів і форм нерідко використовується за принципом декоративноговбрання фасаду, який перетворює їх в основну ланку загального декору. Набуваютьпоширення мотиви кілець, спіралі, арабесок, квітів з шістьма, восьмапелюстками, бутонів листків, гілок, грон винограду, які ускладнювалисьзавитками еліпсоїдних медальйонів з многогранниками. Частіше зустрічаютьсямотиви “плетінки”, “зарослого” хреста, який застосовували в сакральних будинкахабо спорудах, включених в храмово-монастирські ансамблі. В останній роки XIXст. в композицію ґрат почали вводити геометричний орнамент.
У другій половині XIX ст. лиття залишаєтьсяпереважною технікою, але при цьому спостерігається тенденція збільшення об’ємукованого металу в фасадах будівель. В художньому литті і ковальстві, якірозвивалися десятиліттями, відчувається значний вплив українського народного мистецтва(обробка металу, вишивка, ткацтво), з яких запозичувались окремі принципикомпозиції, форми декору, технологічні прийоми обробки кованого металу.
Ковалі здавна виготовляли зброю тарізноманітні речі господарського призначення (сокири, ножі, молотки, лопати,сапи, лемеші, цвяхи, замки, клямки, залізні ворота й огорожі, стремена тощо).Важливими видами ковальства були підковка коней, а також оковка возів іособливо натягування залізних шин на колеса. Серед гуцулів поширеним булибляхарство — виготовлення прикрас та інших дрібних побутових речей ізкольорових металів. Українські ковалі вміли плавити мідь та інші благородніметали, володіли майстерністю не тільки загартування металів із відпуском, а йцементації та зварювання. Селяни з великою пошаною і водночас із певноюупередженістю ставилися до ковалів як до чарівників-добродіїв, що володіютьскладним і таємничим мистецтвом перетворення металу на ті чи інші речі. В них
бачили захисників від нечистої сили,«ковалів людської долі». Кузня на селі звичайно була місцем зібраннячоловіків, своєрідним клубом. Ковальський промисел на Україні існував аж досередини ХХ століття.
За час свого існування професія коваляручного кування зазнала значних змін.Скоротилась частка ручної праці.Використання газових печей та механічних молотів значно полегшили роботуковаля. В сучасних ковальсько-пресових цехах застосовуються засоби виробництва,які виключають важку ручну працю на таких роботах, як посадка і видача
металу із нагрівальної печі, поданнязаготовки на бойок кувальної машини, маніпуляції при куванні під молотом іпресом, управління молотом вільного кування. Поруч з цим високохудожні кованівироби виготовляються як і раніше із використанням ручного молотка, кліщів,ковадла і горна.
В ХХІ ст. професія коваля знову сталапрестижною. Вироби ковалів ручного кування користуються великим попитом, амайстри цієї древньої професії шаною серед людей.
Професія коваля на сьогоднішній день ємодною серед юнаків, адже хлопці завжди любили працювати з металом, а здобуті впроцесі навчання знання та вміння допомагають отримати непоганий матеріальнийстимул для розвитку творчості[13].
У загальному обсязі художніх виробів зметалу значну частину продукції становлять настінні прикраси, викопанітехніками карбування та гальванопластики, що нерідко поєднуються зпротравлюванням. Для кращих зразків карбованих настінних прикрас характернеромантичне, піднесене звучання, вдале композиційне рішення, технічна довершність.Зкожним роком збільшується кількість майстрів, що працюють з металом, помітно зростаєрівень їх художньої майстерності. Дальший розвиток та запорука успіхівметалообробного художнього промислу полягає у зверненні до народних традиційобробки й оздоблення металу, їх вивченні і творчому відродженні в сучаснихумовах.
Висновки
Коваль – одна з найшановніших і найдавнішихпрофесій. Коваля у добу середньовіччя ототожнювали з чародієм, магом, чаклуном,а його діяльність пов'язували з чарами, заклинанням і участю божественних сил.Спілкування з вогнем, плавлення, лиття і кування металу – справді чародійство.Для багатьох ці процеси були незрозумілими та загадковими. Прадавній ковальумів усе: він був і митцем, і виконавцем своїх задумів.
Перше залізо, яке потрапило до рук людини,мало космічне походження. Метеоритне залізо – рідкість, хоч на поверхню нашоїпланети щороку падає до тисячі тонн металу. Вміст заліза в метеоритах складаєблизько 90%, але кується воно тільки в холодному стані, бо при нагріванні стаєкрихким. Метеоритне залізо цінувалося в старовину дуже високо й коштуваловп'ятеро дорожче за золото, в 20 разів дорожче за срібло і в 6400 разів дорожчеза мідь.
Створюючи художні твори, майстривідштовхувались від існуючих у даній місцевості традиція в інших видах народноїтворчості — вишивці, ткацтві, різаній, випалюванні по дереву та ін.
Багатовікові надбання художнього карбуванняі народного ковальства сьогодні з успіхом використовують у своїй творчостіхудожники-професіонали, яких приваблює своєрідна пластика заліза, йогодекоративні особливості і технологічні властивості, які дають багаті можливостівідтворення художніх композицій. Інтер'єри сучасних адміністративних тагромадських споруд прикрашають ковані світильники і настінні бра, декоративнірешітки і вази, просторові композиції, виконані сучасними митцями.
Декоративні решітки, брами можна побачити врайонах сучасних житлових ансамблів, в дитячих містечках та на реконструйованихстарих спорудах міст.
Ковані художні твори стали вже постійнимиекспонатами на сучасних виставочних стендах. Звернувся до художнього кування,використовуючи народні традиції ковальського ремесла і сучасні технічніможливості обробки чорного металу, київський художник В. II. Миловзоров, творчопрацює О. Т. Дідик в Чернівцях, М. І. Сабов в Ужгороді, В. І. Качмар у Львові.
У Львівському училищі прикладного мистецтваім. І. Труша вже багато років існує відділ художньої обробки металу. Привідділі є майстерня-кузня, де учні мають можливість безпосередньо па практиціпізнавати тонкощі ковальського ремесла. Під керівництвом О. П. Лучинського учнізнайомляться з традиціями художнього ковальства. Дипломні роботи випускниківучилища знаходять застосування на практиці.
Важливим осередком художнього кування наУкраїні є ковальські цехи при реставраційних майстернях Києва, Львова, Харковата інших міст. В них працюють ковалі, архітектори, художники. Вони відтворюютьобрази споруд минулих віків, їх стильові особливості. Художнє ковальство насучасному етапі переживає своє відродження в нових формах і образах, спираючисьна кращі традиції минулих поколінь.
Список використаних джерел
1. Антонович Є.А., Захарчук-Чугай Р.В.Декоративно-прикладне мистецтво.–Львів: Світ, 1993.–С.89-94.
2. Археологія Української РСР.— К.: Наук, думка, 1971,т. 2,—409 с.
3. Білецький С. Т. Розвиток ремесла і промислів уЛьвові в середині XVIII ст.— В кн.: З історії західноукраїнських земель. К.:Вид-во АН УРСР, 1957, вип. 2, – С. 5—32.
4. Боньковська С. М. Ковальство на Україні (ХІХпочаток ХХ ст.). – К.: Наукова думка,2003. – 184
5. Будзан А. Ф. Українські народні скрині.— В кн.:Матеріали з етнографії та мистецтвознавства.– К.: Наук, думка, 1975, с.112—117.
6. Гвоздьова К. Життя за плином всесвіту / Ковальськамайстерня. – 2006. – № 1. – С. 79 –82.
7. Головатий М. Будували повітову раду // Західнийкур’єр. – 1996. – № 5. – С. 4.
8. Енциклопедія козацтва www.zsu.zp.ua/euk/
9. Жіллет А. Нове мистецтво як світова естетика //Кур’єр Юнеско. – 1990. – № 10. – С. 10.
10. Жолтовський П. М. Художній метал.— К.: Мистецтво,1972.— 112 с.
11. Жолтовський II. М. Хуложнє лиття на УкраїніXVI—XVIII ст.— К.: Наук, думка. 1973.— 132 с.
12. Жолтовський II. М… Художні металеві виробизахідних областей Української РСР (XVI—XIX ст.).— К.: Внд-во АН УРСР, 1959,— 29с. іл.
13. Крип'яксвич І… Боротьба пецеховнх ремісників протицехів у Львові (1590—1630).— З історії західноукраїнських земель. – К.: Вид-воАН УРСР, 1957, вин. 1, с. 5-42.
14. М.: Машиностроение, 1982. –232 с.
15. Маланчук В. А. Інтер'єр українського народногожитла.— К.: Т-во «Знання» УРСР, 1973, -48 с, іл.
16. Мінжулін О. Подарунок богів / Ковальська майстерня.– 2006. – № 1. – С. 27 – 32
17. Могилевский В. Ю. Художественный металл вархитектуре Киева середины XVII – начала XX ст. / Автореферат дис. на соиск.уч. ст. канд. искусствоведения. – М., 1990. – 21 с.
18. Народні художні промисли УРСР/ відп.ред.Захарчук-Чугай Р.В.–К.: Наукова думка, 1986.–140с.
19. Петренко М. 3. Українське золотарство XVI—XVIIIст.— К.: Наук, думка, 1970.— 207 с.
20. Петриченко О. М. Художнє литво.— К.: «Знання»УРСР, 1970.—48 с.
21. Суха Л. М. Художні металеві вироби українцівСхідних Карпат другої половини XIX— XX ст.— К.: Внд-во АН УРСР, 1959.— 104 с.
22. Тищенко О.Р.Історія декоративно0-прикладногомистецтва України (13-18 ст.) –К.Либідь, 1992.–192с.
23. Флеров А. Художественная обработка металлов .—М.1978.— 224 с.
24. Ясиєвич В. Е. Архитектура Украины на рубеже ХІХ –ХХ веков. – К., 1988.
Додаток1
Приклади ковальських виробів
/>
Вивіска ковальського цеху. Метал. Кування,лиття. М. Львів. Початок XIX ст.
/>
В. О. Миловзоров. Підсвічник. Метал,кування. Київське творчо-виробниче об'єднання «Художник». 1982 р.
Додаток 2
Таблиця температури нагріву сталі та відповіднікольори Температура, град. Кольори каління 1600 Сліпуче біло-блакитний 1400 Яскраво-білий 1200 Жовто-білий 1100 Ясно-білий 1000 Лимонно-жовтий 950 Яскраво-червоний 900 Червоний 850 Світло-червоний 800 Світло-вишневий 750 Вишнево-червоний 600 Середньо-вишневий 550 Темно-вишневий 500 Темно-червоний 400 Дуже темно-червоний (видимий у темряві)