Шлях кобзарів – це шлях народу !
Михайло Стельмах
Протягом століть напруженоїборотьби за національне і соціальне визволення український народ творив сувору,мужню, й водночас ліричну поезію – думи та пісні. Ці перлини народної творчостіне втратили і ніколи не втратять свого наукового та культурного значення, аджев них відбито світогляд народу на кожному етапі його історичного розвитку, йогоморально-етичні норми, погляди, естетичні смаки.
Пісня, дума є одним ізпроявів прекрасного тяжіння до духовності. Ось що писав про це МиколаДобролюбов: ,, Пісня, дума становлять там народну святиню, кращу рисуукраїнського народу, в них горить любов до батьківщини, виблискує слава минулихподвигів; в них дихає ніжне почуття жіночої любові, особливо материнської…Все коло життєвих насущних інтересів охоплюється в пісні, зливається з нею, ібез неї саме життя стає неможливим”.
Українські думи (їх ще називаликозацькими піснями, поважними піснями) відомі у всьому світі. Це глибокосамобутні епічні та ліро-епічні твори, які виконувалися у супроводі кобзи,бандури чи ліри.
Як жанр народної поезії, думивиникли в ХV – XVІ століттях на основі найкращихдосягнень усієї народної поетичної творчості.
Історія кобзарства талірництва на Україні доволі багата й складна і до сьогодні ще не достатньовивчена. Назви народних співців-музик походять від назв музичних інструментів,на яких вони грали: кобзи, бандури та ліри.
Улюбленим музичним інструментомукраїнського народу була кобза. Як свідчать найдавніші джерела, кобза буладосить розповсюдженим музичним інструментом, і попервах грали на ній не лишесліпі люди, як це склалось пізніше.
Найдавніша кобза мала тількитри струни. З часом інструмент ускладнювався. Це, зокрема, засвідчує збільшеннякількості струн. У ХІХ столітті, особливо у другій половині, кількість струн іприструнків (так називаються короткі струни, що розміщуються на правій сторонідеки) збільшується. Наприклад, на бандурі кобзаря М.Ригоренка з Харківщини їхбуло 8, О.Вересая з Полтавщини – 12, П.Братиці з Чернігівщини – 20,І.Кравченка-Крюковського з Полтавщини – 28, Ф.Гриценка – Холодного з Полтавщини– 45!
Скрутне матеріальне йгромадське становище, беззахисність кобзарів та лірників змусили їхоб’єднуватись в організації, які б захищали їхні інтереси. Уже наприкінці ХVІІ століття на зразок міськихремісничих цехів почали виникати братства (гурти) кобзарів та лірників.Організацію братств (гуртів), їх діяльність народні співці-музики держали втаємниці. Серед них були керівники — ,, цехмайстри”, ,, майстри”, вчителі таучні (підмайстри). Вони мали свої статут, касу, хоругву, особливу таємну мову,що називалась ,, лебійською”, свій суд. Братства регламентували діяльністькобзарів та лірників, піклувалися про підготовку молодих співців – музик тощо.Кобзарям і лірникам відводилась певна територія, на якій кожний із них мавправо грати та співати. Правда, траплялися випадки, коли окремі кобзарі ще дотого, як братства розпались, пускались у мандри (Остап Вересай за це навітьотримав прізьвисько ,, Лабза”).
Учнів брали вчити лише тіспівці – музики, хто мав відповідний стаж, з 10 років. У кобзарську науку бралилише незрячих здібних дітей. Навчання тривало переважно 3 роки, інколи й довше.Після закінчення навчання відбувалась посвята в кобзарі та лірники – своєріднівипускні іспити. Церемонія посвяти називалась ,, одкліщинами”. У ній бралиучасть учитель і ще декілька (не менше трьох) повноправних ,, майстрів”. Передмайбутніми співцями – музиками ставились досить суворі вимоги – мусилипоказати, як засвоїли кобзарську, лірницьку науку, як навчились грати, співати.Учитель характеризував поведінку впродовж усього навчання. ,, Одкліщини”проходили неформально. Бували випадки, коли учень не виявляв необхідних знань.Через деякий час його слухали знову. І якщо учень при повторному іспиті недіставав визвілки (так називалось право на самостійне кобзарювання), то інколибратство (гурт) карало вчителя (,, майстра”) – позбавляли його брати учнів нанавчання 1, 2, 3 роки
ПерефразовуючиТ.Г.Шевченка, можна з упевненістю сказати: наша дума, наша пісня не вмерла, незагинула. І не вмре, не загине !
Кожушко Григорій Семенович (30.ІX(12.X).1880, с.Велика Писарівка, нині смт Сумської обл. – 23.І.1924, там же) –кобзар. Нар. у бідній сім’ї. Навчався у С. Пасюги, самостійно кобзарював з 1906року. 1911 року виступав у Катеринославі, познайомився з письменницею ОленоюПчілкою, яка залешила спогади про нього. 1916 виступав у Петрограді, 1918 разомз Є. Мовчаном – у Москві. У репертуарі – іст. пісні (про Морозенка,Байду, Нечая), твори на слова Т.Шевченка, сатирично –гумористичні, ліричні укр. нар.пісні.
Мошик Микола Григорович (27.X.1941, с.Засулля Роменського р – нуСумської обл.) – кобзар. Навчався 1962 – 1964 в студії при Державній засл.капелі бандуристів України (у П. Іванова), 1968 – 1969 – у Дрогобицькому муз.училищі. Закінч. 1971 Дніпродзержинськемуз. училище, 1976 – Київськукарсенваторію. Працював у Чернігівській та Кіровоградській філармоніях,Київському оркестрі нар. інструментів, Уманському та Сумькому муз. училищах.Один з авторів довідника „Кобзарі та бандуристи Сумщини” (Суми, 1999). Урепертуарі: укр. нар. думи, історичні, ліричні та сатирико – гумористичніпісні, власні твори (думи „Конотопська битва”, „Про Глугів”, пісні на слова Т.Шевченка, П. Куліша, О. Олеся та інші фольклорні записи).
Виконує твори з репертуару Є.Адамцевича, Є. Мовчана.
Мовчан Єгор Хомич (19.ІV(1.V). 1898, с. Велика Писарівка, смт Сумської області. 22.ІІІ.1968, м. Київ) –кобзар. Сліпий з самого дитинства. Учень С. Пасюги. У репертуарі („Невільницькийплач”, „Про самарських братів”), істор., побутові, жартівливі пісні. Виступавна Республіканській нараді кобзарів та лірників (1939), Всесоюзній нарадівивчення епосу сх. слов’ян (1955). На 4-му Міжнародному з’їзді славістів уМоскві (1958). Нагороджений пам’ятною медаллю IV Міжнародного з’їзду славістів. 1978у Великій Писарівці встановлено пам’ятник М.Єгору Хомичу.
Супрун Павло Степанович – (3.ІІ.1937, с. Попівка, ниніКонотопського району) – кобзар, заслужений працівник культури УРСР.
Осліп у 7 років, підірвавшисьна фашистській міні. Навчався в Київському інтернаті для сліпих дітей. З 1955року працював слюсарем – складальником на учбово-виробничому підприємствіУкраїнського товариства сліпих. Закінчив 1969 року Київську консерваторію (уН.Павленко), 1973 року – студію кобзарського мистецтва при Українськомумузичному товаристві.
У репертуарі Супруна – історичніпісні та думи ,, Пісня про Байду”, ,, Невільницький плач”, ,, Дума про смертькозака-бандуриста”, ,, Про трьох братів самарських”, ,, Облога Києва печенігами”,жартівливі народні пісні, власні музичні твори на вірші сучасних поетів,романси.
Ємець Василь Костянтинович – (15 (27). ХІІ 1890,с.Шарівка, нині Богодухівського району Харківської області – 6. І. 1982, м.Лос-Анджелес, США) – укр. кобзар, композитор, педагог.
Його батько працював слюсаремта електриком на Шарівському винокурному заводі Л.Кеніга, власноручсконструював фонограф і записував пісні місцевих кобзарів. Навчався в народнійшколі с. Шарівка, потім – в Охтирській гімназії. З дитинства відчув потяг добандури, вчився у кобзарів П.Гащенка, І.Кучугури-Кучеренка. Перший публічнийвиступ відбувся 6 грудня 1911 р. в Охтирці. Навчався в Харківському таМосковському університетах (1911 – 1917). Організував на Кубані першу школукобзарства (1913), в Києві – першу кобзарську капелу (1918). З 1920 р. жив вЧехословаччині, з 1940 – в США. Навчався в Празькій та Берлінськійконсерваторіях, брав уроки співу в італійського професора М.Поллі. Гастролюваву багатьох країнах світу, в т. ч. Австрії, Франції, Бельгії, Голландії, Єгипті,Марокко, Канаді. У репертуарі були сотні укр. нар. пісень та дум, релігійнікантати, твори композиторів – класиків Бетховена, Моцарта, Шопена та інших.Автор десятків статей про бандуру та історію кобзарського мистецтваукраїнською, чеською, французькою, англійською мовами. Створив ряд композиційдля бандури (,, Передзвони”, ,, Про Крути”, ,, В горах України”, ,, Дума про ВеликуРуїну”, ,, З Карпатських гір” та інш.) Товаришував з музикологом П.Маценком –автором низки публікацій про творчість Ємець.